Василь ШУКАЙЛО
ЖУРАВЛИНА ПОРА
ІДУ НА ПОКЛИК ТИХОЇ ОСЕЛІ...

*

Вже й павутиння полем не літає,
стоять озимі сиві, бо зима.
І тільки серце в грудях калатає,
мов дзвін на сполох. А людей - нема.

Ніхто не прийде і не порятує -
ані з далеких, ні з близьких довкіль.
Чи то у полі полум'я лютує,
чи б'є ув очі біла заметіль…

СЕЛЯВІ?..

Таке життя. Палкі юнацькі мрії.
Чекання див. Гарячі почуття.
Розчарування. Безмір безнадії.
Буденщини ярмо. Таке життя.

Таке життя. Ілюзії розбиті.
Боги вчорашні, кинуті в сміття.
Сьогоднішні боги, лукаві й ситі,
вже верхи на тобі. Таке життя.

Таке життя. Тонкий промінчик щастя -
і знову сум, і тихе каяття,
і жирний сміх охочих познущаться
з чужих невдач і лих. Таке життя.

Таке життя. Скорись йому, подібно
до тих, що вже пройшли без вороття.
І лиш в кінці жахнись: кому потрібно,
кому воно здалось, т а к е життя?!

ЖУРАВЛИНА ПІСНЯ

Над полями летять журавлі,
ув осінньому небі ридають,
у холодній печальній імлі,
у туманах густих пропадають.
О, коли ж то побачите знов
рідні гнізда, де крила зміцніли,
де і ласку, й тепло, і любов
ви на білому світі зустріли?
Курли, курли, курли,
додому коли, коли?..

О кохана моя сторона,
журавлина моя Україно,
хай далеко квітує весна -
я ніколи тебе не покину.
Із-за теплих чужинських морів,
о моя незрадливая мати,
ми твоїх і моїх журавлів
будем з вирію вдвох виглядати.
Курли, курли, курли,
чекать вас коли, коли?..

А коли упаду на крилі,
і сніги занесуть мене сиві,
ви даруйте мені, журавлі,
що зустріти вас буду не в силі.
Хай мене українська земля
прийме в лоно, мов рідная мати, -
та маленьке моє журавля
вам простягне свої рученята.
Курли, курли, курли, -
чи буде коли, коли?..

ПЛАЧ ПО НЕНАРОДЖЕНОМУ СИНОВІ

О сину мій, убитий іще в зародку!
Оце б на руці йшов до мене залюбки,
оце б матусі сонечком світивсь...
Невже б мого не вистачило зарібку,
щоб ти радів і деревцю, і зайчику,
весняним теплим дощиком святивсь?

Практичні ми, практичні ми, практичні ми,
в практичності своїй ідіотичні ми, -
таким жорстоким не бува і звір...
Із усмішками холодно-цинічними
на все людське в собі плювати звичні ми:
нехай ганьба, аби не поговір.

Всьому на світі вчені ще зі школи ми,
за тими світовими видноколами
не бачим найріднішого, свого:
його ми лаєм, топчем, забуваємо -
вбиваємо, вбиваємо, вбиваємо
самих себе, не знаючи того.

Синочку мій, листочку мій одірваний,
з життя безжально і бездумно вирваний,
в мені ти плачеш і в мені болиш.
О, як же плачу за тобою тяжко я!
До мене в сни ти прилітаєш пташкою,
легеньким вітром тихо гомониш...

Мій синоньку, кровинонько, мій заєньку,
нема тебе, нема тебе, немаєнько...

ЧАША
Мы пьем из чаши бытия
С закрытыми очами...
М. Лермонтов

- Терпи! - казали. Я й терпів.
- Чекай! - казали. Я й чекав.
- Всяк чашу п'є свою!.. -
Я пив,
на долю злу не нарікав.

Чого ж тепер стою я сам
на перехрестях всіх вітрів,
і мій вишневий буйний сад
перекипів, перегорів?..

Чи варт було чекать, терпіть
і чашу ту завчасно пить?
Вже ж ніби висохло і дно, -
гірчить… Гірчить усе одно.

*

Гей, поети, хлопці! Ну і ну!
Це ж між вами хтось колись та десь
вигадав цю баєчку чудну -
про єднання вірних двох сердець.

Бач, і досі в обігу вона,
хоч глаголить істина стара:
квітка розцвітає, бо весна,
жінка віддається, бо пора.

Чим людина краща від блохи?
А і та парується в свій час.
Гей, поети, ви як дітлахи,
жаль, немає палиці на вас.

Літо йде - і зеленіє ліс,
є пора для смерті й для зачать.
Ах, поети, ви смішні до сліз,
вам ото сидіть би та мовчать.

...Та зненацька туга заповза -
і душа-дурепа - за своє:
чуєш пісню - й закипа сльоза,
ну, а сміх - у горлі застряє...

*

Щось я нині почуваюсь
не в своїй тарілці,
марно горе намагаюсь
утопить в горілці.
А горілочка-тума
не доводить до ума, -
кажуть люди, сам я знаю,
та знання ті всі - дарма...

Щось горілочка мені
п'ється і не п'ється,
люта гадина в мені
коло серця в'ється.
Сам не знаю, що робить,
як ту гадину згубить,
де знайти такого зілля,
щоб навік її струїть.

*

Зачеплюсь
за біду,
упаду
на ходу.
Пригадаєш
мене,
як усе
вже мине...

IN VINО - VERITAS?..

Казали древні: "Істина - в вині".
Це ж хтось придумав здорово, чортяка:
те, що тверезий береже в умі,
п'яничка всім на світі розпатяка.

Та боляче і довго вчили нас
засвоїти такий прийомчик ловкий:
пий хоч до сказу, хоч там рачки лазь,
а істини нікому не вибовкуй.

Так і живи, немовби уві сні,
під дзвін чарок і зойки п'яних тостів,
і хай хоч як соромишся брехні,
а правду кликать не спіши у гості.

Навчили нас і думать впівума,
й від болю упівголоса кричати,
напівсерйозно, напівжартома
кохати, жити, мучитись, втрачати.

Це ж зручно так: гараж, сім'я, обід,
начальник, дача, премія, коханка...
Такий близький і зрозумілий світ:
з дверей - до рогу, з вечора - до ранку.

Ми - сірячки, і нащо балачки?
І тільки зрідка затишок зникає,
як пильний погляд сина чи дочки
нам нутрощі
презирством пропікає…

СМЕРТЬ НА ТУРНІРІ

Життя моє закінчено, мадам.
Даруйте, що піднятися не можу,
аби галантно уклонитись Вам.
За Вас я люту смерть прийняв без дрожу
і гострий спис отой благословив,
що груди врешті-решт мені пробив.

Живіть, мадам. Відвідуйте турніри,
міняйте упадальників своїх,
голубте їх і зневажайте їх,
знімайте скальпи з них на сувеніри.
А я - помчав до Бога. Буду там
за Вашу Честь молитися, мадам.

СИНИЧКА

Грудочка живого тепла
на балконний впала поріг,
щось прощебетала й втекла,
ну, а що - збагнути не встиг.

Може, проспівала: "Летім,
там, у небі, сонячно так!
Що, здійнятись ліньки?.. А втім,
залишайся вдома, дивак!"

В ДОРОЗІ

Тихо сонце заходить, тихо поїзд шумить, -
урочиста і чиста, світло-радісна мить.
Ніжне неба згасання, все степи і степи…
Під коліс колисання трохи, серце, поспи.

*

Ніхто не вічний на землі -
про це говорять факти вперті:
розумні й дурні, добрі й злі -
усе живе підвладно смерті.

Та що та смерть? Лиш забуття, -
ні, перед нею не дрижи ти,
а найстрашніше - то життя,
коли нема для кого жити...

КОЛИСКОВА

Спи, малесеньке, спи,
в кулачечок сопи.
Баю-баїньки бай,
засинай, засинай.
Хай мороз і зима -
а нам діла нема,
хай гуркочуть громи -
не пробудимось ми.
Спи, малесеньке, спи,
в кулачечок сопи,
баю-баїньки-бай,
засинай, засинай.

Хай і ручки твої,
хай і ніжки твої
цілий вік не болять -
нехай сплять собі, сплять.
В тебе батенько є,
в тебе матінка є, -
хай здоров'ячка їм
Бог подовше дає.
А ти спи собі, спи,
в кулачечок сопи,
баю-баїньки-бай,
засинай, засинай.

А як виростеш ти -
маєш пару знайти:
хай леліє тебе,
хай жаліє тебе,
від турбот, від скорбот
хай укриє тебе.

А ти спи собі, спи,
в кулачечок сопи,
баю-баїньки-бай,
засинай, засинай.

Стане сумно тобі,
стане нудно тобі -
ще й утіху якусь
збоку знайдеш собі.
Розважайся, любись,
гру подвійну веди,
тільки серця, дивись,
не буди, не буди.
Спи, малесеньке, спи,
в кулачечок сопи,
баю-баїньки-бай,
засинай, засинай.

Хай чужая біда
у вікно загляда,
і чужії плачі
десь лунають вночі, -
а ти спи собі, спи,
в кулачечок сопи,
ні на що не зважай,
баю-баїньки-бай.

Спи, кохане дитя, -
так проспиш і життя.

ДОЛЯ
У врат обители святой
Стоял просящий подаянья...
М. Лермонтов

Виходжу з храму Божого, нікому
не помолившись, тільки уклонившись
майстрам безвісним, що його створили,
бо Господу кривавому не вірю,
що насилав на люд і мор, і голод,
тайфуни, й землетруси, і Чорнобиль,
що іменем Його благословлялись
мерзенні справи, війни братовбивчі,
а Він дивився, всеблагий, всезрячий
і всемогутній,
бачив - і мовчав...

Створив людину Він... Та чи ж для того,
аби зростити рівного собі,
розрадника в самотності безмірній,
по духу брата?.. Ні, створив - раба,
не рівного - подібного, і тільки,
щоб черв'яком звивався перед Ним
за те, що дав життя йому безглузде:
живи, тремти і кайся во гріхах,
які вчинив і вільно, і невільно,
хоч сказано: без волі же Моєї
із тебе й волосина не впаде!
Живи, тремти, насущний здобувай
тяжким трудом, дітей народжуй в муках
та, знай, святі облизуй образи
й поклони бий, аби по смерті лютій
в геєну огненну, бува, не загриміть...
Ні, не приємлю я такого Бога!

Отож, подавши гривеник бабусі
біля воріт, із храму я пішов,
до тайн святих так і не причастившись,
не звідавши утіхи каяття
і зранену не злікувавши душу,
яка невтішно скімлила в мені.
Іду, коли через дорогу - кицька,
не чорна, ні, швидесенько - ряба:
є й чорного, є й білого там трішки,
а решта все - то сіре, то руде.
І я подумав: от як моя доля, -
всього, всього намішано у ній.
А може, то вона і пробігала:
на мить майнула - й знову утекла?..
О ні, я Саваофові не вірю -
далекому, холодному і злому,
не вірю і безвірникам ще злішим,
фанатикам безумної ідеї,
які готові іменем народу,
в ім'я народу - знищити народ.
А долі - вередусі тій химерній -
ще трохи вірю, чом - не знаю сам.
Чи не тому, що в цім скаженім світі
так хочеться все ж вірити у щось?..

НІЧ У ПОЇЗДІ

А поїзд мчить. Дорога неблизька.
Сусід в купе безладним сном забувся,
і ніч тече, немов густа ріка,
з якої ще ніхто не повернувся.

Пощо ж той рух скажений в німоту?
Спинитися б… Спинитися назавше.
Чого чекать? Яку шукать мету,
сто сот марнот у світі цім спізнавши?..

Та велет-кінь летить, несе крізь тьму,
розставивши вогнем налиті очі,
неначебто відомо лиш йому,
як вибратися нам з цієї ночі.

...Ще гріє кров і серце стугонить,
ще прагнеш у житті добра й тепла ти -
і свято віриш в те, що пощастить
ще не з одної ночі випливати.

*

Забитися в готельну пустоту,
в прогірклім сумі вволю покупатись,
мов темному самітнику-кроту,
в минулім часі тихо покопатись.

Колись той кріт, напевне, зрячим був -
ходив по травах, бачив сонце й зорі, -
та в білім світі лиха так сьорбнув,
що врешті очі виплакав у горі

й, проклявши чорно весь той білий світ,
пішов під землю, щоб його не бачить.
З тих пір живе у норах сивий кріт
та на хробаччя зуби злі мантачить.

Життя, життя! В нім стільки страмоти,
що часом очі виколоти впору.
Та все ж таки ми люди, не кроти,
не хочеться іще живим - у нору...
І треба підійматись. Треба йти.

КАРПАТИ

Зелений світ купається у сонці.
Далекі гори в чорно-сизій млі.
Стоять церкви, неначе охоронці
цієї дивовижної землі.

Тут звичаї й одежі старожитні,
тут бойків рід ізроду започавсь.
Цілющі трави й зела ворожбитні
іще тут пощадив жорстокий час.

Агов, Карпати! Щастя вам, Карпати!
Дзвінким пісням і чистим ручаям.
Дівчатко усміхається кирпате,
услід мені махає рученям...

*

Гроза промчала. Пронеслися смерчі.
Посеред трав розпластаний лежу -
і смерті я кажу: "Аріведерчі!",
"Бувай здорова!" - смерті я кажу.

Іще не час. Моя зоря не впала:
з глибин Безмежжя сторожко мигтить,
немов мені не все іще сказала...
Але уже не гріє - холодить.

*

Г. Білоусу

О, скільки барв у цім предивнім світі,
які у світу обрії ясні!
Недарма кажуть люди тямковиті:
не тільки того світу, що в вікні.

Так уперед! Нас мрія окриляє,
в очах - надія й віра молода.
І вже Сезам нам двері відчиняє,
й Жар-птиця нам перо своє скида.

Та скільки обріїв нових не відкривати,
ще довго нам дивитиметься вслід
зажурене вікно тієї хати,
звідкіль ми вперше глянули на світ.

О ні, недовго сяють щасні миті:
падіння, втрати... Все крутіший шлях.
Стоїш один на цілім білім світі,
і світ поволі тьмариться в очах.

Вже все кругом погасло і поблідло,
все розметали крижані вітри...
І лиш горить, горить далеке світло -
привітне світло в друговім вікні.

*

Блуканнями стомившись по світах,
іду на поклик тихої оселі.
Летить в оазис так з глибин пустелі
обпалений самумом спраглий птах.

У закутку, де два вершки до стелі,
синіє світ за обрії такі,
озоном дихають такі стрімкі вершини!..
Візьму на згадку запахи калини
і волі усміхи привітні та близькі.

До змісту Василь ШУКАЙЛО "ЖУРАВЛИНА ПОРА"