Мар’яна САПУН
Поезії

***

Ми приходимо і відходимо.
Тіні безликі в зіницях Вічності.
Ми так часто себе не знаходимо
Та втікаємо від променів ніжності.

Життя мов сон незайманий.
Життя мов день непройдений.
І ключ іще не знайдений.
І ти іще не скорений.

Та ранок ясним подихом
Всміхнеться як напровесні.
І Світлом вже, не полум’ям
Засяє в серці молодість.

Тож ми не вмрем безликими
Ми зможем світ осяяти.
Нас небеса покликали —
І ми скінчили марити.

***

Швидкісні всі забиті траси,
Місто знов засвітило вогні.
Ми частина людиномаси,
Але так не потрібно, ні.

Світ цей так полюбляє гримаси
Дикі, іноді просто дурні.
Це культура людиномаси,
Чужорідна тобі і мені.

Ми якого суспільного класу?
Не дізнатись, напевно, мені.
Просто маса, людиномаса.
Ідеал — КАПІТАЛ на коні.

І я кожного нового разу
Бачу ясний міраж вдалині,
А наближусь — людиномаса
Знов потворно всміхнеться мені.

Мій народе, моя Україно
Доки житимеш в п’яному сні?
Просто масою ти не загинеш!
Ти воскреснеш! Як світ навесні...

***

Як жаль, що ріки не біжать назад,
І час такий же, як вони.
Якщо ти робиш щось не так,
То спробуй — поверни.
Я знаю, виправдання — не мета,
І вибачення — теж.
Я просто не зуміла так
Як треба — не вернеш.

***

Сонце! А я щаслива.
І щастя як небокрай.
Я в серці ховаю диво,
І ти лиш, сонце, це знай.
Я в серці ховаю ніжність
І вірність, і ласку, й тепло.
Ні, Боже, це не безгрішність.
Це просто, Боже, любов.
Я знаю, що я для нього
Всього лиш один листок
Із тисячі. Я дорога
Із тисяч його дорог.
Його соціальний статус
Поклав на уста печать.
Я знаю, нам не кохати.
Нам просто — холодно мовчать...
Я знаю, що це, можливо,
Фантазія лиш моя,
Та в серці ховаю диво
Як сонце. Кохаю я...

Прогрес

Хвилі і море. Небо і сонце.
Все вже позаду.
Попереду що?
Що нас чекає?
Із хмари сніг-стронцій?
Крок уперед —
Це останній наш крок.
Що нас чекає?
Холод й самотність.
Що нас чекає?
Штучна краса.
Я вас кидаю.
Я йду на сто років
В ранок дивитись
Як пада роса.

***

Скажи, матусю, чому, чому
Так швидко летять роки?
І мій егоїзм чому тобі
Приносить в волосся сніги?

Скажи, матусю, ну як мені
Зловити ту пташку Добра?
І в очі ясні, а не втомлені
Покласти промінчик тепла.

Прости, що в житті для себе я,
Але не для тебе завжди.
Та знай — прихилила б небо я,
Щоб зникли твої сніги...

***

Мені наснилося, що я на ярмарку,
Де баби в фартухах товар дають.
Банани й груші тут, і морква, й яблука.
І кожну часточку тут продають.

Та між рядами я іду замислено
І все довкруг — калейдоскоп.
Ось діамантом щось так раптом зблиснуло.
Я мов обпечена спинилась — стоп!

Тут на прилавку ось, ясна і сонячна
Лежала в кошику твоя душа.
Від зливи поглядів її так холодно,
Та продається все — й душі не жаль!

В сльозах прокинулась і серед темряви
У сон жахливий цей не вірю я.
Передчуваю я, що родом з неба ви,
І не для продажу душа твоя.

***

Через морок сторіч
Через сотні облич
Чую ім’я твоє
Відчуваю — ти є
Мільйони доріг
Хтось заплутати зміг
Мільйони років
Час даремно летів
Мов на лезі стою
Слухай правду мою
Відчуваєш ти біль —
Слів пустих заметіль,
Відчуваєш ти страх,
Що розтанеш в віках,
Та не бійся сторіч
Через сотні облич
Я збудую мости,
Тільки не підведи!

За Сковородою

Капають слова — кап-кап.
Але ці дощі все ж були колись!
Злітають думки і кружляють довкола.
Але ці думки вже були колись!
Що я можу намалювати?
Сонце, красу, гармонію...
Але вони ж існують і без мене?
Що я можу створити?
Новий, інший, свій світ.
Людство, може, ти захочеш у ньому жити?
А якщо ні — я не плакатиму.
Просто сховаюся у цей світ,
Як у теплі долоні мами...
Тоді — лови-лови мене,
А не впіймаєш!

***

Сіро, хмуро — день і ніч
Б’є годинник на стіні.
Час летить, час тіка:
Дні, сторіччя і віка.
Кожен день,
Немов двійник:
Привітавсь, побув і зник.
Засинаємо в душі.
Ми живі.
І не живі...
Озирніться! Сонця схід...
Озирніться! Білий світ...
Пригадайте — то було:
Ніжність і людське тепло,
Погляду духовна суть.
У полон мене візьмуть
Очі кольору орла...
Світу, чуєш?
Я — жива!

***

Цікаві вечори 21 століття.
З неба спадають величезні коштовні зорі,
Але їх нікому ловити.
Прощально плачуть, відлітаючи, журавлі,
Але з ними нікому прощатись.
Бог з надією чекає молитов,
Але йому майже нікому молитись.
На нас з синього неба дивиться любов,
Але її нікому прийняти...
Люди, агов!!!
Перед телевізорами й комп’ютерами
Лежать та сидять, непорушні й мовчазні
Тіла з відстороненими поглядами.

Цикл «Якщо любов»

1

Я летіла до тебе ластівкою
Але ти сміявся
Я летіла до тебе подихом
Але ти знущався
Нехай буде така доля твоя —
Її не зміниш
Прилечу до тебе відьмою
Ти — загинеш

2

Я б могла кохати іскорку неба в очах
Я б могла кохати тепло твоїх долонь
Я б могла кохати, але де душа?
Де твоя душа, мій Аполлон?

Знову запалаю від тепла долонь
Знову потону у небесну синь
Але це питання — де твоя душа?
Знов повзе повсюди, як підступна тінь

Де ти душу сховав, у якому скиті?
Чи у річці швидкій, чи у спілому житі?
— Ми, люба, живемо в сучасному світі,
Де все продається кожної миті...

Невже ти душу продав за рублі?
Не вірить в це серце моє
— Ні в мене ставки не такі малі,
Я душу виміняв на ує

Я б могла б любити ніжність твоїх цілунків
Я б з тобою пила хміль весняних трунків
Ми б у жмурки грались на стежках любові
Ми б із світом бились до першої крові...

Але ти бездушний, я плачу як дитина
Аполлона скульптура ти, а не людина
Тому що ти бездушний я недоговорюю,
В білий мармур тіло навік перетворюю....

3

Я буду початком
Ти будеш кінцем
Ти будеш тьмою,
А я буду світлом
Ти будеш осіннім
Прозорим лицем
Я буду весняним
Шаленим привітом
Ми дві половинки
Одного життя
Ми дві протилежності
Вкупі єдині
І наше єднання —
Без вороття
Роман наш написано
Не на латині —
На древніх язичеських
Письменах
У згортку грози
Та блискавиці
І знову зачалося
В боронах
Життя, що згубилось
В джерельній водиці.

4

Смаком прощання пахне моє волосся
Смаком прощання тебе поцілую в уста
Смаком прощання ця золота ще осінь
Ця спекотна ще днина, але вже не літня, не та
Смаком прощання яблуко у долоні
Смаком прощання чи, може, пізнання?
Ніжно, так ніжно торкнуся твоєї скроні
Й піду у тумани, що осінь простелить зрання.

5
Повернувся — вона не пробачила,
Знов пішов — не наздогнала.
Ми не знаємо, що ми значимо
І чому любові замало
Повернутись хотів — засоромився
Хтіла крикнути — в горлі сльози лиш
І понесло життя на коромислі
В небуття наш весільний книш.
Пролітають роки сніжинками,
Листопадом, дощем по вікнах.
Буду ждати в серці іскринкою,
Поки в вічності не зникну.
Протікає час крізь пальці.
Він для тебе і мене даремний.
Гордість — зло. Пам’ятай це.
Бо без тебе й на сонці темно.

6

Сірий день втікає прозорими пальцями
Сірий сніг спітнів — і трошки засмучений
Всі ми скучили за шаленими танцями
Всі ми в сірій буденності змучились
Ти підеш кудись ганяти за мрією
Упіймаєш зірку, а, може, дурману міх
Я пишу рівняння з Любові дією
Посилаю вслід тобі світлий сонця сміх...

7

Можливо, тікатимеш?
До побачення.
Чи зневажатимеш?
Знов пробачу я.
Можливо, інша є?
Що ж, прощай тоді.
А чи страх не дає?
Вибачай мені.
Боюся порожнечі я?
Помилився знов.
Чого сама не своя?
Може, це любов.

"Літати або межа між..."

Межа

Межа між треба й дуже хочу
Межа між сонцем і борщем
Межа між загадкою ночі
І трудовим робочим днем
Я на межі — і правди дві вже
Дві істини і два життя
Усе це ручка навпіл ріже.
Куди ти? В небо чи в сміття?

***

Застигнув день і падає додолу
Іще один безбарвний камінець
Я забуваю поетичну мову
Сховаю в шафу сонячний вінець.
Я розміняю час на копійчані
Хвилини, справи, будень у борщі
Та "Я" моє, мов благородна пані
Залишиться у донечки в душі

***

Ну де, моє ти древнє помело?
Ліворуч — дарча. Мабуть, Маргарити.
Де тільки ти, шалене, не було!
Тебе піймаю знову в небі ситом.
Така вже доля — опівніч літать.
Шукати — зорі, а знайти — болото...
Та хто сказав, що краще спать?
І сподіватись, що все буде — потім.

***

Ти йдеш? Відчуваю.
Повернешся? Знаю.
Хіба ти не бачиш,
Що доля одна?
Якщо ти заплачеш —
Моя це вина.
Хіба ти не бачиш
Цю нитку зв’язку?
Чи не відчуваєш
Цю часу ріку?
Ти думаєш, відьма?
Можливо... Та ні!
В мереживо світ нам
Пов’язує дні...

***

В сні літала на зірку.
Потім — так гірко.
Більш, ніж треба свободи!
День був проти.
Я принесла із зірки
Торбу віршів.
Ну а там сто дві дірки
Місяць ріже.
Із дірок на оселі
Впадуть вірші.
Поламають вам стелі —
Гляньте вище!
Я додому принесла
Дірку з маком.
Та нічого, повезло —
З зірки смаком.

***

Общество потребления...
Будто солнца затмение.
Будто злое знамение.
Ты скажешь, более-менее?
Тогда почему мы живые куклы?
Тогда почему мы всегда "как-будто"?
Тогда почему нет жизни в серце?
И никогда тем сердцам не согреться...
Всего два слова
Как злое знамение:
ОБЩЕСТВО ПОТРЕБЛЕНИЯ.