Сергій ПЛАЧИНДА
СЛОВНИК ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

II. СЛОВНИК ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

Г

ГАЙБОГ (БОЖНИЦЯ, БОЖЕЛІССЯ, ПРАВЕДНИЙ ЛІС) - священний заповідний ліс, гай чи байрак у наддніпрянських українців. В такому лісі суворо заборонялося вирубувати дерева чи навіть зламувати гілля. Дозволялося брати щепи з плодових дерев, біля яких, однак, треба було взамін залишити срібну чи золоту монету або іншу коштовність. (За О. Афанасьєвим).

ГІРНИКИ (ГІРНИЧІ, ГОРАКИ, ГОРНАКИ, НЕRNICI, НЕRNIKI) - давньоукраїнське плем'я, що мешкало в Карпатах і частина якого за покликом волхвів переселилася в гори стародавньої Італії (XIII - XII ст. до н. е.). Входили до пелагічного об'єднання. Поклонялися Білим вилам, Перуну, Дажбогу, Велесу та іншим богам. Займалися скотарством, мисливством, рибальством. (За Д. Галікарнаським, Страбоном та ін.).

ГЛУХАНЯ - міфічна потвора, що відбирала в людей слух і мову. Одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалася потворною бабою без вух і рота. (За П. Трощиним).

ГОНИЛО (ГЕНИЛЬ) -давньоукраїнський бог чередників та чабанів. Охоронець череди, отари, табуна. На свято Г. пастух ішов по селищу з довжелезною палицею, на верхівці якої було кільце - символ сонця і влади. Г. (За О. Фамінциним).

ГОРІХ - дерево-тотем. За давньою легендою, Перун розлускував навесні два горішки: з одного текла річка (дощ), з другого виривався вогонь (блискавка); від лущення - грім. Згідно з повір'ям, горішок-двійник приносить щастя й багатство, його берегли, тримали в скрині. Волхви суворо забороняли рубати молоді горіхи. (За О. Афанасьєвим).

ГОСТЕЙКА - міфічний образ-тотем давніх росіян. Споріднений з білоруським КУСТОМ та українською ТОПОЛЕЮ. Свято Г. відбувалося наприкінці весни як знак священного пошанування гаїв, лісів, дерев - усієї навколишньої природи. Дівчата й хлопці, набравши з дому яєць та пирогів (куличів), йшли до лісу, де обирали гарну молоду берізку, прикрашаючи її стрічками, хустками, гіллям, квітами. Біля неї справляли трапезу, співали, водили хороводи. Потім зрізували берізку й несли до села, де її називали ГОСТЕЙКОЮ. Того ж вечора знімали з Г. прикраси, кидали їх у річку, виконуючи при цьому ритуальні танки. Іноді Г. ставили в курені у полі. (За М. Слободянюком).

ГРИЗАЧКА-міфічна потвора, що несла людям хворобу серця. Одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалася черв'якоподібною істотою, в якої над посинілою тонкою верхньою губою зависали гострі хижі зуби. (За П. Трощиним).

Д

ДАЖБОГ (ДАЖДЬБОГ, СОНЦЕ-БОГ) - за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ Д. сформувався за скіфських часів в VI-IV ст. до н. е. На початку н. е. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.
В Києві ще за часів трипільської культури (IV-III тисячоліття до н. е.) було велике капище Д.- на Дажбоговій горі (нині Хоривиця). За однією з легенд, Д. народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний .кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Д. привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Д. і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами.
Зображувався Д. у вигляді антропоморфного Сонця. З давніх-давен сонцеликий образ Д. малювався на вітрилах кораблів, що виходили із Санбатоса - Київської гавані на Почайні. Таке зображення є першогербом Києва. Культ Д. як головного бога Рідної Української Національної Віри (РУНВіра) відродив Лев Силенко в книзі "Мага Віра" (Нью-Йорк, 1979).
За Силенком, Дажбог - це свідомість , світу. Саме з цієї свідомості - самоволодіючої, самонаснажуючої всевишньої сили - й постала людина (слово "свідомість" Силенко виводить з санскритського "свідомая", що означає самоутвердження).
"Дажбог - це ДІЯ, яка творить у людині бажання жити, бажання бачити себе у своїх діях, бажання вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою - вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені.
Дажбог - це свята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля.
Життя - в Дажбогові, і Дажбог в житті. Людина у свідомості світу, і свідомість світу у людині" (Л. Силенко).

ДАНА (ДІВОНІЯ, ДІВАННА, ДІВА) - богиня води; вічно юна, чарівна Діва і водночас дружина ВОГНЮ (СВІТЛА, СВІТОВИДА), що породила на світ Любов, Землю та різні речі на ній (ліси, трави, струмки, ріки і т. п.).
За переказами, храм Д. стояв у легендарному українському місті Дівичграді чи Дівинграді (згодом - німецьке місто Магдебург). Від імені Д. походять, на думку деяких учених, назви рік: Дон, Дніпро, Дністер, Двіна, Дунай.
Д. ототожнювалася в українській міфології з грецькою Діаною, або Артемідою. (За Я- Головацьким).

ДИВ - божество страху й смерті. Зображалося у вигляді великої хижої птиці з потворним жіночим обличчям. Згідно з легендою, Д. завше "сидить на сухому дереві і свище по-зміїному, кричить по-звірячому, з ніздрів іскри сиплються, з вух дим валить". Віщує смерть, надто перед січею, боєм. Д. вважався людоїдом. Згадується в "Слові о полку Ігоревім" ("встрепенулся Дивъ, кликнеть на вершине древа" та ін.). Існувало повір'я про "Дивову планиду" поблизу Дунаю, де в печері проживало буцімто сімдесят Д. В пізніші часи (X - XIII ст.) Д. ототожнювався з образом Солов'я-Розбійника, що звив гніздо на дев'яти дубах і не дає нікому пройти чи проїхати до Києва. З XVI ст. образ Д. входить до української народної творчості як елемент орнаменту та в примовках ("Щоб на тебе Див прийшов" та ін.). (За П. Трощиним).

ДВОРОВИК (ДВОРОВИЙ) -добрий дух обійстя; бог, що охороняє від мору, пожежі, грабунку всю живність і все добро у дворі селянина. Сприяв збагаченню, добробуту, щастю хлібороба. (За О. Афанасьєвим).

ДЗЕВОНІЯ - богиня лісних звірів. (За П. Трощиним).

ДІД. 1. У давніх українців друге ім'я БІЛОБОГА.

2. Необмолочений ритуальний сніп жита, що встановлювався у хаті під час свята ОВСЕНЯ. (За О. Афанасьєвим).

ДИТИНЕЦЬ - назва частини міста, фортеці чи башти, у підвалини якої - згідно з найдавнішим українським ритуалом - замуровували дитину, дух якої мав берегти споруду від ворогів. (За О. Афанасьєвим).

ДОДОЛА - у давніх українців найвродливіша в селі дівчина, яку обирали "нареченою" Перуна, дівою вогню, головною фігурою на святі Громовержця, під час накликання дощу і т. д.
У давніх сербів Д. - богиня рослинності, образ-тотем, рівнозначний білоруському КУСТУ, російській ГОСТЕЙЦІ, українській ТОПОЛІ. Весняне свято Д. - знак священного пошанування сербами навколишньої природи, обожнювання дерев, гаїв, лісів тощо. (За П. Трощиним).

ДОЖНИЦЯ - у давніх українців вечірня зірка (планета Венера). (За П. Трощиним).

ДОМОВИК (ДОМОВИЙ, ХАЗЯЇН, ДЕДО, ДІДУСЬ) -"хатнє" божество, що, за повір'ям, опікується життям усієї родини, яка мешкає купно, під одним дахом. За уявленнями давніх українців, мешкав, як правило, на горищі (на лежаку). Зображувався (уявлявся) обов'язково оброслим густою шерстю. Голий Д. - уособлення нещастя, злигоднів, утрат, хвороб тощо.
Звідси звичай садовити молодих на вивернутого кожуха, що значило "одягти" (задобрити) Д., не впустити в оселю молодого подружжя злиднів - голого Д. і т. ін.
У більшості давньоукраїнських племен Д. був опікуном родинного вогнища, поставав у вигляді вогню, що називався Дідом-домовим. Тому при переході на нове житло господиня-українка топила востаннє піч, після чого вигрібала увесь жар у чистий горщик, примовляючи: "Ласкаво просимо, дідусю, на нове житло". У новій оселі жар висипався у піч.
За міфологічними уявленнями наддніпрянських українців, у Д. перетворювався шанований член родини, який помирав.
Згідно з повір'ям, Д. творив не лише добро, а міг покарати (наслати хвороби, невдачі, злигодні) тих, які нешанобливо ставились до своїх покійних родичів (не дбали про їхні могили, не поминали їх тощо), скупилися пригостити подорожнього, помогти родичеві, сусіду, погорільцеві і т. ін.
Після скасування язичництва 988 р. церква зробила Д. образом негативним. (За О. Афанасьєвим).

ДУБ - дерево-тотем (дерево Перуна). Найбільшим у діброві дубам давні українці приносили жертви (здебільшого - різні страви). Зрубати Д. можна було лише за дозволом волхвів. (За П. Трощиним).

ДУША - за вченням давньоукраїнських волхвів - жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі - долю. Міститься в єстві людини. Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла Д. - по сорока днях прощання з світом та фізичною плоттю своєю - лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна Д. провалюється в підземне чорне царство (пройшовши 12 мученицьких сфер пекла) і стає слугою Чорнобога.
Волхви твердили, що є люди, котрі несуть у собі дві душі водночас - світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви).
За уявою давніх українців, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі - це стосується душ діяльних ("невсипущих"), тих, які "рвуться на землю", до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу.
Відродженню і перевтіленню Д. волхви надавали великого значення. За їхнім вченням, душі померлих відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Скажімо, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах. Тому волхви дозволяли використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. Зате на будівництво житла волхви заохочували використовувати дуб. Хата, збудована з дубової деревини, на думку волхвів, містить у своїх стінах душі колишніх воїнів та орачів. Тож у такій хаті, твердили волхви, і виростатимуть добрі воїни та працьовиті орії.
Всі ті світлі душі померлих, що містилися в будівлі, підпорядковувалися ДОМОВИКУ.
Відроджуватися і перевтілюватися Д. могла, на думку волхвів, обмежену кількість разів (три, чотири, сім, вісім, дев'ять і дванадцять разів - у залежності від своєї "потужності"). Далі Д. "втомлювалася" і летіла до Вирію на вічне проживання.
Давні українці всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо).
З Д. пов'язували загадкові явища в житті. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака - не жени його геть, а приведи додому і нагодуй - то Д. твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе... Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку - мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то Д. померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе.
Роздавати милостиню чи робити якесь добро - то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо.
У вченні волхвів про Д. відбилися первісні гуманістичні основи української народної моралі, філософії, міфології, космогонії.
Вчення волхвів про Д. було втрачене після 988 року.

До змісту