Сергій ПЛАЧИНДА
СЛОВНИК ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

II. СЛОВНИК ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

П

ПАСІЧНИК (БОРТНИК, БОРТНЯК) - давньоукраїнське божество, що, згідно з повір'ям, охороняло борті (первісні вулики - видовбані колоди, що їх навішували на дерева), а в пізніші часи - пасіку. За легендою, П. опікувався бортями чи вуликами так, що господареві "не було потреби до них заглядати".
Існувало повір'я, що П. можна було набути самому в такий спосіб: господар брав галузку, на яку сідав перший рій, варив її і виносив відвар до схід сонця на пасіку, там скидав одяг і мився від ніг до голови - в тій хвилі народжувався добрий дух П. (За В. Гнатюком).

ПЕК - бог ПЕКЛА, а також війни, кривавих бійок, кровопролить та всілякої біди. Син ЧОРНОБОГА і МАРИ. Згідно з повір'ям -кровожерний, страхітливий, підступний, нещадний, але лякливий, надто боявся ЧУРА (звідси давнє прислів'я: "Чур тобі, ПЕК!" (За Д. Зеленіним).

ПЕКЛО - царство ПЕКА, страхітливе підземелля, куди провалювалися (крізь "криваві горловини") душі грішників після своєї смерті.
За давніми міфами, П. мало дванадцять ярусів (дванадцять "проваль" - одне нижче одного - з "кривавими горловинами" між ними; "чим більше гріха в людини, тим важча її душа, тим глибше вона провалюється крізь горловини").
Згідно з повір'ям, ПЕК затягував до П. і праведників, добрих людей, найдужчих лицарів тощо.
З усіх богів Вирію лише ЧУР міг проникати в П. й відбивати в ПЕКА невинні душі добрих людей. чи своїх лицарів-побратимів, повертати їх на землю чи до Вирію. Битви ЧУРА з ПЕКОМ у підземеллі, за уявою давніх українців, призводили до землетрусів.
Походи ЧУРА в П., двобої з ПЕКОМ становлять низку давньоукраїнських пригодницьких міфів. (За М. Слободянюком) .

ПЕКУН (ЩЕЗБИ) - маленький кровожерний божок, який хутко зростає, більшає до потворних розмірів, намагаючись пожерти якомога більше людей, коли вони сваряться. За повір'ям, його могла здолати, знищити лише згода між людьми. Образ П.-Щ. наявний нині у фольклорі українських гуцулів. (За Д. Зеленіним).

ПЕЛАЗГИ (ПЕЛАСГИ, "ЛЕЛЕКИ", "ЖУРАВЛІ") - об'єднання давньоукраїнських племен, що за часів трипільської культури переселялися з прадавньої України-Оріани "на нові землі". Таке переселення було наслідком демографічної політики ВОЛХВІВ, які не допускали скупчення чи перенаселення оріїв, вирубування лісів під нові земельні ділянки тощо.
За описом Страбона, "за багато століть" до утворення держав Греції й Риму П. заселили Фракію, Малу Азію, Палестину, Грецію, Македонію, острів Кріт, Італію, всі острови Егейського моря, Сицилію та інші території.
Морейський півострів та Фессалія йменувалися Пелазгією (Реlazgia).
Геродот підкреслював, що "афіняни походять від пелазгів".
На думку Страбона й Діоніса Галікарнаського ім'я П, (в перекладі з давньогрецької - лелеки, журавлі) дане за те, що вони масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи. місце свого проживання.
Д. Галікарнаський стверджував, що П. заселили Італію "за п'ять століть до Троянської війни".
До об'єднання пелазгів входили такі давньоукраїнські племена: лелеги, венеди, етруски, трояни, давні (Davnі), пани, галичі (галичани, галли), обричі, гірники, любичі, поляни, вовки, попелі, компанійці (Саmраnі), савини, доляни, лучани, річани, шикули (сикули) та інші.
З часом найбільші племена розрослися, набули державної самостійності й відокремилися від пелазгічного союзу. Так утворилася велика Венедська держава, що простяглася від берегів Андріатичного моря до берегів Дунаю. Етруски організувалися в державу Етрурію, котра стала підґрунтям для утворення держав Греції та Риму.
Галичани (галичі, галли) перейшли Альпи й на заході утворили державу Галлію, що з часом дістала назву Франція.
Античні автори Плутарх, Павзаній (Повзаній) та інші підкреслювали вірність пелазгів традиціям своєї прабатьківщини. Так, Повзаній описав конкретне новорічне свято КОЛЯДИ 1570 року до н. е., коли П. за традицією кидали в ріку Лабу (першоназва Тибру) хліб, що називався "паляниця".
Вірність своїй праматері Оріані пелазги виявляли і в назві міст, що будували на чужині: Треба (ТгеЬа), Мана (Маnа), Мокра (Мосга), Кора (Кога). Місто Троя було засновано на честь бога Трояна. В Палестині за п'ять століть до нашестя племені Мойсея П. збудували велике місто Русасалем - "Русів постій" (за Дж. Вільсоном), за іншими джерелами (О. Партицький), це місто звалося Русалель (Руса-Лель - на честь "русинського" бога ЛЕЛЯ). З часом назву міста було перекручено на Єрусалим.
Плутарх пише про вірування П., зокрема - їхнє палке поклоніння громовержцеві Перуну, якому "П. будували храми переважно в дібровах". Деякі діброви на терені Італії називались Додонськими (на честь "нареченої" Перуна Додони - Додоли).
Молилися П. також Дажбогу, Трояну, Велесу, Чуру та іншим. Імена і образи пелазгічних богів Плутарх називав "найстародавнішими рештками первісного світу". Античні автори стверджували, що П. мали своє письмо, яке Діодор називав ПЕЛАЗГІЧНИМ.
Про згортки папірусів, які написані мовою "одного з пелазгічних говорів", розповів. Д. Галікарнаський. Він називав ці папіруси "Книгами пророцтв", або "Книгами сивил", що "цінувалися вище від усіх скарбів Риму".
Зберігалися ці книги в Капітолійському храмі Рима. Храм і пелазгічні "Книги пророцтв" згоріли в І ст. до н. е. Тоді римляни відправили послів до стародавніх пелазгічних місту Сарматії та Малій Азії, аби відновити "Книги пророцтв". Було відновлено до тисячі віршів віщувань сивил. (За Д. Галікарнаським).
Відсутність єдності між пелазгічними племенами, ворогування між ними, надто - між етрусками і галичанами, привело до того, що їх асимілювали автохтонні племена, поглинули нові державні утворення.
Першу ґрунтовну наукову працю про П. як праукраїнський союз племен написав російський вчений-етнолог середини XIX ст. Олександр Чертков ("Пелазго-фракийские племена, населившие Италию", М., 1853).
Радянська історіографія, виходячи з шовіністичних та українофобських позицій, замовчувала будь-які відомості про П.

ПЕПЕРУГА- міфічний образ-тотем весни, богиня рослинності у давніх болгар. Весняне свято П. - знак священної шани до дерев, гаїв, лісів, до всієї природи.
Під час накликання дощу дівчину-П. маскували цибулею, часником, всіляким огудинням, а також обливали водою. Свято П.- своєрідне табу на знищення дерев. Виникло свято на грунті давньоукраїнських свят ЛАДИ, ТОПОЛІ та ін. (За О. Фамінциним).

ПЕРУН - бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, "бог над богами". "Вони (анти) вважають, що один лише бог - повелитель грому й блискавки - є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди",- писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI столітті. З початків нової ери в капищах (храмах) П. волхви щочетверга проголошували притчу про громовержця (тими ж словами, якими раніше, до нової ери, віншували БІЛОБОГА): "Світ пішов од тіла П., сонце утворилось з лику Його, зоря - від уст, місяць - від грудей, дощ - від сліз, небо - від черепа Його, каміння - від костей, вода - від крові, ліси й трави - від волосся, хмари - від мозку, вітер - Його подих, грім - слово, а блискавка і зорі - Його погляд..." За легендою, П. творив з каменю й оживлював БІЛОБОГ. Зображувався П. срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим луком та важким молотом у руках. За повір'ям, гроза - це битва П. з ДИВАМИ та бісами, яких насилають ЧОРНОБОГ, МАРА та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, аби там утворилася посуха, загинули всі посіви, вимерли люди. Але Перун, роз'їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжені дев'ятеро крилатих золотогривих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів, а важким молотом розбиває обледенілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу. За деякими легендами, П. мав дев'ятеро синів: троє вражало злі сили стрілами, троє розбивали хмари, творячи грім; решта правила золотогривими кіньми. Коли блискавка вбивала людину, повір'я тлумачило: якийсь ДИВ, утікаючи від П., сховався, вселився в чоловікові, знаючи, як Громовержець любить людей. Та П., мовляв, і чоловіка не пожаліє, аби вбити ДИВА. А вбитий блискавкою чоловік щасливий: він переселяється у ВИРІЙ до богів, стає братом П. Давні українці та білоруси вшановували П. щотижня в четвер (Перунів день). У цей день дівчата сходилися до води, а взимку - до капища і співали довкола багаття пісні про П. Одну з дівчат - наймолодшу та найвродливішу - обирали розпорядницею на святі, її називали Дівою вогню, їй на голову клали вінок, одягали у багряницю, вручали чашу з священною водою (з дев'яти криниць Перунового лісу чи гаю). Тією водою Діва вогню кропила язичників, які, згідно з повір'ям, очищалися від гріхів. У Перунів день складалися молитви, що їх, як правило, проголошували волхви: "О милостивий Боже, грізний і добрий Перуне! Молимось Тобі, щоб Ти з'явився о потрібній годині й дарував нам дощу, аби дерева, трави й хліба добре росли й квітнула вся наша мати земля. Не завдавай горя, просимо Тебе, непотрібною бурею, громом, градом чи блискавкою; вижени, всемогутній наш Боже, і знищи прокляту МАРУ з ДИВАМИ та іншими слугами чорними їхніми, аби вони не зашкодили нам і нивам нашим..." У травні Діва вогню ставала ДОДОЛОЮ, "нареченою П.", яка мала випросити дощу в свого золотосяйного "нареченого". Їі роздягали, прикрашали вінками з живих квітів і вели через село. Господиня кожного двору мала вилити на ДОДОЛУ або їй під ноги відро води. Дівчата співали ритуальних пісень. ДОДОЛА символізувала Землю, яку люди віддають за наречену красному П. Коли Діву вогню проводили в капище, там волхви вручали їй ритуальну весільну каблучку. ДОДОЛА мала право восени на святі ТУРА чи ОВСЕНЯ обрати собі в чоловіки юнака, що переміг на молодецьких змаганнях. Давні українці вважали деревами й рослинами П. дуб, калину, лютик, борець, вовкобій, чортополох, а також папороть. За легендами, в ніч на Івана Купайла на кущ папороті міг упасти вогонь П. й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме, згідно з повір'ям, всі таємниці світу, володітиме чарами, стане вічно молодим тощо. Цвітіння папороті супроводжувалося, на думку українців, землетрусом, громом, блискавкою. По всіх землях українських були Перунові дуби, гаї, пущі. Одна з них-урочище П. під Каневом - збереглася й донині. П. поставав у народній уяві також як змієборець. Згідно з повір'ям, родину, що мала дев'ятеро дітей (9 - "число Перуна"), опікував сам Громовержець, приносячи в дім статки й добро. Українець, який вирушав у дорогу, мав уголос сказати: "Йду на 9 днів (тижнів, місяців, років)". Укладаючи з візантійцями та іншими сусідами різні торговельні та політичні угоди, українські князі, воєводи клялися іменем П. За наказом князя Володимира, під час прийняття християнства 988 року в Києві було знищене капище П. та інших богів, а ритуальний священний "дуб П." - спиляно й кинуто в Дніпро. За переказом, сонцепоклонники (язичники) бігли понад берегом і кричали до дуба, що плив за течією: "Видубай (випливай). Боже!" Витягти дуба на берег вдалося поблизу урочища Звіринець. На тому місці язичники - противники християнства - почали таємно збиратися й поклонятися П. За велінням церкви там було збудовано православний монастир, який названо Видубецьким. Після прийняття християнства на Україні і в Білорусі ще кілька століть противники християнства таємно поклонялися П., про що свідчать літописи та донесення ченців ("По украинамъ молятся ему, проклятому богу Перуну..."). Ім'я П. дійшло до наших днів у білоруському та українському фольклорі ("каб Целя Пярун тряснув",-"який там Перун ляскає?" та ін.). (За П. Трощиним).

ПIЧ-МАТИ- дополітеїстичний образ-тотем протоукраїнців, що обожнювали вогонь і піч як захисток вогню. Після XIV ст. П. ввійшла поетичним символом до української народної обрядовості (коли вогонь горить у печі, не можна галасувати, лихословити: "Сказав би, та піч у хаті" і т. п.). (За О. Афанасьєвим, М. Слободянюком).

ПОЛІСУН (ЛІСУН) -"вовчий бог", божество, що, згідно з повір'ям, опікувало вовків, сприяло рівномірному розподілу хижаків на землі, підказувало, де знаходиться хвора тварина, яку вовкам слід з'їсти, тощо. Водночас П. - бог торгівлі у східних давньоукраїнських племен, надто сприяв торгівлі худобою і хутром. За легендою, виття вовків означало, що вони просять у П. дати їм "покорм". Зображувався у вигляді людини, яка не має тіні. За повір'ям, П. має дружину ЛІСУНКУ, яка викрадає дітей у тих людей, які знущаються над своїми дітьми, тримають їх у голоді тощо. Викрадених дітей ЛІСУНКА забирає до лісу, дбайливо доглядає, здебільшого перетворюючи їх у вовків. Образи П. й Л. з часом увійшли до українського фольклору (легенди, перекази, притчі і т. п.). (За П. Єфименком).

ПОЛЬОВА МАТИ - дополітеїстичний образ-тотем у протоукраїнців. .Жінка, яка краще за всіх у родині (общині) зналася на польових роботах, найкраща жниця тощо. (За М. Слободянюком).

ПОРЕВІТ _ у давніх полабських і балтійських українських племен бог зими, холоду й миру. За повір'ям, мав п'ять голів - за кількістю холодних місяців. (За О. Фамінциним).

ПОРЕНУТ - у полабських та балтійських українських племен бог нового Сонця й добрих надій. Зображався з чотирма головами, а п'яту тримав на грудях - символ народження нового Сонця й повороту його на літо після чотирьох холодних місяців. В образі П. відбилася віра давніх українців у щорічне народження нового Сонця. (За Я. Головацьким).

ПРИПІКАЛО - бог весняних робіт і родючості у прибалтійських українських племен. (За О. Фамінциним).

ПРАДУБ - першодерево світу. Згідно з віруваннями, П. росте у Вирії й плодоносить молодильними яблуками, які дають богам безсмертя. На вершечку П., за легендою, постійно сидить СОКІЛ (РОД). (За Д. Зеленіним).

П'ЯТНИЦІ - жіночі капища МОКОШІ, що їх будували, як правило, на роздоріжжях. До храмів приходили жінки попросити у своєї заступниці гарних і розумних дітей, злагоди в домі, уміння господарювати, таїни рукоділля. (За П. Трощиним).

До змісту