Мар’яна САПУН
У світлі сутінків
День 1
Старі дерева із зморшками на чолі сумно цілують пошерхлі вуста сухої трави. Ні пташки, ні звіра, ні комах. Моторошна тиша переривається лише шаленими поривами вітру, що жене до горизонту перетліле листя...
Думаєш, пожежа? Ні, просто смішний нецікавий екологічний термін «глобальне потепління». Я іду по цій землі, що схожа на дитячу картинку для розфарбовування: залишились усі контури і силуети, лише хтось, дуже лихий, витер гумкою кольори та живих істот.
Іду лісом. Дуби, ви такі могутні. Можливо ви пам’ятаєте ще Україну часів козаччини? Мовчать, лише докірливо хитають голими гілками.
Іду містом. Такі чепурні будиночки. Заходжу в один: м’які меблі, вся побутова техніка, одяг — усе те, чого так прагнемо ми. Але — порожнеча. І так — на тисячі кілометрів. Сідаю в автомобіль: бак повний бензину. Розганяюся до шаленої швидкості. Година за годиною. День. Ніч.
Ось зараз, як завжди, з-за повороту винирне Дніпро. Але...
Жах, паралізуючий, непереможний охопив мене так раптово, що ледве змогла зупинити машину. Замість Дніпра... Потворним глибочезними шрамом з хижими зубами каміння тягнулась колишня ріка. А ближче до середини переходила в бездонне провалля, що дихало до неба полум’ям розпеченого ґрунту. «Води!» — стогнала земля руслом колишнього Дніпра.
Ні! Це не мій світ! Годі! Хочу назад!!!
«Пробач, але попереду ще...»
День 2
Якщо їхатиму вздовж русла Дніпра, потраплю до Києва. Залишилося їхати приблизно годину. Що це? Якась сіро-сиза хмара на горизонті пульсувала, мінилась райдужними переливами. Чим ближче під’їжджаю, тим ясніше розумію — це «повітря» над тим містом, куди я поспішаю. Приїхала. З розгону вриваюся в густий туман смогу, включаю фари, щоб ні з ким не зіткнутися. Дивно! Столиця, а ніякого дорожнього руху. Певно, тому що я на окраїні. Доїжджаю до центра. Нікого, жодної машини чи людини. Що ж робити? Що чи кого шукати? І головне — ДЕ шукати?
Стоп. А якщо заїхати в бібліотеку? Можливо, я знайду там пояснення?
Ось струнка будівля бібліотеки Вернадського, така знайома мені, освітлена світлом. Можливо, тут є люди? Люди! Заходжу у вестибуль, пригадавши, що не маю читацького квитка. Ну що ж, може попрошу пропустити. Але — тиша. Все так, як я пам’ятаю, хіба от інтер’єр сучасніший та товстенний шар пилу на підлозі. Проходжу бібліотекою — нікого. Але на стенді під назвою «Остання битва» знаходжу цікаві книги. Іван Бокий «Перед тупиком. Світовий бестселер», 2167 р. Розгортаю: «...в роботі, в розвагах, в науці, в мистецтві сучасного світу є частка льодяного холоду, який врешті-решт поглине всіх нас. Єдине актуальне питання: «Навіщо?» Наш науково-технічний прогрес безумовний і тріумфальний, але... Сучаснику, а тобі не здається, що він кульгає на одну ногу? Як ти гадаєш, де ж ми помилилися? На якому роздоріжжі людство вибрало напрям: «І сам загинеш, і коня втратиш»?» Згортаю всі книги зі стенду в купу і несу до читального залу. Не помічаю ні часу, ні мертвої тиші, ні задушливого повітря. Читаю.
«Історія України 21 сторіччя». Цікаво, що ж відбувалося з моєю країною? «Екологічні та політичні проблеми уже не є окремими для кожної країни... 2181р. -Україна, як і весь світ, потерпає від засушливого клімату. Дощ став явищем надзвичайно рідкісним та цікавим. На територіях, де, за прогнозом синоптиків, очікуються опади, збираються величезні натовпи туристів. Поля зволожуються з водойм, але цей резерв теж не безкінечний...
2193 р. — Протистояння Росії і США досягло свого апогею, і, за прогнозами наших учених, не обіцяє Україні нічого доброго, адже наша територія надто близько до зони планованих бойових дій.
2203 р. — У США винайдено ядерну зброю, що не руйнує будівлі та інші матеріальні цінності, при цьому за день знищуючи все живе.
2205 р. — Аналогічну зброю розроблено в Росії... »
Далі читати не можу. Згортаю книгу. На очі потрапляє газета. Число — 31 серпня 2208 р. На першій сторінці: «Вчора США офіційно оголосили війну Росії. ЯДЕРНУ ВІЙНУ. При цьому Україна опинилася між двох вогнів. Поможи нам, Боже!»
Ось журнал з назвою «Зрозуміти, щоб вижити», № 34, 2210 р. Перша стаття «Мутації як порятунок», доктора біологічних наук Бондаренко Євгена: «Ніхто не міг передбачити, що виживемо саме ми. Колись світ зверхньо співчував нам. Чорнобиль, Південноукраїнськ, Запоріжська АЕС — ці слова стали болем мільйонів людей. Але еволюція не зупиняється ніколи. Діти, народжені у радіоактивному середовищі — ті що змогли вижити — з кожним поколінням ставали все більш нечутливими до радіації. І от після Третьої світової, якій знадобилося лише два роки, щоб знищити населення земної кулі — ми, українці — єдина нація на планеті. Мільйони міст, заводів, фабрик, узагалі будь-які ресурси і можливості — все до наших послуг. Але як страшно: увесь Всесвіт — і Україна. Ми самотні. На нас покладена величезна відповідальність. Чи виправдаємо її? Ми не маємо права на помилку...»
Цей же журнал, 2312 р., матеріали Інституту соціальних відносин: «Історія дала нам безпрецедентний шанс стати панівною расою планети. Але те, що не змогла зробити остання війна та божевільний атом, ми дуже швидко наздоганяємо самі. Проведені дослідження довели, що недалекоглядний егоїзм був визначальною рисою нашого менталітету ще з древніх часів. Саме тому Україна або була розділена між сусідніми державами, або, коли ми здобули незалежність, страждала від нечесних політиків. Але у світовому масштабі приказка: «Моя хата скраю, я нічого не знаю» стала синонімом самогубства. Нам потрібно було вирішувати екологічні проблеми планети — ми насолоджувалися благами цивілізації, які так раптом стали доступними кожному. Нам треба було заселяти Землю — ми не хотіли народжувати дітей. Нам потрібно було думати як вижити всім — а ми розпорошились по містах світу і жили безтурботним і бездумним життям амеб. Морально-етичні цінності стали тим каменем, спіткнувшись об який, ми уже не підіймемось...»
На хвилину відірвавшись від сторінки, зрозуміла, що уже ніч. Синіми лапатими клубками треться об вікна смог. Я так втомилася. Як страшенно болить голова! Невже –одна на цілу планету? Ніякого страху. Лише втома...Не помічаю, що сльози котяться по обличчю. Чому я тут? Україно! А я в тебе так вірила...
День 3
— От ми і зустрілися!
Прокинулась. Де я? За вікно брунатно-рожевий смог клубочився, дихаючи, мов жива істота. Ранок? Ранок у цьому світі... Але хто ж це говорив? Повертаю голову і бачу...
— Боже, спаси і помилуй! Привид! — серце перестало битися.
Чоловік був весь білий — одяг, взуття, шкіра, волосся. І не просто білий, а білосніжний, аж світився. Весь, за виключенням величезних чорних затемнених окулярів.
— Дурненька, який я тобі привид! Звичайний чоловік.
— Хто ви? Чому я тут? А де інші люди? Що, всі загинули? Що трапилося з Дніпром ?..— я не могла зупинити потік запитань, які породжував і породжував мій змучений розум.
— Помовчи і заспокойся.
— Ви мені нічого не зробите поганого?
— Кажу ж, замовкни! Ми маємо не так багато часу. Сядь і слухай. Коли зміни клімату стали необоротними, почала зникати та першооснова, яка дає життя — вода. Запитуєш, де Дніпро? А що ти б сказала про величезні висихаючі болота на місці Атлантичного і Тихого океанів? О так, ми тоді зрозуміли, що всі ті міста, з їх технікою, предметами розкоші, розвагами та дорогоцінностями, що дісталися нам від Третьої світової — ніщо проти Життя. Ми не могли вдовольнити свої потреби у задоволеннях, які врешті-решт собі дозволили. А коли отямились — виявилось запізно. Питаєш, чи є інші? О, так! Знаєш, де? Глибоко під землею, де ще збереглися підводні озера, там, у вічній темряві ростуть дивовижні рослини. Та і люди... Поглянь на мене! Втретє за життя виходжу на поверхню. Сонце пече мене нестерпимо, а очі ще довго днів болітимуть, незважаючи на окуляри. Чому ти тут? З технічного погляду — елементарна машина часу, використовувалась моїми попередниками лише для розваги — подорожей-прогулянок назад-вперед на два-три дні. Я її трохи вдосконалив — і ось ти тут. Для того, щоб допомогти.
— Я? Допомогти? Подивися на мене — хто я? Звичайна типова дівчина без особливих талантів. Середній рівень інтелекту, і там, у моєму світі, дуже скромні фінансові можливості. Який я тобі рятівник? Теж мені — рятівниця Всесвіту! — я втратила самоконтроль і почала істерично сміятися.
Чоловік підійшов до мене, схопив за плечі і боляче стиснув.
— Замовкни!
Сміх перейшов у сльози.
— Пробач, я був надто різкий. Але просто треба було ж тебе заспокоїти. Тим більше, що я не знаю, скільки у нас є часу. Ти ж не хочеш залишитися тут назавжди? — він обережно погладив моє волосся.
Я, продовжуючи схлипувати, заперечно похитала головою.
— Отже, слухай. Чому саме ти? По-перше, тому, що ти моя далека в часі родичка. Я не знав, як пройде спілкування із людиною сивої давнини. А генетична подібність давала ймовірність хоч деякого порозуміння. По-друге, причому тут твій інтелект чи фінансові можливості? Знаєш, у нас в надлишку є і те, і інше. Але всі ми ледве не вимерли. У тебе є чудесний дар — дар переконання. Ти повинна переконати своїх сучасників, що прогрес рухається не в тому напрямі, і ніяка наука і техніка не замінить моральних цінностей. Любов і відповідальність, турбота і прагнення гармонії, боротьба не з людьми, а насамперед із злом у своєму серці — ось куди вам потрібно іти. Все взаємопов’язано і взаємозумовлено — ось що треба зрозуміти, щоб ВАШЕ майбутнє не було ТАКИМ, — чоловік багатозначно показав рукою за вікно.
— Але я не зможу! Переконати мільйони повернути з протореного шляху і шукати новий. Я що, по твоєму, геній? Такі висновки ти робиш на основі написаних мною кількох десятків оповідань та віршів? Це просто смішно.
— Можливо. Але якщо зможеш хоч розворушити головну Сплячу Красуню України — совість, то можеш вважати, що ти — геній. Скільки ти зробиш? Не знаю. Але якщо твоя праця буде якісною — прийдуть наступні небайдужі, а за ними — ще. І тоді, можливо, зміниться моє теперішнє, а твоє майбутнє.
— А якщо я не зможу?
— Ну що ж, ми теж не сидимо, склавши руки. Намагаємось знайти можливість повернути воду, втримати зникаючу атмосферу, знову розвести тварин. Ми не втрачаємо надії повернутися на поверхню. Можливо, і виживемо, адже ми — українці. І це головне, чи не так? Але так хотілося б мати ще одну надію. І цією надією будеш ти.
— Добре, я спробую. Але не покладайте на мене великих сподівань, адже, на жаль, я все-таки не геній.
— І я не геній. Давай через безодню років, що розділяє нас, протягнемо одне одному руки і, може, це буде порятунок...
День 4
Сіра імла оповила все довкола і рука, така тепла жива рука, яку я тримала у своїй, раптом зникла...
І одразу — стою на головній алеї рідного міста. Лагідне сонце заграє з кришталевою чистотою неба. Повітря таке запашне, мов поцілунок троянди. А на деревах ЗЕЛЕНІ(Слава тобі, Боже!) листочки. Мені хочеться впасти на коліна і цілувати м’який оксамит трави, обійняти пролітаючих ластівок чи хоча б прошепотіти слова любові на вушко кожного листочка. Але...
«Хочу новий телевізор. У мене уже застаріла модель...». «Мабуть, поїду на роботу до Києва. Там, знаєш, перспективи...». «Яка там влада чи політика! Хто керує — яка різниця? Лиш би зарплатню добру платили!»
Такі знайомі та необхідні реалії! Але чому ж мене від них пробирає холодний піт. Непереможне бажання кожного перехожого зупинити та розповісти... Якби ви знали те, що бачила я!
Не можна. Засміють, не зрозуміють, злякаються. Чого доброго, ще в божевільню посадять.
Понуро бреду додому. Ах, родичу мій ненароджений, як легко давати обіцянки! Як же їх виконувати?
День 5
Комп’ютер презирливо дивиться на мене оком монітора.
— Ну, розпочинай писати свій безсмертний твір. Сподіваєшся прославитися? Чи приміряєш на себе маску рятівниці людства? Будеш боротися із людським егоїзмом, при цьому пестячи свій власний. Вказувати іншим на їх самозакоханість та обмеженість, при цьому вважаючи себе генієм. Ні, справді, лише людина спроможна на подібну нераціональність, — він зареготав розкритим принтером.
— Ану замовкни! Ти, вдосконалена друкарська машинка! Не тобі вирішувати. Так, знаю, що сама егоїстка. Знаю, що в кожному реченні написаних мною творів обов’язково присутній займенник «Я». Але що ж робити? Приготувати бутерброд і влягтися перед телевізором — і хай буде що буде? Все одно не доживу до тих часів, у яких щойно побувала. Цього ти хочеш, клята залізяко? Не діждеш! Твоя раціональність мертва, а моє бажання гармонії — безкінечне. Я писатиму. Помилятимуся. Падатиму і знову підводитимуся. Нехай будуть синці і рани, нехай попереду — обов’язкова поразка. Нехай... Але знаю, що прийде час, коли буду не одна. Ніщо не може змінити майбутнє? Неправда! Ми можемо! Ми — українці, не просто нація. Ми — бажання перемоги, світла, добра. Колись ми об’єднаємось, і поразка, що кровожерливо чекає попереду, втече в темряву, де її і місце. А ми залишимось! Щоб сяяла над нами криштальна чаша неба, щоб підносили хвалу Творцеві дзвони, щоб жили в усіх віках і усіх серцях лише дві речі — Бог і Україна.