II.

Як сорок зим торкне твого чола.
Оберне в зморшок сіть лице прекрасне,
I молодість, що сяяла й цвіла,
Мов скошена трава, поблекне й згасне.

Тоді, себе питаючись, — а де ж
Краса твоя,— ти полохливим зором
Одвіт в старих своїх очах знайдеш,—
Хвальбу фальшиву і пекучий сором.

Якби ти міг сказати: «Ось дитя,
Ось відбиток живий моєї вроди,
Ось підсумок всього мого життя
І скарб, де грають всі мої клейноди!»—

Ти чув би поруч, будучи старим,
Гарячу кров і юності нестрим!

III.

Глянь в дзеркало й скажи: негайно треба
Творити з цього виду інший вид,
А ні — то зрадиш світ і волю неба,
І матері за тебе буде встид.

Хто ж та, що навесні в час ораниці
Для плуга й сіву лона не дає?
Хто ж він, що в плоті власній, як в гробниці.
Навік потомство поховав своє?

В тобі живе і жити прагне Мати;
Крізь власний вік, неначе крізь вікно,
Повинен ти побачити й пізнати
Її весну, що відцвіла давно.

Життя без пам’яті стає ганьбою —
Ти вмреш та й образ твій помре з тобою.

IV.

Красо безумна, чом себе сама
Чарівністю виснажуєш до згуби?
Дає природа, та не задарма, —
Беруть у неї в борг свободолюби.

Прекрасний скупендряго, чом тремтиш
Над тим, що ти дістав для віддавання?
Лихварю некорисливий, куди ж
Подінеш скарб, як мить проб'є остання?

Торгуєшся з собою, мов шахрай,
Кому обдурювати — насолода.
Яким же буде звіт — себе спитай —
Коли покличе на спочин природа?

Невіддана краса — печальний мрець,
А врода віддана — життя творець!

V.

Години йдуть, і кожен погляд в'яне
Від їхньої ходи, немов зело;
Годиннику підвладні всі тирани.
Він — досконале й справедливе зло.

Невтомний Час нечутно ставить кроки.
Заводить в зиму літо молоде,
Скидає лист, спиняє в древах соки
І на красу наготну сніг кладе.

Краплинами розлившись, плин природи
Ув'язнює себе в тюрмі зі скла,
І губляться в красі останки вроди,
Яка не пам'ятає ким була.

Хоч росні квіти стрілися з зимою,
Та їх душа зосталася живою.

VI.

Хай літа не остуджує зима.
Допоки плід твоя не зродить сила;
Піднось красу над скарбами всіма,
Допоки вона сама себе не вбила.

Лихварство щодо вроди — то не гріх,
Бо ощасливлює й дає отуху;
Ти добровільно із боргів своїх
Щоразу вийдеш при обнові духу.

Десятикратно будеш ти щаслив.
Коли нащадків матимеш десяток.
Що вдіє тому смерть, хто залишив
Життя потомству — свій найбільший статок?

Не будь же скнарою, душе жива,
Щоб з тебе не сплодилась лиш черва,

VII.

Глянь, ЯК встає на сході з-за туману
Полахкотлива сонця голова,
І в кожнім оці викликає шану
Священної величності ява.

Але, зійшовши на небесні строми.
Неначе в розквіті снаги юнак,
Світило пригасає, мов од стоми,
Ряхтить в його промінні смерті знак.

Коли ж його мінлива колісниця
Поїде звільна трактом низовим,
Вже починають в інший бік дивиться
Ті очі, що так стежили за ним.

Тобі, кому вже віку половина,
Щоб смерть перемогти, потрібно сина.

IX.

Чи не тому живеш, ти самотою,
Що скорбнощі вдови страшні тобі?
Та, як помреш безплодним, над тобою
Заплаче світ, немов жона в тужбі.

Світ буде, як твоя вдове ридати,
Що ти єство не повторив своє,
Що після себе не лишив дитяти,
В якім дружина мужа впізнає.

Глянь, як безумно на пусті пригоди
Розтрачується юності порив.
Та хто зужив на сміття силу вроди —
На бруд свою красу перетворив.

Любов до інших тому не знайома,
Кого жере ганьба та осорома.

X.

Не любиш ти нікого! Не страма!
Чи, коханий напевно багатьма.
Чи ти не маєш справді почування,
Не в силі знати, де твоє коханні?

Чи так тебе ненависть пойняла,
Що сам, себе ведеш до місця страти.
Руйнуєш стіни й дах твого житла,
Яке жага повинна будувати?

Зміни свої думки! Хіба любов
Повинна буть ненавистi рабою?
Тож доведи, що ти в собі зборов
Нелюдяне чуття і стань собою:

Бодай заради мене відтворись —
Щоб образ твій ще знову жив колись.

ХІ.

З однаковою, друже, бистротою
Розквітнути й зів'яти мусиш ти,
Своєю молодістю і жагою
В потомства юність і жагу ввійти.

Ось, мабуть, мудрість, і краса, й зростання!
Якби ж то так було, то в шістдесят
Приходила б життя пора остання.
Зникали б час і світу благодать.

Хай відійдуть безслідно нездорові,
Природа дбає не про них, вона
До вроди додає ще й міцність крові,
І ти одержав тії дари сповна.

Ти, як печать її, що запоруку
Дає згори, призначена для друку.

XIII.

Любове, будь собою! Що за пробу
Ти матимеш в скорботний реченець,
Віддавши іншому свою подобу.
Готуйся зустрічати свій кінець.

Якщо краса, яку ти винаймала,
Не знайде назви — значить, ти була
Собою і собою знову стала,
Коли свій образ іншому дала.

Хто ж дім розвалює напередодні
Зими, що сніговицями гуде?
Як чути смерті подуви холодні.
Хто господарство нищить молоде?

Ти ж мала батька, о моя любове,
Хай мають же його й твої синове!

XIV.

Відчитую не в зорях вирок свій,
Та все ж астроном я, хоча й не можу
Пророкувати голод, мор, застій,
погоду сльотанисту чи погожу;

Не віщуватиму, де вдарить грім.
Що буде в забутті, а що в потребі,
Принцесі я також не розповім.
Що для її добра уздрів на небі.

Але з твоїх очей беру знаття,
Що водночас краса і правда квітне;
Змінись, бої в зміні вічним є життя,
В безсмертнім — тимчасове і тендітне.

Як ні — то ось мого пророцтва твердь:
Кінець твій — то краси і правди смерть!

XV.

Все, що росте, сягає ідеалу.
Та не на довгий час, а — назпаки.
А потім ув’ядання йде помалу —
Так світом правлять потайма зірки.

Як добігає віку половина,
І грає жизна молодості кров,
Веселощами повниться людина,
Та пам'ять губить гордості покров,

Ти в скарбах юності, як в ореолі.
Та не тривкіше це буття від сну.
Час марнотратний бавиться й поволі
Твій день вже обертає в ніч хмурну.

А щоб здолати в битві Час і Тління,
Прищіплюй брость або сади насіння!

XVI.

Чому ж ти проти Часу в боротьбі
Не йдеш міцніше кроками твердими?
Чом не береш на послуги собі
Щось краще, ніж мої безплодні рими?

Городчики дівочі навкруги —
Хіба не ждуть щасливої нагоди,
Щоб силою любовної жаги
Зновити пишний цвіт твоєї вроди?

Лишень живе живого є творець,
А мертве не уникне Тління й Гробу.
Ні пензель Часу, ні мій олівець
Не в змозі зберегти твою подобу.

Дано тобі солодке ремество.
Щоб сам своє ти малював єство.

XVII

Якби мій вірш відбив твою подобу,
Хто вірив би в будущині йому?
Подібним може бути твір до гробу,
Що справжній образ твій сховає в тьму.

Якби я міг краси твоєї диво
Намалювати, то майбутній Вік
Сказав би: «Майстер бреше! Неможливо,
Щоб, наче божий, сяяв людський лик!».

Принижено сяйнистий чар портрета
Назвали б перебільшенням принад,
Нестриманим захопленням поета,
Старої пісні розміром не в лад.

Та як нащадка ти придбав би нині,
То двічі жив би — в слові і в людині.

XVIII.

Мов літня днина, молодість твоя.
Ти — повен чарування й супокою.
Та цвіт летить, подібно до роя,
Пройняте світло тугою гіркою.

То мерехтять сліпучі небеса,
То їхній лик тьмяніє зі непогоди,
І блекне літня золота краса
За волею мінливої природи.

Але не зможе Смерть, жахний владар,
Тебе сховати й обернути в тління,
Якщо заграє твій знадливий чар
В рядках непроминального творіння.

Доки не згасив неба сяяття.
Тобі цей вірш даватиме життя!

XIX.

Затулюй, Часе, пазурі левині,
Виламуй зуби тигру при жратві,
Дай глини витвір поглинати глині,
І фенікса паля в його ж крові.

Звук щастя обертай на стогін болю,
І світ перевертай з глибин у вись,
Лиш одного злочинства не дозволю
Любові ти моєї не торкнись.

Хай вид, осяяний маєстатично.
Не підпаде під твій старий різець.
Нехай моя любов чарує вічно.
Як вроди досконалої взірець.

Хоч ти й відкинеш ці слова суворі.
Не згасне чар її в моєму творі.

XX.

Коханий майстре пристрастей моїх»
Лице жіноче маєш від природи
І серце жінки, та не спостеріг
Я в них брехні й фальшиваної моди.

Все золотиться, наче сонця плин,
На що твої лише поглянуть очі, —
Ти той, хто краде погляди мужчин
І душі зачаровує жіночі.

Ти був для жінки створений, а втім,
Природа, що тебе укшталтувала,
Заволоділа і єством моїм —
Дала тебе і тут же відібрала.

Ти — обранець жіночих насолод,
А я творю твоїх чуттів клейнод.

XXI.

Чи я не майстер показної проби.
Що прагне відтворити чар краси,
І в небесах визбирує оздоби,
Орнаментів чудових пояси;

Метафори його компліментарні
Включають сонце, море, самоцвіт,
Весняні квіти й речі досить гарні.
Обшитий синявою круглий світ.

Ні! Прагну правди в почутті і в творі:
Моя любов чарівна, мов дитя,
Та все ж вона тьмянкіша за ті зорі,
Що осявають неба накриття.

Навіщо їй похвал препишні шати?
Та ж я її не буду продавати!

XXII.

Не здатне люстро довести, що я
Старий, допоки ти — весна в розквітті,
Спалила б душу смерті печія,
Якби твоїх уздрів я зморщок сіті.

Твоя краса — то сяєво одеж
Мойого серця, що горить любов'ю;
Коли в моєму ти єстві живеш,
То, значить, ми ровесники з тобою.

Моє — в тобі, в мені — твоє життя;
Його охоронятиму, як няня
Охороняє крихітне дитя
Від перестуди те захворювання.

Як моє серце вбите, то віддай
Мені своє й назад не забирай!

ХХІІІ

Як безпорадний лицедій на сцені,
Що роль від наляку переграє,
Чуття надмірні в окрики шалені
Вкладає й серце збіднює своє,

Так я, злякавшись власного кохання,
Явити справжніх почувань не зміг —
З любові й палахкого пожадання
Німіло слово на губах моїх.

То хай же розмовляють із тобою
Мої книжки, хай з білого листа
До тебе йде нечутною мольбою
Те, що не в змозі висловить уста.

Ввійди в моє мовчання і зумій
Очима наслухати голос мій!

XXIV.

Мій зір — художник, що працює вміло;
Він образ твій в моїй душі створив.
Обрамленням моє зробилось тіло,
і перспектива є — це диво див.

Дивись крізь майстра на його творіння,
Пізнай, де правда, а де пензля гріх:
В моїй робітні з вікон блискотіння
І сяйво йде, немов з очей твоїх.

Дивись, що око створює для ока —
Моє — малює лик, а крізь твоє,
Немов крізь шибку, течія глибока
Самих небес в мою майстерню б'є.

Малюють виду лінії урочі,
Але не бачать серця мої очі.

XXVII.

Трудом знесилений лежу в постелі,
Спочину прагну стомлений з доріг.
Але долаю знов пустелі й скелі —
Іду шляхами помислів своїх.

До тебе всі думки мої гарячі
Йдуть, як прочани,— їх не перейму.
Я бачу те, що бачать і незрячі.
Віч не стуливши, дивлячись у тьму.

Душі моєї рятівливим оком
Тебе шукаю, як сліпець сліпма;
Ти входиш в темінь непочутним кроком,—
Мені сяйною видається тьма.

Вдень — праця, а вночі — знадливі мрії,
На відпочинок вже нема надії.

XXVIII.

Чи можу я щасливим бути знов,
Коли й на мить не маю супочину?
Не вибавляє ніч мене з оков,
Що в них за дня караюся і гину.

Катує день роботою, а ніч —
Моє прокляття темне і шалене —
Потверджує найгірше з протиріч:
Чим більш труджусь, тим дальше ти від мені

Щоб день добрішим був, кажу йому,
Що сяєш ти, мов небеса відкриті,
І ночі я доказую, що тьму
Ти золотиш, як зір нема в блакиті.

Щодня бере мене журба всуціль,
А тьма щоночі збільшує мій біпь.

СL.

О звідки я тебе та жахна могуть,
Нездатна панувати наді мною?
В брехню ти любиш правду обернуть,
Клястись, що день оздоблюється тьмою

Де ти майстерності на те взяла.
Щоб навіть смітники твойого діла
Для мене видавались, як діла,
Що їх невинна красота створила?

Негіднице, хто вчив тебе любов
Ненавистю в єстві моїм живити!
Немало я причин на те найшов.
Щоб серце мовило несамовите:

Чим більше знаджує мене твій гріх,
Тим я вартніший почувань твоїх

CLIII

Палав побіля сплячого Амура
Його серцезапальний факелок.
Діана це побачила похмура
І той вогонь занурила в струмок.

За мить священне полум'я любові
Нагріла воду в зимнім ручаю.
Туди приходять кволі й нездорові,
Щоб лікувати немічність свою.

Палахкотливий зір мого кохання
Торкає груди, зводить дух на млість.
І прагну я цілющого купання,
Снаги й здоров'я, мов болящий гість.

Та порятунок — не вода в проточні,
А лиш кохані, палахтливі очі.

CLIV

Амур здрімався в лісі над струмком,
Серцезапальне виронив огниво;
А німфи непогрішні потайком
До факела підкрались полохливо,

І та, найкраща, боязка, як лань,
Пренепорочним сестрам навдогоду
Від маршала жагучих почувань
Вогонь забрала й кинула у воду.

У джерелі нагрілася навік
Вода — для оздоровчого купання.
Я, раб кохання, в чарівний потік
Заходив і дійшов переконання:

Любові жар дає воді тепло,
Його ж не студить зимне джерело.

газета «Голос України»
травень 1992 року

Ще читати сонети Вільяма Шекспіра