Василь ШУКАЙЛО
ЖУРАВЛИНА ПОРА
НА ТІ НЕСХОДЖЕНІ ДОРОГИ...

ПРОВЕСІНЬ

Вже на річці скресає лід,
місяць срібну мелодію п'є,
і нічний журавлиний літ
щепить березнем серце твоє.

У розкриллі бентежних літ
ти ідеш на задумливість круч -
і курличе весняний ключ,
і скресає на серці лід...

Синіють проліски у темних пралісах,
із крутоярів стікає синь...
Бабусі зморені в швидких "ікарусах"
везуть пов'язані пучки весни.

І визирають вони сполохано
на блиск неоновий і шурхіт шин,
а тротуарами ідуть закохані,
і сиплють туфельки дріб горошин.

В очах дівочих - цікаві іскорки,
а кавалери - такі меткі! -
й лягають в бабині долоні висохлі
блискучі гривеники і п'ятаки.

Пускаюсь берега в любовній повені,
лечу без пам'яті на милий звук!
Тримаю квіти в руках
куповані -
забутих пралісів дрібну сльозу...

*

Летів лелека на Вкраїну,
до рідних нив, до рідних вод, -
і цілі ночі без упину
водили зорі корогод.

Перепливав степи туманні,
вогнями всіяні міста -
і докурликав на світанні
до тогорічного гнізда.

Він перевів там подих тихо,
зболілі крила поскладав -
і всеньке літо лелечиху
з польоту сумно виглядав.

ЗЕЛЕНИЙ БІЛЬ

Зима відсиніла снігами
з вологих лук і чорних ріль,
і вже кружля, кружля над нами
зелений біль, весняний біль.

"Болю!" - пташиний спів ридає,
"Болю!" - фіалка промовля,
"Болю!" - блакить відповідає,
"Болю!" - струмком дзвенить земля.

"Болю!" - дає про себе знати
усе живе в моїм краю.
Болю - й боюсь про те сказати,
бо - лю, бо… лю, бо - любо, лю...

*

Хмар кудлатих череди овечі
вітер ген погнав за небокрай.
Йде лугами чорнобровий вечір
до калини свататися в гай.

А вона рожевим цвітом диха,
хоче утекти і не тіка...
У кущах бузкових солов'їху
соловейко всю ніч виклика.

СПОГАД ПРО МИХАЙЛІВКУ

Т. Ф.

Там, за росами,
за туманами,
над перилами
дерев'яними

на мосту старім
ми стояли вдвох,
соловей в саду -
тільки тьох та тьох.

В темних водах Псла -
білий груші цвіт,
а тобі лишень
вісімнадцять літ,

і смарагдами
небо вишите,
і невинних уст
стиглі вишеньки...

А про що тоді
говорили ми
на мосту старім
над перилами,

а про що вели
тиху бесіду -
знає темна ніч,
соловей в саду.

Про що мріялось -
вже не збудеться,
тільки пісня ця
не забудеться.

За туманами
ще й за росами
стоїмо удвох
ніби й досі ми...

*

Чи ти пригадуєш ті дні,
як ми бродили по весні
в калиновім тумані,
коханням нашим п'яні?

Як ночі місячні несли
нам юні запахи весни,
в садах розквітлі сливи
і солов'їні зливи?

Я раннім березнем пройшов,
я думав - стрінемось ми знов,
пройдем весіннім гаєм
і про своє згадаєм.

Та в лузі - тиша. Тільки клен
удвох з калинонькою ген
бредуть кудись в тумані,
своїм коханням п'яні...

*

Поклич мене в даль голубину,
поклич мене в ніч горобину,
поклич в тополину країну,
на щастя й на долю поклич, -

я слави химери покину,
я вслід за тобою полину,
за ту - ой, у полі калину,
одну горобину ту ніч.

*

Ой, косили косарі у лузі,
і схилялись верби в сивій тузі,
і ламали руки, і просили,
щоб трави у лузі не косили.

А як впали стиглі молочаї -
заячали чайки у відчаї.
Цілу ніч цвіли крізь верболози
зорями ясними їхні сльози...

ВЕСІЛЛЯ
Н. Т.

А весілля гуде, а весілля шумить,
молоді - немовби голуб з голубкою,
а у когось щомить люто серце щемить,
а він бариню у гурті вигупкує.

Ах ти, барине моя, государине моя,
мого серця молодого господарине моя!
Ти моргни лише бровою - стану я тобі судьбою,
з-за весільного з-за столу на край світу занесу.
Одягну тебе як паву, посаджу тебе на лаву -
дивуватимуться люди на ясну твою красу.

А весілля шумить, а весілля гуде,
все подвір'я вже підборами зорано.
Молодий у коло йде, молоду свою веде,
а над ними, а над ними - небо зоряне.

Синь прозора неозора самоцвітами сія,
закотилася за обрій тільки зіронька моя.
Ой ти, зірко моя рання, ти гірке моє кохання,
більш не зійдеш, не засяєш ти над серденьком моїм.
Помандрую одинокий в світ веселий, світ широкий,
про любов свою гарячу тихим травам розповім.

А весілля гуде, а весілля шумить,
а життя уже минає - досі серце щемить...

*

Як засвітяться очі твої
і привітом, і ласкою щирою,
в найсвятіше усе на землі
я так радісно вірую.

Як сплітаються руки твої
над волоссям сліпучою лірою,
в найпрекрасніше все на землі
я дитинно так вірую.

Як слова нелукаві твої
воздають мені повною мірою,
в незрадливе усе на землі
я так сонячно вірую.

Не зігнусь у шаленім бою,
в самоті не захирію,
доки в долю щасливу твою,
у зорю твою вірую.

*

Тихо-тихо кружляє сніг.
Ранній вечір світиться синьо,
і виходиш ти на поріг
у червоній своїй хустині.

Стигнуть в білім терпінні степи.
Невиразній піддавшись тривозі,
електричні бринять стовпи
лейтмотивом кошлатих морозів.

І синіє тобі далина...
А у зоряну пізню годину
в шибу місячну гляне весна,
скине в сон твій перо солов'їне.

Тихо-тихо кружляє сніг...

*

Міста нічного приглушений клекіт.
Запахи саду хмільні, як вино.
Десь там у далях вишневих далеких
в травень відкрито і Ваше вікно.

Доброї ночі Вам! Доброї ночі.
Хай Вам ніщо не порушує сну.
Вітер між листям щось тихо шепоче -
так, як і в ту солов'їну весну.

Спогади ніжні, ви ще не зів'яли, -
видно, у серці вам вічно світить.
Сповнені груди мої солов'ями,
зірка висока на віях тремтить...

*

На ті несходжені дороги,
на ті незміряні поля
ще буде пристрасно і довго
уява линути моя.

Де серцю так шалено билось,
де біло так садам цвілось,
де все, що снилось,- не судилось,
а що судилось - не збулось.

О дивокраю мій казковий!
Хай груди пізній жаль стиска -
я збережу про тебе спомин,
як найдорожчий в світі скарб.

До змісту Василь ШУКАЙЛО "ЖУРАВЛИНА ПОРА"