Запорізький письменник Олександр Виженко знаний українському читачеві по книжках “Історія запорозьких козаків для веселих дітлахів”, “Легенди та казки Хортиці”, “Козацькі забави”, “Україна кохання”.

“Крилатий вовк” – поетична збірка чулого піснетворнія, який відносить себе до української містичної школи, започаткованої Григорієм Сковородою. Вірші Олександра Виженка, що подаються у збірці, можна сміливо віднести до жанру філософської поезії, хоча сам автор іменує себе Казкарем. У своїх віршованих творах автор не прагне досягти досконалості форми, найважливішу суть для нього складає зміст і прояв власного досвіду. Саме свій життєвий досвід, а не розмірковування над філософськими категоріями й поняттями, є для Виженка джерелом натхнення. Доброгласний добродбай, щоб пояснити чим живе деревце його духу, якось сказав: “Казка – сім’я, душа – земля, чуття – вода, світило – надихач, зростання – дорога до Неба.”
Збірка “Крилатий вовк”, без сумніву, буде цікава для кожного істого шукача сердечного ладу, для того, кому остогидло чіплятися за тлінні орієнтири провідників укорінення, хто вірує в безмежність степового простору внутрішньої волі, хто з посохом глузду намагається пробитися крізь хащі ототожнень до тихого русла Небесної Дани; ще й для тих, у чиїх жилах і пажилах пульсує пісня Нескаламученого Початку.

Олександр ВИЖЕНКО
КРИЛАТИЙ ВОВК

Сердечному другу й коханій дружині Світлані
присвячую цю книгу

“Вникніть лише і ввійдіть у думне серця вашого поле,
яке ширше від усіх океанів і всяких небес.”
Г.С.Сковорода

“Ось усе це бачило око моє, чуло вухо моє, та й усе зауважило.”
Кн.Йова Гл.13 ( 1 )

***
Усі мої пісні без недомовок.
Нема в них ні лукавства, ні чвання.
Врожай із слів зібрав і дав їм толок.
Свій хліб кладу на рушничок буття.

***
Досвід! Брате мого сприйняття!
Кожна мить, мов пульсуючі зорі!
Мій натхненик, цитую життя
Світлим словом сердечних просторів!

***
Набув цей світ не тої слави.
Вбираєм лиш безпам’ятства уроки:
Тут, що не рік, - холодний і кривавий;
Тут, що не вік, - цинічний і жорстокий.

***
Брехні доволі, правдоньки – замало.
Світ – ярмарок. Я бачу знов і знов:
Гнів тне колінця, в скоки йде зухвало…
І десь за спинами ховається любов.

***
Життя – це торг, одвічний і відвертий.
Та свідчать нам калини дзвони:
Однакові за вартістю монети:
Солодке зло й добро солоне.

***
Гріх єдиний на всіх… відчуваю.
Святість порівно ділиться теж.
Я з тобою стогну і страждаю.
Ти зі мною радієш й цвітеш.

МИР ЛОВЦІВ

Кожен з нас здобич, і кожен - мисливець.
(Чи буде цьому полюванню конець?!)
Ґазартний ловець забуває про милість.
На нього, вже інший, пакує свинець.

Там глузду нема, де панує безглуздя.
Ходи і тремти, скрізь капкани й пастки?.
Твар Божая гине і нищаться люди.
Утворюють ріки криваві струмки.

О, Смерте! Жируй. Ми для тебе - потрава.
Ти - вічна, ми - тлінні. Відтак - владарюй!
На коду виводь же сю драму криваву.
Яскраво останній свій лов відсвяткуй!

СОНЕТ

“Світ ловив мене, та не спіймав”
Надпис на могилі Григорія Сковороди

Цей світ його ловив, та не спіймав.
А він ходив по тисячі доріг.
До пастки й я поки не потрапляв.
Віщую так: Господь мене беріг.

Благаю, не покинь мене, Творець!
Навчи, як рід лукавий обійти.
Мисливець п’яний провокує герць,
Зухвальствує: “Від нас не утекти!..”

Жорстокий світ, - чи серце відболить!, -
Де дихає війною все живе.
Чи буду чистим в ту блаженну мить,
Коли мене мій Янгол призове?

І знову біг… заплутана стезя…
Рятуй мене, Ісусова сльоза!..

ЖИВА ЗЕМЛЯ

Жива Земля… Та сон мертовний –
Єдиний владар, як на гріх!
Про це нам свідчать красномовно
Німі цвинтарища сліпих.

Щодня живемо в бійках, в сварках…
Дитина й та вже – Голіаф.
Скажене людство карка… гарка…
І всяк будує свій Шешах*.

Жива Земля, рятуй живого!
Від всіх руїн убережи.
Щоб він прозрів, і щоб до того ж,
Як Ти, як Всесвіт, вічно жив!

*Шешах – Вавілон.

***
Впиваймося , друже, вином молодим,
Що зветься ще Миттю на мові пророків.
Не треба жлуктати минулого тлін;
Не цнот – у майбутньому гоїти спокій.

Якщо вколисає нас зілля п’янке, –
Не втримає смерть ні тебе, ні мене.

***
Загубитись інколи корисно.
Корисно, з часом, знову віднайтись…
Життєвих змін бурштинове намисто,
То раптом зникне, то засяє скрізь.

Розбіг і збіг, цвітіння і занепад,
Епохи тлінні й миті торжество… –
Не роз’єднати… Кожна намистина
Нанизана на ниточку-єство.

Хай буде все – що є і те, що буде.
Хай буде знане і незнане теж.
Хай будуть митниці, держави і кордони…
І Царство Сущого, яке не має меж!

***
Землі! Землі!!
О що зі мною сталось?!
Вершить Творець свій достовічний намір.
“Елі, Елі, -
кричу і я з пітьми,-
Великий Боже, лама савахтані?..”

***
Подолавши пустелю біди,
Ось записую зоряну сагу.
Я не знаю води, крім води;
І не знаю я блага, крім блага.

Відпочивши в зеленім гаю,
Знов рушаю в безмежну дорогу.
Я не знаю вогню, крім вогню;
І не знаю я Бога, крім Бога.

Все приймаю, бо все до пуття,
Коли міряєш посохом честі.
Я не знаю життя, крім життя;
І не знаю я смерті, крім смерті.

***
У дні здоров’я чи недугу,–
В природі я шукаю друга.
Дивлюсь на неміч і на силу,
Як на гостей мойого тіла.

З гостями чемний я завжди:
Прийшов – гаразд, ідеш – іди…

***
Поки молодий,
Люблю холоди:
Мерзну– замерзну –
Відтану – воскресну!

***
На Водохрище
Цілий день, мов дитина, плачу.
Бо відкрились в мені
Родинні джерела.
Розцвіла душа моя
Синьо-жовтою вдачею.
Все людське у мені померло.

Сама Небесна Матуся
Вийшла з білої чепурушки-хатини,
Погукала тихо: “Вернися, мій сину!”
Іду, Мамуню, йду до Вас!
Мене мачуха не вгледіла,
Хрещений батько не впас.
Я – плід, Мамо, із Вашого черева,
Відтепер знаю, на яке мені
дертися Дерево.
Іду до Вас, Нене Жадана,
Січневим світанком,
стезею Орь-Дана.

КРИЛАТИЙ ВОВК

Щоночі, тільки місяць ввійде в силу,
Крилатий Вовк до мене приліта,
І крильцями до себе пригорта,
І бавить казкою…

О що то за казки!

Нема там зла.
Добра там теж немає.
Немає друзів там,
Немає й ворогів.
Одне лиш сонечко
Точнісінько так сяє,
Як для землян,
Сестер моїх, братів!

А вже любов...

Любов не те що наша.
( Бо наша подругою
ненависть зове).
Любов, як перл,
Як кришталева чаша,
Мов та сльоза
З трояндових джерел!..

О незрівняний спокій!..
Куди зникає він,
Як Вовк злетить,
Коли навкруг
Усе загомонить
І заморгає?..

Раз запитав я Вовка:
– Вовче-брате, твої казки –
То Яв чи Нав для нас?
Невже тягти нам й далі,
Замість коней,
Розбитий світ – скрипучий тарантас?
Невже війна –
Одвічна наша доля?
Невже наш мир
Недоля заскубла?
Невже нам не розплутати ніколи
Гидкі вузли одвічного кубла?..

– Твоє “невже”? – Вовк відповів, помовчав,–
Вже одійшло, мов ніч, за небокрай.
Мої казки в тобі – чарівний промінь.
То ж не барись,
Скоріше розцвітай!
Як ти в цвіту,
То що тобі до туги?
Той аромат –
Мов пісня лугова.
Радій життю,
Коли твій мед пригубить,
Хоча б одна-однісінька бджола!

РОЗМОВА ІЗ СОНЦЕМ

“Пізно хвалити сонце, коли осліп.
Радо йому заспівати у відчутті прозріння.”

“Сонце грає, сонце сяє – вся природа воскресає.”
Народні прислів’я

1
Нестримний Дух, як Сонця рух,
З ранку до ночі не стуляє очі.
Та дідько мене у полоні тримає,
У темній печероньці спати вкладає.
Тільки я йому не дарую покори,
Все скидаю засмучені очі угору,
Все молю нескінченного бдіння,
Бо бажаю всім серцем прозріння.
Бо життя мені в тій печері немиле…
Йбо набридло вже чути хропіння безсиле!
Ссати вим’я не хочу з-під корови-юрби,
Що траву споживає осуди й ганьби,
Де занедбано роду коріння,
Де минає весна без цвітіння.

2
Чарівне Сонце!
Зроби у печері віконце!
Хай здійсняться мої сподівання.
Та почуй же моє сповідання.
Дай покохатися в світлі!
Стежку відкрий до блакиті!
Дай погулять на просторі!
Дай мені стати між зорі!
Хай все навкруг зазоріє,
Зернятко правди хай зріє!

3
Сонечко любе – вічний мій брате,
Навчи мене, як мені сну не зазнати!
Згори, з Неба своє ладо ти ллєш,
Кожній билинці життя ти даєш.

Сонечко-лагодойко,
Обмий моє тілечко, як ту скляночку.
Розганяй темну ніч,
Не жалкуй свого світла,
Щоб усе, що не є, на землі цій розквітло!

4
СОНЦЕ-ЦАРЮ,
Заграй мені вранці на дудочці жару,
Щоб сон мій згорів, як нікчемна імла,
Щоб люди зазнали й від мене тепла!

***
Що маєм, те і є.
Не схибить світ жорстокий,
Де носа пне низьке
Й руйнується високе.

Народження і смерть –
Лиш їм я не господар.
По духу я – поет.
Любов – моя свобода.

Життя – ігра. Ґазарт –
Ось мій єдиний козир.
Усі поразки – гарт.
Побіди – сміх і сльози!

***
Я не несу свій хрест
(хоч весело, хоч сумно),
Бо Вірш не є – Поет.
Я не Кобзар. Я – Дума!

***
Я – світова мелодія ранку.
Я є, і мене нема.
Щоб пізнати це, треба одне –
Проспівати мене.

***
Думи мої, думи мої,
Годі мені з вами!
Вість палкого серця
Рознесу піснями.

***
Щоб серце моє тьохкало
Та щоб із миром зналося, –
Я щиро духом каюся,
Піснями сповідаюся!

***
Ось розклав я на звуки слова –
Океан із краплинок-мелодій.
Як же хороше стало відтоді,
Бо розпалась моя голова!

***
Вуха є у справжнього мовчання.
Слухання прояснює діяння.
У діяннях зрячих – добра вдача,
Кожен крок – божествена віддача!

***
Блажен, хто чує:
(Ось взірець єднання!)
В мовчанні – музику,
У музиці – мовчання.

***
Якщо поет – поет, – немає руху;
Тоді він, мов замулений ставок.
Живі вірші – грайливі і текучі,
Як вічно-втішний лагідний струмок.

Течи, поет!
Зростай в біжучій волі.
Торуй свій шлях між берегами снів.
Пройди крізь все, крізь радості і болі,
До вишніх зір і райдужних ланів!

***
О, лицедії!
Буйнії натури,
у маски вбравшись,
граються в богів.
Кричать, блаземствують й не чують
Горній спів:
“Не слід Богам ставати на котурни!”

ХАМЕЛЕОН

Хамелеон – співець природи.
Для вас він просто – лицемір.
Хоча б разечок, дай вам Боже,
Отак, як він, побачить мир!

***
Де б в світі не був,
Випромінюю радість,
Бо воздав я дар шани
Татовій хаті.

***
Хто “дихав” чим, ні в кого не питаю.
На свіжий смак – свіженький і пиріг.
Для дня прийдешнього я двері відчиняю.
Минувшині ж не стати й на поріг.

***
Я не суджу людей по плем’ю і по роду.
Я не вдивляюсь в них, щоб о?гидь розпізнати.
Людське обличчя, мов росинонька природня,
В нім сонця блиск і Божая печать!

***
Адаме, Єво, я не ваше сім’я.
Чи чули ви, що є Троянів рід?
Ви, мов ті пальми, – диво Ізраіля.
Я ж – України калиновий цвіт.

“ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА…”
(акростих)

Щораз, коли я хочу осягнути
Епохи ярі рідної землі, –
Незримий птах мені співа ледь чутно
Елегію правічних Соколів.
Вонми, кажу собі, сто раз вонми
Мелодії молитвеного змісту!
Екстаз її подібний до весни;
Ранкова сур’я то: цілюща, ніжна, чиста…
Лампадка серденька мого, палай! світи!..
Апофеозно, дужо, щиродайно,
Утверджено, лелійно, ладно, сяйно...
Країну милу – Україну освіти!
Радію я, що все навкруг буяє.
Адже джерела – істина сама.
Їй-бо, Творець нам злагоди бажає,
На світлу Путь, на мир благословляє…
А ДРЕВО ОРІЇВ усіх нас об’єдна!

ПЕТРИКІВКА

Петриківка – калинова гілка
На калині святої землі.
Дивний розпис – джерела чарівні,
Кольори – ніби спів солов’їв.

Наче Ирій з Буяну подався,
Щоби казку принести в наш Край;
Щоб потішити око і серце,
В душі спраглі вдихнути розмай.

Ті майстри, що дарують нам літо:
Квіти, зорі, зозуль, павичів…
Їхні руки, мов сонячне жито,
З тих незнаних блаженних ланів.

Чую Петрика теплу промову:
“Петриківко – родино моя!..
Гарно діло робити по Слову.
Вами, браття, пишаюся я.

Є Творець нескінченного ладу.
Є в цім світі одвічна краса.
Хай же правда вам буде в пораду,
Свідком правим – самі Небеса!..”

З Хаяма

Океан... чи хто краплі його полічить?
Чи рахунок піщинкам пустелі зложить?
Твій прихід і відхід – все позбавлено цензу;
Просто муха в вікно залетіла на мить.

***
Дураки, мудреці – всі шанують мене.
Бачить Бог, я не той, ким вважають мене.
Я про себе, й про світ цей, йбо, знаю не більше
Тих дуреп, що старанно читають мене.

З Тагора

День весняний. Ось діти біля храму
Щомить все дужче підіймають гамір.
Господь не чує голосу людей,
Спостерігає Він за втіхою дітей.

***
Для росинки сонце наших днів –
Тільки цятка, що палає в ній.

З Джамі

Цей світ, – сказав мудрець, пізнавши правду світу, –
То зошит чистий. Дай Біг пам’ятати:
Блажен, хто добре слово й добрі вчинки
Зумів у зошит чистий той вписати.

***
“Життя – то рай, коли в твоїй хатині
Є п’ять речей, – сказав знавець наук: –
Здоров’я, мир і лад, ще й вдосталь хліба,
Приємний співрозмовник – вірний друг.”

ХРАМ ЖИТТЯ

У храм життя я увійшов, як чистий лист.
У залі логіки знайшов свій перший хист.
Та дуже скоро, дниною ясною, –
Вона мені здалася вже тісною.
У іншій залі – славен будь Творець! –
Собі сказав я раптом: ти ж – митець!
А ось сьогодні серце підказало:
“Не зупиняйсь, бо є ще й третя зала…”

***
Бачу я радість безбожних,
Чую їх спів величавий.
Бачу я муки побожних:
Стогнуть, сердеги, з відчаю.

Все суєта і морока.
Пишеться лжа бездоганна.
Праведним пам’ять коротка.
Вічная пам’ять – тиранам.

Чахнуть безглузді закони.
Заповідь Божа не діє.
Віра стоїть на припоні.
Відчай з’їдає надію.

Чистої правдоньки в світі,
Мабуть, не варто шукати.
В собі блаженної миті
Буду тихенько чекати.

ДВІ МУДРОСТІ

Є мудрість, що на площах проживає,
Збира сліпих й про світло річ веде…
Є й інша мудрість… та себе ховає.
Та просто так у око не впаде.

Одна гука: “Ідіть за мною, люди,
Бо вам без мене щастя не видать!”
Друга – мовчить. Її ніде не чути.
Її у світі важко розпізнать.

Тулюся я до тихого порога.
Я вглиб себе спрямовую свій зір.
Без компаса, без мап моя дорога.
Моє чуття – мій вірний поводир.

***
Бог вам суддя, шановная громадо.
Свого суддю я в серці потопив.
Живу віднині весело і радо;
Лягаю спати і не бачу снів.

***
Всяк прагне мати те і се;
Що б не прийшло – тягни до хати!
Я ж мрію тільки про одне:
Моє бажання – не бажати!

***
Я балакаю сам із собою,
З тим, єдиним, що слуха мене.
Тільки він – моя вічная гоя
Між землею, водою й вогнем.

***
Кладовище безглуздих питань
Обминаю я десятою дорогою.
Аґрус кислий нікчемних шукань, –
Не мені його гризти, їй Богу!

***
Товариші, і знані, і далекі,
Я вас усіх на Путь благословляю.
В моє гніздо злітаються лелеки…
Тому ні вашого, ні вас я не шукаю.

Моя душа не знає відпочинку.
Я є – танок закоханої Чаплі.
Сконаю в танці, – так тому і бути,
Але за вас не витрачу ні краплі…

Батьки мені дали лише Дорогу.
Я їм за це зберу маєток чести.
І житиму, і вимолю у Бога,
Щоб дав одне – можливість гідно вмерти.

***
Під материнськими грудьми істина всюди.
А дай лише соску чи маковий квачик,
Ото вже й почав тебе світ цей дурачить.
То в одне, то в друге ми віру ймемо.
Хоч чрево набите, та в душах чорно.

Я ж хочу одне – знов дитиною стати,
Щоб істини істиний смак пригадати!

***
У темряві, поки не чути світанку,
Наче пошепки, м’яко ішла Панна-Смерть.
Слізьми немічних кропила Вона вікна і двері,
Своєю сльозою вмивала зневірені душі.
Аж раптом Земля зійшла на підмостки Вертепу,
Усі стулки відкрила назустріч Яриловій зброї –
Промінню. Поплутавши мо?року струни, заграло проміння
На скрипочках світла. Мелодія ніжна, гучніша
За тисячу громів, сон розігнала глибокий.
Мовби омріяний Лад, в сім’ю нескінченної сварки
Миттю ввійшов, і весь гнів у пічку з дровами кинув.
Сяйво, як соки джерел, весною наповнили древо –
Древнє древо імли. Темрява й світло зійшлись –
Два війська на Марсовім полі. Та пря,
Одначе, тривала недовго. Колишні віхи
Завченого кола, зловтішний туман –
Геть зникло з очей. Всміхнувся тут Велетень-ранок,
Свій погляд звернувши в колиску Нового Життя.
Тіло моє, гартоване в кузні минувшини,
Що ставило пастки прийдешньому й шукало
Страждань у бутті, – на попіл зійшло.
Себе я знайшов: як птах той злетів,
По небу своїх об’явлень пішов я
Чумацьким Шляхом,
Шукати Храм Вічного Світла!

РАДІСТЬ ПЛАЧУ

Ой довго, як довго я сльози збирав,
Неначе ґазартний жадоба.
Збирав... а ціни тим сльозинкам не знав,
Мабуть, що б не взнав аж до гробу.

Та диво звершилось: раптово в мені
Нестримна весна забуяла,
Із серця забили ключі золоті
Й чуттєвая повінь настала.

О радість плачу! Мої сльози - мій спас,
Цілющая теплая злива.
Душа, що була вже грудками взялась,
Нарешті зітхнула щасливо.

Крізь сльози побачив я той доброцвіт,
Що грає промінцями годи.
Крізь сльози я вгледів невидимий літ
Величних птахів насолоди.

На вдячних щоках благодатна роса
Лишила печатки рум’янцю.
Відтоді зі мною Земля й Небеса
Щоденно вдаються до танцю!

МІЙ ДЕНЬ - МІЙ ВІК

Мій день – мій вік, і іншого немає.
Вчорашній день на попіл розітру.
Що буде завтра – завтра і пізнаю;
Надію-забавку до серця не беру.

Я не ширяю мріями у небі,
Я не блукаю злиднем по світах.
Мій день – мій час подумати про себе;
Як є вогонь – злетить і Доля-Птах!

Я не чекаю вашої оцінки.
Душа сп’яніла сомою казок.
Мій день – мій суд. Свідома поступ вчинків.
Я сам собі і міра і зразок!

***
У світі цім, де царствує війна,
Я все прийняв… (йбо так тому і бути)
Бо в мене є Хатинка-таїна,
Куди ніхто не зможе прослизнути.

***
Як хороше, коли ти сам у хаті,
Де тиша й спокій, мов вино п’янке.
Не хочу більше врем’ячко вбивати.
Нехай бо врем’я вигубить мене.

***
Я корисний самому собі.
Хмар немає між мною і небом.
Вже по колу ходити мені
Ні підстави нема, ні потреби.

На дорогах мойого життя
Світла сяйного досить для мене.
І до пекла нема вороття…
І до раю мені вже не треба…

***
З тих пір, як втік від примх жадання,
Ще й долю визнавши свою,
Лягаю спати п’яний серцем,
Сп’янілий вранці устаю.

***
Йде Таїна неспішною ходою.
Їй треба час, щоб серденька дістатись.
Мій вчитель - вивільга, співа мені весною:
“Вона прийде. Лише навчись чекати!”

***
“Пізнай себе…”
Як дасть Господь – пізнаю.
Невже безглуздо Путь свою шукав?
А скаже хто:
“Він не такий, я знаю.”,
Воздам Ісусовим йому:
“То ти сказав.”

ПОРАДНИК-СЕРЦЕ

Питаю серце: де моя стезя?
Відказує: “Твій шлях поза водою.
Твоя сума – сумління з таїною,
А посох твій – травневая роса.

Нема зірок. І ночі вже нема,
Щоб ти узрів, куди направить ноги.
Усі в степу заметені дороги.
І вже не їздить Зоряний Чумак.

Іди, не стій! Тож я іду з тобою.
Відтак, не пропадемо у Путі.
Не зманять нас ні грішні, ні святі…
Ріка Чуття. Наш шлях – поза водою!..”

***
Я знаю правило одвічне;
Його не гоже забувати:
Дивись сміливо лжі у вічі,
То й зможеш правду розпізнати.

***
Все в житті цім у русі нестримнім.
Кожна мить – одкровення варган.
Проковтни лише краплю істинну, –
І прилучить тебе океан.

ПІСНЯ БЛАЗНЯ

Посміхайтесь наді мною.
Сміхом сповнені вуста.
Не такий я сам з собою.
Суть моя зовсім не та.

У вогні давно купаюсь.
Обтираюся водою.
Побрехеньками я бавлюсь,
Бо живу не головою.

Сміх – то гридії * для мене.
Той, хто вмер, пізнав життя.
Я кажу, що знаю певне:
Краще сміх, аніж ниття!

*Гридії – ігри і забави при мерці.

ДОЩ БЕЗ ХМАР

Дощ без хмар -
так трапляється в хмуравім світі.
Дощ без хмар -
чисті сльози блаженних синів.
Дощ без хмар -
щирий відгук у прояві миті,
коли тане мереживо снів.

Моя лагодо, злива безхмара,
Торжествую твій кожний прихід!
І данцюю відверто, зухвало,
Як нестримно-палкий Яросвіт.

Я тантрую в’юном, веретенцем
По калюжах моїх одкровенств;
І в екстазі вигукую серцем:
“Що зі мною, невже я воскрес?!..”

Зникне дощ – шал повільно вщухає.
Я вподібнююсь теплим зіркам.
І терпляче дощу визираю,
Я ж бо знаю, що я вже не сам...

СПОВІДЬ МАНДРІВНИКА

“…і буде тобі душа твоя на здобич.”
Пророк Єремія

“Що з очей, те й з плечей.”
Народне прислів’я

Було спочатку лячно – “загубився?!..”,
Усе втеряв, чим досі дихав, жив,
І ніби весь в ефіри розчинився
Останнім зернятком моїх останніх жнив.

Чим жити далі? Бути чи не бути?.. –
Питання це вже гоїть не мені.
Ще трішечки – і зможу я відчути
Цілющий дар неторканих ланів.

Бо в Небутті я бачу Вічну Хату,
Де місце буде всім Мандрівникам,
Де кожну мить панує Чисте Свято,
Праматір-Свято всім земним святам!

***
І я осяг. Ось і мені відкрився
Закон Законів, писаний Творцем:
Змінився ти, - і світ перемінився;
Ти іншим став, - і світ змінив лице.

***
Кричи, Будимире!
Сьогодні зайнявся світанок у моїй душі.
Співай, найчутливіша птахо!
Я готовий приєднатися до твоєї
“БУДИМИРНОСТИ”!..

***
Іду, розважу Божі чу?да,
Чуття розгублені до серця поверну.
Я був, я є, я завжди буду,
Бо брега правди досягнув.

***
З тих пір, як Небесна Матуся
Над Саньком розгорнула чарівний покров,
Не вустами, а серцем молюся,
Всьому Світу дарую любов!

***
Око вите омріяним сяйвом.
З вуст сльоза – чистіше немає.
Молитва моя благання не знає.
А вдячність Творцеві не відає краю.

***
Іду у темряву і в тишу.
Цебром черпаю воду ночі.
В собі нічого не залишу.
Роблю се жваво і охоче.

А як розплющу вранці очі,
Зливаю ніч у річку світла.
“Рятуй мя, Сонечко, від порчі!” –
Оце і вся моя молитва.

***
Молитва з відчаєм – краплинонька спокою.
Молитва з вдячністю – лиш тимчасова гра.
Великий Свідок, сповнений любов’ю, –
Один Він знає, де й чому пора.

МОВЧАЗНІ МОЛИТВИ

Наших слів паперове деревце
Здатне швидко приспати чуття.
Тільки серце спілкується з серцем,
Лиш буття прозирає буття.

Заздрість, хитрощі, глум, нетерпіння..., -
Не одвідують більше мене,
Бо в мені не пустило коріння
Те снодіюче слово земне.

Я впиваюся мовою тиші,
Вислуховую шепіт єства.
Мовчазні молитви наймиліші
Для душі, що жадає Різдва!

ЧИ БОЖА СИЛА Є В КНИЖКАХ?

“Вірить безглуздий в кожнісіньке слово,
а мудрий зважає на кроки свої.”
Пр.Солом.Гл14(15)

Чи Божа сила є в книжках?
Чи сторінками кров снує?
Папір – то тирса, тирса – прах,
А буква – цинком оддає.

***
Нажаль, людська не досконала мова.
Між почуттями і словами є розбіг.
То що ж, під час, замінює нам слово?
Оратори найкращі: сльози й сміх!

ЗМАГАННЯ ІЗ БОГОМ

“…і нехай Він дозволить людині змагання із
Богом, як між сином людським і ближнім його.”
Книга Йова Гл.16 ( 20,22 )

Око Йова до Бога сльозить.
Як я, Йове, тебе розумію.
То ж борись, не спиняйсь ні на мить!
Дух бунтарства дарує надію.

Не руйнуєш ти коло життя.
Не ламаєш законів убогих.
Ти пророк на дорозі чуття…
То ж змагайся, змагайся із Богом!

Що то буде, якщо ти змовчиш?
Біль нестримний хоч як доконає.
Самовидцю, вагатись облиш,
Свідок твій вже на прю виступає!

МІЖ РАЄМ ТА ПЕКЛОМ

“Таж Він навіть святим Своїм не довіряє;
і не виправдані в очах Його небеса…”
Кн. Йова Гл.15 (15)

Уже як Він святим не довіряє,
Уже як Він не виправдав небес,
Тоді таку я святість не приймаю,
Й тягтись не хочу до таких небес.

А щодо пекла… ну його до біса!
Бо й Люципер не виправда мене.
Не по зубах мені оте залізо:
Розпечене, солоне і гливке…

То що ж робити? Вихід пречудовий –
Іти життям по росяній стерні.
Я – юний духом, маю глузд здоровий,
І на землі так хороше мені!

***
Яка метаморфоза, правий Боже!
Песиголовець Духа істяжав.
І став наш Савл посудиной для Того,
Кого він люто в людях убивав.

Я бачу в цьому чудо життєдайне.
Я відчуваю світу таїну.
Всіх крайностей збуваюся негайно,
Бо знаю я, що Долі не мину.

***
Продати себе
За безглуздий срібняк
Така ж недоречність,
Як вчинок Іуди.

Продайко-спокусник
Не втямить ніяк:
Продатись – в собі
Розіп’яти Ісуса.
А потім жалітись:
“Ой доля гірка!
Де воля була,
Там панує неволя…”

Нещасного Юди
Оті срібняки
І досі скуповують
Писанки горя.

***
О, Юдо! Забрав я служіння твоє.
Пророцтва Отцеві – омріяна Доля.
Хай ствердиться поле і діло моє,
Яка б не була Його праведна воля.

Хай трісну надвоє, хай з морем зіллюсь,
Хай проклятим буду чи діжду спасення…
Лише про одно я у Бога молю:
Дай буйства земного і Неба смирення!

***
Цілуй, Іудо.
Ти – вінець пророцтва.
Написане зійшлося на тобі.
Цілуй Мене,
Як ніч цілує сонце.
Твої вуста –
Мій Царствений обіг!

***
Вторую Петру неодмінно;
Сказав він відверто і просто:
“Апостол – та сама людина.
Людина – той самий апостол.”

“ТАК, ПАВЛЕ, ТАК...”

“Бог, що створив світ і все, що в ньому,
бувши Господом неба й землі, проживає
не в храмах рукою збудованих…”
Дії Гл.17(24)

Так, Павле, так, не в храмах Бог живе,
Будованих тямущими митцями.
Він колоситься і росте
На полі буйними хлібами.

Він там, де радість, де пташки
Співають кожного світанку;
Бджолою бавить волошки
І павичем іде до танку…

На цілий світ – один гаразд:
Ми в Нім живем, а Він – у нас.

***
Чи буду я на “полі крови”?
Напевно, буду. Бо Буття,
Як звір кидається на лови,
І не жадає каяття.

БОЖА КОМАХА

Пчілка – Божа комаха.
І життя, і смаки її Божі.
Знай, літає лугами, садами,
Її дії граційні, хороші.

Кличе квітка – вона коло неї.
Кличе друга – і другу вкохає.
Вона движима крильми любові.
Вона їншої долі не знає.

Кожна чичка* обласкана Богом.
В кожній чичці є сила духмяна.
Цю втаємненість відає бджілка,
І тому від блаженства, мов п’яна.

Так несе вона гожість і Божість.
Мед для бджілки – Небесна тотожність.

*Чичка – квітка.

***
Якось мені Лада сказала:
“Якщо ти побрався з Любов’ю, –
Щодня прислухайся до тіла,
Й ніколи не слухайся крови!”

***
Єдине свідчать сотні мов:
(Йбо, хто не встиг переконатись!)
Любов породжує любов;
Ненависть множить лиш ненависть.

Любов і гнів – не береги
Одної річки. Ні! Віружність
Першої у іншій площині…
Антонімом коханню є байдужість.

***
Мабуть, я таки вдалий звіролов.
Два зайці упіймав і маю користь:
Я усвідомлений – і ось вона – любов!
Кохаю палко – й ось вона – свідомість!

КОХАННЯ

Кохання, мов золотосяйний вершник,
Що влаштував травневим степом гон.
Любов, як слово, - так собі, іменник.
Любов жива - завжди лише глаголн!

***
Любов - чистилище душі,
Що очі сяйвом напуває.
Горбун потворний, аж і той
В коханні красно розцвітає.

***
Моє чуття – мій райдужний покров.
Натхненим серцем річу сповідання:
Не треба, друзі, падати в любов.
Возносьтеся! Возносьтеся в коханні!

***
О людоньки! Що ваші сподівання!..
Навіщо вам оті пісні скорботи?
Ви і в коханні терпите страждання.
Сама ж любов не відає гіркоти.

Лиш підійдіть до неї не як владар;
З довірою, з повагою, учтиво…
Відчуєте одразу ж гойність Ладу,
І скажете: “Любов – єдине диво!”

***
Всім логікам скажу лише одне:
Судіть цей світ крізь призму арґументів.
Таж не тлумачте розумом святе…
Немає логіки в кохання і в поетів.

***
Хто потребує доказів любови,
Хто в ній щодня підтвердження шука,
Той схожий на старесеньку корову,
Яка весь вік не мала молока.

***
“Любов сліпа” – так кажуть позалюбі,
Хто пихою живе і має норов грубий.
Я стрів Любов. Я серцем об’являю:
Одна Вона в цім світі очі має!

ЧИНИТИ ПЕРЕЛЮБ

“Найдорожчий клад, як в родині лад.”
Народне прислів’я

Спаровані у Бозі, скільки вас?
У відповідь не чую ані згуку.
Самі паруються і терплять сущу муку,
Хто все життя, хто рік, хто певний час…

А якщо так, то що тоді перелюб?
Зійшлися, розійшлись… – чи й не дива!
Перелюб там, де щирості нема,
Де ненависть, де примус, а ще нелюб!

***
Позаду пустеля, попереду море,
Що диво-розсолом розчинює горе.
Вечірнії зорі, лискучі світанки
Вихрують іскристо в сердечному танку.
Натхнено щомиті звітую з любов’ю
Девіз свій: “Від Тебе! До Тебе! З Тобою!”

***
Де межа між Творцем і створінням?
Де кордон між початком й кінцем?
Корінь, стовбур, гілки і насіння…, –
Чи не є це одним деревцем?

***
Коли стану до Суду Того,
Хто у світла стояв на межі,
Власнооч я побачу Його.
Власнооч… не крізь очі чужі.

Корінь правди моєї в мені.
Досвід мій - мої Гіта й Коран.
Навіть друзів думки золоті –
То для мене полова й бур’ян.

СПОВІДАННЯ

З глибин душі здіймаються гріхи,
Неначе дух мерця над домовиною.
Тобі, Творець, я сплачую борги,
То ж вислухай мене, як Батько сина.

Ти знаєш сам: що на мені – пусте;
Ті, що від предків, – го-о-о! Чи є їм край?!..
Бери свій меч, креши, ні се ні те
Ні крапельки в мені не залишай.

Дай джерелом постати для людей,
Щоб спраглі душі миром напувати;
Піти у світ, серед Твоїх дітей,
Твій дар і Твою милість прославляти.

Я – Божий Блазень і Його співець.
Якщо не так, тоді я просто – мрець.

***
Я – Лялька з Вертепу Життя,
Слухняне дитя Лицедія.
Він гарну виставу затіяв.
Все суще у ній до пуття.

***
Я Сущому вдячний безмірно
За дійство, що вносить порадність,
Де сон – найвеличніша віра,
А сумнів – найвища реальність.

***
У царстві земному
Знайшов я що треба:
Як тяжко на серці –
Вдихаю Дух Неба.

***
Ісусе, Путь відкрився і мені!
“Так-так, ні-ні” –
все інше у багні.
Лиш відтепер “так-так” я вибираю.
Що поза “так” - у скрині замикаю.

***
Ось, поширив Ти серце моє.
Набуваю життя світлодайне.
Все буденне святковим стає
(А ще вчора здавалось звичайним).

Радість в русі простої ходи,
Мирний сон після доброї днини.
Милосердний, благаю, зроби,
Щоб міцнішав мій дух безупинно!

***
Як серце плаче – прислухаюсь до нього;
То його таїна і стезя.
Не рівняю я Слово до Бога.
Бог мій – радість і серця сльоза.

***
Якщо Господь погонич, я – корова.
Якщо людина я, тоді Господь – Творець.
Бич Божий – пострах, пісенька не нова.
Мій Бог з сопілкою. Мені Він – співспівець!

***
“Бог є любов!” – сказав якось Христос
(До Нього ж людство Господом лякали);
Гай, Слово це, на жаль, не прийнялось,
Бо знов на страсі церкву збудували.

***
Боже мій любий!
Боже всесильний!
Я божевільний!
Боже! Я - вільний!!!

***
Уважно прислухаюся до себе
З тих пір, як дух мій притчами розцвів,
І дзеркальце зібрав з уламків неба,
І свічечку із ясних зорь зліпив,
І засвітив…
…О скільки того духу
Заграло в тілі нової крові!
Дух окрилений – характерник і цілитель,
Мій проводир по скривдженій землі!

***
Людська душа – добірнєє зерно.
Та всяк живе чомусь без віри у цвітіння.
О пам’яте! Була ж не так давно
Вона із сестрами у Колосі прозріння!

ДУХ ПИЩУЄТЬСЯ ПОКОЄМ...

Від напруги гинуть вої;
Гнів поняти заважа: -
Дух пищується покоєм,
Чисту воду п’є душа.

І тому розбрат у світі.
Кров, немов вода, тече.
Дивий Бог: “Заблудлі діти...” -
Казку старую рече.

Хто чекав Землі Нової,
Хто Небес Нових чекав, -
Скам’янів, як бздинь у полі,
Був живим, та мертвим став.

Я ж, щоб бути вірним Долі,
Крихти їм того Книша:
“Дух пищується покоєм,
Чисту воду п’є душа!”

***
Де початок – отам і кінець;
Де кінець – колоситись початку.
Не клянеться пророку Творець,
Не бере з нього слова на клятву.

“ДЛЯ МЕНЕ ПРАВЕДНИК...”

Для мене праведник - невтомний лицар волі,
Що вдячно перейма дарунки долі
Й Природи ясність ставить над усе.

Він світлу друг: цвіте, мов та рослина,
Що землю любить, і, підвладна змінам,
По часі ласу ягоду несе.

Мій праведник - цілитель бездоганний;
Брудне і чисте, добре і погане... -
Всі крайности зумів звести в одне.

Він - океан, глибокий, неомірний.
Він з “вірними”, і він серед “не-вірних”.
Такого милість Божа не мине.

РОЗВІДУВАЧ СЕНСУ ЖИТТЯ

Очевидно: юність - снага,
Квіт, бадьорість, танок весняний...
А розвідувач сенсу життя,
Не залежно од віку, - старий.

Він занадто сурйозний. Відтак -
Не текучий, холодний, чарствий....
Його серце - розбитий вітряк.
А любов - вітерець гомінкий.

Все шукає він змісту життя
В сірих днях по дорозі сліпих.
Вже немає йому вороття
До святкових пісень весняних.

***
У сотень мов, серед мільйонів слів
Найуредніших тройко… знаю точно.
Які спитаєте? Речу для всіх братів;
Це: “зовсім”, “абсолютно”, “остаточно”.

***
Безбожники і ті, хто вірить в Бога,–
Ви сидите в одному кораблі.
Світ – океан. Незрима ось дорога.
І час летить… а все нема землі!

***
До кого ще не сходив Янгол Божий,
Той є сліпий… Як квітів по лугах,
Як ягідок духмяних по садках, -
Ото Їх стільки по усіх світах.

Я чую голос Їх чарівний і простий,
Я бачу Янголів у снах і у видіннях.
Мої стежки освітлює проміння –
Ниток Небесних Килим Золотий.

***
Мета – вертка, та часто плаче.
Бажання – дзеркало криве.
Невдача – доля не ледачих,
А тих, хто вдачею живе.

Життя – побіда й насолода
Митцям миттєвих одкровінь.
Мить неповторна і свобода –
Усіх казок крилатий кінь.

“ЯК?”

Кому ще мозок не точив черв’як,
Слизький черв’як, якому ймення ЯК?
“Як жити? Як дружити? Як любити?..” -
Сто тисяч “яків” маракує всяк.

Скажіть, либонь, навіщо ця морока?
Навіщо “як-кати” у світі цім яснім?
“Як?!.. - запитаєте. - А як же крок за кроком
Йти по життю без певних дисциплін?

Адже людина вища за тварину.
Нам треба заповіді, певная мораль.
Нам треба знати, вгледівши причину,
Як побороти гнів, гріхи, печаль...”

О братусі! О душі безпорадні!
Всі ваші “як?” - дитяча лепетня.
Віками ллється кров, а ми – “порядні”;
Від наших дій здригається земля.

Дійшли до того, що питаємо: Як їсти?
Як дихати? Як повернути сон?
Природу підмінивши іншим змістом,
Ми творимо собі Армагеддон.

І будуть в мороці нам янголи сурмити,
І спалахне ще не одна зоря Полин,
Якщо не станемо ми лагодою жити,
Якщо не ввійдемо в річок життєвих плин.

Відкинуть “як?”, довіритись планиді,
Поставити керманичем єство, -
Лише тоді усе цвістиме в світі,
Лиш так вершиться Бога торжество!

ПРАВДОЛЮБУ

О, правдолюб, для кого правда - зброя!
Як любиш ти штрикнути нею в очі.
Болюче робиш кожному охоче,
Ще й удаєш із себе ти героя.

Ні, не герой ти, так собі, - вовгура.
Не правда, лжа тобою поганяє.
Ні краплі істини в аґресії немає.
А ти бієць... “правдивая” натура.

БАЖАННЯ

Щоб не робив ти, любий мій читачу,
Не забувай, либонь, про правило природнє:
Хто дуже прагне досягти кортячки,
Той, за звичай, отримає зворотнє.

Бажання не прибічник – злісний гач*;
Мов Брут, воно вичикує до часу.
Назріє день, й замріяний шукач
Побачить хижу баганки гримасу.

Все у хотіння завжди навпаки.
Жнива жаги – печаль і безпорадність.
Чому їй не всміхаються зірки?
Бо в ній самій прихована несталість.

*Гач – чорт.

СИНАМ ПОТІХИ

“Хто ж одкине жах могильний
Задля вищого пізнання,
Той свій ясний, дух всесильний
Дотримає до сконання!”
Грицько Чупринка

Сини потіхи! Не приймаю
Я ваші “охи” і “зітхання”.
Все ваше “щастя” – в пересудах,
Всі ваші “біди” – в порівняннях.

“Той більше має, – я страждаю.
Побий його моє прокляття!..”
“Сусіду горе, – я співаю.–
Таки діждались… хай вам трясця!..”

Варнави! Скорбнії заблуди!
Невже цей шлях веде до Иру?
Чи в радість вам отак відбути
Земне життя, не взнавши миру?

Є інший шлях – усе приймати
Без порівнянь, що Бог дарує.
Лиш ця стезя веде до ладу,
Душі і серця не руйнує.

СОНЕТ

Для того, хто гине, товариш – не ласка
(Ласкаве – лукаве, а втіха – труна).
Товариш йому – несподівана казка,
Що збуджує серце, мов буйна весна.

Розгледівши гидь нескінченної туги,
Побачивши неміч скорботних років, –
Тоді тільки зможе здолать він недуги,
Тоді тільки душу позбавить плачів.

Господь не дає, щоб затім відбирати.
(Хто може у Неба відняти зірки!)
Господь додає всім, хто хоче пізнати
Народження другого світлі стежки.

Невинність доріг – золота коловерть.
Померти у мудрості – щастя, не смерть.

НЕ ТРИМАЙСЯ...
(віршована байка)

Забе-Забе-Забериха
Наробила діду лиха.
Був той дід сміюн-баюн,
Став умент ревун-плакун.

- Забе-Забе-Заберая, -
Плаче дід, - тебе благаю:
Забери свою плаксивість,
Поверни мою грайливість!

- Ще чого схотів, дідисько! -
Розсміялась Заберисько. -
Плач собі, рахуй сльозинки
І вважай їх за родзинки.

Дід задумавсь: “Що ж робити?
Як злодійку ухитрити?”
Раптом скрикнув: “Вихід є!
Хай розквітне те, що є.

Буду, - каже, - плакать доти,
Доки вистачить охоти.
А ти смійся, Заберихо,
Може з того вийде лихо.”

Рівно місяць плакав дід.
Та однораз, у обід,
За останньою сльозою
Прийшла радість чередою.

Забериха ж веселилась
Тижнів зо два і... втомилась.
Сльози бризнули з очей
І зайшлась вона плачем.

Байка ця - усім наука.
Щось забрати - то не штука.
Не тримайсь свого й чужого,
Будеш мати щастя з того.

НАМ ВИБИРАТИ

Короткий день між довгими ночами,
Чи ніч малесеньку в оправі дивних днів…, –
Що ми шукаємо, те, часом, і стрічаєм
На роздоріжжі охмання й жаги.

Рішає кожен, що і як збирати
(Всяк має розсуд свій, і правду, і статут):
Один несе хлібець ладу до хати,
А інший в рідній хаті чинить блуд.

Хто прагне волі – волі досягає.
Хто мук шукає – лізе у ярмо.
Зернини глузду сіють добродбаї.
А дурні що ж? А дурням – все одно.

Нам вибирати в світі богоданнім:
Танок любові, або ж морок снів;
Короткий день між довгими ночами,
Чи ніч малесеньку в оправі дивних днів…

***
Волосся моє вже потроху сивіє,
Та ходжу щодня до життєвої школи.
І взнав я:
Відновлений розум – старіє,
Відновлене ж серце – ніколи!

***
Неоцінений дарунок
Приймаю з Невидимих Рук.
Мені кажуть: “Твій витвір майстерний.
Ти – знавець таємничих наук.”
Я ж мовчу. І сказати: вітаю,
Всіх вас, любі мої визнавці,
Я ніякого права не маю,
Бо ні крихти свого не тримаю,
Ні у серці моїм,
Ні в руці!

***
З тих пір, як Край жебрацтва перейшов,
І вийшов на узгір’я Шанування,
Дарую світу радість і любов,
Собі дарую зорі і мовчання.

***
Я – продовжувач Пісні палкої.
Хто Її розпочав і коли – таємниця.
До останньої миті співатиму Пісню з любов’ю.
Я піду, а Вона не скінчиться!