«Книга папуги» Мохаммеда Ходавенда Кадері

«Індійські народні казки мають незвичайну й щасливу долю,— писала радянська дослідниця М. Клягіна-Кондратьєва. — Неначе мандрівне плем'я, вони не прижилися на своїй батьківщині, а пішли мандрувати суходолом і морем на Схід і Захід».
Справді, до яких би літератур Сходу або й європейського середньовіччя ми не звернулися, неодмінно знайдемо в них і індійські сюжети, й індійських героїв, які, може, й матимуть інші імена, діятимуть в іншому місці та в іншому середовищі, але їхнє індійське походження все одно залишатиметься для допитливого читача цілком очевидним.
Для сучасних літературознавців давно вже не є секретом індійське походження знаменитих арабських казок з книги «Тисяча й одна ніч», байок «Каліли і Дімни», перської «Книги Сіндбада» тощо. Особливо популярними серед народів Середнього Сходу, зокрема серед персомовного населення Ірану, Афганістану, Середньої Азії та Північної Індії були переробки індійського збірника байок, складеного на санскриті й відомого під назвою «Шукасаптаті» — «Сімдесят оповідань папуги». Цей твір давньоіндійської літератури, на жаль, дійшов до нас у досить пізніх редакціях, найдавніша з яких датується XIV ст. Автори переробок часто поводилися з текстом чужомовного оригіналу або з творами своїх національних попередників настільки вільно, що виникав, по суті, новий твір — варіація на тему.
Певний час дослідники вважали, що першою персомовною переробкою збірника «Шукасаптаті» є твір Зія-ед-діна Нехшебі «Розповідь про прозорливість» (написаний 1330 р.), який увійшов в історію літератури, однак, не під авторським заголовком, а під назвою «Туті-наме», тобто «Книга папуги». І хоча сам Нехшебі в передмові до своєї книги стверджував, що його твір є переробкою іншого твору, написаного перською мовою, але «корені якого є в книгах Індії»,— мало хто з дослідників звернув увагу на ці слова застереження, вважаючи їх звичайним літературним прийомом.
Лише деякі орієнталісти, зокрема австрійський сходознавець В. Перч та український учений А. Кримський, висловили припущення, що Нехшебі каже правду і що справді існує твір, який був ще давнішою персомовною переробкою санскритського збірника «Шукасаптаті» (див.: А. Крымский. История Персии, ее литературы и дервишеской теософии, т. III.— М., 1914—1917).
1973 р. в Тегерані таку версію «Туті-наме» було опубліковано з рукопису, переписаного приблизно в середині XIV ст. В передмові до рукопису зазначалося, що сам твір був складений в Індії в 1313—1316 рр. Імадом ібн Мохаммедом ас-Сакафі чи ан-На'арі, як не без підстав пропонує читати це ім'я радянський іраніст О. Ф. Акімушкін. Як і твір Нехшебі, переробка ан-На'арі мала свою авторську назву: «Перлини нічних розмов».
Чому ж твір ан-На'арі дійшов до нас лише в одному списку, а твір Нехшебі — аж у 85 рукописах? Очевидно тут ми маємо справу з соціальним попитом — громіздкий, написаний архаїчною мовою твір був менш популярний. Саме ця обставина і пояснює, чому власне «один вельможа» звернувся до Зія-ед-діна Нехшебі і попросив його зробити кращий, компактніший і зрозуміліший варіант популярної книги. Версія Нехшебі, незважаючи на те, що від версії ан-На'арі її відділяло лише п'ятнадцять років, була набагато «сучаснішою», ближчою до естетичних вимог своєї епохи. Хто ж такий цей Зія-ед-дін Нехшебі, автор художньої переробки, що стала знаменитішою за свою першооснову?
Нехшеб, як відомо,— це давня назва міста Карші (на території сучасної Узбецької РСР), з якого походив Зія-ед-дін. Дата його народження невідома, дослідники її визначають приблизно останньою чвертю ХНІ ст. Юнаком Зія-ед-дін Нехшебі переселився до Індії, де й осів у місті Бадауні, на півночі країни.
Тут Нехшебі вивчав мусульманську теологію, право, етику, Медицину, теорію музики, арабську мову й літературу. Перебування в Індії, у місті, де дві третини населення складали індуси і третину — мусульмани, відчутно вплинуло на мислення Нехшебі, тут він близько познайомився з мовами Індії, з індійською культурою та філософією.
В Бадауні Нехшебі написав основні свої твори, які дійшли до нас у рукописах, зокрема «Сіяч троянд» (про кохання туркестанського царевича до принцеси Нушабе), трактат з медицини «Частини і ціле», де розроблялись передусім релігійно-етичні ідеї, еротичний трактат «Насолода від жінок» — переробку індійської «Кока шастри» і, нарешті, переробку «Туті-наме» — «Перлини нічних розмов» — книгу, яка своєю популярністю перевершила всі інші його твори.
Зія-ед-дін Нехшебі, на думку радянського іраніста академіка Є. Е. Бертельса, «прикрасив свій твір витонченими віршами, а прозаїчну частину збагатив метафорами й порівняннями в дусі епохи. При цьому він виявив дивовижно тонке художнє чуття і, на противагу позбавленій смаку пишномовній прозі багатьох своїх сучасників, дав зразок прекрасної перської мови, багатство якої зумів використати якнайповніше».
Правда, вже через два століття ці достоїнства твору зробилися його фатальними вадами, бо естетичні вимоги й смаки змінилися, і твір виглядав уже надто багатослівним і не вельми зрозумілим навіть для освіченого читача.
За наказом великого могола — імператора Акбара (1556—1605) його візир, літератор та історик Абу-ль-Фазль ібн Мубарак Аллямі (1551 —1602) переробив версію Нехшебі, значно спростивши мову і скоротивши зміст, хоча загальна кількість оповідань — п'ятдесят два — лишилась незмінною. Ця переробка, однак, не зажила великої популярності, значно більший успіх мала художня версія Мохаммеда Ходавенда Кадері, зроблена в кінці XVII — на початку XVIII ст. Кількість оповідань тут скоротилася до тридцяти семи, з яких два були запозичені з інших джерел. Кадері переповів сюжети свого попередника простою й зрозумілою мовою, усунув з тексту віршовані вставки й арабські цитати, а головне — «модернізував» текст, перенісши всі колізії й ситуації у сучасну йому Індію й наблизивши їх таким чином до читача.
Версія Кадері сприймається завдяки цьому як цілком самостійний художній твір. І хоча в передмові Кадері твердить, що він лише переказує «легенди й розповіді Нехшебі» простою й зрозумілою мовою, як майстер слова він витворює оригінальний арсенал мовних засобів, якими гнучко послуговується залежно від змісту оповідань. Так, оповідання з серйозною чи навіть трагічною фабулою написані добірною літературною мовою, натомість в оповіданнях гумористичного або авантюрного змісту в авторській мові з'являються діалектизми і широковживані побутові скорочення; дотепна і баламутна Джанду (чи Чанду) Нехшебі перетворюється в Кадері у Чоудер, що по-перськи означає «бурячок», а благочестива дружина вояка поводиться досить вільно з Кораном, переказуючи сентенції священної книги мусульман «несвященною», зате зрозумілою для читача перською мовою.
Не всі, звісно, новації Мохаммеда Кадері є вдалими й добрими. Так, скажімо, в оповіданні про купця Мірзу Фаррох-бека та його папугу розповідається про вигнану купцем легковажну дружину, якій папуга на цвинтарі велить поголити волосся на голові і на всьому тілі. Жінка успішно виконує наказ птаха, хоч залишається незрозумілим, як їй це вдається зробити без жодного знаряддя, а головне — навіщо? В оповіданні Нехшебі логіка чіткіша, Щоб помститися дружині купця, яка оскубала папугу живцем, птах наказує їй власними руками повидирати собі все волосся.
Та в цілому переробка Мохаммеда Ходавенда Кадері виявилась надзвичайно популярною: вона не тільки успішно витіснила із вжитку переробки Зія-ед-діна Нехшебі та деяких інших авторів, а й стала текстом для вивчення перської мови як на Сході, так і в Європі.
На Сході переробка Кадері перекладалася здавен, зокрема мовами урду, хінді, бенгалі, гуджараті, пушту, узбецькою, туркменською, татарською, таджицькою.
Є чимало перекладів цього твору і на європейські мови, зокрема на англійську (вперше 1972 р.), французьку, німецьку, російську (тричі), італійську, польську та інші. Українською мовою «Книга папуги» Кадері перекладається вперше. За основу для перекладу взято текст бомбейського видання 1898 р.

Публікація цього перського варіанта славнозвісного збірника оповідань, що має своїм джерелом давньоіндійський збірник «Шу-касаптаті», значно збагатить уявлення про персько-індійську прозу українських читачів, вже знайомих з нашим перекладом іншої версії «Туті-наме» — народного оповідача Ібадулли (див.: Всесвіт, 1979, № 6).

Ярема ПОЛОТНЮК
Львів

«Всесвіт» 1987