Тамара МЕЛЬНИК
„На життя радій живущий...”
(або роздуми про віднайдений твір)

Ознайомлення з оповіданням Дмитра Вітюка „Наймолодший” не може нікого залишити байдужим, бо заторкує проблему споконвічних загальнолюдських цінностей, законів співжиття, є прекрасним взірцем твору малого епічного жанру.
Твір нагадує симфонію, основним мотивом якого є туга матері. Не зважаючи на назву та лінеарний сюжет-долю наймолодшого сина Леопольда, на перший план постійно проступає образ Горпини Іванівни, матері.
Письменник виявляє дивовижне вміння проникнути у глибинні таємниці людської душі та створити образ міфологічної жінки-українки, берегині, жертовної, щирої, відданої любов’ю до сина і роду.
Важливу ідейно-естетичну функцію несуть формозмістові елементи твору. Пейзаж, сповнений відтінками барв, звуків, руху, відіграє роль показника і водночас стимулятора настрою та експресивної тональності розповіді, роль інтродукції до переживань героїні. Постать жінки у чорному на тлі похмурої осені ( що закривала сонце, зі злинялою травою, пожовклим листям), серед надгробків на цвинтарі сприймається, як ще один пам’ятник. І в цій сірості автором сконцентровані усі фарби долі героїні, жінки-страдниці.
Оповідання „Наймолодший” несе великий морально-етичний заряд. Використання поетонімів наштовхує читача на роздуми про сенс людського буття. Гаврило Юхимович (від „могутність, бог, благочестя”) та Горпина Іванівна (від „сімейна”, милостива) інтернаціоналізують іменами дітей свою родину, назвавши доньку Віолою, наймолодшому синові давши досить незвичне ім’я - Леопольд. Цим подружжя демонструє відмову від традиції пращурів, порушує закони роду-родоводу, скеровує долю хлопця ніби в „нове” життя.
Життя Льодика відтак розвивається за чужою картою. Не утримавши (заздалегідь заплановану батьками ) вдачу лева-царя, Льодик стає на хистку дорогу зисків та підпилого життя. Герой, ніби через свою відстороненість імені, переймає на себе не властиву українству хворобу – пияцтво.

Обривається чоловіча гілка роду: старший син (не маючи за текстом оповідання імені) весь час перебуває „за кадром”, поза родиною, трагічно гине, йде з життя раніше батька. Напередодні ж весілля Леопольда з Гафійкою помирає й Гаврило Юхимович, залишаючи свою мудрість „ Мертвий в гробі мирно спи, на життя радій живущий” усім. Син, народжений Гафійкою від чоловіка-п’яниці, - страшне застереження, бо в нещасній дитині гріх тих, хто потурає норми й людської моралі.
В останньому епізоді знову проступає образ матері, яка через сірість буття ( що символізує людські сподівання) звертається до мертвого сина, як до живого, аби виправити великий материнський гріх. Хоча б ілюзорно...
Д. Вітюк стисло, в малопомітних, найчастіше в побутових деталях, підкреслює соціальні прикмети часу, колорит післявоєнних років радянської доби. Йдучи за традицією реалістичного зображення, йому вдається „оприлюднити” колективний образ севастопольців 50-60 років минулого століття, надавши йому навіть певної ритмомелодики, вирвавши з нього та підставивши під скельце мікроскопа одну пересічну сім’ю, що, напевно, репрезентує ціле покоління співвітчизників.
Письменник високої культури, людяності, честі і чистоти, Д. Вітюк в оповіданні „Наймолодший” для севастопольського читача постає упізнаваннішим і ще ближчим.