Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри,
а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті скільки могла,
та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу,
ані його любові до людей в ненависть і погорду...
Іван ФРАНКО

КІЛЬКА ПОПЕРЕДНІХ ЗАУВАЖЕНЬ

Один білоруський літератор якось жартома кинув "Коли нам забракне людей, які знають рідну мову, ми запросимо з Праги Жідліцького, він нас її навчить".
Справді, широковідомий у наукових та літературних колах славіст із ЧССР, професор Карлового університету Вацлав Жідліцький вільно володіє всіма трьома східно-слов'янськими мовами За популяризацію білоруської літератури в ЧССР він відзначений Почесною Грамотою Верховної Ради Білоруської РСР. Кілька років читав лекції російською мовою в Московському університеті. А хто був у київському оперному театрі на вечорі, присвяченому 175-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка чи хто дивився його трансляцію по телебаченню, тому, безумовно, запам'ятався виступ чеського вченого - не тільки як блискуча імпровізація, а й як зразок добірної української мови й вимови.
Шевченкознавство - одне з найсильніших і найтриваліших літературознавчих зацікавлень В. Жідліцького. Ще 1977 р. з його ініціативи і в його упорядкуванні празьке видавництво "Ческословенські спісовател" у авторитетній серії "Клуб друзів поезії" випустило збірку "Білі хмари, чорні тучі" (назва постала як ремінісценція Шевченкового рядка "Заступила чорна хмара та білую хмару ") - щодо поліграфічного і художнього оформлення найкраще із зарубіжних видань Кобзаря.
Збірка не пройшла непоміченою у нашій критиці. Згадаємо лише статті Р. Лубківського ("Всесвіт", 1978 № 3,) та автора цих рядків (збірка "Т Г Шевченко в інтернаціональних літературних зв'язках" - К. ,1981) При цьому віддавалося належне перекладацькій майстерності Ярослава Кабічка, який за популяризацію української літератури в ЧССР заслужено був удостоєний премії ім. Івана Франка. І - парадокс - ніби у затінку лишалася постать головного ініціатора й інтерпретатора Шевченкової творчості Вацлава Жідліцького. А саме його вступна стаття з інтригуючою назвою "Шевченківські парадокси" давала і перекладачеві, і читачам ключ до розуміння поезії Великого Кобзаря. Ця передмова - наслідок довголітніх студій і осмислення творчості поета. Частково розвиваючи окремі положення І. Франка, а більше -висуваючи нові, власні, автор статті приходить до оригінальних висновків, які не зовсім вкладаються в прокрустове ложе традиційного шевченкознавства.
Тепер, коли ламаються стереотипи мислення, коли відкрито шлях до плюралізму думок і творчої дискусії, ми можемо повною мірою оцінити, наскільки новими очима понад десять років тому поглянув на речі, здавалось би, загальновідомі наш чехословацький колега. І тому, що зроблено це було за межами України і не українським ученим,- також один з парадоксів.
Стаття містить ряд тверджень, до яких останнім часом дедалі частіше звертаються і наші, й закордонні літературознавці, що, зокрема, засвідчила й республіканська наукова конференція 1989р. "Т. Г. Шевченко: історія і сучасність". Ідеться, в першу чергу, про нові критерії оцінки письменника - не лише як поета-революціонера свого часу,але як генія, чий революційний дух і художній потенціал сягає далеко в майбутнє. Окремі положення статті в декого викличуть бажання посперечатись, і це природно:автор аж ніяк не претендує на останнє слово в шевченкознавстві. Та воно й неможливе. Взагалі. Адже безсмертя Шевченка в тому, що творчість його щораз по-новому відбивається у свідомості кожного наступного покоління, залишаючи проте незмінними свій високо гуманістичний запал і свою неперехідну художню красу.
Володимир ЖИТНИК

Вацлав ЖІДЛІЦЬКИЙ
ШЕВЧЕНКОВІ ПАРАДОКСИ

Вважається, що в літературі найкращим суддею є час - він давно вже дбайливо просіяв класичну спадщину, перебрав як слід усіх авторів, розіставив їх по поличках, визначивши кожному належне місце тому на Олімпі, тому - неподалік від нього, принаймні, в божих високостях, а тому - лише на постаменті для гіпсового бюста десь у музеї або в затінку дерев на площі, названій ім'ям письменника А чи не може такий, здавалось би, об'єктивний агbitге еlеgаntiarum помилятися? Скажемо відразу: може. Хай навіть ідеться про окремі випадки, що, як відомо, тільки потверджують правило.
За доказами не треба далеко ходити: їх досить і в нашій, чеській літературі. Хіба провідні наші поети нової доби, починаючи з Махи і кінчаючи Незвалом, Галасом, Голаном чи Грубіном, не досягли світового рівня? А хто, крім вузького кола фахівців, не те що у світі а бодай у Європі знає що-небудь про них?
Приблизно те саме і з українським Тарасом Шевченком. Понад сорокамільйонна чисельність його єдиноплемінників спростовує твердження про "монополію" в цій царині так званих малих народів.
Справа не у кількості, далеко важливішу роль тут грає мова, якою пишуть поети і яка з тих чи інших причин не пробила собі шляху в широкий світ. Це, в свою чергу, можна поставити на карб історично-політичним обставинам, на сумлінні яких гірка доля маловідомих і "забутих" літератур останні проникають у світ з великими труднощами, повільно, їхні набутки постійно викликають сумнів, а нерідко й упереджену недовіру
Певна річ, проливати сльози над цим не варто, до того ж ними все одно не зарадиш але зайвий раз нагадати про це не завадить Тим більше, що мова йтиме про творчість поета, який ось уже понад сто років майже безуспішно, щоб не сказати зовсім марно, прокладає до нас дорогу.
Про Шевченка, у нас, як і в усьому світі, було сказано багато гучних і захоплених слів, але чи увійшла його справді велика й дивовижна творчість у глибину свідомості нашого читача? А якщо увійшла, то чи в істинному, справді великому своєму вигляді? Адже Шевченко з тих поетів, які важко надаються до перекладу, отож читацький загал тим більше приречений на милість або немилість перекладачів А в інтерпретаціях поетичної спадщини Шевченка досі ще побутує ряд поверхово романтизуючих і просто фальшивих уявлень і положень. Положень, які грубо спотворюють мистецькі вартості його поезії, внаслідок чого перешкоджають і так нелегкій рецепції найбільшого українського генія за межами його вітчизни, незважаючи на те, що своїм значенням він ці межі безумовно переріс. Невідповідність, м'яко кажучи, між вартістю творчості та її відлунням - це

ПЕРШИЙ ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ПАРАДОКС - СВІТОВИЙ, МІЖНАРОДНИЙ.

ПАРАДОКС ДРУГИЙ - НАЦІОНАЛЬНИЙ

Коли 1840 року вийшла перша невеличка збірка Шевченка "Кобзар", яка дала назву й усій поетичній творчості автора, новочасна українська література мала за собою лише перші несміливі кроки. Україна була надто знесилена столітнім рабством -спочатку під владою шляхетської Польщі,потім - царської Росії,- тому вона не могла активно вступити в дев' ятнадцяте століття, століття відродження, і відразу ж буйно розцвісти. Навпаки, панувала думка, що вона приречена на загибель, що вона вмирає. Навіть ті діячі, які більш чи менш свідомо працювали на ниві національного відродження, не дуже-то вірили в перспективи української нації та її культури: варто було їм перейти від практичної діяльності до прогнозів на майбутнє, як вони ставали скептиками, а то й песимістами на зразок нашого Йозефа Добровського. Українська народна мова, яка замінила мову давню,книжну, майже незрозумілу широким верствам і тепер претендувала на право літературної, вважалася настільки грубою й необробленою, що писати нею можна хіба що грубуваті бурлескні жарти для невибагливої розваги. Та й між самими українськими письменниками, раз у раз озивалися сумніви; а чи зможе мова "умираючого" народу стати носієм повноцінної літератури?..
І от з'являється Шевченко, поет, який своїм талантом набагато переріс усіх попередників і сучасників, який з дивною геніальністю синтезував у собі всю українську минувшину і сьогоденність і значною мірою передбачив також майбутнє. Він приходить, як свого роду одкровення. Неначе й не було глибокого культурного занепаду, денаціоналізації вищих суспільних верств, неначе українська література споконвіку розвивалась нормально і вільно. Він приходить, не сумніваючись у широких можливостях українського слова, у перспективах української народної мови як літературної: не вдаючись до теоретичних розмірковувань, він одразу ж починає цією мовою писати. І пише так легко, з такою природною довершеністю, ніби мова ця не почала культивуватися окремими одинаками оце щойно перед ним, а плекалася цілими поколіннями протягом століть
Можна собі уявити, як був сприйнятий його виступ! Тим більше, що поет не ставив за самоціль мистецьку вишуканість. І взагалі, не хотів розважати, забавляти. Навпаки! У свою поезію він переносив найпотаємніші переживання народу, його страждання, мрії, революційну рішучість,і то з такою емоційною силою і довершеністю форми, як ніхто до нього "Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші,- записав до щоденника під безпосереднім враженням від поетової творчості Микола Костомаров, спочатку "українофільський" соратник Шевченка, а згодом наляканий ренегат - Мене охопив страх. Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!! Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп,уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями сміливо ввійшла в цю порожнечу зі своїм невгасимим світочем і відкрила за собою шлях і сонячним променям, і свіжому повітрю, і допитливості людській. Легко буде входити в це підземелля, коли туди проникне повітря, але яка людська сила може встояти проти вікових випарів, що вбивають умить усі сили життя, гасять великий земний вогонь! Горе сміливцю поету! Він забуває, що він людина, і якщо перший зважується ступити туди, то може загинути".
Митець такого масштабу, заявивши про свій народ з такою могутньою силою, що вона (сповнилось сумне пророцтво Костомарова) дійсно коштувала йому життя, міг уже остаточно вирішити фатальне гамлетівське питання української літератури і остаточно санкціонувати права українців на власне письменство. Добре помітив і збагнув це тодішній духовний натхненник демократичної Роси М. Г. Чернишевський, який написав: "Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоруська література також не потребує нічиєї ласки".
І все-таки, чи з виступом Шевченка завершилась боротьба української літератури за своє існування, чи підняв він її в цілому до свого рівня, чи одержала вона патент на зрілість?
Розвиток української літератури після Шевченка, як і до нього, був загальмований і причиною цього були не тільки зовнішні великодержавні втручання царату. Якоюсь мірою до цього спричинився і сам Шевченко "Враження від Шевченкової поезії було таке сильне,- констатував згодом другий найбільший геній України Іван Франко,- чар його слова такий тривкий, що в розумінні багатьох українців українська поезія могла виявити себе тільки в тій, Шевченком усвяченій формі, тільки його стиль видавався справді поетичним, тільки його мелодії "відповідали духові української національності", тільки в тім напрямі треба було йти дальше". На практиці це означало, що з'явилося ціле море епігонів, безплідність яких неминуче вела до застою. В поєднанні з беззубим лібералізмом консервативної буржуазії, яка в атмосфері обіймів з царизмом після скасування кріпацтва висунулася на перший план, поверхово наслідувальне розуміння Шевченка стало одним із джерел опортуністичного "малоросійства", якоїсь ідеології українського хуторянства, яке в кінцевому наслідку зводило всі культурні починання до провінціалізму. І яке врешті пристосувало до своєї філістерської дріб'язковості і самого Шевченка.
Наступні поетичні покоління,- жодне з яких не пройшло повз Шевченкову спадщину і успіх чи невдача яких завжди значною мірою залежали від того, як їм вдалося справитися з шевченківськими традиціями, розвинути їх, творчо "заперечити", подолати,- вивели і Шевченка, і себе із зачарованого кола. Проте рецидиви фальшивих уявлень усе ж залишились. І вони кидали тінь як на Шевченка, так і на українську літературу загалом, якій і надалі відмовлялося в праві на самостійне існування. Причому не тільки з боку войовничих монархістів Росії та поборників шляхетської Польщі "від моря до моря", тобто включаючи й Україну, але і в нас. Поряд із щирими симпатіями до українського життя, засвідченими від Шафарика і Штура через Фріча аж до Зденека Неєдлого, на наших землях чулися голоси й недоброзичливі, упереджені. Наприклад, з вуст Йозефа Голечека, який у своєму програмному слов'янофільстві не завжди розрізняв русофільство від царефільства і в українському національному русі вбачав лише небажаний "сепаратизм" і нездорове "дроблення сил". Подібними міркуваннями керувався і Свєтозар Гурбан-Ваянський, коли в 1906 році (а тоді на чолі української літератури Шевченка вже змінив Іван Франко) у газеті "Народне новіни" заперечливо вигукував:"Хто буде вчитися нескладної "мови" різних Франків, хто у великому світі читатиме плоди незрілих українських "величин"?" На тлі його власних патріотично словацьких інтересів ці слова звучать особливо дивно і несправедливо.

ПАРАДОКС ТРЕТІЙ - СОЦІАЛЬНИЙ

Франко не перебільшував, називаючи дебют Шевченка важливою і надзвичайно характерною подією в літературному житті Європи, оскільки з ним "у літературі з'явився мужик, простий сільський мужик". Справді на той час письменники лише починають освоювати селянську тематику, досі вони проходили повз хлібороба майже не помічаючи його, а коли вже він потрапляв до їхнього поля зору, то виводили його або в зумисне карикатурному вигляді, виставляючи на посміховище, або ж у сентиментально-ідилічному, щоб викликати до нього, нещасного, щонайбільше - співчуття з боку сильних світу цього. І лише біля 1840 року Жорж Санд у Франції і Ауербах у Німеччині започатковують серйозну сільську прозу, яка невдовзі по тому особливо щасливо приживається в Росії завдяки тургенєвським "Запискам мисливця". Але селянин Шевченко - це не літературний герой, це живий літератор, творець! Причому не просто "хлібороб", він був найнижчий з найнижчих, парія, безправний кріпак, до двадцяти чотирьох літ - звичайна власність, "інвентар", одна з тисяч "душ" феодала-поміщика. Пана, який був майже необмеженим володарем над його життям і смертю і який, коли тільки йому милостиво забажалося, на вимогу друзів Шевченка продав його за виторгованих 2500 карбованців, як худобу на аукціоні свійських тварин.
Воля, здобута таким шляхом, і соціальне походження стояли при колисці найглибшого з переживань поета, лейтмотиву його поезії, який можна було б визначити як пристрасне, майже інстинктивне прагнення життя, навіть туга за ним, за життям повноцінним і вільним, яке б не сковувало розвитку особистості й усього суспільства. Це був основний, вихідний ідеал Шевченка. З нього випливають як глибоке співчуття до страждань уярмлених, так і палкий протест проти рабства, як ненависть до тиранів, "коронованих катів", так і щире захоплення носіями і проповідниками непримиримого протесту, "царями свободи", як називає він декабристів, нашим Гусом чи кавказькими горцями, які так самовіддано боролися за свою незалежність проти царського самодержавства.
При цьому що більше Шевченко прагнув волі, що більше марив нею, то менше йому судилося її мати. В умовах автократичної системи це неминуче призводило до гострого конфлікту з державною владою. Переставши після викупу з кріпацтва бути власністю поміщика, він і досі залишався власністю царату. А той мав письменника за якогось вихователя, котрий повинен прищеплювати царським підданим основи дисципліни і моральності в дусі офіційно бажаних чеснот. Як це, зрештою, найкраще визначив сам цар Микола І у своїй відомій оцінці "Героя нашого часу" Лєрмонтова. А оскільки Шевченко не міг бути не те що процарським вихователем, а навіть покірним підданим, то після дев'яти років одержаної волі він мусив піти на десять років у заслання. Як винятково небезпечний "злочинець" він одержав і винятково принизливий вибір; або стати лояльним щодо самодержавства і церкви, або стати солдатом з милостивим правом зразковою поведінкою вислужити собі військове звання,і не більше. По суті, саме це мав на увазі "особливо ненаситний пожирач літераторів" (як назвав Горький Миколу І), коли на вироку Шевченкові власноручно дописав: "З забороною писати й малювати". Але й найтяжча кара, поневіряння в непривітних зауральських та закаспійських степах, як відомо, не зламали Шевченка. Швидше навпаки, вони утвердили соціальні аспекти його світогляду, посилили антицарські й антикріпосницькі тенденції, а головне - привели його аж до апостольськи серйозного розуміння слова, до усвідомлення суспільної ролі мистецтва. Вони сприяли його зростанню як свідомого поета-громадянина, який аж до появи Некрасова був найбільшим політичним поетом усієї Росії.
І знову-таки, навколо безсумнівних, здавалось би, тверджень постають питання. А чи не було таке чітко виражене в соціальному і політичному плані громадянське обличчя поета сприйняте обмежено, вузько, утилітарне, стосовно лише того часу і простору? Чи не завело воно на манівці багатьох інтерпретаторів, які, намагаючись підкреслити тривалу актуальність спадщини поета, перетворили її, по суті, на якийсь цитатник принагідних рекламних гасел?

ПАРАДОКС ЧЕТВЕРТИЙ - ДИЛЕТАНТСТВА

Він тісно пов'язаний з попереднім. Одним із перших його авторів був І. С. Тургенєв, який у спогадах, написаних для празького видання "Кобзаря" 1876 року, зобразив Шевченка як самоука, який "читав дуже мало, а знав і того менше". Це твердження не стільки підкріплювалося фактами, скільки випливало з біографічних даних поета, його зовнішності, як вона запам'яталася авторові під час перебування в Петербурзі, коли Шевченко часом свідомо, навмисне, щоб подратувати дворянські салони, стилізував себе під сільського "дядька". Тим не менше, думка ця виявилася живучою, швидко облетіла й закордон, так що того ж року, приміром, у Франції писалося, що Шевченко змушений був "компенсувати брак ерудиції інтуїцією" і т. п.
Але не тільки через панськи зневажливе ставлення "на паризький кшталт" освічених іроніків приживались подібні поблажливі характеристики. На їхній млин лили воду і чистосердечні похвали, що виходили з романтичного культу генія, культу, що став апогеєм споконвічної суперечки між Мистецтвом і Природою. Відповідно до відомої теорії Гердера про різницю між Volkspoesie, яка самовільно виривається з народу, і Kunstpoesie, яка створюється традиціями просвітницької культури, панувала віра в надприродні, прямо пророцькі властивості "вроджених", рудиментарних, неосвічених поетів, різних "бардів", "боянів", "скальдів", "кобзарів", "лумирів" та інших співців з божої милості, наділених майже демонічною владою, яка змушує виливатись у співі чутливу душу поета, отож його вустами промовляє сама природа. Такі романтичні уявлення існували, зокрема, на Україні ще довго після того, як романтизм зійшов зі сцени. І часом, щоб захистити Шевченка від звинувачення в "невченості", з нього робили якогось Naturkind, поета природженого, poeta natus, який анітрохи не менший, ніж poeta doktus - поет учений. Таким чином давалася мовчазна згода на Шевченкове самоуцтво, що не так далеко відкотилося від тургеневського розуміння "самоука" як "недоука".
Для того, щоб спростувати столітню традиційну думку про уявне дилетантство Шевченка, напевно, не досить буде переліку книжок, які він не тільки прочитав, а й здебільшого ретельно опрацював; хоча перед довгим списком їх міг би з пошаною зняти капелюха не один сучасний поет з вищою освітою. Так само непереконливими можуть видатись і постійні прохання поета в листах із заслання, щоб друзі вислали ту чи іншу книжку, яка йому в далекій самотині все одно що "хліб щоденний". Не більше промовляють і посилання на те, з якою філософською осмисленістю і розумним атеїзмом він зумів відділити в Біблії, книзі книг того часу, частини й уривки, що мають справжню мистецьку вартість, від голої теологічної метафізики. Але от приклад його ставлення до "Естетики" - праці польського філософа-ідеаліста Кароля Лібельта - видається нам і красномовним, і переконливим.
Повертаючись із десятилітнього заслання і щойно приступивши по дорозі до читання цієї книжки, він тут же занотовує у щоденнику своє перше враження: "З Лібельтом я трохи знайомий через його "Діву Орлеанську" і через його критику і філософію. На перший погляд він мені здався містиком і непрактиком у мистецтвах. Побачимо, що далі буде. Боюсь, як би зовсім не роззнайомитись". Через кілька днів його позиція уже критична: "Тверде, кисле, нудотне. Справжній німецький суп-вассер... Лібельт, він тільки пише по-польському, а почуває (в чому я сумніваюсь) і думає по-німецьки. Або, принаймні, просякнутий німецьким ідеалізмом (колишнім, не знаю, як тепер?). Він скидається на нашого В. А.. Жуковського в прозі. Він так само вірить у позбавлену життя принаду німецького худющого, довгого ідеалу..." І ось висновок, у якому сформульована позиція не тільки щодо книжки Лібельта, а й щодо предмета розмови, тобто об'єктивної реальності, побаченої з точки зору естетики: Лібельт "людину-творця у справі красних мистецтв загалом, у тому числі й у живопису, ставить вище натури. Тому, мовляв, що природа діє в указаних Їй незмінних межах, а людина- творець нічим не обмежена в своєму створенні. Чи це так? Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений довколишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А спробуй цей вільний творець на волосину відступити од вічної красуні-природи, як він робиться боговідступником, моральною потворою, подібною Корнеліусу та Бруні. Я не кажу про дагеротипне наслідування природі. Тоді б не було мистецтва, не було б творчості, не було б істинних художників, а були б тільки портретисти на зразок Зарянка".
І ще подібний же уривок з іншого місця: "Хоч яка прекрасна, хоч яка чарівна місячна ніч у природі, та на картині художника... вона захоплюючіша, прекрасніша. Високе мистецтво (як я гадаю) сильніше діє на душу людини, сильніше, ніж сама природа". Невже це міркування "стихійного", "доморощеного" недоука? Не слід, нарешті, забувати, що Шевченко закінчив петербурзьку Академію мистецтв, одержав звання академіка гравірування і що незадовго до його арешту 1847 року міністр освіти затвердив його кандидатуру на посаду вчителя малювання Київського університету. Все це, ясна річ, мало бути обґрунтоване відповідними офіційними документами, які б засвідчували рівень набутої освіти.

І нарешті, коли Шевченко, відповідаючи на критику рецензентів, яким вадила його мова, заявляв, що йому досить бути і "мужицьким" поетом, аби тільки поетом, не треба цих слів розуміти буквально, адже ясно вони мають полемічну спрямованість. Не випадково відразу ж після цього він починає писати поеми російською мовою, аби тим самим довести, що він твердо себе почуває і на наглянсованих паркетах салонної поезії. То при чому ж тут дилетантство?

ПАРАДОКС П'ЯТИЙ - РОМАНТИЧНИЙ

При слові "романтизм" уява пересічного читача,- сформована швидше під впливом різних романтизуючих мод і умовностей пізнішого часу, ніж під впливом романтизму самого,- малює картину якоїсь надприродності, екзальтованої пози, показного жесту Це стосується й самого образу романтичного автора, Поета, обов'язково з великої літери, Творця з божої милості, Титана, готового стати на бій з "ницим" світом, який його не розуміє, обраного Співця, вустами якого промовляє "душа народу", і т. д. Тому його, як правило, зображали натхненного, самотнього, десь на гірській скелі, з головою замалим не в хмарах, з трагічно-героїчним виразом на одухотвореному обличчі, підставленому розбурханій стихії, з палаючими пронизливими очима, буйними кучерями, з шарфом, що розвівається на вітрі.
Шевченко дуже далекий від такого образу. Варто поглянути на серію його автопортретів відсутністю будь-якої романтизуючої ідеалізації вони нагадують нам швидше відомі автопортрети Рембрандта з їх проникненням у внутрішню драму характеру, в динаміку індивідуального виразу.
Це тому, що Шевченко, з одного боку, тісно пов'язаний з романтизмом, вийшов із нього, більше того, підняв його на українському грунті на небувалу височінь, надавши йому європейського рівня, що, в свою чергу, поставило автора в один ряд з видатними поетами-романтиками великих літератур, а з другого боку, вже деякі риси його ранньої творчості свідчать, що він відходить від усталених норм романтизму. І зокрема, в основній, "ідеологічній" позиції. Типово романтичне почуття розриву з дійсністю не виливається в його поезії в індивідуалістичний протест і гордий відхід од "чужого й ворожого" світу. Не випадково збірці усіх своїх поезій Шевченко дав назву народного співця-кобзаря. Звичайно, він не хотів цим сказати, що його творчість - "народний примітив", до цього додумалися згодом примітивні критики. Назва мала глибший зміст поет стверджував самовіддану службу митця суспільству.
Певне, що тут дали про себе знати і соціальне походження поета, і приналежність до найпригнобленішої верстви, і світоглядна спорідненість із нею, може, ще й не до кінця усвідомлена, але внаслідок якої уже молодий Шевченко виростає у виразний тип соціального поета. Додамо, що в майбутньому це і привело його до реалізму.
Початком шевченківського повороту до реалістичної творчості вважається період так званих трьох літ, коли він після довгої відсутності 1843 року приїжджає на Україну, де знову безпосередньо стикається з жорстокою кріпосницькою дійсністю. На цей час і припадає ідейне переродження поета в революційного демократа і, як наслідок цього,- переоцінка свого ставлення, ставлення митця, до дійсності. На зміну дещо абстрактній моральній позиції, з якої раніше поет дивився на світ (винуватцями людського горя, на його думку, були "злії люди"), тепер приходить послідовна соціальна детермінація життя у світі і становища людини в ньому. Шевченко відмовляється від загальних умовностей романтичної стилістики, фантастичні описи природи замінює конкретними пейзажами, надприродні мотиви балад поступаються перед картинами реального життя, а історичні сюжети - перед матеріалом, взятим із сучасності. В міру того, як поезія стає предметнішою, тісніше пов'язаною з реальним світом, голос поета набуває сили й бойовитості, інтонації стають усе пристраснішими й виразнішими, а ранній смуток що далі, то більше виливається в протест.
І все ж, незважаючи на загальну реалістичну тенденцію в розвитку змісту і форми, Шевченко і далі не відмовляється від ряду психологічних і стилістичних елементів романтизму. В останній період творчості поета, після його повернення з заслання, коли крізь непогасний вогонь бунтарства йому стали бачитися картини майбутнього справедливого ладу на землі, романтизм створює дуже сильний і ефектний емоційний і виразовий контрапункт до основної, провідної мелодії, яку вів голос реаліста. Наприклад, часто зустрічається характерний для романтизму контраст - скажімо, мрії про ідилію і неможливість останньої в світі соціальної кривди. Це один з основних стилістичних прийомів Шевченка, який з однаковим успіхом застосовується як тоді, коли йдеться про сфери моральні, так і тоді, коли поет переходить до соціально-політичних тем. Тому в Шевченковій поетиці таке помітне місце посідають парадокси і антонімічні сполучення. Тим самим поет ніби передбачив семантичну багатозначність художнього виразу новітньої поезії XX століття, обумовлену новою реальністю ейнштейнівського світу.
До речі, у зв'язку з цим звернемо увагу і на широке використання новітніх синестезій, що особливо добре демонструє такий уривок з автобіографічної прози: "Дивлюсь, золоте сонце повисло над фіалковим небокраєм і розсипало своє смарагдове проміння по всьому неосяжному просторі. Нове диво!Нове зачарування! Вражений чудовою гармонією, безумовно, я опустив руки і, затамувавши подих, дивився на цю прекрасну ораторію без звуків. Сонце вже зайшло, а я все ще стояв... і, чи не диво, вчувалась мені флейта із березового гаю..."
Шевченко із своїм розвинутим чуттям зорових та слухових асоціацій... Чи не подає він тут руку через голови кількох поколінь символістові Тичині, а через нього, може, й Івану Драчеві та іншим нашим сучасникам?

ПАРАДОКС ШОСТИЙ - ФОЛЬКЛОРНИЙ

Ще за життя Шевченка було помічено й переконливо доведено, що його поетична творчість міцно корениться в природному грунті народної пісні, з якої виросло все українське письменство нової доби; зокрема, після того, як романтизм підняв народну словесність на рівень творчого зразка, майже ідеалу. В дусі тодішніх поглядів назначення фольклору на роль і пряме покликання "співця", що відображає "душу народу", яка знайшла свій найдосконаліший вираз якраз у Народній творчості, Шевченко й був проголошений воістину "цілком народним".
Поняття "народний", вжите щодо Шевченка революційно-демократичною критикою, спочатку мислилось як похвала, це означало, що письменник вловив "нутро" народу, а не тільки "сарафан". Проте поступово поняття народності під впливом консервативних тлумачень звузилося і почало сприйматись передусім як властивість, що стосується виключно форми. Так, на доказ Шевченкової народності його вірші стали порівнюватись із народними піснями, аж поки майже до кожного їх рядка не була знайдена відповідна паралель у пісенному фольклорі. (Не менш наївно робилися спроби вивести мало не всю Шввченкову метрику з ямбів Міцкевича тощо, все це мало поета "відфольклоризувати".) Так само спрощено зрозуміли й витлумачили і назву збірки Шевченка - "Кобзар": нею автор нібито сам заявляв про те, що вважає себе кобзарем, народним співцем. І дехто з критиків також проголошував його "останнім кобзарем".
Подібні критики не помітили, що Шевченко знайшов дивний ключ для піднесення фольклорної основи на такий рівень, де народне, колективне втратило свою перевагу і органічно розчинилося в творчості однієї талановитої особистості. На відміну од своїх попередників і сучасників (а також багатьох пізніших наслідувачів), які імітували фольклор лише стилістично, Шевченко проник у народну словесність набагато глибше, аж до самої її ідейної суті. Але вчинив це для того, щоб зробити її вихідним пунктом, і в жодному разі не кінцевою метою. Не уподібнюватися фольклору, а пристосувати його до себе, підпорядкувати своїй індивідуальній майстерності. Він узяв з народної традиції тільки те, що відповідало його світогляду, що задовольняло його як художню натуру.
Подібним чином, як ми бачили, він повівся і з романтизмом. Він черпав із багатьох джерел, але не еклектично. Всі впливи перетопив він своїм талантом і сплавив у єдиний, органічний і цілком оригінальний, зливок. Так він об'єднав у одне ціле різні мовні шари. Такою ж цілісністю відзначається й вірш Шевченка, строфіка і метрика, в яких переплітаються і взаємодоповнюються елементи як літературні, так і народні. Окремі версифікаційні проблеми вирішені в нього таким способом, що перегукуються з досягненнями сучасної поезії, як слушно спостерегла Маріетта Шагінян.
Тому чи не найбільш вражаючим парадоксом сприймається те, що Шевченко йде по світі з незаперечним титулом "національного барда", народного співця, цілком і повністю пов'язаного з фольклором, що він і досі порівнюється з російським Олексієм Кольцовим чи шотландським Робертом Бернсом (часом іще з провансальським Фредеріком Містралем). Для цього немає аж ніяких підстав. Місце Шевченка по праву серед трійці найбільших слов'янських поетів, між Пушкіним і Міцкевичем, куди його свого часу поставив Горький. Природно, як поетичний тип він значно відрізняється від них. У порівнянні з їхньою феноменальною універсальністю, із всебічною іскристістю їхніх талантів, які легко охоплюють будь-яке явище в будь-якій сфері, він більше зосереджений на певному колі проблем, до яких постійно повертається. В цьому розумінні він ближчий до Лєрмонтова чи Словацького або, якщо хочете, до Гейне у поєднанні з Гете. Але типологічна відмінність не означає неповноцінності. З велетнями світової поезії він має спільне те основне, що робить поезію поезією: дар уяви і образотворчості, які дають словам крила і відкривають у них несподівані глибини значення і краси.
І тому Шевченко - це не "останній кобзар" і локально обмежений співець України, а перший великий український поет. Неповторна творча індивідуальність, мистецька спадщина якої сягає далеко за межі національні і часові.

ПАРАДОКС ОСТАННІЙ - ІНТЕРПРЕТАЦІЙНИЙ

На деякі його моменти вже зверталась увага в попередніх абзацах. Але він має і свій самостійний аспект.
Наприкінці своїх парадоксів, які ми використали тут як епіграф, Франко каже,що за всі заслуги і страждання доля дала Шевченкові найкращий і найцінніший дар по смерті - невмирущу славу. Додаймо проте, що й тут вона якоюсь мірою була до нього жорстокою, як і за життя. Мистецька діяльність поета в конкретній історичній ситуації на Україні набагато переросла рамки суто літературного значення. Відроджена література, повноправним основоположником якої він став, була знаком і символом відродження нації. Тому народ оточив поета такою любов'ю. Всенародна шана невдовзі, проте, переросла в культ, а Шевченко став міфом, легендою. В умовах царських репресій проти українського національного життя з поета був зроблений "патріотичний" прапор, а його мистецька спадщина вихолощена в абстрактне гасло, на яке могли посилатися в разі потреби найрізноманітніші суспільні й політичні сили, групи й угруповання. Відповідно до вузько обмежених, бойових цілей, наголошувалося передусім на трагічному житті Шевченка, кріпацькій юності і переслідуванні царизмом. Трактування творчості поета велося передусім з позицій позаестетичних, зокрема підкреслювалися моменти політичні та ідеологічні. Так із митця, найбільшого з усіх, яких будь-коли знала Україна, став національний пророк і мученик. У кращому разі, віршуючий ідеолог, соціолог або політик.
А тому і досі Шевченко не був повністю відкритий як митець, поет. Як творець цінностей позачасових і вселюдських. Не лише як автор політичних і соціальних рядків в утилітарному розумінні слова, конкретно антицарських і антикріпосницьких, але як глашатай свободи і гідності людської особистості, вірші якого постійно живі, здатні збуджувати естетичне відчуття, як і кожне справжнє мистецтво, що несе заряд неминущої краси.
Прага, 1977

Авторизований переклад з чеської Володимира ЖИТНИКА
Журнал Всесвіт №3, 1990