Мар’яна САПУН
Якось у 2012…

— Ні! Почекай!!!
Він обійняв мене своїми прозорими холодними пальцями... так міцно, так байдуже і холодно...Зазирнув у вічі:
— Ну що, поговоримо? Ти все одно одна повертаєшся додому.
— Про що нам з тобою розмовляти?
А Дощ лише посміхнувся таємниче. Наблизився до самого вуха та ще міцніше стиснув мене в своєму крижаному полоні. Відчула на волоссі його дихання:
— Ти бачиш, як я плачу? Поплач зі мною. Тобі є про що...
— Немає, — я посміхнулася.
— Твої посмішки бувають такі оманливі. Навіщо ти ховаєш за ними свої почуття?
— Немає чого ховати...
І знову відчула подих, холодний та безжальний.
— Лови мої слова в кожній краплі.
Підставила долоні. Такі прекрасні кришталеві крапельки:

"Він"
"ніколи"
"не"
"буде"
"поряд"
"ви" "надто" "різні"
"час" "доля" "люди" "вас" "роз’єднають"

— Ну що, ти зі мною? — раптово пролунав знову шепіт.— Я чекаю.
— Ні!!! Не з тобою.
Він торкнувся моїх щік прохолодними пальцями.
— Ну і що це?
— Це твої краплі:-)
— Ні, це ти уже зі мною...
— Не з тобою.
— Але ж...
— Я знаю.
— І ти не відчуваєш болю?
— Біль у такому відчувають лише егоїсти, лише ті, хто бажають володіти.
— А ти?
— А я уже навчилася по-іншому. Сонце не відчуває болю, коли воно світить, а ним не милуються. Воно світить — і все! І радіє від цього...
Я зняла холодні липкі руки Дощу з своїх плечей і відхилилася.
— Прощай.
— Ти йдеш? А як же я?
— Плач собі. Забери і мій смуток з собою....
— Значить, він у тебе є?
— Такий легкий та світлий, такий, коли людина дивиться на пташиний політ — і розуміє, що у неї ніколи не виростуть крила... Та бери його з собою! І у мене більше не буде нічого сумного.
— А що ж буде з тобою далі?
— Завтра буде новий день. Дощ і смуток залишиться в цьому вечорі... такому чарівному та незабутньому вечорі 21 грудня 2012 року.