 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Бібліотека громадянського суспільства Володимир РЯБЧЕНКО Рябченко В.І. Мова як засіб творення соціальної дійсності: У цій публікації всебічно обґрунтовується необхідність українізації соціального простору України, що є запорукою успішної розбудови її Державності. Доводиться, що україномовність у поєднанні з російськомовністю чи без неї зміцнює Українську Державу, а російськомовніть без україномовності підриває її конструкції. Через підміну української мови російською протягом декількох століть здійснювалась й продовжується нині потужна експансія гуманітарної сфери України, а також асиміляція українського етносу Росією. Для збереження Української Державності від поглинання та заради розбудови рівноправних відносин між Росією й Україною в цьому сенсі має бути досягнутий паритет, який би дозволяв захищати українську мову від дискримінації як на території Росії, так і в російськомовних анклавах України. Адресується у першу чергу народним депутатам та іншим політикам України, які за своїм соціальним статусом і суспільною роллю мають визначально сприяти утвердженню, поширенню й розвитку української мови на її території, а також іншим суб’єктам творення соціальної дійсності в нашій країні, від громадянської позиції яких залежить майбутнє нашої Держави. У світоглядно-просвітницькому сенсі це видання може бути корисним як тим, хто не байдужий до української мови, так і тим, хто займає нейтральну, чи супротивну позицію щодо її використання, розвитку й поширення. © Рябченко В.І., 2011 Ця робота є внеском автора Вступ У сучасному світі прискореними темпами ущільнюється як земний простір, так і земний час. Те, що ще вчора видавалося глобальним, далеким і недосяжним, сьогодні постає як локальне, що знаходиться поряд, або ти вже знаходишся в ньому, і воно тебе дістає чи, навпаки, дістаєш його ти. Те, про що навіть не встиг і подумати, навіть не міг уявити, що таке може бути, вже відбулося, промайнуло й стало минулим. У світі, який прискорено ущільнюється, важко відстояти свою автономію й незалежність навіть тим країнам, які лідирують, мають тривалу історичну державність. Світ людей глобалізується, перетворюється у своєрідний земний гуртожиток, який подорожує у Всесвіті. У такому ущільненому просторі будь-який необережний рух зачіпає життєвий простір іншого. Тому країнам, які нещодавно здобули державну незалежність, набагато складніше утвердити своє місце й автономію в такому просторі. У тому просторі, де зростає конкуренція за місце під сонцем та за забезпеченість цього місця необхідними ресурсами. Для успішної розбудови Державної Незалежності України необхідно задіяти багато чинників. Але, у першу чергу, історична перспектива й світле майбутнє Державної Незалежності України визначається залежністю держави від Народу, який її започаткував. Така залежність реалізується через підзвітність, підконтрольність та відповідальність держави як суспільного інституту влади за свою діяльність перед Народом. Лише за наявності такої умови, яку, без перебільшень, з огляду на сучасну дійсність, можна вважати першопричиною благополуччя українського народу, він може розраховувати на щось путнє у своєму завтрашньому дні. І навпаки, відсутність такої умови породжує суспільне неблагополуччя, яке робить проблематичним життя не лише народу, а й влади. Це провідна ідея, якій підпорядкований текст публікації. На глибоке переконання автора, яке він прагнув системно й логічно обґрунтувати у своїй роботі, ця ідея мала би стати провідною у творенні сучасної соціальної дійсності України. Адже лише у єднанні влади з народом, а не у відчуженні від нього, можлива консолідація суспільства як запорука його успішного цивілізованогорозвитку. Держава, яка незалежна від свого народу, не може на цей народ обіпертись, оскільки він не вмотивований іти за відчуженою від нього владою та підтримувати її в скрутні моменти суспільного життя. Автор усвідомлює, що в захоплених державах, до яких експерти відносять і Україну, просвітництво влади та її суб’єктів може сприйматись як ілюзія, ідеалізм, романтизм, утопізм, дивацтво. Урешті, є невдячною справою. Це відомо ще із часів Конфуція, Сократа й Платона. Але що поробиш, окрім зовнішнього цензора, з яким може солідаризуватись власний розсудок та інстинкт самозбереження, є цензор внутрішній, ім’я якому совість. Коли твій народ потерпає від неправди, тоне в брехні й цинізмі, страждає від кривди, тоді совість каже – на часі правди слово. Люди совісті не мовчать, коли твориться суспільна несправедливість. Кожен має чесно відпрацьовувати свою суспільну роль і спожитий суспільний хліб. У влади своя місія, а в наукової та освітньої інтелігенції – своя. Представники влади мають перейматись дійсним і забезпечувати його творення у відповідності з належним. Представники наукової та освітньої інтелігенції повинні критично осмислювати й аналізувати дійсне та адекватно, не відірвано від життя, окреслювати контури й формулювати сутність належного та визначати орієнтири й шляхи його досягнення. Влада, маючи вирішальний вплив на об’єктивацію соціальної дійсності, може, у тій чи іншій мірі, ураховувати напрацювання науки й освіти, а може, у великій мірі, нехтувати ними й усе творити на свій лад. Але влада як політичний інститут не може підмінити освіту й науку як два важливих соціальних інститути у формуванні адекватного теоретичного рівня суспільної свідомості. Посягання влади на цю царину призводять до формування деформованої суспільної свідомості й втрати орієнтирів у соціальному просторі й часі. Такий же результат породжує конформізм освітянської й наукової інтелігенції, коли її представники, особливо провідні вчені, під тиском влади стають запобігливими й починають видавати хибу за істину, бажане для влади за належне для суспільства. До яких негативних наслідків може призводититака спекулятивність і деформування суспільної свідомості, підтвердила радянська соціальна дійсність. Згадаймо лишень, до якого відставання в генетиці та інформаційних технологіях був запрограмований Радянський Союз у результаті того, що генетика й кібернетика були піддані анафемі комуністичною ідеологічною доктриною як буржуазні, отже, ворожі, за визначенням, науки. Це видання присвячено висвітленню питання, яке, на перший погляд, за своєю очевидністю мало б не лише «набити оскомину» у суспільних дискусіях, але й бути вже вирішеним. Безумовно, на користь української мови. І не за рахунок утискування російської мови чи мов інших національних меншин, що проживають у сучасній Україні, як це може робитись із шовіністичних, націоналістично-екстремістських чи якихось інших позицій нетерпимості та радикального неприйняття іншого й інших. А шляхом цивілізованого толерантного утвердження державної української мови, як це робиться в унітарних національних державах. Адже іншою мовою неможливо ні творити українську соціальну дійсність, ані утверджувати Українську Державність. Без розвитку й поширення на теренах України української мови не буде і її незалежної Держави. Кожен громадянин України має право вивчати й користуватись рідною для нього мовою. Але кожен громадянин України, незалежно від своєї національності, зобов’язаний вивчити й вільно володіти українською мовою та користуватись нею як державною у службовій діяльності. Хоча б на такому рівні й у таких обсягах, як володіють і користуються російською мовою українці в Росії. Недивлячись на таку очевидність, мовне питання перманентно дискутується в Україні. І загроза утискання та нищення української мови не минула, а навіть загострюється. Такою загрозою й актуалізувалась підготовка та видання цієї публікації, яка має світоглядно-просвітницький характер. Автор прагнув дохідливо й логічно обґрунтувати та розтлумачити значущість української мови у творенні й утвердженні Української Держави, а також акцентувати увагу на негативних наслідках і результатах ігнорування мовних питань, які загрожують національній безпеціУкраїни. Здійснено критичний аналіз феномену зради в контексті сучасної соціальної дійсності, яка твориться на українських теренах, що реально загрожує не лише існуванню Державності України, а й усьому українському, та гальмує розбудову успішного життя народу. Автор, сповідуючи цивілізовані й ненасильницькі шляхи подолання суспільних протиріч та кризових ситуацій, обґрунтовує, що сучасне українське суспільство потребує світоглядної революції, яка має убезпечити його від соціальних напружень, потрясінь і руйнівних протестів та революцій. Концептуальною підставою для такого обґрунтування, як уважає автор, слугує домінування в суспільних перетвореннях, що здійснюються в Україні за роки її державної незалежності, «окопно-пакувальної» свідомості та «ховрашиного» світогляду. Адже, коли на суспільній ниві орудує популяція ховрахів, тоді годі очікувати на врожай, оскільки його заздалегідь трощать на корені й розтаскують у персональні нори. Доведено необхідність збалансування свободи й відповідальності в сучасному українському соціумі як інтегрального та реального засобу його системного оздоровлення, що неможливо здійснити без відповідної зміни світогляду суб’єктів творення сучасної соціальної дійсності в Україні. Зміст Вступ Мова – свідомість – соціальна дійсність: світоглядний аспект Загальні розмірковування про мову, свідомість, мислення, соціальну дійсність та інше Висновки До книги ВОЛОДИМИР РЯБЧЕНКО МОВА ЯК ЗАСІБ ТВОРЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДІЙСНОСТІ |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |