Василь ШУКАЙЛО
ЖУРАВЛИНА ПОРА
НА ЯСНІ ЗОРІ І НА ТИХІ ВОДИ...

МОЛИТВА

Господи добродію Ісусе,
захисниче вбогих темних мас!
Дай мені повірити, молюся,
в те, що Ти і справді любиш нас.

Доведи, о всеблагий і дужий,
і такий далекий від землі,
що Тобі і справді небайдужі
наші сподівання і жалі.

Що ті ріки крові вселюдської,
котрі в океани вже злились,
досі ще не викупили тої,
що і Ти за нас пролив колись.

Господи товаришу Ісусе!
Ти ж, казали,- перший комуніст...
Чом же в когось репається пузо,
а у інших - все голодний піст?!

Де ж Твоя господня правда й сила,
чом собі сопів Ти в кулачок,
як страшна голодна смерть косила
Богу душу винних діточок?

Як мільйони гинули в гулагах,
у катівнях, тюрмах, на війні,
як стікає кров'ю в братніх лапах
горда сила мужньої Чечні?

Як воно на небі там сидиться,
одесную Вічного Творця?
Чи не заболіла ще сідниця
у чеканні судного кінця?

Як воно там з видимістю, добре?
Чи всезрячі очі не болять
любуватись, як розносять бомби
голови невинних немовлят?

Боже правий, може, я неправий,
Боже правий, може, Ти і є, -
тільки чом же чорт Тебе лукавий
по усіх статтях переграє?

Чом сидить із янгольським він ликом
у мого народу на хребті,
з реготом розтоптуючи диким
все, що є святого у житті?

Так яви ж могуть свою і силу,
нам лице ясне Твоє яви,
захисти удів і вбогих сиріт,
позривай з неправди покрови!

І тоді повірю я у Тебе,
і тоді Тобі я поклонюсь,
і тоді в Твоє холодне небо
трепетно і щиро помолюсь.

*

Як світить місяць -
не видно зір.
Хоч знає розум -
не бачить зір.

Вони високі,
а він - низький,
вони далекі,
а він - близький.

Холодне світло
на землю ллє...
Так псевдомудрість
нам в очі б'є.

Вона не гріє,
не звеселя
і справжню мудрість
нам затуля.

ІНСТИНКТИ

Давно ми світ полишили тваринний,
в нас розум - цар, ну, а інстинкт - вторинний.
Нас розум вивів з мороку, нівроку, -
та маємо і з ним тепер мороку.

Занадто хоче знати він багато,
а нам - якби в буквар усе убгати.
Він нас виносить на висоти мислі,
а нам - якби скорішенько до миски.

Він до краси пробуджує в нас потяг,
а нам з краси мерщій зірвати б одяг!
А щоб не був таким розумним розум,
його тримати краще під наркозом.

Хлюпнеш на нього двісті-триста грамів -
і вже йому, сердезі, не до храмів.
Обкуриш його димом наркотичним -
й хана йому, з жалом його критичним!

О розуме, не будь таким колючим,
а то ми тебе запросто відключим,
а надто виступатимеш - до стінки,
і - ваших нєт. І - хай живуть інстинкти!

САМОТНІСТЬ

Григорію Білоусу

Пробудилась душа і не спить,
і мовчить, і сказати не може:
ну, чого їй, ну, що їй болить, -
хто розрадить і хто допоможе?

У щоденні, щоніччі, борні -
сам з собою, з химерами, може, -
так самотньо, так тоскно мені -
і ніхто, і ніхто не поможе.

Жити б щастям земним і простим,
а як сумніви серце стривожать -
помолитись іконам святим:
- Поможи, поможи мені, Боже!

Та не віриться в давні казки:
нами космос печеться не дуже...
Мій далекий, мій завжди близький, -
чуєш, друже? Всміхнись мені, друже!

Григорію Королю

Помирають матері, помирають,
із собою цілий світ забирають:
світ любові, і добра, і надії -
молоді наші літа, молодії.

Помирають матері, помирають,
ніби свічечки ясні, догорають.
Ой, не гасніть та світіть нам ясненько,
наші любі, дорогі наші неньки!

Помирають матері, помирають,
мов у вирій журавлі відлітають.
Ой, журавки, не летіть, не летіте
та журбою нам серця не смутіте!

Помирають матері, помирають,
в тихім небі
ясні зорі
збирають...

*

О, як сумно бува на серці,
як згадаю про сиву неньку,
що життя провела в самотині,
виглядаючи сина з дороги.
Про загублені її весни,
про невидимі її сльози,
про терпкі її дні і ночі
у німому її чеканні.
Не діждалася мати сина,
у далекій землі спочила,
на самотню її могилу
прилітає зозуля сива.
На калині зозуля сяде,
накує комусь довгі роки -
заблищать материнські сльози
у високій траві росою.

НАЙМАН*

Під шовковицями й карагачами
називали мене узбекча,
і узбек, з яким ми уртачили**,
урюком мене пригощав.

А моя ще не сива мати
до мактаб** * поспішала щодень,
смуглочолих майбутніх солдатів
українських навчала пісень.

Йшли вони крізь вогонь і руїни,
посвист куль і фугасок виття
визволяти мою Україну
і за неї віддати життя.

До шовковиць своїх не повернуть
ті, хто в полум'ї лютім згорів.
І стоять українськії верби,
мовби тіні сумних матерів...

ПЕРЕСТОРОГА

Світлій пам'яті Миколи Данька

Найманці безчестя і підлоти,
хрестоносці кривди і злигот,-
стережіться: он іде навпроти
з піднятим забралом Дон Кіхот.

Він іде. Чоло палає гнівом.
Ні меча в руках, ні палаша.
Із глаголом віщим і правдивим
проти лжі безстрашно вируша.

Розкладайте ж ватри інквізицій!
Тільки слово мужнє не згоря:
з попелу встає Печальний Лицар,
крок свій із прийдешністю звіря.

І дарма ви корчитесь од сміху,
бо настане день його і час,
як в промінні Сонця щезне лихо,
й попелу
не лишиться від вас!

*

Кричать поети в білий світ,
в сліпі скажені заметілі,
кричать в поля осиротілі
за всіх удів і всіх сиріт.

Кричать вони у чорну ніч,
у небо, галиччю покрите,
у глухоту несамовиту
середньовіч і бронзовіч.

Вони до Сонця знають путь!
В руках несуть серця вогненні -
аж поки їх у всебуденні
завії днів не заметуть.

Та іскри сиплються врозліт -
і знов буя святе горіння!
Кричать поети в білий світ,
кричать у Біле Безгоміння...

*

Урвався бас до дзвонів урочистих,
перед бурбонами не падаємо ниць.
Але згадаймо: лиш в маленьких числах
нулі стоять
поперед одиниць.

Тож розгортаймо критику сміливу!
Але радіти не спішив би я,
як хор ворон - бач, голос колективу! -
заглушить спів нетяги-солов'я.

*

Ми на білий світ рвемося
повсякдень і повсякчас,
і живе
маленький Моцарт
змалку
в кожному із нас.
Проминаєм
і конаєм
в муках,
заздрощах,
злобі -
і щоденно
убиваєм
змалку
Моцарта в собі.

*

Ми вийшли із минулого століття,
з тисячоліття, що пішло у вічність,
і дивляться на нас нащадки наші,
які на світ лиш нині народились,
немов на динозаврів викопних.
А древні греки так були недавно,
були вони такими молодими,
що й досі їх сивини не беруть.

СКОВОРОДА

Як світ уже схопив тебе за поли -
ріж поли, ріж! - з плащем і піджаком...
Тікай у ліс а чи у чисте поле,
дихни уволю вітром-свіжаком.

Не жди, допоки світ тебе зупинить,
цяцянками тебе заколиса,
розкошами кругом обпавутинить,
а потім закусає, як оса.

ОСІННІЙ МОТИВ

А надворі серпень - Боже милосердий -
стиглих днів колосся в снопики зв'язав.
А у небі місяць, мовби срібен серпик,
як поет-партієць* правильно сказав.

Молодими кленами в поле ми виходили,
сіяли ми житечко, а вродив пирій.
Не навчились жити ми власними вигодами -
вижали тим серпиком тільки рештки мрій.

А вже в листопаді ми - ой, да не у квітні,
а вже наше мливо мелеться на дерть.
А вже шістдесятники -
шістдесятилітні,
ну, а хтось пішов уже й за небесну твердь.

Як воно, на тверді тій, хлопці, вам лежати
після нар запльованих - табірних перин?
А у нас тут є кому ваше жито жати:
вже в героях-гоголях ходить не один.

Чей, герої-соколи в нас не бозна-звідки:
декому ще падали зірочки з Кремля.
Так чому б і хрестика з рук не взять у дідька -
світлого майбутнього України для?..

Пройдемо шеренгою церемоніяльною,
вдаримо в фанфароньки - хай почує світ!
Станьмо під колоною тою тріумфальною,
киньмо по копієчці в кухлики сиріт.

Хай і їм сьогодні буде світле святечко,
хай ясніють личенька у шахтарських вдів:
ген махає ручкою всенародний батечко,
усмішку іудину кривить із-під брів...

Ну, а ми обабіч станемо із гідністю:
Україно-матінко, ми твої сини!
Побороли мафію - боремося з бідністю:
виборемо премії, ордени й чини.

На котурни станемо з личеньками строгими,
власною значущістю сповнимось ущерть.
Тільки що ж то, хлопці,
візьмемо в дорогу ми,
в ту дорогу дальнюю - за небесну твердь?..

СУЧАСНА ПАСТОРАЛЬ

У яких далеких палестинах
наш Макар телят чужих не пас!
Всі чорти товклись по наших спинах,
клятим бидлом називали нас.

І росли ми, кляті й перекляті, -
не народ, а гумус і лайно,
у своїй, немов сусідській, хаті,
випавши в історії на дно.

Дав нам Бог Богдана і Мазепу,
дав могутній Орликів закон, -
розгубили силу серед степу,
за Кубань розвіялись, за Дон.

Гей, скрутили волю воріженьки,
потоптали поміж м'ят і рут.
Наробили жалю козаченьки
від Полтави аж до самих Крут.

І тепер дорогами крутими
бредемо, не знаючи куди,
а на шиях -
крутіїв-кретинів
веземо безмовно, як завжди.

Не набравсь ти розуму, Макаре,
повернувшись з дальніх тих широт,
бо чужії знов пасеш отари,
у покорі затуливши рот...
То ж якої треба ще покари,
щоб згадав, що ти ж таки - народ?!!

CREDO

У Правду вірую. Між істин багатьох
вона одна - єдина й незнищенна.
Нема святих - вона одна священна,
нема богів - вона єдиний бог.

Не грізний лик, якому поклонятись
спішить до храму лицемірів тьма, -
її потрібно лиш тоді боятись,
коли її в душі твоїй нема.

*

На ясні зорі і на тихі води,
щемлива доле, виведи мене.
Хай піт і кров, чорнобилі й негоди -
ніщо, ніщо мене не обмине.

Стрімкі крутизни, броди-переброди -
дай сил усі безтрепетно пройти,
лише б з тобою, добрий мій народе,
в моїй малій клітинці кожній - ти.

Я ж весь - в тобі, в твоїх піснях і квітах,
в гаях, лелеках, сміхові дівчат,
в кобзарських думах, у дорогах битих,
де й досі в бій полки козацькі мчать.

У кожнім слові й кожнім колоскові -
мій біль і сум, і радість, і сльоза.
Хай інший хтось летить в краї казкові,
свій шмат чужого щастя відгриза,

а нам з тобою, роде мій - народе,
щодень творить життя своє земне.
…На ясні зорі і на тихі води,
щемлива доле, виведи мене.

До змісту Василь ШУКАЙЛО "ЖУРАВЛИНА ПОРА"