Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ
ПЕРЕКЛАДАЧІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Моя розвідка не претендує на всеохопність і безпомильність: вона дасть лише загальний огляд, ознайомить читача на Україні зі станом нашого перекладацтва на еміграції та, можливо, накреслить деякі шляхи для дальших, докладніших, досліджень.

Перші ж повоєнні видання зарясніли різноманітними перекладами.
1946 р. в Німеччині, без позначення точного місця видання, вийшов сюрреалістичний журнал «Хорc» ч. 1 (це перше число виявилося й останнім), з чиїх сторінок редактор-упорядник Ігор Костецький щось понад тридцять приділив перекладам, розміщеним за таким порядком:
Готфрід Страсбурзький — «Трунок любови» (з «Трістана й Ізольди») в перекладі О. Веретенченка; Ляо-Джай (в «Китайській літературі» акад. М. Федоренка він Лао Чжай) — «Моя повість», підписано ініціалами, очевидно, подано за німецьким перекладом; Ф. Петрарка — триста одинадцятий сонет (який фігурує тут як просто «одинадцятий») в перекладі М. Зерова; Гельдерлін — «Пісня Гіперіона» в перекладах Мих. Ореста; «Вбивці» Хемінгуея, перекладені Сергієм Домазаром; далі три поезії Лорки (що його тут названо «Хуаном де Льоркою»), чудово перекладені Миколою Івановим (на той час уже примусово репатрійованим з Німеччини до котрогось із сталінських концтаборів); нарешті — «Папська меса» чеського прозаїка Карела Шульца (переклали Марко Антонович і Юрій Шерех).
1947 р. в Зальцбурзі вийшло шість чисел журналу «Літаври»; головним редактором був Юрій Клен, останнє число побачило світ вже після його смерті. Там уміщено три переклади з німецької мови, по два з англійської та білоруської, по одному з китайської та російської.

Два роки (1947 та 1948) протримався в Мюнхені великоформатний ілюстрований журнал «Арка»; разом випущено одинадцять чисел, і серед них — жодного, в котрому б не було перекладених творів.

З-поміж циклостильних (Тобто ротапринтних. — Прим. ред.) журналів найприємніший вигляд мало «Звено», що виходило в Інсбруку чітким друком (деякі тодішні видання взагалі були нечитабельні) і з гарною обкладинкою роботи Мирона Левицького. Там з'явилося кілька перекладів, в тому числі перекладене прозою, мабуть, з французького, «Прославлення речей» Габріели Містраль, вшанованої Нобелівською премією. Думаю, що це був перший український переклад творів чілійської поетеси.

Протягом шістьох років — від 1945 по 1951 — як свідчить дослідження Вол. Маруняка «Українська еміграція», в Західній Європі українці видали окремими книжками такі перекладені з різних мов художні твори.

Проза:
Амічіс, Едмондо. «Серце». Бенет, С. В. «Скарб Васко Гомеса». Беневич,Ванда. «Партія НКВД». Вайлд, Оскар. «Справжній друг». Гоголь, Микола. «Ніч проти Різдва», «Сорочинський ярмарок» (два різні видання), «Тарас Бульба». Діккенс, Чарлз. «Давид Коперфільд» (дві частини). Дюма, Александр. «Коломба» (на цикло-стилі). Ірасек, Алоїс. «Песиголовці». Кіплінг, Редьярд, «У селищі смерти», «Брати Мауглі». Лондон, Джек. «Колись давно пливла Аргоу», «Смок Беллю», «Діти морозу», «Вовчі сини». Орвелл, Джордж. «Колгосп тварин». Сомерсет Мовгем (sіс!). «Лист». Стівенсон, Р. Л. «Пекельна пляшка». Твен, Марк. «Громи».

Поезія:
Рільке, Р. М. «Речі і образи». Вибрані поезії в перекладі Б. Кравцева.
Читаючи далі, довідуємося, що за ці роки не видано жодної перекладної п'єси, зате випущено не менше десятка творів дитячої літератури: Андерсена, Оскара Вайльда, братів Грімм, Кіплінга.

Припускаю, однак, що більшість названих тут книжок — це передруки попередніх видань.

Найбільший успіх припав тоді авторизованому перекладу книжки «Колгосп тварин» (у новому перекладі Ю. Шевчука цей твір з'явився у «Всесвіті» № 1, 1991 р. — Ред.). Тільки нещодавно захований за псевдонімом «Іван Чернятинський» перекладач розкрив своє справжнє ім'я, і ми дізналися, що це — відомий тепер візантолог Ігор Шевченко. Не сам тільки І. Шевченко прикривався псевдонімом: на еміграції знайдеться чимало творів, в тому числі й перекладів, підписаних нерозкритими псевдонімами або самими ініціалами, а що ініціали в різних авторів були однакові, то виявити справжнього автора часом було не просто.

У жовтні 1947 р. на одній з конференцій МУРу («Мистецький Український Рух») забутий нині письменник Сергій Ледянський, який був на тій конференції лише гостем, підніс питання про потребу видавати «Вісник світової літератури».

Ідея була добра, але її ніхто не підтримав.

Проте, на відміну від Радянської України, де, поза «Всесвітом», певну кількість перекладів містив лише «Жовтень» («Прапора», де як «принудительный ассортимент» ішли переклади зі старшобратньої літератури, тут не рахуємо), журнали, збірники, навіть газети на еміграції не цуралися перекладів.

Після розпорошення літературного життя по заокеанських країнах З'являються нові журнали: в Торонто — «Нові Дні» (редактор-видавець Петро Волиняк), у Філадельфії — «Київ» (редактор Богдан Романенчук), у Буенос-Айресі — «Пороги» (спочатку редагував А. Калиновський, пізніше І. Качуровський), у Лондоні — «Вісник», згодом — «Визвольний шлях» (нині редагує Ілля Дмитрів). В Австралії виходять непересічні альманахи «Новий обрій» (редактор-упорядник Дмитро Нитченко). У Німеччині, в Ганновері, 1951 р. засновано журнал «Україна і світ», перші числа якого редагував Сергій Ледянський (православний), та невдовзі редагування перейшло до войовничого прозеліта-католика Сапіги (який ставив знак рівності між більшовизмом та православ'ям), а фактично — до І. Костецького. А в Мюнхені починає виходити «Українська літературна газета» (редактори їв. Кошелівець та Ю. Лавріненко), на базі якої на початку 60-х років створено відомий на Україні журнал «Сучасність».

Проте публікація перекладу на сторінках журналу, неперіодичного збірника, календаря-альманаху, а тим гірше — газети, за рідкими винятками, зумовлює його долю — проминути безслідно.

Більше шансів зберегтися має вміщення в збірці поезій певного автора окремого циклу перекладів. Скільки можу судити, почав цю практику Михайло Орест: до виданої ще в роки війни збірки «Луни літ» наприкінці долучено переклади з німецьких поетів.

Такі додатки знаходимо як у виданих на еміграції посмертних книжках М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, В. Свідзинського, так і в збірках Св. Гординського, Остапа Тарнавського, Яра Славутича, І. Качуровського, Б. Олександрова, М. Фішбейна. Так само розділи перекладів знайдемо в поетичних книжках двох Март — Калитовської (збірка «Рими й не-рими») і Тарнавської (збірка «Землетрус», де подано переклади з десятьох поетес: англомовних, німецьких, польських та російських). Третій тип публікації перекладу — це видання його окремою книжкою — але цей тип трапляється значно рідше, ніж нам би того бажалося. Навіть 1-й том творів Ю. Клена — до якого мали увійти «Каравели», «Прокляті роки», незібрані російські та німецькі вірші поета, вже років з десять лежать в НТШ без жодного руху.

Драматичні твори займають чи не найповажніше місце в нашому перекладацтві.
Отже — до 4-го тому творів Юрія Клена (видано томи 2, 3, 4) увійшли «Гамлет», і «Буря».

У видавництві Костецького «На горі» вийшла ціла серія драматичних творів:
Анонім. «Дійство про кожного» (середньовічне мораліте в перекладі Зенона Тарнавського); Шекспір, «Ромео і Юлія» (переклад І. Костецького); «Макбет» і «Король Лір» (в одній книзі, переклад Т. Осьмачки); Оскар Вайльд, «Саломея» (перероблений переклад Б. Лепського); Жан Ануй, «Антігона» (переклад Ж. Васильківської); Поль Клодель, «Благовіст Марії» (переклад Марти Калитовської); «Король Лір» (переклад В. Барки).

Микола Палій переклав з іспанської кілька п'єс, які вийшли в Буенос-Айресі у видавництві Юліана Середяка: Мануель Тамайо-і-Баус, «Нова драма»; Алехандро Касона, «Досвітня гостя»; Антоніо Буеро Вальєхо, «Історія сходової клітки»; Альфонсо Састре, «Чета проти смерти»; Деметріо Агілера Мальта, «Тигр»;
Грегоріо Мартінес Сієрра, «Колискова пісня» та «Сім корoтких п'єс» різних авторів.
Видавництво «Сучасність» також випустило кілька перекладів, що мають репрезентувати, головно, сучасну європейську драматургію: Ф. Гарсіа Лорка, «Чотири драми» (переклад Віри Вовк у співпраці з В. Бургардтом); Фрідріх Дюрренматт, «Гостина старої дами» (переклад Віри Вовк і Є. П.); Жан Кокто, «Людський голос» (переклад Оксани Соловей); Семюел Беккет, «Чекаючи на Годо» та «Остання стрічка Краппа» (переклади Б. Бойчука і Юрія Тарнавського) ; Альбер Камю, «Справедливі» (переклад Оксани Соловей); Поль Клодель, «Благовіщення Марії» (переклад Віри Вовк).

Нарешті, в «Українському видавництві» в Мюнхені вийшла драма Поля Деруледа «Гетьман» у перекладі Софії Наумович. Разом це понад три десятки п'єс, причому «Благовіщення Марії» та «Король Лір» перекладені двічі.

Окремо варто розглянути також антології та збірники світової поезії в українських перекладах (усього поети діаспори упорядкували і видали їх дев'ять). З них сім — індивідуального авторства і два — колективні. 1954 р. в Німеччині (одна в Мюнхені, друга в Аугсбурзі) вийшли «Антологія французької поезії» та «Антологія німецької поезії» Михайла Ореста, а 1959 р., вже під маркою «Інституту літератури», його ж таки «Море і мушля» із підзаголовком «Антологія європейської поезії».

Стоять французи, турки, німці в три ряди: «Переклади, Орест, переклади...» — писав тоді гуморист Свирид Ломачка.
1961 р. Літературно-Мистецький клуб у Нью-Йорку випустив збірник Святослава Гординського «Поети Заходу», а в 1966-у році видавництво Ігоря Костецького «На горі» видало антологію японської поезії «Сто поетів — сто пісень» у перекладі Ігоря Шанковського, а ось тепер у Буенос-Айресі виходить антологія Ігоря Качуровського «Золота галузка» (переклади з іспанської, португальської та каталанської).

З незрозумілих причин українці на Заході видали — і то майже одночасно — аж дві антології квебекської поезії, себто франкомовної поезії Канади. З цих антологій перша, «Поезія сучасного Квебеку», куди увійшли вірші вісімнадцяти авторів у перекладах Козімо Дмитрика, Гліба Сірка, Бориса Олександрова, Ігоря Качуровського, Костянтина Біди та Ростислава Шульгина, побачила світ у Монреалі 1968 року, а друга, «Поезія Квебеку», з творами так само вісімнадцяти авторів у перекладах Вольфраме Бургардта, Віри Вовк, Бориса Олександрова та Ігоря Костецького, з'явилася чотирма роками пізніше в Нью-Йорку.

Як уже згадано, першою повоєнною появою були «Речі і образи» Р. М. Рільке в перекладі Богдана Кравцева, з подвійним текстом: ліворуч — оригінал, праворуч — переклад. Переклади Б. Кравцева, дуже точні, стали б, можливо, зразковими, якби по них пройшла рука фахового редактора, та біда в тому, що сам Б. Кравців уважався найшанованішим і найдосвідченішим на еміграції редактором.
Тому раз у раз, смакуючи мистецькі рядки, натрапляєш на вирази просто безграмотні:

На осонні шляху, при колоді
Жолобчастій, що уже віддавна
Про (підкреслення моє. — І. К.) криницю стала...

А чому б не сказати: «За криницю стала...»?

Тож Теок (Теодор Курпіта), прочитавши «Речі і образи», зазначив, що, мовляв, «перекладач блискуче скомпрометував ними (перекладами. — І. К.) представника німецького геррен-фольку (Неrrеnvоlk (нім.) — панівна нація, народ володарів, себто німці) в очах українського бездержавного авслендера (Аuslaenderг (нім.) — той, що з-поза країни, чужинець.)». Далі згадаємо три книжки перекладів Михайла Ореста: тут мова вишукана, зміст і стиль, і настрій передано з найвищою, на яку тільки спроможний перекладач, досконалістю.

Тож маємо:
С. Георге. Вибрані поезії. — Аугсбург, 1952. Р. М. Рільке, Г. фон Гофмасталь, М. Даутен-дай. Вибір поезії. — Аугсбург, 1953. (З цієї книжки пер. Рільке були у «Всесвіті» № 1, 1991.) На думку професора В. Державіна, з якою тяжко було б не погодитися, деякі Орестові переклади своїм художнім рівнем стоять вище від оригіналів, зокрема, коли йдеться про Давтендая.

Нарешті — «Антологія німецької поезії»,— Аугсбург, 1954. Цю книжку було вже згадано, але на ній варто зупинитися трохи докладніше, бо ж вона лишається чи не єдиною антологією німецької поезії в українських перекладах. Книжка охоплює творчість тридцяти п'ятьох поетів — від Ангелюса Сілезіуса до Пауля Целана. Найвищим здобутком Михайла Ореста (а з ним і всього українського перекладацтва) слід визнати його переклади з Гельдерліна, де, на відміну од пізніших радянських перекладів, відтворено складну ритмоструктуру алкеєвої та асклепіадової строфи. Ось наприклад.

Людське схвалення
Святість в серці моїм з дня,
коли радісний, Я люблю.
Та чому шану від вас я мав
Більшу в час, як я гордий
Ряснословний, пустіший був?
Ах, є любе юрбі, що для базару йде,
І почитує раб тільки владущого,—
І в божественне вірять —
Тільки ті, що самі є ним...

Дивним видається, на перший погляд, поява розкішного двотомового видання творів Стефана Георге. Почали працю над упорядкуванням двотомника Ігор Костецький і Олег Зуєвський, згодом до них прилучилася Віра Вовк. Упорядники використали вже наявні переклади Мих. Ореста, Вол. Державина, Юрія Клена, Остапа Тарнавського. Призначення цього видання недвозначно розкривається майже двохсотсторінковими (рахуючи й коротку німецьку) передмовами І. Костецького, який там пише про все на світі і ще про дещо, найменше про Стефана Георге, а найбільше про Шевченка, Франка й Лесю Українку, що їх автор, застосовуючи свою неабияку ерудицію, прагне раз і назавжди викреслити з літератури.

Якщо не рахувати казок братів Грімм, надрукованих у таборові часи, то першим перекладом з німецької прози, очевидно, слід буде визнати «Пісню про Бернадетту» Франца Верфеля. «Пісня» вийшла в досить-таки дубовому перекладі Григора Голіяна у видавництві Миколи Денисюка в Буенос-Айресі.
1960 р. І. Костецький (видавництво «На горі») видав невеличку книжку «Вибраний Казімір Едшмід», куди, крім його власних, увійшли також переклади Мих. Ореста та O. Ізарського.

1962 р. у видавництві «Інститут літератури» вийшла збірка «Сім німецьких новель» Мих. Ореста.

Два роки тому «Сучасність» видала довгоочікувану збірку оповідань (вона так і зветься «Оповідання») Франца Кафки у перекладі Івана Кошелівця. Сподіваюся, що, як і більшість видань «Сучасности», ця книжка дійшла вже до Києва і там знаходить свого читача.

З англійської мови, крім згаданих у статті перших повоєнних видань, вийшли окремими книжками такі поетичні переклади: Д. Г. Байрон, «Мазепа». Пер. О. Веретенченка. — Детройт, 1959; Генрі Лонгфелло, «Пісня про Гайавату» (уривок). Переклад Оксани Соловей. — Вінніпег, 1965; Джон Кітс, «Вибрані поезії». Переклад Яра Славутича. — Лондон, 1958. У видавництві «На горі» вийшло щонайменше три книжки перекладних англійських віршів. Це «Шекспірові сонети» в перекладі І. Костецького та «Вибране» Т. С. Еліота й Езри Паунда. Крім того, на Заході передруковано Загулів переклад Байронового «Мазепи».

З перекладеної англійської прози можу назвати лише дві книжечки для молоді. Це «Малий лорд» Френсіс Бернет у «справленому» перекладі Варвари Літинської (отже — передрук, лише наново відредагований) та «Найнебезпечніший звір» Річарда Коннела (ім'я перекладача не позначене, ілюстрації Б. Крюкова, в-во «Перемога», Буенос-Айрес, 1956).

Крім того, з англійської (вірші і прозу) перекладали Євг. Онацький, Олег Зуєвський, Андрій Легіт, О. Тарнавський, Василь Онуфрієнко. Про переклади В. Державина мова йтиме окремо.

Про іспаномовних письменників можна сказати, що їм пощастило в нас трохи більше, ніж англомовним. 1958 р. видавництво «На горі» випустило книжку «Вибраний Гарсія Льорка», куди увійшли чимала добірка поезій та уривки прози і драми в перекладах Жені Васильківської та Богдана Бойчука. Крім того, упорядник (Ігор Костецький) дав до книжки чотири переклади Миколи Іванова (почасти вже знані українському читачеві з журналу «Хорс») та один переклад Юрія Косача. Переклади Миколи Іванова стали окрасою всієї збірки, чого, на превеликий жаль, не можна сказати про переклади самого Костецького.

З інших перекладів іспанської та іспаномовної поезії окремими книжками вийшли:
Пабло Неруда, «Верхів'я Мачу-Пічу». Переклад Віри Вовк; Хосе Ернандес, «Мартін Фієрро». Переклад Володимира Котульського, вид-во Ю. Середяка.— Буенос-Айрес, 1986. В журналі «Київ» друкувалися переклади Романа Климкевича, в «Сучасності» — Вадима Лесича.

Перша поява перекладної іспаномовної прози — це «Дон Сегундо Сомбра» Рікарда Гуйральдеса (має бути Гвіральдеса), переклад Олекси Сацюка, вид-во М. Денисюка,— Буенос-Айрес, 1955 р. Далі йдуть: Анонім. «Життя Лазарка з Тормесу» (без антиклерикального епізоду, що його перекладач опублікував десь окремо) — переклад М. Палія, вид-во Ю. Середяка. — Буенос-Айрес, 1970; Хуан Рамон Хіменес, «П'ятеро і я». Переклад Богдана Бойчука, В-во «На горі» 1968; Хосе Орте-га-і-Гассет, «Бунт мас». Переклад Вольфраме Бургардта. — Нью-Йорк, 1965. Хоча це твір філософський, але іспанська філософія належить водночас і до красного письменства. Микола Палій. «Палкою кров'ю» (двадцять два короткі оповідання різних іспанських та іспаномовних авторів). Вид-во Ю. Середяка. — Буенос-Айрес, 1978.

З французької поезії українцями на Заході перекладено і видано окремими книжками таких авторів:
Ш. Леконт де Ліль, «Поезії». Вибір і переклади М. Ореста. — Мюнхен, 1956; Франсуа Війон, «Життя і твори». Переклад, передмова і примітки Святослава Гординського, 1971. Умовно сюди можна зарахувати тоненьку книжечку «Виорані Клер та Іван Голль» (вид-во «На горі», переклади Елізабет Котмаєр та І. Костецького), де, крім перекладів з французької мови, дано кілька перекладів з німецької.

Хоча в переліку вже було згадано «Антологію французької поезії» Мих. Ореста, я маю до неї ще раз вернутися і бодай назвати перекладених Орестом поетів. Це Андре Шеньє, Альфред де Мюссе, Марселіна Деборд-Вальмор, Шарль Бадлер, Теодор де Банвіль, Поль Верлен, Жозе Марія де Ередіа, Леон Дьєрко, Жан Мореас, Моріс Метерлінк. Найбільші добірки — з Бодлера й Верлена.

З французької прози одночасно з'явилися дві книжки:
Веркор, «Море мовчить». Переклад Оксани Соловей. — Лос-Анджелес, 1970; Дені Дідро, «Жак-фаталіст і його пан». Переклад Iв. Кошелівця, 1970. Переклади кількох драм було вже згадано.

Поруч з Мих. Орестом як перекладача французької лірики можна поставити Св. Гординського, якому, до речі, належить переклад «Мазепи» Віктора Гюго — поеми, що на Україні довго перебувала під забороною.

Французьких поетів переклали також Євген Маланюк, Марта Калитовська, Ігор Качуровський, Мойсей Фішбейн.

Багато переклав Юрій Клен, але ці переклади нам неприступні.

Окремими книжками вийшли такі переклади з російської: Кіндрат Рилєєв, «Войнаровський». Переклад Св. Гординського. — Клівленд-Торонто, 1970.
Варто згадати, що поема Рилєєва (вся чи тільки частина) промайнула як журнальна публікація в дуже доброму перекладі Григорія Вишневого, але наскільки мені відомо, окремою книжкою, на жаль, не вийшла. Анна Ахматова: «Реквієм». Переклав Борис Олександрів, 1973.

Окремі переклади російських віршів з'являлися зрідка на сторінках журналів, а також у збірках. Перекладали російських авторів Мих. Орест, Б. Олександрів, І. Качуровський, І. Шанковський, Марта Тарнавська, М. Фішбейн. Ще кілька перекладів було в «Нових днях» під чиїмись одноразовими псевдонімами.
З російської прози окремою книжечкою вийшла, якщо не помиляюся, лише «Нобелівська лекція» Ол. Солженіцина в моєму перекладі. З польської прози (цього разу почнімо з прози) вийшла, здається, лише тоненька збірочка «Незачісаних думок» Ст. Єжи Леца у видавництві Костецького.

Були відомості, що антологію польської поезії в своїх перекладах готує Вадим Лесич — намір цей лишився нездійснений.

Невеличкі добірки та окремі поезії, перекладені з польської мови, знайдемо в антології Ореста «Море і мушля», у Яра Славутича (якому вдалося аж ніяк не гірше, ніж Рильському, перекласти «Гімн» Словацького), у Остапа й Марти Тарнавських, у І. Качуровського. Леоніда Полтави, Св. Гординського, Міри Гармаш — в тому числі і з авторів, котрі відсутні в двотомнику «Антологія польської поезії» київського видання. Конкретно — це переклади з Антоні Лянге, Ю. Лободовського, Чеслава Мілоша, Єжи Гординського...

З білоруських поетів ми переклали насамперед тих, з ким дехто з нас був пов'язаний особистою приязню, а саме Алеся Солов'я та Масея Сядньова. Переклали також Наталю Арсенєву, В. Жилку, а найбільше — Максима Богдановича. (Анатоль Галан, Яр Славутич, Леонід Полтава, Борис Олександрів, Ігор Качуровський, Дмитро Нитченко.) Л. Полтава мав намір видати антологію білоруської поезії, але не знати, чи вдалося йому реалізувати цей задум (поет помер, запитати — ні в кого...).

З чеської, незважаючи на те, що одним з головних осередків українського літературно-культурного життя в період між двома війнами була Прага,— на еміграції перекладено дуже мало. Оксана Лятуринська дещо переклала з Ербена, Євген Маланюк перекладав Махара. У таких фахових перекладачів, як Мих. Орест та Св. Гординський, нічого перекладеного з чеської мови взагалі не знайдемо.
У Яра Славутича є переклад з Врхліцького, у мене — з Безруча, плюс добірка мініатюр сучасного поета Лібора Коваля (живе в Німеччині).
Перекладів з інших мов у нас обмаль.

З японської — це згадана вже антологія «Сто поетів — сто пісень» у перекладі І. Шанковського; з китайської — книжка оповідань Лу Сіня в перекладі Лідії Голубничої; із санскриту перекладав Володимир Шаян, але не знаю, чи виходили його переклади бодай циклостильними збірками (Шаян був видатною постаттю, та його імені не знайдемо в сарсельській «Енциклопедії українознавства»).
З мов північноамериканських індіян дещо переклав, долучивши до збірки «Індіянські балади», Петро Карпенко-Криниця. До «екзотичних» доводиться зарахувати й М. Фішбейнові (у «Збірці без назви») переклади з грузинської Мови, івриту, ідиш, румунської та угорської мов. Припускаю, однак, що більшість цих перекладів зроблено ще на Україні.

Незважаючи на те, що українських віршів з італійською тематикою в нас набереться на справжню, хоча й невеличку, антологію, переклади з італійської у нашій діаспоральній сфері не менша екзотика, ніж щойно названі збірки Шанковського та Голубничої. Тож я можу назвати лише книжку «Вибране» Петрарки в перекладі Ігоря Качуровського з подвійним (так само, як «Речі і образи» Рільке-Кравцева) текстом: зліва — оригінал, справа — мій переклад; добірку модерної італійської лірики в «Сучасності»; чудову добірку в Орестовій антології «Море і мушля»; згаданий на початку статті переклад книжки де Амічіса; кілька перекладів Є. Онацького в збірнику «З чужого поля»; його ж таки переспів (не переклад) із Сальванескі; розділ «Чорний вітер» з роману «Шкіра» Курціо Малапарте в перекладі Оксани Драгоманової; кілька моїх перекладів у книжках «Пісня про білий парус» та «Свічада вічності» (головно — з перших сонетярів) та ще по одному перекладу поезій у Інни Роговської, Св. Гординського, М. Фішбейна.
Португальську поезію в нас репрезентують вже згадана збірка Віри Вовк, добірка М. Ореста у «Морі й мушлі», кілька речей у моїй книжці «Золота галузка».
Там же, в «Золотій галузці» — чотири переклади з каталанської, а у Фішбейновій «Збірці без назви» — один переклад.

Це все були (за незначними винятками) переклади, так би мовити, під знаком плюс; тепер я назву ті, котрі, на мою думку, стоять під знаком мінус.

«Пісню про мого Ода» і «Пісню про Ролянда» для чогось переповів кепською прозою Богдан Лончина. Знайшлися й фонди на ці видання, і критики, щоб їх славословити...

Микола Аркас-молодший переспівав Гомера приблизно на такому рівні, як Степан Руданський...

Ще гірший вийшов Гомер у Володимира Державина. Володимир Миколайович Державин (санскритолог, єгиптолог, гебраїст, знавець старогрузинського письменства і вірменських діалектів) сполучав фантастичну ерудицію із витонченим мистецьким смаком... якщо це стосувалося чужих творів. Але смак не допомагав йому, коли він сам займався перекладацтвом. Вже його переклади з Оскара Вайльда й Рембо викликали почуття якоїсь незручності.

Уявлення про ці переклади дає пародія Хведосія Чички:

«Оскар Леконт де-Рільке
СЛОН ТРІУМФАЛЬНИЙ
Переклав Вол. Державин

Забувши я про те, що критик — не поет,
І не зважаючи на ляміни супон,
Дикі переклади строчу без перепон,
Бо слави прагну барв, барм, брам і парапет.
Рев бегемотів і мальстромів шлюбний сплет
Вилонюють з мормот густ хтивому і тон.
Верх кострубатості і несмаку пляфон —
Вибухлий фейєрверк — парнаський мій сонет.
З причалу в безкінця, з мов охра сіном, з барж
На глиняних ногах моцарство се повзе,
Та надимається і пухне, як безе,
Віршилищ гвалтівних несотворенний шарж
Й в флоральних чоботях — о найлютіша з карм! —
Слон примавери квіту топче шарм.

З-поміж еміграційних письменників, що присвячуються перекладацтву, можна виділити невелику групу перекладачів професійних, котрі відрізняються від перекладачів принагідних не стільки фаховістю чи майстерністю, скільки тим місцем, яке займає перекладацтво у їхній творчості.

До професійних я зарахував би насамперед Юрія Клена. Хоча його дрібні переклади досі не зібрані, але припускаю, що їх вистачить на п'ятий том творів.

Далі йдуть:
Михайло Орест — сім збірок перекладів супроти п'ятьох із власними творами; Святослав Гординський — три окремо видані книжки перекладів (не рахуючи «Слова о полку Ігоревім); Ігор Костецький — перекладацтво домінує над власною творчістю; Ігор Качуровський — понад 350 різномовних перекладів, здебільшого — ліричних поезій; Ігор Шанковський — скільки можу судити, творчість розподілена порівно між власними віршами й перекладами; Олег Зуєвський — велика кількість перекладів з німецької, французької та англійської; Віра Вовк — різномовні переклади (переважно з української на португальську); Мойсей Фішбейн — на перекладацтво припадає щонайменше половина творчості. Серед перекладачів української діаспори існує виразний поділ на дві течії чи школи:

1) школа Зерова. Зі старшого покоління це Юрій Клен, Михайло Орест, Святослав Гординський, а з покоління другої світової війни — Ігор Качуровський, Яр Славутич, Олег Зуєвський;

2) школа нью-йоркської групи, яка орієнтується на теорію й практику сучасного західного перекладацтва, відтворюючи лише зміст та ігноруючи такі явища, як рима й розмір.

За рідкими винятками, наші діаспоральні переклади ближчі до оригіналу од вітчизняних, котрі натомість більш плинні і невимушені — що почасти пояснюється надто вільним поводженням із текстом, а це, в свою чергу, може бути наслідком живої ще й досі традиції Жуковського — перекладати, не знаючи мови і віддаючи себе на ласку підрядника. (Але це надто широка тема, щоб її тут порушувати.)

З другого боку, далеко не всі перекладачі на еміграції йдуть за вказівкою Зерова: «Перекладач повинен знати свою мову краще, ніж чужу, з якої він перекладає...»

Мюнхен, грудень 1990 р.

Стаття написана спеціально для «Всесвіту». © Ігор Качуровський, 1991.

Всесвіт № 11, 1991