Василь ШУКАЙЛО
ЖУРАВЛИНА ПОРА
ВІД АВТОРА
Страшенно не люблю та й не вмію писати рецензій,
передмов та післямов. А надто до власних творів. Те, що хотів
сказати, - сказав у віршах. Звичайно, далеко не все і далеко
не так, як би хотілося. Життя набагато складніше й багатоманітніше,
аніж найдетальніші розповіді про нього, а поезія - то невичерпна
стихія, з якої нам вдається спити лиш кілька терпко-солодких
краплин.
І все ж скористаюсь нагодою, щоб розповісти трохи про себе і
про той час, в який мені довелося зростати та верстати життєві
шляхи.
Справжнє ім'я - Владислав Бойко. Народився 8 вересня 1939 року
в селі Михайлівці під Лебедином на Сумщині, де мати вчителювала
до війни. Батько був агрономом, проте його я не пам'ятаю: у
рік мого народження вони з матір'ю розлучилися, й з того часу
батько не підтримував стосунків з сім'єю.
Дитячі роки провів у Малому Висторопі того ж району, де ми осіли
вже після війни, повернувшись з евакуації. Виростав у шкільному
саду, дружив, бився й мирився з однолітками, вчився у семирічній
школі, де мати була директором - що було особисто для мене дуже
невигідно, бо про всі мої художества, на її вимогу, вчителі
були зобов'язані негайно доповідати їй, і "висповідувала"
вона мене не вдома і не в директорському кабінеті, в якому практично
ніколи не сиділа, а в учительській, на очах усього викладацького
колективу. Надто пізно я зрозумів, чого це їй коштувало...
Купався у ставках - їх було в селі три, - катався на лижах по
крутих пагорбах, піднімаючи з лежні заспаних зайців, бродив
по лісах, які практично з усіх боків оточували село, ходив разом
з однокласниками навесні збирати довгоносиків на бурякових плантаціях,
влітку - на тік подавати снопи на молотарку, восени - ламати
кукурудзу на полі, їздив на торфовище заготовляти паливо для
школи. Взимку добре було, нарубавши березових дров, розтопити
грубу і грітися біля її дверцят після лижної прогулянки, слухати
радіо, яке тільки-но провели до села, а ввечері, забравшися
з колінами на стілець, при світлі гасової лампи (електрика теж
з'явилася лише десь у кінці 40-х) читати вголос для всіх якусь
книжку, поки в натопленій грубі на жару дозріває на сковорідці
картопля або кукурудзяна каша у горщику.
Сторожував у шкільному саду, пас козу, рвав траву для кролів,
улітку разом із двоюрідним братом, а після його від'їзду й сам
- спав на коморі, на духмяному сіні з вико-вівса, скошеного
в саду для шкільного коня. Читав і, з допомогою хлопців, часто
"зачитував" масу книжок з маминої книгозбірні. "Ковтав"
усе, що тільки потрапляло на очі, й зі шкільної, сільської та
технікумівської бібліотек. Маловисторопський сільськогоспо-дарський
технікум, до слова, завжди славився доброю підготовкою спеціалістів.
Він тоді був неабияким культурним осередком, а ще - найдоступнішим
закладом для продовження освіти сільських хлопців та дівчат,
яким, правду кажучи, не вельми світило повторювати "щасливу"
долю своїх батьків - забитих, забутих, зневажених колгоспників.
("Не вчитимешся - підеш волам хвости крутити!" - було,
повторювали лінивим учням). А пристроїти свою дитину десь в
іншому місці вбогому селюкові було тоді (як, до речі, й тепер)
дуже непросто.
* * *
Мій літературний псевдонім є справжнім прізвищем моєї мами Лучезари
Антонівни Шукайло, якого вона в заміжжі не поміняла. А от "попівське"
(тобто дане священиком при хрещенні) ім'я Оксана вона згодом,
у 15 або 16 років, ставши комсомолкою, змінила на більш "ідейне".
Була тоді, у 20-х - 30-х роках, така мода - називати й перейменовувати
дітей "по-революційному". Які тільки імена не йшли
в хід! Революція, Кім (Комуністичний інтернаціонал молоді),
Леннна, Сталнна, Агітація, Октябрина, Владлен (Владимир Ильич
Ленин), Нінель (той же перевернутий Ленін) і навіть Трактор
та Колективізація… Згодом, на мамину честь, я назвав Оксаною
свою дочку.
Мама була педагогом, викладала історію та географію,
а останні 18 років своєї трудової діяльності провела на нелегкій
і вельми клопітній посаді директора школи. У дитинстві я рідко
бачив її вдома: робота, численні громадські навантаження, часті
поїздки в райцентр поглинали буквально весь її час. Була натурою
напрочуд енергійною, щирою, вольовою, мала загострене почуття
справедливості. Усе життя свято вірила в комуністичні ідеали.
Вважала, що політика партії справді спрямована на те, щоб зробити
всіх людей планети щасливими, а "перекоси" існують
лише на місцях, і з ними треба рішуче боротися. І не роздумуючи
завжди встрявала у бійку там, де треба було захистити скривджену
людину, поставити на місце вискочку-чинодрала, дати по руках
хапузі і злодієві. Ясна річ, вони їй цього не прощали. Зате
в селі вона мала величезний авторитет. До неї часто зверталися
люди зі своїми клопотами і скаргами, і вона завжди намагалася
їм допомогти. Болісно переживала, бачачи, що дійсність розходилася
з проголошуваними партією лозунгами. Як особисту трагедію сприйняла
подвійну смерть Сталіна - спочатку фізичну, а згодом - і політичну.
Розвінчення культу особи було для неї великим потрясінням. Після
ХХ з'їзду партії, співставивши офіційні повідомлення з особистими
спогадами і спостереженнями, які врешті виструнчились в один
жахливий логічний ряд, власними руками спалила всі твори "великого
й мудрого вождя і вчителя", в тому числі повне зібрання,
яке мала в особистій бібліотеці.
Безперечно, у наші дні вона, як і чимало чесних людей, іще багато
чого болісно переосмислила б у своїх політичних поглядах. Адже
цілі пласти історичної інформації були нам або зовсім недоступні,
або ж до невпізнання спотворені, підігнані під ідеологічні схеми
і догми. І в той час, коли країна невпинно скочувалась до економічної
й політичної прірви, нам продовжували невпинно брехати про наші
нечувані успіхи, про те, що ми "сьогодні сильні, як ніколи",
про єдиний і безальтер-нативний "верный путь", який
привів нас в нікуди; так само люто переслідувались найменші
прояви інакомислення, особливо ж - так званого "буржуазного
націоналізму" (читай - любові до рідного краю, його мови,
культури і звичаїв), який оголошувався одним із найбільших смертних
гріхів, а всі його носії - справжні й уявні - лютими ворогами
"единого советского общества, строящего коммунизм".
І ті, хто сьогодні продовжує, всупереч фактам, уперто ходити
в шорах старих уявлень, триматися за відмерлі міфи, можуть викликати
до себе хіба лише співчуття. Інша річ, що сьогоднішня наша дійсність
- не менш мерзенна, бо на гребені нової політичної хвилі опини-лися
все ті ж "непотоп-ляемые", перефарбовані вождики,
з випробуваними методами забамбулення мас та викручування рук
опозиції, а люди в нас іще не навчилися відстоювати свої громадянські
права. І цим повною мірою користаються політичні крутії і пройдисвіти
- як з "колишніх", так і з "теперішніх",
- оточивши себе різномастою сволотою наймахровішого кримінального
розливу.
Мама дуже любила літературу, класичну музику. Саме з її уст
іще в ранньому дитинстві вперше почув я і на все життя полюбив
рідні пісні та думи, поезії Тараса Шевченка і Лесі Українки.
А як співала молодь після війни у Малому Висторопі! Вечорами
село аж дзвеніло від пісень.
Мама й сама пробувала писати, часто друкувалась у районній газеті.
І нехай її вірші були часом надто декларативні й недосконалі,
але завжди - пристрасні, щирі, виповнені глибокого, непідробного
почуття.
Була вона людиною дуже принциповою. Органічно не сприймала пліток,
пересудів, чвар, доносів, припиняла їх у самому зародку. Не
припускала навіть думки про те, що можна якось надужити службовим
становищем. А треба сказати, при школі була чимала земельна
ділянка, великий сад, тяглова сила - кінь… Проте, скільки себе
пам'ятаю, жили ми надзвичайно скромно, не дозволяючи собі нічого
зайвого. (Колись, пригадую, мама чимось допомогла одному учневі-переросткові,
з тих, хто надолужував перерване війною навчання: чи то посприяла
поступити все в той же технікум, чи то захистила від якоїсь
халепи. Його мати принесла на віддяку обпатрану курку... З мамою
сталася істерика. "Заберіть негайно!!!" - з жахом
закричала вона. І потім довго не могла заспокоїтися, зі слізьми
на очах усе допитуючись: "За кого вона мене прийняла?..").
Окрім основної роботи, мама тягла на своїх плечах багато громад-ських
доручень: її обирали депутатом сільради, секретарем сільської
парт-організації (а село, попри свою назву, було немаленьким:
колгосп, споживкооперація, пошта, лікарня, технікум). Завжди
- коли не надто вже допікали хвороби - була бадьорою, цінувала
дотепне слово, але не дозволяла у своїй присутності жодної пошлятини.
Вміла жартувати, дзвінко сміятися, і, хоч практично не брала
у рот спиртного, в компанії з нею завжди було весело.
Зате ніколи не йшла на компроміси з совістю, і це часом коштувало
їй чималих неприємностей. Одного з районних панків, який попсував
їй чимало крові, я добре пам'ятаю: він був спочатку завучем
однієї з міських десятирічок, де я в той час навчався у старших
класах (з чиєїсь легкої руки до нього міцно приліпилося прізвисько
"Бісмарк"), а потім став за-відувати райвідділом народної
освіти. Зарозумілий, розбещений, пихатий і мстивий, він уперто
намагався "накопати" хоч якогось "компромату"
на директрису Маловисторопської семирічної школи, яка не боялася
відверто, в очі критикувати його на районних освітянських нарадах.
І хоч йому так і не пощастило знайти жодної зачіпки, щоб розправитися
з нею, але всі ті дрібні уколи й укольчики, принизливі перевірки
брудних "сигнальчиків" таки зробили свою чорну справу.
Дали себе знати, ясна річ, і фізичне та нервове виснаження,
постійні перевантаження і тривоги голодних довоєнних, за тим
евакуаційних, а далі - ще й повоєнних років. Внаслідок різкого
загострення гіпертонічної хвороби мамі довелося піти на пенсію
за інвалідністю. Ця недуга стала причиною і її передчасної смерті:
11 березня 1971 року вона померла від інфаркту. Позаминулого
року я вже переступив її рокований рубіж - 63 роки…
Коли мені було десять років, до нас із Далекого Сходу приїхав
мій двоюрідний брат Юрій Аверьянов, якому я зобов'язаний багато
чим у своєму становленні. Старший на п'ять років, він був для
мене незапереч-ним авторитетом і зразком для наслідування. Рано
втративши батька, який загинув на фронті, а згодом надовго розлучений
і з матір'ю (молодшою сестрою моєї мами: її, за безпідставним
звинуваченям, засудили до тривалого ув'язнення), він був якийсь
час сином полку на Далекому Сході, а прибувши до нас, у Малий
Вистороп, швидко опанував українську мову, успішно закінчив
сільську семирічку, а потім - і середню школу в сусідньому селі
Ворожбі. Але, після невдалої спроби вступити до педінституту,
пішов у військове училище і став кадровим офіцером. Проте все
життя - іще й тепер, давно вже вийшовши у відставку, - не полишає
активної громадської праці. Шкода, що нас розділили кордони,
- нині він живе у Вологді, в Росії, й бачимось ми дуже нечасто.
На жаль, йому так і не пощастило здобути систематичну гуманітарну
освіту й до кінця розкрити свої, безперечно, непересічні здібності.
Як, до речі, й моєму рідному, старшому за нас обох, братові,
також Юрієві, який, щоб полегшити матеріальний стан сім'ї, ще
раніше, у 1946 році, практично відразу після закінчення семирічки,
поспішив вступити до ремісничого училища і все життя відпрацював
електриком на заводі. На вісім років старший за мене, він іще
підлітком намагався всіляко допомагати сім'ї, особливо в голодні
евакуаційні та повоєнні роки, завжди радіючи, коли йому вдавалося
десь щось підробити й роздобути хоча б трохи чогось їстівного
для мене, малого. Життя занадто рано побило та виснажило його,
й минулого літа я тяжко оплакав його передчасну смерть. І все
ж він пройшов свій життєвий шлях недаремно: разом зі своєю працьовитою
та співучою дружиною, світлої пам'яті Євдокією Омелянівною,
збудував власний будинок, посадив сад, виростив і виховав четверо
чудових дітей, дочекався онуків і правнуків. А це не так уже
й мало, якщо додати, що завжди йшов по життю прямо, ні перед
ким не запобігаючи й не збиваючись на манівці. З його смертю
багато що назавжди обірвалося у мені…
Домашнє господарство у нас вела бабуся Агнія Яківна - справжня
берегиня всієї родини. Вона, як могла, рятувала нас від хвороб,
недоїдання та всяких інших напастей. Навіть у голодні часи вміла
приготувати, як то кажуть, з нічого, за одній тільки їй відомими
рецептами якісь надзвичайно смачні страви. Вміла шити (мала
машинку "Singer"), прясти, плести, вишивати, зналася
на народних лікувальних засобах. В молодості закінчила гімназію,
володіла польською мовою (в дитинстві жила у колишній Гродненській
губернії, тепер - Білорусь: в тому селі мешкали і поляки, й
білоруси, і українці). Рано залишившись удовою з чотирма малими
дітьми на руках, пішла працювати завідувачкою сільської казенної
винної лавки (до речі, мала при собі табельний револьвер, з
якого вміла стріляти по-снайперському, що якось прилюдно і довела
під час інспекторської перевірки, і її лавку, на відміну від
навколишніх, так і не наважилися жодного разу пограбувати).
У післяреволюційні тифозні роки була директором дитячого будинку
в Підмосков'ї. Вона бачила і слухала виступи Троцького, Маяковського,
інших визначних діячів тієї епохи. Один із бабусиних братів,
на ім'я Аскольд, у 16 років збігши з дому "робити революцію",
прапороносцем загинув при взятті Перекопу. Вельми шкодую, що
свого часу був недосить цікавим і не випитав у бабусі всього,
що міг би випитати, не позаписував її скупих розповідей і взагалі
- не вивчив як слід свого родоводу хоча б з материнської лінії…
Середню освіту закінчував у райцентрі. Влітку
1953 року, коли я збирався до 8-го класу, приїхала з Сибіру
двоюрідна сестра-ровесниця, рідна сестра по матері Юри Аверьянова.
Повернулася з місць позбавлення волі і їхня мати, яка достроково
звільнилася по амністії. Оскільки Світлана зовсім не володіла
українською, вирішено було, що ми разом з нею поїдемо до Лебедина
і вступимо до 5-ої середньої школи, яка на той час була російською.
Для мене російська мова практично не складала труднощів, і я
з радістю погодився. У тій школі, до речі, мені дуже пощастило
на вчительку української мови й літератури Галину Іванівну Гузєву,
яка чудово знала й любила свій предмет та вміла прищепити ту
любов і учням. А серед них, до речі, було чимало й корінних
росіян (у Лебедині дислокувалася військова частина, за містом
був розташований аеродром важких бомбардувальників). Наскільки
пам'ятаю, лише одиниці з однокласників-росіян користувалися
своїм правом не відвідувати уроків української...
* * *
Першого вірша, якого я, за тітчиною порадою, наважився занести
до редакції районної газети (було це у травні 1954 року), присвятив
дуже модній на той час темі - 300-річчю Переяславської угоди.
Сам не знаю, що раптом наштовхнуло мене на ці вельми патріотичні,
як мені тоді здавалося, строфи:
Вже триста літ, як руку подала
Росія братня - братній Україні.
Народу руському великому хвала
За те, що при тяжкій, лихій годині
Русь ворогів змести допомогла...
і т. д., -
натхненно виримовував я, безбожно плутаючи грішне з праведним,
сумлінно переливаючи у наївні рядки втовкмачені радянською пропагандою
примітивні історичні міфи… На мій подив, вірша надрукували.
У класі зчинився справжній фурор. "Бойко - поет",
- перешіптувались на уроці дівчата, а я не знав, радіти з того
несподіваного визнання чи соромитися.
Відразу після закінчення школи рвався, з групою однокласників,
на будови комунізму, або ж, за тодішньою термінологією, "підкорювати"
Сибір (вочевидь, самого Єрмака Тимофійовича виявилося замало,
отож райкоми комсомолу набирали туди добровольців з числа неоперених
учорашніх підлітків). Проте - не вийшов роками: не мав іще повних
17-ти. Страшенно переживав з цього приводу і ганебно провалив
вступні екзамени на факультет журналістики КДУ, куди поїхав
з рекомендацією редакції районної газети (хоч "двійки"
і не отримав, але прохідних балів не набрав). Відтак, промаринувавшись
півроку вдома, поїхав на своє перше місце роботи. У віддаленому
районному селищі Шалигіному (нині це Глухівський район) почав
опановувати премудрості написання 20-рядкових заміток і кореспонденцій
(газета виходила двічі на тиждень російською мовою на двох сторінках
малого формату).
А через десять днів надійшла телеграма з Малого Висторопа про
смерть бабусі. Померла вона 21 січня 1957 року, саме в день
свого народження, у віці 78 років. Пам'ятаю, як глупої морозної
ночі прибув на залізничну станцію Боромлю, як ішов до села сім
кілометрів пішки під яскравим місячним сяйвом, попід суворим
мовчазним лісом, і сніг, здавалося, на всю безлюдну околицю
моторошно верещав під чобітьми... А вранці ховали бабусю на
тихому сільському кладовищі через дорогу від школи, в якій ми
жили. Це була перша рідна людина, яку я втратив у своєму житті.
Колись, пам'ятаю, вона запитувала мене, малого: "Слава,
а ты будешь ходить ко мне на могилку?.." (у нашій сім'ї,
як уже мовлено, звучали й українська, й російська мови). Я сердився,
- мовляв, навіщо питати про такі дурниці?! А нині так рідко
доводиться бувати на рідних горбочках...
* * *
Але життя йшло собі далі. У Шалигіному я швидко здружився з
селищною молоддю і вже через кілька місяців, разом із табунцем
таких же збаламучених партійними гаслами хлопців та дівчат,
з комсомоль-ською путівкою в кишені таки зірвався будувати комунізм.
Цього разу, правда, не в Сибір, а трохи ближченько - на Донбас.
Комунізму ми, на свій великий подив і розчарування, не збудували,
зате отримали багатю-щий матеріал для роздумів про справжню
ціну всієї тієї тріскотливої псевдоромантики, якою старанно
напаковували наші буйні голови рум'янощокі комсомольські вожді.
Одним зі зразків тогочасного фольклору, винесеним звідти, в
пам'яті залишилася частівка:
Ой, куда ж я залетела -
Кирпичи да кирпичи,
От получки до аванса
Нехватает на харчи!..
Були, певна річ, і хльосткіші. Щось і сам, здається,
римував у подібному ж дусі.
За чотири місяці, пройшовши "славну бойову школу"
брутальної лайки, блатного жаргону, пияцтва, бійок, антисанітарії
та розтовкши собі носа при невдалому приземленні з восьмиметрової
висоти, повернувся на Сумщину й продовжував працювати в районних
газетах - у Лебедині, Конотопі, Шостці. Та найбільше запали
в душу два роки, проведені в Недригайлові - старовинному козацькому
краї, де пощастило зустріти вірних друзів, пережити чисте палке
кохання, - і через усе життя трепетно проніс я вдячні спогади
про ті незабутні дні, що минули на березі красуні Сули, серед
працьовитих, співучих, щирих і добрих людей. Ні до, ні після
того не довелось мені працювати в такому дружному, веселому
колективі. Ми всі тоді були молодими…
* * *
Журфак закінчив заочно і того ж таки 1966 року (працював я на
той час уже в Шостці) скористався нагодою два роки провчитися
на стаціонарі - на відділенні преси, радіо і телебачення Вищої
партійної школи у Києві. На той час я вже був одружений, мав
маленьку доньку. Проте на домашній раді було вирішено, що повчитися
в столиці - зовсім не зайве, тим більше, що стипендія гарантувалася
в обсязі моєї тодішньої зарплати у міськрайгазеті. Плюс - гонорари
(писав я на той час у різні газети досить активно)... До речі,
наступного року до ВПШ послали й мою дружину Валентину Меншун,
теж журналістку (нині вона - головний редактор досить популярного,
зокрема в наукових і політичних колах, журналу "Трибуна",
який очолює вже багато років). Донька ж росла під наглядом бабусі
- моєї тещі, світлої пам'яті Олександри Омелянівни.
Чесно кажучи, очікував від того навчання значно
більше, аніж воно дало мені насправді. Замість фахового удосконалення
нас старанно натовкували політичною казуїстикою. Що ж стосується
фахової підготов-ки, не можу не згадати добрим словом виклададача
практичної стилістики Петра Антоновича Самченка, який, з одного
боку, прищепив нам смак до мовного самовдосконалення, а з іншого
- приохочував нас до написання рецензій на книжки, які щойно
виходили з друку І хоча то були переважно науково-популярні
брошури, для нас це була хоч якась журналістська практика (якщо
не брати, ясна річ, до уваги шкільної багатотиражки "Ленінські
кадри", яку ми випускали, пережовуючи з року в рік одній
й ті ж теми). Особисто я, правда, намагався максимально використати
нагоду покрутитися у столичних виданнях. Частенько пропускав
лекції, гасаючи по редакційних відрядженнях, за що декан - незабутній
Іван Васильович Прокопенко - для вигляду знімав з мене "стружку",
зате у моїй особистій течці, що лежала на кафедрі, було найбільше
газетних вирізок з публікаціями. До честі ж викладачів політичних
дисциплін, вони не були, в переважній своїй більшості, орто-доксами
й не вимагали від нас обов'язкового зазубрювання та законспектовування
всієї тієї неймовірної кількості науковоподібної жуйки, яка
значилася в довжелезних списках обов'язкової літератури. Один
із промовистих прикладів: за перші чотири місяці навчання слухачі
були зобов'язані, відповідно до затвердженої програми, проштудіювати
й законспектувати у с і ч о т и р и т о м и "Капіталу"!
І це - без відриву від лекцій, при повному завантаженні іншими
дисциплінами... Попри всю повагу до цієї справді фундаментальної
праці, усім нам - і викладачам, гадаю, найбільшою мірою - була
очевидна вся безглуздість подібного заходу. Але програма є програма...
Особисто я взяв гріх на душу, пішовши складати залік з тієї
премудрої книги із конспектом своєї однокурсниці, старанно стерши
перед тим на обкладинці її прізвище й каліграфічно вписавши
своє. Викладач, можливо, й помітив явне несходження в почерках,
проте делікатно промовчав і поставив у мою заліковку жадане
"зараховано"). Проте дехто підходив до всього цього
без належного гумору, й бували випадки, коли від нервового й
розумового перенапруження окремі слухачі "з'їжджали з котушок"
і ставали пацієнтами психушки…
Після закінчення курсу навчання, влітку 1968 року напросився
на виробничу практику до редакції сатиричного журналу "Перець"
і, написавши кілька вдалих фейлетонів, з величезною радістю
й трепетом душевним прийняв запрошення головного редактора Ф.
Ю. Маківчука працювати в цьому найпопулярнішому на той час періодичному
виданні України. (Колишній, нині вже покійний, завкадрами Шосткинського
райкому партії Павло Петрович - а от прізвище, на превеликий
жаль, з пам'яті стерлося! - мабуть, знав, що робив, буквально
випихаючи мене в ту ВПШ: "Едь, дурак, ты там останешься,
- добродушно вмовляв він мене, - я же вижу, что ты печатаешься
во всех газетах").
* * *
"Перцю" віддав 25 років - найбільш продуктивних літ
у житті людини, хоча, озираючись на пройдений шлях, бачу, що
можна було б прожити їх набагато повнокровніше. Окрім природжених
лінощів, заважали ще й різні невинні захоплення: шахи, рибальство,
фотографія, а також - куди подінешся - досить-таки нерідке чаркування.
У той час надрукуватися в "Перці", а надто для провінційного
журналіста чи літератора-початківця, вважалося за велику честь,
і від вдячних авторів не було відбою. Часто приїздили й колеги
з московського "Крокодила", болгарського "Стършела",
з інших республік, час від часу і ми виїжджали у гості до братів
по перу. Було багато незабутніх зустрічей, вражень... Але при
цьому всьому, як водиться, - й чималенько надмірностей. І то
не лише у "Перці", де, як поговорювали злі язики,
"п'ють з відерця", - в інших творчих колективах тієї
клятої рідини проливалося аж ніяк не менше. Мабуть, певною мірою
це була все-таки якась своєрідна віддушина, тимчасова втеча
для мислячих, творчих людей від отієї самої розпрекрасної дійсності,
яку, хоч-не-хоч, доводилося - нехай навіть казенно! - оспівувати
тим, хто бажав нормально друкуватися, видаватися, виставляти
свої картини тощо (перчанам у цьому плані, на щастя, було трохи
легше: від них вимагалася, нехай і дозована, а все ж сатира!
Ось чому після ВПШ мені так кортіло потрапити саме в "Перець"…).
Чимало часу забирала й власне робота: часті виїзди у відрядження
з перевіркою критичних сигналів, "дотягування" або
й переписування фейлетонів позаштатних авторів, підготовка літературних
матеріалів… Часто доводилося працювати й "за того хлопця"
- бо у "Перці", як і в кожному колективі, були свої
робочі конячки і свої "сачки"... Попри всі мої патологічні
лінощі, я чомусь усе життя належав до перших. Може, це не зовсім
мудро, але таке правило якось непомітно в'їлося в мою під-свідомість
іще з перших років газетярської практики: спочатку постарайся
зробити добротно і в строк усе, що від тебе вимагається по роботі,
а вже потім займайся своїм. Не зараховуючи цю звичку до якихось
своїх особливих чеснот - так, зрештою, вихована абсолютна більшість
журна-лістів, - намагаюсь якоюсь мірою пояснити цим досить скромну
свою власне письменницьку активність: для індивідуальної творчості
за таких умов і справді залишалося надто мало часу. З іншого
боку, журналістська праця, постійні відрядження давали масу
живого, конкретного матеріалу, того життєвого досвіду, якого
не висидиш у кабінетній тиші.
Отож завдячую долі, яка свого часу звела мене з "Перцем"
та його співробітниками. Зокрема - з талановитим прозаїком і
людиною щирої, рішучої вдачі Миколою Васильовичем Білкуном (це
саме він, тимчасово виконуючи обов'язки головного редактора
під час відпустки Маківчука, 9 січня 1970 року перевів мене
з позаштатників до штату редакції); із завжди врівноваженим,
по-житейськи мудрим, всесоюзно відомим поетом-сатириком і членом
редколегії "Перця" Степаном Івановичем Олійником;
з чудовим байкарем і не менш чудовою людиною Анатолієм Косматенком;
з експресивним, холеричним, кипучо-енергійним Іваном Немировичем
- цікавим поетом, непоганим прозаїком і професійним бандуристом;
з блискучим фейлетоністом, колишнім фронтовиком і глибоко порядною
людиною Григорієм Безбородьком (усіх їх, на жаль, вже немає
на цьому світі); з винятково дотепним і по-дитячому чистим художником
Сергієм Герасимчуком, який, на жаль, теж, і, що найприкріше
- також занадто рано! - пішов із життя; з людиною вельми непересічного
(але й на диво неорганізованого!) таланту, поетом і бездоганним
стилістом, чудовим знавцем мови, літератури, історії та й взагалі
"ходячою енциклопедією" Дмитром Молякевичем; з добродушно-лукавим,
по-селянському іронічним, упродовж багатьох літ незмінним відповідальним
секретарем "Перця" Іваном Йосиповичем Сочивцем; з
вельми обдарованим і напрочуд пунктуальним трудоголіком Володимиром
Чепігою; з напористим і аналітичним публіцистом та запеклим
рибалкою й автолюбителем Володимиром Бондаренком, який прийшов
до редакції трохи згодом, та з багатьма іншими - хай не образяться
ті, кого не назвав. Гірко й боляче, зокрема, усвідомлювати,
що на самому злеті обірвалися молоді життя здібногого гумориста
й фейлетоніста Леоніда Шияна, а згодом - Геннадія Літневського,
письменника всебічного і, безперечно, могутнього обдарування...
Майже кожен з колег-перчан - як зі штатних співробітників, так
і постійних авторів - заслуговує на окремий спогад, і такі спогади,
безумовно, годилось би написати. Але найтепліші слова - про
справді легендарного головного редактора Федора Юрійовича Маківчука.
Він просидів на цій пороховій бочці - у кріслі керівника сатиричного
журналу - майже сорок років! Це була воістину смілива і мудра
людина. Попри всі його людські слабкості й вади, яких немає
хіба що в ангелів, Маківчук був надзвичайно людяним і в той
же час - надзвичайно вимогливим редактором, просто-таки фанатично
відданим "Перцю". Він буквально виганяв нас у відрядження
на пошуки фейлетонних тем та перевірку "гарячих" листів,
нещадно "рубав" слабкі, недбало перевірені (а він
це вловлював з першого погляду!), похапцем написані матеріали.
Секрет величезного авторитету "Перця", який за роки
редакторування Ф. Маківчука сягнув справді фантастичного тиражу
- 3 млн. 330 тис. примірників (і це при тому, що його, на відміну
від офіціозних видань, ніхто не нав'язував передплатникам!),
- секрет такої справді виняткової популярності цього журналу
полягав саме в тому, що в нас бачили захисників інтересів простої
трудової людини. До редакції йшли як на прощу, як до останньої
інстанції в пошуках справедливості: "Друже Перче, ми вже
скрізь побували - і в генеральній прокуратурі, і у Верховній
Раді, - ото вже як ти не поможеш, то більше нікуди й не звертатимемось…"
Листи з отакими передмовами - криками душі - редакція отримувала
мало не щодня. А взагалі щорічна пошта "Перця" обчислювалася
десятками тисяч листів. І в кожному конкретному випадку ми намагалися
допомогти людям, не залишити поза увагою жодної серйозної скарги.
Про це свідчать і ті повідомлення про вжиті заходи завдяки нашому
втручанню, які друкувалися в кожному номері під рубриками "Дали
перцю!", "Перець" допоміг", "Перцю"
відповідають", і ті зливи вдячних листів та дзвінків, які
постійно надходили з усіх усюд. "Перець" любили мільйони:
він був для них своїм журналом, а не просто розважальним чтивом,
розрахованим на ситого міщанина.
Маківчук, або ж Шеф, як ми шанобливо називали його між собою,
страшенно не терпів самозакоханої посередності.
Якось до редакції завітав один літературний сірячок, якому все
не вдавалося пробитися на сторінки "Перця". (До уваги
літредакторів-пуритан: саме "Перця", а не "Перцю",
як звикли вони виправляти цю назву, всупереч правопису! Адже
в даному разі йдеться про Перець як уособлений образ, а не про
приправу до борщу чи до плову).
Отже, вищезгаданий літсірячок (назвемо його умовно Пундиком)
зайшов до "Перця", повернувшись із Москви, де він
взяв участь в одному з численних творчих семінарів молодих геніїв
і талантів. То хіба ж можна було пропустити таку блискучу нагоду
отримати моральну сатисфакцію за свої творчі невдачі в "Перці":
ви от, мовляв, мене ігноруєте, а мене вже тим часом до самої
білокам'яної запрошують!
Діло було саме в обідню пору, секретарка з приймальні вийшла
до буфету, і літсірячок безперешкодно продефілював у кабінет
головного редактора.
- Добрий день! - з сяючою усмішкою бадьоро попрямував він до
редакторського столу, на ходу простягаючи руку. - Будьмо знайомі
- Пундик.
- Добрий день, - і собі привітався Маківчук, виходячи з-за столу
й простягаючи руку назустріч. - Іцик.
Літсірячкові перехопило подих.
- Ш... Що? - розгублено перепитав він. - Як?.. В-ви… Ви ж -
головний редактор журналу "Перець"?.. Ф-Федір Юрійович
Маківчук?..
- Припустімо. Ну й що з того?
- А… А при чому ж тут… Іцик?..
- Ну, яка вам різниця? Вам нічого не говорить ім'я Іцик, а мені
нічого не говорить ім'я Пундик. Так що ви хотіли?
- Та я… Хотів… - спантеличено белькотів збитий з пантелику непроханий
гість, - поділитися враженнями із всесоюзного семінару молодих
гумористів. Я думав - може, це вам буде цікаво…
- Нецікаво, - підвів риску під розмовою Маківчук. - Вибачайте,
у мене справи.
Шеф був надзвичайно винахідливий у резолюціях, якими супроводжував
повернуті авторам слабкі, недовершені речі. Якось, подавши не
вельми вдало опрацьовану літературну дрібницю на фактичному
матеріалі, я отримав її назад з отаким-от навскісним написом-вироком:
"Не так, дядьку, свиню смалиш!" Іншого разу на авторській
гуморесці під назвою "Хіба це закусь?" Ф. Ю. зробив
одне-єдине уточнення: замість закресленої "закусі"
своїм розмашистим почерком дописав: "…гумореска?"
Бували й курйозніші випадки. Справа давня, й гадаю, мій однокурсник
Ігор Ненько не образиться за цей спогад. Так сталося, що після
Вищої партійної школи у Києві, де ми разом навчалися, йому довелося
ще закінчити й Вищу політичну академію у Москві та по поверненню
в Україну майже одразу отримати призначення у "велику хату",
як охрестив Маківчук Центральний Комітет Компартії України:
"У велику хату йду. С...ку несу. Битимуть...", - незмінно
відповідав він, бувало, на запитання колег: "А чи далеко
це ви чимчикуєте, Федоре Юрійовичу?" Так от саме Ігоря,
не вельми на той час досвідченого партійного "молодого
бійця", й призначили куратором "Перця".
Прийшовши уперше до нас на партзбори (а про що нам на тих партзборах
було говорити, як не про роботу?), Ігор, звичайно, не міг не
виступити і не дати кількох "цінних порад" - інакше
що ж би він був за куратор? Становище зобов'язувало! Отож він
підвівся й сказав, що йому, в принципі, сподобалася творча,
ділова атмосфера в редакції, - але, вочевидь, на якусь мить
забувши, куди саме прийшов, додав і таке:
- От перегорнув я підшивки журналу - й у вічі впадає одноманітність
автури. Переважно це - штатні працівники редакції, літератори.
Так же не можна! А чому на ваших сторінках не виступають передовики
виробництва, керівники заводів, директори радгоспів, голови
колгоспів?.. Де передовий досвід?..
З реакції притихлої аудиторії Ігор зрозумів, що передав куті
меду і вскочив зі своїми "цінними порадами", як Сірко
в дерть. Але було пізно...
Коли за ним зачинилися двері, Федір Юрійович, люто глипнувши
на мене ("Ну й однокурснички ж у вас!"), набрав по
"сотці" телефон секретаря ЦК з питань ідеології Єльченка:
- Юрію Никифоровичу, добрий день! Маківчук турбує... Юрію Никифоровичу,
от у нас в "Перці" було багато кураторів - одні були
гірші, інші - кращі... Ну, а оце тепер ви прислали нам Ненька.
То що я хочу вам сказати, Юрію Никифоровичу: ніж мати таку неньку,
то краще вже залишатися круглими сиротами!
Не обділений почуттям гумору секретар ЦК хрюкнув у слухавку,
й бідолашний Ігор більше до нас не з'являвся. Невдовзі його
призначили редактором одного мовознавчого журналу, де він повністю
знайшов себе і в душі, гадаю, щиро дякував головному редакторові
"Перця", не без допомоги якого йому вдалося не надто
довго засидітися на тій рутинній "керівній і спрямовуючій"
службі.
А то якось до кабінету шефа влетів збуджений відвідувач і, назвавшись
директором однієї взуттєвої фабрики, почав розсипатися в подяках
за те, що його фотопортрет "Перець" вмістив під рубрикою
"Дошка заслужених бракоробів". Федір Юрійович вирішив,
що перед ним - агресивний спростовувач, і все це - грізна артпідготовка
перед назріваючим скандалом. Аж ні: відвідувач з сяючим обличчям
розстібає портфеля, витягає з нього пляшку дорогого коньяку
й каже: "Так от же, їй-богу, спасибі вам за те, що надрукували
мого портрета. Те, що мені після цього записали "строгача"
й турнули з директорства, - то пусте. Зате завдяки вашій публікації
я нарешті розшукав свого фронтового друга!!! Уявляєте?! Точніше,
він сам мене розшукав. Не встиг вийти "Перець", як
він мені - бах телеграму: "Петю, це ти? Живий? А це я,
Коля! Стрічай, виїжджаю!" Ой, спасибі ж вам за таке добре
діло! Ну, так я ж оце тут прихопив із собою дещо, то годилось
би й той… Га? Їй-бо', від щирого серця!"
У шефа було, звісно, чимало й заздрісників, і недоброзичливців.
Багато хто не міг йому пробачити прямого, відвертого характеру,
рішучого неприйняття літературних нездар, серед яких були, до
речі, й номенклатурні "кадри". Дехто з тих "кадр",
вважаючи себе неабиякими гумористами, пропонували до друку свої
відверто слабкі твори (доводилося їх або "рубати",
наживаючи собі ще одного прихованого ворога, або ж, скріпивши
серце, "дотягувати"); і, певна річ, не одна з тих
"кадр" примірювалася до вельми престижного кріслечка
головного редактора "Перця"! Посади хай і не вельми
грошовитої, але ж - гм-гм, скільки можливостей!.. (Яких, до
речі, сам Ф.Ю. ніколи не використовував. Хіба що, бувало, домовиться
з директором якогось рибгоспу, щоб той дозволив йому посидіти
з вудкою на ставку). Не бракувало й інших охочих звести рахунки
з головним редактором "Перця". Через те на Маківчука
не раз надходили "тєлєги" до "великої хати".
Про одну з таких "тєлєг" повідомив йому все той же
секретар ЦК Ю. Н. Єльченко:
- Федоре Юрійовичу, а ви знаєте, що про вас пишуть?
- А що?
- Та от пишуть, що Маківчук схиляє молодих співробітниць до
співжиття. Га? Що ви на це скажете?
- Та що ж я вам скажу, Юрію Никифоровичу… Воно ніби й той, діло
спокусливе, але - якби ж то не мої сімдесят з гаком років!..
А так - ну, добре, ну, схилив, а - що далі?!!
Зараз знаходяться розумники (та їх і тоді не бракувало), які
звинува-чують колишній "Перець" у тому, що він, мовляв,
був недосить гострим, не зачіпав основ тоталітарної системи,
а здебільшого стріляв з гармати по горобцях.
Таким хоробрим принципалам небезкорисно було хоча б один день
посидіти у кріслі головного редактора журналу, який двічі на
місяць уважно розглядали, читали і перечитували, зачитували
до дірок і сміялися й реготали при цьому мільйони прискіпливих
читачів. Три мільйони триста п'ятдесят тисяч примірників перемножте
на число членів кожної сім'ї, додайте близьких родичів і сусідів
(бо й тоді не всі мали змогу передпла-чувати все, що хотілося),
відвідувачів бібліотек, перукарень, кінотеатрів тощо, де "Перець"
завжди лежав на столиках, - і ви матимете хай приблизне, але
аж ніяк не завищене число його читачів, яке набагато перевищувало
десять мільйонів!
А ще ж кожен номер від першого до останнього рядочка ретельно
розглядали крізь збільшувані владні скельця та цензур-ні мікроскопи,
пильно вишукуючи відхилень від "курсу", охоронці ідеологічної
цнотливості і так званих державних таємниць - як штатні цензори,
так і добровільні павлики морозови, акуратно сигналізуючи в
"компетентні органи" про найменший промах редакції
- як дійсний, так і вималюваний їхньою хворобливою уявою. І
тоді доводилося Маківчукові сідати в машину і везти оте місце,
про яке уже було згадувано, на вулицю Орджоні-кідзе (нині Банкову)
та доводити, що він не верблюд. І "били" його нещадно
партійні клерки, й повчали, насолоджуючись своєю уявною вищістю
над людиною, яка в сатирі, образно кажучи, не одного собаку
з'їла...
"Били" його тоді, коли "Перець" на всю першу
сторінку обкладинки дав малюнок міліцейської будки, яку намагаються
перекинути двоє п'яних хуліганів, а переляканий міліціонер виглядає
з будки і просить: "Хлопці, не валяйте дурня!.."
"Били" й тоді, коли він посмів надрукувати фейлетон
Григорія Безбородька "Піанісімо!" про те, як секретар
Чернігівського міськкому партії "на шарка" взяв із
музичної фабрики для своєї дочки новесеньке піаніно, навзамін
віддавши своє, пошарпане, яке тут же підсунули, замість нового,
одному роботязі .
"Били" й тоді, коли з'явився сторінковий фейлетон
про махинації голови однієї облспоживспілки, який забезпечував
дефіцитом усю обласну та ще й київську "еліту".
"Били" й тоді, коли...
Словом, не раз і не двічі, упродовж сорока років доводилося
Маківчукові підставляти оте багатостраждальне місце, хоч, правду
кажучи, на хлопчика для биття він був найменше схожий: його
гострого язика побоювалися й там, у "великій хаті".
Одного разу "Перець" надрукував віршований фейлетон
Степана Олійника "Балабон їде за кордон", де виводився
тип такого собі тупуватого міщанчика, який у закордонних поїздках
своєю поведінкою тільки компрометує свою країну. Перчанський
художник проілюстрував цього вірша, зобразивши "балабона"
кругленьким, лисуватим і в брилі. Відразу ж після виходу журналу
якийсь пильний читач "настукав" у ЦК: а гляньте, мовляв,
на кого натякає "Перець": це ж викапаний Микита Сергійович
Хрущов! (А саме він тоді був генсеком...).
Звичайно, друкуючи того вірша, ніхто нічого такого навіть у
гадці не мав - просто художник так уявив собі того героя, і
схожість із самим була чисто випадковою. Та чиєсь недремне око
помітило!.. А ЦК було зовсім не тією установою, в якій проходять
подібні жарти. Отож один із високих партбосів негайно ж викликав
Маківчука до себе "на килим" для "розпіканції".
- Що ви собі дозволяєте?! Як ви могли?! - істерично заверещав
він, як тільки Федір Юрійович переступив поріг його кабінету.
- Та ви знаєте, чим це для вас пахне? Та ось ми негайно скличемо
секретаріат і зробимо організаційні висновки!
Федір Юрійович слухав-слухав і нарешті озвався:
- Шановний ім'ярек батьковичу! Ви що, серйозно вважаєте, що
наш Микита Сергійович - балабон? Я так не вважаю!
Партбос побілів з люті, несподіванки й переляку:
- А ну вас!.. Ідіть!!!
До "організаційних висновків" так і не дійшло...
До речі, й у ЦК було, поряд з вискочками і кар'єристами, чимало
розумних і порядних людей. Дуже шанував Ф. Ю. Маківчука, зокрема,
Петро Юхимович Шелест - один з найрозумніших партійних діячів,
справжній патріот України, прибраний Брежнєвим з поста першого
секретаря ЦК КПУ за надто незалежну позицію. В одному зі своїх
інтерв'ю (журнал "Київ", квітень 1989 року) він згадує:
"До речі, мені дуже подобався Федір Юрійович Маківчук -
принципова і смілива людина... Гострий і справедливий був чоловік,
справжній боєць за правду".
Тож недарма, коли на якійсь високій нараді один із міністрів
почав скаржитися на пресу, - мовляв, ті журналісти тільки те
й знають, що вишукувати негативи, - головуючий - а це був саме
Шелест - зробив йому застереження:
- А я на вашому місці, товаришу міністре, не розмахував би руками
на пасіці: он сидить головний редактор "Перця" Маківчук!
До речі, це саме з подачі П. Ю. Шелеста "Перець" розкритикував
двох союзних міністрів за браконьєрство у державному заповіднику
на косі Бірючий острів, що на Азовському морі. Дізнавшись про
це неподобство, Шелест потелефонував Маківчукові, і той послав
фейлетоніста Євгена Дударя розібратись на місці й написати сторінкового
фейлетона. Зайве казати, що той фейлетон справив враження вибуху
потужної бомби. А Федір Юрійович (помовкуючи, звичайно, про
те, що попередньо заручився підтримкою самого першого секретаря
ЦК) ходив гоголем і, попихкуючи сигаретою, недбало говорив колегам
з інших видань:
- А що нам - союзні міністри! А хай ото не лізуть до нас губити
природу!
Звичайно, такі фейлетони бували не в кожному номері. Проте "Перець"
ніколи не був беззубим, - кожен його випуск вміщував масу фактичного
матеріалу. Окрім повнометражних фейлетонів, у ньому друкувалися
й невеличкі, але кусючі замітки під рубриками "Друже Перче!",
"Телеграфне агентство "Перця", "Чи знаєте
ви, що..." і так далі, в яких повідомлялося про нехлюйство
та безвідповідальність начальничків місцевого масштабу з усіх
куточків України. І коли йому часом закидали, що "Перець",
мовляв, б'є з гармати по горобцях, Маківчук незмінно на те відповідав:
- От нас звинувачують у дрібнотем'ї. Ширше, мовляв, треба брати,
глибше копати, а то ви все пишете про поламані містки, недіючі
лазні, холодні клуби... А я не уявляю собі розвинутого соціалізму,
коли людина півроку не може постригтися й помитися в лазні!
Коли вона не може пройти вулицею, не загрузнувши по коліна в
грязюці! Коли їй немає де увечері культурно провести дозвілля
і у неї в хаті місяцями не світиться світло й мовчить радіоточка!
Як говорили латиняни: розумному - досить. Усі шалені "успіхи"
розвиненого соціалізму, про які не втомлювалася дудніти офіційна
пропаганда, перекреслювалися отими поламаними містками, розбитими
дорогами, недобудованими лазнями, холодними батареями у квартирах,
брудними буфетами, неопалюваними клубами, недіючими бібліотеками,
підгнилими радіо- та електроопорами, хамуватими чиновниками,
убогими магазинами, до яких тижнями не завозився хліб і в навантаження
до кілограма дефіцитної гречки додавалося кіло гнилого оселедця...
І тисячами подібних дрібниць, про які писалося в кожному номері
"Перця"!
За виступами "Перця" летіли з посад і районні керівники,
й функціонери вищого рангу. Проте це не було самоціллю. "Ми
не пугала, - любив повторювати Федір Юрійович. - З сатирою треба
поводитися обережно. Краще приїхати з відрядження "яловим",
аніж незаслужено образити людину".
А скількох людей "Перець" захистив від самоуправства
місцевих бурбонів, скільком допоміг отримати житло, виправити
судові помилки, поновитися на роботі, скільком повернув добре
ім'я!.. Без перебільшення можна сказати, це було справді унікальне
видання на теренах колишнього Радянського Союзу.
* * *
На жаль, усе це тепер в минулому. Зі звільненням Ф. Маківчука
з поста головного редактора (формально - за власним бажанням,
з огляду на похилий вік та слабке здоров'я) журнал перестав
займатися адресною сатирою, і тираж його почав катастрофічно
падати. Усе це сталося передусім тому, що далеко не всі співробітники
"Перця" зберегли таке ж трепетне ставлення до тих
головних принципових засад, на яких будувався журнал і які дехто
з нас, як з'ясувалося згодом, сповідував лише на словах. Один
із таких сповідальничків, використавши всі вигоди від перчанського
"даху", зі скандалом пішов з редакції і тепер у своїх
спогадах пише, буцімто його вижили ниці заздрісники - за те,
що писав дуже гострі фейлетони. Насправді ж біда полягала в
тому, що він їх з якогось часу взагалі не писав! Ні гострих,
ні "тупих"... О ні, його не можна було звинуватити
в бездіяльності: отримуючи зарплату в "Перці", він
напрочуд активно друкувався в інших виданнях, випускав книжки,
їздив по всій Україні на платні виступи, звучав по радіо, мелькав
на телебаченні, на естраді... Словом, невтомно створював собі
ім'я. Що ж до "Перця", то за останній рік своєї роботи
він надрукував там усього дві маніпунькі замітки. Що стало врешті
темою обговорення на редакційних зборах. Таке оприлюднення його
надто скромного особистого внеску в журнал вищеозначений співробітник
сприйняв досить болісно і пожбурив на стіл головного редактора
заяву про звільнення за власним бажанням, у якій з голови до
ніг обсвистав чорним брудом весь редакційний колектив, який
так довго терпів його неробство...
Інший працелюб, так само з холодком ставлячись до редакційних
обов'язків, аж двічі з помпою йшов із "Перця", напівжартома-напівсерйозно
при цьому говорячи: ви тут, мовляв, усі, разом з вашим Остапом
Вишнею, - традиційники, а я - новатор, представник інтелектуального
гумору, і мені з вами не по дорозі! Проте принципові розходження
в поглядах на сатиру і гумор зовсім не заважали "нова-торові"
щоразу повертатися до "Перця", як тільки припікали
життєві обставини. Якось ідеологічна машина мимохідь зачепила
його своїм іржавим крилом, йому - до речі, цілком безпідставно!
- інкримінували "очорнення радянської медицини" в
одній, до речі, досить невиразній, беззубій повісті, - і всі
редакції й видавництва почали сахатися його, як зачумленого.
"Новатор" практично був позбавлений можливості друкуватися
й видаватися, а отже залишився без жодних джерел заробітку.
Дізнавшись про це, Маківчук тут же запропонував йому повертатися
в редакцію - до речі, на попереднє місце завідувача відділу,
яке на той час уже було зайнято іншим працівником. Чи треба
підкреслювати, що це був на той час дуже сміливий крок з боку
Маківчука? І, до слова мовити, - не єдиний. Усі ми тією чи іншою
мірою зобов'язані цьому мужньому головному редакторові, який
умів, у разі потреби, постояти за свого працівника, прийняти
удар на себе...
У серії "Бібліотека "Перця" позачергово запланували
збірку "новатора" - між іншим, чи не на п'ятдесят
відсотків заповнену уривками з його "крамольної повісті"...
І хмари над головою "очорнителя дійсності" потроху
розвіялися. (У подяку за це він незабаром виведе Ф. Ю. у своєму,
так би мовити, сатиричному романі в образі недалекого, хамуватого,
тупуватого номенклатурного керівничка-сірячка. А згодом вчинить
ще один воістину вдячний крок - про це читай далі).
Невдовзі "очорнитель" остаточно оговтався від своїх
потрясінь, знову з помпою пішов з "Перця" і, завдяки
"потрібним" зв'язкам, які вмів налагоджувати значно
талановитіше, ніж писати сатиру, прудко подерся по службовій
драбині, обійнявши престижну посаду директора в одному літературному
видавництві. Правда, дуже швидко наламав там добрячу купу дров
і вже через два роки змушений був не з власної волі звільнити
те крісло. Але, щоб то не виглядало справді ганебним вигнанням,
а нібито звичайнісіньким переведенням по службі, кон'юнктурні
друзі підшукали директорові-невдасі інше, не менш престижне
місце. "Новатор" - уже вкотре! - повернувся до "Перця",
але тепер уже в чині... головного редактора. Без тіні гризот
сумління та сумніву у власних спроможностях він вмостився на
цей новий керівний стілець, гострим ліктиком ви-пхнувши з нього
свого благодійника й неодноразового рятівника букваль-но за
кілька місяців до трьох знаменних дат у житті "Перця":
60-річчя журналу, 40-річчя трудової діяльності Маківчука на
посту його головного редактора та особистого 75-річного ювілею
Федора Юрійовича... До жодної з цих дат Маківчукові допрацювати
не дали: потрібно було терміново розчистити місце для порятунку
підмоченого реноме його амбіційного вихованця.
Новий керівник почав з вельми рішучих реформ. "З маківчукізмом
покінчено!" - перше, що почули з його уст вражені співробітники
ре-дакції у день його тріумфального восшестя на редакторський
пост. "Слухай, що ти хотів цим сказати?" - залишившись
після зборів у кабінеті, ошелешено запитали ми, його колишні
однокашники-фейлето-ністи. А виявляється, ось що: ЦК прислав
його сюди, ні більше, не менше, для того, щоб рятувати "Перець",
який погруз у неробстві й пияцтві, й докорінно змінити його
обличчя...
І колектив це відразу відчув. На сторінки журналу поперли бездарні,
дріб'язкові матеріали, в редакції почалося з'ясовування стосунків
на предмет особистої відданості новопризначеному головному редакторові,
пошуки компромату на незговірливих. У редакції почали ошиватися
якісь непевні кололітературні типи, нашіптувачі, підслуховувачі.
З оновленої редколегії "Перця" було виведено Ф. Ю.
Маківчука - людину, яка стільки зробила для журналу, не кажучи
вже про самого "новатора"... Всілякі перевірки брудними
хвилями накочувались одна за одною. По комбінату друку поповзли
неймовірні чутки... (Згодом ми дізналися, що точно така ж задушлива
атмосфера була створилася, з приходом туди "новатора",
у вже згаданому видавництві, звідки його й "працевлаштували"
до нас).
Захищаючи честь мундира своєї "кадри", під усіх, незгодних
зі стилем керівництва "новатора", ретельно "копали"
посланці ідеологічного відділу ЦК КПУ, який тоді очолював хитрий
і підступний функціонер Леонід Кравчук - згодом, на превеликий
жаль, - Президент України…
Нормальна робота в редакції була паралізована. Так і не зумівши
нічого путнього протиставити "маківчукізмові", "новатор"
змушений був з ганьбою піти і з цієї керівної посади: навіть
його високі покровителі врешті-решт визнали, що припустилися
фатальної кадрової помилки. (До речі, в недавньому інтерв'ю
одній російськомовній газеті "новатор" гордовито розводиться
про те, що до його приходу "Перець" нагадував "этакого
стриженого ежика", а він прийшов - і "отпустил колючки",
"поднял тираж". Хто зна, чого більше у цій заяві:
нестримної хлестаковщини чи розрахунку на необізнаність сьогоднішнього
читача. Допитливих можна відіслати до перчанських підшивок:
якщо на 1 січня 1986 року тираж журналу становив 3 мільйони
300 тис. примірників, то вже на 1 січня 1988-го - 3 млн. 050
тисяч, тобто рівно на чверть мільйона менше. Оце справді - "поднял"!..).
На щастя, вся ця історія збіглася з часом горбачовської перебудови,
і "рідне" українське ЦК не посміло розправитися з
некерованим колективом, як спочатку збиралося це зробити, а,
скріпивши серце, змушене було прибрати свою невдалу "кадру".
Правда, натомість посадило нову - хоч нібито й також людину
з нашого ж, перчанського кола, проте абсолютно байдужу до будь-яких
проблем, окрім власного спокою. Після чого журнал іще швидшими
темпами почав здавати свої сатиричні позиції. Працю-вати в ньому
стало нецікаво. У травні 1995 року я поміняв місце роботи*.
* * *
Після виходу з "Перця" двічі пробував
налагодити випуск сатиричної газети, обидва рази - безуспішно
через брак коштів для її "розкрутки" та невміння ті
кошти добувати: розкошелюватися на сатиру наші скоро-багатьки
не дуже-то поспішають. А тим часом, сатирична газета в Україні
сьогодні потрібна, як ніколи. Нині веду відділ публіцистики
письмен-ницького часопису "Вітчизна", співробітничаю
в журналі "Трибуна". Брав також участь у випуску газети
"Веселі вісті", яка, на жаль, з другого піврічччя
2004 року призупинила своє існування. (Дай, Боже, щоб не назавжди).
За всю свою літературну "кар'єру" спромігся видати
лише шість невеликих збірок сатири і гумору. (Про причини такої
невисокої письменницької активності я вже згадував вище). Хто
зна, а може, якраз у цьому й полягає найбільша творча удача
деяких письменників - в тім, що вони не встигли наплодити десятків
томів нікому не потрібної літсірятини?... Слабка, а все ж втіха!
Ця книжка є спробою підбити скромні підсумки життєвого й творчого
шляху.
Вперше виношу на суд читача, під одною палітуркою з гумором
і сатирою - традиційно "моїми" жанрами, - ліричні
поезії, написані у різні роки. Можна було б, звичайно, виділити
їх в окрему книжку, проте, по-перше, не знаю, чи зумію найближчим
часом зібратися ще на одну, а по-друге, сумніваюсь, чи є сенс
проводити такий уже чіткий водорозділ між "чистою",
рафінованою лірикою і "чистою", не розбавленою всякими
там сантиментами сатирою: життя багатолике, в ньому і сумне,
і смішне, і високе, і нице завжди ходять поруч. Отож і літераторові,
либонь, недоцільно замикатися лише на якомусь одному жанрі.
Дуже мало в цій книжці й власне "чистого", сатирично
не забарв-леного гумору, оскільки писати сьогодні лише задля
приємного лоско-тання читацьких нервів вважаю не зовсім коректним.
Не можна без-думно зубоскалити, доки не переживемо ту страшну
трагедію, оту незмірну ганьбу і скруту, в якій перебуває нині
український народ, виборовши ціною величезних жертв і зусиль
віками вимріяну держав-ну незалежність і тут же опинившись у
новій, ще принизливішій за-лежності перед нахабними, жорстокими,
позбавленими будь-яких моральних принципів злочинними кланами.
Непростимий гріх для всякого літератора, журналіста, для кожної
чесної, свідомої людини заплющувати очі на те жебрацьке, рабське
існування, що на нього прирекла нас безхребетна, бездарна влада
- вірна служка тих ненажер-ливих кланів - на чолі з таким же
бездарним, безвольним, безпринцип-ним президентом. Їй, отій
маріонетковій владі, яка обслуговує купку "жирних котів",
що нажили свої мільйони на горі народнім, глибоко наплювати
на суспільний добробут, на всі наші святині, історію, мову,
культуру, - вона своєю тупою, егоїстичною політикою вже довела
мільйони людей до крайнього зубожіння і відчаю, відкинула їх
да-леко за грань фізичного вимирання (нині населення України
скоро-чується швидше, ніж під час Другої світової війни!) і
сьогодні дбає лише про те, аби якомога довше (а то б - і назавше!)
утриматися біля державної годівниці: вона добре розуміє, що
в інакшому разі на неї чекає справедлива невідворотна кара за
все заподіяне своєму народові. І доки вся ця оскаженіла від
зажерливості та безкарності кама-рилья править бал, - приводів
для безжурного сміху у нас небагато. Хотілось би вірити, що
вона доживає свої останні дні.
Буду радий, якщо читач знайде в цій книжці щось співзвучне своєму
серцю.
Кінець 1999 - травень 2004 року.
* Я навмисно не називаю прізвищ, і зовсім не через
острах викликати чиєсь незадоволення. Але декого з тих, про
кого йде мова, вже немає на цьому світі, інші легко себе впізнають,
а сторонньому читачеві прізвища ні до чого. Зрештою, справа
не у прізвищах. Досить же детально зупинитися на цих подіях
змусило мене почуття великої гіркоти за втраченим творчим обличчям
колись унікального сатиричного видання, якому віддано так багато
зусиль кількох поколінь українських сатириків та гумористів.
До змісту Василь ШУКАЙЛО
"ЖУРАВЛИНА ПОРА"
Просвіта
