Олександр ВИЖЕНКО
МІЙ МАЙСТЕР

Мій Майстер, Старчик, якось сказав:

“Хочеш потанцювати – іди на музики.
Хочеш сп’яніти душею – шукай Майстра.”

***
Вдячний учень під дахом наставника,
Був я з Майстром, як кухоль з коновкою.
Раз стрибнувши у вогнище Старчика,
Став відтоді новою істотою.

***
“Життя не в дереві старому, а в насінні,–
сказав раз Старчик. І додав братам:
– Щоб вічний лад був Паном у родині,–
Вклоняйтеся колискам, не хрестам.”

***
У Старчика було три слова найдорожчих;
Він ці три суті ставив над життя.
Великий зміст несуть в собі поняття:
Свідомість, Світоладність, Співчуття!

***
“Смак істини… Як нам його пізнати?” –
Спитали раз старого відуна.
“Хто з чаші щастя пив, – одрік мудрець, –
Той знає смак Небесного вина.”

***
Хтось між іншим сказав:
“Попереду вічність”.
А Старчик додав:
“І не одна”.

УРОКИ МОГО МАЙСТРА

***
ВЕЛИКІ ВЧИТЕЛІ

Великі вчителі, як дощові хмари, – з’являються несподівано, дають відчути смак свіжости і на якийсь час насичують цілющою вологою поле спраглої душі. Їхня поява не сприймається як вчення, хоча вплив надзвичайний. Хто вірить у постійність, не в силах їх (Вчителів) розпізнати. Цитувати їхні думки – значить стати маленькою лійкою. А щоб мати такий самий вплив на людей, треба лише одне – завагітніти прозорою водою єства.

***
ВІРШ СТАРЧИКА ПРО СВІТОЧА СВІТУ – ХРИСТА

Свято зріє у череві будня;
Буддень п’яний святковой вістиною:
Коли син стає матір’ю людям,
Мати сину хай стане дитиною!

***
Повчав мене Старчик:

Міцний горішок б’єш сім днів... Чи ж на добро?
Бува, міцна шкарлупина, та, бач, – гниле ядро.
А я горішки їм лиш тонкокорі.
І ситий я, і часу маю вволю.

***
ВИБІР БЕЗ ВИБОРУ

Чи бідним бути, чи багатим, –
Те сам ти маєш вибирати.
Чи жить тобі в убогій хаті,
Чи в світлій сонячній палаті.
Я – цар, що служить скомороху
І забавля його казками;
Я й скоморох – царю в услузі
Мить кожну, днями і ночами.

***
Старчика запитали:
“Чи радієш ти з того, що шанує тебе Україна?”
На що усещирий сказав:
“У якій країні не поважають прохожалу людину, якщо вона несе мир?”
“То звідки ти родом?”
Ось що відповів Всесвітній Мандрівник:

“Родом я з того саду,
Що серденьку дає усладу.
Вийшов я з того поля,
Де цінують внутрішню волю.
Я камінчик з тої гори,
Де в’ють гнізда терпіння орли.
Ще й я крапля з ріки Таїна;
Тиха, чиста й блаженна вона”.

ДУХОВНЕ РАБСТВО

Є рабство тілесне, а є і духовне.
Перше видиме оком, друге – приховане.
Благодійники – люди хороші,
але дарма не зичать нам гроші.
Хто каже: “Я хочу вам дати!”, –
навзаєм прагне дещо узяти.
Бо дар і віддарок – нерозлучна є пара.
Гомінливий давальник – рибак; а мислить він так:
“На гачок без черв’ячка не піймаєш судачка.”
Насправді хто хоче давати, не буде про це об’являти.

ВІРШ-ПОРАДА

Живи, Санько, як калинонька коло хати:
Цвітеш – цвіти, кого питати?
Бува, що приходить
Песик під дерево сцяти.
Не жури і не силься його відганяти.

Від такого візиту,
Не меншає в дерева цвіту.

ПРО НЕБО

Скажу вам вістину,
Скажу вам і другу,
Всім тим, хто у серці
Вже тішив весну:
Немає на Небі
Ні смутку, ні туги;
Немає на Небі
Ні ночі, ні сну.
То ж зовсім не треба
Скорботи збирати.
Що очі угледять,
Те й буде у хаті.

ВІРШ ПРО ГНІВ

Хто працював, той знає: таки важкувато
Орать, зерна сіять й колосся збирати.

Тільки важча нива, – нічого й казати!, –
Як на власний гнів свій щодня одробляти.

Хліб – їжа хороша, бо сили вертає.
Гнів – гірше отрути, нутро підбиває.

Чому ж так багато тих орачів гніву?
Що сірих штовхає в ярмо нещасливе?

На це запитання проста відповідка:
Їм в щасті кохатись незвично і гидко.

Та свідчить нам досвід: хто грижу заробить,
Той більше дурної роботи не робить.

ВІЧНА ГАВАНЬ

Щастя - вічна гавань, а не тимчасовий злет.
Досягти мети - лише злетіти.
Мудрі казали: “Пізнай себе - буде з тебе”.
Хто це знає, той перед світом конем не грає.
Час біжить, а він сидить,
В серці Храмину творить.
Все мине, а Храм лишиться.
Він для вічности згодиться.

ЯК ВПІЗНАТИ МУДРЕЦЯ?

Не обтяжений речами,
Не захмарений думками,
Дух у нім - росинка чиста,
Душа ніжна, промениста.
Перла дивні він збирає,
Перед свиньми не кидає.
Він в громаді непомітний,
Зо всіма завжди привітний.
“Мир Вам!” - ніби чують люди.
Хто ж його судьбити буде?
В нього очі - як зорини.
Йде життям, мов та дитина.
Ну, а Смерть свою зустріне,
Скаже: “Здрастуй!” неоднімнно.
І додасть: “Нівроку жив.
Час-бо умцю на спочив.”

ФІЛОСОФИ

Дивуюсь, світе! Бідні, бідні люди…
Як той кабан нагулює сальце,
Так і вони жиріють на питанні:
“Що було сперше: курка чи яйце?”
Аж смішно!.. Йбо. Питання те - полова.
Співаю всім одне: “Ку-ка-рі-ку!!!” –
Єдина відповідь, назавжди і востаннє…
Прокинтесь, люди! Сперше півень був.

***
Філософи-диваки;
ні вдень, ні вночі спокою не мають,
усе щось мізкують, усе щось гадають.
Я, коли філософа бачу, трохи не плачу.
Шкода мені головатого,
На мозкові він носить мозолів багато.
Такі, бач, то люди;
десь збируться, і мов ті хрущі, гудуть.
Це про них народне прислів’я рече:
“Аби вода, а жаби будуть.”

АКРОСТИХ

“Індик хоча не співа, так багато думає.”
Народне прислів’я

Фіра* збира, що не знає.
Індик-диндик в ній сидить.
Лад-містечко обминає,
Оха чемно зазиває,
З ним про щастя гомонить…

Ох та Індик – близнюки,
Пустоцвіту батраки.

*Фіра – віз.

ШУКАЧАМ ІСТИНИ

Істину шукати – не на дудці грати.
У цій справі треба велику сміливість мати.
У кого дух загартований, тільки той шука Невідоме.
У кого дух, мов кволе курча, –
не підходить він на роль шукача.
Хто став на Путь – уважним будь!
Як вийшов із хати, готуйся відкрито приймати
Усе, що дарує життя,
без скуління і каяття.
Шукати істину – ризик вельми великий.
Декому на це не вистачить віку.
Та щоб Божого Царства дістатись,
навіть сто життів варто віддати.
Хто помер і воскрес, той дійшов;
Він-бо в Бозі блаженство знайшов!

***
Один пішов шукати влади. Де він? – “Загнали під ляду”.
Другий збирав земні скарби. Де він? – “Гніє у багні”.
Третій шукав щастя з жінками. Де він? – “Товче горе ночами”.
Четвертий пішов шукати Небес. Де він? – “Був помер, і одразу ж воскрес!”.

БАЙКА ПРО МАКАРА

Ходив Макар від хати до хати,
Все шукав: де б його переночувати?
Вже й сонце всміхнулось з-за небокраю,
А він – все шукає...
Не буде йому спокою ні другої, а-ні третьої ночі,
Аж поки самі собою не стуляться очі.
Чи ж треба у Господа кровлі благати?
Де ліг, там тобі ліжко і хата.

ДОЛЯ

Були часи – продавали Долю.
А тепер роздають задарма;
Бери яку схочеш, носи як той одяг…
Беремо. А щастя нема.
Тому і кажу я дотепній людині:
Усе запозичене – геть поскидай!
Заглибся у серце, скажи йому: “Вірю.
Що мовиш, те й буде…” І тихо чекай.
А серце… воно забалакає скоро.
Підкаже що саме тобі до ладу.
Де серце – там Доля. Іди собі з миром.
Іди. І не стримуй ходу.

***
Землю-хлібину, увінчану короною з солі,
Поклав Творець на рушник Долі.
Чому ж ми, людоньки, незугарно так живемо?
Тому що, хліб-сіль їмо, а про рушник не дбаємо.

***
Шукай Долю - знеможеш від болю.
Знай, брате, Долю не шукають,
Її радо приймають.

***
У кожного своя Доля...
Є такі, що ходять по морю.
А є душі, що тонуть і на суші.

ЧОВЕН-ДУХ

Хай суть торкнеться твоїх вух:
В бурхливім морі Човен – Дух.
Кляни Нептуна, Небеса,
Облай святого Миколая…
Але Човна…
Затям, що він –
Твоя надія золотая!

ТІЛО-ДУША

Жалій, брате, своє тіло,
Не роби зайвого діла.
Не хапайся за життя -
Дух не знатиме ниття.
Коли в згоді тіло й дух, -
Лет твій буде, як той пух!

***
Зручний одяг, проста їжа, -
Це для мене наймиліше.
Зайвих клопотів не маю -
Серцем тяжко не зітхаю.
Як в душі моїй вселад,
Кожний стрічний мені рад.
Так-то, дітки, це лиш треба,
Щоб стяжати милість Неба.

***
Тіло живе – просить і дає; тіло й природа – одного є роду.
Мозок мізкує, думки порядкує; думок тьма – печаль одна.
Душа віщує, нічим не гордує, тому вірно життям прямує.

***
Чоловіче, плакать годі,
Шукай долю в насолоді.
Пограйся життям,
Як вітерець листям.
Поки чуб твій посивіє,
Твоя душечка дозріє.
Мряка чорная впаде,
Глядь! - тебе нема ніде.

***
Старчика раз запитали:
“В якій країні варто жити?”
Він сказав:
“Блаженний той край, де мудреця шанують, як батька, князя, – як рідного дядька, козака – за свояка, а поета – як жадане дитя”.
***
Той, хто хоче мети досягти,
Має прикласти чимало зусиль.
Це є діло звичайне.
Це життєвого прояву сіль.

Якщо хочеш душі досягти,
Якщо хочеш втонути у Бозі,
До останньої краплі себе присвяти
Цій відвертій священній Дорозі.

ЖИТТЯ-СМЕРТЬ

Старчик учив:

“Шануйте, діточки, вітри в коморі,
Щастя в недолі,
Сонце в воді,
А смерть – у житті”.

***
Ходив Старчик садить різний муравчик,
Земельку копав та все примовляв:
– Не впасеш волю, – не взнаєш Долю.
Не випестиш тіла, – не буде діла.
Про одне, лишень, можеш не дбати:
На свою домовину лопати шукати.
Прийде Смерть неодмінно на поміч,
А з нею разом і копач, і хоронич.

***
Кожен, хто вчиться як треба жити,
Весь свій вік буде в дурнях ходити.
Лише перед тим, хто вчиться вмирати,
Відкриються мудрості врата.

***
Живе наш мозок завжди у клопоті;
Про те він хоче знати і про се…
Воскресну я чи ні? – те буде потім.
А зараз треба жити. От і все.

***
Бурулька схожа на підчерев’я Боже;
Краплина її із землею у случчі,
Схожа на сльозу квітучу;
Де вона впаде, там живий чоловік зійде.
А як земля запарує, краплина-душа до Бога мандрує.

ТВОРЧІСТЬ

***
Старчик якось сказав:

“Співати – звеселяти найвіддаленішу зірку”.

***
Старчикова поговірка:

“З десяти гілок – деревині прок;
із ста ниток – тканини шматок;
із тисячі думок – одного вірша рядок”.

***
Усі величні споруди, створені людством, свідчать про незборимий жах людини перед владою Панни Смерті. Всі оті Дива Світу не що інше, як спроба безсилих поборюкатися з Вічністю, знаючи, притому, наперед, на кого чекають лаври переможця. Тому для мене пищик грайливої дитини цінніший над усі піраміди Єгипту, а дитячий малюнок – геніальніший од кращих зразків світового малярства.

***
Чи на жаль, чи то на щастя, але, хай, навіть, найсердечніша пісня задля того, щоб дістатися інших сердець, – має спершу облетіти цілу галактику.

***
Бандуру, яка пролежала день, неможливо настроїти вічність.

***
Жалівся один кобзар: “Співаю пісню біля криниці, а її у шинок ведуть”.

***
При слові “золото”, ювелір і поет реагують по-різному.

ГРІХ

Пригадую…
Один чернець сказав раз моєму Вчителю Старчику:
– Для того, щоб виплекати праведну душу, ми не даємо тілові розкошествувати. Тривалі пости і молитва – ось наш шлях до стяжання Святаго Духа.
– Ото якби почув тебе Соломон, – мовив Майстер, – він би сказав: “Є шлях, що виглядає, як праведний, а в кінці його пекло”, а Епікур би додав: “Все природне легко здобувається, а пусте важко досягається.”
– На що ти натякаєш?
– О Господи мій! Чи ти не розумієш?
– Ні.
– Що то є тіло?
– У Писанні сказано: “Всяка плоть – сіно”, “Плоть – ніщо, дух животворить”.
– Добре. А що є душа?
– Вічне у тлінному. Тимчасовий гість у бренному тілі.
– О! – вигукнув Старчик. – Саме так – гість! А тепер скажи-но мені: чи відчуватиме душа-гість пахощі духа, якщо тіло-господар схоже на суху деревину? Чи дістанеться ирію знесилений птах?..
Тут вже не втерпів ченець, тупонув зі злості ногою, трохи-трохи не вдарив сиваня палюгою, а потім повернувся та й побіг швиденько до монастиря.
А Старчик всміхнувся і сказав:
– Ні, не схожий він на суху деревину…

...Іншим разом Старчика якось запитали:
– Про що нам більше дбати: про тіло, чи про душу?
Щиросердий на те відповів:?мовко
– Чи дасть бджола меду, якщо не буде бавитися з квітками? Чи зацвіте липа, якщо не буде пити соки землі? Чи дочекаєтесь ви весни, якщо не подбаєте про свій дім і про піч теплу? Тож вінчайтеся з природою, бо немає душі в сухій деревині, бо не літає той птах, у якого послаблені крила.

ГЕНІЇ

Якось розмова зайшла про видатних людей минущини і сучасности. Потім вийшли на те, щоб дати визначення геніальності. Хтось прорік:
“Геній – людина, що володіє надприродньою здатністю покладати на себе труднощі.”
Інший сказав:
“Геній – це один відсоток натхнення і дев’яносто дев’ять відсотків поту.”
Усі присутні чекали що з приводу цього скаже Старчик. Він висловився щодо геніальності так:
“Геній – це той, хто вміє талановито страждати.”

***
На запитання: “Що ти просив у Бога до того, як почав грати на флейті?”, Старчик сказав:
“Просив, щоб Він, милосердний, позбавив мене нікчемних думок, порожніх балачок, і щоб впустив Він мене до Храму Своїх Таємниць!”

***
Чи бува не мудрець той гончар, що сказав:
“Горщики, горщики, я ваш творець. Я вас зробив, та не я вас побив”.

***
Хто співає пісню про вітер, не може створити пісню вітру. Той, хто вигадав рай і пекло, що додасть він до витвору сонця? Із цього сімені: вигадник – поет, мудрець – не вигадник.

СТАРЧИКОВА ВІСТЬ

На початку була Думка, а Думка була в Бога, і Бог був Думкою. Думка в Бога була на початку.
І народилося в Бога через Думку Слово, і пішло воно в Світ. Гадав Бог, що Слово перебуватиме між людьми повне благодаті та правди.
Та люди розміняли те Слово на словечки-овечки, нікчемні та безсилі перед вовками розбрату.
І побачив Бог, що зле воно, і пожалів про те, що не дав спершу Думку.
І тоді послав Він Думку Світлом правдивим, що просвічує кожну людину, яка приходить у світ, щоб кожне пусте слово не пустило коріння осуди.
Кохаймося ж у Думці! Вона, Єдина і Нескінченна, може поєднати всі слова в одне одвічне Слово!

СЛУХАЧІ

Гомінке слово чують усі, шепіт найчутливіші, мовчання – одиниці.

ХЛІБ І СЛОВА

Казав мені сердечний майстро:
“Кожна людина знається на хлібі; свіжа хлібина чи чарства, чорна чи біла, прісна чи солодка, гливке в неї тісто чи пухке. Слова, Саню, той самий хліб, і ой як треба навчитися їх розпізнавати”.

***
Слово – полова. Людина – житнього поля зернина.

***
Друковані перла світової мудрості Старчик називав “книжковим медом”.

***
Хтось запитав Старчика: чи знає він такий вислів, що йому можна було б слідувати все життя?
“Є, – сказав Старчик. – Ось він: “Для Бога – тисяча літ, як один день. Для усвідомленої людини – один день, як тисяча літ”.

***
Запитали якось Старчика:
“Учителю, чи пишете ви книгу мудрості?”
“Аякже, пишу”, – відповів чоловіколюбець.
“А дасте нам її прочитати?”
“Дам.”
“А коли?”
“Та хоч би й зараз.”
Він підняв з землі пожовклий кленовий лист і простяг його одному з учнів.
“І що ж тут написано, Вчителю?” – здивовано запитав той.
“Одне лише слово”, – сказав зугар.
“Яке?”
““ВДИВЛЯЙСЯ!” Цей кленовий листочок містить у собі більше, ніж сто книжок. У ньому записане життя сонця від народження його і до смерті.”

***
Скільки на груші дульок,
Стільки в людини думок.
Хто корінець спогялдає,
Зовсім думок не має.

***
Якось сказав мені Старчик:
“Порозуміємося, брате. Ти вмієш слухати, а я – мовчати”.

***
Старчика запитали:
“Чи є ліки від словесних ран?”
Він відповів:
“Майже немає. Але є зброя – незримий меч, яким слід розрубати отруйне слово на літери, а ті літери перетворити у звуки; і щоб бринів кожен звук хвилину, не меньше”.

НЕБО-ЗЕМЛЯ

***
Людина і Небо –
Як дві краплі води
Одне на одне схожі.
Думки як ті хмари –
Спокою вої ворожі.
Голова з гадюччям думок –
Ото тобі й Божа кара.
Тільки Серце і Небо
Вищі за хмари.
Станьмо ж, як Небо, –
Чисте, прозоре і вічне.
Відтоді,
Піснею Серця
Уславлюй життя, Чоловіче!

***
Сліпе кошеня не шука собі цицьки,
Бо завжди з ним поруч ласкавая киця.
Наша ж цицька – одвічне Небо;
Де став, там і сси молоко Суті
Скільки твоїй душі треба!

***
Все від людей… (гадати тут не треба)
Як скіском розум косить зілля снів.
Все від людей… окрім… Землі і Неба:
Тварин, птахів, морів, лісів, гаїв…

***
Земля в квітучих килимах,
А Небо в дірках.
Боже нас борони,
Щоб не пішли на латки
Оті килими.

ВИБІР

Любий друже мій, небого,
Завжди поруч дві дороги:
Одна до ринку,
Друга - у тиху долину.
Підеш до базару -
знайдеш біль і свару;
Підеш у долину, - як у домовину.

Де галасують, там завжди бідують.
Де панує тиша, там серденьку наймиліше.

ЗОЛОТА СЕРЕДИНА

***
На запитання одного з учнів: “Як запобігти життєвих крайностей?”, Старчик відповів віршованою примівкою:

“Сум, наче ніч.
Веселість – щире сяйво.
А середина – мертвина.
О, не гніздися в ціх містинах!
Де є політ, лиш там – весна!”

***
Віршована казочка Старчика:

Козак Вир’ян полов бур’ян,
Мостив майдан, ліпив саман,
Ліпив саман, очерет носив,
Очерет носив і все говорив:
– Рости курінець, щоб жив молодець
До світу вухами, до серця очима.
Став той курінець міцніше фортеці;
Глиняна долівка – батьківська домівка,
Стіни з вікнами й дверима –
матусина домовина,
Очеретяна стріха – сам собі радість і втіха.

ПІСНЯ ЧЕРВОНОЇ ГОРИ

Хрест у колі –
Як щастя в подолі.

Зірка в тризубі –
Як сонечко любе.

Трикутник в квадраті –
Як пічка у хаті.

Людина в собі –
Як хліб на столі.

МОЛИТВА

***
Старчикова молитва до Святого Духа:

Свят Дух!
Ввійді через ніздрі-вратця
До мого пупця.
Неси мені річи лелечі
Від Світ-Отця.
Побався зі мною,
Як дитя з водою;
А потім – неси мій недуг
За сімдесят хуг!
Свят Дух!
Лиши в мені Дуг!

***
Старчикова молитва до води:

Даночко-Орданочко –
Чарівна Панночко,
Іду до тебе на світаннячку,
Іду удень й вечірньої пори,
Мені своє ти серце одімкни.

Даночко-Орданочко –
Чарівна Панночко,
Дай мені зойтися з тобою,
Дозволь мені назвать тебе сестрою.

Даночко-сестричко,
Обмий моє біле тілечко,
Змий з нього нелюба,
Дай йому здоров’ячко!

***
Чув я від Старчика:

“Молиться крадій щодня про достаток у вашій хаті,
а про себе дума: “Де більше лежить, там легше урвати.””

СЕРЦЕ

***
З учора на завтра
Та ще й на сьогодні,
Ліплять людині
Очі Господні.
Ліплять і кажуть:
“Він кожного бачить.
За зле покарає;
За добре – віддячить.”
А я вам кажу:
Бог нам баньки пороздавав,
Щоб кожен сам про себе дбав.
Хай вістина моя
Барвінком зав’ється:
Боже Око – відкрите серце!

***
Закрите ставнями вікно;
Одна стулка – язик без притулка,
Друга – думок хуга.
Ото тільки й світу красного –
Маленьке кружальце між стулками.

***
Вигода - кукіль.
Слава - полова.
Сльози - зерна,
Серце - основа.

***
У землі міцна деревина.
У серці - міцний чоловік.

***
Розум – вигадник, розум мізкує
Як-то більше для себе придбати.
Тільки серце уміє ділитися,
Лише серце уміє давати.

ЛЮБОВ

На що мені мати надію, коли всім володію.
Не скажу вам “вірую”, бо живу не одною мірою.
А це вже від серця: впізнаю тебе
По однісінькій краплі крові, що ти за риба
В океані любові.

ДУХОВНІСТЬ

Дух всюдисущий, навіщо ховатись?
Небесному прояву варто віддатись.

БЛАЖЕНСТВО

Вірш Старчика про Блаженство:

“У світлій хаті,
Під єдиним дахом,
Одна кімната – рай,
А друга – пекло.
Блаженство є
над стріхою гніздо,
Де мешкає задивлена Лелека.

ЧОЛОВІК. ЖІНКА

Пригадую слова мого Майстра, Старчика: “У своїх Приповістях Соломон був сказав: “Золота сережка в свині на ніздрі – це жінка гарна, позбавлена розуму”. А я додам: свиня, в якої на ніздрі золота сережка – це красень-мужчина, позбавлений сердечного ока”.
***
Ще він казав: “Жінка є джерелом джерел. Немає дня, щоб вона була нечистою. Якщо стрінеться вам скаламучена жінка, знайте – десь поруч брудний чоловік”.
***
Один чоловік запитав Старчика: “Кого більше – відьом чи цнотливих жінок?” – “Скажи спершу: чи знав ти кохання?” – “Ні.” – “Тоді цнотливих жінок більше”. Другий чоловік запитав те саме. “Чи знав ти кохання?” – спитав його Старчик. – “Знав”, – була відповідь. – “Тоді, – сказав Старчик, – відьом більше”.
І третій чоловік прийшов і запитав те саме. Старчик попросив привести до нього його дружину. Коли вони прийшли вдвох, Старчик сказав: “Відьом не існує взагалі.”
***
Свято і шанобливо ставився Старчик до жінок і цінував їхню мудрість, яка йде від самого початку світостворення.
В одному із сіл, до якого завітав Старчик, він не побачив над хатніми стріхами жодного лелечого гнізда. І це дуже вразило літнього мандрівника.
От зібрав він усіх чоловіків на майдані і запитав їх:
“Чи звертаєтесь ви за порадами до своїх жінок?” – “Так, звертаємось, – в один голос відповіли ті, – але потім все робимо навпаки. Бо чули ми від поважних людей, що саме так годиться робити”.
Пішов тоді душознавець до цвинтаря край села. І що ж він там побачив? На кожні десять могил – дев’ятеро було чоловічих. І це без війни, без голоду!
Він тоді повернувся до майдану, зібрав жінок, вклонився перед кожною аж до землі, а потім сказав: “Святість ваша більша за святість Софії Київської. Віднині кожного літа я приходитиму сюди на прощу”.
Не судилося Старчику завітати до того села, а от лелеки – ті повернулися. Було, глянеш з горбочка: що не хата – то лелече гніздо над стріхою.
І було те село прозвано з часом Лелеківкою.
***
Старчик про віру: “Віра – як жінка. З якою побрався, з такою й живеш. Буває, що чоловік одружується вдруге, втретє, вчетверте, а щастя так і не знаходить. І вже десь під кінець життя сурмить йому в серці думка: “Чи не був я сліпим тоді, коли вперше став під вінець, що не зміг розгледіти і відчути: то ж і була моя справжя любов?!”
***
Був я свідком…
Зниділий парубок відвідав якось Старчика і пожалівся йому:
– Я заплутався у почуттях. Уже три роки живу із своєю обраницею, а ще й досі не знаю, кохаю її чи ні? Інколи ладен піти за нею у пекло, а інколи тікаю від неї, як від вогню; бувають періоди, коли мені з нею затишно й любо, а буває так, що хоч вовком вий; часом за одну її усмішку ладен днями робити комедіянтські штуки, а то ні з того, ні з сього найде раптом гнів, і я можу образити її нечемною поведінкою. Поясніть мені, шановний, що таке любов?
– Справжнє кохання між чоловіком і жінкою, – відповів любомудрець, – можна порівняти з короваєм. Твоє ставлення до дружини, якщо вважати її борошном, схоже на яйце, яке не хоче губити своєї цілосності. Шкаралупа — препона. Мудро каже прислів’я: “Поки не покладеш на требник кохання своєї душі, не знайдеш обраниці”. Відкинь оболонку, і тоді все збудеться само собою. На зміну зовнішньому, поверховому знайомству, що не приводить до пізнання, прийде пора бурхливого взаємопроникнення. Тільки розчинившись одне в одному, борошно і яйце утворюють тісто, з якого піч-життя і виплекає Диво-Коровай. “Коровай - як пух, як дух, як милеє щастя!” І тоді вже не матимеш потреби ні тікати від своєї супутниці, ні вити вовком, ні вдаватися до образ. Коли ізливаються дві душі — амури на небі влаштовують учту і зачинають співати:

Ой раю, раю,
Величний Короваю -
Небесна водиця,
Золота пшениця!

СТАРЧИКОВІ ПРИТЧІ ТА КАЗКИ

ВОЛОДІННЯ ВЕЛИКИМ
(притча)

Перші люди на землі, а то були лише чоловіки, всі мали крила й уміли літати.
Спитав їх якось Бог:
– Чи бажаєте ви, щоб Я подарував вам жінок?
– Ще б пак! Бажаємо! – в один голос загукали ті.
– Але за це, – сказав Творець, – Я маю відняти у вас крила.
– Навіщо?
– Саме з ваших крил Я зроблю жінок.
– То бери, – погодились чоловіки.
Зробив Бог жінок і так сказав:
– Від вас, чоловіків, залежатиме щастя цих істот. Даруйте їм мир і благодать, і Я поверну вам крила. Бо немає в світі нічого кращого, ніж жінка, уквітчана божественними насолодами.
Побігло життя. Той, хто взяв до серця Божу заповідь і пестив жінку, ставав янголом. Того ж, хто допікав своїй підбічниці і знущався над нею, чекали страждання і різні хвороби.
Чоловік, який допомагає жінці злетіти, і сам має право на крила.

ПРОНИКНЕННЯ
(притча)

В одному селі жили хлопчик і дівчинка. Жили вони по сусідству і з самого малечку весь час проводили вдвох: гралися в різні ігри, ходили по гриби, пасли корів…
Ось вони підросли, і постало поміж ними дерево кохання і пов’язало їх. Як тільки батьки не вмовляли дітей не братися на спільне життя, але ті стояли на своєму. Нічого робити: справили весілля.
Отак воно в світі буває: одну лише нічку провели молодята разом, одну лише медову зореньку зустріли, бо вранці забрали хлопця до війська, і пішов він на війну.
Багато часу минуло з того дня, як молодята розлучилися, а він не вертався. Вже й хлопчик, що народився від їхнього шлюбу, став парубійком, а батька нема та й нема.
Усі родичі, все село вмовляло жінку забути свого чоловіка, котрий, мабуть, загинув десь на війні, бо вже б давно повернувся, якби був живий, переконували її звернути увагу на інших мужчин, які б з превеликим задоволенням назвали вдовицю дружиною, але вона на всі прохання і домагання відповідала одне: “Чоловік мій живий і скоро повернеться додому”.
Минав час, а його все не було.
І от коли та жінка стала бабусею (і по літах, і тому, що онуки у неї пішли), повернувся її обранець!
Усе село збіглося, щоб подивитися на несподівану зустріч, і плакали люди з великої радості, кажучи: “Буває ж таке”. А подружжя, схиливши одне одному на плечі свої голови, просиділо так аж до самої ночі. А вранці… знайшли їх у ліжку холодними.
“Обоє вмерли, мов за руки побралися”.
Так їх обох в одній ямі й поховали.

КОБЗАР i КОБЗА
(Старчикова легенда про те, як в Україні з’явилася кобза і перший кобзар)

Давно це сталося, в забуті правічні часи.
В одному з полтавських сіл грав конем крізь вуличку місцевий багатій. І помітив він раптом, як з подвір’я ліворуч почало литись якесь сяйво, а потім побачив дівчину, що брала з колодязя воду. Вона сяяла красою, ніби ясний місяць, який ллє любе для ока прохолодне проміння. Обличчя красуні скидалось на розкриту лілею; рухалась вона плавко, мов лебедиця; линули від неї пахощі барвистого лугу, і вся вона, здавалося, була богинею – покровителькою весняних гаївок. І бачачи цю чарівну, здатну розпалити й самого Леля красуню, багатій аж заслинився від насолоди. “Хто вона? Це ж найдосконаліша краса, яка коли-будь виходила з-під рук Творця!” – вигукнув обпалений поривом полум’яного кохання багатій і перескочив конем через ворота.
Дівчина злякалася зуха, покидала відра і забігла мерщій у хату. І вийшли з хати зустріти несподіваного гостя старенькі батьки.
“Віддайте за мене свою доньку-голубку, – сказав їм без міри багатий. – Дам за неї стільки грошей, що вистачить вам і вік свій безбідно дожити, ще й решту діток підняти”.
Батьки й погодились.
Тоді зіграли бучне весілля. Відвели молодих у комору. Наблизився багатій з палким бажанням обняти вродливую, а дівчина – ба! – вмить перетворилася на огидну, побиту віспою бабу. Відсахнувся – вона знову обернулася на красуню. Він знову до неї – усе повторилося. Перелякався чоловік, покликав родичів. А вони, як побачили таку халепу, давай його в один голос нагрущати: “Це відьма. Негайно відвези її батькам і забери гроші”.
Вхопив він бідненьку за руку, виволік оголену на дворище, а з дворища – на вулицю.
Проходив тією вуличкою якийсь милосердний прочанин. Дівчина, чия краса була дивом світу і здавалась втіленням чарівної сили, шукаючи захисту, метнулася і притулилась до нього усім тілом. А він захвилювався раптом, як лугові трави у ту мить, коли набіжить вітер, обійняв красуню та й каже багачеві:
– Віддай її мені.
А той йому:
– Як це віддай?! Я за неї батькам купу грошей сплатив.
А добросердий йому:
– Я, – каже, – сьогодні свій маєток продав і ніс гроші на монастир, то ось візьми за красуню.
Грошей було чимало. Зрадів багатій і погодився на продаж. Тільки сказав:
– Не можу я змиритися з думкою, що ти щодня милуватимешся красою тої, чиє тіло сяє ніби золоте.
– І що?
– Остання умова. Так і бути, продам тобі її, якщо ти погодишся, щоб мої хлопці повиколювали тобі очі.
– Згоден я і на це, – рішуче сказав чоловік.

“Гине вік, час пропливає, а волосся висрібляє…” Сплило чимало років з того дня, як багатій продав божественної вроди дівчину. І саме звідтоді вселилася в його серце тривога і ні на мить не відпускала, що не робив.
Одного літа поїхав він на ярмарок торгувати. Чує раптом – десь біля брами музика грає і збігаються звідусіль до криниці чарівних звуків люди. “Дай, – думає собі багатій, – і я подивлюся, що воно таке”. Доклавши чималих зусиль, проштовхався крізь натовп. Дивиться – сидить на ослінці сліпий доброграй; на ньому сорочка біла, польовими квіточками гаптована; на колінах музичний струмент – диво-кобза, а від неї – сяйво чарівне лине, ніби світанкова зоря усміхається. Бринить богоспівча кобзонька, а кобзар бодренько співає, жене відчай, жалощі розмаює:

Моя кобза із самого золота,
Як на ній заграєш, візьме тя охота.

Моя кобза із самого срібла,
Як на ній заграєш, зникне що не миле.

Моя кобза із самої міді,
Як на ній заграєш, забудеш всі біди.

Поки той грав та співав, придивився багатій до чоловіка і… так, так, він не помилився! Перед ним сидів несподіваний покупець чар-дівчини. Тільки-но музика стихла, багач підійшов до кобзаря й несміливо заговорив:
– Я впізнав тебе, чоловіче. Чи пізнаєш і ти мене?
– Так, – сказав доброграй, – упізнав я твій голос. Як ся маєш?
– Краще не питай, – гірко-важко зітхнув багатій. – Мені ото так угідно, як кобилі, що віз у рові. З того самого дня, як відпустив я від себе чарівну павичку, марудить мені душу, і на серці гіркота, і не можу я знайти собі спокою, – змахнувши рукавом зі щоки скупу чоловічу сльозу, він раптом запитав: – А де ж та, що затьмарює своїм сяйвом цілий світ?
– А ти й не здогадуєшся?
– Ні.
– Ось вона, – доброграй ніжно провів долонею по струнах кобзи.
– Продай її мені! – почав палко благати багатій. – Віддам тобі за неї все, що маю.
– Кобза належить тому, хто вміє на ній грати, – одрік піснетворній. – Це не власність, це сама любов. Вмієш грати – бери. Адже відбулася божественна стріча, і вже ніхто не зможе нас роз’єднати. Я – половина, кобза – половина; наше єднання творить музику, пісню, любов. Якщо ти наполягаєш, можеш узяти її, але то вже буде мертва кобза, а я буду мертвий кобзар.
Нічого не відповів йому багатій. Збентежений, відійшов. А гойний грець заграв на кобзі, і заспівав він нову пісню, уславлюючи чарівне почуття.
Кінець моїй казці, кінець і недолі.

ЗОЛОТИЙ ЛЕВ

Заблукав якось у степу один чоловік. А тут назустріч йому Золотий Лев, та й питає його:
– Заблукав?
– Заблукав, – каже чоловік. – Порятуй мене!
– Куди тебе відвезти: до людей чи до левів?
– Звісна річ, до людей.
Відвіз Золотий Лев того чоловіка до людей, а то було вороже плем’я, і вони його вбили.
Заблукав у степу ще один чоловік. І перед ним так само з’явився Золотий Лев.
– Заблукав?
– Заблукав, – каже чоловік. – Порятуй мене!
– Куди тебе відвезти: до людей чи до левів?
– Від людей я насилу втік, – каже той, – бо провина моя перед ними велика. Вези мене краще до левів.
Відвіз Золотий Лев того чоловіка до левів, а вони його й з’їли.
Аж ось іде степом жінка; вродлива, струнка, з довгою русою косою. І перед нею так само з’явився Золотий Лев.
– Заблукала? – питається її.
– Ні, – каже жінка.
– Якщо бажаєш, я можу відвезти тебе до людей або ж до левів.
– Я вже нікуди не поспішаю, – сказала жінка. – Облиш мене. Я прийшла сюди за власним бажанням і хочу побути на самоті.
– У чім твоя туга?
– Було в мене щастя, а тепер немає і, мабуть, ніколи вже не буде.
– Яке щастя ти мала?
– Чоловіка мала вродливого й дужого і сина – квітку синьооку. І любила я їх до нестями. Та, бач, на горе, дитину в мене смерть відібрала, а чоловік до іншої жити пішов, кинув мене.
– Не журися, – посміхнувся Золотий Лев. – Хіба на цьому кінчається життя? Тобі зустрівся я – цар усіх левів. Я подарую тобі нове щастя. Подивись мені у вічі.
Подивилася жінка у ті очі – і ніби головою в колодязь кинулася, так вони її причарували, а серце знов затьохкало пісню кохання.
– Пообіцяй мені, – сказав їй Золотий Лев, – що будеш любити мене над усе у світі.
– Обіцяю, жаданий! – палко мовила жінка.
– Лише мене?
– Лише тебе, коханий!
Через якийсь час народилося в них дитятко – золоте левенятко, та таке ж ловке та гарне, що й словами передати тую красу неможливо.
Виріший Золотий Лев, що настав час піти до левів, щоб засвідчити серед них народження свого нащадка.
То було справжнє свято. Славили леви свого царя, лунала в повітрі пісня нескінченної любові до нього.
Та ось наймудріші зауважили йому:
– Царю, чому твоя дружина не співає разом з нами в єдиному хорі? Здається нам, що вона кохає левенятко дужче, ніж тебе. Чому так?
Промовчав цар, але того ж дня забрав дружину і дитину і знову подався у степ.
Коли чабан-місяць вигнав на луг-небо отару зірок-овечок, вони зупинились і він сказав:
– Ти порушила своє слово.
– Яке, коханий?
– Ти обіцяла мені, що любитимеш лише мене, а вийшло так, що тобі дитина миліша за мене.
– Я кохаю тебе, кохаю дуже, – сказала жінка, – але ж і це дитя, наше дитя – воно потребує любові й опіки.
– У моєму народі, – сказав Золотий Лев, – світло любові йде до дітей тільки крізь мене.
– Що за безглуздя! – у відчаї вигукнула жінка. – Чому світло мого серця не може бути, як світло Сонця? Якщо я люблю, то кожен мій промінь – це промінь любові, куди б він не сягав…
– Ти не стримала своє слово, – Лев не дав їй договорити. – І за це я маю тебе з’їсти.
– Хай так, – сказала вона.
– Зараз я розкрию пащу, і ти увійдеш у мене назавжди.
– Хай так, – мовила жінка.
Так і сталося. Але коли Лев закрив своє зявище і розплющив очі… О, краще б він не знав тої миті!.. Його дитини, його золотого левенятка ніде не було.
– Що ти наробила! – загарчав він, зціпивши ікла. І застогнав: – Віддай мені мого сина! Віддай мені мого сина!! Віддай мені мого сина!!!
Довго він оплакував своє горе, та коли, нарешті, заснув, то й прийшла уві сні до нього дружина. Годину або й дві вдивлялася вона в заплакані очі свого чоловіка, а потім, перед тим як зникнути за чорною завісою ночі, сказала:
– Ми чекаємо тебе на небі. Віднині промінь твоєї любові буде сягати левенятка не інакше, як крізь мене. Приходь до нас, ми чекаємо на тебе…

ПАВА

Спочатку я заспіваю вам пісеньку:

Тепер же я рад,
Що поспішив у лад,
До миленької дівчиноньки,
До красної павоньки,
Помагай біг їй!

А тепер розповім і казочку…
Були собі три товариші, три мисливці. Тривалий час перебували вони серед гір, полюючи на звірів. Та одного разу вирішили кинути хижацькі кубла і податися до людей.
Спустилися товариші з гордих скель, з високості, перейшли калиновим містком ущелину… А коли йшли через місток, знайшли пав’яний вінок. “Візьмемо?” – “Гаразд”. Взяли та й пішли собі далі.
Ідуть, ідуть, вже й ніч близенько, а місто ще далеченько. Вирішили переночувати у ліску, на жовтім піску. Зайшли у ліс, аж тут – хатинка. А з хатинки – дівчина виходить, та така вродлива, що й не передати. Підійшла, як зоренька зійшла, та й каже:
– Пийте, хлопці, воду,
Закусюйте хлібом.
Просіть Пана Бога,
Підете на небо.
– Бодай здорова, ґречная панночко! – привітався перший товариш. – Нам на небо не треба. Нам ще серед людей кортить пожити.
– І не боязко вам до людей іти?
– Ми хлопці неледачі, – відказав другий, – норов у нас звірячий. Це хай люди нас бояться.
– А чи не траплявся вам, бува, по дорозі пав’яний вінок?
– Стрічали, – сказав третій.
– Віддайте його мені.
– А що ж нам за це буде? – знов заговорив перший товариш.
– А ви, – сказала тоді дівчина, – заходьте по одному до мого двору, може, й домовимося.
– Годиться…
Зайшов до двору перший товариш, дівчина його й питає:
– Скажи-но мені, чоловіче добрий, хто з вас найстарший?
– Я, – мовив гість. – А ті двоє – мої мисливські собаки. Їм до знахідки й діла нема. Кажи, що даси мені за пав’яного вінка?
– Вибирай: а чи хустку шовкову з білої шиї, а чи золотий перстень з білого пальця, а чи мене саму, дівчину молоду?
– Тут і вибирати нічого, – сказав той, – все беру: і хустку, і перстень, і тебе молоду. У господарстві все знадобиться: і тряпчина, й копійчина, і гожа дівчина.
– Дякую тобі за щиру відповідь, – сказала дівчина. – Прошу до хати.
Через якийсь час погукала другого гостя.
– Скажи-но мені, чоловіче добрий, хто з вас найстарший?
– А хіба не видно? – мовив здивовано другий гість. – Звісна річ – я. А ті двоє – мої мисливські коні. Їм до знахідки й діла нема. Кажи, що даси мені за пав’яного вінка?
– Вибирай: а чи хустку шовкову з білої шиї, а чи золотий перстень з білого пальця, а чи мене саму, дівчину молоду?
– Тут і вибирати нічого, – гукнув той радісно. – Хустку залиш собі. Куди мені з нею? А от золотого перстня, ще й тебе саму, дівчину молоду, я візьму. Золото й гарні дівчата – завжди були в ціні.
– Дякую й тобі за щиру відповідь, – сказала дівчина. – Прошу до хати.
Нарешті до двору увійшов і третій.
– Добродію, чи не скажеш, хто серед вас за старшого?
– Ті двоє, що сидять у твоїй хаті, – почула дівчина таку відповідь. – Вони мої вчителі. Їхнє слово для мене – закон.
– А що б ти хотів узяти за пав’яний вінок?
– Без дозволу вчителів не маю права.
– Вважай, що є в тебе їхній дозвіл.
– З чого маю вибирати?
– Бери чи то хустку шовкову з білої шиї, чи золотий перстень з білого пальця, ачи мене саму, дівчину молоду?
От третій гість і каже:
– Золота мені не треба. Руки, ноги є, копійку на життя і сам зароблю. Про тебе, дівчино-ягідко, навіть мріяти не смію, така ти гарна. А от хустку твою шовковую я б узяв, щоб вона мені про нашу зустріч нагадувала. І личко твоє смуглявеє – оченькам відраду, і голосок твій ніжний – серденьку принаду…
Як почула теє дівчина, всміхнулася й веселенько так каже:
– Рара ж мені, Рара! Є однойко, буде й пара. Бо що з серця походить, те й до серця доходить. А тепер, – сказала дівчина, – гукай своїх вчителів.
Вийшли ті двоє, що сиділи в хаті. От один з них і каже:
– Ну, дівчино-чепурко, чи вже вирішила, кому й що віддаси за наш вінок перейманий?
А дівчина їм:
– За мій вінок буде вам соломи жмут та купка кісток.
Вони: “Це як?! Та ти що?!”
А дівчина у відповідь:
– Чи чули ви: хто багато бажає, той облизня має.
– Та ми тебе силою візьмемо, – загукали вони. – Не таких сарн брикучих приструнювали… – і до неї. Сіпнулися, було, а ноги не йдуть, немов поприклеювалися до землі. Аж тут вінок, вінок пав’яний – вислизнув з руки мисливської, покотився стежкою, а потім злетів над землею, як та зіронька небесная, і вмить опинився на дівочій голові. А вже сяйво від нього – боляче очам дивитися. Промені – як той дощ по землі розсіваються.
Та раптом сяйво зникло, і побачили мисливці, що стоїть перед ними вже не дівчина, а птах – пава дивоглядна.
От пава і каже, звертаючись до тих двох:
– Голови ваші великі, та дуже дикі. Через своє невігластво ви скаламутили води своєї го?ди. Тепер же поб’є вас темрява негоди. Як відрекомендувалися, таке й отримаєте.
Блимнула пава очима – один з мисливців перекинувся на рудого собаку; блимнула ще раз – другий перетворився на гнідого жеребця.
– Біжіть мерщій, рудий та гнідий! Біжіть до людей і їм служіть, то може вади своєї й позбавитесь…
…Коли пава і третій гість лишилися наодинці, почало благословлятися на світ. Підняла павичка свій хвіст, розпустила чарівним віялом, легенько всміхнулася та й каже:
– Тай-лай-ладом, мій миленький! Від свого кохання май же моє відчування. Був ти людиною, та від щирого серця свого станеш пташкою, соловейком, поробляться в тебе крильця, і полетиш ти над землею, співаючи людям пізно й раненько, щоб вони себе споминали і серцем раду мали, до царства звіриного не повертали.
Стоїть хлопець замилований павиною красою, від хвилювання слова сказати не може.
– А тепер роздягайся, – сказала пава.
Кинув він шапку – бір утворився; кинув сорочку – гора снігом вкрилася; кинув шаровари – поле волошками засиніло; кинув сап’янці – дві калини над землею зазеленіли. А коли хлопець скупався у ночвах з джерельною водою, пава дала йому сіреньку сорочку й штанці, і тільки-но він їх надів, то й став соловейком.
Пригорнула пава соловейка до серденька, а він струснувся на грудях, зазирнув їй ніжно у вічі та й затьохкав веселенько пісеньку, саме ту, з якої я розпочав цю казочку:

Тепер же я рад,
Що поспішив у лад,
До миленької дівчиноньки,
До красної павоньки,
Помагай Біг їй!

ЦНОТА

Сталося це, коли ще на всіх парубків дівчат не вистачало.
От прийшов до Бога один паруб’яга та й каже:
– Боже, як же мені кортить пізнати жінку! Та де її взяти?
– Гаразд, – сказав Бог, – пізнаєш. Яку ти бажаєш?
– Хай, як і я, вона буде бідовою, завзятою і здоровою. Щоб удачі ми з нею були однієї. Щоб я був її, а вона щоб – моєю.
Узяв Бог квітку будяка, зробив з неї осу і каже:
– Ця комаха відповідає твоїм жаданням. Поживи з осою, придивись до неї, і якщо ви порозумієтесь, я зроблю тобі з неї жінку.
От почали вони жити. Парубок каже: “Підкоряйся, осо, мені, бо ти моя”. А оса йому: “Ні, чоловіче, слухайся мене, бо ти мій”. Отак сваряться щодня. То він їй прочухана дасть, то вона його всього покусає.
Не витримавши такого життя, парубок знову побіг до Бога.
– Забери, Боже, – почав слізно благати, – цю шалену комаху. Не хочу я такої дружини, щоб дорікала мені в усьому, ще щоб зі злістю жало в мені топила.
– Чи могло у вас що вийти, – мовив Творець, – як ви обоє рябоє, керувалися не серцем, а головою?
– Дай мені, Боже, якусь іншу подругу, благаю!
– Гаразд. Дам тобі ще одну спробу. А третьої – не буде.
Узяв Бог квітку троянди і зробив з неї бджолу.
От почали вони жити. Парубок каже: “Я, – каже, – бджілко, не хочу тебе втеряти, то давай одне до одного з ласкою підступати”. А пчілка йому: “Ходімо в поле, мій соколе. Де мед пахтить, там гарно жить”.
Пішли вони на зелені луки. Бджола знай собі з квітки на квітку перелітає, мед збирає, і ніби немає їй діла до парубка. Тинявся він за нею, тинявся, а потім ліг та й задрімав на траві-мураві, під липкою, біля джерела. А бджілонька як помітила, що її судженого немає, полетіла його шукати. Дивиться – спить її любчик та так спокійно, так солодко, а вже вустонька тії – наче квітка духмяная, на медовій росі настояна. Задзижчала бджола, сіла на губоньки пелюсткові, а губоньки здригнулися, а бджілонька ворухнулася, жало загнала.
Підскочив паруб’яга та як гримоне:
– Пчілко немилосердная! Чом жало впустила у мою губоньку, для чого мене укусила?
– Я, – каже бджілка, – твоєю вже стала, жало і мед разом тобі я віддала. Стікся в них щедрий нектар – кохання бальзамовий дар.
– Що ж то за дар такий?! Що ж то за кохання?! Оце так-так: “Дала бджола меду – аж пику скривило”. Ні, не бачу я різниці між тобою та осою. Та мене нещадно кусала, а оце, бач, і ти до того ж внаджуєшся.
– Ге, мій любенький, – сказала бджола. – Оса безліч разів кусає, а не вмирає. Мені ж жальце на один раз дано. Ти, голубе, тільки болю зазнав, а я тепер вмерти маю.
– О, ні! – відчай охопив парубка. – Не хочу я цього чути! Як то ти з-за свого кохання з цього світу підеш?! Як то мені жити далі без тебе?
– А що, кохаєш і ти мене?
– Кохаю! Палко!
– То є вихід… Притули мене до своїх грудей. Тільки-но я вмру – то й народиться одразу ж нове життя, і стану я дівчиною. І буде в нас відтоді одне серце, і вистачить нам його на цілий вік. І ніколи ти вже не знатимеш болю від кохання, а я – смерті.
Як сказала бджола, так і сталося. І все суще коханню їхньому милувалося.
Творець радо на них споглядав, а про себе казав:

– Ні, не даремно створено цей світ.
Життя – коріння, а кохання – цвіт.
Той лиш цвіте, хто суть пізнав:
Любов живе, де власника нема!

Істинно: любов живе, де власника нема.

СТАРЧИК
***
Один чоловік сказав Старчику:
“Твоєї флейти люди не розуміють” (він натякав на те, що люди не розуміють Старчикового вчення).
Міткий доброгляд відповів:
“Я не розумію пташиного співу, але це не заважає мені відчути, що співаю з ними про одне”.
***
Старчика запитали:
“От ти даєш людям безліч порад. Якщо тобі знадобиться порадник, до кого ти підеш?”
Осяйний у?мець відповів:
“Піду до дідуся Петруся, в якого вуста бачать, очі – говорять, ніс – співає, а вуха – хмарки розганяють”.

МЕДОТАНЦІЯ

Старчика запитали: як би той охарактеризував спосіб свого життя? І він сказав: “Медотанція, або ж танок бджоли.” Як же хороше сказано в одній загадці про пчолу: “Легка худоба, збира користь і для себе, і для Бога”.

***
Запитали якось Старчика:
“Вчителю, чи даси нам якісь заповіді на життя?”
І сказав Старчик:
“Заповідей не дам, а от проханнячка будуть.”

ДЕСЯТЬ ПРОХАНЬ СТАРЧИКА

Ніколи не кажіть: “Я впевнений, що це так”.
Не складайте собі кумирів і нікому не вподобляйтеся. Єдиний ваш кумир – це ви самі.
Свій життєвий досвід поважайте над усе. Бо краще втопитися у морі розгуби, ніж хапатися за спасенну соломину чужих знань.
Просіть у Бога любові для себе. Бо якщо скажеш: “цього я кохаю всім серцем, а цього ненавиджу всією своєю душею”, – ти не знаєш любові.
По одній ягідці складайте намисто своїх днів. Мандруйте не думками, а ногами.
Сійте зерна радості на ділянці своєї людяності.
Не збирайте рецептів здоров’я, але щодня читайте літопис свого тіла.
Поспішайте взнати що то є життя, випийте молоко суті з глечика Долі все до останньої краплі і не думайте про те, чим наповниться глек після зоряної ночі.
Вдивляйтеся у світ очима митця. І як покличуть вас що руйнувати – не йдіть.
І останнє моє прохання:
В Дикому Полі Життя, ніколи не прагніть стати сторожевою фігурою на Могилі; отримуйте п’янку насолоду від того, що ви барвінок серед барвінків.

СТАРЧИКІВ ЗАПОВІТ

“Сира земля, ти не мати моя.”
Народне прислів’я

“Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупе.
А я того не боюся – горілки нап’юся…”
Народна пісня

1
Давно я вийшов з лісу хибних снів.
Поки живу у лузі миру й правди, –
Чекаю тихо зову прабатьків,
І смерть прийму, як поцілунок Лади.

Лиш відійду, благаю, без плачів
Хай пройде час останнього прощання.
І не ведіть до мене кобзарів;
Їх тужний спів – замацане зітхання.

2
Удайся, сину мій, як я удавсь.
В тобі однім зерно усіх гараздів.
Своїх думок ніколи не зрікайсь.
Не потурай ні хлопам, ані владі.

Пильнуй себе і духа не в’яжи
Ні до землі, ні – Боже збав! – до Неба.
У всякий час одне собі кажи:
“Я на Шляху. Хай буде все, як треба.”

Тобі я дав урок свого життя.
Забудь його, як сон живої ночі.
Учитель твій – сердечнеє чуття;
Твій поводир – твої уважні очі.

3
В труну мого ви тіла не кладіть.
Воно уже пройшло крізь домовину.
У степ його всім миром віднесіть,
І там лишіть, для іншого почину.

Хай прийдуть ті, хто вбачить в йому смак.
Нехай Природа там господарює.
Сю Долю йняв – ген! – не один козак,
Душа ж його від того не бідує.

4
Оце і весь мій щирий заповіт.
Ділюся ним із вами край охоче.
Усе, як я благаю вас, зробіт.
А якщо ні… ховайте, йбо, як хочте.

***
Коли Старчик помирав, увесь хутір від малого аж до старого зійшовся в його хаті, щоб почути останню казку мудреця. Поволі тяглися хвилини, а Старчик усе мовчав. Тоді хтось, звернувшись до нього, сказав:
– Вчителю, люди прийшли. Вони бажають почути Вашу останню казку. Розкажіть, Учителю. І хай вона буде найдобрішою, наймудрішою, найвеселішою з усіх ваших казок.
– Гаразд, – тихо сказав Старчик. – А чи є серед вас гончар Василь Глина?
– Є, – обізвався той.
– Василю.
– Га?
– Усе життя ти ліпиш горщики. Та які ж ловкі. Пісня – не горщики. Принеси мені один, я хочу взяти його з собою.
– І радий принести, та не можу.
– Чому?
– Мій маленький онук Остап лишився вчора вдома один, і щоб якось побавити себе, почав грати в козаків… І вбачив він у моїх горщиках бусурман, тому весь посуд, який тільки не був у хаті, – побив дерев’яним києм.
– Ти якось покарав його?
– Боже збав! За що? Не відає мале дитя чого можна робити, а чого ні.
– А якби хто з дорослих побив? Навмисне?…
– То й тоді, певне, гніватися не став би. Поки руки є, а в руках сила, – чи варто тужити! – глини повно, ще наліплю.
– Так, Василечку, так. Чуєте, зорі мої, – звернувся Старчик до хуторян, – не лише мені розповідати казки. Оповідання Василя Глини – це найдобріша, наймудріша, найвеселіша казка з усіх казок, що я чув за своє довге життя. Щоб жити як у казці, щоб відчувати казку в собі, треба так мало: кожну життєву мить перетворювати у свято.
Після цих слів, Старчик стулив повіки і ніби заснув…

Мертве наслідування – зведений храм для книги, в яку зберуть вінок із слів пророка, весну якого вже ніколи не розмаїти. Сила.

ДОЛИНА ВИДІННЯ

“… я бажаю, щоб твоя душа, як Ноєва голубиця, не знайшовши
ніде спокою, повернулася до серця свого, до того, що спочиває у
серці твоїм, щоб збулося Ісаіне рече?ння: “Будуть основи твої вічні
родом родів, і назвешся творителем огорож, і стежки свої посередині
заспокоїш.”
Г.С.Сковорода

***
Мій любий Старчику,
Коли ти відійшов
В безмежний Край
Блаженного Цвітіння,
Я став на Путь,
Всміхнувся і пішов
До райдужних ланів
Свого прозріння.

ПОЧАТОК МОГО БУТТЯ

1 Напочатку дав мені Бог життя між Небом та землею.
2 І увійшов я у світ, і став між людьми сліпими та голодними, і побачив я язики полум’я нещадного, і почув я плач і скрегіт зубів, і злякався я неймовірно, і став оглядатися щоб розшукати Духа Божого, і не знайшов очима.
3 Від жаху, що панував на землі, зробився я теж сліпим і глухим, і жив, як і всі живуть, і плакав, і жадав порятунку.
4 Не знав я ще тоді, що серце, яке плаче і шукає вихід, знаходить його.
5 І зжалівся Бог наді мною, і заговорив до мене, і так сказав: “Дам тобі світло радости!”
6 І тої ж миті розтулилися очі серця мого, і ввійшло в нього світло, і зрозумів я тоді: що таке “День”, і що таке “Ніч”.
7 І побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок, – крок перший.
8 І сказав мені Бог: “Ти краплина на мізинці длані Моєї, яку Я відділив від води, щоб кинути в інше море.”
9 І сталося все по словах Його. І був вечір, і був ранок, – крок другий.
10 І побачив я землю такою, якою ніколи не бачив, і відчув всім серцем своїм, що воно – добро.
11 І пішов я босоніж росяними травами, і качався по стерні, як дитя у колисці, і пив воду з цілющих джерел, і їв плоди з дерев різних, і, навіть, з древа знання добра й зла з’їв плід. І побачив, що добре воно.
12 І сказав мені Бог: “Ти з’їв останній плід з цього старого дерева, і не даватиме воно більше плодів, і змій не спокусить нікого, тому й осуди Моєї більше не буде.”
13 І був вечір, і був ранок, – крок третій.
14 Потім бавився я з зірками, розмовляв з братом місяцем та з ясним сонечком, і співав їм пісень, і танцював з ними. Від того, ніби не стало в мене ошалілої голови, і забув я відтоді всі знаки й часи, і не стало більше для мене днів, тижнів, місяців і років.
15 Один лише нескінченний Шлях, як правічний рушник, стелився переді мною, по якому весело було мені крокувати.
16 І побачив я, що це добре.
17 І був вечір, і був ранок, – крок четвертий.
18 Коли я присів край дороги, то й злетілося до мене все птаство, що літає над землею під небесною твердю, і риби великі й малі, що плавають у морі, і плазуни різні, що плазують по землі, і худоба, і земна звірина. Навіть і ті звірі прийшли, що жили колись на землі, і тепер їх нема, і говорили зі мною як з ровнею.
19 І бачив я, що добре воно.
20 І був вечір, і був ранок, – крок п’ятий.
21 І сказав мені Бог: “Створено тебе, як і інших людей, за образом Нашим і за подобою Нашою. То ж неси Наше і не цурайся Нашого. Хліб і вино в сумі твоїй, не загуби її.”
22 І подякував я Бога за все, що вчинив Він зі мною. І ото – вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, – крок шостий.
23 То був початок мого Буття. І розпочав я свою працю, те, що наказано було мені вчинити. І пішов я прозорим Шляхом, не знаючи втоми, не вдаючись до відпочинку. І був я, як польова рослина з пуп’янком Чуття.
24 І був вечір, і був ранок, – крок сьомий…

***
Старчику, коли ти покинув нас, то навіщо лишився із нами? Я чую твій подих і бачу твою сивину.

***
Чув я голос Вчителя мого, Старчика, що казав: “Світлий Боже, чим заслужив я довіру Твою, що ти віддав мені на збереження цвяхи з розп’яття Свого? Чим віддячу Тобі?! Чим виправдаю довіру Твою?! Жарке залізо пече мені груди, очі чіпляються за зірки, а ноги самі несуть до людей. Спаси і помилуй, Господи!”

***
Старчику, коли стяжав ти Святого Духа, чи не казав ти: “я не годен Тебе.” І коли Він покинув тебе, чи не казав ти: “віднині я копійка, впаяна в кригу.” І коли Він знову повернувся до тебе, чи не сказав ти:” мене вже немає, то тільки Він.”

***
Кожного разу, коли я засинаю, я кажу собі: “Тату, де Ви, я шукаю Вас. І Ви щоразу відповідаєте мені: “ Я уві сні твоєму штовхаю тебе до пробудження. Слухай Моє Слово. Дорогу ти маєш відшукати сам”.

***
Як легко виконувати закони! Сину мій, де б ти не був, я завжди з тобою, бо завжди зі мною мій батько.

***
Боже Великий, Правдивий, Книгу Твою читаю потроху, але щодня, бо прийде день, коли відберуться очі, а серце вже знатиме Суть і Силу.

***
Я кинув невеличкий камінчик у розщелину своєї душі і став чекати доки він дістанеться дна. Скільки я сиджу, а він все летить.

***
Іде чернець у підземелля, запалює в темряві свічку, і каже: “Свічка – це я, вогонь над нею – це Бог.”
Я збігаю на найвищу могилу в степу, і теж кажу: “Я – свічка, а сонце наді мною – то Бог”. Молитву ченця обступає темрява і тиша. Моя ж молитва тане, як зірка на блакитному килимі неба. А пташки підказують найсвятіші слова. (Сила)

***
Славлю, Господи, все, що Тобі до вподоби! Передав Ти мені се через мого сина. І отця не знає ніхто, крім сина, і сина не знає ніхто, окрім отця, та кому отець захоче відкрити. Зерно моє знайшло шлях до колосочка Любові і зародило в душі моїй зерно Божих щедрот. (Сила)

ЛОВЛЯ ВІТРУ

“Тож із радістю хліб свій, та з серцем веселим
вино своє пий, коли Бог уподобав Собі твої вчинки!”
Екл.9 (7)

“Ловімо вітер! – курличе вожак-лелеґ. – Без вітру нам не дістатися Ирію.”
“Ловімо вітер! – благає капітан матросів. – Без вітру нам не бачити землі!”
“Ловімо вітер! – каже засуджений братам по долі. – Інакше ми задихнемося від тюремного смраду.”
“Ходімо на Луг ловити вітер, друзі!” – гукаю я… – Що ви кажете, шановний? Ловити вітер – чистісінька утопія? Впіймати вітер – неможлива річ? Згоден з вами на всі сто. Але ж… це не така утопія, як утопія Вавілону. Моя дія більше схожа на гру, а вітер… вітер – саме натхнення!

ОНУКИ ДАЖБОЖІ

“…а обрізані віруючі, що з Петром прибули, здивувалися дивом,
що дар Духа Святого пролився також на поган! Бо чули вони, що
мовами різними ті (погани) розмовляли та Бога звеличували…
Петро тоді відповів: “Чи хто може заборонити христитись водою
оцим, що одержали Духа Святого, як і ми?”
(Дії 10.45-47)

Звертаюсь до вас, онуки Дажбожі! Ось засвідчую перед вами разом із Петром про звитягу батьків наших, на яких проливався Дух Святий і до хрещення.
Чи віднялася від вас, брати мої, Божа слава, що йшла на пращурів наших з поконвіку? Чи примножилась в світі святість з Храмом Христовим? Св.Володимир стоїть на межі, а Небо – воно безмежне. Тож називайте ви себе сонцепоклонниками, або християнами – Дух Святий живе серед вас, як завжди це було.
У Дніпрі з вами поруч Іван Хреститель і Дана, на землі Христос і Велес, а в Небі Перун і Той, Кого назвав Ісус Своїм Батьком.

ДО ХРИСТИЯН

Тепер я звертаюсь до тих християн, хто вороже ставиться до віри язичників, хто й доси несе між люди не тільки хрест, а й меч: – ніколи не забувайте ви йоппійського видіння Петрового, і ті слова, що почув він тоді: “Що від Бога очищене, не вважай за огидне того!” Завчіть на віки Петрову відповідь апостолам: “Отож, коли Бог дав однаковий дар їм (чуєте – “однаковий”!), як і нам, що ввірували в Господа Ісуса Христа, то хто ж я такий, щоб міг заперечити Богові?”
Воістину: “…й поганам Бог дав покаяння в життя!” (Дії 11.1-8)

СТАНЬТЕ БЕЗОДНЕЮ МИРУ

“Тож вони за Євангелією вороги ради вас… Бо як і ви були колись
неслухняні Богові, а тепер помилувані через їхній непослух, так і
тепер спротивились для помилування вас, щоб і самі були помилувані.
Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх.”
(Рим. 11. 28-36)

Якби постав переді мною Павло, я б його запитав: що то за Бог такий, що милує одних через покарання інших? Що за ворог живе ради мене і терпить муки, а я, через його страждання, “цвіту й пахну?!” І як то воно буде далі? За думкою Павла: замкне мене Бог у непослух, щоб зробити слухняним ворога мого, і зробить щоб я страждав. І далі каже Павло: “Бо все з Нього, через Нього і для Нього!” То знов я хотів би його запитати: Павле, якщо це так, якщо це для Нього, то навіщо Йому замикати людей у непослух? Невже тільки заради того, щоб потім помилувати всіх? А хіба не може Він помилувати всіх одразу, раз і назавжди? Що це за втіха така у Бога, що за гра?
Слухайте ж, браття, мою вістину: ви вже давно помилувані Творцем, а все живете, як оті партизани, що переховуються в лісі й гадки не мають, що давно вже скінчилась війна і що нема з ким воювати. Тож не гайте часу, складіть свою зброю, вийдіть з лісу і йдіть по домівках своїх і будуйте мирне життя.
Ще так вам скажу: чи назвете ви річку, скуту кригою, “замкнутою у непослух”? Чи що робить ріка, щоб вирватися з-під криги? Зима для неї – то цілющий сон, а весна – час пробудження. Не воює вона з купами снігу й горами льоду… Ні, не воює. Ріка просто живе. А хіба назвете ви кригу, що тане – ворогом заради ріки, яка ніби страждає всю зиму заради мороза під панцирем білих снігів? Звичайно, ні. Як все просто і не треба ніяких питань. Тане сніг, бо прийшла весна. Ніяка сила не забороне й вам прокинутися од сну. Не гайте часу, кажу бо я вам, станьте безоднею миру, і поглине вас навіки блаженна безодня Творця!

ІКОНА ТА ІДОЛ

“...яка згода поміж Божим храмом та ідолами? Бо ви храм Бога Живого...”
(2Кор. 6.16)

Ікона та ідол – суть одно, бо робляться вони руками людськими.
А от різниця між церквою та требником велика; по-перше, до церкви йдуть цілим містом, а до капища – по одинці; по-друге, з храму легко зробити базар, а от біля жертовника – ну ніяк.

“ЯКА ПТАШКА, ТАКА Й ПІСНЯ”

Ось послухайте-но рубаї вельми мудрого Омара Хаяма:

Кожен молиться богу на власний манір.
Всім бо хочеться в рай, а до пекла – ні-ні!
Лиш мудрець, осягаючи замисел божий,
Не боїться чортів і не пнеться у Вир.

А тепер я нагадаю вам Павлове вчення:

“Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає. Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам. Хіба є такий син, що батько його не карає? А коли ви без кари, що спільна для всіх, то ви діти з перелюбу, а не сини. А до того, ми мали батьків, що карали наше тіло, – і боялися їх, то чи не далеко більше повинні коритися ми Отцеві духів, щоб жити? Ті нас за короткого часу карали, як їм до вподоби було, Цей же на користь, щоб ми стали учасниками Його святости.” (До Євр. 12. 6-10)

Читаю я Павлове послання, і так собі думаю: ой рідко, як рідко трапляються люди, які відважились бути ковалями власного щастя. І як же густо тих, що, покинувши живе, пішли шукати мертвих рецептів бальзаму вічного неприйдешнього. Тому-то бідують люди, що на віру взяли думку апостола (і подібні до неє), і живуть, і страждають, і шукають страждань. І тому нема справжньої радости і тріумфу життя, бо кожен (свідомо чи підсвідомо) зайнятий пошуками кари Господньої, і мук від болю. І пожинають вони єдину потіху: “То Господь обіймає мене Своєю любов’ю”. Дивна якась любов. О як же багато її по світу! Батьки б’ють дітей, чоловіки жінок, діти батьків… І всю оцю одвічну бійку називають “користю” і “участю Його святости”. Ні, таке життя мертве, й не гідне воно звання людини. І краще вже, як кажуть у народі, “бути хвостом живої собаки, ніж головою дохлого лева”.
Ще додам: я знаю таку дитину, яка живе без батьківської кари. Ця дитина – мій син, і я його батько. То по Павлу виходить, що він “дитя з перелюбу, а не син”. Послухайте: він дитя з палкого кохання, і прилучається він до Нього саме тому, що не знає страху перед батьківською карою тіла, і не боїться він батька, а вбачає в ньому духовного брата й супутника життєвої мандрівки.
Ось і народна мудрість каже: “не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями”, “учи дітей не страшкою, а ласкою”. І тоді кожен день дитини стає днем родового ладу і сімейного свята, днем творчого зростання і нових відкриттів.
Під стіною плачу народжується дитина, з двох тіл виходить вона у світ, але ні батько, ні мати, не мають права сказати: “Ти – моє!” Кожне народжене немовля – це нове Об’явлення Боже, у кожного свій Шлях і своя Доля.
Сину мій, буду доглядати тебе аж поки не виростуть у тебе крила, а тоді, на світанку, я поведу тебе до Золотої Брами Явського Сміху, і скажу тобі: “Лети!”, і заспіваю тобі пісню душознавця Омара:

Мій світ: веселий сміх або хмільная втома;
Мені ж бо інша віра незнайома.
Я долю запитав: “Кого ж то любиш ти?” –
“Серця, – вона рекла, – де радість вічно вдома!”

ДРУЖБА ЗО СВІТОМ

Прочитав я вислів Якова: “…чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом, то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається” (Яков Гл.4,вірш4). І далі: “Журіться, сумуйте та плачте! Хай обернеться сміх ваш у плач, а радість у сум!” (Яков Гл.4,вірш9-10)
Прочитавши таке, я зробив спробу уявити собі людство, яке, щоб подружитися з Богом, стає ворогом цьому світу. Всі журяться, сумують та плачуть; зачіняються двері домівок, бо піти до когось у гості, то вже приятелювання зо світом; відміняються всі буттєві свята; зустріти закоханих, що йдуть взявши одне одного за руки, майже неможливо; тільки в храмах тіснота, що ніде яблуку впасти, де виспівується одна лише молитва: “Господи, тільки дружби з Тобою шукаємо ми!”
І от вже світанки плачуть солоною росою, бо людству нема діла до ранкової тиші. Річки стогнуть плескотом хвиль: “Чому ніхто не йде до берега посидіти під вербами?” Сумно шумлять ліси: “Де ті, що приятелювали з нами?!”
Росяні світанки, я йду до вас, бо тільки у вашій тиші, я зможу почути глас Божий! Журливі річки, біжу до вас, щоб змити денну втому і заспівати нової пісні кохання! Ліси-брати, де ще зможу я почути стільки пташиного співу, подібного до співу небесних янголів!
Світе, всім серцем жадаю я приятелювати з Тобою! Я хочу розпізнати Твої чесноти, щоб множити їх у своїх діяннях. Я хочу вивчити всі Твої помилки, щоб кінець їм прийшов у мені.
Світе, Ти мій Корабель!
І якщо вже дав мені Бог саме це суденце, на якому я маю дістатися Берега Вічного Початку, то чи можу я назвати себе мореплавцем, не розвідавши всі його каюти, трюми, бані, щогли й вітрила.
Господи, чи чуєш мене! Я – приятель цього світу, але ж і не ворог Тобі! А якщо вже Ти скажеш мені, що Якове слово – то слово правди, йбо, візьми тоді моє серце, закопай його в землю, і хай проросте воно зеленим паростком калини. Бо всі дерева, трави, звірі й птахи – приятелі світу, створеного Тобою!

ВИЛАМИ ПО ВОДІ...

Одного разу я спробував писати вилами по воді; спочатку все виглядало як жарт, аж раптом мене охопило такої сили натхнення, яке я можу порівняти хіба що з завзятим танком п’яненького кума, який удався викидати колінця і виробляти ногами чорт зна що, аби тільки заволодіти душею своєї куми.
Те, що я написав того дня, – моя найчарівніша казка.
Бачу як ви хитренько всміхаєтесь і кажете про себе: “Ну, ну, бреши, бреши. Це ти так говориш, бо знаєш, що нам її ніколи не прочитати”.
Е ні, шановні! Мій твір запам’ятала Вода. Вивчіть мову Води, і вона повідає вам мою КАЗКУ.