Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ
ГУМОР УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Розглядаючи зусібіч літературу української діаспори, дійдемо й до сатири та гумору. І переконаємося: в цій царині наша література не пасла задніх як щодо жанрового багатства, так і щодо мистецької вартості гумористичних і сатиричних творів.

Я назвав би щонайменше дванадцять жанрів української діаспоральної гумористики:

1. Комедія.
2. Скетч.
3. Пародія літературна.
4. Пародійна містифікація.
5. Пародійний парафразис.
6. Фейлетон газетний.
7. Радіофейлетон.
8. Оповідання й новела.
9. Сатирична поема.
10. Сатирична повість,
11. Епіграма-шпигачка.
12. Віршована гумореска та поетичний жарт.

Перш ніж переходити до окремих авторів та їхніх творів, слід згадати гумористичні журнали: "Запроторений Комар-їжак" (здається, спочатку це були два різні журнали, які поєдналися), згодом — "Лис Микита" (єдиний із журналів таборової доби, який продовжував своє існування за океаном), "Мітла" — вже на новому континенті — в Буенос-Айресі. Було ще кілька таборових гумористичних одноднівок, які вмирали після двох-трьох чисел, був недовготривалий "Аркан" (також у Буенос-Айресі), а в деяких журналах літературного чи публіцистично-літературного характеру існували — постійно або принагідно — відділи сатири й гумору: "Причинки" в "Літаврах", "Пародіаріум" у "Порогах" тощо; гуморески й пародії з'являлися спорадично на сторінках "Нових Днів" та "Сучасності". А фейлетон — частий гість на газетних шпальтах...

Поставивши комедію першою у вищенаведеному перелікові, я мав на думці конкретний твір Авеніра Коломийця — писаний віршем "Суд над Дон Жуаном".
Комедія надрукована в циклостильному журналі "Керма", що виходив у 1946 р. в Зальцбурзі за редакцією цього ж таки А. Коломийця, а після його смерті припинив існування.

Скільки мені відомо, всі дотеперішні версії сюжета про "севільського пустуна" опрацьовано в містично-трагічному плані. Але на кожен надто популярний сюжет у світовому письменстві рано чи пізно виникає т. зв. "комічна реакція", тож українцям припала честь показати героїв старої легенди в сатиричному насвітленні. Проте гумор комедії Авеніра Коломийця був надто тонкий для таборового смаку наших земляків, а рання смерть авторова та роз'їзд еміграції по заокеанських країнах (після чого в Зальцбурзі навіть не залишилося якогось українського осередку), коли, їдучи в невідоме, майже ніхто не брав із собою книжок, а тим більше — громіздких циклостилевих видань, — спричинилися до того, що нині "Суд над Дон Жуаном" фактично належить до цілковито забутих творів.

Формально — як жанр драматичної літератури — до комедії досить близько стоїть скетч, знаний у нас переважно як "сценічний жарт" або "одноактівка". Таборові театрики повоєнних років живилися здебільшого галицьким (точніше: львівським) репертуаром з періоду між двома війнами. Але були й нові скетчі — на актуальні теми. Та на відміну від комедії, яка може мати і глибоку думку, і вдале розкриття людської психіки, скетч має лише розвагову функцію — переважно це інсценізована анекдота.

Прибуток від скетча уможливив мені видання першої збірки поезії. Професор Онацький, прочитавши цей твір, урочисто прорік: "Отак ви мусите писати!"
А вчитель з Полтавщини був іншої думки: "Писати такі речі — можна, друкувати... гм...теж можна, але підписувати власним іменем — то вже ніяк не випадає..."

І він мав рацію: можна ствердити, що з усіх таборових і заокеанських одноднівок ув історію українського письменства не увійде жодна. Тому й не подаю назв.

Зрештою, поза Руденковим та Аркадієм Аверченком, скетчів, котрі б мали тривалу мистецьку вартість, не писав, здається, ніхто...

Року 1947-го в Німеччині вийшли майже одночасно дві збірки пародій: "Карикатури з літератури" Теока та "Буря у МУРІ" кількох авторів.

"Буря у МУРі", хоча в її укладанні взяли участь деякі відомі літератори під власними або літературними іменами — Іван Багряний, Юрій Косач, Ганна Черінь, під ініціалами чи псевдонімами — Св. Гординський (ГіС), Людмила Коваленко (Де Маріні) та ще два автори, Николай Угарті та Хуан де Беквемеке, про яких я не знаю, хто саме криється за псевдонімом, — значно поступається "Карикатурам": по-перше, деякі шаржі надто злостиві — крізь текст проступає особиста неприязнь, по-друге, для розуміння чи сприймання пародій "Бурі" треба наперед знати, що саме вони пародіюють.

Натомість "Карикатури з літератури" Теодора Курпіти (Теок) можуть правити за своєрідний вступ до вивчення української літератури повоєнних років, бо ж охоплюють-пародіюють творчість двадцяти шістьох найпомітніших письменників тієї доби, та головне, що ці пародії дотепні самі собою, дотеп Теока "смакує" незалежно від того, чи ми обізнані з пародійованим твором, чи ні.

Це, властиво, той найвищий тип літературної пародії, зразки якого дав російський пародіограф Олександр Архангельський.

Цікаво при тому зауважити, що з Курпіти був поет вельми посередній, а редактор (він упорядкував і видав однотомник О. Ольжича) і зовсім кепський, але це не завадило йому написати книжку блискучих пародій.

Того ж таки 1947 року український літературний світ сколихнула ще одна поетична поява — "Дияболічні параболи" Порфирія Горотака. Спочатку в зальцбурзьких українських газетах та в інсбруцькому циклостильному "Звені" з'явилися окремі поезії, підписані цим іменем. Але тоді нових імен виринало досить багато, тож і на Горотака, мабуть, ніхто б не звернув уваги, якби не те, що пропагатором його творчості виступив Юрій Клен. Не так вірші, як чутки про Горотака дійшли й до мене в глуху Каринтію.

— Чи хто з вас з ним зустрічався? — запитав я своїх друзів, Бориса Олександрова й білоруського поета Алеся Солов'я під час чергових відвідин Зальцбурга (де вони обоє тоді мешкали).
— А хто бачив Козьму Пруткова? — відповів Алесь.

Невдовзі видавець Петро Волиняк признався нам під секретом, що Горотак — це містифікація та що під цим іменем пишуть, як він сказав, "Клен з Мосендзом".
Після виходу в світ "Дияболічних парабол" ми відразу вивчили десятка два Горотакових поезій, декламували й цитували їх при кожній нагоді, а на збірку я написав рецензію, де твердив, що це класичний твір нашого письменства, а хто не знає напам'ять Горотакових віршів, — не сміє називати себе українським інтелігентом...

У "Дияболічних параболах" окремі речі мали виразно пародійний характер (напр., "Коронація" оповідає про випадок з Маланюком і пародіює його вірші:

Дарма зревів я як циклон,
що я ніякий узурпатор,
А справжній, справжній імператор
І строф залізних камертон).

Інші — як "Лейтенантська містерія" — побудовані на алогізмі, а ще інші, всупереч надрукованій у збірці "біографії" автора, Свідчать про його добру обізнаність зі справами т.зв. першої еміграції ("Носив принцесам їхнім бром" — ми, представники другої еміграції, ніколи не чули про "уенерівських принцес"). Маючи в руках згадану збірку як цілість, усі ми бачили, що це поетичний жарт, точніше — пародійна містифікація.

З гумористів, котрі вже мали вироблений стиль і відоме ім'я, після війни на Заході залишилося двоє: Іван Керницький та Анатоль Гак; останньому з огляду на небезпеку бути репатрійованим довелося змінити псевдонім і назватися Мартином Задекою (а справжнє ім'я Гака-Задеки — Іван Антипенко).

1947 року — це був найурожайніший рік в українській еміграційній літературі — в Західній Німеччині вийшла книжка гуморесок Івана Керницького "Циганськими дорогами". Після переїзду до Сполучених Штатів Керницький видав збірку фейлетонів "Перелетні птахи". Стаття про його творчість у збірнику "Слово", ч. 12, називає ще повість "Герой передмістя", якої я не читав. А головною його працею було писання фейлетонів для газети "Свобода" та гуморесок для "Лиса Микити" (під прозорим псевдонімом "Ікер").

Мартин Задека був на яких двадцять років старший од Керницького. На Україні в 20-30-х рр. вийшло більше десятка його книжок — переважно фейлетонів
та гумористичних оповідань, і був він настільки відомий як письменник, що його імені не міг промовчати Юрій Смолич у своїх "Розмовах".

У тому ж таки 1947 р. в Новому Ульмі, де виходила газета "Українські Вісті", в якій Анатоль Гак-Мартин Задека (він же Антоша Ко) містив свої фейлетони, вийшла книжка. "Міжпланетні люди". Наступна збірка його творів з'явилася щойно наприкінці шістдесятих років і називалася "На двох трибунах".

Залишив він також книжку спогадів "Від Гуляйполя до Нью-Йорка". На сторінках "Українських Вістей", після відходу Анатоля Гака, виступає з фейлетонами Шпилька (справжнє ім'я Олександр Скоп); там же кілька блискучих фейлетонів (напр.,"Похорон Майка Хмурого") встиг опублікувати незадовго до своєї передчасної смерті Михайло Ситник.

Найбільшим успіхом як гуморист користався серед нашої діаспори Микола Понеділок, автор книжок "Вітаміни", "Соборний борщ", "Смішні сльозини", "Диво в решеті" (інших його книжок тут не згадую, бо вони до гумористики не належать). Він був актором школи Гірняка і коли виступав із читанням своїх гуморесок у Сполучених Штатах і Канаді, захоплена й зачарована його артистичними здібностями публіка була переконана, що Понеділок — найкращий український гуморист, один з найвидатніших письменників, який мав би зайняти належне місце в світовій літературі (задля чого його й перекладали на англійську мову).

Мушу признатися, що я ніколи не бачив Миколу Понеділка на сцені і не чув його творів ув авторському виконанні, а коли намагався читати його книжки, бачив там лише технічну безпорадність, нерозуміння законів архітектоніки і неспроможність відтворити живі людські характери. І не знаходив жодної іскри гумору.

Мова Понеділкова — штучна й надумана; в багатьох випадках створюється враження, що автор думає по-російському, а пишучи, сам себе перекладає українською.

Не знаю, на жарт чи поважно, хтось (можливо, він сам...) оголосив Понеділка продовжувачем традицій Василя Стефаника. І хоча ні в стилі, ні в лексичних засобах, ні в постатях персонажів немає між ними нічого спільного, але Юрій Стефаник (Клиновий) був чи не найбільшим прихильником і пропагатором Понеділкової творчості. Саме він упорядкував посмертну Понеділкову книжку "Диво в решеті" (очевидно, й гадки не маючи, що ця назва — переклад російської ідіоми "чудеса в решете").

У діаспоральній гумористиці виступало також двоє Зозуль: Гриць Зозуля — знаний більшості читачів псевдонім Едварда Козака, та Олександер Зозуля — скільки мені відомо, справжнє прізвище малопродуктивного (чи мало-публікованого...) автора з тих підрадянських літераторів, котрі, побувавши в "єжових рукавицях", напередодні війни вийшли на волю і не побажали потрапляти до тих рукавиць удруге (бо хоча Єжова вже не було, але його рукавиці лишилися...).

На Заході Олександер Зозуля опублікував дві збірки гуморесок: "Рябі штани" та "Без жартів", а до книжки "Під чужим прізвищем", крім повісті, що дала назву книжці, включив розділ фейлетонів та гумористичних оповідань.

Анатоль Васильович Калиновський починав свій творчий шлях іще в 20-х роках, але із загостренням репресій залишив тимчасово і батьківщину, й літературу, подався до Середньої Азії і там щасливо довчителював до початку війни, коли мав змогу повернутися в Україну. Наприкінці війни він опинився в Берліні, де співпрацював у "Голосі" Богдана Кравцева, потім вчасно виїхав до Тіролю, звідти емігрував до Аргентини, де також довго не затримався і вирушив із сім'єю до Сполучених Штатів. Там він і помер 1987 р.

У приватному житті не був він дні майстром на дотепні витівки (як наш із ним спільний приятель Кость Бульдин), ані цікавим оповідачем — його дотепність зосереджувалася в самій лише творчості, тож він міг написати і сюжетну гумористичну новелу, й пародію, і пародійний парафразис, і політичну сатиру, і шаржовану характеристику когось із літературної братії.

Він залишив два десятки книжок різного жанру, а писав під багатьма псевдонімами: Василь Орлик, Кость Галан, Анатоль Галан, Колібрі, Андрій Чечко, Іван Евентуальний і ще під десятком псевдонімів, ужитих один чи два рази...
Звучання останнього з названих тут псевдонімів — Іван Евентуальний — не залишає сумніву, що цей псевдонім був призначений для гумористики ("евентуально", "засадничо" та "на маргінесі" це були слова-паразити в лексиці галицької інтелігенції).

Якщо не рахувати циклостильної кишенькового формату збірочки "Мої знайомі" (побачила світ урожайного на українську книжку 1947 р. ще в Австрії), Іван Евентуальний видав чотири книжки сатиричних та гумористичних творів: "Проти шерсти","Сатири", "Міркування серйозні, не дуже серйозні і так собі" та "Про все потроху". П'ята книжка вийшла російською мовою під назвою "Хорошо в краю родном" і під псевдонімом Колібрі.

Хоча більшість речей у названих книжках — це т.зв. "актуалки", що мали лише тимчасову, хвилеву вартість, але вдалих гумористичних новель, пародій і літературних жанрів вистачило б на невеличку збірку, яку варто було б зберегти для нащадків.

Не раз і не два я перечитую пародію на нашого приятеля Олексія Сацюка або характеристику земляка з Чернігівщини Івана Кошелівця:

Сховавшись в келії від пліток і дощу
І накуривши так, що не впаде сокира,
Який завгодно твір пересвищу —
Чи в Хвильового, чи в Шекспіра 1 .
Пишу роман під назвою "Вода" —
Орієнтовно розділів на двісті.

1 Натяк на п’єсу «Мати і я», скомпоновану Ів. Кошелівцем і Ю. Дивничем з двох новель Хвильового.

Усе на світі прах і єрунда.
Було б лише що лаяти і їсти...

Творчість Ганни Черінь (дівоче прізвище Грибінська, по чоловікові Паньків, народилася, за даними 12-го збірника "Слово", 1924 р., але цю цифру треба зменшити, віднявши число 3 від останньої чвірки) розподіляється між віршами та прозою, причому в обох випадках слід виділити: серед віршів поважні речі та гумористику, серед прози — дорожні нариси і також гумористику. Коли б мистецька вартість мірялася (як це уявляв собі Улас Самчук) обсягом книжки, то Ганні Черінь, безперечно, належала б першість: книжка її прозових гуморесок "Хитра макітра" має 320 сторінок.

Це переважно добрий гумор, що його приємно не лише прочитати, а іноді й перечитати. Окремої збірки віршованих сатир та гуморесок Ганна Черінь, скільки мені відомо, досі не видала. Проте серед її лірики чимало місця займає і гумор, і подана в гумористичному плані літературна полеміка: у першій її збірці ("Сrescendо", 1949) знаходимо сатиричний цикл "Німецькі сонети", в останній ("Квіти добра і зла", 1991) кілька вдалих гуморесок, що мають куди більшу вартість, ніж розрахована на смак споживача еміграційної літератури патріотична лірика. Наводжу один з "Німецьких сонетів" (нагадуючи водночас, що це писано в перші повоєнні роки):

Арійська хура розлетілась в тріски.
І горді власниці заповнених анкет
Вищать з утіхи, п'ють склянками віскі,
Справляючи із неграми бенкет.
А друзі їх, фельдфебелі арійські,
Що сяяли медалями з газет,
Вилизують у тих же негрів миски,
За те, що з честю чистять їм кльозет.
Вікно своє відкривши, як шухляду,
Глуха монашка визирає звідти
І лячно хреститься: "O Боже, Боже-світе.
Чогось тепер ведуться чорні діти,
Мов негри. І чого б це їм чорніти?
Це ж не інакше, як від шоколяду..."

Тому років п'ятнадцять (чи трохи менше) отримав я з Австралії листа такого — приблизно — змісту:

"Шановний пане Качуровський! До Европи має прибути видатна українська письменниця Зоя Когут. Пропонуємо Вам:
1) організувати її виступи в Парижі, Мюнхені та в інших містах, де є скупчення українців,
2) забезпечити їй належні побутові умови (помешкання, транспорт, харчування),
3) прочитати доповідь про її творчість,
4) повідомити Комітет про виконання цих доручень.
Комітет Сприяння Творчості Зої Когут".
Голова. Секретар. (Підписи).

Так я довідався про існування ще однієї видатної письменниці. Виявилося, однак, що серед її віршів є деякі, позначені добрим українським гумором, а збірка, куди увійшли ті вірші, зветься "Культурні арабески".

Ще вийшли якісь книжки цієї авторки, але я їх не маю, бо вона мені їх — на відміну від більшості наших діаспоральних письменників — не присилає, оскільки я не виконав доручень зоєкогутівського Комітету...

Коли, дванадцять років тому, після трагічної смерті Бориса Олександрова, ми тут, у Мюнхені, організували вечір його пам'яті, то виявилося, що ім'я письменника та його творчість були відомі лише чотирьом представникам місцевої інтелігенції, та ще одна пані вважала Олександрова поетом нью-йоркської групи...

Звісно, не скрізь справа із знанням власної культури стоїть так безнадійно, як у Мюнхені; а все-таки мушу розповісти, що справжнє ім'я Олександрова — Борис Грибінський, народився він у Ружині 21 липня 1921 року, після війни жив у Каринтії й Зальцбурзі, 1948 р. переїхав до Канади, де закінчив освіту і працював як директор бібліотеки. Загинув він під автом п'яного водія 21 грудня 1979 р.
Як поет він залишив кілька збірок лірики й перекладів, а як прозаїк здобув визнання (зокрема в Торонто, Буенос-Айресі, Австралії) в царині гумористики — під подвійним псевдонімом Свирид Ломачка.

Тепер — кілька слів про походження цього псевдоніма. У тридцятих роках хтось пустив в обіг донощицьку епіграму на двох виразно нерадянських письменників — Грицька Косинку та Тодося Осьмачку:

Косинка і Осьмачка —
На два кінці ломачка:
Для Винниченка зброя
А в нас сидять обоє...

А герой виданої на Заході Осьмаччиної поеми "Поет" зветься Свирид Чичка.
Під цим іменем ми з Борисом Олександровим написали кілька жартівливих віршів і пародій. Пародіювання було спрямовано не стільки проти цілком уже хворого Осьмачки, скільки проти несумлінної критики, яка намагалася переконати читача, ніби Осьмаччині твори з виразно патологічними відхиленнями від логічного мислення — найвищий здобуток української літератури.

Коли ми роз'їхалися — один до Канади, другий до Аргентини, то він став Свиридом Ломачкою, а я Хведосієм Чичкою.

1951 р. в Торонто вийшла невеличка книжка фейлетонів "Свирид Ломачка в Канаді", а через десять років, у тому ж таки Торонто, трохи більша книжка "Свирид Ломачка. Любов до ближнього".

Ломаччині книжки досить виразно відрізняються одна від другої і настроєво, і жанрово: якщо визначення "фейлетони" більш-менш пасує до першої, то в другій позначка "фейлетони" радше свідчить про зайву скромність авторову: хтось інший, не вагаючись, написав би, що це новели.

Ми звикли в газетних фейлетонах бачити ту чи іншу політичну (або й партійну) спрямованість. Але політично забарвлених фейлетонів у Ломачки не так багато. Та й то одного з них, де висміяно двох помпезних ідеологів, Бойцова і Вусова (що в них легко упізнати Донцова і Русова), він не включив до збірки "Свирид Ломачка в Канаді". Не політика, а людський характер у центрі уваги письменника. Пригадується, що він любив повторювати, стосуючи до самого себе, вираз: "Заради гумору я жертвую собою".

І це була правда: в обох книжка автор свого героя, в якому, попри вигадану біографію, легко пізнати самого Бориса Олександрова, досить часто показує в смішних, незручних, трагікомічних ситуаціях.

Уже в першій книжці помічаємо сюжетність деяких фейлетонів, себто переходову форму між властиво фейлетоном та оповіданням чи новелею.

Майже всі персонажі Ломаччиних фейлетонів (у першій книжці) та новель (у другій) змальовані з живих конкретних осіб, а декого скомбіновано з двох або трьох. Тож коли ми читали про Мартине весілля:

"Демонстративна біла сукня Марти, традиційний символ чистоти й невинности, — декого з нас заскочила, бо це було вже третє з черги одруження Марти, — але вигляд її в цій білій сукні такий тріумфально-розкішний, що про цю незначну обставину якось відразу ж забулось", — коли ми це читали, то прекрасно розуміли, про кого саме йде мова.

А коли, під час публічних виступів, Борис Олександрів — нібито за відсутнього Ломачку — читав його фейлетони і доходив до місця: "— Ясно, — сказав професор Саламаха, плюнувши на підлогу й методично розтираючи підошвою. — Ясно, що брак культури", — очі присутніх поверталися в бік редактора "Нових Днів" Петра Волиняка.

Також повторювали Ломаччині читачі оголошення з "Метаморфози Марка Онучі": "— Замовте собі гріб і переконаєтесь о його чудову якість..."

У дуже популярного колись Миколи Понеділка всі персонажі говорять абстрактно-недиференційованою, штучно-літературною мовою; у Гриця Зозулі, Івана Керницького чи менш знаного Гриця Мотики виступають самі галичани зі своїми мовними особливостями, помноженими на американізми; схопити й передати мову, скажімо, полтавського або чернігівського дядька вони категорично неспроможні.

Лише в Свирида Ломачки з перших слів персонажа пізнаєш не тільки його культурний рівень, а також і територіальне походження. Візьмімо такий уривок: "— Харашо, — схвалив Комаха, наливаючи мені в скляну якоїсь жовтуватої рідини. — Напиши, що всі вони мерзавці. — Хто "вони"? — не зрозумів я. — Ну, вобще, всі вони. Зрозумів? " — і вже перед читачем жива постать примітивної людини зі Сходу.

А коли, після невдалого весільного подарунка, герой чує звернені до нього слова молодого: "— Я перепрошую, що я випрошую собі такі невчасні віци. Московська пропаганда у формі вершиків тут зовсім не на місци, і я прошу паньства без взгляду на титули опустити салю кождого, хто не шанує тут весільного регуляміну. А що хтось тут називається професором, то це для мене, прошу паньства, фук", — то ми вже знаємо, що говорить типовий представник галицької півінтелігенції.

В одній з Ломаччиних, ніби гумористичних, новель знаходимо авторове самовизначення, щоправда, вкладене в уста героїні: " — Я читаю ваші гуморески, пане Ломачка. (...) І знаєте, що? В них більше смутку, ніж гумору".

І це — правда: майже всі речі, котрі увійшли до збірки "Любов до ближнього", овіяні тим самим смутком, яким напоєна лірика Бориса Олександрова. Читаєш — смієшся, але потім залишається невловна туга, що нагадує мені написа на пам'ятнику Гоголю в моєму Ніжині (наводжу в перекладі): "Я дивлюся на світ крізь видимий світові сміх і незримі, невидимі світові сльози..."

Пригадую: у мене склалося враження, що читацька маса була дещо розчарована другою книжкою Свирида Ломачки: їй хотілося простішого, даруйте за щирість, примітивнішого гумору, а не ліричних новель, забарвлених сумною іронією.

Однак, що актуальніший, злободенніший, тісніше пов'язаний з конкретними подіями даного моменту твір, тим борше він проминає і стає нецікавим. Тож деякі фейлетони книжки "Свирид Ломачка в Канаді" відслужили своє і поблякли з бігом років, зате ліричний гумор "Любові до ближнього" лишається, на мою думку, нев'янучим.
Своєю віршованою творчістю Свирид Ломачка досить тісно пов'язаний із Хведосієм Чичкою: починали вони, як було вже сказано, удвох, під псевдонімом Свирид Чичка, пізніше обмінювалися жартівливими "посланіями", а наприкінці 60-х рр. написали спільно пародійний цикл: "Як би переклали українські поети "Нічну пісню" Гете, якби вони її перекладали". Цикл друковано двічі: в "Нових днях" та в "Сучасності". Задум був мій, але більша частина пародій належить Ломачці.

Інші гуморески, епіграми, поетичні жарти, шаржі, пародії та пародійні парафразиси Хведосія Чички друкувалися вроздріб: у "Мітлі", в "Порогах", у "Нових Днях", "Нашій батьківщині" та в "Сучасності". Усі вони разом складають невидану, приблизно стосторінкову книжку "Пародіяріюм Хведосія Чички".

Оскільки все це розкидане й розпорошене в періодиці за 1949-1982 роки, доводиться дати два приклади (щоб не відсилати читача до тих малоприступних газет і журналів).

1) Пародійний парафразис (написано в повоєнні роки, під час чергової нагінки на Рильського).

Максим Рильський
З книги "Під кремлівськими зорями"

Мені снилось: я мельник в старому млині,
Хоч направді я мельник в новому.
Я прокинувсь і сумно зробилось мені,
І так страшно, так страшно самому.

У млині щось даремно шукають щурі:
Їм давно вже нема чого їсти.
Або, може, під східцями, в темній дірі.
Шарудять, затаївшись, чекісти?

Зірка світить ясна у червонім Кремлі.
Ні, то Сталін примружує око:
Чи немає де зради в радянській землі
І кого б покарати жорстоко.

Проти місяця грає-літає кажан,
Тінь крилата упала на ліжко.
Десь про Сталіна пісню складає Бажан,
І про Сталіна пише Малишко.

Чорний Ворон далеко в завулках гурчить...
Де, кого і за віщо забрали?
Може, скоро й мене Чорний Ворон помчить
Будувати майбутні канали?

Я б хотів чимскоріш одягнути штани
Або навіть і зовсім без оних
Утікати, забувши свої ордени,
У самісіньких тільки кальсонах.

Та куди утечеш? Чи сховаєшся десь
В сподіванні рожевого ранку.
Коли всю нашу Землю і Всесвіт увесь
Чорний Ворон везе на Луб'янку...

2) Епіграма на рецензію Оксани Керч, яка занадто гостро засуджувала повість О. Ізарського "Літо над озером":

Хапає корч
І ставить сторч
Шкереберть і правцем:
Пройшла, мов смерч,
Оксана Керч
Над тихим озерцем.
Оксано Керч,
Критичний борщ.
Щоб їсти ми могли,
Не переперч,
Не переборщ
І не пересоли.

Мало хто відрізняє пародійний парафразис од звичайної пародії, але на прикладі поезії "Під кремлівськими зорями" читач може переконатися, що це дві різні речі: літературна пародія звичайно бере на глузи якісь недоліки твору, або просто формальні особливості, котрі не імпонують пародистові; пародійний парафразис натомість використовує форму чужого (здебільшого — загальнознаного) твору з певною утилітарною метою — від висміювання окремої людини до боротьби з політичною системою.

Політично забарвлені парафразиси полюбляв Іван Евентуальний, а Василь Онуфрієнко свого часу написав, скільки пригадую, два пародійні цикли: як радянські поети виконують завдання — прославити микитохрущовську кукурудзу та провести кампанію по збору щетини.

Не забула діаспора й жанру сатиричної поеми. Таких поем — за моїм підрахунком — було три: "Їсько Ґава" Василя Чапленка, де автор навіщось намагався відродити давно віджитий жанр "котляревщини", "Антін Біда — герой труда" Івана Багряного, досить недбало написана політична сатира, яка з усіх творів цього багатообдарованого письменника має чи не найменшу вартість, та, нарешті, "Сталін у пеклі" Василя Онуфрієнка, поема, яка не втратила, на мою думку, гостроти й актуальності і яку варто було б перевидати в Україні.

Свій огляд української еміграційної гумористики я почав із повоєнних років. У період між двома війнами наш гумор на Заході репрезентували насамперед Олександер Олесь, якому належить сатиричний цикл "Перезва" і який писав для паризького журналу "Тризуб" віршовані гуморески під псевдонімом "Валентин", та Степан Риндик — чи не єдиний гуморист з уенерівської еміграції, який продовжував свою літературну діяльність і після другої світової війни.

Він, до речі, висміював те прагнення спрямувати течію нашого письменства в русло загальносвітової культури, що розпочали колись "хатяни", підхопили Зеров і Хвильовий, продовжували В. Державин і Михайло Орест.

Цитую в уривках (з пам'яті) сатиру Степана Риндика:

Ой покину я, друзі, покину
Солов'їв і червону калину,
І про ту чорнобривку Оксану
Гомоніти пісні перестану,
А свій хист і снагу молоду
У велике письменство вкладу...
Хай живе Беатріче безброва —
Джерело ірреального слова
І моїх вогнекрилих стремлінь.
А Оксані сердешній — амінь...

Але ці формально досконалі рядки — щасливий виняток: решта віршів Риндика стоїть на рівні колгоспної самодіяльності:

Зашуміла ліщинонька,
Плаче-стогне дівчинонька,
Плаче вона та й ридає:
Свиноматка не рождає...

Це, очевидно, мала б бути та літературна продукція, котру ми можемо протиставити "Божественній Комедії" і цілому Заходу...

В царині радіофейлетону (а це жанр, дещо відмінний від фейлетону газетного) працювало, скільки можу судити, троє авторів: під псевдонімом Яків Верес виступав російсько-український журналіст Юрій Якович Кандієв (у російській літературі він знаний як Юрій Большухин); йому ж таки належить низка пародій, зокрема цикл "Страждання молодого Перевертера"); мені, під час праці на радіо, довелося втілитися в — до мене створеного — пасічника Панаса Карповича (начитаних від його імені фейлетонів вистачило б на невеличку книжку); найталановитіший з нас трьох був Іван Правовірний ( не маючи дозволу від автора, лишаю цей псевдонім нерозкритим, прошу тільки не плутати Правовірного із Миколою Вірним...).

Якщо брати на вагу самий тільки розмір сатиричного чи гумористичного твору, то тут першість належить двом повістям. Це "Гнат Кіндратович" Зосима Дончука та "Гарбузова містерія" Олексія Запорожця-Девлада.

Спільність між обома авторами, Дончуком та Девладом, не тільки жанрова: обидва вони не мали закінченої освіти. Запорожець-Девлад, як колишній волосний писар, принаймні писав грамотно, а Дончукові потрібно було ще й мовностилістичного редактора (я бачив відредагований Сидором Кравцем машинопис повісті "Гнат Кіндратович") , проте він зумів — як мало хто в українській літературі — вивести тип ділка-пройдисвіта, дати живий людський характер, коли читач упізнає в персонажах твору нібито знаних йому особисто людей з їхніми конкретними рисами.

Щодо кількості написаних творів Зосим Дончук, здається, перегнав навіть самого Уласа Самчука, успіх "Гната Кіндратовича", мабуть, підштовхнув його до написання ще двох сатиричних повістей із тим самим героєм: "Море по коліна" та "Ясновидець Геррі", однак, ці повісті значно поступаються "Гнатові".

"Гарбузова містерія" Олексія Запорожця дає, я сказав би, не тільки яскраву, а навіть запашну картину колгоспного побуту 30-х років.

Обидві ці повісті, на мій розсуд, заслуговують на те, щоб ознайомити з ними сучасного читача в Україні — чи то у формі журнальних публікацій, чи окремих книжкових видань.

Коли мова зайшла про повісті, то варто згадати, що блискітки доброго гумору знаходимо в обох повістях із життя безпритульних: "Їх було трьох" (sіс!) та "Пацани" Володимира Куліша.

Перша річ вийшла під псевдонімом Степан Євин, дрібні гуморески він підписував: Серафима Гусочка.

У літературному житті діаспори чимало було одноразових появ на полі сатири й гумору.

Так, у редагованій Росохою газеті з'явилася поезія з прославленням Карпатської Січі, але редактор не додивився, що це акровірш, перші літери якого давали речення: "Росоха йолоп і баран" (хто автор акровірша — я так і не довідався...)
А на Юрія Косача, який був послідовно членом КПЗУ, гестапівцем, гетьманцем, бандерівцем, російським федералістом, нарешті — редактором прорадянського журналу, сатиру написав С. Кропива (справжнє ім'я автора мені відоме). Наводжу в скороченні:

Був собі собачка,
Звався він Косачка.
Не тримався буди,
Швендяв поміж люди,
А як хто з кишені
Гостинця у жмені
Простягне до нього,
Лащиться до того:
На спину лягає,
Хвостиком виляє.
Та доля Косача,
Відомо, собача:
Зловить його гицель,
З м'яса зробить шніцель,
Шкуру геть облупить -
Хтось на бубон купить —
На контрабас — жили,
А смалець — на мило.
Не зворушать боса
Слізоньки барбоса...

Принагідно зраджу секрет псевдоніма його пасербиці: вона відкинула першу літеру і додала типове для слов'янських прізвищ закінчення...

Одноразовим був виступ Юлія Тирси: під цим псевдонімом пародію на Юрія Тиса написали Марія Баландович і я. Гумор бароккової літератури був найбрутальніший: пригадаймо, як у Сервантеса Дон Кіхот і Санчо блюють один одному в бороди або як у Гріммельсгавзена селяни знущаються з упійманих ландскнехтів... Я сказав би, що це гумор фізіологічний. Теоретично міркуючи, гумор класицизму, що виник як реакція на барокко, мусив би мати протилежні якості, проте так званий псевдокласицизм обмежився адаптацією бароккового жанру — бурлескної поеми.

Щойно неокласицизм дав нам зразки аристократично-вишуканого інтелектуального гумору.

Насамперед слід назвати іронічні сонетоїди Зерова, його елегію "На умолчаніє мелниці фамілної" або "Неоклясичний марш", далі" Роксоляну Черленівну та Порфирія Горотака, створених Юрієм Кленом. А ще далі — пародії та епіграми Михайла Ореста.

І тут я дозволю собі зробити невеличку дигресію. У мене склалося враження, що літературознавці в Україні ледве чи уявляють, якою мірою тенденційною, груповою, зумовленою партійними симпатіями була еміграційна наша критика. Ось переді мною — сфотокопійована з якоїсь статті чи розвідки (ні автор, ні назва, на жаль, не позначені — копіював "для себе", як курйоз, але тепер хочу використати) характеристика українського перекладацтва на Заході: "... треба сказати, що велику й гідну пошани працю над перекладами з української і на українську мову провадили..." Далі названо вісімнадцять (вісімнадцять) імен, серед них десять авторів, приналежних до нью-йоркської групи або близьких до неї. Немає Фішбейна — можливо, на час появи статті він іще був в Ізраїлі, і його просто не знали. Немає і Яра Славутича, Олекси Веретенченка, Василя Онуфрієнка, Леоніда Полтави. Немає також і Юрія Клена, Михайла Ореста, Ігоря Качуровського.

Тож я цілком певний, що творчість Михайла Ореста в ділянці гумору, тут свідомо замовчана й зігнорована, т а м, в Україні просто нікому невідома.

Але вже на сторінках еміграційного "Комара" (був іще "Комар" довоєнний, галицький...) з'являлися дрібні Орестові гуморески, а згодом він став одним із постійних авторів розділу "Пародіаріум" у буенос-айреських "Порогах".
Майже всі гуморески Михайла Ореста стосувалися літературних подій — виходу якоїсь книжки, журнальної полеміки чи просто кололітературної скандалістики. Більшість друкована під прозорими псевдонімами. Я тут обмежуся одним прикладом:

Зорехват Тріюмфич

Ю.Шерехові

Веселий критику, поете чистих ліній...
(М.Рильський)

Сумбурний критику, кутастих жерче ліній.
Що пахощі цитрин та італійських піній.
Як чужелюбства гріх, кленеш несито ти,
А рідним бур'янам сприяєш процвісти, —
Тобі мої слова не забринять ясою:
Нічого спільного не любим ми з тобою.
Я знаю: від щедрот нелічених Господь
Вложив окремий смак в наземну кожну плоть,
І в межах власної, відрубної природи
Знаходить кожен тон своєї насолоди.
На непотрібну прю не трачу я зусиль:
Бо існувати всяк управнений є стиль
(А надто в любий вік, в наш вік демократичний),
і неіснуючий, і - навіть органічний.
Та сумнів у душі ворушиться моїй,
Наївний, може, він — проте його розвій.
Ти не гомункул, так, ти є титан стожильний
І шлунок маєш ти, я вірю, живосильний,
Але ці хрьопнути, слизькії ковти пик,
Бовть, бевкання, попер, учистив, балтавнік —
Каміння це важке, важуче й ваговите,
О небо праведне, як можеш ти стравити?

Між іншим: читаючи критичні статті Юрія Шереха, я раз у раз подумки, а іноді і вголос, повторюю Орестів рядок: "Нічого спільного не любим ми з тобою..." Знаний як поет і прозаїк Богдан Нижанківський після війни видав іще дві збірки поезії (остання значно слабша від попередніх), а потім переключився на гумористику, взявши за псевдонім ім'я борсука з Франкового "Лиса Микити" і виступаючи під цим іменем на сторінках однойменного журналу.

1959 р. в Буенос-Айресі, у видавництві Ю. Середяка, вийшла книжка: Бабай. "Вірші іронічні, сатиричні і комічні". Самому текстові передує вдумлива передмова Едварда Козака (якому належать також ілюстрації), в ній висловлено думки, що стосуються нашої гумористики взагалі, і тому я вважаю за доцільне навести невеличкий фрагмент: "Небагато в нас поетів-сатириків — та й усі вони розсівали свої твори по сторінках преси, здебільша сатиричної. Родилися ті твори з потреби дня і справи, тому теж зникали і забувалися із минаючим днем і справою. (...) Якби з пожовклих і проминулих річників журналів і газет повибирати всі найкращі сатиричні вірші, які в нас появилися, і всі ті вірші видати книжкою, то мало в ній було б таких, які не вимагали б пояснень, з якої саме нагоди і для якої події вони були створені..."

Щоправда, Бабая-Нижанківського до сатириків я б не зараховував: гостра сатира — випадковий гість у його віршах. Власне, це той жанр, що його на початку розвідки я визначив як "віршовану гумореску та поетичний жарт". Тому перше речення в Едвардо-Козаковій передмові:

"Книжка сатиричної поезії — в українській літературі — нижка перша", — викликає в мене подвійне заперечення: не сатирична й не перша. Автор передмови нібито забуває про існування Горотакових "Дияболічних парабол", — твору і досконалішого і цікавішого від симпатично-дохідливих, але надто локальних поетичних жартів Нижанківського.

Деякі гуморески Бабая нагадують Козьму Пруткова, хоча я певний, що український гуморист ніколи не читав вірші свого російського попередника.

Згодом вийшли ще дві книжки Бабаєвих віршованих гуморесок: "Каруселя віршів" та "Марципани".

Святослав Гординський відомий українському громадянству як поет, перекладач, маляр і мистецтвознавець, але не всі знають, що він — неабиякий гуморист; правда, його доробок у цій галузі не надто великий, проте, я сказав би, ваговитий, хоча й не призначений для широкої публіки, а для тонких цінувальників поетичного жарту... Гординському належить низка пародій та, як уже сказано, літературних жартів. Так само, як у Михайла Ореста, це — аристократичний прошарок українського гумору.

До цього варто додати, що з усіх діаспоральних видавництв найбільше уваги гумористиці приділяло видавництво Юліяна Середяка в Буенос-Айресі: протягом багатьох років воно випускало гумористичний журнал під назвою "Мітла", видавало календарі-альманахи цієї ж "Мітли", випустило першу книжку гумористичних віршів Бабая, "Проти Шерсти" Івана Евентуального, "Вітаміни" М. Понеділка, "Сміхоліну" Бориса Крюкова (карикатури з підписами) , дві книжки гуморесок Панька Незабудька та "Плямки на піднебінні" Гриця Мотики.

Мюнхен (Німеччина)

Сучасність, №10, 1992 р.