Мар’яна САПУН
Лібертанго

Пані Тетяні, яка допомогла мені по-другому подивитися на життя.
Хай Бог вас береже!

Вступ

Маринко! Ти, залишаючи цей щоденник, сказавши, що надрукувати його можна тоді, коли я відчую, що настав Час. Я відчула. Люди! Не судіть строго мою подругу. Її життя не було ідеальним. Як і життя всіх вас. Але вона шукала та прагнула гармонії і любові. І знайшла…

Вони йшли і йшли по свіжому споришу під теплим сонцем до церкви. Молитися за дітей і за онуків, за весь світ, щоб добро і любов ніколи в ньому не зникали...
А сонячні промені танцювали таку до болі знайому мелодію. Лібертанго. Пристрасна і прекрасна мелодія. Цілий світ краси і гармонії, така проста і непереможна сила. Любов до життя, до кожної його хвилини... Промені вигадали до мелодії слова і шепотіли їх світу. Слова про життя і кохання двох, які Любили. Змагалися зі злом. Шукали Світла. Падали в безодню. Поверталися з неї. Змагалися — і врешті решт перемогли.
"Я хочу бути з тобою одним цілим. Перестати бути собою, а стати частиною твого єства, частиною твоєї сили. Бути твоєю ніжністю, твоєю дивною невловимою душею, і разом з нею прагнути до Бога..."
А легкі прозорі листочки згідливо кивали в такт, кружляючи під музику, яка лунала десь дуже здалеку. Звідки? Може, із вічності... Музику, що належала двом, які стали однією ясною зіркою.
Лібертанго. Легкі, мов подув вітру, акорди, у яких звучать всі вічні людські питання..

Щоденник Марини, 20 лютого 2008

Мама поїхала у санаторій. Я її не зупиняла, хоча дуже боялася залишатися одна дома з дитиною. Але мамі треба відпочити. Намучилася вона біля лежачого онкохворого, так, що і ворогу не побажаєш.
Пройшло лише півтора місяця як помер тато, і мені здається що його привид ночами ходить по хаті. Я чую кроки, вмикаю світло і цілу ніч не сплю.
Ще й цей малий Мішка сидить вдома цілими днями. Він мені заважає. Як поїхала мама так він прийшов, спитав, чи мені не страшно одній. Я сказала: "Страшно". І тепер не можу від нього відчепитися, здається, він тут майже живе: сидить цілий день, їсть, ото тільки що не спить. Ну чого він до мене причепився? Мале, дурне. Навіть поговорити з ним немає про що. Ото тільки, що прийде і грається з Світланкою, то правда мені трохи легше.

Щоденник Марини, 25 лютого 2008

Навіть не знаю, що робити. У Світланки жахлива ангіна. Температура під сорок.
Але які жорстокі і байдужі люди! Коли мама їхала, попросила двох своїх знайомих, щоб в разі чого допомогли мені з дитиною. Ті обіцяли, що обов’язково допоможуть, казали, як не допомогти, я ж-бо тільки втратила батька, бідненька. А тепер мені треба піти в лікарню, попросити лікаря, щоб прийшов, а в кожного свої проблеми, і знайомі мамині допомагати відмовилися.
Надворі холод і дощ. Дитина палає, не можу до неї ні доторкнутися, ні одягнути — лише кричить і плаче. В домі немає ліків. Що робити? Боже, що ж мені робити?

(дописано трохи пізніше)

Допоміг Мішка. Викликала його по мобільному, залишила на нього дитину, а сама збігала в лікарню та аптеку. Як я йому вдячна! Моє становище було просто безвихідне. Не розумію, чому він мені допомагає? Але добре, що допомагає. Та все одно він мені не подобається.

Щоденник Марини, 26 лютого 2008

Свєта заснула рано. Їй уже трошки легше. Добре, що поряд є Міша — можу хоч сходити в магазин, бо надвір дитину не виводжу — вдарив мороз, почалася хуртелиця.
Коли Свєта заснула Міша запропонував подивитися нові картинки на його мобільному. І показував мені виключно різні сердечка, написи про любов. Картинки як картинки. Я просто дивилася, але в якийсь момент піймала його погляд — уважний і якийсь... такий дивний. Відчула ніби током пронизало тіло. Та ні! Що, я, дурепа, вигадую. Стара баба в порівнянні з ним. Та і не подобається він мені зовсім. Я все-таки викладач університету, а він здається, не завжди навіть розуміє, про що я з ним розмовляю.

Щоденник Марини, 3 березня 2008

Свєта вже майже здорова, але надвір виходимо лише на трошки. Уже і не потрібна допомога Мішки, але він все одно майже кожен день приходить.
Як він мені набрид! Хочеться відпочити, поспати. Голою по хаті походити, в кінці кінців. А він сидить і сидить. Хоча безперечно, користь від нього велика: і їсти приготує, і з дитиною пограється, і меблі всі поремонтував. Де гайку, де болтика підкрутити — у нього дійсно золоті руки. За час, поки батько лежав при смерті, все якось встигло порозлазитись і порозсипатися.
А сьогодні сидів, поки я вже засипала на дивані перед телевізором. І якось так ніжно поправив мою подушку та ковдру, що я себе відчула маленькою дитиною в руках батька. Дивне відчуття, якщо зважити, що він на десять років молодший мене. Я так і заснула біля нього. А він мене розбудив ММС— кою з серцем із троянд та з текстом: Вам прислан сладкий сон. Ну почему я все время думаю о тебе? Извини... Я больше не буду...
Дитячий садок якийсь! Але не буту заперечувати, що мені було приємно.

Щоденник Марини, 6 березня 2008

Я не повинна так розпускатися! Це просто недопустимо! Як тільки дозволила собі таке! У мене ціле життя позаду — невдале заміжжя, народження дитини, розлучення, інститут, вступ до аспірантури... А це дитя. Це наївне дитя, що воно в житті ще бачило?!!
Цілий день Міша сидів у нас. Якось вже звикла до нього. Та і по дому здорово мені допомагає. Коли Світланка лягла спати, ми пили чай на кухні. До речі, про кухню. На лікування дочки пішли майже всі гроші, що мама залишила мені, від’їжджаючи. І купити мало що можемо. А Міша трішки заробляє, хоч іще лише учень. Тому іноді привозить мені то цукерки, то хліб. Так що, Слава Богу, якось перебиваємося. Картопля є своя, так що не голодуємо. Дивний у нього характер. Здається, це називається альтруїст. Намагається допомогти, не вимагаючи нічого взамін.
Тьху, щось я відволіклася. Отже, сидимо на кухні. Якось так трапилось, що я опинилася у нього на руках, і він посадив мене на коліна. Довго-довго ми розмовляли, а я все більше і більше відчувала хвилю гарячого тепла, яка ішла від нього, Подивилася йому в очі — і відчула... не знаю як навіть описати... так наче я до цього не жила, а спала, а тепер лише життя стає реальністю. Він нахилився і ніжно-ніжно поцілував мене в губи. Такого не було зі мною ніколи. Так, ніби я в секунду померла і народилася знов, ніби розсипалася на тисячу іскорок, ніби перестала бути собою і розтанула в ньому. Його рука ніжно-ніжно погладила мою — і це був більш еротичний момент, ніж усі, пережиті мною за п’ять років заміжжя. Ми довго ще цілувалися і розмовляли, здається, до чотирьох ночі. Він пішов.
А я ось сиджу і пишу та думаю, чи може таке бути. Після розлучення щось ніби померло у душі. Зустрічалася з чоловіками, вони і любили, і так гарно ставилися, а я їх використовувала — і викидала, як непотрібну річ. Не буду лукавити, викидали і мене. Приблизно 50\50. Але при цьому все було до лампочки. А тут... Та і не можу ж я любити цього малого — він же мені явно не рівня ні по віку, ні по інтелекту. Мабуть, просто не було давно у мене чоловіка.

Щоденник Марини, 7 березня 2008

Але не знаю що це... Здається, починаю жити лише зараз. Навіть відчуття загострилися. Прокинулася від того, що відчула, як пахне весна. Дивно, всі вікна закриті. А я відчуваю такий гострий, до болю рідний запах весни, який відчувала лише в дитинстві. А гола гіллячка на фоні сірого неба мені нагадує малюнки на китайській вазі...
Так, дурепа, досить! Я не дозволю собі цього. Та і не можу така, старша, заклопотана дитиною, я йому подобатись. Що сексі-однокласниць мало?
Треба все припинити. Я не хочу собі такого кавалера. Малого, без положення в суспільстві. І так залишилась одна, без батька, без чоловіка, з малою дитиною, з незакінченою дисертацією. Мені потрібен той, хто мене матеріально підтримає.

(дописано пізніше)

Ага, припинила? Коли він став на порозі з посмішкою та шоколадкою для Свєти, не знайшла, що сказати... І божевілля повторилося. Ні, не секс! Мені здається, він навіть цілувався зі мною вперше в житті. Та і який секс? Він дуже віруюча людина. А я з чоловіком вінчалася. А секс з вінчаною — це величезний гріх. Треба йому якось про це сказати. А то відчуваю, що себе в руках не зможу довго тримати. І взагалі, якби я була доброю християнкою, мала б прогнати його, щоб не спокушати.

Щоденник Марини, 13 березня 2008

Здається, уже хочу, щоб швидше поверталася мама. Просто відчуваю, що з таким життям я ніколи не закінчу дисертацію. Свєта вже пішла в садочок. А мій день належить йому — я прибираю в домі, приводжу себе в порядок, готую їсти — і чекаю його. Потім Міша приходить. І йде пізно ввечері. Дивно, що мене не гнітить таке тваринне існування. Мене, яка так звикла до інтелектуальної праці. Тільки стає страшно, що так запустила дисертацію. Забула всі свої плани і ідеї. Мені все це здається таким далеким, як північний полюс.
Світить весняне сонечко. Блакитне небо посміхається всіма своїми білосніжними хмаринками. Мені здається, що за спиною виросли крила. Домашні клопоти, неслухняна дитина, відсутність грошей — все це, що колись так мене сердило, тепер такі дрібниці. Як з гуски вода.
Смішно, навіть миючи тарілки, кажу кожній брудній — дякую, що ти є!
Такої повноти буття, таких сил і такої світлої незахмареної радості не відчувала вже давно.
Хоча іноді все таки набігає хмарка — втрачаючи голову, іноді розумію, що до інтиму ще недалеко. І розумію, що мій обов’язок — поговорити з ним, щоб не було пізно, щоб не зробити гріх... Він же так вірить в Бога!
Я можу все знищити. Але поки не дійшло до цього, відмахуюся, кажу собі — потім. Просто не маю сили його прогнати.

Щоденник Марини, 16 березня 2008

Ні, я все таки повинна зупинитися. Коли він цілує мене, або просто доторкається, я просто перестаю собі належати. Здається, знала його ще до народження, шукала на заплутаних життєвих стежках саме його. Це божевілля. Залежність, як у наркомана. Без нього навіть сонце не світить. Без нього кожна хвилина приносить біль і страждання. А коли ми разом, радує усе — вередлива Свєтка, домашня робота, кожен сонячний промінчик, кожен подих — щастя. Але одночасно розумію, що Мішка — ще дитина, чиста, наївна дитина, можливо, саме тому він мені так страшенно подобається.
Постійно змушую себе сказати, що я вінчана, а він має тікати від спокуси подалі.
Але кожен раз думаю: ми ж просто дружимо, ну цілуємося іноді. Може, Міша і не хоче ніяких ближчих стосунків, а я ще його злякаю. Але в глибині душі розумію, що сама себе обманюю. Ми летимо в безодню, яка зветься гріхом, і я не можу, а що саме жахливе, не хочу його зупинити.
Якщо щиро, від однієї думки, що коли-небудь я зможу стати його жінкою в повному сенсі, від думки про моє тіло під його руками, відчуваю себе як в полум’ї. Іноді цілу ніч не можу спати, уявляю як коли-небудь настане момент, коли Міша візьме мене на руки, занесе в спальню, а потім...
Потім я накидаю пальто, і виходжу на подвір’я. Свєта спить. Дивлюсь на зорі, намагаюся заспокоїтись. Ну як я можу про таке навіть думати? І я маю йому сказати про те, що у нас з Женею церковний шлюб.
Але що ж скажу?
Вибирай, хто тобі потрібен: я чи Бог? І все це я зруйную? Треба тікати від нього, або проганяти його подалі. Але як? Як, коли життя для мене зосередилось у натхненних очах, у теплих руках, у ніжних губах, у найдобрішому в світі серці?
Зорі, де ж тут вихід? Я заплуталась! Знаю, що повинна робити — і не можу. Люблю — і не маю права любити. А чи любить він? Хтозна, бо ніколи, ні одного разу не казав про це. Ні одного слова про кохання. Так, за людину говорять діла. Але раптом це просто Мішене добре серце, милосердя, християнське почуття до ближнього? А тут я, з своєю недоречною пристрастю та чуттєвістю...

Щоденник Марини, 18 березня 2008

Не хочу забивати дурним голову. Хай буде, як буде. Я люблю малого і бідного хлопця. Ну і що? Не всі ж мають жити по шаблону. Ну а в мене не так як треба! Не як у всіх!
Іноді лише стає страшно. Відчуваю — так не буде весь час. Скоро я його втрачу. На цій землі не може існувати таке могутнє почуття. Не бувають у реальності люди такими щасливими, як я тепер. Це просто сон, чудовий казковий сон, але він скоро закінчитися. Життя жорстоке — ми самі його таким зробили. Коли Женя мене покинув, коли папа помирав — то була реальність, то було істинне лице тої жорстокої мачухи, ім’я якій — Життя. А такого щастя, такої радості, такої гармонії з собою, світом, часом, яку я маю тепер — такого не існує. Тому..
Краще хай завтра не настане. Бо завтра забере в мене його...

Щоденник Марини, 20 березня 2008

Міша мені допомагав готуватися до приїзду мами. Така рада вже її побачити! Але трохи боюсь — як вона сприйме наші з Мішкою відносини?
Мама є мама. Вона бажає своїй дитині щастя. Вона ж бачила, як я переживала розлучення, яким жахом для мене була тяжка смерть батька. А Міша повернув мені відчуття радості, повноти буття, світлого, дитячого, безпосереднього сприйняття світу. Мабуть, мама буде рада і вдячна йому за щастя і радість, які переповнюють мене.
Ми приготували смачних страв, прибрали хату. Мій малолітній романтик приніс величезний оберемок підсніжників і пролісків (Де він їх дістав? Снігу ще багато — і не думає танути). І от цими маленькими духмяними букетиками ми прикрасили всю хату. На вулиці сніг, а в мене пахне весною. Навіть не можу зрозуміти, звідки у такого, здавалося б, посереднього хлопця, таке тонке відчуття прекрасного, такі чисті, ніжні почуття, як у дитини, що вірить у казку. Мені здається, навіть він сам не розуміє, яка цінність — та його душа. Душа, що вірить в Бога, душа, що хоче робити добро, душа, що бачить красу кожної прожитої хвилини... Він ніби носить в серці скарб, про який ніхто не здогадується. Знаю, що не варта того скарбу, що надто стара і досвідчена. Його десь чекає молода наївна дівчинка. Яка, можливо, ніколи його не зрозуміє, але зробить більш щасливим, ніж зробила б я.
Але що це я про сумне. Не буду про це думати сьогодні. Уявляю першу нашу спільну вечерю. Ура!!! Завтра приїде мама!

Щоденник Марини, 21 березня 2008

М-да-а-а! Не так сталося як гадалося. Міша зустрів маму з поїзда. Приготували святковий стіл. Але коли Міша з мамою стали на порозі і я збиралася просити їх до столу, мама сказала: "Дякую, що зустрів. В дорозі я дуже втомилася. До побачення." Міша зупинився, здивований. Справа в тому, що я вже позвала його на вечерю, та і видно було на кухні стіл із запаленими свічками.
Я пішла провести його.
— Не ображайся. Може і справді, вона втомилася. Все-таки далека дорога.
— Я і не ображаюсь.
— Ображаєшся. Я бачу по очах.
— Де? В якому оці? В цьому чи цьому?
— Досить сміятись.
— Все добре. Не хвилюйся.
Але я розуміла, що не добре. Я на якихось невловимих хвилях відчувала його образу. Просто Міша дуже багато сил і любові вклав у наш дім. Куди не впаде око — туди торкалася його рука. Завіси шафи, поремонтований кран, спинка стільчика, нові штори — всюди він встигав. І я відчувала, що йому наш дім став дорогий і рідний. А тут його викидають як непотріб, як використану річ. І лише гордість не дає йому показати свою образу.

Щоденник Марини, 15 квітня 2008

Довго не писала, бо не знала, як висловити все, що лежить на серці. Той коктейль любові, щастя, злості, ненависті, провини і ще тисяч відтінків почуттів, які ношу в собі, просто не піддається описанню.
Я живу як у двох вимірах, у двох різних світах, відчуваючи, що зраджую кожен з них. Коли приходить Міша, щастя безмежне, знову світить сонце, і ніякі негаразди мене не стосуються. Але мама стає чорніше хмари, шепоче мені на вухо погрози, каже, що я її заважаю жити, що Міша її виживає з дому. Спілкуючись з ним, я завжди бачу поряд її перекошене від злості обличчя. Відчуваю себе зрадницею, невдячною дитиною. І так хочу, щоб Михайло побув хоч трошки довше. Але доводиться його всякими неправдами випроваджувати його з дому, бо мама погрожує вигнати його сама. І каже, що як вижене, то наговорить стільки гадостей, що він більше ніколи не прийде. Погрожує, що в школі де він вчиться влаштує йому проблеми. Як би не хотілося бути поряд з Мішкою, але для мене його душевний спокій важливіший моїх бажань. Тому доводиться робити так, як вимагає мама. Але не можу ж я сказати: "Дорогенький, моя мама тебе ненавидить. Так що приходь до мене рідше." Так, нічого не пояснюючи, поступово відштовхую його. Відчуваю, як він ображається, стає чужим і холодним. І не можу нічого зробити.
Мама... Ну що я можу їй сказати? Це дійсно її дім, вона дуже втомлюється на роботі. Та і звикла вона завжди командувати. Навіть моя сім’я розпалася певною мірою через неї. Але я завжди її корилася. Мама добра, розумна, жертвує для мене всім — як я можу її не любити?
Але тут я опинилася наче на роздоріжжі. Та надпис на камені інший: "Направо підеш — коханого втратиш, наліво підеш — маму втратиш." І все. Без варіантів. Але чому не можна любити їх обох? Маму як маму, Мішу як чоловіка. Це ж відповідно до Божих законів, коли треба Бога любити як Бога, батьків як батьків, чоловіка як чоловіка, дітей як дітей. Це чудова гармонійна ієрархія. І ніхто не має вимагати того жахливого вибору: або — або. А чому не можна: і — і? Навіщо обкрадати себе? Чим більше любові — тим ми щасливіші. Як це пояснити це любій матусі?
Десь в глибині душі розумію причину. Не Мішин вік, ні. Не знаю, чи це уже патологія, чи просто невроз. Просто після смерті папи все частіше чую: особисте життя у тебе не склалося, зате у тебе є дитина, тепер ми будемо завжди разом — ти, я і дитина. Вона мене нікуди не пускає, не дозволяє ні з ким спілкуватися, не те що з мужчинами, а навіть з подругами. А іноді має стає дуже страшно, коли вона каже: "Ну навіщо тобі чоловік? Я тобі все дістану, все зроблю, останні жили буду рвати, але дам тобі все. Так що чоловіка тобі не треба — я тобі заміню його." Що це — мої перебільшені страхи? Де та межа, за якою кінчається нормальне світобачення і починається ненормальне? Чи я маю право вважати, що мама переступила її? Чи мені, її дочці, бути суддею? Не маю морального права. А як жити далі — вбити всі сподівання бути щасливою, любити, мати повноцінну сім’ю — лиш би догодити мамі? Так, вона дійсно працює для сім’ї з останніх сил, навіть більше, ніж може одна людина, але чи потрібні такі жертви, я, може, теж намагаюся працювати на користь родини — і хочу мати часточку волі, бути повноцінною людиною, а не вічно маленькою дівчинкою під її опікою і тиранічним керівництвом.
Боже, де ж тут вихід? Розумію, що ми з Свєтою єдині мамині близькі і повинні бути поряд, підтримувати її. Але невже треба відмовитись від усього світу заради любові до мами? І що це за любов така, яка є найважчим тягарем і найстрашнішим прокляттям?
Мені соромно, що можу навіть думати таке про маму. Так, ніби я її зраджую, відкидаю як непотріб, покидаю в найтяжчий життєвий момент. Справді, мені хочеться насамперед не позбавитися її хворобливої прив’язаності, а відкрити очі на світ. Адже, якщо я матиму подруг, друзів чи одружуся вдруге — це ж не означає, що перестану її любити. Та і мама може побачити, що крім мене ще є цілий світ: у неї ж є знайомі, друзі, врешті-решт мама дуже гарна — її вже не один раз пропонували одружитися. А вона твердить одне: ні. І що найстрашніше: всю свою тактику мама робить дуже тонко, непомітно скорочуючи всі мої зв’язки з світом, перериваючи по одному дружні зв’язки, не дозволяючи виходити з дому. Навіть, щоб піти в магазин, який знаходиться за квартал, доводиться відпрошуватись з півгодини.
Відчуваю себе, ніби в тюрмі. Я задихаюся, помираю в цьому замкнутому просторі!
І от серед цього режиму концлагеру з’явився Міша. Коли мама повернулася з санаторія, вона була шокована: як же я сміла без її дозволу!
Тепер моє життя одночасно рай і пекло. Рай, коли поряд Мишко — адже я люблю його та і мама соромиться "виховувати" мене при ньому. А от коли Мишко йде — це пекло. Не знаю, чи Там уміють так вишукано катувати. Чого тільки не доводиться чути: я і проститутка, яка спокушає малолітнього, я невдячна донька. Я доведу маму до могили, бо мені якийсь Мишко дорожчий. Я не думаю про фінансову скруту сім’ї, бо якщо на ньому одружуся, то що він зможе нам дати. І він мені не пара, бо я надто розумна для нього... І так далі, і тому подібне.
Розумію, що в словах її є частина правди. Але правда так перемішана з брехнею, зі злістю, з бажанням будь-що відштовхнути мене від Міші, що я вже перестала розбирати, що в її словах вірно, а що ні.
Отже цілими днями я слухаю жахливі речі про себе та про нього. Вона придирається до кожного кроку, до кожного жесту, здається навіть до подиху... Сварки. Скандали. Дитина, яка плаче, слухаючи все це. Скільки можна все це терпіти. Ввечері, засинаючи бажаю собі не прокинутись. Але яке вона має право забороняти мені з ним спілкуватися? Все одно не зроблю так як вона мені наказує, не вижену його.
Хоча іноді думаю, чи варто все таких терзань. Може, я для Міші лише тимчасове захоплення? Може, варто поступитися мамі? Може, мир в сім’ї важливіший злочинного захопленням молодим хлопчиком? Але, ні. Не можу бути лялькою, яку вона крутить як хоче. Я жива людина і маю свою думку і свої бажання. З цим мамі доведеться миритися

Цей же день. Розмова Марининої мами з подругою.

— Привіт, Олено! Я невчасно?
— Ні, вчасно, дуже вчасно. Моїх немає нікого, я варю їсти. Заходь, Ніна, на кухню. Зможемо врешті-решт поговорити сам на сам. Як ти?
— Ой, ну як я можу бути? Чоловік помер, Дочка вчиться, внучка мала. Кручуся як білка в колесі.
— Да, тобі можна лише поспівчувати! Не дай Бог так нікому. Може, грошей треба? Скільки можу, позичу.
— Нам тепер грошей треба завжди. Позичати теж не випадає — бо віддавати нема чим.
— Ну то я так дам.
— Та не треба. Поки якось викручуємося. Я прийшла за іншим.
— Так, ти казала, що маєш якусь серйозну розмову до мене.
— Маю. Скажи, як тобі моя Марина?
— Розумна дитина. Молодець, продовжує вчитися, незважаючи на всі біди. Вона далеко піде!
— Далеко піде? Я теж так вважала до цього часу.
— Вважала? А чому ж тепер сумніваєшся?
— Ти знаєш, мабуть, я її надто пестила, надто оберігала від всіх життєвих проблем. Тепер вона стала зовсім якась "не від світу цього". Пише ту свою дисертацію, їздить в Київ. Пише твори — вірші і прозу. Уявляєш, в нашому матеріальному положенні, замість того, щоб шукати якийсь підробіток чи швидше кінчати ту свою кляту дисертацію, вона пише вірші? У двадцять шість років!!! А ще — знайшла собі кавалера, меншого себе, спілкується з ним. У той час, коли її однолітки виходять заміж за "матеріально забезпечених" чоловіків, або хоч знаходять багатих коханців — вона знайшла собі в друзі дитину? Ну вона хоч на щось може тверезо подивитись?
— Ой, Нінко, Нінко, розпестила ти її!
— Та знаєш, бачила, що вона розумна, хотіла, щоб училась. Учись, Марино, про гроші ми піклуватимемось, лише учись! Вона і звикла. А тепер чоловіка нема. Я не можу одна про все думати і все встигати! А вона... Її все одно.
— Марина що, зовсім тобі нічим не допомагає?
— Ні, чому ж, допомагає. Коли попрошу. Але їй самій, здається, все одно — є гроші чи нема, треба сапати город чи не треба, є в домі хліб чи ні. Марина просто пише собі свої твори та й все. Здається, комп’ютер і чашка чаю — то максимум потрібного їй комфорту.
— Сидить перед комп’ютером? Вона що, нікуди не ходить? Може, смерть батька так подіяла?
— Ходить, ще й як ходить. Якби я відпускала, то, мабуть, перепробувала в житті все: всі дискотеки, бари, цілими днями ходила б до подруг чи вони у нас би товклися, була б і в лісі, і на ставку. Якась бродяча вона! І саме головне, спробуй скажи, що дитину на мене не залишати. Тоді тягає Світланку за собою. Не знаю, якась така моя Марина — хапає це життя за горло, ніби вона з голодного краю. Тому я мушу її нікуди не випускати. А то ця скажена дитина ще знайде щось на свою голову.
— Ой, Ніно, як добре, що у мене такий спокійний хлопець. Слухаю тебе — і аж мороз поза шкірою.
— А ця малолєтка вдома? Вже сусіди тихенько підсміюються. Пояснюю, пояснюю, що він її не пара, а вона вперлася рогом: "В мене любов і все!" Що цей малий може її дати? Яка може бути любов без грошей? Рай в шалаші? То чого ж перший чоловік Марини втік з такого раю? Та Маринці хоч кажи, хоч не кажи. Відповідає: "Не можна оцінювати людину по багатству. У нього золоті руки і добре серце. Сьогодні грошей нема — а завтра є мільйон." І неможливо їй пояснити, що це лише гарні слова, що в житті все набагато складніше, і зазвичай бідний залишається бідним до кінця життя. Незважаючи на золоті руки, чи розум, чи навіть добре серце. Тим більше в нашій країні!
— Нінко, ти перегинаєш палку! Може, він ще правда всього доб’ється?
— Коли? Коли Маринці буде за тридцять? Швидше він доб’ється моєї погибелі! Ненавиджу його!
— За що?
— За те, що забирає час і увагу Маринки, які раніше належали мені. За те, що вона його так любить. Вона вважає, що я її хочу замінити чоловіка, що я ненормальна! І це все через того Мишка! Та не хочу я тобі нікого заміняти! Знайди собі багатого, старшого, нормального чоловіка — й живи з ним! Щоб люди не сміялися в спину, щоб їсти мала що. Щоб не боялася завтрашнього дня!
— Ти правда так хочеш позбавитись від цього хлопця? А подумала, як Маринці буде без нього?
— Нічого, переживе. У неї є дитина! Хай для неї живе, а не для якогось хахаля!
— Ну то я можу тобі дещо порадити. Звичайно, це буде жорстоко, але якщо Маринці той Міша справді не пара, то можна спробувати. Ти казала, що вона думає, що ти ненормальна? Отже, слухай...

Щоденник Марини, 29 травня 2008

Не писала, бо немала сил. Мене так вимучили ці щоденні бої з мамою, що не хотілося нічого. Лише одне в цьому було добре — я відчувала таку скажену злість на неї, злість, яку не могла ніяк виплеснути. Цю злість я зганяла на дисертації. Накидалась на роботу як на найбільшого ворога. Результат чудовий — наукова стаття, з якою виступила на конференції в Києві. Господи, коли вже кінчу цю дисертацію! Тоді зможу заробляти гроші — і винайму квартиру, оселюся там з дочкою. Може, хоч тоді зможу бути вільною, перестану весь час відчувати на шиї вимогливий каблучок, а у вусі чути лагідний шепіт, який наказує все — навіть скільки раз на хвилину дихати.
Іноді здавалося, що ненавиджу навіть Мишка — за те, що отак ввірвався в моє життя і перевернув все догори дном, а тепер я один на один з проблемою. А чим він може мені допомогти? Забрати з цього пекла? Куди? Він же школяр. До себе додому? З деяких натяків я зрозуміла, що його мати ще більш "рада", ніж моя. Просто Мишко не хоче мене засмучувати, тому ми ніколи не говоримо про його маму (бо батька в нього теж немає).
Але сьогодні сталося таке, що я не знаю навіть, що робити. Баночка з снодійним тягне як магнітом. Якщо життя таке тяжке, навіщо все це? Навіщо? Я не можу більше так! А як же Бог? Самогубство — гріх, страшний гріх, після якого душа попадає в пекло, і ніколи, ніколи не зможе врятуватися звідти! І це не просто вигадки, це реальність, така як ти і я. Я вірю в це. Бог дав це життя мені. І лише Він має право його забрати.
Так що буду вибиратися з безодні відчаю, пишучи.
Отже, по порядку. Мишко був у мене доволі довго. Грався з Свєтою, розмовляв зі мною. Мама періодично викликала мене в свою кімнату і шипіла: "Він мішає мені. Випроваджуй його."
Коли він пішов, був жах. Якби тільки скандал. А так... Істерика. Втрата свідомості. А потім ці слова: "Вибирай — або я, або він. Якщо ти будеш з ним, я покінчу життя самогубством." І ніж у руці...
Я плакала. Обіцяла зробити все, що вона хоче. Поклала її спати. Вона ледве заспокоїлась. Сказала: "Виженеш його завтра же. І тільки спробуй сказати, що це моє бажання. Це вирішила ти сама. Пам’ятай про ніж..."
Пам’ятай! Ніби я коли-небудь зможу це забути! Тоді відчула такий тваринний страх і думку: для чого все це? Чи варта ця малолєтка життя моєї мами? Чи зрозуміє він коли-небудь, крізь яке пекло я пройшла заради нього? А якщо зрозуміє, то чи оцінить? Та і чи потрібно йому все це: складнощі, проблеми, я-"бабуся" та ще й з дитиною? Знайде собі молоду дівчинку, а я залишуся баба з "Казки про золоту рибку" — біля розбитого корита.
Може, правда, варто відступитися? Може, так зроблю краще і собі, і мамі, і Міші — дам йому можливість знайти ту, яка йому більш підійде?
Так і зроблю. Пожертвую любов’ю заради життя мами. Бо хто зна, той її ніж — просто намагання мене злякати, чи глюк в мізках? Боронь Боже, не треба її до цього доводити. Буде так, як хоче мама.
Як же все логічно і просто! Чому ж серце розривається на куски? Чому світ став такий порожній? Чому немає причини жити, дихати, ходити, розмовляти?
Все. Сонце зайшло, казка скінчилася, час зупинився, серце померло. Ось, я його вирвала з грудей, мамо, і кладу тобі до ніг. Живи! Радій! Це мій дочірній обов’язок, і я виконаю його до кінця. І ти ніколи не дізнаєшся, чого це мені вартувало...
Хочеться вийти на вулицю і кричати. Як можна пережити такий біль? Якби зараз серце не витримало і розірвалося, дійсно розірвалося на тисячі частин. Я б померла і не відчувала, більш не відчувала того, чого просто не можу пережити...
Мішка, ти десь спокійно спиш, і не знаєш, що завтра ми розлучимось назавжди. Як я тобі це скажу? Ти моя ніжність, ти моя радість, ти моє життя, а маю все це викинути із свого серця... І ніколи ти не дізнаєшся, як я тебе люблю, і що це не моє рішення. Ти підеш, ображений, знайдеш собі другу. Ти ще будеш щасливий! Я вірю в це! І бажаю тобі щастя. А я... Мені вже нікого не знайти... Жити, проводжаючи кожен пустий самотній день і не сподіватися, і не вірити... Не бачити світла. Не мріяти. Не літати вві сні. Не ловити метеликів. Не сміятися... Сотні тисяч НЕ. І ні одного МОЖЕ. І НЕ нарікати. Я сама вибрала цей шлях. І самій мені по ньому йти. Самій волоктися босій через терни, відчуваючи постійний біль, і знати, що в кінці дороги жде гідна нагорода — Смерть. І не буде поряд нікого. Жодного дружнього плеча, жодного співчутливого слова чи погляду. Ніколи! Жодній людині, навіть Мишкові, я не зможу цього розповісти. Бо це кинуло б тінь на репутацію рідної людини — мами. Це лише мій хрест. І мені одній його нести. Довіку. Поки смерть не звільнить мене. А тоді я полечу до тебе, Мишко, і поцілую твою щоку, торкнуся твоїх рук, а ти про це навіть не дізнаєшся. Я стану твоїм ангелом-охоронцем, сонячним промінчиком у твоєму волоссі, подихом вітру у обличчя — і це тобі не заважатиме. Взагалі нікому не заважатиме. Просто стане трохи більше світла, трохи більше любові коло тебе.
А поки залишається жити. Існувати. Проклинаючи себе і сподіваючись на Те, що звільнить врешті з цієї тюрми....

Щоденник Марини, 30 травня 2008

Сказала Міші, щоб більше не приходив. Не пам’ятаю, що я говорила і що він відповідав мені. Руки затерпали, у вухах шуміло... Здавалося, що це один із тих жахливих снів, коли ось ти маєш померти або має статись щось страшне, а тут прокидаєшся — і все добре. Та я не прокинулась. Відчувала усім єством хвилю образи, що йшла від Міші. Він спокійно щось сказав і пішов — все так повільно, врівноважено, ніби нічого не сталося, ніби все нормально. Може, і правда це для нього така дрібничка, що і переживати не варто?
А для мене? Сонце погасло. Все довкола — зелень, блакитне небо, квіти — в секунду перетворилося на стару чорно-білу фотографію, нудну, неясну і далеку. Хотіла крикнути Міші: "Залишся!", і не могла. Це моє рішення — і я його мушу довести до кінця. Це моя жертва — і ніхто її не полегшить.
Міша, рідний, ти ніколи не дізнаєшся, чому я так зробила. Ти образився. І це добре. Ображайся, злись на мене. Знайди іншу назло мені. Живи назло мені! Будь щасливий назло мені! А переживати я буду за двох. Прощай...Життя. Прощай... Моя радість. Прощай...

Щоденник Марини, 15 червня 2008

Ну що вона з мене хоче? Роблю все по хазяйству, доглядаю за дитиною. А що ще треба?
Як пояснити, що надворі літо — а мені навіть в полудень темно і холодно. Не хочу нічого робити. Все таке дурне. Якийсь театр абсурду. Не хочу нікого бачити. Люди здаються по іншу сторону товстого скла — я їх не відчуваю, погану чую їх слова, нечітко бачу. Якісь смішні безпорадні ляльки. Ну що за безглуздя цей світ? Що я тут роблю? Для чого я тут? Для чого ми взагалі? В чому сенс? Їсти, спати, розмовляти, а потім померти. Для чого все це? Для чого тоді народжуватись? А якби мене не було — що б тоді змінилося? Нічого.
Десь поділися сили. Найлегші справи здаються надміру важкими. Якась розвалюха! Справді, відчуваю себе старою як світ.
Глянула в дзеркало. Худюще обличчя з синяками під очима. Здається, що від мене залишилися лише очі — вони здаються величезними. Бр-р! Краще не дивитися.
Та що зробиш. Їжа стала якась несмачна. Тобто смаку не відчуваю. Взагалі. Ось взяла цукерку — і ні краплі солодкого нема. Ніби вату жуєш.
Та досить уже жалітися! Плакса! Слабачка! Щоденнику, вибач, просто ти у мене єдиний друг, кому можу довіритися. Мама може лише шпигати: "Ой — ой! Досить уже прикидатися! Мішеньку у неї забрали! Краще б гроші для дитини думала де заробити. Любов у неї нещасна! У бабусі до школяра! Ти мені вдячна повинна бути, що не дала зробити помилку!"
Ти права, мамо. Ти завжди права. У твоїх словах завжди лише правда. Але знаєш, якась зла ця правда і жорстока. Холодна, чужа і мертва. І я уже холодна і нежива. Хоч краплинку би людського тепла. Ніжності. І живого, трепетного життя...
Знаєш, що таке живе життя? Це щось непідвладне законам логіки, непідвладне розуму і розрахунку. Щось божевільне і ненормальне. Щось, що просто є, просто світить сонечком, просто віддає себе всього і забирає всю тебе... Де ж воно? Немає. Я сама знищила.

Щоденник Марини, 16 червня 2008

Ходила до церкви. Хоч там відчула полегшення. Бог ніколи не залишає людину.
Краса літургії. Гаряча молитва. Сльози, гіркі, болючі, як потоки води, які очищають, лікують, відроджують... Здається, за останні два тижні вперше змогла вдихнути на повні груди. Не знаю, мабуть, словами не опишеш почуття, яке переживає віруюча людина, коли розуміє (ні, швидше не розуміє розумом, а відчуває серцем), що Бог поряд, завжди поряд, завжди чекає тебе і завжди втамує біль безкінечною добротою.
Господи, я грішна перед тобою! Така грішна! Не зберегла вінчаного шлюбу. Ледь не спокусила дитину. Може, добре, що ми з Мішкою розлучилися? Тепер він може з чистою совістю поступати жити. А я? Є ж у світі багато гарних речей, крім кохання. Якби отак можна було залишитися в храмі назавжди. Нічого не робити. Ні з ким не говорити. Безкінечно слухати неземну мелодію, що лунає в серці. Відчувати живу присутність Бога — і просто, по-дитячому радіти цьому.
Але в монастир мені не можна. По-перше, маю обов’язок перед дитиною — я повинна її поставити на ноги, по-друге, маю піклуватися про маму, по-третє, я надто земна і чуттєва для монастиря. Не може така грішниця, що так пристрасно любить життя, як я, жити в монастирі.
Але до церкви все ж треба приходити частіше. Тут так легко, так спокійно, так... світло. Це єдиний захист серед бурі страждань, болі, сумнівів, що панують у світі. Ніби рука допомоги у найскрутніший момент. І цю руку простягає нам Сам Бог.
Лише тут я починаю розуміти (що найголовніше, розуміти серцем, а не розумом), скільки зайвого, другорядного у кожного в житті. Бажання, бути кращою за інших, слава, гроші, високий соціальний статус — дійсно, я цього, прагну, всі сили віддаю, щоб це здобути. Але чи варто? Чи не виявиться в кінці моєї дороги, що я "весь світ завоювала, але втратила саму себе"? Як в боротьбі за існування не загубити дитячу, безпосередню радість існування, коли радієш всьому тому, що не помічають дорослі, заклопотані, ділові люди: блакитному небу, ясному сонечку, посмішці людини, всій красі світу, який створений для нас Богом...
Лише Бог може навчити нас по-справжньому любити. Він дарує нам не любов-пристрасть, не любов-бажання володіти, не любов-егоїзм, а Любов чисту як джерельна вода, Таку, що змушує творити, Таку, що робить добро, не чекаючи нічого взамін. Ах, такої любові мені ще вчитися і вчитися...

Щоденник Марини, 23 червня 2008

У Мишка був випуск. Я не могла не прийти. Це ж така важлива подія в його житті! Одягнула Світланку в бальне плаття, а сама одягла червоне і ми пішли.
Боже, як побачила його, просто втратила голову! Хотілося підійти і поцілувати, незважаючи на людей. І треба було б поздоровити з випуском. Але я не змогла. Не змогла навіть наблизитись. Це був якийсь такий панічний страх перед тією божевільною любов’ю, яку він у мене викликає. А ще ...гордість. Коли уже, пересиливши себе, зробила перший крок в його сторону, до Мишка підійшла якась дівчина (Не випускниця. Мабуть, уже нова любов! ). Відчула ніби удар по обличчі. На мить світло померкло і всі звуки стихли. Не може цього бути! Коли круги перед очима розійшлися, побачила як він посміхається, розмовляючи з нею. Посміхається тією самою мрійливою посмішкою, якою посміхався до мене. Не смій, козел, не смій! Вона — не я! Не смій бути ТАКИМ жорстоким! Але не мала я права нічого казати...

Щоденник Марини, 25 червня 2008

Мама поїхала в село. І тут прийшов Міша. Чому? Навіщо? Я ж просила не приходити. Може, відчув докори сумління? Може, скучив?
Над усіма цими питаннями палала зірка Щастя і Любові. Так, ради таких моментів варто жити! Невже це все правда? Може просто прекрасний сон?
Але сон не скінчався. Світланка просто щаслива. Вони з Мишком так чудово гралися. Правда, перевернули всю хату догори дном. Так непомітно настав вечір.
Мишка читав казки, під які Світлана і заснула. Ми тихенько вийшли до іншої кімнати. Там розмовляли. Якось непомітно Міша опинявся все ближче і ближче. Потім зустрілася з ним поглядом. Божевілля, ніби удар струмом...Мабуть, він відчув те саме, бо вхопив на руки і почав цілувати. Одними поцілунками зараз не скінчиться — я це одразу зрозуміла. Хотіла зупинити його — і не змогла, не змогла ні одного слова вимовити. Був лише він — і я. І весь світ десь далеко поза нами...
Дві половинки колись давно-давно розлучені, бродили по світу, нещасні, шукаючи одне одного. Ми були тими половинки. А потім стали одним цілим. І те ціле звалося Зірка. Тепло, світло, радість, щастя — ми вдвох сяяли цим...
Темнота, така затишна і заспокійлива огортала нас. В його обіймах мені хотілося провести все життя. Ми говорили, сміялися, жартували... Було це чи ні — але справді я щаслива. Хоча почуття вини не покидає. Повинна була сказати йому про вінчаний шлюб, повинна! А тепер пізно. Що зроблено — того вже не повернеш. Я винна перед ним, але соромно мені це казати. Може, якось обійдеться?

Записи Мишка, 25 червня 2008

Коли Марина місяць тому сказала, щоб я не приходив, дуже образився. Ну як можна так легко відноситись до життя! Тут вона перша зізнається мені в коханні — а через кілька днів каже, щоб не приходив. І найголовніше, без будь-якої причини, нічого не пояснюючи. Просто так — пішов звідси! І все.
Я ж допомагав її, чим міг, весь свій час проводив нею. Полюбив дитину її як власну. А вона взяла і викинула мене як стару ляльку. Чому? Може, знайшлася уже нова лялька? Чи повернувся колишній чоловік? Та якщо Маринка виявилась такою невдячною, то пішла вона теж! На фіг!
Чому ж тоді вона прийшла до мене на випуск? Якщо я їй байдужий, то навіщо було приходити? Відчував її присутність і погляд на спині. Може, підійде поздоровить? Ні, не підійшла. Натомість поздоровила одна давня знайома.
Ні, ну чого вона прийшла на мій випуск? Може, я їй правда небайдужий? Треба піти і запитати. А, може, це просто вигаданий мною привід ще раз її побачити?

(дописано пізніше)

Таки сталося те, чого я боявся. Господи, як я згрішив перед тобою! Знав, що так не можна, але все одно зробив. Знав, що Маринка все ще вінчана з своїм чоловіком, знав — та...
Тепер я ніби роздвоївся. Марина любить, так, у цьому не сумніваюся. Та Бога я люблю більше. Не можна... Нічого не можна пояснити. Я повинен залишити її, щоб зберегти чистоту наших душ...

Щоденник Марини, 27 червня 2008

Приходив Міша. Що з ним діється? Попросив включити комп’ютер і цілий день сидів грався на ньому. Зі мною не говорив взагалі, лише дивися якось дивно — уважно і тривожно.
Як завжди я мирилася з попередніми чоловіками? Спробувала так з ним: сіла на коліна, хотіла поцілувати і розпитати, що ж не так. Але Мишко різко, майже зло вивільнився і відвернувся. Мене взяли такий гнів і образа.
— Що трапилося?
— Нічого. А що мало статися?
— Як це нічого? Ти такий...
— Який? А яким я маю бути?
— Я тобі байдужа?
— Чому ти так думаєш?
— Ти не хочеш зі мною спілкуватися. Якщо я тобі не потрібна, можеш більше не приходити.
— То й не прийду. — Міша встав і пішов до виходу.
— Почекай. Ти хоч можеш сказати, що таке? В чому справа?
— Ні в чому.
— То іди ти на всі чотири сторони. І не приходь більше.
Мишко спокійно пішов, а я сиділа і плакала від злості. Це через те, що між нами сталося. Мені було так добре з ним, а він...я думала, що він теж радий ,а.... він зневажає мене! А, може, просто добився того, чого хотів — і послав мене подалі? Чи знайшов молоду подругу? Та я навіть ревнувати не маю права — надто стара, що змагатися з дівчатами його віку.
Ось так. Думала, врешті-решт буде між нами порозуміння. Де там! Хотіла щоб Міша мене любив — а виявилося, тільки відштовхнула його. І знову його втратила — уже не через маму, а через свою надмірну любов.

Щоденник Марини, 29 червня 2008

Так люблю літо. Сонце, спека, зелень. Все живе, росте, сміється... Життя буяє — а у мене крила виростають за спиною. А тепер, ніби не бачу нічого цього. Ну не можу без нього, без мого ніжного, єдиного Міші!
Лише Світланка, моя світла дівчинка, пробуджує від того напівсонного стану, в якому існую весь час.
Гратися з нею, бігати, кричати, збирати квіти, ловити метеликів — і ніби мені знову п’ять років. Так гарно розмовляти з донькою про все на світі. А чого тільки варто ловити в садку героїв улюблених казок!
Іноді дивлюся на неї — і не розумію: звідки вона взялася? Так, багато сил вартує виростити дитину. Але все ж, хіба це не ще одне Боже диво? Отак не було нічого — і ось на тобі — дитина. І не просто моя чи чоловікова копія, а неповторна істота, з своїм Я, своїм неповторним внутрішнім світом. Так ніби з пустоти виник Всесвіт.
Як не розуміють ті, хто не має дітей цього щастя. Діти зупиняють Час. Якщо для дорослих він іде по схилу — до старості, то у дітей рухається вверх — вони ж ростуть. А додаючи разом ці напрямки отримуємо Гармонію. Тепер не страшно старості, не страшно смерті — після нас зостаються наші діти, і ми не зникнемо безслідно.
Моя Свєта як сонячний промінчик, що пробивається через морок відчаю. Лише вона може змусити так же безпечно сміятися, як сміялася до свого нещасливого кохання.

Щоденник Марини, 10 липня 2008

Здавалося, трошки починаю забувати, трошки можу радіти. І на тобі — каталися з Світланкою на Рошеновському майданчику, а тут побачила... Ні, спочатку не повірила своїм очам. Міша віз на велосипеді якусь дівку, доволі гарну, з довгим волоссям.
Я як стала, так і не могла зійти з місця. Міша мене побачив. Посміхнувся. У його очах і усмішці було щось таке: торжество, переможна зневага і ще... і ще. Хотілося, щоб земля розверзлася і забрала мене. Сховала від його насмішливого погляду, від болю, який так недоречно стиснув груди.
Але що це він робить? Він що, всякий страх втратив?
Мишко повернув велосипед і поїхав просто до мене. Разом з своєю "тьолкою"!
— Привіт!
— Привіт!
— Що робиш? — безцеремонність його мене просто убивала, але не могла чомусь відповісти йому грубо, хоч хотілося назвати всіма нецензурними словами, які лише знала
— Бачиш же сам, з Світланкою катаємось на качелях. А ти?
— Ми теж катаємося. — Мишко так ніжно заглянув в очі "тьолці", що я ледве стримувалася, щоб не вчепитися їй у обличчя.
— А це хто? Двоюрідна сестра? — ковтаючи комок, спромоглася я спитати.
"Тьолка" пристрасно прижалась до Міші і прошепотіла йому в обличчя:
— Всі ми сестри і брати перед Богом. — і засміялась.
Якими недоречним здалося поєднання її слів з поведінкою самиці і знущальним сміхом.
— Вибач, Мішка, я побігла до дитини. Ніколи. — я змогла сховати від нього сльози, що набігли на очі. Безсовісний! Ти ж дві неділі тому так само ніжно дивився на мене! Здавалося, що ми будемо завжди разом. Я віддала тобі найдорожче, що мала — саму себе, і нічого не просила у відповідь...
А тут ця вульгарна дівка! І ти поряд. Просто не може бути цього!
А вони, як на зло, не йшли з дитячого з дитячого майданчика. Розмовляли, сміялися, "тьола" вигиналася перед ним, як березнева кішка. Образа і ревнощі такі сильні, що здавалося, якби думка могла бути матеріальною, я б спепелила їх на місці.
Ну й флаг тобі в руки! Тусуйся з своїми дівками. З своїми тупими, вульгарними піськами. Я теж зможу без тебе жити! В кінці кінців, захищу дисертацію — матиму гарну роботу, знайду багатого чоловіка, здобуду владу грошей. Ти ще лікті кусатимеш, що відштовхнув мене. А я не прощу. Стану найпрекраснішим твоїм кошмаром. Спокушатиму — і не дозволю наблизитись, траплятимуся на твоєму шляху — і не розмовлятиму, заберу твої думки — а натомість не віддам своїх.
Любов, яка не відбулася, кликатиме тебе, але ніколи не зможе повернутися. Бо час не повертається назад.
І в обіймах своєї березневої тьолки ти згадуватимеш мої гарячі уста і невагомі сльози щастя на моїх віях. Ти згадуватимеш божевілля наших пристрастей, ніжність наших доторків, радість спільно прожитих хвилин. Ці спогади будуть спрагою, яку ти ніколи ти не зможеш погасити. І ніякі "тьолки" тобі не поможуть, бо не вміють вони любити. Не вміють! І я не вмію. Але заради тебе навчилася б...
Я зможу! Виживу, назло всьому! Виживу, щоб зробити тобі в тисячу раз більш боляче, ніж ти зробив мені!
Готуйся, коханий, я оголошую тобі війну! Ти про це ще не знаєш, але коли дізнаєшся, ой як боляче буде! Так як мені зараз!

Щоденник Марини, 11 липня 2008

Марино, піднімайся з колін!
Досить киснути. Збирай докупи всі сили. Віднови себе, врешті-решт, людина ти чи розвалюха! Знайди сили жити! Працювати, писати дисертацію, бути активною. Спробуй все знову! Наведи порядок в своєму житті! Якась столітня ниюча баба! Хто таку може любити? Правильно Мішка покинув тебе. Безвільна амеба, слабачка, тряпка, об яку витирають ноги всі, кому не лінь — мама, Мішка, життєві обставини!
Що ж ти значиш як людина? Де твоя сила? Де краса твоєї душі? За що ж тебе любити — за вічне ниття, соплі, відчай у очах і мученицький вираз обличчя? "Яка я бідна, всі мене ображають." А хто тобі винен, що тебе ображають? Хто винен, що ти не сильна? Сама винна. Треба міняти все сьогодні ж. Бо в цьому світі завтра може не настати.
І не плач і не ний. Буду тебе бити по мордасам, поки не прийдеш до пам’яті. Мишко її покинув! А хто тобі винен? Перший раз вигнала його сама — злякалася мами! Другий раз вела себе як розпутниця. Чого шукала, того дістала! А тепер сиджу і жалію себе: бідненька, біднесенька.
Так не можна! Я поміняюся! Біль пробудив злість, а злість — бажання жити. Кожний твій удар, Мішка, робитиме мене сильнішою, бо віднині моя сила — біль. Я оголошую війну не лише тобі, а й всім цим довбаним життєвим обставинам — бідності, незахищеності, відсутності батька і чоловіка. Ви хочете мене бачити нещасною жебрачкою на колінах? Не діждете! Я зміню себе і цей світ на краще, або помру, намагаючись зробити це. І це не приреченість, ні. Це приємне збудження перед початком бойових дій.

Щоденник Марини, 15 липня 2008

Мама з Свєтою їдуть на море. Після моєї дружби з Мішою мама мене не переносить, тому сказала, що мене залишає дома — щоб я її там не "напрягала". Я добула грошей, щоб заплатити за себе й Свєту, а потім ледве-ледве я її випросила взяти мене з собою.
Ось сиджу в вагоні поїзда. Через добу вже будемо біля моря. Байдуже, що мама поряд дується, а Свєта, як завжди, вередує. Хочеться крикнути: "Міша, прощавай! Я їду до безмежності, свіжості, простору! Принесу морю всі свої страждання, а воно розвіє їх як попіл. Тобі я не потрібна? То можу тепер з легким серцем розчинитися в безкінечно різній, безмежно могутній стихії, ім’я якій — море..."
Довжелезна подорож. Краса Одеського вокзалу. Краса, яка називається Південь. Знайомство з такими різними людьми. Боже, чи є більше відчуття свободи, як свобода далекої подорожі? Свєтка, звичайно, дуже втомилася. Коли ми вже наближалися до моря, то я все чіткіше відчувала його гарячий могутній подих, з характерним запахом, ароматом свіжості і дива, ароматом безкрайнього простору, що об’єднує всі континенти....
Море, море! Все-таки ти — це спогад про волю, про казку, який лежить глибоко в серці. І ось лише зараз я можу його дістати — і він, немов коштовний камінь, знову переливатиметься всіма фарбами веселки!
Море, море! Ти пам’ятаєш мене малим мрійливим дівчам, і ось я прийшла до тебе вже дорослою жінкою. Згадую слова Драча.
Я вийшла з тебе і йду в тебе, море...
Хто там позаду?
Здається, його звали чоловік?
Байдуже! Я йду до тебе, море!..

Щоденник Марини, 18 липня 2008

Як завжди і всюди, мама не дає мені ні з ким спілкуватися.
— Ти дитину на море привезла чи приїхала шлятися? Якщо шлятися — то забирайся додому зараз же!
"Не шлятися" — значить ні з ким не знайомитися і не спілкуватися, не ходити на захопливу дискотеку, що влаштовують на березі моря, не відходити без дозволу ні на крок... Тобто бути абсолютно її і одночасно абсолютно самотньою. Ну що ж, слухаюся й повинуюся! Але я зовсім не належу тобі. І далеко не самотня.
По-перше, Світланка і її безпосередня радість від усього побаченого захоплюють та відволікають від поганих думок.
По-друге, у мене є ще море, моє море! Море, тут, біля самих твоїх лагідних долонь-хвиль я абсолютно і повністю твоя! Не спілкуватись з людьми, як того вимагає мама, тут зовсім легко. Поряд — стихія, жива, мінлива, трепетна. Всі казки й найромантичніші пригоди сховані в тобі, моє море. Ти довгі роки приходило до мене в снах. Твій різкий запах, крик чайок, ілюзорні вдалині кораблі, гармонійна і непередбачувана музика прибою... Я не знаходжу слів, щоб описати це відчуття абсолютної свободи, так, ніби зараз перетворишся на одну з чайок — і полетиш далеко-далеко, в синю даль, що ховає від тебе пальми Африки. Чи то були храми Греції?
Море, ми поряд. Ти цілуєш ступні хвилями, печеш пристрасним — і одночасно жорстоким сонцем, п’яниш пахощами, одночасно дивними і до болю знайомими. А твоя блакитна вода, пронизана тисячами грайливих промінчиків? Я перетворююсь на ще один такий промінець і швидко-швидко пливу, відчуваючи твоє живе тепло, моє море... Називаю тебе моїм не тому, що ти мені належиш, а тому що ти моя велика любов, яка почалась... Коли? Думаю, ще до народження.
Море, море! Купаюся в тобі довго-довго, до синіх губ, запливаю далеко-далеко, граючись з тобою в небезпечну гру — хто кого. А потім, знеможена, на чотирьох вилажу з хвиль і закопуюсь у гарячий пісок...
Море, море! Ти відчуваєш, я тобою живу. Моє серце б’ється в ритмі твого прибою, а мої очі такого глибокого кольору — кольору твого безмежного простору і твоєї живої таємничої далечі...

Щоденник Марини, 20 липня 2008

Було десь десять ранку, мама з Свєтою загоряли під зонтиком, а потім ми мали йти на місцевий базар за смачними-смачними південними фруктами. Але сонце пекло немилосердно. Тому я залишила їх загоряти, а сама пішла на базар. Тільки не містом, а берегом, по кришталевих плюскотливих пелюстках хвиль.
І ось, пляж уже скінчився. Тепер усе тут дике: і пісок із величезними дивовижними ракушками, і водорості, що аж кишать від креветок, і хвилі, незаймані, невинні і могутні. Довго йти по прохолодній воді, наповнюючись вщент розплавленою радістю сонця — ну що може бути краще? Здається, такого щастя, такого підйому не відчувала уже давно. Море-е-е! Ти мене чуєш?
Раптом море озвалося. Не голосом, ні (поки що галюцинацій не маю), а покликом, що пронизував все єство. Відчувала, що там, у ньому всі мої нездійснені мрії, приховані сподівання, всі дивні образи з неясними і нечіткими контурами романтизму. Те, що могло бути — та не збулося. Те, чого ніколи не могло бути, але дуже хотілося. Те, про що ніколи не знала, лише ледь сподівалася... Все те, що один з моїх найулюбленіших письменників Олександр Грін Назвав владою Нездійсненого. Як хотілося б, як його героїня Фрезі Грант, легко ступити на ці хвилі і побігти. І бігти-бігти, доганяючи свій чарівний, прекрасний Острів. Може, ніколи його й не знайти, але бігти, переповнюючись морем і рухом, бігти, тривожачи людські серця, змушуючи їх знову повірити в чудо, знову навчитись мріяти...
Ах ця моя подорож! До кінця життя її не забуду. Назад ішла з двома сумками персиків. Обгоріла на сонці, втомилась страшно. Але була щаслива. Чому? Мабуть, тому що розмовляла з морем. Сам на сам. Без свідків, без слухачів. Розмовляла про таємниці, відомі лиш нам двом... Та ще, може, Фрезі Грант...

Щоденник Марини, 21 липня 2008

Вложила сьогодні маму й Свєтку спати пораньше, а сама...тихенько вибралась з дому...і. Думаєш, рванула на дискотеку? Так, дуже хотілося потанцювати, лунала моя улюблена музика. Та якось жаль було витрачати ці вкрадені години волі на пусті танці. І дома така сама дискотека. А тут...
Отже, я пішла до моря. Отака дурепа — поперлась в одинадцять ночі сама-одна до моря! Але не засуджуйте мене. Просто хотілося опинитися з морем сам на сам, побачити його сонним, вкритим ковдрою зірок. А ще — скупатися. Ну якась нав’язлива ідея — скупатися наодинці голою вночі в морі! Так, ніби я первісна людина, яка поєднується з стихією в одне ціле. Всесвіт моря — і всесвіт мого "Я". А між нами нічого штучного, нічого зайвого. Жива загадка його хвиль — і моє живе тіло.
Роздягнулася і поплила. От де абсолютна воля! Ніхто тебе сердито не окрикує з берега, нічиї голоси не перебивають шепоту морського, ніякі умовності не діють, ніяка одежа на сковує рухів. Нікого, ніде. Плила довго, насолоджуючись плавністю руху і теплою морською водою. На животі був одягнений надувний круг — просто мого "запасу плавучості" чомусь не вистачає для таких далеких запливів.
Потім я перевернулася на спину. Господи, яку могутню красу ти можеш створити! Коли раніше я думала про те, що Бог створив світ, то уявляла звичні речі: дерева, траву, тварин, людину. Звичайно, це викликало подив і захоплення, але... Якби сказати, я не відчувала усієї грандіозності.
А тут. Ну як це можна описати? Можна лише, затамувавши подих, захоплюватися: безкрає, майже чорне море, куди не поглянь — вода, а над цим — набагато більш глибока чорнота неба, заповнена тремтливими зірками. Зорі живуть, шепочуть, кожна пульсує своїм ритмом. Уявити тільки — а довкола кожної теж крутяться планети, теж, може, є схожі на нашу Землю. А саме зараз, може, інша розумна істота з немислимої далі дивиться на ці самі зірки. А де край? Де кінець? Поки що в найпотужніші телескопи не знайдено кінця Всесвіту. Може, тому, що його не існує, того кінця? Ось яка безмежність! Навіть небо не можна охопити одночасно зором. Лежачи на спині, похитуючись на хвилях, я намагалась випити безмежну чашу неба. Не вийшло — мабуть, заважка була вона для мене. Боже, який же Ти могутній! Адже і це теж Ти створив!
Потім я перевернулася на живіт і оглянулася навкруги. Берег видно було по іскринках вогнів та пульсуючому серці маяка. Море і море довкруг. Чорне, таємниче і незвідане...Що це таке? Пливучи до берега, я помітила, що плисти стало важче. Зупинилась, оглянула — і побачила, що надувний круг, одягнутий на живіт, порвався і майже повністю спустив. Отак, втративши останню стійку опору серед рухливого безмежжя моря, я раптом відчула це море не вшир (як далеко видно!), а вглиб (яка товща води піді мною, які таємниці вона приховує, як далеко дно!). І мені стало дуже-дуже страшно. Якийсь панічний первісний страх перед стихією, якою так милувалась кілька хвилин тому. Безмір моря — а серед нього ні однієї надійної опори! Піді мною ж безодня! А берег он — лише тліючі вогники! Ніколи туди не дістанусь, ніколи! Довкола ж темінь і невідомість! Я просто дурна слабка комашка! Так і втону тут, і ніхто навіть тіла не знайде!
Судома скувала руки і ноги, море повільно тягнуло мене донизу... Довкола кружляли якісь жахливі потвори, якісь неясні контури. Що це? Та море ж повне якихось невідомих істот! Вони зв’язують мої руки і з реготом тягнуть на дно. Уже через товщу води я побачила зірку. Таку ясну, як очі Міші... Міша? Чому Міша? Раптом відчула теплий доторк його рук... Міша!!!
Задихаючись, випльовуючи воду, я випірнула на поверхню. Міша! Ми не поряд, але... Я жити хочу! Ти чуєш це, море! І не треба тягнути мене вниз. Ти не переможеш. Принаймні цього разу. Не вдасться!
Так, найперше — перестати боятися. Геть паніку! Розслабитися. Якщо збираюся іти на дно — то не однаково, як це робити? Так що ризикувати нічим. Так що розслабитися і лягти на поверхні води. Віддихатися. А тепер починаю повільно пливти. Молодець! І не дивитись, скільки залишилось до берега! Змогла припливти сюди — зможу повернутися. Вмію плавати — отже зможу пливти, скільки треба. І можна старатися з останніх сил — якщо не впораюся, сили мені на тому світі не знадобляться. Кожен раз, відчуваючи межу "уже все, не можу", я говорила собі: "Оце й усе, що ти можеш? Мріяла про великі діла — а не можеш пропливти якісь пару сотень метрів?" — і знову починала рухатись до берега.
Здається, я пливу уже кілька годин, а все не можу дістатись твердої землі...
Сили вже не повертаються навіть від найжорстокішої самокритики. Але ще трохи. Ще кілька помахів рук.
Невже? Під ногами відчула тверде дно. До берега ще далеко, а дно тут пологе і починається далеко в морі. Я уже не пливу — не можу, руки відпадають, дихання перехоплює. Просто біжу у воді. Берег, це ти? Ось де я, дурна шукачка гострих відчуттів! Смертельно втомлена, але жива.
Вибравшись з води, я падаю в холодний пісок, обіймаю його, цілую, плачу від щастя. Жива! Слава тобі Господи, жива!
— Воно відпустило тебе? Щастя маєш! Що Воно тобі сказало?
Я чую голос? Від здивування і переляку не можу ні відповісти ні знайти того, хто це сказав. Раптом згадую, що зовсім гола. Де ж моя одежа? В пошуках одежі оглядаюся, лажу по піску. Ноги? Що це таке?
Біля мене зупинилась пара ніг у подертих черевиках. Хто це? Я підводжу голову і бачу старого діда, мабуть, рибака. Я ж гола! Намагаюся прикритись руками.
— Зігрійся. А то ще простудишся. — на плечі мені лягла така сама старезна куртка.
— Дякую. Але чому ви тут?
— А чому ти тут? Може, я теж відчуваю Його поклик?
— Ви говорите про море так, ніби воно жива істота.
— Я хочу тобі розповісти про нього. Раз Воно тебе відпустило, ти справді варта того, щоб знати таємницю.
— Таємницю?
— Швидше легенду. Але не всім щастить її почути. Отже, слухай. Ви, люди, які живуть далеко від моря, думаєте, що воно такий простий собі набір: багато води, водорості та риби.
Лише той, хто дихає кожного дня одними легенями з морем знає, що воно — інший вимір, де живуть наші неясні, неосмислені, нездійснені думки і бажання. У світі Божому ще стільки нерозгаданих таємниць! І море — одна із них. Найясніші мрії і найжахливіші кошмари, лише раз народившись у нас в свідомості, з будь-якої точки планети потрапляють у море, у його дивовижну і незбагненну атмосферу.
Нездійснене. Те, чого прагнеш — і не здобуваєш. Те, чиї контури нечіткі, чий дотик легше цілунку вітру, те, що змушує серця боляче стискатись від туги за красою та гармонією. Нездійснене. Неможливо, описати, що це — бо кожний його бачить по-своєму. Неможливо знайти його — бо воно одночасно може бути мізерно малим і безкінечно великим.
Це просто Поклик, який можуть почути лише чисті та чуйні... Поклик Нездійсненого із моря. У ньому смертельна небезпека, бо за істинно цінні речі треба платити життям. Та хто врятується від смерті, тому Нездійснене дає могутню силу — уяви, що створює нові світи, гармонії, що здатна врятувати всіх нас від зла, доброти, яка може омити собою весь світ. Ти врятувалася. Що воно тобі показало?
— Коханого... і бажання жити.
— Ти така юна! Така ще дитина, а Воно уже дає тобі шанс. Запам’ятай цю ніч. Ти зможеш створити щось істинно цінне. Нездійснене показало тобі, хто у цьому допоможе. Бажання жити. Як же це гарно! Змусь цей понурий світ захотіти жити! Цей світ куплі-продажу, цинізму і розбещеності, зневіри і грубості. Він поїдає сам себе! Ти можеш, ти мусиш. Покажи лише світло та бажання жити. Все інше зробить час.
— Що я зможу? Так, хотіла тут один роман написати, але...
— Ніяких "але"... Ти навіть не уявляєш, яку силу Нездійснене дало тобі.
— Нездійснене, Нездійснене. Не бачила я там ніякого Нездійсненого. Море і зорі, та й усе.
— Ой, не треба від мене ховати свою душу! Пиши свій роман. У тебе все вийде. Лише прошу тебе одне: назавжди залиш в серці це відчуття таємниці, яке зараз тривожить твої думки.
— А звідки ви знаєте про моє відчуття? Бо справді...
— Донечко, я теж колись торкнуся Його химерного подиху.
— Але ж ви не померли?
— Уже помер. А тепер живу у своєму Нездійсненому... Та пора вертати. Вибач, що налякав. Щасти тобі! — дід ступив на хвилі і пішов, поступово стаючи прозорим. Я знову почула його голос:
— До речі, гарний псевдонім. Фрезі Грант. Моє дитя, моя героїня! Ти варта такого імені, дівчинко!
— Олександр...Грін?
У відповідь я почула лише плескіт хвиль. Дід зник. Просто розтанув у тумані ненародженого ще світанку.
Дивне почуття якось близького чуда так зачарувало мене від цієї зустрічі, що я навіть спокійно пережила мамин скандал, коли прийшла додому в чотири ранку, брудна і абсолютно гола. Бідна мама! Мати таку божевільну доньку!

Записи Мишка, 15 вересня 2008

Почалось навчання. Нові знайомі, друзі, дівчата. Весела карусель розваг. Але чому ця Марина не виходить у мене з голови? Так і стоїть перед очима, усміхнена, осяяна сонцем... Що в неї є не таке, як в інших?
От зустрічаюся з дівчатами, і все було... Але вони, яскраві, розкуті, на все готові — ніби різнокольорові коробочки, такі спершу захоплюючі. Береш, розкриваєш, а всередині — порожньо... Така страшенна душевна порожнеча, холод і байдужість. Ніби це розмовляючі ляльки з пластмаси, а не люди.
Марина — вона інша, така до болю жива! Справжня. Вона любить і страждає так гаряче, так сильно — від усього серця. Вона для мене як втілення всього, що дає життя. Як сонце...
Як її повернути? Як знову почати спілкуватися так, щоб не було між нами гріха? Щоб повернулася любов, чистіша першого снігу...

Щоденник Марини, 29 жовтня 2008

Прийшов Мишко. Так неждано і негадано. Сказав, що не може без мене, що хоче бути поряд. І я не змогла нічого відповісти. Опісля була дуже жорстка розмова з мамою.
— Ти ж мені обіцяла! Пам’ятай, що я можу зробити! Не хочу бачити його тут.
Якось раптово я відчула, що вона не може мене зламати на цей раз. Просто, мабуть, десь набралася я таких душевних сил, що змогла протистояти цій тиранії.
— Ні, він буде приходити. Я так хочу. Я люблю його — і хочу бути з ним. А якщо мені помішаєш — дуже пошкодуєш!
У відповідь побачила мамині широко відкриті здивовані очі. Може, перегнула палку? Але як іще по-другому зберегти своє право вирішувати, хто мені потрібен?
Схоже, я вперше перемогла. Чому? Сама не знаю...

Щоденник Марини, 5 грудня 2008

Цікаво — мама спеціально мене мучить — чи це виходить ненароком? Знаю, що її ненависть до Мишка така не тому, що він поганий, а тому, що матуся не хоче бачити поряд зі мною нікого. Тобто, якби це був не Мишко, а Сашко, Іван чи Петя — все одно вона б так само злилась. Але оте її "ти моя, нікому тебе не віддам" — то просто егоїзм чи щось поза нормою психіки? Хтозна...
Найбільше мене добиває, коли мама докоряє мені тим, що Мишко ще не заробляє гроші, а я "сиджу у неї на шиї". Ну, наприклад, сьогодні:
— Ти всілася на мою шию з своєю дитиною, ще й цього Мишка сюди принаджуєш. Зовсім совість втратила!
— Але ж мама, я теж отримую гроші — і віддаю їх в сім’ю. Я не їм твій хліб! Аспірантська стипендія, аліменти, соціальна допомога на дитину — все це йде сюди.
— Ой-ой! Які там гроші! Ти по своїх києвах розвозиш більше, ніж заробляєш!
— Я ж учуся. Мені треба туди їздити.
— Ото я й кажу — поки вчишся — сидиш на моїй шиї. І замість того, щоб шукати того, хто кормитиме тебе й твою дитину — ти зв’язалася з малолєткою. Зажралася в мене на горбу! Якби не мала що їсти — любові б не хотілося! А так — я ішачу — а вона вся така романтична, вся така закохана. Краще б підробляти десь пішла!
— Коли ж дисертацію писати?
— Ну то шукай багатого чоловіка, а не розводь тут дитячий садок!
— Ти хочеш, щоб я себе продавала?
— При чому тут це? Хочу, щоб в тебе була нормальна сім’я.
— В мене і буде щаслива сім’я!
— З ким?
— З Мішею.
— Будеш кормити двох дітей — Свєту і Мішу?
— Він буде скоро заробляти.
— Коли?
— Ну що в тебе за звичка — все переводити у гроші. Хіба це найважливіше?
— Звичайно, це неважливо, коли про фінанси думаю я, а ти — лише про любов!
Що саме найтяжче — розумію, що в певній мірі мама права. Мій дочірній обов’язок — хоча б не бути тягарем для неї. Знайшла б собі якогось багатого дядю — і не забирала б у мами останні копійки.
Але я не можу! Дійсність сувора і страшна. Ми справді бідні і вирватися з цієї бідності дуже важко. Але не можу покинути дисертацію — це напружена робота двох останніх років. Не можу проміняти Мишка на "гаманець з яйцями" — бо це брудно й гидко. А що ж тоді робити?

Щоденник Марини, 6 грудня 2008

Що робити? Це питання не покидає, не відпускає. Тим більше, що весь час мене "пиляють".
Ну що я можу зробити? Піти продавати на базар? Чим? Де взяти грошей на товар? На всі ці питання відповідей не знаходжу.
Розповісти про свої проблеми Мишкові? А що це дасть? Тільки засмучу його — і все. Він нічого не зможе зробити — чим може допомогти студент?
Якби не ця клята криза, то дійсно можна було б знайти підробіток. А так... Звільняють своїх робітників — хто візьме мене на роботу?
Чекай — чекай. Що я можу зробити? На що я здатна? А розум? Саме розумом і заробляють найбільші суми. Криза. Хаос. Якщо з розумом направити цей хаос — то можна його змусити працювати на себе...
Відкрити липове агентство по пошуку роботи? Ага, і оббирати таких же як я, бідних людей. Це низько і підло. Так не можна. Навіть заради грошей, матусю, не можна втрачати людської подоби. Ні, красти треба у того, в кого через край... Ха-ха! Десь я уже це чула. В ідеології більшовиків чи що? Та неважливо. Головне — вже знаю, що робити.
— Алло, Гоша?
— Хто це?
— Як, не впізнаєш? Марина.
— Марина... Отже ти таки погоджуєшся на мою пропозицію? Довго ж думала. Здається, півроку?
— Яка там пропозиція! Коханка одруженого чоловіка? Ой, не сміши мене.
— То якого х... ти звониш? Я людина зайнята.
— В мене є до тебе ділова пропозиція. Дуже цікава.
— Дитинко, яка пропозиція? Не загружайся.
— Не будь дурнем. Краще вислухай. Наскільки глибокі твої зв’язки з криміналом?
— Ти чє офігєла? Не знаєш, що всі розмови на мобілах прослуховуються? Чекай, я ввечері під’їду.
Ну матусю, хочеш грошей — ти їх матимеш. А я зможу знову вільно любити, творити — і не руйнувати ту гармонію, що ношу в серці безпорадним пошуком додаткового заробітку.

(пізніше)

Описую свою зустріч із Гошею. Він приїхав на своєму... Ауді останньої моделі, і ми каталися по місту, розмовляючи.
— Який кримінал, дєтка, ти згадувала? Не знала як до мене підкатити? Сказала б просто: хочу тебе, приїжджай до мене. Я ж свой человєк — і всєгда готов.
— Гошо, ти можеш не переводити всі розмови на секс? Тобі що, жінки мало?
— Жінка-жінкою, а коли поряд така канфєтка...
— Так, досить. Хочеш заробити круті бабки? Тільки треба поновити твої зв’язки з злочинним світом...
— А хто тобі сказав, що я ці зв’язки рвав? Просто заліг на дно. Знаєш, жінка, дитина...
— Будні, рутина — все це затягує, так? Кажи, чи хочеш вислухати мою ідею.
— Так, бачу, дєтка, ти рішуче...Стоп, — очі Гоші раптом стали гострі і сторожкі, — Вимкни мобілу. І я свої три вимкну.
— Навіщо?
— Дєтка, багато питань. Роби, що кажу.
— Ну, вимкнула. А в чому справа? Дзвінка жінки боїшся, чи що?
— Ой, які ми дотепні. Нє, справа в тому, що мобіла зараз — найкращий і найнепомітніший прилад стеження.
— Як це?
— Ти ніколи не помічала, що іноді акумулятор стає просто так теплим. Не під час розмови, а просто так, у спокійному стані.
— Ну і...?
— Це нас слухають. А хто — чортзна. Так що і менти можуть підслухати.
— Які ми стали обережні.
— Ну та добре, викладай, що у тебе за маза.
— Ти тільки не смійся.
— Не ломайся, дєтка. Сексу не даєш — то хоч не ломайся.
— Значить так. У нас в країні зараз криза. Люди втрачають роботу, не виплачують зарплат, підвищуються ціни, йде інфляція. Так довго не може бути. Йде хаос, і його настання — лише справа часу.
— А мене це з якої сторони колише? Дєточка, не треба з умним відом казати відомі всім речі. Що ти намислила?
— Якби ми змогли повернути цей хаос на свою користь, то шалені доходи нам гарантовані.
— По-перше, як це ти маєш повертати це на свою користь. Партію політичну організуєш, чи що? Я пас — дєньжат маловато. По-друге, який хаос? У нас в містечку тихо-мирно.
— Мені телефонувала подруга, розповідала, що у неї в сім годин вечора вкрали сумку. А міліція так і не знайшла злодія. Це вже п’ятий випадок за цей тиждень.
— Ти що мені теж пропонуєш сумки тирити? Я не пацан-злодюжка.
— Ну як ти не можеш мислити глобально. Вкрадені сумки — це лише перша ластівка. А далі буде...
— З якої сторони це мене трогає?
— Розумієш, коли світ руйнується і змінюється, коли починається безпрєдєл, тоді шустріші збивають капітал, а слабші йдуть на дно. Згадай дев’яності.
— Ти що, бізнес пропонуєш почати? Не вийде — криза. І вообщє, що ти тут мене розводиш як лоха! Говори конкрєтно.
— Добре, давай конкрєтно. Скількох чоловік "пацанів" ти зможеш підтянути?
— Думаю, з двадцять.
— Провірених?
— Тоді десять.
— Те що нада. Можеш дістати вибухівку з дистанційним керуванням?
— Ти чє, банк грабанути зібралася? Нє, я в отказ — бізнес легальний, жінка, дитина, все на мазі — на х... мені проблєми?
— І чє, дєнєг хватає?
— Почті. Криза б...ка.
— Ну, а я про що тобі.
— Нє-нє, дєтка. Везу тебе додому, там вже чекає твоя Свєта, я до жінки...
— А як згадуєш дев’яності, жаба не давить? Заріс уже мохом? Постарів. Да?
— Не сип мнє соль на рану. Но нічого не вийде. Я тобі не товариш.
— Слухай, мобіли виключені. В машині ніхто нас не чує. Хоч вислухай мене...
Потім я почала розповідати свій план. Чим далі говорила, тим уважніше вслухався Гошка. Я бачила як загорілися його очі, а руки почали тремтіти так, що довелося зупинити машину.
— Нє, ну ти геній. Злочинний геній. А не боїшся, що я грохну тебе тут, а сам здійсню це без тебе?
— Не боюсь. Ти ж не зможеш обдумати всі подробиці. Та і до ментів твоїм "пацикам" не пробратися. Тут треба дівчину.
— Ну і чє ти за це хочеш?
— Думаю, будемо ділити порівну на всіх.
— Ти думаєш, мої кєнти будуть слухатись молоду бабу? Навряд.
— А їм не обов’язково знати, що це мій план. Хай буде твій. Мене ж цікавлять бабки, а не слава.
— Ох і спокушаєш ти мене. Десять років був законопослушним гражданіном — і на тобі, знов голову у двіжняк. Ти небезпечна жінка!
— Можливо... Ну то що, згода?
— Завтра на хаті. Я підтяну пацанів. Заїду в сім. Покєдово!
— До завтра!
Ну а тепер сиджу і думаю — чи не загралася я. Чи не поплутала свої божевільні ідеї і реальний світ. А що як пришиють мене ці братки? Донечка залишиться без матері, а мама ніколи не знайде навіть мого тіла.
Та все, поліз в кошик — називайся груздем. Назад дороги нема. Та і не придумала я іншого способу гарантовано вирішити фінансову проблему.

Щоденник Марини, 7 грудня 2008

Цілий день, мов на голках. Ну навіщо мені це все треба? "Прогнулася" б під мамині вимоги. І чого мені завжди хочеться лізти на рожон?
Страх, всепоглинаючий і липкий, сковує всі думки і сили. Може якось спригнути, поки не пізно. Можуть же і убити, і посадити. А як там — в тюрмі, довгі роки в заперті. Це ж просто жахливо!
А гроші? Скільки вже можна відчувати владу цього жалюгідного фінансового становища! Скільки можна чути: ми бідні, ми бідні. Заробити чесно? Смієтеся? Все життя надриватися, щоб потім залишитись сам на сам з хворобою чи старістю. Я бачила, як помирав мій батько. Кому він був потрібен? Друзям? З великого їх числа лише двоє прийшло його провідати. Державі? Вся матеріальна допомога держави — наркотики в самому кінці, щоб не такі страшні були болі. А, може, його можна було врятувати — повезти в гарну клініку в Київ, за кордон, в кінці кінців. Але на все це треба були гроші.
Знаю, це моя вина як доньки. Батьку, прости мене, якщо можеш! Треба було продати машину, хату — і всі кошти кинути на твоє лікування. Але ти не просив цього. Ти до останнього місяця працював на хултурах. Працював, перемагаючи страшний біль, заради нас з мамою. Заради тих проклятих грошей, яких завжди мало і які ми так жорстоко в тебе вимагали як у "глави сімейства". А ти не був уже тим "главою", ти був стомленою хворою людиною, що так потребувала співчуття. Ти просив його, але ніколи не отримував...
Просто колись давно ти мене образив, дуже глибоко образив — і я перестала тебе любити. Тобто думала, що перестала. І ця образа пекла, мучила мене — а я пекла і мучила тебе злими словами. Здавалося, ну що б це вартувало — помиритися і забути все. Але ніхто з нас не зробив кроку назустріч. Ніхто не дав руки і не сказав таке просте: вибач... А тепер я кричу в порожнечу, волаю, сльозами пекучими пишу: "Вибач! Прости!". І можу лише сподіватися, що десь з небес ти почуєш мене і знімеш хоч частинку цього тягаря з серця...
Отож-то й воно. Ти помер не через те, що в тебе був рак. Ні! Ти помер від нашої байдужості, від моєї байдужості. Якби я тебе достатньо любила, то знайшла б спосіб урятувати. А так...І ще ці трикляті гроші! Завжди ми з тобою сварилися через них.
Ні, з мене досить. Варто ризикнути життям, щоб кардинально вирішити проблему що їсти і в що одягатися! Я спробую! А там що буде те буде.
Сім. Скоро заїде Гоша. Мамі сказала, що іду на день народження.
Все вирішила. Страх сидить десь в закутку свідомості і обережно визирає. Пішов звідси! Зараз боятися не можна.
Ну все, виходжу з дому. Хотіла сказати: Боже, поможи!, але обірвала сама себе — такий же гріх збираюсь зробити! Такий, що й подумати страшно. А раптом під час пограбування когось вб’ють? Це ж буде моя вина.
Ні, все, ховаю голову в пісок. Я страус. Подумаю про це потім.
Ми приїхали на хату — в якусь стару хібару. Ого, яка куча мужиків! Як це ними управляти? Чи вдасться?
Зайшли. Гоша заговорив.
— Мужики, це моя поруга Марина.
— Нічаво сєбє подружка. Поділишся? — непристойний смішок пройшов по кімнаті.
Якщо чесно, то в мене і руки похололи. Ну все, догралася! Тепер трахнуть мене тут кодлом, а потім вб’ють і виконають мій план. Тільки вже для себе.
— Мужики, заткніться. Є дєло. Бабла достати можна. Значить так, я, як завжди — батя, а Марина, ну, щось вродє мого секретаря. Дєтка, розкажи їм МІЙ план. — Гоша всівся на диван, мужики попадали хто де втрапив, а я залишилась стояти серед кімнати.
— Отже, як ви знаєте, в нас зараз панує криза. Народ розтривожений так, що от-от і вибухне. А ми маємо цей вибух прискорити.
— Кароче, дєтка, не залівай. По суті, або закрий ї...ло, — один "особо крутий" невдоволено скривився.
— Сам завали своє піддувало. Я говорю за наказом "баті". Так що слухай. По суті, так по суті. Гошо, скільки в відділку вночі діжурить ментів?
— П’ять.
— Так, отже, в місті і так почалися деякі мілкі злочини, так що справу треба провернути швидко, поки нічний наряд не зробили більшим.
— Карочє, Гоша, чє нам тут ця соска розпрягає? Така вся умна. А яка в неї "щира українська мова". Прикрий її...
— Ша, пацпни, ша. Слухайте. Ви чє, не понімаєте — треба вислухати.
— Ну лади, лади. Тільки хай менше п....дь.
— Мирино, покороче.
— Лади. Значить так. П’ять ментів. По-любому хтось із них остається в відділку. Але все одно. Одночасно в п’яти різних кутках міста ви починаєте пограбування будинків. Щось таке міленьке — кури крадете чи вікна б’єте. Але главне — маєте знати, що в тих хатах є телефон і вони визвуть міліцію. Тобто піднімаєте шум — і зникаєте. Але це все узгоджено, одночасно, хвилину в хвилину.
В цей же час я, вся побита, в крові, розпатлана, прибігаю у відділок і кажу, що мене пограбували — прошу прийняти заяву і шукати грабіжників. Я непомітно проношу дистанційну вибухівку і чіпляю чимпоближче до поста, де знаходяться їх засоби зв’язку. Отже, по ідеї в певний момент — я залишаюся в міліції з одним ментом — і даю вам визов з мобіли.
В центрі — три банки: Приват, Аваль і Ощад. Там теж сидить по менту. Ви до кожного з них підганяєте по дві крадених, битих чи старих (тобто непотрібних) тачки: одна спереду, друга ззаду. І чіпляєте спереду і ззаду кожного з банків по дистанційці. Пацани працюють в бронежилетах і масках — без питань, безпека прєждє всього.
Отже, по моєму визову з мобіли ви з дистанційки робите сім вибухів: перших чотири — з фасаду кожного з банків і у відділку. Менти з банків мають по тачці — наші пацики нічого не беруть, просто змиваються від ментів. Так, щоб і не попастися — і відволікти увагу. Спішимо, не забуваємо, що в машині ментів, яких ми відправили на хати, є рації. Вибух у відділку має знищити базу їх зв’язку, але все може бути. Через три хвилини — ще три вибухи з задньої стіни кожного банку, саме з тієї сторони, де зберігають гроші (це вам уже взнавати треба). Три хвилини вам на виніс бабла — і пульою звідти.
Гоша чекає всіх вас своєю тачкою на початку міста. Кидаєте свої залізні коні там же в ряд — хай менти мають собі на розвод. І на Гошиному джипі — в село Кочубіївку, в моїх батьків там дача біля лісу. Поряд — одні старі баби. Всі сидите як миші — сусіди мають бачити тільки Гошу. Вранці Гоша заходить в найближчу хату, знайомиться, пропонує водяри древньому діду, або чаю бабі — і, розслабившись, "ненароком" проговорюється, що купив у моїх батьків хату, щоб зробити тут крутий котедж. Само собою, через годину це буде знати все село — і ніхто не матиме підозри. Але все одно довго бути там небезпечно. Я підтягуюсь на наступну ніч — ділимо бабло, ховаємо кожен свою частку. В сусідньому лісі — ваші рідні тачки. Ви повертаєтесь до дружин, мам, коханок з командировки — і живете так само тихенько, бідненько ще десь з рік, поки не придумаєте, киди рванути на заробітки, щоб привести ту кучу грошей, яку сховали. Їдете — і під крики ура повертаєтесь через певний час. А потім живете безбідно до смерті. Питання є?
Мужики заговорили, зашуміли всі одночасно, хтось піднявся і заходив по кімнаті, хтось почав розмахувати руками.
Гоша піднявся, посадив мене на своє місце і раптово рявкнув як лев:
— Заткнулися всі! Мужики ви чи хто? По очерєді. Вопроси, прєд’яви єсть?
— Єсть! Чи стоїть ігра свєч? Шість тачок, сім дистанційних бомбочок — ти хоч доганяєш, скільки нам треба викласти?
Я знову встала і заходила по кімнаті.
— Ми думали над цим. Стоїть. В мене є знайомі в кожному з банків. Ми виберемо день, коли з центра привезуть бабло в кожен.
— Прям таки в один день в усі банки?
— Так вони зазвичай і роблять. Плюс-мінус день. І от, в банку є бабло. А це не лише гривні. Це і доляри, і євро. Те, що ми візьмемо, з головою покриє всі витрати, ще й до кінця життя вистачить кожному з нас. Ну що ще?
— А якщо серед нас знайдеться сука? І з банку не до Гоші, а в бєга?
— І про це Гоша пропетрав. Ми збираємо всім общаком інформацію про кожного, хто бере участь у операції. Якщо змиєтесь з баблом — в цій країні вам не жити. Та і за кордоном довго не ховатиметесь — наші пацики з-під землі відкопають, а потім назад закопають. Тільки назавжди. А ваші рідні? Про них ви подумали? Їм же тоді...
— А якщо когось хапнуть менти? Тоді вам гроші — а нам срок?
— Ви ж знаєте таксу. Рік тюрми — штука доларів. Відкупимо з вашої частки, ще й вам залишиться.
— Прям викупите? Які ж ви благородні! Робін Гуди довбані! Змиєтесь з грошима — а нам в тюрязі гнити.
— Але ж ви в тюрмі можете здати всіх. Нам дешевше викупити вас. Ще питання?
— А на х... ти нам?
— Гарне питання. По-перше, хто ще зможе пройти до ментів? Ви, які не раз попадались? Чи якась "ліва" людина, що здасть вас з усіма потрохами?
— Кукла, а ти не "ліва"?
— Будемо вважати, що я цього не чула. Отже, по-друге, такої дачі, старої, розваленої, з величезним сараєм, куди Гоша сховає свій джип, немає ні в кого з вас. А по-третє — так хоче сам Гоша — наш "батя". Ну що ще?
Гоша встав.
— Пацани, харе базарити. Якщо тєма вас цікавить — назначимо день. Якщо ні — розбігаємося без шуму і пилі.
— Нормальна тєма. Але на х... нам баба? Здасть нас всіх при першій нагоді.
— Вона буде з нами. Я так сказав. І частка її буде така сама як і в нас.
— Батя, а ти не заганяєшся?
— Я сказав — харе. Да — да, нє — нє. У мене теж час не резиновий.
Мужики заворушились і загуділи. Один, чорнявий і високий, виступив вперед.
— Лади. З тьолкою, то з тьолкою. Коли будемо брати?
— Марино, коли привозять гроші? — Гоша повернувся до мене.
— Точну дату я ще не пробивала, але приблизно через три дні. Гоша вас повідомить.
— Заметано. До зустрічі! — мужики почали виходити
Скоро ми з Гошею залишились в хаті одні.
— Ну ти і штучка! План дійсно блискучий. Даже пацанів заділо.
— Заділо? Мені здалося, вони не в захваті. Сто тисяч "а якщо?", таке недовір’я.
— Дєтка, якби ти побачила те, що бачили в житті вони, ти була б теж недовірлива.
— Можливо... Ну, я пішла, — відчуваючи його уважний погляд, мені захотілося чимшвидше втекти з цієї хати.
— Я підвезу. — Гоша піднявся, раптово схопив мене за обидві руки і притягнув до себе.
— Ну а плата майбутньому грабіжнику? — його обличчя було зовсім близько, а мені стало моторошно.
— Яка плата? Ти спочатку пограбуй, а потім...
— Мариночко, ти ж самотня жінка. Невже тобі не потрібно це...
— Не потрібно.
— Не обманюй. Дивись, ми ж одні тут. Ніхто нічого не дізнається. Я зроблю тобі так... приємно, як ніхто ще не робив.
— Я люблю іншого.
— Ой, якийсь дитячий садок! Я тут пацанів ради неї піднімаю на дєло, а вона з якоюсь ідіотською любов’ю. Ну і люби собі на здоров’я! З якого боку це нам помішає тут погратися?
— В тебе є жінка.
— Жінка, як і твоя "велика любов", нічого не дізнається. Менше знаєш — краще спиш. Чи не так? Ми ж нічого їм поганого не зробимо. А собі подаруємо насолоду. Іди сюди. Я ж знаю, як тобі не вистачає чоловіка. — Гоша стиснув мене так, що дихання перехопило.
— Всі твої доводи дуже логічні. Яка велика житейська мудрість! Навіть ні з якої сторони не підкопаєшся. Але я люблю іншого. Не так, як ти свою дружину. По-справжньому. І твоя логіка зради для мене брудна і огидна. Якби це не було логічно, як би не було вигідно — але це підло. Не хочу і не буду забруднювати своє світле почуття любові!
— Яка ти дурочка! Молода наївна дурочка! Збирається грабувати банк — і боїться один раз класно трахнутись. В тебе що, шизофренія?
— Банк грабити я не хочу. Мене змушують життєві обставини. А ставати твоєю підстілкою не хочу і не буду, — врешті-решт я змогла вирватись і влупила йому смачного ляпаса.
— Сучка, та я ж тут тебе, — у відповідь Гоша теж ударив мене по обличчі, — Не хочеш і не будеш? А хто тебе буде питати? Забуваєш, краля, що ми тут самі.
— Тільки спробуй. Пам’ятаєш, як два роки тому ми їздили до твоєї бабки в село? Що вона про мене казала? Я можу. Ти тільки спробуй — на все життя імпотентом залишишся. Ніякі лікарі не допоможуть. Я знаю такі способи.
— Ой-ой, так я тобі і повірив! — Гоша знову наближався до мене.
Я спокійно пішла йому назустріч.
— Ну що ж, давай спробуй. Не моя ж потенція зникне назавжди.
Гошка зупинився, плюнув на пол.
— Давай, відвезу тебе додому, відьма малолітня. Все, беремо наші три об’єкти, ділимо бабло — і пішла ти! БАЧИТИ ТЕБЕ НЕ ХОЧУ!
— Спокійно. Поки ти мене не чіпаєш, ти в безпеці.
— Заткнися. Поїхали вже.
Лише дома, під товстою ковдрою, я змогла вгамувати шалене серцебиття. Просто не віриться, що події всього цього дня — реальність. Невже це все було? І невже я це пережила, не втративши своєї гідності?
Страшно згадувати той табун "мужиків" з кримінальними мордами, той льодяний паралізуючий страх: "Уб’ють, і ніхто не дізнається. Донька залишиться не лише без батька, а й без мами." А коли викладала свій план, як боялась, що сприймуть це як дитячий лепет. Вони ж досвідчені кримінальники. А що я? Дитя в порівнянні з ними.
Приставання Гоші теж перелякали мене до смерті. Ми ж були одні в тій халупі. Міг зробити зі мною що завгодно. Добре, хоч вчасно згадала нашу подорож до його древньої бабки-ворожки. Та щось говорила про дар передбачення і управління різними силами. Хотіла мені передати своє знання. Але тоді я просто від цього відмахнулася. Бо знаю, "сили" є лише двох різновидів — Бог і Диявол. Божу силу мають лише священики і святі. Всі інші провидиці, чародії і те пе користуються послугами чорта. А до таких послуг якось не лежало моє серце.
Та в самий критичний момент встигла згадати розмову з тією бабкою. Згадати і зіграти перед Гошкою маленьку комедію: безстрашна відьма позбавляє ґвалтівника чоловічої сили. Класичний сюжет! Чого ж ти тоді, дорогенький, так злякався? Такий крутий мен — а страх в бублик скрутив, ледь зуби не цокотіли. Ха-ха! Отакої. Не думай, дорогенький, що так всюди в тебе все "схвачено". Розумна жінка завжди зможе залишити тебе в дурнях.

Щоденник Марини, 8 грудня 2008

Скоро на "діло". Прямо як в затятої бандитки. Приходив Міша. Його тепла ніжність, турбота, його безпосередні ігри з Свєтою, його цукерки, куплені зі стипендії. Це все таке чисте, світле, трішки дитяче! І почуття вини перед своєю совістю і насамперед перед Богом стає все болючіше та нестерпніше. Ну як я так можу? Мені і так дано досить: теплий дім, гарна дитина, коханий, доброти якого я навіть не заслуговую. Багато хто не має і цього — але ж не йде грабувати, не порушує всі закони, Божі і людські. Чого ж тоді я така погана? Як могла навіть подумати про це?
Ні, досить, треба якось заспокоїтись і зрозуміти нарешті, чого ж я хочу. Піду в церкву на вечірню.
Ходила в церкву. Людей мало — будній день. Так світло і спокійно. Звичні молитви так далеко відносять від землі, розбуджують спогади не мої власні, а, мабуть, спогади віків, що сплять в генетичній пам’яті.
Бачу людей, що гинуть в гріху. Чортів, що забирають їх душі після смерті в пекло. Зневіру, людську жорстокість і людську продажність. Бачу Бога-отця, який із незнаної Вічності посилає на цю землю свого Сина. Посилає на муки, на смерть. Посилає померти за нас. А ми, люди, нагороджуємо свого Рятівника: засуджуємо і вбиваємо. Отака наша любов і доброта!
Ні, я не зможу і не буду робити те, що задумала. Адже в мене є все що треба. Бог дає нам не так мало: ми не голі і не голодні, маємо свою оселю. А далі — працюй, і матимеш більше. Що, обов’язково добувати гроші нечесним шляхом? Ні, але нечесним легше. Та людина віруюча не шукає чесних шляхів. Бо все справжнє, все цінне і вартісне здобувається тяжко. Тяжко виростити дитину, тяжко вчитися, тяжко працювати на землі. Та хіба результати праці не слугують нам найкращою нагородою?
Господи, я всього лише заблукана дитина у цьому житті! Як потрібен мені твій захист і твоя підтримка. Бачиш, змогла вчасно зупинитися лише завдяки Тобі.
Прийшла додому і вимкнули мобілку та стаціонарний телефон. Дзвони, Гошка, скільки влізе! Я передумала. Краще бути голодною і чесною, ніж багатою грішницею. Завтра-післязавтра відведу Свєту в садок і сидітиму дома як миша. Додому Гоша не приїде — боїться моєї мами, а так з часом забудеться — і все!

Щоденник Марини, 9 грудня 2008

Ну що ж робити?! Догралася, дура? Не подумала, що ризикуєш не лише собою, а й близькими? Що трапилось, питаєш? Трапилось. Я винна, а більш ніхто.
Прийшла забирати Світланку в садок, а нова вихователька (наша захворіла, а ця її заміняє) каже:
— А що, батько її не привів додому?
— Який батько? Її батько зараз живе і працює в Києві. Де ви діли мою дитину?!
— Заспокойтеся, мамочко! Прийшов батько і забрав Свєту. Може, він приїхав з Києва, а ви і не знаєте.
— Я знаю, коли він приїжджає!
— А тепер, може, він не попередив, — вихователька вдавала спокійну, але я помітила, як вона поблідла.
Тремтячими руками набираю мобільний колишнього чоловіка.
— Алло.
— Привіт, це Марина. Ти де? — чую, як тікають каси в його супермаркеті, але вірити відмовляюсь.
— Дурне питання. В супермаркеті, на роботі.
— В Києві?
— Ні, в Африці.
— Я серйозно. В Києві чи ні?
— Якась ти дивна. В Києві, звичайно, а де мені ще бути? А що трапилось?
— Нічого. Потім розповім.
Я вимкнула мобілку і, зціпивши зуби, підійшли до переляканої виховательки.
— Де?! Моя?! Дитина?! Відповідай, бо я зараз задушу тебе тут на х...
— Мамочко, заспокойтесь. Може, то був хто з родичів...
— Які, б..., родичі? Ти розумієш, я ж тебе в тюрму посаджу! Якщо хоч волосина впаде з голови Свєти, я ж тебе вб’ю оцими руками! — я хотіла вчепитись виховательці в обличчя, але вона заскочила в іншу кімнату.
Слабкість, млість, така спокійна темінь — і ніякого болю... Я отямилась на кушетці медсестри. Поряд стояли всі вихователі.
— Ну от, тепер і мамка вислухає. Зараз ми викличемо міліцію — і знайдуть вашу Свєту. Е-е, ви куди, не вставайте, не можна!
Я підскакую на кушетці.
— Ніякої міліції! Скажіть краще, який вигляд був у того "батька"?
— Ну, високий, років тридцять п’ять. Плечі як в боксера, трошки повнуватий.
— І лисий? В шкіряній куртці?
— То ви ж його знаєте! Я ж казала, мабуть, якийсь родич. А ви підняли крик: вкрали, вкрали! Ще й свідомість втратили. Куди, не вставайте!...
Ну якась ця молодь зараз скажена! — останні слова виховательки були кинуті вже мені в спину.
Вилетіла надвір. Відбігла від садка. Оглянулась — нікого. Набираю знайомий номер.
— Що, здогадалась, де твоє дєтьо? Швидка в тебе думка, швидка. Хвалю, моя школа.
— Не єхиднічай, скотино, де моя дитина?
Тут чую веселий дитячий голосок.
— Мамо, а дядько мені саночки купив! Ми так гарно катаємось. З гірки! Швидко-швидко.
Слава тобі, господи, жива! Знову чую Гошин голос
— Ну що, приходь, а то ми і в войнушки можемо почати гратися. У справжні.
— Куди йти?
— Мій район, стадіон. Знаєш, де це?
— Через десять хвилин буду.
— Ну і чуднєнько. А ми поки покатаємось, да, Свєта?
— Слухай, якщо ти її щось зробиш...
— Поняв, не дурак. Тільки поспіши. І без фокусів. Бо ментам я можу віддати одні саночки.
— Тоже поняла, не дура. Жди.
Викликала таксі. Домчала до стадіону. Бігом, бігом по заметах навпрошки. Тільки б не спізнитись! Свєточка, сонечко, тільки б встигнути!
Я забігла на стадіон і одразу їх побачила. Гоша стояв наверху гірки, ліниво граючись пістолетом. Моя Світланка весело з’їжджала на гарних нових санчатах. От козел! Убила б його! Отак розірвала б цю ситу, вгодовану харю — і все.
— Маринко, прийшла? Швидко ти. Дивись, Світланко, мама за тобою.
— Мамка! — Світланка кинулась до мене. — Подивися, які мені дядько саночки купив. Ні в кого в садочку немає таких гарних!
— Дитинко, покатайся ще трохи. Нам з твоєю мамою треба поговорити. — Гоша був уже поряд.
— Матусю, можна покататись ще? Можна?
— Ні, йдемо додому, — я хотіла взяти Світлану за руку.
— Катайся, маленька. Мама дозволяє. — з Гошиного голосу я зрозуміла, що краще не заперечувати.
— Ну що ж, катайся. Тільки не довго.
— Ура-а-а! — і дитя з криком індіанця кинулося з гірки.
— Ну і що ти скажеш?
— Чого був виключений мобільний? Де ти зникла? Розтривожила пацанів, заварила кашу — і в кущі?!
— Я передумала.
— Що?
— Я пе-ре-ду-ма-ла. Зрозумів?
— Що я маю зрозуміти? Ти, що якась ненормальна? Жив спокійно, забув всі ці шабутні заварушки — явилася, роздразнила, і раптом — передумала. Ти чє, офігела вообще?
— Кінчай говорити так зі мною. Від твого жаргону погано тхне.
— А мені до лампочки, що тобі там тхне. Ти забуваєш, дєтка, хто є хто. І те, що ось — зброя. А он — твоя дитина.
— Добре, що ж ти хочеш?
— Заварила кашу — і будеш з нами в ній варитися. Не спригнеш, усе. Раніше треба було про це думати. А тепер ми пов’язані. Так що "передумала" у нас не проходить.
— А якщо відмовлюся?
— Хочеш подивись на доньку востаннє?
— От козел, знає, де найболючіше місце!
— Ти ротик прикрий.
— Ну для чого я вам?
— Ось як ти заговорила. Ну що ж, повторюю твої доводи: хто влаштує вибух у відділку, де ще знайти таку безпечну дачу і т. д. А найголовніше — ти можеш здати. Так що ти небезпечна. Тепер або, — Гоша багатозначно провів рукою по шиї, — або брати тебе в діло.
— Та я обіцяю...
— Ага, обіцянка-цяцянка. Так що назад тебе не пустимо. І є ще проблемка, яку має вирішити твій винахідливий розум.
— Що ще?
— Уявляєш, як одинадцять чоловіків з кримінальним минулим зникають напередодні пограбування невідомо куди, а через два дні знову з’являються. Це не здається дивним? А як тоді пояснити нашу відсутність, де знайти алібі? От тобі і загадка. Продумай варіанти. І тільки без фокусів. Пам’ятай, життя твоїх близьких в твоїх руках.
— Світланко, мама вже йде! Бери санчата — це подарунок. — Гоша знову повернувся до мене. — Ввечері під’їду. Думай швидше. Ну до побачення!
Гоша спокійно пішов собі геть. Довкола скакала щаслива донечка.
— Матусю, мамко, подивися, яки подарунок. Як вони летять по снігу! А які красиві!
— Світланко, донечко! — я обійняла її так міцно, що дитина почала вириватись.
— Мамо, задушиш! Краще поглянь, які саночки!
Я присіла біля донечки.
— Ну як ти могла піти з незнайомим дядьком? Чого не сказала виховательці, що це не твій батько?
— Мамо, я побачила в нього в руках саночки. І він тихенько прошепотів мені на вухо, що це буде мій подарунок, якщо я скажу, що він мій батько. Але ж батько нас покинув! То я й хотіла, щоб був другий, та ще й з саночками.
— Невже ти справді так хотіла саночки?
— Мам, у всіх дітей в садочку є санки. У всіх, крім мене. Я ж тебе просила. А ти казала — грошей нема. А я хотіла їх. Дуже хотіла... — Світланка засоромлено опустила голову.
— Нічого, моя маленька, бачиш, у тебе тепер є санки. Тільки пообіцяй, що більше ніколи не підеш з незнайомою людиною.
— Обіцяю. Навіть, якщо у нього будуть санки? — здивовано подивилось на мене дитя.
— Ніколи. Що б у нього не було.
— Ой, — зітхнула Свєта, — обіцяю.
— Скажи, а багато ще є такого, що є у дітей, а в тебе нема? І чого б ти дуже хотіла?
— Багато, — очі доньки загорілись, — І нові туфлі, і розмовляюча лялька, і телефон, і чупа-чупс... Та ти знову скажеш, що нема грошей.
— Не скажу. Будуть гроші на все, що ти захочеш.
— Ми, що, банкомат купимо?
— Можна сказати й так.
— Ура-а-а!

Ввечері приїхав Гоша. Відпросилася в мами до магазину — за рогом мене чекав наш "батя".
— Ну що, придумала?
— Так, не тільки придумала, а вже почала над цим працювати. Слухай. В мене в Києві є знайомий, який організовує різні масові заходи і фестивалі. Післязавтра Великий київський фольклорний фестиваль. Для людей, що мають на нього білети, замовлені готельні номера, сидячі місця на стадіоні і т. д. Тобто для глядачів з білетами все розділено, і ці люди записуються в списки та реєструються. Я вмовила його вислати білети вам усім. Добудь мені на завтра паспортні дані своїх пацанів і їх адреси. Я їх продиктую своєму знайомому. Завтра о третій дня автобус привезе пакет, де буде написано "Для Гоші". В пакеті буде пачка листів з необхідною кількістю білетів. В кожному — особисте звернення до адресата. Ти забереш пакет, і непомітно порозкидаєш листи по поштових скриньках своїх пацанів (лише не забудь їх попередити!). Та і в свою теж кинеш. До білета додається приписка, що це благодійна акція для жителів маленьких міст, і всі витрати оплачено. Отже, завтра ввечері твої пацики разом з тобою їдуть на фестиваль, там ви записуєтесь по паспортах, тусуєтесь на людях, світитесь всюди де можна. Післязавтра на фестивалі (який, звичайно, проводять під відкритим небом) ви сидите на своїх місцях, потім ходите по виставках, знайомитеся з людьми, взагалі робите все, щоб бути в центрі подій. А коли почнуться сутінки, і на фінальний концерт прийдуть натовпи тих, що люблять "видовища надурняк", ви непомітно зникаєте (це буде десь приблизно о шостій годині). По машинах — і будете о дев’ятій тут. А діло робити будемо опівночі, так що встигнете приготуватись. Після всього бабки залишаєте на дачі — і знову в Київ.
— Ага, щоб ти їх забрала — і втекла?
— Не хвилюйся, не втечу.
— Не піде. Небезпечно. Краще забрати з собою — і там сховати.
— Так то так. Отже, по дорозі напиваєтесь — і повертаєтесь в готель п’яні, з скандалом — так, щоб мешканці добре це запам’ятали. На наступний день — ви приїжджаєте додому, ні в чому не винні, повні нових вражень із столичного града Києва. Ну як?
— Геніально! Але як ти змогла вмовити свого знайомого? Ті ж білети, мабуть, дорого коштують.
— Яка різниця?
— Ні, ти маєш сказати.
— Ну...
— Що ну?
— Так і бути, скажу. Пообіцяла написати сценарій до його наступного заходу.
— Та ти що? Ти ще й пишеш? І він так високо оцінює твої можливості?
— Не знаю.
— Ти така талановита?
— Я не знаю. Не можу судити. Пишу бо пишу. Бо не можу не писати. Бо це мені потрібно як повітря. І без цього життя втрачає сенс. А про якість і талант судити не мені, а тим, хто читатиме.
— Ну ти даєш, — Гоша зареготав, — Мамка — письменниця — вчений — красуня — бандитка — відьма. Нічогенький коктейль, чи не так? Яка ж ти насправді?
— Сама не знаю... Але що це ти мені зуби заговарюєш? Скажи, чому передумав гроші на дачі залишати?
— Бо ти їх можеш вкрасти.
— Не суди всіх по собі.
— Гроші ми забираємо й ховаємо в Києві. Так надійніше.
— А як же я? Ви ж і мене можете "взути".
— Не хвилюйся, дєтка, ти під моїм захистом. У тебе надійна криша.
"Ага, надійна ти криша, аякже."
— Слухай, дай мобілу подзвонити. У мене акамулятор сів.
— Куди дзвонити? Чого?
— Мамі. Вона хвилюватиметься.
— Не дам. Грошей жаль. Ми скоро приїдемо.
— Ну будь ласка! Я вставлю свою картку.
— Добре, дзвони. А я поки вийду на свіже повітря.
Дивилась, як Гоша прямує до туалету біля бару. Чудесно! Краще не придумаєш. Я швидко взялася розбирати його мобілку. Ти і не здогадуєшся, самовпевнений павлін, який подарунок я тобі приготувала!

Щоденник Марини, 12 грудня 2008

Зараз четверта ранку. Заснути не можу. Вирішила увімкнути комп’ютер і спробувати вилити хоч частину цієї лавини емоцій у слова.
Це справді було? Це не дешевий американський фільм, а реальність?
Найболючіше те, що, розповідаючи, як я побита й перелякана, вдеруся у відділок, не думала, що синці і кров будуть справжні.
І мужик, що підвіз мене до міліції, з насолодою бив у парку, примовляючи, що все має бути натурально. А було не натурально, а боляче.
Коли говорила про вибухи, то це була ніби картинка кіно. Чи думала я тоді, як страшно, коли вогонь і страшенний гуркіт, коли стіни і стеля падають, а вся будівля складається, ніби будиночок з карт? Ми з черговим ментом врятувалися з-під обломків просто дивом. Здається, ці "крутяки" сюди дали найпотужнішу бомбу. Щоб не лише зв’язок міліції пошкодити, а я мене гарантовано прикидати. Не вийшло!
А мамине обличчя, коли мене привезла міліція на машині, всю в крові? З побілілими губами, вона одразу схопилась за серце.
— Ка-ка-капніть мені "Корвалолу". Ти ж до однокласниці на день народження пішла? А де?...Це?..
Поки мент пояснював і співчував, обіцяв знайти кривдників, я бачила лише мамині величезні засмучені очі. Потім мент пішов.
— Як ти могла? Один раз тебе відпустила як людину, навіть дитину поклала спати. А ти...
— Що я? В чому ж я винна? На мене напали. — відчуваю, як докори сумління душать за горло і виливаються сльозами.
— Поплач, донечко, поплач. Ну чого у тебе все не як в людей? Чого ти весь час десь та всунеш свою голову?
Ой, мамо, мамо, якби ти знала, як я всунула голову, то ніякий "Корвалол" тобі б не допоміг!
— Моя бідна дитинка, ну не плач уже, досить. Ляж, поспи. Головне, що жива залишилась А пограбували — то не страшно.
Від її доброго погляду і лагідного тону мені стало ще тяжче на душі. Як же я тебе змушую хвилюватися, рідна моя! Люблю тебе — а приношу лише прикрість. Але хоч чимось зможу вас з Світланкою порадувати. Видеру в цих "підлих шакалів" свою частку — і тоді ви ніколи не будете голодні чи бідно одягнуті. Я зможу вам дати відчуття захищеності від непередбачених подій. Лише б дістати ці гроші!
Сиджу і мучуся питанням: цікаво, Гошка і його хлопці справді сволота і доведеться використовувати свої засоби проти них? Чи, може, ще не всі чоловіки перетворилися на аморфних "споживачів", і в когось ще є чисто чоловіче благородство і таке застаріле нині поняття честі?

Щоденник Марини, 13 грудня 2008

Ага, поняття честі! Аякже! Дочекаєшся!
Від Гоші ні прівєта ні отвєта. Кинув, називається. Ну що ж, приступаємо до плану Б.
Я уже в Києві. Скільки тут — три години та й на місці! Маю дві мобілки — свою і мамину (не хотіла вона давати, але таки випросила). Спочатку телефоную з маминого.
— Алло, Женя, це Марина. Ну що, допоможеш?
— Без проблем. Телефонуй до об’єкта. Моя апаратура його засіче — а потім не відкрутиться.
Хто такий Женя? Колишній учитель фізики. Геній свого роду. Коли зрозумів, що учительської зарплатні вистачає лише на суху шкоринку хліба, покинув вчителювати і направив свою діяльність на заробітки поза законом. Але не так, як Гоша. Ні, без крові, мордобою і криміналу. Дуже тонко і непомітно, гарно і віртуозно — він бо людина розумна та інтелігентна. Чим Женя тільки не займається — поповнює людям телефонні рахунки з використаних карток, виготовляє сам супутникові антени (страшні на вигляд, вони майже такої самої якості, що і магазинні), ремонтує всяку побутову техніку, нелегально підключає до Інтернету і т.д. Такий собі унікум! Він, як усі фізики, трошки ненормальний. І дуже в мене закоханий. Хоч кохання виражається надзвичайно оригінально. Останній раз він створив комп’ютерний вірус і назвав його моїм ім’ям. Кохання! Нічого не поробиш! А вірус Марина — у всіх на язиці, бо зупинив всі під’єднані до Інтернету комп’ютерні мережі міста.
Цього разу я попросила його висловити свою любов з користю для мене. Мікроскопічний маячок, що я приєднала до його Гошиної мобілки ввімкнеться, тільки коли до Гоші зателефонують з мого номеру. А потім надчутлива Женина апаратура навіть з великої віддалі фіксуватиме кожен рух Гошки і місцезнаходження з точністю до десяти метрів.
Отже, телефоную. Страшно. А раптом маячок не спрацює? Плакали тоді мої грошики.
— Алло, Гоша? Чого ж ти не звониш? Коли бабки будемо ділити?
— Дєтка, це ти? Забув уже, що ти є. Дякую красно за твій план. Нікого не взяли, бабки в нас. Тільки таке діло. Ми з пацанами тут порадилися і вирішили. Ну навіщо тобі такі бабки? Що ти з нами будеш робити?
— Так, досить тут мені втірати. Куди їхати за бабками?
— За якими бабками? Ми тобі нічого не обіцяли.
— А моя частка?
— Яка частка? — Гоша зісміявся — Розумієш, все, що було в банку взяли, а твою частку якось забули. Так що гуд бай, дєтка! І не будь надалі такою дурою.
Це я дура? Козел, ти ще не знаєш, з ким зв’язався!
— Женя, це знову я. Де він? Голосіївський ліс? Так, знаю де це, їду. Коли буду на місці, зателефоную.
Я йшла по Голосіївці, а Женя по телефону керував.
— Так, а тепер по алеї. Ти знайшла алею?
— Знайшла, знайшла. Далі?
— Там має бути якесь велике дерево.
— Бачу його.
— За деревом поляна. На ній твій об’єкт.
— Уже йду.
— Скажи, а за ким це ти так ганяєшся? Коханець утік, чи що? А я, дурень, тобі допомагаю.
— Заспокойся, який коханець! Гроші утекли.
— Всього на всього гроші? Тоді я за тебе спокійний. До зустрічі.
Ага, ти спокійний. Якби ще я могла бути такою спокійною! Граю тут в російську рулетку — життя чи гроші. Навіщо мені це все треба? Як незатишно в цьому світі! Хочу знову сидіти в своєму теплому халаті біля комп’ютера і писати про лексичну систему української мови. Так, щоб невирішена проблема — і я. І ніякої підлості та ножа у спину.
Або ще краще — писати один із своїх творів. Поринати у створений моєю уявою світ так глибоко, що, здається він стає реальніший за дійсність. І робити мій світ гармонійним, прекрасним та справедливим...
Ну все, досить літати в хмарах. Ось, за кущами бачу табун гошиних хловців. З сумками! Грошики прийшли ділити, гади! Набираю Гошин телефонний номер.
— Дєтка, ти чє, нариваєшся? Сказав тобі — пашла вон! Ніяких грошей тобі не бачити як свої вух. Отвянь!
— Слухай мене уважно. Двічі не повторюватиму. Якщо не хочеш замість грошей отримати солідний срок, то будеш робити по-моєму.
— Який б..., срок? Іди на х...
— Не клади трубку. Невже ти думаєш, що в мене вистачило розуму, щоб спланувати пограбування — і не вистачило, щоб захистити свою частку від вашої підлості? Якщо так, клади трубку — і скоро будеш в тюрмі, звідки тебе ні одні гроші тебе не викуплять. Якщо ти розумієш, що лоховські розклади зі мною не проходять — слухай далі.
— Я знав, що ти сучка, але ж не до такої міри...
— Яке йшло, такого здибало. Ти теж ще той фрукт.
— Ну чє там, викладуй, — Гоша, судячи з голосу, скис.
— Я теж в Києві. Зараз виходжу до вас на поляну. І нехай ні одна твоя сволота не хапне за зброю. Знаю, що моє життя для вас не варте і копійки. Але подумайте краще про себе. Вислухаєте мене, а потім якщо схочете, пришиєте.
— О’кей. Чеши сюди.
Я повільно виходжу на поляну і йду до них. Не відчуваю нічого, лише в голові стукає: "Ну от, мабуть, і все... Ну от, мабуть, і все...". Помічаю, яке яскраве сонце та глибоке синє небо, який незайманий грайливий сніг. У такий криштально чистий, веселий день і померти не страшно. Лише жаль забруднити кров’ю пухку білосніжну іскристість...
Мамо, донечко, простіть мені! Мало я за життя думала про вас. Міша, нехай я буду для тебе лише одним із епізодів. Далі тебе чекає щастя... Господи, я така грішна, що аж страшно! Та якщо людина помирає насильницькою смертю, всі гріхи переходять на її убивцю. Так що не боюся я вічності. Лише жаль, що не все встигла тут, не все задумане здійснила.
Так, стоп, що це? Хлопці дістають зброю. Раптом чую гошин голос: "Зброю сховати! Хто рипнеться — сам того пришию!". Ну що ж, може ще не все? Підходжу до них. Всі понуро мовчать, а в очах така погроза — могли б, убили поглядом. Чекайте, дорогенькі, це ще не все!
Гоша підходить до мене впритул.
— Даремно ти прийшла. Кажи, що там у тебе — і вали звідси. Грошей ми тобі не дамо.
— А як же справедливість? Я ж їх чесно заробила.
— Чесно? Думаєш, пограбування — це чесно? А наша справедливість — каждий сам за сєбя.
— Добре! Слухайте сюди! — голосно сказала я, — Розказую вам всі розклади. А що робитимете далі — вирішувати вам. Що, хлопчики, вирішили кинути молоду дурочку? Добули бабок за моїм планом — а мене по боку?
— За яким твоїм планом? Це Гоша все замутив.
— Да, Гоша, аякже! Спитайте в нього самого.
Гоша мовчав. А що було казати. Мізків лише на підлоту й вистачило!
— Але я не така дура, як здається. Передбачила і це. Гоша, я зрозуміла, який ти. Ти хотів зраджувати дружину зі мною, ти шантажував мене дитиною. Чого б тобі не зрадити і мене? Чи не так? Підлість — це ж твій спосіб життя.
— Так, пацани, кінчаємо все це. Бабою більше, бабою менше — яка різниця...
— Чекайте, ви ж не дослухали. Ви ж самого цікавого не почули! Отже, як там кажете, по суті. По суті так по суті. Всі ваші паспортні дані та адреси, спасибі, Гоша, в мене є.
— Чє я? Чє зразу я? Ти ж сказала, треба для білетів на фестиваль!
— І для білетів теж. Далі, наші всі розмови записано на диктофон. "Спасибі тобі, Женю. Лише ти міг скласти з старого магнітофона міні-диктофон!" — згадала я свого друга-фізика.
— На фіг тобі все це було треба?
— Ви що, такі тупі, що не здогадуєтесь? Отже, інформація про всіх вас із диктофонними записами та детальною розповіддю про пограбування зараз розмножена в шести екземплярах. Тільки, на жаль, в описі пограбування нема мене. Мабуть, забула про себе написати.
— Ти не знущайся, криса, а кажи далі, — вгодовані лиця пацанів аж потемніли.
— По-перше, я вам не криса. А по-друге, кажу далі. Тут, в Києві, у одного мого знайомого нотаріуса лежать п’ять екземплярів такої цікавої інформації про вас. А до них додається заповіт: "Якщо я помру або зникну, або щось трапиться з моїми близькими — чотири екземпляри розіслати в найвідоміші телеканали, а п’ятий — у Верховний суд України." Відкупитися вам не вдасться. Штука баксів — рік тюрми тут уже не проходить. Та і журналісти піднімуть такий шум, що тільки держись! Шостий екземпляр у мене схований. На той випадок, якщо ви мене відпустите живою, але нічого не дасте. Ну і які будуть ваші пропозиції?
— Чого ти суко, хочеш? Все бабло ми тобі не віддамо, краще закопаємо тут — а самі будем сидіти.
— А мені всього й не треба. Хочу лише свою частину. Так, як ми і домовлялись.
— А звідки нам знати, що ти не блефуєш?
— Можете не вірити. В тюрмі самі пересвідчитесь.
Гоша з хлопцями переглянулися.
— Що робити?
— Пацани, нічого не зробиш. Дамо цій сучці її частину — і хай валить на фіг.
— Я не сучка. Просто хочу, щоб усе було по-чесному. Ми ж так домовлялись?
Дивлюся, як гошина компанія ділить здобич. Переді мною, як і перед кожним з них, росте зваблива гірка гривнів, доларів, євро. Рівненькі, акуратні пачечки купюр. Всього-то гірка різнокольорового паперу — а за нею воля, вбитий страх за майбутнє, відчуття захищеності та виконаного боргу перед близькими, можливість творити і мріяти, не думаючи про хліб насущний...
— Забирай своє — і чеши звідси, — в голосі хлопців шипляча злоба.
Не звертаю на них ніякої уваги. Мовчки збираю гроші у дорожню сумку та збираюся йти геть. Тут один з чоловіків підступає до мене.
— Ми були не праві. Ти толкова баба. Головаста. Нам таких треба. Не хочеш до компанії?
Всі вони уважно на мене дивляться. Чекають, що скажу. Ну що ж, намагатимусь бути щирою, чого б це мені не коштувало.
— До компанії, кажете? А де тут ви бачите компанію? Вовча зграя, де кожен ладен загризти іншого! Та мені жаль вас! Подивіться довкола — і на себе. В країні панує криза, весь народ чекає ту силу, яка зможе принести позитивні зміни. Змінити політику, життя держави, соціальний устрій. А ви? Ви ж сильні, розумні, не боїтесь нічого, навіть переступити закон. Скільки вас таких по Україні? Тисячі тисяч! Нема, щоб об’єднатися для чогось доброго і прогресивного. Ні, ви як змія, що з’їдає себе за власний хвіст. Будете здавати один одного ментам, убивати, зраджувати... Як ви не розумієте, те прислів’я, що ти, Гошо, казав: "Каждий сам за сєбя", — це ж наше специфічне українське родове прокляття, карма нашого менталітету! Каждий сам за сєбя — і ось вже свої катують своїх, брат убиває брата, своїми руками утворюємо штучний голод, свої ж розкрадають державні багатства, а Україна віки стоїть на колінах... Та для кого я тут говорю? Прощайте! І не намагайтеся вбити мене чи наблизитись до моєї сім’ї. Інформацію я залишаю як гарант свого життя.
Взяла свою сумку і повільно пішла. Вдавала спокійну, та відчувала спиною їх ненависть. Так боялася пострілу в спину. Головне не показати свого страху, не видати хвилювання! Почула розмову за спиною:
— Що вона тут розпрягала? Про революцію, чи що?
— Ой, пацани, ви все одно не зрозумієте! — Гошин голос.
— Не можна її так просто відпускати. Здасть! Може, того! — від багатозначності тону в мене аж ноги похололи, але продовжувала йти.
Тільки зрозуміють, як я боюсь, уб’ють одразу, накинуться, як вовча зграя на пораненого. Спокійно! Знову почула Гошин голос:
— Нехай йде собі, пацани. Ви не зрозумієте її. Письменниця, мрійниця! А ці наші розклади для неї — лише ще один літературний сюжет. А гроші для неї — лише ключ до волі. Не здасть! Це настільки старомодна дура, що в неї є ще поняття честі...
— Чє-чє, яке поняття?
— Ой, пацани-пацани, давайте вже розбігатися. Якось так мутно на душі. Не так усе! Не так як би мало бути...
Що далі вони говорили, уже не чула. Лише радість перемоги несла мене на крилах...
Коли добиралася автобусом додому, подумала, що отак везти гроші в дорожній сумці додому небезпечно. Раптом дома міліція? А мама? Тисячі питань — і обов’язково комусь та похвалиться. І тоді — все коту під хвіст. Мамі не треба поки нічого казати. Хай пройде час, тоді.
Автобус зупинився в одному із міст на півгодини. Я купила три кілограми замороженої риби та десяток целофанових кульків. Замкнулась в туалеті та порозсовувала пачки грошей у кульках всередину риби. Це були величезні рибини, і в живіт кожної влізло по п’ять пачок. Ось так! Донька везе додому рибку на вечерю. Все як треба, а що в рибки всередині — то нікому не цікаво.
Приїхала додому. Мама ще не спала, чекала мене.
— Ну як там твоя наукова конференція? Розказуй!
— Все чудово.
— О, ти рибки привезла. Давай сюди, зварю на завтра супчик Свєті, а то вдома їсти нічого.
— Не дам!
— Чого це? Давай-давай, я зараз її розморожу.
— Не дам, — я швидко запхала всю рибу в морозильну камеру, — Моя риба — не дам!
— Ага, це ти хочеш свому гадському Мишкові всю рибу приготувати! А своїй власній голодній дитині пожаліла! Мама, називається! Ти гірше мачухи!!!
— Мамо, слухай, ось у мене є гроші, завтра купимо рибу. А ця моя, її не дам.
— Та вдавися ти своєю рибою і грошами! Якщо ти якогось малолітнього хахаля любиш більше, ніж дитину, то нема з тобою про що говорити!
— При чому тут Міша?
— При тому! Він завжди при тому! Ти думаєш лише про нього. І живеш лише для нього!
Мама пішла спати, сердито хлопнувши дверима. Ну що ж, сердься! Якби ти знала, що я нині зробила, то б розцілувала мене, а так... Нічого, переживу. Як після бандюків жива залишилась, то гнів мами якось витримаю.

Щоденник Марини, 14 грудня 2008

Я не знаю, мала б бути щаслива, але якесь таке дивне відчуття радості вперемішку з передчуттям чого страшного. І величезний тягар провини. Знову не встояла і сама спокусила його на гріх.
Отже, по-порядку. Мама поїхала в село. Я зосталася з Свєтою. Він заїхав. Ми втрьох гралися з дитиною. Тут вона захотіла малювати. Дала їй листки, воду, фарби. У спальні ми сиділи біля донечки, а вона малювала.
Коли Свєта заснула, ми продовжували «малювати». Його руки так ніжно, безкінечно лагідно мандрували по моєму тілу, малюючи вигадливі узори червоною фарбою... Потім Міша заніс мене на руках у ванну кімнату, і так довго трепетно, ледь торкаючись, відмивав під душем, що я відчула, як знову слабкість забирає силу і розум. Тисячі іскорок перебігають по тілу і я з головою поринаю у непереможну, древню як світ, пристрасть. Коли він мене загорнув у рушник і відніс у спальню, я вже собі не належала. Тільки вчора я могла померти, мене могли вбити ті скажені "братки", а сьогодні знову живу, палаю у його руках. Знов повторилося божевілля, яке було півроку... Раптом я відчула його напруження.
— Не можна.
Я знала, що не можна, знала, що він порядніший мене і не хоче знов гріхом забруднити те світле почуття, що між нами було. Знала. Але...
— Я хочу зробити лише те, що хочеш ти...
— Марино, буде так, як хочеш ти. Кажи.
— Я хочу цього.
Я побачила, як він посерйознішав. Встав і вийшов з кімнати. Через хвилину повернувся. А потім пестив довго-довго так, як ніхто ніколи. Мені здавалося, що серце зупиниться, або я помру. Здавалося, для нього не існує нічого важливішого, ніж можливість торкатися мене, поєднуватися в одне дихання, в один ритм серцебиття...
Потім ми лежали і розмовляли. Я не втрималася, зізналася, що все таки його люблю.
Міша сказав, що йому треба йти, але він спочатку хоче поремонтувати машину. І я не могла його переконати. На дворі мороз мінус п’ять, а він півгодини лежав під машиною. На всі мої благання вперто відповідав: "Мені для тебе нічого не жаль. Ні себе. Ні здоров’я. Нічого..."
Потім пішов. І дивно, як ми прощалися, став якийсь чужий, навіть не поцілував на прощання. Обіцяв подзвонити у понеділок.

Записи Мишка, 14 грудня 2008

Знову не встояв. Так більше не може бути. Або хай розриває той свій шлюб, або розлучимося ми. Чого вона не хоче бути моєю законно? Може, кохає того свого колишнього чоловіка? І я не маю права нічого їй сказати. Рішення має прийняти сама Марина.
Гріх залишається гріхом, як це не назвеш. Навіть якщо назвеш Любов’ю. Краще нам не зустрічатися, поки Марина не вільна...

Щоденник Марини, 15 грудня 2008

Ходила в церкву. У маленький ящик для пожертв ліг білий конверт. Тисяча доларів. Господи, це не прагнення відкупитись, ні! Це справді каяття. Ти так мені допомагаєш в житті, а я, невдячна...
Могла б сказати, що то життєві обставини чи нагальна потреба змусили мене до пограбування, але то все лише виправдання. А гріх від цього не зникає. Чого ж тепер я не піду і не здамся в міліцію? Грошиків жаль? Так, жаль. Бо власну вигоду цінуємо більш за все. Бо боїмося труднощів. Ах, як мало з нас може зробити так як Ти сказав: "Покиньте все і йдіть за мною."
Цілий день чекала Мишкового дзвінка. Не подзвонив. Може в нього грошей немає на рахунку? Чи він інтуїтивно відчуває, що я накоїла і не хоче тому зі мною спілкуватися?

Щоденник Марини,16 грудня 2008

Я скинула СМС-ку «Передзвони мені, будь-ласка». Чекала цілий день. Не передзвонив. Вже не витримала, подзвонила сама. Говорив зі мною дуже холодно, коли сказала в п’ятницю зайти, каже: "Не знаю, де буду в п’ятницю. І взагалі до п’ятниці треба ще дожити". Я відчула ніби мене ударили по обличчі. Він зневажає мене за те, що сталося! Але ж я віддала йому серце й тіло — все що мала, всю себе...
Потім ми переписувались СМС-ками
Я: «Якщо після того, що було між нами, ти не хочеш мене бачити, то не приходь більше. А що буде зі мною, хай тебе не обходить»
Він: «Якщо хочеш, то хай так і буде. Все то все!»
Коли прийшла ця СМС-ка, я відчула ніби удар. Туди, під дихало, де найболючіше.
Не витримала, перезвонила.
— Скажи, що значить: все то все?
— Ти сама це написала!
— Але я хочу почути, що ти саме хотів сказати
— ...(мовчання)...
— Не мовчи
— А що сказати?
— Що це значить.
— Я ж не сказав, що не приходитиму більше. Просто сказав, що не зможу на цих вихідних.
— Вибач. Але чого ти такий чужий і холодний? Що ж робиться в твоїй голові?
— Відкрий і подивись.
Я почула по його голосу, що розмовляти зі мною він не хоче.
— Вибач, мабуть ми один одного не зрозуміти.
— Мабуть.
— Не буду тобі заважати.
— Пока.
Сиджу в ванній з бритвою. Самогубство. Гріх? А як жити без нього, коли кожен подих, кожен удар серця — біль? Коли попереду — довгі самотні роки, коли час облітатиме краплями дощу, листками осені, сніжинками снігу, а я чекатиму, просто чекатиму смерті і старості. Чекатиму в самотності і холоді. І навіть не спробую бути щасливою, бо щастя — це він. І навіть не житиму, бо життя — це він. І навіть не дихатиму, бо повітря — це він...
Але перед очима виникло Свєтине обличчя. Обличчя доньки, він якої відмовився батько, яка має лише мене та напівбожевільну бабусю. Ні, я не можу. Не маю права...

Щоденник Марини, 20 грудня 2008

Ну його все! Дістало! Скільки, на чорта, ще буде мене строїти цей малолітній Казанова! Закінчую частину дисертації, яку писала всю осінь, і знову їду в Київ. Тільки не на розборки, а займатися наукою. Ну його все к чорту! Я не футбольний м’ячик, який можна кидати і назад брати. Складаю сумку, завтра їду в Київ. Цей монстр, цей мегаполіс — це ще одна моя велика любов. Передчуття, що знову опинюся в шаленому вирі міського життя, побачу своїх знайомих, повертає мене з безодні відчаю. Києве! Тиждень тому я ледь не померла в твоєму Голосіївському лісі, а тепер влиюся маленьким джерелом у могутній інтелектуальний потік бібліотеки Вернадського. Напружена розумова робота останніх днів повертає втрачену самоповагу та чудове п’янке відчуття свого IQ (для "особливо обдарованих", IQ — це ай-кю, рівень інтелекту).

(пізніше)

Все, сумка складена. Забуду ту свою кримінальну історію та це нещасливе кохання як дурний сон. Насамперед я науковець. Завтра в дорогу. Знову працювати! Ура-а-а!

Щоденник Марини, 21 грудня 2008

Навіть не віриться, що такі різні місця існують на одній землі. Зранку була в своїй сірій глушині. А от уже я відчуваю могутній пульс Києва. Міста, де все купляється і продається, де поряд існують глибока порядність і жорстоке хамство, де вперемішку із прокуреними кабаками живуть пам’ятки архітектури, де на вульгарно — крикливий натовп розкішних автомобілів погідно дивляться купола Києво-Печерської лаври. Тут величезні можливості для професійного росту, хоча місто може (якщо ти мякохребетний) пережувати тебе так легко, майже непомітно. Взагалі це специфічна краса міста. І ось я тут! Місто, я не дам себе покласти на лопатки. А як будеш наполягати, то опинишся там само. Так — так! Я кидаю тобі виклик! І від цього стає легше дихати, з’являються сили. Я живу! Чуєш, Мішка, живу навіть без тебе!

Щоденник Марини, 22 грудня 2008

У хазяйки, в якої зупиняюся, зараз тимчасово оселився її онук. Коли я приїхала, вона була на чергуванні, а ми познайомились (до речі, його звати Олег). Аж до ранку пили коньяк. І розмовляли. Як іноді зовсім випадкові люди можуть зачепити, розбурхати бажання жити, працювати, досягати чогось нового! Цей Олег — музикант, працює в барі, щоб заробити грошей на навчання. Хоче вчитись на професійного композитора. Коли дізнався, що я пишу, сказав, що цю справу не можна зупиняти та ховати твори в шухляду, а треба реалізувати свій талант. А раптом вийде. А я якось йому одразу повірила. Бо, справді, наше життя саме тут і саме зараз — і ми можемо його змінити, якщо візьмемося саме зараз.
Отоді я подумала про цей щоденник, який зараз пишу. Якби змогла впорядкувати його й видати — то б книгу з автографом віддала б Міші — може він хоч тоді б відчув, наскільки сильно я його люблю. Але навряд чи на це зважуся. А якщо він не зрозуміє мого серця, моїх думок? Чи не осудить мене, що отак на людське око винесла всі свої почуття та наші стосунки? Тому, мабуть, віддам щоденник кому-небудь — хай надрукують, коли мене вже не буде на світі.
А ще в нас з музикантом було... Ні, не подумайте, зовсім не любов і не секс, а щось набагато романтичніше. Коли ми вже напилися до стану "повний абзац", він сказав, що у нього є ноти "Лібертанго" композитора Піццола і запропонував зіграти. І ось...
Уявляю це як казку наяву. Четверта година ночі. Дах висотки (п’ятнадцять чи двадцять поверхів — не пам’ятаю!). Біля ніг Київ, безмежний, прекрасний, весь в вогнях, притрушений казковим новорічними снігом. І ми граємо. Олег на баяні, я на "Ямасі". Над нічним містом, як прощальний привіт втікаючого ХХ століття линуть звуки "Лібертанго". Я чую в цих звуках все, що бачила і про що лише чула. Відчуваю цей останній подих того часу, який більше ніколи не повториться. Часу наших дідусів і бабусь, батьків та матерів, жахливих війн і героїчних перемог, віри в "чисте майбутнє" і підлої зради... Я у звуках цієї мелодії відчуваю запах минулого століття і бачу його уста, що кажуть нам останнє "прощай". А ще запитують: а яким буде ваш час? І це питання не лише до нас з Михайлом, а до всього міста, яке сонно лежить біля ніг...
Києве, що ти народиш у своїх глибинах? Які думки, які поривання, які натяки прекрасного сплять зараз у твоїх джунглях? Я, мабуть, тоді вперше так гостро відчула, що я не безпомічна мураха натовпу, не одна із тисяч... Я відчула, що можу змінити світ тут і зараз, варто лише захотіти.
Ах, люди, якби я могла вам розповісти і пояснити, що ви не просто біологічні особи, що борються за виживання! У руках кожного з вас доля світу. Кожен несе такий величезний потенціал, талант, лише свій, неповторний. І лише страх заважає нам його звільнити. Страх бути іншим, страх перед владою матеріального, страх, що нічого не вийде. Але ж це неправда! Вийде! Обов’язково вийде! Вийде в одного — і це буде щастя індивідуальності. Вийде у всіх — і це буде якісно нова реальність, прекрасна, гармонійна, створена саме нами тут і сьогодні.
Ці звуки волі, краси, ностальгії за втраченим часом ніби розбудили моє творче "Я", яке вже ой як давно спало.
Міша, мій єдиний коханий! Наша зустріч змінила мене. Це було дуже боляче, але я змінилася в кращу сторону. А тепер уже знаю, що маю робити. Я напишу роман. Романтичний і трагічний, який викликатиме бажання, незважаючи на всі життєві обставини, йти, летіти до Світла, Краси, Доброти. Шукати Бога. Серед усього бруду, який називається сучасним життям, намагатися зберегти чистоту, відчуття прекрасного, зберегти своє неповторне "Я". Залишитися Людиною наперекір всьому. Ніби ці легкі акорди я полечу над Україною і торкнуся кожного серця. Люди, агов, прокиньтеся! Хоч на хвилинку! Погляньте, які ви прекрасні. Ви ж створені для Раю! Погляньте, який прекрасний світ. А пеклом його робите ви самі...
Люди, агов, загляньте до себе в серце! Там же ніколи не згасаєте Світло. Чому ви не даєте йому освітити ваше життя? Де ваша радість, де ваші мрії, де ваша сила, де ваша воля, де ваша любов? Зачахли в рамках умовностей, отих черствих "треба" і "бути як всі"...
Може, хоч одне серце прокинеться, може, хоч одні очі стануть світліші, може, хоч одна душа вирветься з тюрми, в яку її закувала буденність... І тоді моя праця буде не марною. А тобі, Міша я зможу сказати — любов перемагає все. Навіть якщо ми не будемо разом, я створю світ свого роману — і там нас не розлучить навіть смерть. А ти — будь щасливим! Будь вільним! Якщо я заважаю твоїй волі, що ж, я піду. Але перестати любити не зможу ніколи...

Щоденник Марини, 24 грудня 2008

Скільки побачила знайомих! Скільки встигла зробити! Від цього так весело і легко на душі. Але все одно розумію, що не відпускає мене любов до Мішки. Навіть на Майдані, з давнім другом біля головної ялинки я відчувала, наскільки все це штучне в порівнянні з живим теплом Мішкиних рук. Навіть у веселій компанії в серці була самотньою — бо лише він міг розігнати мою самотність.
І тоді я не стільки зрозуміла, скільки відчула — він повернеться, і я прощу йому все. Прощу не тому що так треба чи тому що боюся залишитися сама, а тому що образи вже немає. Де ділася? А розтанула в океані любові, який переповнює серце.
Навіть не знаючи, чи потрібна я йому, я відчуваю непереможне щастя від того, що він є. Воно переповнює мене, б’є через край настільки, що хочеться зупиняти перехожих і розповідати, як чудово любити. Люди, ви уявляєте, як це , коли радість палає всередині як сонце лише від того, що десь під тим самим небом, що і я ходить дорога людина? Він зараз дивиться на схід сонця, який бачу я. А мені можна торкнутися його уст подихом вітру, пестити його щоку сонячним променем — і сподіватися зустрічі, як дива, несподіваного, світлого і... Просто дива. Живого, гарячого, як кров у венах, тендітного, як крильця метелика, невловимого, як те почуття, яке намагаюся описати.

Щоденник Марини, 26 грудня 2008

Завтра повертатися додому. Як же не хочеться! Тут я трохи відволіклася. А там знову сидіти вдома і божеволіти від думок. Чому Міша не хоче більше зі мною спілкуватися? Може, просто і елементарно знайшов собі іншу, молодшу? А я веду себе як стара закохана дурепа. Бігаю за ним, як Пугачова за Галкіним...

(дописано трохи пізніше)

Як же жахливо хочеться додому! Справа в тому, що Міша таки зателефонував. Як завжди, нічого не пояснив, де зник, чому. Але я і не питала. Так була рада чути його, що забула все — і образу, і довгі дні переживань. Лише хотіла говорити, говорити і говорити...
Він навіть напрошувався в гості і дуже здивувався, що я Києві. Так що завтра я буду дома і побачу всіх: маму, Свєтку, а найголовніше — Мішу. Дивно якось — люблю ж я і донечку, і маму. Але коли немає поряд Мішки — я просто піклуюся про них — і все. А він, саме він ніби заряджає мене любов’ю, яка як сонце, зігріває всіх рідних. Тоді я реально відчуваю, як моя любов передається їм невидимими потоками...
Як давно я не чекала завтра так радісно!

Щоденник Марини, 27 грудня 2008

Мама була допізна на роботі. Ми накормили і поклали спати Свєту. А потім... Божевілля. Вогонь. Біль. Прагнення підкорятись усім його бажанням... На цьому зупинюся. Все-таки це щоденник, а не книга еротики.
Колі опісля ми перемовлялися в темноті, я відчула такий глибокий спокій і певність, як ніколи до того. Всі сумніви і муки сумління були позаду, десь далеку позаду за межею, яку ми переступили. Немає більше моєї гордості, немає образ і страху за майбутнє. Він приходитиме, коли захоче, і робитиме, що захоче, а я не лише не ображатимуся, а ще й рада буду. Ну їх, ці всі придумані світом шаблони відносин! Буде як буде. Він моя доля, а щаслива чи ні — це вже неважливо.
Та і яка різниця, що буде завтра, якщо не знаєш, чи буде воно, те завтра. Чи знав мій батько, що йому відміряно так мало? А якби знав, то, може, жив би по-другому? Поспішав би робити добро, поспішав би радіти, поспішав би залишити в світі часточку свого прекрасного, поспішав би любити.
А я? Чи впевнена, що в мене буде те завтра? Раптом сьогодні вночі шарахне тікаюча бомба Чорнобиля — і змете нашу Україну в небуття? Чому ми повинні красти у себе хвилини щастя тільки тому, що "так не прийнято в суспільстві"?
То все, звичайно, дурниці. Але є інше. Церква. Його чиста, незаплямована віра. І я, вінчана з чоловіком. І гріх, від якого так просто не відмахнешся. Все. Я вирішила: йду завтра до батюшки по дозвіл на церковне розлучення.

Щоденник Марини, 28 грудня 2008

Ну як так може бути! Колишній чоловік ЖИВЕ з іншою. А приводом для розлучення в церкві є доведена зрада. А тут не одноразова зрада, а вже щоденна... І батюшка сказав, що розлучатися можна лише через шість років після роздільного проживання. Але я не хочу більше грішити перед Богом! Хочу любити свого Мішу, не оскверняючи цим ні його, ні себе, ні ім’я Боже!
Якесь безвихідне становище. Виходить, чоловік може жити в своє задоволення, бо йому все "до лампочки", бо плював він на вінчання та все інше. А я не можу нічого зробити, щоб бути разом з коханим. І він знову має вибирати: церква чи любов. Але я не хочу так! Невже це неможливо? Адже немає безвихідних ситуацій.
Розумію, що батюшка сказав так не зі зла. Це була його щира батьківська турбота. Бажання зберегти сім’ю, об’єднану вінчанням. А раптом за тих три роки, що залишилось мені чекати розлучення, чоловік ще вернеться? Та якби ж можна було пояснити, що сім’ї вже нема, що холодна байдужість уже ніколи не зникне між нами, що ніколи не зможу я забути, як покинув чоловік мене, коли помирав мій батько...
Від свого безсилля я всю дорогу проплакала. Сльози замерзали на щоках, роблячи боляче. Але що той біль в порівнянні з тим, що робилося в моєму серці? Не вірю, що нічого не зміниш! Чуєте, не вірю! Все можна змінити... Господи, підкажи, що ж мені робити?

Щоденник Марини, 30 грудня 2008

Сьогодні чудова погода. Яскраве, аж до болю в очах синє небо, сонечко, мороз... Я закінчила приготування до Нового року, ледве відпросилася у мами і пішла погуляти в ліс. Пішла одна, дивилася на всю цю незайману зимову красу, дихала морозним повітрям із запахом волі і думала. Ні, швидше, не думала, а слухала мелодію вічності, яка лунала в серці.
Наші відносини з Мішкою. Складні, неоднозначні, болісні... Вони змінили мене, навіть не знаю як. Так ніби моя душа від усіх подій останніх трьох років вкрилася панциром, від якого удари долі стали не болючі, але і краса крізь який не проникала, панцир, який заважав мені бачити світ по-дитячому безпосередньо та не давав мені творити . Я задихалася в цьому панцирі, ставала прозаїчною, цинічною, корисливою. Загалом, ставала "як усі". А що, і виходило непогано виживати!
А тут він зняв цей панцир, звільнив мене. Відчуття польоту. Відчуття вітру у серці. А ще — подих вічності на обличчі...
Так, ніби ми з Мішою танцюємо танець. Танго у повітрі. Танець божевільний і пристрасний. Танго у небі. Особливе танго там, де немає простору і часу. Лібертанго. А кінець цього танго — у вічності. Ми намалюємо цим танцем красу, якої світ ніколи не бачив до того, зробимо людей кращими, змінимо щось у серцях оточуючих. А самі залишимось у вічності. Бо наше почуття — це не любов і не пристрасть. Це щось древнє і могутнє, як стихія, вітер чи море, чи земля. Це щось непереможне, що може змінити світ, або створити новий. Але за красу і могутність, яку несе ця стихія, треба платити. І я знаю, відчуваю, що врешті— решт хтось із нас мусить дуже дорого заплатити...
Це відчуття близького кінця зовсім не страшне. Так, ніби є робота, доробивши яку, мусиш рухатись далі. А там, далі, у вічності, любов уже не має умовностей. Там немає грошей, віку, соціального становища, тілесних бажань...
І якщо Бог нам дарує Там зустріч, то ми станемо одним цілим. І ніякі "життєві обставини" уже нас не розділять. Бо ми станемо зіркою, сонячним теплом, ласкавою усмішкою, загадкою ніжності, подихом вітру, поривом музики...

Щоденник Марини, 7 січня 2009

Міша уже чотири дні хворів, тому не приїжджав. Ми спілкувалися по телефону. Але сьогодні сказав, що йому вже краще — тому прийде. Я чекаю його так, ніби не бачила вічність. Хвилини тягнуться, мов роки.

(пізніше)

Вже і вечір скоро, а його нема й нема. Не витримала, подзвонила.
— В мене сьогодні не вийде зайти.
— Чому? Ти ж обіцяв! Сьогодні Різдво. Ми так довго не бачились. Чому не провести цей вечір разом? Заходь колядувати.
— Не знаю — не знаю. Мабуть не вийде.
— Ну то кажи зразу — вийде чи ні. Я теж не збираюся сидіти дома одна.
— Я передзвоню.
— Коли?
— Через годину.
І не передзвонив взагалі, і не зайшов. Я так розсердилася і засмутилася. Хотіла піти до кумів колядувати — вони мене звали, але в мами почався черговий припадок: "Ти належиш лише мені. Моя дочка! Нікому не дам, нікуди не пущу! Нема чого шлятися попід хати. Сиди дома!". І так до безкінечності... Ну його все! Вимкнула телефон і сіла за комп’ютер. Різдвяний вечір був "радісним і веселим".

Щоденник Марини, 8 січня 2009

Зайшов Міша. Хвалився, що де він тільки вчора не був. Я так зрозуміла, що був і в своєї колишньої дівчини Тані. Тобто в усіх, крім мене!
Треба було звозити маму в центр міста, то вони з Мишком поїхали, а телефон його залишився заряджатися вдома. Я не витримала і почала читати його СМС-ки і ММС-ки. І що ж? Виявляється, весь цей час він спілкувався з Танею. Ну розумію, не приїжджав сюди, щоб не заразити мою дитину. Але їздив до Тані весь час! А вона, що вона йому пише!
"Я нічого з собою не можу зробити. Я любов тобі свою віддаю, а натомість хочу твою." Присилає йому фотки, де вона гола. ГОЛА! Може й спав він з Танею за ці дні, хто його зна...
Хоча Мишко сам мені про Таню розповів, і сказав, що в неї є інший хлопець, з яким та має одружитися, але я просто якимось сьомим почуттям відчула, що між ними щось є. Така образа це для мене, що прямо описати неможливо. І це в той час, коли я молила Бога, щоб він швидше одужав, Мишко, може, цілував і обіймав ту Таньку! Так підло, так жорстоко. А я не можу навіть влаштувати йому сцени ревнощів. Що, буду питати, чим вона краща мене? Їй 20, мені 26 — ще питання є?
Сиджу зараз поряд з Мішею. Бачу, він почуває себе винним, намагається розвеселити мене. Але все, промінчик погас. Дивлюся на нього і думаю: ну як ти можеш так? Зараз цілувати мене, через годину обіймати Таньку, через дві ніжно розмовляти з Настюхою (І така бе в нього була літом). Невже ти не бачиш, як це брудно і підло? Ти ж не такий, ти інший, добрий і світлий. Навіщо ж робити боляче тим, хто тебе любить більше життя? Як ти так можеш?
Він пішов. Я не можу заспокоїтися. Поклала спати дитину, а тепер сиджу і думаю. Те пекуче "навіщо?" не дає мені спокою. Може, справді Міша мене ніколи не любив? Може, це все моя вигадка? А я для нього так, кольоровий метелик у величезній колекції трофеїв. Але ні, відчуваю, що це не так. Та що ж тоді так, і як він може бути таким всеядним?
Тут подзвонив брат моєї подруги Антон.
— Привіт.
— Привіт.
— Марино, а пішли погуляємо. Така чудова погода.
— Пішли.
Давно знаю, що я Антону подобаюсь, а він мені завжди був як подружка. Ну що ж , підемо гуляти. Чуєш, Міша, поки ти облизуєш свою Таньку, я теж не сидітиму в чотирьох стінах! Піду гуляти назло тобі.
Ми з Антоном зустрілися біля ресторанчика, зайшли разом всередину. Випили, потанцювали. Як давно я не танцювала! Мишко не любив це, казав, що то не для нього. А я люблю танці! Люблю рухатись на хвилях ритму, пропускати музику через себе, розчинятися в ній — і самій ставати музикою. Жити в ритмі танцю, летіти в танці, коли серце завмирає від захвату — це по-моєму!
Потім ми йшли додому. Сніг від морозу ставав пухнастим і легким, мов пір’їнки, вітер розвівав їх — і в повітрі танцювали сотні грайливих іскорок.
Іти було далеко. Ми випили добре, навіть можна сказати, багато. По дорозі кілька разів впали. І тут Антон сказав:
— Давай зайдемо до мене погріємось, а потім я тебе проведу.
— Ні, не треба. Я сама дійду. — просто відчула в його словах щось таке, що викликало у мене страх. Страх залишитися з Антоном наодинці.
— Як це сама? Не дозволю, щоб ти йшла сама! Погріємося і я тебе проведу. — Антон якось раптово підхопив мене на руки і поніс до будинку.
Коли ми опинилися в квартирі, він одразу почав мене цілувати. Це було настільки гидко і неприємно. Так, ніби я поринала в бруд, у тягучу трясовину болота, звідки не вирватись, від якого не очиститись...
Ледве вирвавшись із Антонових п’яних обіймів, я вирішила діяти хитрощами.
— Ми мало випили. Тобі так не здається? Є в тебе дома щось спиртне?
Може, якраз напою його до втрати свідомості, а сама потім втечу. Ключі в нього в штанах.
— Для тебе, кицю, що хочеш. У мене є коньяк. Але обіцяй, що потім підемо в ліжечко.
Яка я тобі на чорта киця? Подивися в дзеркало на свою п’яну пику, кіт облізлий! В ліжечко хочеш? Ну і спатимеш там, обіймаючи пляшку коньяку.
— Підем, підем. Діставай коньяк. Вип’ємо за любов.
Скільки в тебе ще треба влити, щоб ти відключився? По очах бачу — небагато. І раптом згадалися мені Мішині очі. Так несподівано — його очі ніби виникли переді мною, осяяні зсередини якимось особливим світлом. Усміхнені, радісні, чисті. Очі, в який відбивається полум’я свічок на богослужінні. На що я їх хотіла проміняти? На оцю істоту, що втратила людську подобу з порожнечею замість погляду.
Міша, я саме зараз, в оцій пропитій квартирі зрозуміла, що ти — справді моє життя. Та нехай в тебе буде хоч тисяча тих дівок! Бачити тебе, розмовляти з тобою — це щастя, якого мені ніхто не замінить...
— Ки-и-и-ця. Кажи тост.
Ой, здається, я забула про цей головний біль — Антон. Треба швидше "клеїти лижі" звідси.
— Тост? Звичайно, про любов. Тільки до дна. — Я багатозначно посміхаюсь з-за бокала.
Дивлюся, як Антон випиває чарку і ставить її на стіл.
— Якось в тебе так нудно. Включи телевізор.
— Ща-ща, кицюню.
"Котик" на четвереньках добирається до телевізора. Я швидко виливаю коньяк в його чарку. Коли він повертається, смачно допиваю останні крапельки з чарочки.
— Гарний коньяк. А ти що ж ? Тост був — за любов, до дна. Не годиться так — ти ж мужчина!
Антон з ідіотським здивуванням дивиться то на чарку, то на мене.
— Я ж пив! Тільки що! Не може бути...
— Ай-ай-ай! Допився вже до "білочки". Забуваєш, що було хвилину тому. Позор!
— Ні. Ні! Я пам’ятаю. За любов! — отак, молодець, чарочку в рота — ще один крок до спокійного мирного сну.
Така процедура з різними варіаціями продовжувалася, поки не спорожніла пляшка.
— Кицю, а тепер... Ти ж обіцяла...
Не встигає договорити, падає на підлогу і засинає. Мені стає до того смішно, що кілька хвилин беззвучно регочу (не розбудити б "мачо"!). Потім починаю витягувати ключі. Тихенько. Тихо. Обережно! Тс-с-с! Коли ключі вже в моїй руці, за зап’ястя мене хапає... Антон. Бачу вже майже тверезі очі, на дні яких закипає лють.
— Ти куди зібралася, киця? Я ж тебе люблю!
— Люблю чи хочу? Це різні речі.
— І люблю, і хочу.
Зненацька він підривається на ноги і кидає мене на підлогу. І подумати не могла... Він стільки випив! Де ж взялися сили?
— Ти будеш моєю! Тут і зараз.
— Ах ти козел! Ти мене спитав, чи хочу я цього?
— Ляж! — він знову кидає мене на долівку, — Не хочеш зараз, захочеш потім. Я мучуся цим от уже десять років — з першої хвилини як побачив тебе. Ти ж за цей час встигла вийти заміж за мого найкращого друга, родити дитину, розлучитися, завести роман з немовлятком (так-так, це я про твого Мишка! Що, думала, про це ніхто не знає? Та все місто тебе перемиває на язиці!). А я жду і жду, як ідіот, поки зможу підступитися до тебе.
— Ти і є ідіот! Ми ж у багатоповерхівці. Я буду кричати! Сюди люди збіжаться! Ей! Рятуйте! Уби-ва-ають!!!
— Кричи-кричи, скільки влізе. У мене тут під час вечірок і не таке кричать. Сусіди ой як бояться! Так що кричи, голосніше!
Ми починаємо беззвучно боротися. Сили нерівні. Відчуваю, що не можу його відштовхнути, його руки притиснули мої зап’ястя до полу...
Ах ти сволота! То слабка жінка для тебе лише іграшка для насолоди! Раптом згадую, як ніжно, трепетно, мов квітку, обіймав мене Мишко. А тут цей... слимак. Не дозволю себе опоганити, чуєш, не дозволю!
Вивертаюся як ящірка і впиваюсь зубами в його руку. Ніколи не забуду моторошного і приємно-п’янкого відчуття, коли зуби розривають живе тіло і по підбородку тече гаряча кров... Хотів сексу? Отримуй!!!
— Ах ти сука!
І Антон б’є мене почому бачить. Я підіймаюся, намагаюся втекти, але удар знову скидає з ніг.
— Не хотіла кохання, то й жити не будеш. Кінець тобі!
Я вже ніби не відчуваю болю. Все ніби в тумані. Я відлітаю звідси... Мишко, ти, може нічого й не дізнаєшся. Я лишилася чистою. Для тебе. Хоч, може це тобі і байдуже...
О-о-о! Що ж це таке! Антон з усієї сили б’є мене в живіт. Ні, ні! Це просто жах! Я не стерплю такого болю! Він знову замахується ногою, але втрачає рівновагу і падає...
Тиша.
Я тихенько підвожуся. Що, стукнувся головою і вбився? Так тобі, козлові, й треба! Але ні, він просто спить. Похропує. Що це у руці? Ключ! Значить, зараз будемо тікати!
Як же болить живіт! Підвестися не можу. Стаю на четвереньки і по стіні, по стіні. Що це таке гаряче? Раптом розумію, що то кров. Я вся в крові. Звідки? Адже лише око підбите та розквашена губа. А тут кров, ціле море крові...
В кімнаті темно. Ніколи роздивлятись, звідки ця кров! Тікати, поки не прокинувся цей... Дома подивлюся.

Записи Михайла, 8 січня 2009

Я винен перед Мариною. Справді, їздив кілька разів до тієї Тані, своєї колишньої дівчини. Так подобалась її нав’язлива увага, її запобігання переді мною, її покірні закохані очі. Та я не хотів, щоб про це дізналася Марина! Не хотів, щоб ці мої ігри з Танькою зруйнували те велике і світле, що народжується між нами.
Марина перерила мій телефон, я одразу це побачив. Але якісь там ММС-ки та фотки — хіба це причина для хвилювання? Та і чого лізти в чужий телефон?
Марина якось замовкла, посмутніла, замкнулася. Навіть очі перестали сяяти радісним світлом. Намагався розвеселити — даремно. Ніби панциром укрилась, крізь який не пробитися. Так і пішов додому.
Зараз ніч. Десь уже під ранок. Не можу спати, хоч плач. Провина разом з якимось недобрим передчуттям наганяють просто надприродній страх. Маринко! Дурень який я! Чи варті ці мої дрібні інтрижки хоч однієї твоєї сльозинки?
Ну не можу спати! Тихенько, щоб не розбудити маму, вибрався з квартири. Піду хоч попід вікнами поброджу — і то ближче до коханої.

(Дописано пізніше, напевно, вже 9 січня 2009)

Бог таки є на світі! Сьогодні відчув це настільки реально, ніби Він прийшов і торкнувся моєї руки. Лише Він рятує нас із безвиході, лише Він творить дива, лише Він розпоряджається життям і смертю...
Зараз, коли вже все позаду, все одно не можу повірити в те, що сталося. Може, описавши всі події на папері, якось доведу до ладу свої думки?
Отже, перед світанком я пішов до Марининого дому. Вікна темні — звичайно, всі ще сплять! Раптом я почув кроки. Марина? Звідки?
Вона йшла, дивно похитуючись. Коли наблизилась, в ніс мені ударив сильний запах алкоголю. П’яна? Та я ніколи не бачив чарки у неї в руці!
— Міша! Звідки ти тут? — Марина раптом упала на сніг.
Напилася так, що на ногах не встоїть? Ні, ні, тут щось інше! Я підбіг до неї, підняв її на руки. Очі закриті, голова безладно хитається. Руками відчув щось гаряче, чим був просякнутий її одяг. Кров? Звідки? Маринко, що ж з тобою сталося? Тоді нарешті я побачив її підбите око та напухлу губу. Де ти була, що з тобою зробили, моя дівчинко?
Я забув, що можна було викликати "швидку", зупинити машину чи зайти до Марини в дім. Ні, я просто побіг з нею на руках до лікарні. Не відчував ваги її тіла, не відчував своїх ніг і рук. Просто біг, щоб урятувати найдорожче.
Медики аж жахнулися, коли заніс Марину. Уже і я був у крові, а вона так і не прийшла до тями. Але головний лікар був справжній мужик.
— Тачанку, швидко. Включіть апарат УЗІ. Підготуйте операційну! Швидко, ви що тут всі позасинали. Бігом!
За мить очі Марини розплющились. Якимось байдужим поглядом вона оглянула всіх — так ніби не бачила нічого. Раптом зустрілася поглядом зі мною, і заіскрився в очах вогник колишньої радості. Марина ледве розтулила пошерхлі губи.
— Міша, ти тут? Невже Танька — то просто...
— Мариночко...
— Я не зрадила тебе. Лишилася чистою. Лише твоєю. Назавжди. А ти, виявляється, теж до мене небайдужий. Так жаль відходити саме зараз...
— Яке відходити! Що ти верзеш?!
— Думаєш, я не відчуваю...
— Так, досить! ЇЇ не можна говорити! Ложимо на тачанку. Хлопче, заберися звідси врешті-решт! — голос лікаря лунав як в армії.
Уже з дверей ліфта, коди її завозили, Марина з останніх сил крикнула:
— Міша, привези мені священика і маму!
Звичайно, я привіз їх. От ми в вестибулі чекали лікаря. Маринина мама то плакала, то замовкала, дивлячись порожнім поглядом в стіну. Батюшка нечутно молився. Тут вийшов уже знайомий лікар.
— Хлопче, підійди сюди.
— Чого він, я її мама, я!
— Жіночко, заспокойтеся, я до вас вийду! Хлопче, пішли в кабінет!
Лікар привів мене до себе, замкнув двері та й каже:
— Як її мати? Дуже? Можна з нею взагалі розмовляти?
— Не знаю! Та при чому тут мати? Що з Марино, ви скажете врешті-решт! Як пройшла операція?
— Операції не було.
— Що-о-о? Ви ж мали.. Грошей хочете? Ось, — я всунув йому щойно отриману в банкоматі свою стипендію, — Потім дістанемо ще.
— Хлопче, заберіть свої гроші! Не всі люди поки що купляються! Я зробив усе, що міг. Марині зробили УЗІ. До речі, це від вас вона була вагітна?
— Вагітна? Не може бути! А чому була? Як це була? Вона що, померла?! Відповідайте в кінці кінців!
— Так, вагітна. Майже місяць вагітності. А була тому, що, молодий чоловіче, треба піклуватися про жінку в такому стані! Берегти її. Це ви її так побили? Звідси підете прямо в тюрму! Я про це потурбуюся!
— Побив? То її побили?
— Ще й як! Дитину вона втратила. А ще ця кровотеча, надто сильна кровотеча. Вже нема сенсу робити операцію...
— Як це нема сенсу? Вона що, помре?!! Не мовчіть, не мовчіть, бо зараз помрете ви! Тут і зараз.
— Помре — не помре. Я проста людина. На такі питання може відповісти лише Бог. І лише Бог може її зараз врятувати.
— Але ж ми живемо в двадцять першому столітті! І щоб людина просто так померла через звичайну кровотечу?
— Двадцять перше століття! А яка в нашій районній лікарні апаратура? УЗІ, скальпель і наркоз? Нас же ой як давно не фінансують. Якби вам більш устатковану лікарню, то, може...
— То віддавайте її, я завезу!
— Ваша Марина втратила надто багато крові. Не мучте її. Дороги вона не переживе.
— Що ж можна зробити?
— Попрощатись — і бути поряд до кінця.
— Кінця чого? Чого ви мовчите?
— Скажіть її мамі, що зможете. Тільки так, щоб та не влаштовувала Марині істерик. Хай дівчинка іде собі спокійно...І ще цей священик! Навіщо ви його сюди приперли? Не пушу в палату попа!
— Марина так хоче. Будь ласка, дозвольте.
— Ой, та добре. Все одно вже гірше не буде, — сердитий швидше за все на самого себе та власну безпорадність лікар вийшов з кімнати.
Я опинився сам на сам з таким болем в серці, що хотілося кричати. Вити, кусати лікті, качатись по підлозі, битися головою в стіни... Збожеволіти, щоб не відчувати, не розуміти.
— Ну що там? Як Марина? Що сказав лікар? — Мати Марини ледь не збила мене з ніг.
"Господи, я не зможу сказати їй цього, не зможу."
— Лікар дозволив нам з нею поговорити.
— Значить моїй дівчинці краще. Слава Богу!
Ми з Марининою мамою зайшли в палату. Священик чекав в коридорі. Марина, бліда-бліда, лежала на ліжку. Побачила нас, посміхнулася.
— Рідні мої! Така рада вас бачити!
— Як ти, дитинко? Краще? — мама кинулась до ліжка.
— Мамо, не хвилюйся, мене нічого не болить. Все добре! Лише слабкість якась. І холод. Ви відчуваєте, як тут холодно?
Мені також стало холодно. Невже оце і все? Отак і скінчиться наша любов? Так швидко, так бездарно, так безплідно...
— Мариночко, Міша казав, ти мала мені щось сказати? Щось дуже важливе. Ти хотіла розповісти, хто це з тобою зробив?
— Ой, та не про це зараз. Не пам’ятаю я.
— Чи не хочеш сказати? Це що, Міша? Я його вб’ю власними руками!
— Ти що, мамо. Міша мене врятував!
— Все одно це через нього! Ненавиджу його, козла!
— Мамо, заспокойся! Мені важко говорити. Вислухай, не перебиваючи. Пам’ятаєш, я привезла з Києва рибу?
— Так, і пожаліла дати її дитині. Для свого козла берегла! — мама говорила так, ніби мене тут немає, або я глухий.
Та я мовчав. Навіщо псувати Марині останній в її житті день?
— Мамо, я ж просила.
— Мовчу.
— Мамо, дістань ту рибу, але не розморожуй. Просто витягни зсередини те, що там є. Нікому про це не кажи і не показуй. А гроші тратити почнеш десь через півроку. І то — обережно.
— Які гроші? Мишко, поклич лікаря! Вона ж марить!
— Я при здоровому глузді. Ти можеш хоч трішки довіряти мені? І ще. З Києва, дізнавшись про мою смерть, зателефонує нотаріус. Скажеш йому, що це трагічна випадковість, і матеріали розсилати не треба. Не хай він пришле їх тобі. Ти прочитаєш — і все зрозумієш.
— Про яку таку смерть? Дівчинко, тобі ж уже краще! Що ти мелеш! Навіть думати не смій!
— Добре, добре, мамо. Але раптом що, пообіцяй мені це зробити.
— Та обіцяю. Лише не хвилюйся.
— І ще. Підійди ближче. Мамо, я ніколи тобі не казала. Вибач, я була поганою донькою. Засмучувала тебе. Не виправдала твоїх надій. Не була "така як всі". Ніколи не слухала твоїх порад. Прости, вибач. Знаєш, а якось у всій цій каруселі, що зветься буденним життям, я так і не знайшла хвилини сказати тобі, як сильно я тебе люблю. Ти, Світланка і Мишко — ото й є усе найдорожче. Матусю, прости мене за все!
— Донечко! Ти говориш так, ніби прощаєшся! Ану підбадьорся! Може ти їсти хочеш?
— Ой, мамо, так хочу! Випечених тобою булочок і котлеток.
— В мене немає грошей на м’ясо для котлет. Та нічого, щось придумаю. Донечко, я через годинки три принесу тобі їжу. Одужуй! І виганяй швидше цього Мишка! Він втомить тебе, — мама зиркнула на мене
— Він ще слова не сказав.
— Так, не сперечайся. Я тобі що сказала. Мишко, ану бігом звідси!
— Мамо, — Марина через силу почала підводитись на постелі, — Мені ж хвилюватися не можна...Ой!
— Ой, та добре, добре! Хай уже залишається. Але я йому це ще згадаю! Мариночко, Свєту привести?
— Навіть не знаю. Не треба. Хай не бачить мене такою. Ще плакати буде.
— Пока, донечка. Скоро повернуся!
— Пока.
За Марининою мамою зачинилися двері. Тиша і спокій обійняли палату. Лише чутно було, як сніжинки шелестять об скло. Хурделиця на дворі.
— Мишко, чого ж мовчиш? Підійди до мене.
— Марино, — не міг я висловити біль, що роздирав мене на шматки, не знаходив слів, — Марино...
— Дурненький, я бачу сльози в тебе в очах. Ну чому ти такий? Думаєш, я не знаю, що помираю? Я і маму відіслала, щоб вона не бачила. А ти... я люблю тебе.
— Марино, та не може цього бути! Ти ж ось, зовсім поряд!
— Зараз і ти поряд. А зовсім скоро ми будемо так далеко, в різних світах. Я — там, ти — тут.
— Мариночко, це все сталось через ту Таньку? Який же я ідіот!
— Яка тепер уже різниця? Ні, ти справді ідіот! Поки я тут, іди сюди, обійми мене і поцілуй міцно-міцно.
— Мариночко...
Ніжність, якась неземна радість, щастя до сліз...
Через десять хвилин я запитав:
— Там батюшка в коридорі. Ти просила привезти.
— Так, так. Мишко, позви його і почекай за дверима. Зараз мені потрібна сповідь. Не хочу нести важку ношу своїх страшних гріхів у вічність. Позви його!
Я вийшов і сказав священику, що зайшов. Поки він був у Марини, я стояв під стіною і думав. Не може такого бути! Не буває безвихідних ситуацій! Що робити, що? Адже її життя ще є, ще тліє! Як зберегти цей тремтливий вогник від того страшного, що насувається? Я люблю її, молю Бога про порятунок. Та цього замало!
Тут вийшов священик.
— Не кожному дається таке благословення — сповідь і причастя перед смертю. Вона предстане перед Богом чиста, як немовля.
— І ви не вірите, що Марина виживе?
— Міша, я надто багато бачив на своєму віку...
— І ви не вірите в чудо?
— Вірю. Та... Ми повинні смиренно переносити всі нещастя, що нам даються. Змирись. Нічого ти вже не зміниш. Змирись. Смирення — ось що тебе врятує. А біль залікує час. Змирись та молися Богу. Я йду вже. А ти смиренно неси свій хрест.
Батюшка пішов, а я не міг зайти до палати. Якась неясна думка не давала мені спокою. Щось, мов кусюче мишеня крутилося у свідомості. Крутилося — і не давалось в руки.
Змиритись? Просто чекати — поки вона помре? Просто, склавши руки, дивитись як відходить в небуття кохана людина? І це таке смирення? Змиритись перед злом, несправедливістю, жорстокістю — і смиренно дозволяти Сатані правити тут свій бал? І це християнське благочестя? Ні, я не хочу так! Не змирюся із смертю! Попрошу Божої допомоги — і переможу її! Хай темрява йде в пекло, де її і місце, а тут їй немає чого робити!
Раптом у вухах пролунали слова лікаря: "Якби вам більш устатковану лікарню, то, може...". Може — порятунок? А тоді застереження: "Дороги вона не переживе." А раптом переживе? Господи, я молитимусь до тебе так, що ти врятуєш її. Я вірю! Тепер уже знаю, що робити. Заходжу до палати, беру Марину на руки.
— Куди ти несеш мене, коханий? Залиш, я не маю сил. Так втомилася.
— Ні, ти маєш сили. Зберися, подумай, у тебе ж донька, мама!
— Я подумала про них. Матеріально вони забезпечені до кінця життя.
— Хіба справа в грошах?! Нам всім потрібна твоя любов!
— І тобі?
— Так, мовчи. Що б я не робив, мовчи! Бережи сили — нас чекає далека дорога!
— У вічність?
— Не у вічність. Поки не туди. В життя. У сім’ю, яку ми створимо. Для дітей, які ти мені народиш, для всього того, що ми з тобою ще маємо зробити разом.
— Це пропозиція руки і серця?
— Ти і тут жартуєш. А я серйозно. Я ж люблю тебе.
— Що? Ніколи не чула від тебе цих слів. Так мріяла почути — а ти мовчав.
— Так, я люблю тебе. А тепер все. Мовчи. Ні слова.
Я вийшов у коридор. Ніде нікого. Може, вдасться пройти непомітно? Тихо і швидко-швидко. Може, добіжу?
Уже на порозі входу до відділення "швидкої" я почув жіночий голос позаду:
— Хлопче, ану зупиніться! Це що за фокуси? Зупиніться, бо охорону викличу. Неподобство! Зупинися, я тобі кажу!
Я швидко закрив двері, поставив Марину на ноги, підсунув шафу — щоб та скажена медсестра не відкрила. Повернувся спиною до дверей і побачив...шоковану рятувальну бригаду, дві медсестри і лікар. Це були не ті, що прийняли нас з Мариною.
— Ви...Ви терорист?
Ці слова мені були як прозріння, як правильна відповідь на питання: "Як дістати машину?". Я схопив ножа, яким ці медики щойно різали хліб для обіду, та приставив його до горла переляканої Марини.
— Всім залишатися на своїх місцях!!! Або я переріжу їй горло! Машину мені, швидко!
— Яку машину? "Швидку"?
— "Швидку"! І то зараз!!! Чекаю дві хвилини. Потім вбиваю цю дівку!
— Коханий, ти збожеволів?
— Я тобі сказав, що б не сталося, мовчи!
Рука медсестри потягнулася до телефону.
— Ні з місця! Ніякої міліції! А то уб’ю її прям зараз!
Я попрямував до виходу, міцно тримаючи Марину. Всі в кімнаті завмерли. Відчинивши ногою двері. Я побачив на подвір’ї "Швидку". Ну, ще кілька кроків!
Раптом з машини вискочив водій і кинувся на мене. Від несподіванки я не знав сам, що роблю. Ще й Марину треба тримати. Я відхилився вбік і встромив ножа шоферу в ногу. Його дикий вереск почув, коли уже заводив машину. Ну, з Богом!
Шлагбаум при виїзді не відкрили. Та які у нас ті шлагбауми?! Лише друзки розлетілися.
Ті гади неодмінно викличуть міліцію. Господи, тільки б встигнути, тільки б не піймали! Та в таку заметіль знайти будь-кого буде ой як важко. Два метри — і нічого не видно. Як же добратися до сусіднього міста? Сучасна клініка там, з новим обладнанням, вони обов’язково врятують мою Марину! Її слабкий голос перервав мої думки:
— Ти правда міг мене зарізати? Невже ти...
— Ні, я при здоровому глузді. Просто ті ідіоти не дали б мені тебе забрати. Ми їдемо в інше місто — там тебе врятують.
— Я не переживу дороги.
— Лікар теж так сказав. Але це неправда! Переживеш, якщо схочеш! Будемо молитися і просити в Бога дива.
Хуга, вітер, страшенний мороз, ожеледиця... Отче наш, іже єсі на нєбєсі... Шалена швидкість, один невірний рух руля — і ми обидва розіб’ємося... Живий в помощі Вишнєго, в крові Бого Нєбєсного... Маринка, вона ще дихає?... Да воскрєснєт Бог, і расточатся вразі Єго і да бежат от лица Его все ненавидящие Его..
Я пам’ятаю все те уривками. Страшенна напруга. Смерть за плечима. Страх. Гаряча молитва і віра Бога. Віра, що він зараз тут, поруч, не дає нам потрапити в аварію, утримує життя в безпомічному тілі Маринки. Це була така глибока певність, що я вже майже перестав сумніватися...
— Міша, зупинись. Даремно все це. Уже все, зупинись, попрощаємось.
— Не попрощаємось! Чого ти така боягузка? Молись, молись весь час. Де є молитва, смерть відступає. Прожени її, прожени, чуєш?
Я плакав і молився, а машина стрілою пронизувала стіну хуртелиці...
Невже, невже я уже в місті? Ось вогні лікарні, ось!
— Мишко, вибач, я не змогла...
Померла? Ні, не може цього бути! Не може бути! Лише не зараз!!!
Коли я в’їхав на подвір’я лікарні і зупинився, обернувся до Марини, яка лежала на кушетці. І почув дихання. Переривчате, ледь чутне ЇЇ дихання... Слава Тобі, Боже! Лише втратила свідомість.
З Маринкою на руках я піднімався по сходинках лікарні...

Минуло п’ятдесят років

По яскраво-ніжній весняній траві ішли двоє стареньких. Голови їх були білі-білі, як сніг. Вони мали зморщені руки та тремтячі коліна. Але дивилися дід з бабусею один на одного так радісно і ніжно, що обличчя їх були прекрасні неземною красою...
— Ти знаєш, який сьогодні день?
— Марино, я старий, але поки що без склерозу. Пам’ятаєш, яка ти була гарна в білому платті?
— Старий дурнику, коли це було!
— І за все це ми маємо бути вдячні Богу.
— Та ще твоїй любові, — бабуся ніжно торкнулася дідового волосся.
— Після служби до нас приїдуть діти з онуками. Як наш будиночок витримає такий табун людей!
— Ти знаєш, мені Світлана казала, що скоро ми станемо прабабусею та прадідусем.
— Її дочка?..
— Атож.
— Ну, слава Богу! Недаремно ми прожили на світі. Як ти думаєш?
— Недаремно, Михайле, недаремно, — зітхнула бабуся.
— Чого зітхаєш?
— Та ти поглянь, яка весна! Краса яка, ніби п’ятдесят років тому...
— Так, краса.
Вони йшли і йшли по свіжому споришу під теплим сонцем до церкви. Молитися за дітей і за онуків, за весь світ, щоб добро і любов ніколи в ньому не зникали...
А сонячні промені танцювали таку до болі знайому мелодію. Лібертанго. Пристрасна і прекрасна мелодія. Цілий світ краси і гармонії, така проста і непереможна сила. Любов до життя, до кожної його хвилини.
Сонячні промені вигадали до мелодії слова і шепотіли їх світу. Слова про життя і кохання двох, які Любили. Змагалися зі злом. Шукали Світла. Падали в безодню. Поверталися з неї. Змагалися — і врешті решт перемогли.
"Я хочу бути з тобою одним цілим. Перестати бути собою, а стати частиною твого єства, частиною твоєї сили. Бути твоєю ніжністю, твоєю дивною невловимою душею, і разом з нею прагнути до Бога..."
А легкі прозорі листочки згідливо кивали в такт, кружляючи під музику, яка лунала десь дуже здалеку. Звідки? Може, із вічності... Музику, що належала двом, які стали однією ясною зіркою.
Лібертанго. Легкі, мов подув вітру, акорди, у яких звучать всі вічні людські питання...