Василь ШУКАЙЛО
ЖУРАВЛИНА ПОРА
І ДЕНЬ ЯСНИЙ, І НІЧ З ГРОЗОЮ....

ТАМ, У КОЗАЦЬКИХ СТЕПАХ

НАД СЛАВУТИЧЕМ

В. Пальцунові

Редкая птица долетит до середины Днепра...
Микола Гоголь

У нашому калиновому краї,
де сивий час легенди сиві тче,
тече Дніпро, але не витікає:
крізь наші душі вічно він тече.

Тече він крізь негоди й лихоліття,
крізь чвари друзів, регіт ворогів.
Бере свій корінь праслов'янське віття
з його крутих козацьких берегів.

Ми всі до нього ходимо напиться
снаги й звитяги, мужності й добра.
О ні, не кожна, ні, не кожна птиця
сягне крилом середини Дніпра!

Не вірмо цифрам плутаним і мертвим,
залишмо їх для немічних сіром:
його безмеж не виміряти метром,
його глибин не вичерпать цебром.

Йдуть в небуття месії і пророки,
тирани й дурні, генії й боги,-
а він струмує, вільний і широкий,
несе на грудях вічні береги.

Де б не блукав - по морю чи по суші, -
до нього завше в думах линеш ти.
Він кожну мить рятує наші душі,
змиваючи з них сміття суєти.

Топили нас в багні, сльозах і крові,
палили нас непам'яті вогнем,
а ми - живі, бо ми - сини Дніпрові,
і доки він нуртує - ми живем!

В нім нашій волі й славі освятиться,
в нім наша правда сили набира.
О ні, не кожна, ні, не кожна птиця
сягне крилом середини Дніпра!

КОНІ
Григорію Лютому

Розгулялись дикі коні в чистім гуляй-полі,
розліталися у небі молоді орли.
Гей, помчімо ж, мої коні, пошукаймо долі,
що забігла, заблукала за густі бори.

Ой ви, коні мої, коні, коні воронії,
чом так пізно в степ широкий винесли мене?
Там, де жито половіє, там, де вітер віє,
де козак своєї долі та й не обмине.

Не в хоромах із панами, та й не з жебраками, -
в чистім полі з козаками доля моя спить.
А в тім полі стигле жито копитами збито, -
скільки ж, хлопці, вас побито - нікому злічить...

В грізну січу за Вкраїну вихором полину -
хай моє не схибить око, не здригне рука.
Чи здолаю силу вражу, чи в бою поляжу, -
тільки зроду не зневажу слави козака.

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

Там, де з небом розмовляють зорі
в безгомінні росяних ночей, -
там не спить, не спить козак в дозорі,
до зорі не склепить він очей.

Пахне чорна ніч полин-травою,
зірка впала - покотився слід...
А ми завтра рушимо до бою,
а ми зранку вийдемо в похід.

Поведе нас отаман завзятий
в лютім герці слави здобувать.
Буде, буде клятий ворог знати,
як на Україні панувать!

Ти не плач, дівчино чорнобрива,
не змарновуй вроду молоду:
може, з іншим будеш ти щаслива,
як я в бою голову складу.

При моїй могилі на калині
соловейко тьохне на зорі,
а козацьку славу по Вкраїні
рознесуть чубаті кобзарі.

ПОВЕРНЕННЯ

Край чумацького шляху -
степові байраки.
Там вертали з походу
запорозькі полки.

Повертали додому
із кривавих боїв,
напували із Дону
вороних огирів.

- Гей, брати-козаченьки,
розкажіте мені:
де були, що видали
у чужій стороні?

- Обійшли ми походом
сторонами всіма -
краще рідного краю
в цілім світі нема.

ЗУСТРІЧ

Ой да із-за гори, гори крем'яної,
там орли вилітають,
а там із-за гаю, зеленого гаю
козаки виїжджають.

А над ними стяги, стяги полковії
щирим золотом мають,
а під ними коні, коні воронії
та й підківками грають.

Зійшла зоря ясна, зоря вечорова
та й при місяці стала.
Ой да вийшла дівка гарна, чорноброва,
козака привітала.

- Ой да ти козаче, мій соколе ясний,
напій коня з відерця
ще й пригорни мене, мене, молодую
та й до самого серця.

КРИНИЦЯ

За горою крем'яною орли воду п'ють,
а в долині в домовині козака несуть.
Ой, холодна в криниченьці чистая вода,
заридають любі сестри, мати зарида.

Заридає дівчинонька в темному саду:
нема кому пригорнути її, молоду.
Самотою, сиротою врода одцвіте,
а багатий, та нелюбий, косу розплете.

Розплете дівочу косу, візьме в інший край...
Ой, криниченько-сестрице, серденьку порай:
чи з нелюбим зав'язати світ на чужині,
чи лягти й навік заснути на твоєму дні?..

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОРОХ

На бенкетах та у пивницях,
де заздравні гримлять громи, -
"Є ще порох в порохівницях!" -
випинаємо груди ми.

І коли на урочих зборах
б'є у ніздрі кадильний дим, -
як же тут не згадать про порох,
що тримаємо ми сухим?!

Мов, здолати нас - ох, непросто:
кров козацька в серцях кипить!
Ну, а пороху того - доста, -
словом, спробуй лиш зачепить!

Та коли на порозі ворог,
й треба стати з ним прямолиць,
на полиці насипать порох
й дружно гримнути з гаківниць,-

щось осічку дають рушниці!
Гей, та що ж воно за бридня?
Глядь - а в наших порохівницях
замість пороху - порохня...

Тож, козаче, шануйся добре
і, щоб вигляд мав бойовий,
менш навідуйсь у винний погріб
і частіше - в пороховий!

ЯК ЗІБРАЛИСЬ НАШІ КОЗАЧЕНЬКИ...

Похідна жартівлива пісня

Як зібрались наші козаченьки
до Азова турка воювать…

Х о р (врізнобій). Турка... Турка… Турка воювать...
Д и с к а н т (хвалькувато). Турка воювать!

Вони сіли та й на бистрі коні,
шабельки… забули нагострить...

Г о л о с. Йо-о-ой…
Х о р. Гей!
А ми хлопці браві,
славні козаки,
не страшні нам кляті вороги (да ой-да).
Д и с к а н т. Не страшні-і-і!
Х о р. А ми запорожці -
добрі вояки,
ворогів рубаєм до ноги!

Стали думу думать козаченьки:
- Це ж тепер вертати не з руки!

Х о р (врізнобій). Не з руки... Не з руки...
Д и с к а н т. Не з руки-и-и!..
Б а с. Нічого! Об ворожі кості погостримо!
Х о р. Ах-ха-ха-а-а!

Вони сіли та й на бистрі коні -
позабули з порохом сакви.

Х о р. Гей!
А ми хлопці браві,
славні козаки... і т. д.

Стали думу думать козаченьки:
- Що ж робить, як пороху нема?

Х о р (врізнобій). Нема... Нема... От так притичина!..
Б а с. Дарма!.. Ми їх звідти й люльками
викуримо!
Х о р. Ах-ха-ха-а-а!

Вони сіли та й на бистрі коні -
позабули з тютюном люльки.

Г о л о с. Тю-ю-ю…
Х о р (несміливо). А ми хлопці браві, славні коза...
Г о л о с (перебиває). Шо-о-о? Люль-ки?!
Х о р (врізнобій, розгублено). Люльки...
Люльки... Люльки забули-и-и!..
Г о л о с. Ну, тепер хоч вертайся...
Б а с. Та ось же вони! І який же це скур-р-рвий син вигадав про нас таку не-билицю?!
Х о р (врізнобій). Небилицю!.. Небилицю!..
Д и с к а н т. Не-би-ли-и-ицю!!

Х о р. Гей!
А ми хлопці браві,
славні козаки,
не страшні нам кляті вороги (да ой-да),
Д и с к а н т. Не страшні-і-і!
Х о р. Вдаримо кресалом
та люльки запалим -
вороги тікають хто куди!

КОСОГОЛОВЦІ

Давній звичай живе в нас ізроду,
не вмирає віки
і віки:
безтурботно
в усяку погоду
набакир одягати шапки.

Не з тупої вельможної знаті
ця манера пішла,
не з владик,
а з народу, що шапку знімати
й перед гетьманом зроду не звик.

І тому-то тремтіли від жаху
в сталь закуті чужинські полки,
як,
на маківку збивши папаху,
мчали з гиком на них козаки!

А коли повертали з походу -
висипали дівки в кожен двір,
бо гриміло: "Несе Галя воду…", -
і шапки, і шапки - набакир!

Що й казать, не останнюю ролю
грала шапка в козацькій красі,
та ж у битвах за долю, за волю -
і голів не жаліли усі!

Давня звичка жива - то й не дивно,
інший душу бентежить герой:
ніби й шапка сидить на нім рівно,
а під шапкою - трохи не той…

Там, де треба все змірять і зважить,
він мерщій - з головою у вир!
Недарма ж - стережімося, кажуть,
тих, у кого мізки набакир!

Сам він випливе,
іншого - втопить:
бо ж не тоне пуста голова!
А іще булаву як ухопить -
то тоді начувайся, братва…

Відповідно до чину, посади
в молодця - і масштаб, розворот:
нині - сотню за ґрати засадить,
завтра - пустить мільйони в розход…

Це ж бо він, проявивши характер,
змусив ріки текти навпаки,
на болоті втелющив реактор,
в храм свиней напустив залюбки…

А за тим,
помінявши личину,
покохав Україну він так,
що останнюю вже сорочину
скоро з неї здере, неборак!

Це ж йому ми довірили владу,
щоби гідно наш прапор держав,
ну, а він - до бандюг на пораду,
ну, а він - до сусідніх держав!

Накрутив - не розкрутиш роками,
і, вжахнувшись уявних погонь,
оточив себе злими вовками,
що невдовзі зжеруть і його.

Ой, дивись, не наклич його кари!
Тож, до нього йдучи на поклін,
начепи собі ті окуляри,
крізь які на все дивиться він.

Щоб слова заслужить його теплі,
щоб помітив отець-командир,
ти мізки у високому темпі
і собі розверни набакир.

А як ці перспективи не ваблять,
як не вмер в тобі дух протиріч,
то мізки тобі запросто вправлять -
разом з шиєю скрутять із пліч…

Що ж - дивись, вибирай, чоловіче:
з перехнябленим мозком ходи -
чи з громадою вийди на віче
та й мару ту страшну відведи!

Чи не досить нездар-урядовців?
Чим ти долі лихій досадив,
що верховників-косоголовців
знов на шию собі посадив?

Глянь-но в люстро, нащадку козацький:
чом скапустився, змиршавів, зблід?
Де ж твій вигляд веселий і хвацький,
чом схилився, мов немічний дід?

Щоб не гнуть на безбатченків спину,
щоб не бути слугою в нікчем,
розпросторся на повную силу,
ворухни богатирським плечем!

Гей, вкраїнці, невдахи-незграби!
Досить скарг, і знесиль, і зневір!
розвернімось
та й даймо по шапці
тим, у кого мізки - набакир!

НЕ НА ТЕ ВПАВ

З козацьких бувальщин

Задививсь козак на дівку
молоду -
зашпортнувся, послизнувся
на льоду!

Ой, упав же він, сердешний,
та й лежить...
Коли глядь - аж ось до нього
пан біжить!

Розодягнений, пикатий...
Як підбіг -
козакові підвестися
допоміг.

- Чи забивсь, - питає, - дуже?
- Наче ні...
Але, пане, ви такі ото
значні,

а мені, бач, волоцюзі,
бідаку
виявляєте повагу
отаку?!

За добро платить годиться
козакам, -
тільки чим же я віддячить
зможу вам?

Я - шарпак, маєтків-статків
не надбав,
але, може, чим в пригоді
вам би став?

- Що ж, як буде чорна рада
на Січі,
ти за мене там, козаче,
покричи.

Бо як знову оберете
ви Сірка,
буде доля в козаченьків -
ой, гірка!

Все б йому, бач, з татарвою
воювать,
кров козацьку, гейби воду,
проливать!

Сам безштанько, голодранець,
свинопас,
в чорнім тілі він держатиме
і вас.

Ну, а я, мов батько рідний,
буду вам:
не життя, а мед настане
козакам!

Приведу я вас до м а т у ш к и -
Москви,
царське жалування матимете
ви!

Тож, як буде завтра рада
на Січі,
ти за мене там подужче
покричи!

- Так-то так... - на те козак
відповіда. -
Покричати - воно, звісно,
не біда.

Тільки, пане, щось виходить
тут не в лад:
я ж не голову забив,
а тільки зад!

От якби я ним і думав -
то тоді б
я за вас кричав, мій пане,
хоч сто діб!

Ця історія сягає
в глиб століть,
та питання в нас і досі
так стоїть:

зробить пройда тобі послугу
на гріш -
та й хомут тобі примірює
скоріш!

Тож нехай ця притча нині
прозвучить
та чогось і наших виборців
навчить:

думай, друже, головою,
а не лиш
отим місцем, на якому
ти сидиш!

БУЛАВА

Примариться ж, їй-Богу, серед ночі -
отак у сні, а наче наяву:
що на майдані злії поторочі
у гетьмана украли булаву.

Ганьби такої зроду не було ще,
це ж - сором між народами всіма:
приїхав гетьман, став посеред площі,
рукою - мах, а булави - нема...

Куди ж йому вести тепер дружини?
Тепер не гетьман він, а так - циркач...
Ті, що йому так підло удружили,
лишили б хоч полковничий пірнач, -

то, може, він би знов підняв повстанців -
Вкраїну із кормиги визволять!
А так... Ну, що ти візьмеш з тих за... хланців?
Їм тільки б на півлітру настрілять.

Приймальник гривню кине на прилавок,
в руці гойдне, перш як в куток жбурнуть:
- Це ж скільки біжутерних тих булавок
з цієї штуки можна штампонуть!..

Діждались волі. Вибороли мрію:
на п'яне стерво пропаду нема...
Отак, дивися, на біжутерію
воно й хрести з Софії позніма.

*

...Видіння дике? Марення уяви?
В нас яв страшніша, як в лихому сні.
Нема, нема майбутнього в держави,
що держиться на шулерстві й брехні,

де шльопнути в під'їзді конкурента -
що курку сторгувать за півціни,
де пан прем'єр під носом президента
хапає пів державної казни,

де доларів обслинявілих пачка
дорожча честі й слави всіх століть,
де рідна мова - скривджена жебрачка -
на паперті із торбою стоїть...

Агов, Богдане! А поглянь-но нині
на Чигирин, на Київ златоглав,
на вбогий люд: а чи такій Вкраїні
ти на олтар життя своє поклав?

Було б свої утверджувать завіти,
а не просити ласки у Москви,
було б ото завчас не бронзовіти -
тоді б сам чорт не вирвав булави!

Було б, було б... Було, та не збулося,
і вік за віком - прірва всяких згуб,
і у сусідів жебраємо й досі,
хоч маємо вже й прапор, і тризуб,

і гімн з сакраментальним: "Ще не вмерла!.."
Еге ж, не вмерла, та чи й оживе,
як звідусіль нікчемна гидь поперла -
і на шматки її, сердешну, рве.

А в вождиках, дивись,- як не лисиця,
що в дощик пробігає між крапель,
так двієчник-школяр, що тільки вчиться
водити той державний корабель, -

й завів його... у злодійську малину,
і сам сидить по вуха у багні...
А що, Богдане, чи таку Вкраїну
ти вимріяв у бронзовому сні?

Прокинься ж, Хмелю! Вдар же булавою,
очисти нас од скверни і олжі,
бо - вкрадуть, вкрадуть - гімн, і герб, і волю,
і наша пам'ять поросте травою...

О Господи, Вкраїну збережи!

До змісту Василь ШУКАЙЛО "ЖУРАВЛИНА ПОРА"