Джордж ОРВЕЛЛ
ФЕРМА «РАЙ ДЛЯ ТВАРИН»
НЕБИЛИЦЯ
З англійської переклав Юрій ШЕВЧУК

Розділ IV

До кінця літа звістка про те, що сталося в «Раї для Тварин», облетіла півкраїни. Щодня Сніжок і Наполеон насилали зграї голубів, щоб ті проникали до сусідніх ферм і розповідали мешканцям про повстання та навчали гімну «Тварин Англії».
На той час містер Джонс більше просиджував у пивниці «Червоний лев», що в Уїллінгдоні, скаржачись кожному, кому тільки міг, на жахливу несправедливість, яку вчинило з ним збіговисько тварин-ледацюг, позбавивши всього добра. Фермери хоч і співчували йому, проте спершу не особливо й допомагали. Кожен собі нишком подумував, як би його мати з нещастя Джонса якийсь зиск. Добре ще, що власники двох господарств по сусідству з «Раєм для Тварин» постійно гиркалися. Одне з них, зване «Лисячий гай», було великою, занедбаною і старомодною фермою, зарослою лісом, з виснаженими пасовиськами і жалюгідною огорожею. її власник, містер Пілкінгтон, легковажний фермер, сам не працював, а гайнував час по рибалках та ловах, залежно від пори року. Інша ферма, «Лужок», була меншою і краще доглянутою. Належала вона містерові Фредеріку, розумному, твердої вдачі чоловікові, що постійно тягався по судах і визнавався за спритного ділка. Обоє так незлюбили один одного, що не могли дійти згоди навіть задля власної вигояи.
Проте їх неабияк налякало повстання в «Раї для Тварин». І зробили все, аби їхня худоба якомога менше дізналася про нього. Спершу вони вдавали, ніби їх смішить сама думка, що тварини можуть самі провадити ферму. Ця вигадка, казали вони, розсиплеться на порох за два тижні. Вони розпускали плітки, що на фермі «Садиба» (вони вперто називали ферму по-старому, не бажаючий чути про нову назву) безперервні чвари, що там тварини конають з голоду. Час минав, а тварини вочевидь не здихали з голоду; Фредерік і Пілкінгтон завели іншої, що на «Садибі» процвітає страшне зло. Ніби тварини там займаються канібалізмом, катують одна одну розпеченими підковами і ділять між собою самок. «Ось до чого призводить бунт проти законів природи»,— зловтішалися Фредерік і Пілкінгтон.
Однак цим байкам не йняли особливої віри. Чутки про дивовижну ферму, з якої повиганяли людей і на якій тварини господарюють самі, і далі ходили в невиразних і перекручених версіях; протягом року бунтарська хвиля прокотилася сільською місцевістю. Завжди слухняні воли з доброго дива казилися, вівці ламали загорожі й травили конюшину, мисливські коні застигали перед перешкодами, а тоді мчали вершників у протилежний бік. Та що найважливіше, скрізь знали мелодію, ба й слова «Тварин Англії», вони ширилися з неймовірною швидкістю. Люди несамовитіли, чуючи цю пісню, хоч і вдавали, ніби вона їх лише смішить. І казали, що не розуміють, як, нехай і тварини, можуть співати таку гидоту. Кожну тварину, спійману на цій пісні, нещадно карали різками. І все ж вона була нездоланною. Дрозди висвистували її на парканах, голуби вуркотіли її на в'язах, вона лунала в дзенькоті кузні і бемканні церковних дзвонів. І коли людські істоти слухали її, то їх аж пересмикувало, бо вчували в ній пророкування своєму майбуттю.
На початку жовтня, коли скосили й поскиртували збіжжя, а частину навіть обмолотили, до ферми, сповнивши повітря лопотінням крил, влетіла зграя голубів і з диким галасом впала на двір. Джонс зі своїми наймитами та з півдесятком найманців із ферм «Лисячий гай» та «Лужок» ввійшли через браму з п'яти перекладин і попростували до ферми. Всі з кийками, тільки містер Джонс виступав попереду з рушницею. Не інакше, настроїлися відвоювати ферму.
Цього давно сподівалися, тож і приготувалися заздалегідь. Сніжок, який проштудіював знайдену в домі стару книгу про воєнні виправи Юлія Цезаря, відав оборонними заходами. Пролунала його команда, і за кілька хвилин кожна тварина вже стояла на бойовому посту.
Людські істоти наблизилися до будівель, і Сніжок вдався до першого наступу. Голуби, а їх було п'ять, заметалися, залопотіли над головами людей, оглушаючи їх з невеликої висоти. А поки люди давали їм раду, вискочили гуси з-за живоплоту й заходилися дошкульно щипати їх за литки. Проте це був лише відволікаючий маневр, що мав посіяти певну паніку. Тож люди легко повідганяли гусей дрючками. Сніжок рушив другу наступальну лінію. Мюріел, Бенджамін та всі вівці, очолювані Сніжком, ринулися вперед, штурхаючи і буцаючи людей рогами. А Бенджамін крутився дзиґою й брикався на всі боки своїми копитцями. Та знову люди з їхніми кийками і підкутими черевиками виявилися дужчими; Сніжок раптом запищав, подаючи знак до відступу, і тварини кинулися через браму в двір.
Люди торжествуюче закричали, бо гадали, що перемога за ними. І безладно кинулися навздогін. Але саме цього Сніжок і сподівався. Щойно люди втяглися в двір, як із тилу, перетинаючи шлях до відступу, вискочили троє коней, три корови і решта свиней, що засіли у корівнику. Сніжок подав сигнал до атаки, а сам кинувся просто на Джонса. Той, побачивши, що Сніжок мчить на нього, звів рушницю й вистрілив. Шріт прокреслив криваві смуги на Сніжковій спині, зваливши намертво одну вівцю. Не спинившись і на мить, Сніжок усіма шістьма пудами вдарив Джонса по ногах. Той беркицьнувся в купу гною, рушниця вилетіла йому з рук. Та найстрашніше було бачити Боксера; ставши дибки, він, як справжній жеребець, бив величезними кованими копитами. Найперше він звалив у багно конюха з ферми «Лисячий гай», влучивши йому в тім'я. Побачивши таке, дехто з людей покидав дрючки і кинувся навтьоки. їх охопила паніка, і вже наступної хвилини тварини ганялися за ними по всьому подвір'ю. їх буцали, копали, кусали, топтали. На фермі не було жодної тварини, що не помстилася, як сама знала. Навіть кіт несподівано плигнув з даху на дояра, запустивши йому в шию пазурі, що той аж несамовито заверещав. Щойно завиднів вихід, як люди притьмом дременули з двору, уганяючи в бік шляху. І хвилин за п'ять після нападу вони ганебно тікали тією ж дорогою, якою і прийшли. А навздогін мчала зграя гусей, що без упину сичали й щипали їх за литки.
Всі люди втекли, тільки в дворі Боксер копитом ворушив конюха, що долічерева лежав у гною, намагаючись перевернути його. Той не ворушився.
— Він готовий,— сумно проказав Боксер. — Я не хотів, щоб так вийшло. Я забув, що в мене підковані копита. Хто повірить, що я це зробив не навмисне?
— Геть жалість, товаришу! — гукнув Сніжок, з чиїх ран все ще соталася кров. — На війні як на війні. Найкраща людина — це мертва людина.
— А де Моллі? — вигукнув хтось.
І справді, Моллі пропала. Всі занепокоїлися, побоюючись, чи не поранили її люди або чи не прихопили з собою. Та її знайшли в стійлі: вона стояла, сховавши голову в ясла з сіном. Щойно розлігся постріл, як вона кинулася навтьоки. А коли повернулися після її пошуків, то з'ясувалося, що конюх був лише оглушений; прийшовши до тями, він миттю зник.
Тепер тварини зійшлися в нестямному захваті, щодуху вихваляючи свої подвиги. Тут же зімпровізували святкування перемоги. Підняли прапор і кілька разів проспівали свій гімн, потім полеглій вівці влаштували урочистий похорон, а на її могилі посадили кущ глоду. Сніжок виголосив коротку промову, підкресливши, що кожна тварина має бути готовою, якщо виникне потреба, вмерти за ферму «Рай для Тварин».
Потім одностайно вирішили запровадити військову відзнаку «Тварина-Герой І ступеня», якою одразу ж нагородили Сніжка й Боксера. То була латунна медаль (насправді — старі кінські бляшки, знайдені серед збруї), що її малося носити в неділю й на свята. Медаллю «Тварина-Герой II ступеня» посмертно нагородили полеглу вівцю.
Довго сперечалися про те, як назвати саму битву. І врешті назвали її Битвою під Корівником, бо саме звідти у вирішальну мить вискочила засідка. З грязюки витягли Джонсову рушницю, а в домі, як усі знали, був запас патронів. Вирішили встановити рушницю біля флагштока як артилерійську одиницю й салютувати з неї двічі на рік: раз — дванадцятого жовтня, в річницю Битви під Корівником, і ще раз — на Івана Купала, в річницю Повстання.

Далі