Український культурологічний Центр

Донецьк, 1996

Застольна пісня.

Яке товариство зібралось!
Яке товариство, братове!
Давайте піднімемо чарки,
Щоб вічною дружба була.
Ти нас не лишай ніколи,
Наша незрадна любове!
Ти ж, чорна, недобра думко,
Нам не затьмарюй чола!

Яке товариство зібралось —
Добірне, немов перемите!
Давайте сядемо ближче,
Тісніше плече до плеча!
Пройшли ми круті дороги,
Сплатили нелегке мито.
Не марне ж в очах наших ясних
Навік залягла печаль.

Та зараз про це не будем.
Нам зараз не до печалі.
Ви чуєте: на гітарі
Вже забриніла струна!
Давайте разом заспіваєм!
Ми набто довго мовчали!
Ми маєм право на пісню —
Нехай зазвучить вона!

Це пісня віри й надії,
Любові й гіркої муки,
Це пісня по тих, хто вижив
І хто не вийшов з пітьми.
Візьмімось за руки, братове,
Подаймо сусідам руки!
Жили ми нелегко, та чесно,
Нікого не зрадили ми.

Хай судять нас наші діти,
Хай судять нас наші внуки,
Лиш правнуки зрозуміють,
Як воно справді було.
Ми долю собі вибирали
По совісті — не з принуки,
Ми вірили в те, що правда
Таки переможе зло.

І хоч сивина на скронях,
Та серце летіть готове
Туди, де з-за туч похмурих
Майбутнього сонця встає.
Яке товариство зібралось!
Яке товариство, братове!
Дякую, що зібрались!
Дякую, що ви є!

***

Дорогоцінносте життя,
Мені дароване Всевишнім!
Цвітуть і дозрівають вишні,
І біди всі стають колишні,
І я — довірливе дитя.

Дорогоцінносте життя!
Як болісно тебе гранило,
З морозів кидало в горнило,
Щоб ти, мов діамант, гарніло —
Якби ж зарані те знаття!

Дорогоцінносте життя!
Ну, як тут можна не радіти,
Що чую, як сміються діти,
Що можу по землі ходити
І від кохання холодіти,
Поки не піду в небуття.

Легенда про заснування міста.

Троє братів мандрували
Через степи і ліси,
З утрави густо-зеленої
Збивали краплі роси.
Трое братів мандрували
І з ними четверта сестра.
На кручі понад рікою
Сказав: — Зупинитись пора!
Найстарший брат це промовив,
Широкоплечий такий,
А ім’я йому — Кий.

А другий сказав нетерпляче:
- А може пошукаємо ще?
А ім’я йому — Щек.

А третій брат, наймолодший,
Тугою за незнаним хворів,
А ім’я йому — Хорив.

Їм же сестра усміхнулась:
- Браття, це ж справжній рай!
Багато земель ми пройшли,
Та чи бачили ліпший край?
Серце віщує моє,
Тут ми будемо багаті й щасливі.
А ім’я тій сестрі — Либідь.

Троє братів-мужів
І з ними четверта сестра
Заложили град сей велій
На берегах Дніпра,
Що вистояв супроти бур
І переміг усіх зміїв,
А ім’я йому — Київ.

***

Пробудилося серце моє
Рано-вранці, ще досвіта.
/Прилети під вікно моє, птахо,
Защебечи мені ласково!/

Розтривожилось серце моє
На порозі нового дня.
/Ой, чого ж то, чого на вітрі
Розшумілись так буйно дерева?/

А прийде злотоока радість —
Відчиню їй двері назустріч.
А прийде задуманий смуток —
Як дитину його приголублю.
/А птаха щебече.
А дерева шумлять./

Покаянний псалом.

На душу впали порохи,
І висохла вона на мумію.

Прости нам, Господи, гріхи,
Бо грішимо по скудоумію.

Сяк-так долаємо добу,
Все спішимо, все щось моторимо.

Прости нам, Господи, злобу —
Самі не відаєм, що творимо.

Засадим брата до тюрми,
Скуємо ланцями залізними.

Прости нас, Господи, що ми
Живцем у царство твоє ліземо.

А треба хрест свій пронести,
Щоб стати із раба людиною.

Прости нас, Господи, прости,
Хоч перед смертною годиною.

Могили снігом занесе.
Закряче ворон над пропащими.

Прости нас, Господи за все!
Так ми є.
Ми будем кращими!

Світанковий речитатив.

Пройду босоніж по землі,
Як лиш на світ благословиться.
Пливуть хмариночки малі,
А я не можу надивиться.

Ще люди сплять.
Хай люди сплять!
А я піду по тихих травах,
По конюшинах кучерявих,
І босі ноги защемлять.

Роса холодна, ніби лід,
Рясна, як виноградні грона.
І сходу смужечка червона.
І мій самотній темний слід.

Ще не розтала ночі мла,
А я усе так ясно бачу.
Іду. Чомусь від щастя плачу,
Землі зерниночка мала.

Як дня і ночі тонкий шов,
На небі схід зазолотиться.
І люди скажуть: — Хтось тут йшов
На ранню землю надивиться.

І люди вийдуть на поріг,
А я піду, щоб не вернутись,
Щоб з долею не розминутись,
Бо в чистім полі — сто доріг.

***

Весна проходить, як чекання,
Напружене чекання в тиші.
Дерева, інеєм чеканені,
Весняний промінь поколише.

І хоч земля щоночі стигне
Під зимними дрібними зорями,
Та вдень краплини швидкі встигли
Поверхню снігу розузорити.

А там сніги в минуле кануть,
Все вище сонячне склепіння,
Тоді кінчається чекання
І наступає нетерпіння.

І хмари, наче біла вовниця,
І через хащі вітер рветься,
І брунька нетерпінням повниться,
І розривається, мов серце.

***

І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, і промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться мені під ноги знову.

І я знайду ті молоді сліди,
Почую пісню, що тоді звучала.
З тих чорних днів неволі і біди
Поезії витоки і начала.

Вона пробилась і зійшла до нас,
Як сонце весняне у далі синій.
Сильніше всього в цьому світі — час.
Та перед правдою — і він безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, і промовить слово.
Прокляті і забуті імена
Повернуться й засвітяться нам знову.

Ранкова акварель.

Пензель тополі
в блакитній воді намочивши,
довго й старанно
малював ранок
рожеві хмарини на сході.

Та гумовий вітер
хмарини всі витер,
і ображений маляр,
махнувши рукою,
пішов над рікою,
сказавши:
- Мене тут не зрозуміли!

Смішна притча.

Спіткала пригода гірка мене:
Хоч і був той камінь незримий,
Та кинули в мене каменем.
Повз вухо він свиснув і — мимо.

А людина всміхається мило,
Немов і вона не вона.
Тим більше, що камінь мимо,
Доведи, що її вина.

І я вже собі не вірю.
А може мені лиш здалося?
Може, просто подихом вітру
Мені сколихнуло волосся?

Та й чи був взагалі той камінь,
До того ж іще незримий?
А я вже тут з кулаками,
Готую обурені рими.

Каяття мене огортає.
Простягаю руку: — Пробачте!
І людина руку хватає,
Говорить: — Самі ж ви бачите!

І людина до мене горнеться.
І виду я не показую,
Що бачу, як в неї горбиться
Той камінь, який за пазухою.

***

День, як золото.
Дзвінко падає
Крапіль на моє піддіконня.
День, як золото.
Що він нагадує?
Золоті вуздечки на конях —
Необ’їждених, невпокорених
Голубих весняних вітрах.
... Вириваю із серця з коренем
Нерішучість і страх.
Вчеплюся в шовкову гриву,
Припаду до спини.
Копита об камінь гримнуть —
І спробуй спини!
Не такі ще були хоробрі,
Та де їм вітер спинить!
День, як золото.
Вдар об обрій
І прислухайся — задзвенить.

***

В дитинстві мріяла побачити
гніздо пташине —
гніздо і в ньому крихітні яєчка,
рожеві чи блакитні горошини.

Мені здавалось: я загляну в нього —
і світ мені відкриє таємниці,
найбільшу загадку буття земного.

Облазила усі кущі над річкою,
спекла кропивою й сколола ноги
і побивалась над загубленою стрічкою.

Та врешт-решт знайшла гніздо пташине,
гніздо і в ньому крихітні яєчка,
в брунатну крапку сірі горошини.

Галина.

Галина по-грецьки — “тиша”.
Ах, яка я дурна була!
Якби я це знала раньше,
То зовсім інакше б жила.

Я б не пхалась, куди не кличуть,
Ще й подумала б, чи іти,
Не торкнулись би мого обличча
Знаки болю і самоти.

Я б усім посміхалась лагідно,
Все б доводила до пуття,
І була б квітчато і ягідно
В тихім гаї мого життя.

Чи це батьки помилились,
А чи, може, моя вина,
Що у тому саду поселилась
Тонкостебла тернина одна?

Я руками її відводжу,
Я ще зовсім не знаю про те,
Що у днину весняну погожу
Так рожево вона зацвіте.

Донецький цикл.

Сурми світанку.

Вставайте, люди, чуєте: світанок!
На небокраї спалахнуло небо
Рожево, малиново і вишнево,
І грає в сурми золоті світанок.

Високий звук злітає над землею,
Над шахтами, заводами, домами,
Зеленим степом, бурими димами,
Над мирною, ранковою землею.

Вставайте, люди, вас чекають справи,
Які без вас нікому не звершити:
Досіяти, дожати, долюбити,
Довершити й нові почати справи.

Світло полудня.

Стає зіркішим зір, і прозираєш
В малій зернині дерево тінисте,
В земних глибинах пласт вугільний,
В лілових кресленнях — майбутнє місто.

Стає точнішою рука, і вже лягає
Упевнений мазок на полотно,
Вгризається різець у твердь металу,
Злітає в небо голубий літак.

І ось до вас приходить творча зрілість,
Коли стає все ясним і доступним,
І діло робиш, мов співаєш пісню,
І так співаєш, ніби воду п’єш.

Вечірній настрій.

На тихій вечірній зорі,
Як спалахують перші зорі,
Веселі, мрійливі, суворі,
Додому ідуть шахтарі.

Несуть вони радість в душі,
Несуть вони в м’язах утому.
Ідуть шахтарі додому —
Сусіди, товариші.

І кожному світить вікно, —
Хай проза вривається в вірші! —
Де, борщ на плиті прикривши,
Чекає дружина давно.

Колискова

Спить земля,
розгойдана в колисці гравітації.
Спи, земле, спи...
Спить місто, заплющивши свої золоті очі.
Спи, місто, спи...
Сплять люди, укравши натомлені руки.
Спи, місто, спи...
Хай вам сняться хороші сни,
Щось таке довгожданне й веселе:
Кришталеві міста і зелені села
І рожеве цвітіння весни.
Хай нічого у вас не болить.
Сон турботу з облич ваших витер.
І навшпиньках проходить вітер,
Щоби вас не збудить.

***

Підставляю долоні під весняну крапіль,
А краплини, як хвилини,
і на серці біль.
А сонячні промені
на стежах лежать.
А хмари солом’яні
по небу біжать.
Все міняється, повертається,
починається знову.
Он краплина переливається,
зачепившись за гілку тернову.
Потім буде цвіт білий-білий,
потім буде від ягід чорно.
Тільки з того, де ми ходили,
тільки з того, як ми любили,
не повернеш тепер нічого.

Олександрові Олесю.

Як буду в дальньому краю
Блукати в горах і яругах,
Кому повім печаль свою
І прихилюся, як до друга?

І вже не поза, вже не гра,
А справжній біль за серцем тисне,
І звітуватися пора
За все, що ми вчинили, пісне,

Бо стільки слів і стільки днів,
Весняно-сонячних і хмарних,
І стільки сліз, і стільки снів
Розгублено в блуканнях марних.

Блуджу в далекому краю
Та зела гіркії збираю.
Кому повім печаль мою?
Кому я пісню заспіваю?

Вигнання сатани.

Затужив архангел Михаїл,
Обняла його туга,
Бо як подняти руку
На найкращого друга?
Аж заплакав, і сльози капали
на чорні скали
і наскрізь твердий камінь
вони пропікали.
І сказав: — Я з тобою маю
вести смертний бій, а не гру,
та меча мого ясного
в твоїй крові не обагрю.
Ти й так не посмієш стати
на стежку до раю.
Я ж між вірою і між зрадою
не вибираю.

І злетів архангел Михаїл
в висоту осяйну.
І дивився Сатана вслід
і тоді осягнув,
що віднині й навіки він
до пекла прикутий.

Є покута на всі гріхи,
та на зраду нема покути.

***

Пам’ятаймо, хто ми,
Пам’ятаймо, звідки,
І в якій землі наші корені.
Лиш високі сосни
Були дідам свідки,
Як вони схиляли голови зморені.

Пам’ятаймо, як,
Пам’ятаймо, коли
Ми рушали в дорогу далеку.
Кості наших батьків
У землю лягли
Від Сибіру до канадського Квебеку.

Пам’ятаймо, чиї ми,
Пам’ятаймо, скільки нас,
За чим нас в цей світ послали.
Ми досі дзвеніли кайданів кільцями —
Задзвонімо ж дзвонами слави.

***

Ви чули? Соловей розгубив
срібні дзвоники в травах шовкових:
Він спішив до коханої.
Так він спішив,
що й сам не помітив, як розгубив
срібні дзвоники в травах шовкових.

Ви чули? Ходимо шукать
в тиху ніч, коли квітнуть каштани.
Тільки тихо... тихіше...
щоб сон не злякать.
Розгортатимем трави і будем шукать
в тиху ніч, коли квітнуть каштани.

***

Щось зробили і думаємо: геніально!
Щось зробили і думаємо: навіки!
А вічність проходить мимо,
Опустивши повіки.
І марне її просити,
І марне хавати за поли.
Через все, що нами прожито,
Через наші кукіль і жито,
Проходить крізь наше поле.
Не потішать ні гроші, ні слава,
Ні тепло вогню родинного ...
Стоїмо перед нею розгублені,
Серед поля, мов діти загублені,
І чекаєм в тривозі: не вибере
Хоч колосочка єдиного?

***

Підношу вам блакитну чашу неба,
По вінця сповнену гарячим сонцем.
Ось випийте чудесного напою
І зрозумієте, що хмаритись не треба!

Віллю вам в жили весняного вітру —
Нехай додасть він сили й неспокою,
А слід осінній на обличчі вашому
Хмариною мережаною витру.

Я ваші голови скептичні та тверезі
Так закружу калейдоскопом цвіту,
Що ви не зможете, не зможете прожити
Без мрії, без кохання, без поезії.

Вірш для нащадків.

Ану, мій сину, трохи відійди —
Нехай на тебе збоку подивлюся.
Подумати: була така малюся,
А виріс з неї хлопець хоч куди!

А ти, онучку, не відходь уже —
І так на тебе я дивлюся збоку.
Що ж, виріс гарний ти, нівроку.
Хай Бог тебе побереже.

І ти мені правнука приведеш,
А я назустріч, може, й не зведуся,
Бо буду вже старесенька бабуся.
Отак сидиш і ниточку прядеш.

Та нитка — пам’ять, що нас всіх єдна.
Ії не розірвати, не зібгати.
Дивіться: от і стало нас багато
У світі, де була лиш я одна.

Правильне життя.

Проснутись вранці і сказати: — Все!
Нове життя сьогодні починаю!
Щодня хорошу книжку почитаю,
Яка мені щось мудре принесе.

Щодня картину гарну подивлюсь,
Щодня послухаю прекрасну пісню.
В якусь годину, — ранню а чи пізно,-
Чого я хочу, я таки доб’юсь.

І стане світ прозорим, наче скло,
І стане ясно, наче на долоні,
Чом сльози на губах такі солоні,
Чому мені так досі не везло.

І вже сльозина жодна не спаде!
Назавжди позникають всі невдачі,
Я, мов горіхи, потрощу задачі,
І далі, як по маслу, все піде.

Я сумніви й тривоги прожену,
І стане на губах і в серці прісно,
І зрозумію я, та буде пізно,
Що надто вже я правильно живу.
Притча про блудного сина.

Таки вернувся блудний син додому!
У двері стукнув рано на зорі
І, голову схиляючи додолу,
З повиною ступив на батьківський поріг.

А батько в радості усіх підняв на ноги:
- Дивіться! Я ж казав! Ні, я ж казав!
І стомленому з дальньої дороги
Шнурки сандалій власноручно розв’язав.

Служниці заснували доокола,
Сточуючи блудного турботою.
А син слухняний — за серпа та в поле:
Мов, гість це гість, але робота є роботою.

Сусіди позбігалися, мов на диво:
- Вернувся? Молодець! Отак давно б!
Підсмажений тілець рум’янився і пахнув димом,
І голову туманило вино.

... А за околицею під високі зорі
Дорога бігла ген, петляючи в горбах.
І застрявав шматок у нього в горлі...
І білий ліх холонув на губах...

***

А може, дерева — це птиці,
які ногами вросли в землю,
але ще пам’ятають часи,
коли вони на зиму відлітали у вирій,
отож під осінь
починають так розпачливо махати
крилами,
аж губнять все пір’я?
Тоді вони затихають,
щоб прокинутися весною
і знову з усіх сил
тягнутися вгору,
бо коли вже не можна
злетіти в небо,
то щоб бодай дорости до нього.

***

Я осягнула вищу мудрість:
радіти прохолоді ранку,
про те не дбаючи, що скоро
його замінить душний день;

і пісню слухати прекрасну,
про те не дбаючи, що скоро
вона скінчиться;

і пити воду прохолодну
і вже зарані не терзатись,
що не нап’юсь на все життя,
що знов мене пектиме спрага;

і вдячно, ніжно, обережно
в долоні брати кожну радість,
яку життя мені дарує.

Княжі лови в Tеребовлі.

Над зеленими горбами,
Над березами й дубами
Гучно труби засурмили —
це збирає ловчих князь.

Пси голодні рвуться й брешуть,
Копитами коні крешуть,
Гвалт і галас на подвір’ї —
Зараз має вийти князь.

Князь княгиню обіймає,
Князь каплицю обминає,
Бо йому не до молитви —
Нині лові має князь!

А як стане князь в стремена,
Сколихнуться всі знамена,
Свиснуть стріли, крикнуть люди —
Добрих ловчих має князь!

Буде радість їм велика,
Будуть гнати туда й дика,
А як вийдуть на ведмедя,
То його уб’є сам князь.

У лісах на Подністров’ю
Пахне димом, пахне кров’ю,
Та не бійтесь, люди добрі,
То полює нині князь,
Княжі лови в Теребовлі,

Князь увечері вернеться,
До княгині усміхнеться,
Буде пити пива-меди —
Відсвяткує лови князь.

Але потім серед ночі
Бачить очі, очі, очі,
Очі лося, очі серни,
Очі дика бачить князь.

В них і страх, і біль, і розпач.
Князь підніме спис нарозмаш,
Князь ще й уві сні вбиває.
- Не вбивай нас! — чує князь.

Потім знов настане ранок.
Встане князь. Зайде на ранок.
Та розпеченим залізом
Ранне сонце в очі лізе,
Аж примружить очі князь.

Княжі лові в Теребовлі!

Півонії.

Коли півонії розквітли,
Це значить — літо наступило,
І небосхил безхмарно-світлий,
І пахне все квітковим пилом,

І бджоли, золоті від щастя,
Гудуть повільно й врівноважено,
І що настане час прощаться —
На це ніколи ми не важимо.

Як в кольоровій кінострічці,
Рожеві, білі та червонії,
Мов лебеді в зеленій річці,
Пливуть задумані півонії.

Ще літо тільки наступає,
І де ще та пора осіння,
Яка прийде і запитає:
— А де твій плід? І де насіння?

***

Покоління...

Що таке покоління?
Скільки літ повинно пройти,
щоб ти,
який ще недавно у мами сидів на колінах
і вчився ходить по землі,
раптом побачив перед собою
хлопчиків з пушком над губою
і гордовитих дівчат,
перед якими сонце схиляє коліна
уклінно,
з висоти своїх кроків
прислухався до музики їхніх кроків,
коли вони дзвінко біжать під дощем,
і, відчувши у серці щем,
зрозумів:
прийшло нове покоління!

Несподіваний сонет.

Я зроду ще сонетів не писала.
Сонет — він вимагає думки плину,
А тут слова, мов іскри з-під кресала,
Зриваються і гаснуть в ту ж хвилину.

Я їх ловлю. Я їм кричу: — Стривайте!
Давайте над життям подумаємо разом!
Не гасніть, не чорнійте, не зникайте,
Черкніть по пам’яті, немов по склу алмазом.

І світ поділиться на — що було й що буде.
І того відчуття довіку не забуде
Душа, що звільниться з миттєвостей тенет.

І я зітхну полегшено і вільно,
Шматок паперу розгорну повільно
Й скажу здивовано: — Погляньте! Це ж сонет!

***

Шукайте радість, збирайте радість,
Немов суниці у лісі літнім,
І десять тисяч яскравих райдуг
Над вами встануть в місяці липні.

Ходіть і шукайте її старанно.
Схиляйтесь, беріть її обережно.
І ляже вам на долоню радість
На тихій галявині, сонцем вмережаній.

Сік запахущий зволожить губи,
Стане тихо на серці і в небі,
І дощ над лісом срібло погубить,
І сонце закине золочений невід.

Не дріб’язкових клопотів ради
Прийшли ви на світ цей, прекрасний і лютий.
Шукайте радість, збирайте радість,
Будьте її достойними, люди!

***

Тихше...
Людина думає,
Голову взявши в долоні.
Думи, неначе хвилі —
Повільні, ритмічні, солоні,
Відступають і наступають.
Хто зупинить їхню ходу?
Розмивають і робивають
Упевненості скелю тверду.
І те, що здавалось вічним,
Вже легко водою змивається.
Тихше! Найбільше таїнство
В мить оцю відбувається.
Тихше...
Людина думає...

***

Голос дівочий плив над рікою,
Такий самотній, печальний голос,
Що довіку не буде мені спокою,
А буде неспокій, як вічний голод.

В тиші нічній слова розквітали,
Наївні і ніжні, як сині квіти,
Пливли за водою і вже не вертали,
І віяв теплий серпневий вітер.

Він пахнув медом і садом стиглим,
Обтрушував зорі з високого неба,
І ті, що в польоті згоріти не встигли,
В темній траві дотлівали вишнево.

А літо, повне сили й спокою,
Було наче стиглий пшеничий колос,
І голос дівочий плив над рікою.
Голос дівочий... дівочий голос...

Сни про дорогу.

Пройди пісвіту і вернись,
Вернись до рідного порогу!
І назавжди забудь дорогу,
Що в громі й спалахах зірниць.

Тут мати жде тебе в журбі,
У друзів підростають діти.
Тут будуть всі тобі радіти,
І буде радісно тобі.

Обличча вмиєш у воді,
Тій, що настояна на зорях,
І змивши подорожній порох,
Саи помолодшаєш тоді.

Є все, чого для щастя треба,
Є затишок, є хліб і сіль,
А ляжеш звечора в постіль —
І тихий сон прийде до тебе.

І будеш спати горілиць.
І вкотре, — хто зна і від чого, —
У сні побачиш знов дорогу,
Що в громі й сплахах зірниць.

Місто мого дитинства.

Тихо долає простори,
Ледве колише рінь.
Може, то річка Горинь...
Може, вона — Горинь...

Місто моє чорноброве,
Як дівчину, приголуб.
Може, воно від “діброви”...
Може, від слова “дуб”...

Тут люди, душею близькі,
А тілом міцні, як дубки,
Говорять вони по-поліськи,
Милі мої земляки.

Тут доля мене причастила
Великої тайни життя.
Тут серця лишилась частина,
Хоч була я ще зовсім дитя.

Знову церква біліє,
Звільняючись бруду й іржі.
Князівно Іуляніє,
Місто мое бережи!

Хай бігають по Воробинській,
Де пісня моя розпочата,
Хлопчики, мов горобчики,
І мов синички, дівчата.

Будинки в разок, мов намисто,
І з бджілкою квітка кожна.
Як це потрібно — місто,
В яке повернутися можна.

***

Така тиша — це перед грозою.
Ще на небокраї ні хмарини,
Ще прозорі кубометри неба
Тихо дзвонять, мов кришталь блакитний,
Ще сміється сонце і на мене
Пустотливих зайчиків пускає,
Ще серпневий день такий пахучий,
Кольоровий, золото-медовий,
Ще він так довірливо лягає
Стиглим яблуком в мої долоні,
Але я вже чую, як далеко,
За ліловим пругом небосхилу,
На мою голівоньку побідну,
На мою голівоньку безжурну,
На мою голівоньку нескірну,
Вже зібрались хмари грозовії.

Донецьк літній.

Пахне місто полуницями,
Пахне місто, наче сад.
І забули сто досад
Люди з втомленими лицями.

Пахне место, нече степ,
Пахне скошеними травами
Між кущами кучерявими,
Де цупке стебло росте.

Кожна квітка і село
Сповнені п’янкими трунками.
Золотими подарунками
Літо радість принесло.

Донецький кряж.

Це тверда земля,
Бо в ній немало костей.
Зблизька і здаля
Зустрічала незваних гостей.

Ця земля суха —
Засушив її суховій.
Відійди від гріха,
Коли ти цьому краю не свій.

Ця земля не прекрасна...
А втім, краса — це пусте.
Зате на ній рясно
Полин і крівавик росте.

Не один винесла бій
Україна й пустила свій корінь.
І жовто цвіте звіробій,
І синьо цвіте цикорій.

Спалахує малиновим
Козацький шлик будяка.
Долю свою оновим —
Вона ж в нас не будь-яка!

Це наша земля!
Зазіхати на неї дарма
Зблизька чи здаля,
Бо земля ця не для ярма.

***

Цей скромний пейзаж,
де в небі хмарина купчаста,
і вишня край хати,
і біля дороги трава,-
оце воно й є,
що називається — щастя,
оце воно й є,
чим душа наша досі жива.
Дитина по стежці біжить,
і мале цуценятко за нею,
а поруч дзюркоче струмок
і піщане просвічує дно, —
оце воно й є,
та планета, що зветься Землею,
оце воно й є,
те життя, що лиш раз нам дано.

Куди ж поспішаємо, люди?
Спинім цю гонитву шалену!
Коли життя прогайнуєм —
воно не повернеться знов.
Навіщо ж плюндруємо хату,
траву край дороги зелену,
дитину з малим цуценятком,
і віру, й надію, й любов?

Діалог.

- Чуєш подзвін?
А по кому ж це він?

- Він по наших прадідах,
Людях мудрих і праведних,
Що життя совістю міряли,
І у Всевишнього вірили,
І роботу всяку робили,
І землю рідну любили.

- Чуєш подзвін?
А по кому ж це він?

- Він по наших дідах,
Що високий зводили дах,
Будували для внуків дім
У зеленім гаю молодім,
Та самі не жили в тому домі
І могили їх невідомі.

- Чуєш подзвін?
А по кому ж то він?

- Він по наших батьках,
Що носили нас на руках,
Як уміли і як могли,
Від лихого нас берегли,
Як уміли, учили добру,
И не сказали: — Колись я умру.

— Чуєш подзвін?
А по кому ж то він?

Маріуполь.

Я йшла на поклик моря
По вуличках покручених,
Я йшла на поклик моря,
Як за оленем пес,
А море утікало
Оленем неприрученим,
А море маскувалося
Під мирну синь небес.
І щоб уже до решти
Мене заморочити,
Воно схопило сонце
Й сховало в глибині.
Медузи пропливали,
Немов метеорити,
І срібні риби місяців
Плескалися при дні.
Я йшла така збентежена,
Зчарована, розгублена,
Що в цьому світі діється,
Збагнути не могла.
Це хвилі а чи хмари я
Долонями голубила?
Чи я брела крізь море,
Чи в небі я пливла?

Літня акварель.

Літній дощ упав на землю
Несподівано і рясно,
Сполоснув березам коси,
Шелеснув гілками кленів,
Зашумів кущами вільхи,
Сколихнув на річці ряску,
Безтурботно і нестримно
По траві побіг зеленій.

Посміхнулись тихї липи,
Простягнули радо віти,
Зустрічали дощ веслий
І ховали в буйнім листі,
І наповнивши по вінця
Молоде сузір’я цвіту,
Полились на теплу землю
Меду краплі золотисті.

Рядок з літопису.

В той год не було на Русі
Ні мору, ні гладу,
І домовилися князі усі
Хоч до якогось ладу.

І якщо йшли вороги здаля,
То в дорозі пристали.
І мирна була земля.
І отроки підростали.

І гарно було молодим
У весільній одежі.
А як в небо здіймався дим,
То від вогнища — не від пожежі.

І вчасно посіяв сівач.
І яблуня квітувала.
І мати спекла калач —
Родину нагодувала.

І радісно їй було:
З муки ж бо, а не з полови!
А муж як сідав у сідло,
То хібащо на лови.

І знак біди не звисав
З темного неба нічного.
І чернець в манускрипт записав:
“Сей год не було нічого”.

***

Кажуть: пустеля цей ниций світ
І в нім людина убога.
... Ні, кожна людина — це самоцвіт
В безцінній короні Бога.

Кажуть: юдоль плачу цей світ,
В нім панують розпач й тривога.
... А кожна людина — прекрасний цвіт
В саду весняному Бога.

Дні облітають, мов листя з віт,
Все коротшає наша дорога.
... Та кожна людина — зоряний світ
В безсмертному всесвіті Бога.

Пейзаж із соняхом.

Десь росте помаранчевий соняшник,
До сонця звівши лице.
Пронизую день цей сонячний,
Неначе стріла кільце.

Вітер хижо свисне повз скроні,
То задзвонить, мов клавесин,
І стоїть в золотій короні
Улюблений сонця син.

І доля з дзвінкими веслами
До мене причалить ачей,
Бо сміється соняшник весело
Сотнею карих очей.

***

А коли мене спитають:
— Де на світ родилась ти?
Я скажу:
— Це там, де гори
не якої висоти,
та коли на кручі станеш,
та коли з гори поглянеш —
то такий довкола простір,
що зривайся і лети!

А коли мене спитають:
— Де на світ ти народилась?
Я скажу:
— Це там, де Іква,
що Словацькому любилась,
в’ється межи берегами,
ще там билась з ворогами
мужня і чарівна Ірва,
що в потік дзвінкий розбилась.

А коли мене спитають:
— Де родилась ти на світ?
Я скажу:
— Там, де катальпи
жовтувато-білий цвіт,
де пісні дзвенять усюди,
де веселі й добрі люди.
Я у Крем’янці родилась —
крем’янчанкою зовіть!

Дружина Лота.

Покірно ішла за Лотом —
За мужем своїм і паном.
Пісок засмоктував ноги болотом,
І небо гуділо мідним тимпаном.

— Стомилась... На мить присяду...
Лот квапить: — Хвилина кожна...
— А позаду?.. Що там позаду?..
— Озиратись, — Лот каже, — не можна.

А пісок засмоктує ноги.
Вже давно згубила сандалі.
Лот каже: — Погибнуть многі...
І все далі веде, все далі...

А позаду — там рідне місто,
Батько, мати, брати і сестри.
Як грішили — то не навмисно,
А тепер мають кару понести?

Зойк розпачний лунає у вухах.
Світ багряний палає в зіницях.
— Доню! Донечко! Хоч послухай!
— Сестро! Сестронько! Хоч озирнися!

Не стерпіла. І повернулась.
Обличчям до тої бурі,
І бачить: земля прогнулась,
Крутять смерчі криваво-бурі.

Там шаліють — помітити встигла —
Пекла жар і страшна мерзлота.
... І навіки в пустели застигла
Неслухняна дружина Лота.

Ну, а Лот? Він не стишив кроку,
Навіть коли хлинули зливи.
Він заказ не порушив нівроку.
Він завжди був богобоязливий.

Хібащо згадав про комори,
Що були джерелом достатку.
... Після згину Содому й Гомори
Оце б хоч малісіньку хатку!

Уставали тумани білії,
В небі місяць просвічував злотом.
І навіть упорядники Біблії
Не знають, що сталося з Лотом.

Життя на острові.

З дитинства я любила острови.
Вони життя людей міняють круто.
Шматок землі, дві пригорщі трави —
Ось і живи тут, Робінзоне Крузо!

Той острів — він на вигадки мастак.
Він — мов на щастя знайдена підкова.
Тут все, як скрізь і разом з тим не так,
Тут все звичайне і чомусь казкове.

Чого ж ти хочеш? Ти сягнув мети.
Минуле ні до чого ворушити.
А схочеш землю пішки обійти —
За півгодини можеш це звершити.

Отут живи! На березі сиди,
Рахуй хвилини марного чекання,
Що, може, занесе когось сюди —
На острів вересневого смеркання.

Шевченківський триптих.

I

Хрущі над вишнями гудують,
В саду дрімають сонні вишні,
А матері до фірток вийшли
Поглянуть, чи сини ідуть.

Так легко матерям зітхати!
Сягнувши далей і висот,
Сини вертаються. І от
Сім’я вечеря коло хати.

Вже соловей завів своє
Десь у гущавині вишневій,
А на високім чистім небі
Вечірня зіронька встає.

І от поснули вже сини.
А в матерів нові турботи.
Весь вік готові ждать вони
Синів із мандрів чи з роботи,
Та щоб ніколи — із війни.

II

На моїй квітучій землі,
Де ліси і галяви суничні,
Зникають журавлі,
Небесні й криничні.

Присипані пилом кущі,
Мов сироти невтішені,
І давно не гудуть хрущі
Над Шевченковими вишнями.

Як далеко вперед ми пішли!
Як ми круто життя замісили!
Не співають дівчата пісні —
“Геви- метл” бешкетує щосили.

Амміаком і сіркою тхне.
Річку кури долають бродом.
Що нам ще залишилось “не”,
Щоб вже зовсім не бути народом?

III

Горить Шевченкова хатина,
Де він, малесенький, зростав,
Де гірко плакав сиротина
І звідки генієм восстав.

Було тут хлопцю на горіхи!
Нелегка доленька була.
Повзе ядучий дим з-під стріхи —
Всю Україну застила.

І що було в тій хаті красти?
Старе рядно чи черепка?
Відкіль на нас такі напасті?
Чия злодійська та рука?

Яка у ворога личина?
Хтось засміявся. Чи не він?
Яка була тому причина,
Що не лунав тривожний дзвін?

А наші славні українці?
Невже в них серце не болить?
Вони все ділять: то червінці,
То славу кинулись ділить.

І що їм ворог за спиною!
В братах шукають ворогів.
Сич озивається луною,
Дніпро тікає з берегів.

І Гонта плаче: — Де ви, діти?
Де гайдамаки? Їх нема.
... Вже є держава. Це б радіти,
А серце острахом пройма.

Дощове літо.

Після буйної зливи
Машини в полях загрузли,
Падали жовті сливи
І помаранчеві груші.

Пахло хлібом і медом.
Десь зазуля літа кувала.
Незграбним бурим ведмедем
Хмара за ліс заповзала.

І серед близків і сяйва,
Веселими і брудними,
Високо штанці закатавши,
По калюжах дітиська бродила.

І пахучими водоспадами,
Між кущами, дощем прим’ятими,
Груші й сливи на землю падали,
Наче діти на груди матері.

***

Ліні Костенко.

Коли над краєм налягла тьма,
Стояла на сторожі я високій.
Була пітьма, сліпа, глуха, німа,-
Я в дзвони била, проганяла спокій.

Коли народу зціпило уста,
То я його словами говорила.
О, то була робота непроста,
Бо кожне слово, мов важезна брила!

Коли народ забув, що він народ,
Коли він став байдужою юрбою,
Я, міцно зціпивши поблідлий рот,
Меч узяла і рушила до бою.

Які пекельні кола я пройшла!
Яку ворожу силу подолала!
І піт стікав з холодного чола,
І чорна кров до серця підступала.

І раптом чую, що прийшла пора,
Що перемогу сурма вже заграла,
Що вже крута подолана гора
І час з мечів кувати вже орала.

І дзвін пісень. І фейєрверки мрій.
І з квітами біжать до мене діти.
А я мовчу. Прости, народ мій,
Прости, що не навчилась я радіти.

Різдво.

А як зірка зійшла — народила Марія,
Так, без болю, без муки,
лиш зітхнула глибоко.
Тоді над пустелею вітер повіяв,
І зірка дивилась, як Боже око.

А воно ще таке мале й безпомічне,
Бо яке ще зміститься в жіночому лоні?
Та вже на личку святе щось і вічне
І хресна дорога на маленькій долоні.

А Марія злякалась: звісно — мати.
Сказала: — Не треба ні влади, ні слави.
Я буду його при собі тримати,
А зросте — хай майструє столи і лави.

А віку дійде — ожениться гарно,
Я буду тоді доглядати онуків.
... Та знаку підтвердження ждала намарно,
Хоч ніч була повна таємних згуків.

А до першої зірки сходились інші,
Темряву ночі розганяли старанно,
Наливались червоним, неначе вишн!
Або майбутні Христові рани.

А Марія дитя загортала в ряднини,
Казала: —Нічого, мій синку, не бійся.
Ось в цій яскині діждемося днини
І підем додому, до свого обійстя.

Там хата вікнами нам зазоріє,
Там сад зустріне в зеленім вітті.
... Ти так над Христом молилась, Маріє,
Як донині усі матері на світі.

Згадую...

Галочко, я люблю тебе!
Згадуй мене хоч іноді!
Твій Борис Мозолевський.
/Напис на подарованій книжці/

Були ми знайомі не дуже.
Точніш, незнайомі зовсім.
... Згадую тебе, друже,
Коли світом химерить осінь.

А потім сніжинки закружить
Вітер, мороз і пітьма.
... Згадую тебе, друже,
Коли світом віхолить зима.

Звільняйся від криги, луже!
Трава вже зелена й рясна.
... Згадую тебе, друже,
Коли світом буяє весна.

Навіщо ж той напис тужний?
Щоб серцю вічно боліти?
... Згадую тебе, друже,
Чомусь найчастіше літом.

То в скіфськім степу не вовчиця,
Ще ж степ той не обікрали! —
То ти на огирі мчишся
У золотій пекторалі.

***

Вже в скверах траву скосили.
Під чистим небом високим
Набирається літо сили,
Наливається літо соком,
Соком трави зеленим,
Соком вишень червоним.
Зашумлять в передгроззі клени —
Небосхил обізветься дзвоном.
І впаде весела злива,
І грім горло прочистить,
І всміхнеться земля щаслива
Під небом високим, чистим.
І вже по гроз і сліду,
Тільки райдуги ніжне півколо,
І здається, що цьому літу
Не закінчитися ніколи.

Соломії Крушельницькій.

О Сoломіє, сонечко моє!
Весняний вітер над полями віє
І серце в грудях нетерпляче б’є.
О Соломіє!
Виходь із дому і не йди — лети,
Лети, лети на срібних крилах пісні.
Твоєму генієві рідні стіни тісні,
Тебе чекають радісні світи.
Звичайно, маму жаль. І тата жаль.
А вже сусід — ну, він там второпа?
Тобі ж під ноги стелеться Європа,
І долі нерозгадана скрижаль.
І радуга шовків.
Пахучий квіткопад.
І музика.
Й вино в бокалах зріє.
І кругом голова.
Й слова всі невпопад.
І це — любов.
О Соломіє!

О Україно! Чим віддячу я,
Що вроду ти дала й співочу душу.
Я твою долю виспівати мушу.
О Соломіє! Соло солов’я!
Я ще на Україну прилечу.
І навіть якби наперед те знати,
Що стане мачухою рідна мати,-
Я тільки там навік замовчу.

Ні, я не вмру! Я буду вічно жити!
Хто навіть думати таке посміє?
Є ж соловей в гаю.
Є жайворон у житі.
О Соломіє!

O sola mia!
O sole mia!

***

Дощ на тоненьких ніжках
Біг по густій траві,
Питався у квітів ніжно:
- Ну, як ви? Іще живі?

Дощ довгоногий, цибатий
Біг по тихім ставку,
Веселі зелені жаб’ята
Кричали йому: — Кум! Кум!

Дощ притихнув сполохано,
Як упали веселиі громи,
А потім так ніжно волошкам
Оченята блакитні промив.

Яничарська балада.

Встала курява стовпами,
Багряніли хмари.
Приазовськими степами
Гнались яничари,
І летіла перед ними
Звістка невесела,
Що пускають вони з димом
Українські села,
Що старих людей вбивають,
Тих, хто уже сивий,
Малих діток забирають
В неволю-ясир.
Забігав яничарин
У біленьку хату.
Стала жінка у відчаї —
Нікуди тікати.
Хіба в очі подивиться?
В нього ж очі сині!
Раптом зайкнула вдовиця:
— Сину ти мій! Сину!
Простягає вона руки,
Обійняти хоче,
А він стоїть, клятий турок,
Стоїть та регоче.
Звідки йому пам’ятати
Українську мову,
Як малим украли з хати,
З батьківського дому,
Від матері відірвали,
Від рідної суті
Та молоком напували
Скаженої суки.
Постаралися немало
Вчителі незлецькі,
Щоб не знав він слова “мамо”
Навіть по-турецьки.
То ж була наука люта:
Як зброю тримати.
От і блиснула шаблюка!
От і впала мати...

З того часу промайнули
Не літа — століття.
Дай Бог, щоб вас обминули
Такі лихоліття.
Бога мудрість незвичайна
І велика сила:
Він з матері зробив чайку,
Зробив вовком сина.
І чаєчка все кигиче
На ковилу сиву,
А прислухаєшся кличе:
- Сину ти мій! Сину!
А вже виє, турчин клятий,
Темними лісами,
Ніби вчиться вимовляти:
- Мамо моя! Мамо!

***

Радість моя маленька,
В серці куточок теплий!
Клени щирозелені
Від тугого чекання стерпли.
Сонце — хлоп’я засмалене
Через небо наосліп мчиться.
Чорна тривожна хмара
Причаїлася, мов вовчиця.
Вітер зайшовся злістю,
Береза неспокій відчула,
І тільки збуджене листя
Уперто чекає чуда.
Солодко, ніжно і п’янко
Серце в чеканні терпне.
Сонячна тиха полянка,
В серці куточок теплий.

Гaнні Чубач.

Ганнусю, серденько, поплач!
Давай поплачем вдвох з тобою.
Хоч не лікують сльози болю,
Та все ж полегша. Ти поплач!

Коли вмирають матері,
Стає темніше в цоьму світі.
Ну, бо кому ж тоді світити,
Коли вмирають матері?

І вже ми крайні у житті.
Куди відповідальність діти,
Як вже за нами — наші діти?
То ж стіймо крайні у житті!

На те й родились ми, жинки.
Це нам сивіти і старіти,
Щоб освітити і зігріти
Увесь цей світ, бо ми — жінки.

Отож востанне ще поплач,
Що вже не донька ти, лиш мати
І мусиш біль в собі тримати,
І витри сльози. І не плач.

Зрада.

А дерева зітхали,
Дерева зітхали
Розгублено і тривожно:
— А що ж тепер буде?
— А що ж тепер буде?
— А хіба так можно?

А зорі сміялись,
Підморгували лукаво:
— Отак тобі й треба!
— Отак тобі й треба!
— Піде ж тепер слава!

А солов’ї ридали,
Солов’ї між цвітом ридали:
— Не думали ж і не гадали...

ОУН в Кричільську.

Степану Сороці.

А ОУН в Кричільську була!
І дарма, що ми були лише діти.
Ти можеш тому, Україно, радіти,
Що дітей таких мала
і вистояти змогла.

А ОУН в Кричільську була!
І дарма, що ми одно одне не знали.
Коли старших братів бурі стинали,
По їхніх слідах
юна порость росла.

Як далеко юність наша пішла!
З яких сторін її виглядати?
Та життя перебираючи дати,
Я згадую Кричільськ
і ОУН, що Кричільську була.

***

Примхи і химери
За вітром пущу,
Під парасолю хмари
Сховаюся від дощу.
Квіти на балконі
Ловлять краплі води.
Зелені дерева, мов коні,
Рвуться хто зна куди.
Блискавка їх опереже,
Грім прикрикне: — Гей-га!
Дивлюся, неначе вперше,
Як дощ по листі збіга.
Так відчайдушно-весело,
Неначе в казковому сні.
І райдуги перевесло
Зв’яже цей світ, наче сніп.

Діалог з поетом.

Пам’яті Валеріана Поліщука.

— Хто ти? Звідки? Куди відійшов?
Пил пристав до твоїх підошов,
Заплешися в поли плаща
Їжачисті стебла хвоща.
Як звучало твоє ім’я?
І яка була доля твоя?
— Хочеш знати, хто я?
Хай тобі розкаже соснова хвоя.
Питаєш: звідки?
Запитай у беріз, що життя
мого свідки.
Із якого я племені-роду?
Я — кровинка мого народу.
Разом з ним був у чорні дні,
Разом з ним горів у вогні,
Разом з ним я про щастя мріяв
І майбутнього зерна сіяв.
А що скупо вродило воно,
То таку вже нам долю дано.
А що доля була гірка,
То у всіх поетів така.
Конюшини листочок зірву,
Притулю його до щоки.
Ім’я роду свого назову:
Поліщуки ми, Поліщуки.

***

На полі, зрошенім кров’ю,
Солодкий хліб не зросте —
Пам’ятаймо про те!

В саду, зрошенім кров’ю,
Де брата вбиває брат,
Не виросте виноград.

На місці, зрошенім кров’ю,
Не можна зводити дім —
Скорше звідси ходім!

На землі, зрошеній кров’ю,
Не буде щасливим життя.
Якби то зарані знаття!

В країні, зрошеній кров’ю,
Де місце знайду собі я,
Україно, нене моя!

***

Літо доходить зеніту...
Літо доходить зеніту...
Будуть в високому небі
Зорі всю ніч дзвеніти.

Знову всі ніч не спати...
Ніч до світанку не спати...
Ходити по вулицях тихих,
Слова гіркі розспати.

Слова, як полин, пекучі...
Як сивий полин, пекучі...
Десь там вода хлюпоче
Біля високої кручі.

Десь лиловим цвітом пахне...
Так солодко липою пахне...
Десь в гніздах, закоханих хитро,
Малят зігрівають птахи.

Невже до свого призначення
Можу я запізнитись?
Літо доходить зеніту...
Літо доходить зеніту...

***

В’ячеславові Чорноволу.

Відроджуються древні храми,
Встають із попелу й руїн.
Тож під історії вітрами
Загоюймо душевні рани,
Підводьмо храми із руїн.

Нас доля гнула, і ламала,
І світом безвісти вела,
Та віра душі в нас тримала,
Хоч настраждались ми немало
І доля безвісти вела.

Яку наругу ми терпіли
В пустелі, в тундрі і в тайзі!
На камінь сльози в нас скипіли,
Не раз зубами ми скрипіли
В пустелі, в тундрі і в тайзі!

Та правда устає над світом
Висока й світла, мов зоря.
Нехай укриє землю цвітом!
Нехай засяй нашим дітям
Свобода, світла, мов зоря!

За неї кров’ю заплатили
Найкращі доньки і сини.
Нам їхні імена світили!
Ми їхню пам’ять освятили,
Навік прославлені вони!

Вертаймо ж на пороги отчі
З усіх земель, з усіх країн!
Хай ниций зайда їх не топче!
Вертаймо на могили отчі,
Підводьмо храми із руїн!

І сказав Ісус: — Накрийте стіл
На дванадцять чоловік.
... А на скатерті візерунок з хрестів,
І у нього печаль з-під повік.

— Равві, так маєш дванадцять учнів!
Вам місяця не вистачить всім.
І сказав Ісус: — На сій учті
Я слугуватиму їм.

Поставили тарілки з дзвінкої глини,
Обпаленої на вогні.
І нестерпно довго тягнулись хвилини:
Пройдуть усі чи ні?

Поклали хліб і дванадцять рибинок:
Скромною учта була.
І лиш вино дорогоцінним рубіном
Іскрилося серед стола.

Учні входили один за одним,
Їх шлях нелегкий стомив.
І Ісус їм, стомленим і голодним,
Ноги з любов’ю обмив.

Ва стіл сідали, берегли мовчання,
Чекали мудрих слів,
А їм Ісус замість мовчання
Подав переламаний хліб.

— Їжте, — сказав їм, — се моє тіло,
Бо в ньому любов моя.
І щось таке над столом пролетіло —
Ангел а чи зоря?

Вино наливав. і рука затремтіла.
— Пийте! Це кров моя.
І знову щось над столом пролетіло —
Ангел а чи зоря?

— Равві, щось дуже збуджені люди,-
В тривозі сказав Петро.
Щоб усе записати, в учня Іуди
Було наготові перо.

Ісус мовчав. Його все боліло
Від чола до підошов:
Місце одне за столом темніло,
Учень один не прийшов.

Той наймолодший, найбільше любий,
Що був, як на серці печаль.
В Ісуса знову здригнулися губи,
І знов з-під повік печаль.

Галілеянки прекрасної очі
Вчинили, що все він забув.
Учень один останньої ночі
На останнім вечері не був.

О, як він буде потім ридати,
Собі не простить повік,
Бо саме йому мав Ісус передати
Останній свій заповіт.

Христова родина.

Чи були в Ісуса брати і сестри?
Є підстави вважать, що були.
Та тільки йому судилось пронести
Той хрест, де його розп’яли.

А брати були собі люди звичайні
І сестри — жінки прості.
Та в останні хвилини, трагічно-печальні,
Я вірю: він їх простив

За те, що не слухали слова Бога,
До серця його не взяли,
Що скрутно жили, жили убого,
Та якось собі жили.

Що тягнули ярмо, раби підневільні,
І не муляло їм те ярмо.
Що казали: — Ісус? Та він божевільний!
Ми прихистку йому не дамо!

Бо це ж таки в голові не поміститься.
Це злочин, в кінці кінців!
Він проти цезаря, проти намісника,
Проти святих жерців!

І як Він на Голгофі терпів свої муки,
Їх серця були зимні, як лід.
Та в них були діти, зросли онуки
І пішли за Христом услід.

Варрава.

А як жилось тому Варраві,
Коли навдогоду юрбі
У невситимій злобі
Христа розп’яли у ганьбі,
А потім воскрес він у славі?
Варраво, як жилось тобі?

Тобі всі злочини простили,
Його ж за правду розп’яли
Многоученії осли,
Шакали суддями були,
І низько роги опустили
Многотерплячії воли.

Тож як жилось тобі, Варраво?
Ти смачно їв? Спокійно спав?
Чи попелом ти посипав
Волосся, коли день згасав,
Як і вставав — усе криваво?
А, може, спогади писав?

Мовляв, Ісус моїм був другом,
Отак усе було і так.
Йому казав я: — Ти дивак!
Даремне не дражни собак!
Життя прожить — не перти плугом.
От і загинув неборак!

А, може,мав ти знак з небес, —
Той здогад в серце моє проситься, —
Раніш, ніж діва мироносиця?
Ось ангел в темряві проноситься
І в двері стукає: — Воскрес!
Варраво, чуєш? Він воскрес!
І прощення тобі приноситься.
Христос воскрес!
Христос воскрес!

***

В садах достигли яблука,
В небі достигли зорі,
Такі медово-духмяні
І золотисто-прозорі.

Справи усі облишу,
В сад опівночі вийду
І почую, як ніжно дзвонять
Під легким подихом вітру.

Відчуваю, як тоншає нитка
В цьому затишші серпневім,
Що зв’язує яблуко з деревом,
Що зв’язує зорю з небом.

Підставлю свої долові,
Щоб яблуко не забилось,
Підставлю свої долоні,
Щоб зоря не згубилась.

Бо зоря погаснути може,
Бо яблуку буде боліти.
... Відчуваю, як тоншає нитка,
Що зв’язує мене з літом.

Монолог балерини.

От і зналася завіса,
що вас від мене скривала.
Диригент оркестру подає перші знаки.
Скільки крові і сліз
мені ця роль коштувала!
Та про це навіщо вам знати?
Над Жізеллю зітхніть.
Над Офелією заплачте.
Постарайтесь в їх душах свою впізнати.
... Як я лаялась щойно з-за розірваної пачки!
Та про це навіщо вам знати?

Я лілея. Я лебідь. Я легка сніжинка.
Я лечу — репортер не встигає зняти.
А що я вже літня й самотня жінка,
То про це навіщо вам знати?

Вам потрібне свято між сірих буднів,
Композитор відомий, диригент знатний.
А яке це свято гірке і трудне,
То про це навіщо вам знати?

***

— Ноче моя срібнорука,
Чом гасне твоя краса?
— Сльозами падаю в трави,
А люди кажуть: роса!..

- Ноче моя безмісячна,
Чому ти така сумна?
— Мій місяць мене покинув,
Я залишилась одна.

— Ноче моя темнокоса,
Куди ж він від тебе пішов?
— Кажуть, що в оселі світанку
Рожеву зорю знайшов.

— Що ж тепер будеш робити,
Моя засмучена ноче?
— Тільки одне: чекати,
Може, він повернутись захоче.

***

Убиймо в собі раба!
Його в нас віками плекали.
Звестись на повен зріст
Нарешті чи не пора б?
Коли ми мовчали налякано
Чи натхненно рукоплескали,
В нас
ріс
раб.
Убиймо в собі раба!
Вже предків забуті тіні
Стукають в наші душі
Не лише вночі, а й удень.
Здригаються континенти,
І чути в їхнім двигтінні
Відлуння того майбутнього,
Що нас за порогом жде.

Убиймо в собі раба!
Бо дивляться наші діти,
І їхні очі питають:
— Що скажете нам, батьки?
Що нам лишаєте в спадок?
Чим будемо володіти?
Вже ж не білі плями в історії —
Суцільні темні віки.
А що ми їм, справді, полишим?
Жменьку вкраїнських літер?
Землю, солону від крові
І білу від ДеДеТе?

Убиймо в собі раба!
Інакше історії вітер
Нас, мов сухе лушпиння,
Геть на смітник змете.

Щоб настала нова доба,
Убиймо в собі раба!

Прощання з літом.

Я так тебе. літо, любила,
І ти у мене було.
Скоро прийде зима біла
І мороз розмалює скло,
А я тебе, літо, любила,
І ти у мене було.

Ти так мене цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Коли снігів покривало
Ляже під ноги мені,
Згадаю, як ти цілувало,
Що й досі губи в вогні.

Ти мене зчарувало зовсім.
А може, я винна сама,
Бо забула, що прийде осінь,
Бо забула, що прийде зима?
Ти мене зчарувало зовсім,
А може сама я ... сама.

Що робити, як ти минуло?
Але ж ти у мене було!
Вже в обличчя морозом дихнуло.
Вже під ноги снігами лягло.
Не клену тебе, що минуло —
Дякую, що було.

Правила руху.

Ішла алеєю кленів,
Розгублена і тривожна.
Сміялося листя зелене
Мені відчайдушним:
— Можна!
І ночі на ночі не схожі,
Вогнем зорепаду вмережані.
Даремно жовтії рожі
Просили мене:
— Обережно!
А потім настала хвилина,
Що я знайшла вже далеко,
І пізно червона калина
Крикнула:
— Стій! Небезпека!

Просто пісня.

Це була тільки пісня.
Просто пісня і більше нічого.
Продзвеніла її найніжніша,
Найтонша струна.
Тільки зірка зірвалась
З високого неба нічного,
Тільки в темному гаї
Обізвалась далека луна.

Це була тільки пісня.
Пісня смутку, любові і літа.
Пахли скошені трави,
Достигала малина рясна.
Знаєш, я не чекала,
Що буде так дуже боліти.
Це ж була тільки пісня,
І от — закінчилась вона.

Луни.

Зітхну зажурено:
— Уже й вересень...
І раптом чую: — березень!
Знову березень!

Скажу: — Уже й листя
Осипається з віт.
І у відповідь чую: — Цвіт!
Білий цвіт!

Запечалось: — Отак і життя минає.
А воно заперечить:
— Немає!
Кінця немає!

— Хто ти? —
питаю здововано.
Кричу:
— Озовися!
Що за мана?

А у відповідь сміхом:
— Луна-а!
Далі тихше:
— Весна-а!
І зовсім тихо:
— Далина-а-а!...

Важкий тиждень.

Понеділок був день важкий,
Важкий, як належить по приповідці,
До того різні були призвідці:
Той був такий, а той не такий.
Бо понеділок, відомо, важкий.

А потім прийшов непомітний вівторок.
Здавалось, уже все піде на лад,
Та могла я битися об заклад,
Що буде прикрощів цілий ворок,
Бо надто підступний отой вівторок.

На зміну йому прийшла середа,
Така розсудлива і поважна,
І говорила мені розважно:
— Дитино, це горе іще не біда!
Отак потішала мене середа.

І тут влетів нетерплячий четвер.
Він був, як вершник, він кликав до бою,
Він обіцяв узяти з собою,
Та північ побила — і він помер.
Вже надто був нетерплячий четвер.

А п’ятниця скромна була і пісна,
І все закликала молитися Богу,
І стало жалко її, небогу,
Що надто вже богомільна вона,
Ця п’ятниця, скромна така і пісна.

І так я, нарешті, зустріла суботу.
Вона сказала мені: — Поспішай!
На завтра нічого не залишай.
Ти мусиш докінчити всю роботу.
... І мусила слухати я суботу.

Затим неділя прийшла в мій дім
Сонячним променем, дзвоном церковним,
І стало життя осмисленим й повним,
А серце — щасливим і молодим,
Коли неділя прийшла в мій дім.

... А потім знову прийшов понеділок!

Прощання з юністю.

Тікали, тікали, тікали
Від мене поїзди,
І берези мене не пускали:
— Ну, куди ти? Куди?

Зостанься з нами, зостанься!
Чи тебе хто скривдив?
У вихрі задимлених станцій
Обламаєш крила.

Пізнаєш горе й біду,
Будеш скривджена і принижена.
... Та все-таки раз на ходу
Я скочила на підніжку.

Зашуміло тривожно колосся,
закривався в тузі мак,
Та уперто сказали колеса:
— Тільки так! Тільки так! Тільки так!

Що була я необережна,
Що ламала долю надвоє,
То, гілля заламавши, берези
В темінь кидались сторч головою.

***

Ти не плач... не треба... не плач...
Не заламуй трагічно брів.
Дощ одяг нейлоновий плащ
І кудись навмання побрів.

Так задумливо йде і йде,
І про щось розмовляє з кущами,
А кущі, як завжди під дощами,
Прополіскують листя бліде.

Як це мало, що серце хоробре!
Ще б до цього хоч крихту тепла.
Ти повір, що буде все добре.
Ти не плач... не треба... не плач...

Вірш з гідронімами.

Скільки сонця було, і блакиті, й тепла,
А як грози були — не біда!
Я із річки Юність воду пила —
Ах, яка в ній солодка вода!

Що мало дісталось, — моя в тім провина
Чи, може, чиясь вина,
Та з річки Кохання одна краплина
І п’янка була, і хмільна.

Намагалась довершити кожну справу,
Хоч німіла з утоми рука.
Я з річки Досвід тамувала спрагу —
Як полин в ній вода гірка.

І далі долаю дорогу свою,
І знову на березі річки стою,
Та такої, що я проти неї — дитя.
Притулила до неї уста пересохлі свої.
- Як зовуть тебе? — я запитала її.
І почула, як вічності подих:
- Життя!

***

Було це, пам’ятаю, вранці.
Так, пам’ятаю, був це ранок,
Коли натомлені коханці
Вертають від своїх коханок.

Було це, пам’ятаю, влітку.
Так, літо набирало сили.
Зорі останньої лелітку
Ревниві промені згасили.

Було це, пам’ятаю, в будень.
І навіть точно: був вівторок.
Здавалось, що довіку буде
Так тихо, ясно і просторо.

Ще пам’ятаю: я — щаслива.
Сіяють очі, легке тіло,
Волосся золотого злива
І серце птахою летіло.

Все навік в мені зосталось —
Від крапельки роси до дати.
От лиш — чому запам’яталось? —
Ніяк не можу пригадати.

***

Гуси-лебеді, гуси-лебеді
Відлетіли у вирій.
Був мій небозвід голубий-голубий,
А тепер став сірий.

Вже моє вікно візерунками
Дощі вишили,
Бо вже відцвіли, бо вже визріли,
Вже й осипались вишні.

Порахую з усміхом і плачем,
Що ж мені зосталось.
Чую: дихає за моїм плечем
Чи то осінь чи старість.

***

Серпневий вечір усміхається мені
Так лагідно і так погідно.
Ще осені й сліду не видно,
Ще будуть повні сонця дні.
... Серпневий вечір усміхається мені.

Хоча сади уже в плодах,
Та й квітувать не перестало,
І нам з тобою не пристало
Вже спочивати по трудах,
Хоча сади уже в плодах.

Ще дихає теплом земля,
А небо сіє прохолоду,
І так далеко ще до льоду
Й снігів, що заметуть поля.
... Ще дихає теплом земля.

Ще поки серпень у душі,
Ще поки серпень в цьому світі,
Не дозволяй душі сивіти
І від кохання не спіши,
Ще поки серпень у душі.

***

Люблю життя. Яке воно не є.
Люблю життя.
Це так прекрасно — жити,
Надіятись, любити і дружити,
І кожним днем прожитим дорожити,
І слухати, як в грудях серце б’є.
Люблю життя, яке воно не є.
Всіма чуттями я його ловлю:
На зір, на слух, на смак, на нюх, на дотик.
У ньому є легенди й анекдоти.
Поки жива — не перестану доти.
Високе й нице, я його люблю.
Всіма чуттями я життя ловлю.
У ньому місце є великому й малому:
І зорям, і трояндам, і черві.
Послухайте, вони ж усі живі —
У небі, під землею чи в траві
І кожен має свій тягар на плечі.
У ньому місце є великому й малечі.

Цінуймо ж кожен день, мов самоцвіт,
Що нам дарує Бог з своєї волі.
Минає радість, та минають й болі,
І все-таки який прекрасний світ,
Бо зріє плід, хоч облітає цвіт.
Шануймо ж кожен день, мов самоцвіт!

***

Як прекрасно серце болить,
Захлинається щемко болем.
Повний місяць виплив над полем,
Починає хмарки сріблить.

І сухі, несправжні слова
Облітають, як листя, додолу,
І душа повстає жива,
І вертає в любов, як додому.

Повертає в царство своє,
Де зріють рясні полуниці,
І з дитинства живої криниці
Чисту воду надії п’є.

Можна все минуле спалить
В дні безрадісні, одинокі,
Та цієї срібної ночі
Як прекрасно серце болить!

***

Жовто-коричневі китиці цвіту
пахнуть медом гарячим,
аж голова йде обертом
і хитається під ногами земля —
корабля космічного палуба.
Червоні щогли сосок
нестримно хиляться долі:
знову в космосі шторм!
Тільки сонце нічого знати не хоче,
заливає долину теплом,
і жовто-коричневі китиці цвіту
пахнуть медом гарячим,
аж голова йде обертом.

Пізня гроза.

Все літо не було грози.
І раптом — на тобі! Все ж осінь.
Хоч лист зів’яв іще не зовсім,
Та все-таки на світі осінь,
І раптом справжній шал грози.
І блискавка. І гримнув грім.
І ринули води патьоки.
І люди кинулись навтьоки,
А їх женуть дощу патьоки.
І знову блискавка, і грім.
І це уже не дощ — потоп!
А ми ж ковчег не змайстрували,
Зимові пальта доставали,
А от ковчег не змайстрували,
А тут тобі не дощ — потоп!

І вже не порятує плащ,
І навіть парасольки мало.
Де небо все оце тримало,
Що ллє і ллє, і все ще мало,
І не рятує плащ, хоч плач?

І знову блискавки змія.
І грім продовжує гриміти.
Що ж, літо зберегло ліміти,
То може грім собі гриміти,
І знову блискавки змія.
І, як змія, сердита я.

Бреду крізь крутняву стихій
Намокла, змерзла і голодна,
І сльози стримати не годна,
Бо ж — змерзла, змокла і голодна
Бреду крізь крутняву стихій.
Де ж той автобус?
Падку мій!

***

А яблуня не ворухне й листом —
Стоїть собі спокійна і рясна,
І їй дарма, що відійшла весна,
Стоїть собі — не ворухне й листком.

Їй яблука обтяжують гілки,
Та знали б, ви, який це біль щасливий.
Її лякають лише вітер й зливи:
Хай довше їй обтяжує гілки:
Це нагорода їй за цвіт зів’ялий
І за коріння ненастанний труд.
Прийдуть гоподар і яблука зірвуть,
А їй залишиться лиш лист зів’ялий.

Він тихо зжовкне, тихо опаде,
Та зараз як же світу не радіти!
Спиніться! Перед вами мати й діти,
Ну, а зима... коли ще там прийде.

Спокуса.

Рано-вранці, ще передсвіту,-
В небі сіяла ранкова зоря,-
На найвищій вершині світу
Стояли — Диявол і я.

А земля перед нами лежала,
Як Адам її успадкував.
Ще жниця в полі не жала.
Ще в кузні коваль не кував.

Ще спокійно спали всі діти,
Хоч затихли вже птахи нічні.
- Хочеш цим усім володіти?
Я сказала Дияволу: — Ні!

Він мене спокував уміло,
Обіцяв усі блага земні,
Я ж дивилась спокійно і сміло
І на все говорила: — Ні!

- Що ж, у тебе міцна основа.
Мабуть, приклад береш з Христа.
Ну, а хочеш — я дам тобі Слово?
Я здригнулась і мовила: — Так.

— Ну, а хочеш, я дам чоловіка,
Що у справі кохання мастак?
... Перший промінь спочив на повіках.
Я змигнула і мовила: — Так.

Чаша неба бездонно-синя.
Що там в ній: чи птах, чи літак?
— Ну, а хочеш, я дам тобі сина?
Я зітхнула і мовила: — Так.

І тепер я каратись мушу
На семи пекучих вітрах.
Віддала Дияволу душу
За привид, за тінь, за міраж.

Бо любов була, наче іскра,
Бо у сина свої шляхи,
Тільки слово ще зрідка блиска
Покутою за гріхи.

Бо з жорстоким двадцятим віком
Відпливає усе земне.
Що ж, Христос — Він був чоловіком.
Я — лиш жінка. Простіть мене.

***

Сіяла пшеницю,
а зацвів мак —
гарно ж було так!

Сіяла пшеницю,
а цвітуть волошки —
сумно стало трошки.

Сіяла пшеницю,
а зацвів кукіль —
серце стиснув біль.

Що ж буду збирати,
як буду жива
і прийдуть жнива?

Зустріч.

Ішла весна по місту
В погожий день осінній
В калиновім намисті,
В сукенці синій-синій.

Ішла вона, всміхаючись
Наївно і замріяно,
В печалі не ховаючи
Блакить очей під віями.

Ішла по тротуарах
Ясна і несподівана,
Мов райдуга на хмарах,
Мов пісня, ще не співана.

І клени, що жовтіли
Осінніми знаменами,
Негаймо захотіли
Зробитись знов зеленими.

І сонце так старалося,
Весняне і задирливе,
І люди поверталися,
Всміхалися довірливо.

А в неї очі чисті,
А в неї легкі кроки!
Ішла весна по місту,
А їй — сімнадцять років.

***

Сині вітри на припоні
В оранжевих хащам заснули.
Це буде з нами потім,
Ли, може, це вже минуле?
Блукають в коричневих травах
Сонячні зайчики тихі.
Прийти б нам сюди не в справах,
Просто взяти отак і прийти
В сухому шерхоті листя
Шукати стиглі горіхи.
Ой, рано ліси зайнялися
Осіннім вогнем горіти!
Не спиниш і не відміниш...
Пригубимо ж іще востаннє
Щастя терпкі хвилини
Перед зимовим розстанням.

Гетьманські столиці.

Помоліться за нас, гетьмани,
Хоч на неба крайній околиці!
Коли Україна постане,
Вона і за вас помолиться.

Помоліться, щоб в мирі нам жити
На землі, квітучо-весінній,
Щоб не “зрада” був жовтий, а “жито”,
Не “печаль” щоб, а “небо — синій”.

Щоб змінилася доля химерна,
На шляху не чекала згуба,
Щоб співали ми: “Ще не вмерла!”
Не лякався вкраїнець тризуба.

То вже потім такий необачний
Рід козачий захирів.
Помолися, Петре Сагайдачний,
За світ Трахтемирів!

Помолися за Київ, Богдане,
Ти ж у нього вступав у славі.
То вже потім задзвонять кайдани
Твоїх внуків в сибірськім засланні.

Та не буде в покорі хилитись
Козацьке ество полум’яне !
Коли будеш за нас молитись,
Пом’яни Чигирин, Дем’яне!

А воля не сохне. не в’яне —
Зареве розгніваним туром.
Помолися, славний Іване,
За місто своє Батурин!

Бо надовго, ой, як надовго
Чорні мряки Вкраїну вкрили!
Перед ясним обличчам Бога
Помолися за Глухів, Кириле.

Помоліться за нас, гетьмани,
Вознесіть до Бога осанну,
І тоді Україна постане,
Як належить: від Дону до Сяну.

***

Літо міцно тримало
На припоні зелені човни
І раптом зітхнуло: — Як мало,
Як недовго стояли вони!
А вже в душу проникла втома
І в садах упали плоди.
Літу здавалось, що вдома,
А йому сказали: — Іди!
Ти мало цілих три місяці
Ще й в двох додаткові дні.
Звільни для осені місце.
Як само прийшло по весні.

І осінь на пару з жовтнем
Зелені літні човни
Малює в червоне і жовте,
І пливуть за вітром вони.

***

За вікном воркочуть голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!

Чом вони стривожені такі?
Що їм, справді, не дає спокою?
Я махну весело рукою —
І злетять, сріблясті і легкі.

Та прийде печаль до мого серця,
І сльоза пекуча до повік,
І самотність, що уже навік,
І тоді — хоч сердься, хоч не сердься.

А попереджали ж голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!

***

Щасливий той, у кого дні,
Мов осінь, тихі і погідні.
Тоненькі павутинки срібні
Летять і никнуть до стерні,
І храма золотим подібні
Ліси в оранжевім вогні.

Щасливий той, чия любов
У день весняний, повний світла,
Не лише сонячно розквітла,
Але й з роками, що пройшов,
Не потьмяніла, не поблідла,
А квітувала знов і знов.

Щасливий той, чиї труди
лягли в ріллю добірним зерном
І урожаєм не мізерним,
А устократ дали труди.
Земля за труд завжди поверне,
І матимеш з роси й води.

Щасливий той, хто у житті
Стрічав нарівно сонце й грози,
Зазнав на смак і сміх і сльози,
Та вірним був одній меті
І на крутій життя дорозі
Не розгубив літа пусті.
Щасливий той!..

***

Ангели усміхаються,
аж хмарки золотіють —
Людина рождається!

Квіти очі розплющили,
вітер дихання стримав —
Людина перший крок зробила!

Соловей затьох-тьохкав,
зорі засміялися —
Людина закохалася!

Сонце хмарю заслонилося,
трава з жалощів никне —
Людина нездужає!

Зоря з неба зірвалася,
а назустріч їй душа білосніжна,
тільки гріхи осипаються,
як сажа чорна.

***

Осінні вечори такі тихі...
Все спочиває — земля, вода, вітер,
і тільки дерева палають так багряно,
аж рожеві тіні лягають на високе небо.

Осінні ягоди всі терпкі:
шипшина і глід, калина і терен.
Бузкова зірка осені — печальна айстра —
холодними пелюстками тулиться
до моєї щоки.

Осінні вечори пахнуть димом,
який стелеться над землею
і з яким пішло все, що стало зайвим:
вибитий колосок,
вилущений стручок,
шкаралупа від горіха.

Осінні вечори такі ясні і печальні...

Осіння феєрія.

Чорні олені бігли
Крізь оранжеве листя.
Чорні олені вибігли
На тихе узлісся.

Додолу схилялися
Голови зморені.
Ноги чіплялися
За горбаті корені.

Шукали жадібно
Краплину вологи,
І дивились жалібно
Очі вологі.

Життя невеселе!
Життя — риск!
Раптом — шелест.
Раптом — тріск.

Чорні олені
Миттю знялися,
Тільки закипіло
Оранжеве листя,

Та в півнеба вставала
Тривожна заграва,
Та їх слід заховали
Бронзові трави.

***

В усьому щастя, осене моя,
І в тому, що ось ти прийшла до мене,
Присіла тихо під моїм вікном.
В усьому щастя, осене моя!

Я вранці навстіж відчиню вікно,
І водоспад холодного повітря
Кімнату сповнить запахом гіркавим,
Коли я навстіж відчиню вікно.

Остання ластівка до мене прилетить
І прощебече: — Що ж! Прощай наразі!
Як буду жива — навесні вернусь!
І ластівка у вирій відлетить.

Який це маляр був скупий на фарбу,
Та раптом спохватився і почав
Все малювати в жовте і червоне?
Ну, бо для чого ж економить фарбу!

І я щаслива, осене, що бачу,
Що чую, дихаю, сміюсь і плачу,
Надіюсь і впадаю в безнадію,
Щаслива, осене, бо я — живу!

Осіння прогулянка Києвом.

Сонцепад, золотопад,
В Києві листопад.
Сонця повні вулиці
Усміх на лиці.
Так би йти і йти
Без усякої мети,
І щоб поруч — ти.
З бронзи вирізьблений ліс.
Сонячно, аж душно.
Гудлять дерева лист
Так відчайдушно.
Ах, веселий стриптиз
Лісу золотого!
Ти мене в обіймах стис —
Що кому до того!
Он дивись — обнялись
З вітром березки,
Тільки роз-ле-ті-лись
Золоті бризки.
І каштан, що виріс в шубі,
Оголюється:
Пада з шелестом і шумом
І розколюється.
Золотого листопаду повні вулиці.
Тихий сум на душу. Усміх на лиці.
Сонцепад, золотопад,
В Києві листопад.

***

Даль перехрещено дощами косими,
Голі дерева бредуть дорогою.
... Ти надто щедро дарувала, осене,
От і лишилась сама убогою.

А було ж: в теплі трави ногами босими
Ти ступала, квітки заплітала в волосся.
... Ти надто безжурно раділа, осене,
От і плакати довелося.

Ці тумани — якими їх виткано кроснами?
Що сталось з багрянцем, пурпуром і золотом?
... Ти так безоглядно палала, осене,
От і лишилась з вітром і холодом.

***

Осінній вітер вимете ліси,
Похолодіють води і поля,
І я побачу, сповнилась земля
Високої, трагічної краси.

Вони були — і сонце, і весна,
Земля сміялась, сяяла, цвіла,
Щасливою і юною була,
І от — зустрілась з осінню вона.

Все правильно. Всьому своя пора.
Високе небо зимне і чуже.
Воно землі не пам’ятає вже.
Все правильно. Це дійсність, а не гра.

Все справедливо. І тому, ще гірш.
Холодний вітер скронь мою торка,
І на губах моїх смага гірка.
Все справедливо. І болить мій вірш.

***

Вітер з морозом в герці зустрілись.
Вітер мав сірі барви
смутної царівни Осені.
Мороз мав білі барви
вельможної цариці Зими.
Вітер летів стрімголов,
наосліп вимахуючи шаблею.
Спокійно мороз примірився —
просто в серце його поцілив.
Ой, ламала ясенові руки царівна
за своїм відчайдушним лицарем!

***

Дарувала мені весна
фіалкові очі:
— На!
А щедре літо
моє тіло
позолотило.
Потім багата осінь
вплітала срібло
в волосся.
І тільки скупа зима
сказала:
— Дарунків нема!

***

Такі були нетерплячі дерева,
Так радо весну зустрічали вони,
Що ніжне цвітіння біло-рожеве
Дісталося їм подарунком весни.

Та хміль весняний починає стихати,
І ніжному цвіту не вічно біліти.
І справу важливу — пташат колихати
Статечним деревам довірило літо.

А птахи, відомо, — крилатого роду.
Як виросли, то й полетіли назовсім.
Старанним деревам як нагороду
Лист золотий повісила осінь.

Чому судилося, те і сталося.
Нема вороття, й каяття нема.
Щоб тихим деревам солодко спалося,
Пухові перини послала зима.

***

І прийде грудень. І буде трудно.
І буде холодно і непривітно.
А коли сонне вигляне сонце,
То не зігріє поблякле світло.

І прийде січень — вже буде звично,
Що все морози та заметілі.
І десять віхол собі на втіху
Всю ніч за домом моїм свистіли.

Та прийде лютий, і скажуть люди,
Що до весни вже подать рукою.
І я повірю. В годину сіру
Вірою душу свою заспокою.

Білі замети... Білі загати...
Як тяжко, весно, тебе чекати!

Притча про амебу.

Був світ неосяжний — від землі до неба,
І в тому світі жила амеба,
І та амеба — природи дитя —
Рішила: — Я альфа й омега буття!
Нічого на світі більше не треба,
Тільки щоб я в нім жила, амеба!
А ті, що на мене не схожі, вони
Виродки, витвори сатани!

І звідки взялися в амеби ноги!
І звідки взялися в амеби роги!
І звідки взялися в амеби ікла,
В амеби, що смирно бути звикла!
І амеба всім світ заступала спиною,
І амеба плювалась отруйною слиною.
Повірте мені, — сумніватись не треба, —
Це щось страшне — біснувата амеба.

А далі... Що далі — ніхто не знає,
Бо все в цьому вічному світі минає.
І хто зна, де та амеба тепер:
Чи то її вовк на шматки роздер,
Чи жінка, узявши ганчірку вологу,
Розтерла амебу, як мила підлогу.
А сонце, що встало з туману нічного.
Отак не помітило зовсім нічого.
А на землі під високим небом
Всім стачило місця. Навіть амебам.

***

Сіренький день. Бувають і зимою
Меланхолійні і сіренькі дні,
Немов природа в єдності зі мною
Задумалась над юдоллю земною
І робить висновки сумні.

Дерева в інеї. немов у ваті, —
Старанно їх закутала зима.
Задумались замети сизуваті:
Чи не пора б уже весну позвати?
Та ні, ще рано. Ще — зима.

А так уже хотілося б з розбігу
Струмками задзвеніти: дзвень та дзвень!
І спробуй тут читати мудру книгу,
Коли такі бажання навіть в снігу
В меланхолійний і сіренький день.

***

Ну і жартівник старий мороз!
Він скрипить під каблучками у дівчат,
Він щипає їх за вуха і за пальці,
Він шепоче їм таке на вухо,
Що обличчя аж пашать рум’янцем,
Що виблискуть лукаво очі
І устам дівочим неслухняним
Посмішку стримати несила.

***

Зима була довга і сніжна,
Все алмазом по вікнам черкала,
А душа моя, спрагла і ніжна,
Весни чекала.
А душа моя вірила в диво,
Що зустріне мене весною,
Гляне в душу ясно й правдиво
І повік пребуде зі мною.
Може, заглянеться врешті Всевишній,
І за смутки всі пережиті
Зацвітуть мені біло вишні,
Стрепенеться перепел в житі.
Без укриють гірлянди сині,
Усміхнеться земля спросоння.
... А воно все дощі, мов осінні.
... А воно ні краплини сонця.
Таж зимовими завірюхами
Я запах фіалки вітрила!
Кажуть: вірою гори рухали.
Мабуть, я недостатньо вірила.

Звізда Полин.

Про що печалишся, душе моя?
Впаде звізда Полин —
І сполиніють води.
Впаде звізда Полин —
І стане хліб гіркий.
І чоловік — нездатний твір природи —
Вже не протягне іншому руки.
І скаже брат:
— Нема у мене брата!
І скаже син:
— Не знаю я вітця!
І з Каїна тавром
І знаком Герострата
Він буде, як від стада
Згублена вівця.
Я бачу — дим встає.
Я чую — пил спадає.
І виє в лісі вовк,
І ворони кружать,
І мати на пожарищі ридає,
Що гарно ж сіялось —
Нема кому те жать.
Про що печалишся, душе моя?
Іще погожі дні, хоч вже на осінь йдеться.
І золотиться лист. І в небі птичий клин.
І навіть страшно думати, що десь там
Уже летить, летить, летить звізда Полин!

МІНІАТЮРИ.

***

Проростай крізь мою біду,
Радосте зелена,
Розцвітай, наче вишня в саду,
Зашуми, як верхів’я клена.

Зорею ранньою зійди
В неба оболоні,
Яблуком достиглим упади
В чиїсь молоді долоні.

***

На тихому заході сонця,
Коли тіні лягають в траву,
Сядьте і подумайте:
— Чи так я живу?

А коли суєта буденна
Догорить на ярім вогні,
Може, отак подумавши,
Зрозумієте: — Ні?

А як сивий схололий попіл
Засипле рожеві далі,
Сядьте і подумайте:
— А як далі?

***

Всесвіт відбивається в краплині:
Сонце, дім, сусідчина коза,
Дерева і хмари швидкоплинні,
Всесвіт відбивається в краплині,
Все одно йому, в якій краплині,
Може бути — це твоя сльоза.

***

Будь вимогливим і нещадним,
Раз живи за сотню життів,
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттів,
Бо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: прийшла біда!

Океан, зачерпнутий в склянку, —
Просто солона вода.

***

Неправда!
Не буває геніїв невизнаних
І героїв незнаних!
Пізно чи рано
В кожного з них над чолом
Вітер безсмертя лаври колише.
Може, тільки занадто рано
Або занадто пізно.
І навіть невідомо,
Що страшніше.

***

Звідки така біда,
Мов дихання зими студене?
Кажуть:
— Така молода! —
Та вже не про мене.

Ще листя тримається віт,
Бо ж зовсім іще зелене.
Кажуть:
— Гарна, мов цвіт! —
Та вже не про мне.

Хто скаже, спіткнулося де
Серце моє шалене?
Кажуть:
— Любов її жде! —
Та вже не про мне.

***

Коса на камінь!
Метал на кремінь!
Лиш іскри віялом
Розсіяло.
І знову з-під вістря
Іскри,
Мов майнула хвостом руда лисиця,
Аж сухий бур’ян довкола займається.
Що ж, на камені сталь ламається —
На камені сталь гостриться.

***

Останні троянди
обпечено першим морозом.
Мов згустки крові,
відтають потрохи на сонці.
І м’ята
води їм принесла
не шорсткій долоньці.
І що літо скінчилось,
не хоче змиритись
мій розум.

***

І знову долоні холодні, мов лід,
Тулю до розпеченого чола.
Живу.
Помру.
А чи лишиться слід?
Чи все одно: була — не була?
Пролетіла птиця.
А який по ній слід?
Тільки вітер з-під сизого крила.
Спалахнула зірниця.
А який по ній слід?
Тільки серце чиєсь обпекла.

***

О часе, ти скульптор непересічний!
О часе, у тебе в запасі вічність!
Тебе до звіту ніхто не покличе.
Ти міг вибирати базальти, граніти,
Об них різцем досхочу гриміти,
А ти собі вибрав — людські обличчя.

***

Як мудро збудовано світ!
Як премудро збудовано всесвіт!
Спокійно зорі горять
Крапками в кінці речення.
Та враз божевільна зоря
Залишає вогнистий слід
І перекреслює небо
Упертим запереченням.

***

Білі дерева, білі,
Віти мереживом сплетені,
Снігом дорожки заметені,
Хмари завіси спустили.
Білі дерева, білі.

Тихо на серці, тихо.
Стихли думки розтривожені,
Часом зими заворожені.
Хай обминає нас лихо!
Тихо на серці, тихо...

***

Виходили з дому хоробрії,
І було наше сонце на обрії.

Та стали всі дзвони дзвеніти,
Що вже наше сонце в зеніті.

Ішла за життям, як за плугом,
А сонце над західним пругом.

Минуло життя а чи сон це?
Сонце, куди ж бо ти? Сонце!..

***

Зимою сняться білі сни,
Такі спокійні, тихі, ніжні.
Застигли білоцвітні вишні
Під легким подихом весни.

В блакитній далечі хмарки,
Неначе пера лебедині,
І біла мгла у далі синій,
Як помах милої руки.

Ланцюг злуки.
Київ. 21.01.90р..

Чому це весняним світом
Людям осяяло лиця?
Зацвіла синьо-жовтим цвітом
України древня столиця.

Довго була в нарузі
Історія наша багата.
Візьмімось за руки, друзі!
Сестро, стань ближче до брата!

Будемо разом радіти,
Що дочекалися свята.
Візьміться за руки, діти!
Будемо пісню співати.

Пісню слави — полеглим,
Живим — відродження пісню.
Хоч як було нам нелегко,
Та ми народились не пізно.

Була велика руїна,
Було страждання безкрає,
Але не вмерла Вкраїна,
Душа наша не вмирає!

***

Довго вони панували
Над краєм — холод і тьма.
Нам до тями вбивали,
Що нас як народу — нема!
Будемо разом виходити
З того гніту і тьми,
Собі і світу доводити,
Що є ми.
Серце у грудях б’є:
Ми — є!
Нам славна судилася доля.
Скорше до праці ходім —
Збирати каміння з поля,
Зводити з нього дім,
Повісимо в нашому домі
Вишиті рушники.
Будемо в світі відомі —
Мрійники, трудівники.
Дамо загребущому відсіч:
Зась! Воно не твоє!
Ми — є!

Ера України.

Находить ера України.
О земле, рідна і світа!
І озираються країни,
Що над Европою світа.

Світа, світа, бо сонце сходить,
Погожий обіцяє вік.
І зеленіють в полі сходи,
І йде межею чоловік.

Він по-хазяйськи оком гляне:
Чи все, як слід, цвіте й росте?
Колись поляни і древляни
Зорали поле це святе.

Його кропили рясно кров’ю,
Гноїли трупом. Та дарма!
Воно відроджене любов’ю.
Від нього кращого нема.

І коли візьмуть в руки діти
Пахучий, ніби сонце, хліб,
Я знаю: буде він радіти,
Наш предок – ант а чи дуліб.

І успокояться по-всьому,
Кого на страшну смерть прирік
Чи той кривавий тридцять сьомий,
Голодний тридцять третій рік.

Після великої руїни
Ставати до роботи час.
Європа дивиться на нас.
Находить ера України.

ЖІНКА

Історія жінки.

А жінка в світ приходить для любові!
Любити маму — поки ще мала.
Любити лялю — тільки підросла.
А коли вперше стала на поріг —
Любити небо і м’який моріг,
Дім батьківський і квіти чорноброві,
Бо жінка в світ приходить для любові.

Вона росте — росте її любов,
Ростуть її бажання і надії.
І от приходять роки молодії,
І по землі вона не йде — несеться,
І прислухається до свого серця,
Що в гулі міст чи в шелесті дібров
Підкаже їй: — Прийшла твоя любов!

Це ж та любов, що перша і остання!
Такої ще ні в кого не було!
До неї підступить не сміє зло!
Вона яркіш, як сотня сонць, сія!
Вона твоя! Вона лише твоя!
Ії тобі на сотню років стане!
Це та любов, що перша і остання!

І відшумить весільний водограй,
Та як же знову світу не радіти,
Коли народжуються в тебе діти!
І ночі всі недоспані дарма,
Коли воно лепече вперше: — Ма...
І ти — свята, і в тебе в серці — рай,
Хоч відшумів весільний водограй.

І от ідуть літа, літа, літа...
Годуєш всіх, сама, бува, голодна
І часом нерви стримати не годна,
Та будеш захищати, як в бою,
Оту домашню каторгу свою,
Хоч сум торкає очі і уста,
І хоч ідуть літа, літа, літа...

А якби все те розпочати знов?
Але ж обід — щоденний — то любов!
Сорочка, чисто випрана, — любов.
І ночі, що не спала ти, — любов.
І пісня, що співала ти, — любов.
І квіти, що посіяла, — любов.
І очі правнуків ясні — любов.
Було б все так, якби почати знов.
Жіноча доля в світі — це любов.

Сонце, вітер і жінка.

Вітер юну жінку обіймав
Весняного сонячного рання,
Сірі очі цілував,
Русі коси розплітав,
Говорив палкі слова кохання.
А жінка від щастя мружилась сонно,
До вітру смагляві руки тягнула,
А потім гордо дивилась на сонце
І не змигнула.
А жінка себе почувала княгинею,
А жінці всесвіт під ноги стелився.
Їй вітер шептав: — Ми удвох не загинемо!
І ніжно на груди хилився.

Десь ополудні погода стихла:
Все пролетіло, сліду не лишило,
Жінка сиділа печальна і тиха
І сонце сльози її сушило.

Сміялась жінка.

Сміялась жінка голосно й заливисто.
Сміялась жінка дзвінко і щасливо.
Відкинула назад русяву голову,
Примружила блискучі сірі очі
І аж за груди узялась рукою.
І був цей сміх, немов велике свято.
І був цей сміх, немов весняна злива.
Сміялась жінка, навіть трішки винувато,
Що ось, мовляв, така вона щаслива.

Міська балада.

Машина з місця рвонула і — ходу.
А жінка сиділа печальна і тиха
І тремтячими устами шептала: — Не хочу,
Не хочу від тебе їхати!

І поїхала. Спробуй тепер верни!
Нічого не вернеш назад.
І незабаром забули вони
Поїздку свою на вокзал.

І лише водій, буйна голова,
Дівчаток веселих печаль і втіха,
Все пам’ятає тремкі слова:
— Не хочу від тебе їхати...
Не хочу від тебе їхати...
Не хочу від тебе їхати...

Жіноча доля.

Надривається жінка під торбами,
Розривається жінка між чергами.
... А кажуть: слід бути гордими!
... А кажуть: слід бути чемними!

А жінка рахує тисячі.
Як вижити, думає жінка.
Вже на хліб і мільйона не вистачить!
Набухає на скроні жилка.

А діти, хоча й не голодні,
Але кривлять губи над юшкою.
Чоловік знов прийде сьогодні
Не “під мухою”, то “під мушкою”.

Йому що! Він на жінку надіється!
Його клопоти йдуть за водою.
Що ж воно з вами, жінко, діється?
Ви ж колись були молодою.

Ви були казково прегарною,
Обіцяв на руках носити,
А тепер було б справою марною,
Щоб за хлібом пішов, попросити!

На роботі своя морока:
Заглядає у вічі скорочення.
Б’ється жіноча кароока,
Тяжко змучена, заморочена.

Поможи їй з глибин історії
Хоч ти, матінко Берегине,
І тоді в піднебеснім просторі
Україна не вмре, не загине.

І наповнює море краплина,
Сходить сонце в небеснім склепінні.
Постає велика Вкраїна
На великім жіночім терпінні.

Наречена сонця.

Повір, що все відболить.
Минеться... забудеться...
Серед сірої мли
Сонце пробудиться,
Вмиє в росах очі сині,
Розчеше волосся вівсяне
І руки теплі та сильні
До тебе простягне,
І без сліду зітрє
Злі спогади з серця твого,
І на руку тобі підбере
Персня золотого.
І що там літа самоти,
Стежка важка, покручена!
Хай знають усі, що ти
З сонцем заручена.

***

Чорнява жінка в платті помаранчевім
сиділа в сквері, тиха і задумана,
уважно слідкувала, як на небі
стихає заходу рожева гама.
До рук її, неначе дикі птиці,
злітало листя, золоте й багряне.
І жінка птиць приймала на долоні,
підносила до губ і щось шептала,
щось примовляла лагідно і тихо.

— Послухайте, — я зважилась спитати, —
послухайте, а ви часом не осінь?
Питання це не здивувало жінку,
хоча вона відповіла не зразу,
а довгу мить дивилася на мене,
а потім посміхнулась і сказала:
— Ні, я не осінь. Дуже мені прикро,
що мушу вас розчарувати, але
я просто жінка. І мені здається,
нічого краще немає в світі,
як бути жінкою.

Балада аерофлоту.

Закохався поет в стюардесу,
Бо ж була, як ангел, красива,
Бо літала по піднебессі
І одна волосина — сива!
То горіли вони над Кавказом.
І поки пілоти гасили,
Пасажирам казки розказувала,
Заспокоїтись їх просила.
Аеліта! Мадонна! Джульєтта!
В реактивно-ракетному громі
Ти навік зчарувала поета
І ввійшла в його снів огроми.
Він відкрив їй скарби душевні,
Все без жалю кинув під ноги,
А вона, ніби крам дешевий,
Обійшла, не взявши нічого.
Бо що їй любов, котора
Спалахнула, а там і погасла!
Бо вірила більше в мотори,
Ніж в заїждженого Пегаса.
І поет з тих пір не звертає
Свої очі до синіх небес,
І громи на жінок вергає,
Особливо на стюардес.

Кримські враження.

На мисі Плако буду гірко плакать,
Що от — життя не вийшло, те да се...
І раптом
перлами розшите плаття
Мені на берег хвіля принесе.
І от запахне гірко так і солодко,
І я почую стільки голосів,
І скаже ялівцень: — Ну, як не соромно?
Я тут із незапам’ятних часів
Стрічаю птиць, як повертають з вирію,
Коли весною розпрозорюється синь,
І все чекаю, що у мене визріє
Оранжевий, мов сонце. апельсин.
А тут лиш ягоди, дрібні, зелені,
Хоч сядь і плач. Та я не маю зла.
Кому ти заздриш?
Може, тій Олені,
Що через неї Троя спалена була?
О, та уміла голови кружити!
Та це ж не всім.
Ану, примір-но плаття
І усміхнусь. Бо якось треба жити.
А іноді... А іноді й поплакать.

***

А жінка йде, травинки не притопче,
І хробачка малого обійде.
Ти не дивися так на неї, хлопче!
Ти молодий. Тобі до неї де!

Її уста, звабливо-малинові,
Вже знають смак цілунку і сльози,
А очі, темно-карі, аж тернові, —
Це тіні відбуялої грози.

Була гроза. Потолочила душі.
Як важко все відроджувать було.
Та жінка йде. І тиші не порушить.
Лише лягла задума на чоло.

А жінка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обійде.
Ти подивись на неї збоку, хлопче,
І не чіпай. Нехай собі іде.

ЛЮБОВЕ МОЯ ОСТАННЯ.

***

Я до тебе прихожу, любове моя єдина,
Ластівкою моя перша, пісня моя лебедина!
Обсипає мене морозом з твоїх сонцесяйних долонь.
Я до тебе прихожу. як метелик летить на вогонь.
пересохли мої уста і потріскує сухо волосся.
Це ти, моя радосте, ти, це мені не здалося!
Десять тисяч змарнованих днів на моєму сумлінні,
Десять тисяч безсонних ночей
у зневірі, тривозі, болінні!
Я крізь бурі пройшла — тільки шрами на серці
спеклися.
Я крізь вихрі пройшла — сиві пасма в волосся
вплелися.
Крізь неправду пройшла — обкипіла душа моя жовчю.
Крізь неславу пройшла, проклинаючи долю жіночу.
О любове моя, з щирим усміхом, з поглядом синім,
О любове моя, охопи мене полум’ям сильним!
Не загину в вогні — вийду юною, дужою, щирою.
Так, як в сонце, і в небо. і в хліб —
так у тебе я вірую.
Стало коло моє зірке — просто в серце
неправду я вцілю.
Тільки страшно мені. О любове моя, не спиши!
Підожди іще хвилю!

Наївна пісенька.

Я по вулицях проходжу,
Якось так мені незвично.
Не кажи, що — перехожа,
Назови мене — зустрічна!

Пісенька моя не вічна,
Стихне ця, то буде друга.
Ти не зви мене — зустрічна,
Назови мене подруга!

Гостювала в серці туга,
Ось тому я і зітхала.
Ти не зви мене — подруга,
Назови мене — кохана!

Ой, нащо ж я покохала
Очі чорні, мов ожина!
Ти не зви мене — кохана,
Назови мене — дружина!

Записка.

Приїдь ко мене!
Я спечу
Цукрове печиво, крихке і золотисте.
Я відчиню тобі і помовчу.
А потім спохвачусь. Запропоную сісти.
Спитаю: — Як живеш?
І знову помовчу.
А потім так буденно і звичайно
Скажу: — Ось зараз чаю скип’ячу!
І побіжу на кухню ставить чайник.
Я найдорожчу чашку розіб’ю,
Бо серце раптом стисне, як в лещатах.
Уламки підберу. Води поп’ю.
І знову повірю: це таки на щастя!

Колискова для світанку.

Не спіши, світанку, не спіши,
Не розплющуй вії золотаві,
Хоч роса лягла на тихі трави
І шумлять тривожні комиші,
Тільки ти, світанку, не спіши.

Літня ніч, як мить одна, мине.
Хай мене ще поцілує милий,
Ще нас пестощі не натомили,
Хай він поцілує ще мене!
Літня ніч, як мить одна, мине.

Зорі бачу я в його очах,
Губи не розстануться з губами,
Підожди, світанку, за горбами!
Ще вогонь жати в нас не зачах.
Зорі бачу я в його очах.

Не спіши, світанку, не спіши,
Дай ще налюбитись наостанку.
Я тебе послухаю, світанку,
Коли скажеш: — Жінко, не гріши!
Тільки ти, світанку, не спіши!

***

Твоє ім’я так легко, мов зітхання,
Зірвалося не з губ моїх, а з серця.
Невже таки... невже таке кохання
Прийшло не в квітні, а чекало серпня?

Вигадую?.. Вигадую... Можливо...
Прикрашую тебе? Либонь, прикрашую.
Та тільки чуєш: грім, і шум, і злива,
І райдуга над доленькою нашою.

І що тепер літа і сивина —
Вона від твого усміху розтане!
Це все-таки... це все-таки вона —
Ота любов, що перша і остання.

***

Ніч похмурою совою
Шерехнула по вікну.
Забери мене з собою,
Не лишай мене одну!

Прийде ранок за тобою,
Я його не прожену.
Забери мене з собою,
Не лишай мене одну!

Між вокзальною юрбою
Чуєш жалібну струну?
Забери мене з собою,
Не лишай мене одну!

Подивлюся вслід з журбою,
Тільки в думці ще гукну:
Забери мене з собою,
Не лишай мене одну!

***

Розплющу широко очі,
Бо ж я таки зовсім не сплю.
... Було, що якоїсь ночі
Ти говорив: — Люблю!

І раптом, зовсім не до речі,
Сумнівів зимна змія.
... А ти обіймав за плечі
І говорив: — Моя!

Синій туман мій обрій закрив.
Міцно затисну повіки.
А ти ж говорив, ти говорив,
Ти говорив:- Навіки!

***

Клич не клич — ніхто не озветься.
Тож на порозі марно не стій.
Чи тобі без мене щасливо живеться,
Несуджений мій?

Не журавль ти та й не синиця,
Скорше ти — стриж сизо-стрімкий.
Чи без мене тобі спокійно спиться,
Нелюблений мій?

Чого ж у сни мої прилітаєш?
Чого витискаєш сльозу з-під вій?
Чи ти ще хоч трохи мене пам’ятаєш,
Незабутній мій?

***

Так на душі святково і прозористо.
Прийди, прийди, мій дім не обмини!
І буде та любов, як щире золото,
Яке дарує сонце восени.

І буде ця любов такого чистою,
Немов вода, що з-під каміння б’є.
Віднині зачарованими числами
Позначено усе життя моє.

Що буде в нім: стрічання чи розлучення?
Висока радість чи глибокий біль?
Чеканнями та сумнівами змучена,
За все, за все я дякую тобі.

За літнє небо, зорями вмережане,
За вишні, що попадали в траву.
Якою ж я була необережною!
Та ось — люблю. І значить — я живу.

***

Прости, що все тебе люблю,
Що все не можу розлюбити.
Мій цвіт морозами побито,
Я гірко так за ним скорблю
І все-таки тебе люблю.

Великий день. Широкий світ.
А я на нього не зважаю.
Мені не ждати урожаю,
Бо облетів мій ніжний цвіт.
І все-таки — широкий світ!

Себе втішаю: — А, пусте!
От поболить і перестане,
За зимами весна настане
І сад мій знову зацвіте.

... А десь уста твої сумні.
Як гірко-солодко мені!

Звідки?

Звідки знає билина,
Що їй тягнутись до сонця?

Звідки знає краплина,
Що їй дорога до моря?

Як дізнається жоржина,
Що їй пора розцвітати?

Як дізнається жінка,
Що їй любити пора?

Ритми.

Милі,
Білі,
Зачаровані дерева,
Наче мрія нездійсненна,
Недосяжна висота.

Сини
Тіні —
Їх торкатися не треба.
На морозі стигнуть в мене
Неціловані уста.

Срібні,
Дрібні
Сипне зорі над містами,
Устилає ночі шлях.

— Любий! —
Губи.
Стисне болем до нестями.
Усміхнусь назло тривогам,
Тільки сум в моїх очах.

***

Звідки — і не знаю достеменно,
Та себе на тому все ловлю:
Завжди знаю. коли йде до мене
Чоловік, якого я люблю!

Він всміхнеться, ясно і щасливо, —
Як вино, той усміх пригублю.
От же є таке на світі диво —
Чоловік, якого я люблю!

Сліпоті жінок дивуюсь дуже, —
І нехай так лишиться, молю! —
Він минає їх — а їм байдуже —
Чоловік, якого я люблю!

Може, і в любов приходить будень,
Може, і грозу перетерлю,
Та для мене завжди святом буде
Чоловік, якого я люблю.

Може, час вогонь сердечний втишить.
Що зроблю, що я тоді зроблю,
Що зроблю, коли мене залишить
Чоловік, якого я люблю!

***

В сімнадцять кохають.
Ах, як кохають!
А в тридцять
за першим коханням зітхають.
А в сорок...
А в сорок вже все розуміють
І тільки тоді любити уміють.
В сімнадцять
в вас принца казкового бачать
І вади найменшої вам не пробачать.
А в тридцять
за все без кінця докоряють,
Всі ваші недоліки перебирають.
А в сорок...
А в сорок уміють простити.
І попрощатись. І відпустити.

***

Над озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди —
Над озером холодної води.

Тоді в воді купалися зірки.
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.

Тоді: — Моя-а! — кричав ти,
І луна тобі покірно: — Я-а! — відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірно-лагідна луна.

А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний проникає в серце.
- Твоя-а! — кричу я. А луна німа,
Бо ні тебе ні озера нема.

Твоє ім’я.

Дощ пройде,
пил приб’є,
Повітря до блиску вимиє,
І блискавка в небі напише твоє
Неповторне ім’я.

І дві дуги, наче дві руки,
Веселка з’єднає,
І щезнуть хмари, сірі й руді,
І грім сконає.

Остання блискавка скоро погасне,
Та сонце дощинки засвітить,
Щоб ім’я твоє неповторне і ясне
Сіяло над світом.

Розгублений вірш.

Що тепер нам з тобою робити,
Коли холодом тягне з дібров?
Ми з тобою не вміли любити,
Але ж в чому винна любов?

Одягнувши малинові шати,
Ось і вечір прийшов чорнобров.
Ми з тобою не вміли прощати,
Але в чому ж винна любов?

Місяць глянув оком голодним,
Та й знову за хмару зайшов.
Хай ми винні одне перед одним,
Але в чому ж винна любов?

***

На берегах тієї ріки,
Де колихалось латаття,
Розплелися мої вінки
І вицвіло плаття.

На берегах тієї ріки,
Де лебеді хлюпотали,
Порожніх гнізд чорні островки
Тільки і позостали.

На берегах тієї ріки,
Що вербами коси чесала,
На відстані моєї ріки
Пройшла самотня русалка.

На берегах тієї ріки,
Що тече й не минає,
Минають дні, місяці й роки,
Тільки тебе немає.

***

І пес твій на мене не гавкав,
І жінка твоя не дивилась,
І тільки вишня край фіртки
На мить листком притулилась,
Коли я біля неї стояла,
Така чужа-чужаниця.

А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.

Хоч небо іще ласкаве
І сонце в ньому розлито,
Та вже не весна на світі,
А тихе бабине літо,
Уже імлисті світанки,
І все холодніші ночі,
І в пса, що на мене дивився,
Чомусь посмутніли очі.
За вітром пливе павутина,
Хоч здавалось, вітру немає.
От і життя минуло!
Тільки любов не минає.

Сильніша від любові.

Коли я раптом обірву розмову,
Притихну і замовкну на півслов,
Це значить, що прийшла до мене знову
Поезія, сильніша від любові.

Мені твоє світитиме обличчя,
Лунатиме твій голос в шумі крові,
Та не держи, коли мене покличе
Поезія, сильніша від любові.

І ти на мене, милий мій, не сердься,
Не мруж очей і не нахмарюй брови,
Бо вже навік ввійшла до мого серця
Поезія, сильніша від любові.

І все життя мені іти по світу
Крізь сірий дощ і зорі малинові
Туди, де недосяжно мені світить
Поезія, сильніша від любові.

***

Як я тебе любила!
Сказала — і стало страшно.
Як я тебе любила —
Невже це день учорашній?
Мела завірюха в вікна,
В двері сердито била,
А я ще до того не звикла,
Я ще тебе любила.
Ми пили чай з лимоном,
Цілувались — все було мало,
І тихим, щасливим дзвоном
Слово “люблю” лунало.
Календар показував будень.
Вітер вив, як вовк у діброві.
Нам здавалось: кінця не буде
Ночі, негоді, любові.

На ранок погода стихла.
Земля незаймано-біла.
І я повторяю стиха:
— Як я тебе любила!

***

І будеш ти ходити без пари
По землі, що пересохла без дощу,
І тоді я свої білі хмари
До тебе спогадами відпущу.
Попливуть вони повільною юрбою,
Аж то вже не ти, а другий.
І зчорніють вони над тобою
Від моєї туги.
Ах, якою була я щасливою
За твоїм надійним плечем!
Упадуть мої хмари зливою,
Захлинуться моїм плечем.
І здійметься райдуга німбом,
І буде птах під нею кружити.
От і поплакала.
І легше ніби.
Треба жити.

***

Прощай, любове моя, прощай,
Ти вже на тому березі.
Ще сяють мені твої очі,
Та вже тінь лягла на чоло,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання!
Я простягаю руки,
Та між нами рвучка течія,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.
І догорає міст,
Що я сама підпалила,
І скапують в темну воду
Малинові краплі жару,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.

***

Давно
Це було, вже й пам’ять млою закрило.
Вікно
Своє відчиняла я досвіта в сад.
Вставала
В півнеба рум’яна ранкова зоря,
Збивала
З рясного цвіту прозору росу.
А ти
Щоранку виходив з рушником на плечах
Пройти
До сонної річки біля мого вікна.
... Давно
Це було, вже й пам’ять млою закрило.
Вікно
Своє відчиняла я досвіта в сад.

З ЖИВОЇ КРИНИЦІ.

***

А над Україною вже стільки сторіч
Ніч, та ніч, та ніч!
Ой і темно!
А українці залізли на піч —
Там тепло.
І скільки не плач, і скільки не клич:
— Де ви, люди?
Іди, ноче, пріч, душі не каліч!
Тільки луни...
А над Україною вже стільки сторіч
Дві сестри панують:
Що одна — неволя,
А друга — недоля
Ночують і днюють.
А над Україною вже стільки сторіч
Круки, круки, круки,
Що темної ночі випивають очі,
Як розкинеш руки.
А були ж діди, були прадіди
Буйні та відважні.
Чом же ваших надій не справдили
Правнуки ваші?
Чи своєї мужності в спадок не дали?
Чи дали гріхи на спокуту?
Що покірно ми в ями падали,
Не підвівши руку закуту?
А над Україною вже стільки сторіч
Ніч, та ніч, та ніч.
Матінко пресвята!
Та лунає клич:
— Женіть пітьму пріч!
Вже крайнеба світа!

Балада — пісня.

Зійшлися два українці
То й співають в три голоси,
Ой та дружно,
Ой та тужно!
А за ким вони так плакали-квилили?
А кого ж вони додому кликали
з моря синього,
з поля чистого,
з краю далекого?
А Дунай воду ніс тихо-тихенько,
А теплі роси спадали на укіс
дрібно-дрібненько,
А дівчата в тузі
калинами в лузі
чи топлями в полі
милих виглядали, дожидали.
А мати, біла, мов чайка,
Ішла до Почаєва
Матір Божу благати:
— О Діво Пречиста,
Верни мого сина
з моря синього,
з поля чистого,
з краю далекого!
А я ж йому голівоньку змию
у водиці тепленькій.
А я ж його присплю-приколишу
у постелі біленькій.
Зійшлися два українці
То й співають в три голоси,
Що дерева від жалю всихали,
Птахи на льоту помирали,
Що люди сльози втирали.

***

Серпень взяв під руку
золоту паляницю соняха
та й пішов до осені свататись.
Осінь почервоніла від ніяковості
і довго засоромлено перебирала
калинове намисто.
Потім забаглось їй похвалитись
приданим.
Відчинила мальовану жовтим
та червоним скриню,
виймала серпанки білі-білі,
а потім полотна ніжні-ніжні,
а потім подушка, аж пух з них посипався
і все довокла побіліло.
Так і не помітила, як стала зимою.

Повстанський марш.

А по вулицях коні цокають,
А по вулицях коні цокають,
Копитами цокають, в ряд ідуть.
А на конях хлопці, молоді повстанці,
Дай ти їм, Боже, добру путь!

А дівчата з вікон виглядають!
А дівчата з вікон виглядають!
У якої усмішка, в іншої сльоза.
Ще ж над головою небо чисте,
Та уже за обрієм устає гроза.

А хлопці на вікна озираються,
А хлопці на вікна озираються,
А хлопці співають від душі!
Буде хлопцям доля, доля невідома,
Будуть їм пристанищем ліс та комиші.

Матері до Бога припадають,
Матері до Бога припадають:
— Дай ти їм, Боже, добру путь!
Їдуть містом хлопці, пісню співають
І того не знають, що в вічність ідуть.

***

Козака несуть і коня ведуть.

На чорному коні тебе привезли.
Ой, леле!
Сонце кинуло золоті весла,
Хмарами дорогу стеле.
В губах твоїх ні кровиночки —
Як папірчик білий.
Я застигну на півхвилиночки:
Вбили!
Просто в серце тебе поцілила
Стріла-отрута.
Ой, недаром печальним цвітом
Цвіла моя рута!
До грудей твоїх припадаю:
Любий!
Від печалі я пропадаю —
Поможіть, люди!
Пов’яжу я чорну хустину,
Хліба й солі візьму з собою
Та й піду я не в гостину —
За живою водою.
Ноги сходжу по коліна,
Руки вроблю по лікоть,
А добуду-таки хоч краплину
Живлющого ліку.
Ой, ще будеш пісні співати
Під квітучими вишнями!
Ой, ще будеш дівчат цілувати!
Лиш мене не помітиш за іншими.

***

Приїхав до мене на велосипеді
ранок весняний.
Сонячне проміння в спицях виблискує,
голубий небосхил кермом вигнувся,
за пазухою птиці щебечуть,
за спиною вітер полощеться.
Ранок весняний
мене за собою покликав:
— Годі спати! Поїхали світ-заочі!
А я босоніж до вікна,
потім до дверей,
потім зупинилась посеред хати.
І хата ж не метена,
і я не заплетена.
і як же воно отак просто —
з першим-ліпшим ранком,
хоч би й він весняний,
та світ-заочі?

Ідилічний малюнок.

В літеплі мати доньку купала,
В настоях м’яти й любистку.
А доні щастя зозуля кувала
І вітри колихали колиску,
І срібні дощі по гаях розгублено,
Щоб їй квіти цвіли весінні,
І сонце в полях льони голубило
На рушники весільні,
Щоб в добрі і здоров’ї вік звікувала
Та не цуралася роду,
Їй зозуля багато літ накувала
І веселу, далеку дорогу.
І їй на щастя шовки пресвітлі
Вже ткали мудрі верстати.
І ріс десь хлопець, найкращий в світі,
Щоб їй чоловіком стати.

***

Рано-вранці та ще й на світанку
Тупнув кінь копитом біля мого ґанку.
Весь він рожевий, мов ранкова зоря.
— Сідай на мене, повезу за моря!
— Ні, коню, ні.
Що мені робити в чужій стороні?
Потім опівдні, посеред дня,
Побачила я золотого коня.
— Сідай на мене, повезу по полю,
Будемо шукати загублену долю.
— Ні. коню, ні.
Доля моя при мені.
Як червоний вечір зацвів у вікні,
Стукнув копитом червоний кінь:
— Годі сидіти, немов у темниці!
Їдемо шукати дива-таємниці!
— Ні. коню, ні.
Всі таємниці відомі мені.
Посеред ночі опівночі саме,
Чорний кінь край ґанку стукнув копитами.
І він мовчав. І я мовчала.
Сіла на нього, в темінь помчала.

Ще одна казка про птицю.

Коли до тебе прилетить жар-птиця,
То не питай її: — А ти назавше?
А ти мене ніколи не покинеш?
А ти нікому більш не співатимеш?

Ти просто вдячний будь, що прилетіла,
Вбирай очима всю її красу,
Запам’ятай її чудесну пісню,
А відлетіть захоче — не дрожи.
Хіба що тільки попроси її
Одне перо тобі подарувати,
Одне єдине золоте перо.

І все життя носи його на серці.

Дві старовинні козацькі пісні.

А з півночі їде ворог,
А з полудня летить ворон,
Летить ворон, тужно кряче:
— Горе тобі, небораче!
Уб’ють тебе серед ночі!
Вип’ю твої карі очі!
Буде мати голосити,
Буде Господа просити.
Запитає мати сива:
— Де могила мого сина,
Щоб прийшла я посидіти
Та калину посадити?

— Що він кряче, чорний ворон?
Сам я знаю, хто мій ворог.
Я нікого не займаю,
Та як треба — зброю маю.
Чорний ворон, дай мне спокій!
Моя птиця — сизий сокіл.

II

Ой, піду я битим шляхом
Та зустрінуся я з ляхом,
А байраками, ярами
Зустрінуся з татарами,
А за лісом, за полями
Зустрінуся з москалями.
Кругом мене обложили.
А бодай ви довго жили!
То ж чи битись чи миритись?
Чи молитись, чи сваритись?
Давай ділить, пане-ляше,
Доки твоє, доки — наше.
Вам, татари, знайдем місця —
Хай нам сонце, а вам — місяць.
А тобі, москалю — друже,
Я повірю, та не дуже.
Бери свою Московщину —
Лиши мою батьківщину.

***

Ой, повезли Галю темними лісами,
Прив’язали Галю до сосни косами...

А щоб слухала батька-матір
Та не рвалась в широкий світ!
І стали біля неї сосни на варті,
І до ніг їй послався калиновий цвіт.
І виходили з гущавини сарни й лисиці,
Не насмілювалися ближче підійти,
І тільки конвалія принесла росиці,
Щоб губи зволожила в час самоти.
Ой Галю, Галю, сестрице Галю,
Пройди крізь вогонь, крізь смертельну муку.
Брате мій вірний, темненький гаю,
Не видай нікому дівочого смутку.
В темному гаю вогонь догорає,
Сосни застигли годиною пізньою.
Всі болі світу серце збирає,
Щоб зробити їх власною піснею.

***

Козаче-соколе!

Випускала я сокола сизого,
Щоб летів він до неба синього.
Я ж була його приручила,
Тільки мене совість замучила:
Адже сокіл — свобідна птиця,
Його в клітці тримать не годиться,
Не клювати йому зерно,
А спивати червоне вино.
Подивилась вслід йому із журбою:
— Ти ж лети, мій соколе, Бог з тобою!

Я забула, що сокіл приручений,
Що літати він не научений.
Тільки в сонці блиснуло сизе пір’я —
Сів він до сусіденьки на подвір’я.

***

Ой, ще буде каяття, та не буде вороття.

Ой, ще буде каяття,
Та не буде вороття.
Буде ніч, довга ніч,
Як невдале життя.
Буде дощ по вікні,
Та годинник на стіні,
Та шматок паперу білий —
Написати мені.
Будеш писати мені листи,
Буде їх вітер мені нести,
А я конверта не розірву,
Бо я давно вже не там живу,
Бо я спокійно сплю уночі,
Сплю я у іншого на плечі,
І тільки сниться, — чи чуєш ти? —
Летять за вітром твої листи.

І приходить каяття,
Та немає вороття.

З пісні слова не викинеш.

Не викидайте слова з пісні!
Воно в рядку одвіку стало.
Опам’ятаєтесь, та пізно:
Було, і зникло, і пропало.

Здавалось: шкода невелика —
Замінимо і не помітим.
І вже не пісня, а каліка,
Мов птиця, що з крилом підбитим.

А слово світляком летючим
Блищить і в руки не дається.
А слово блискавкою з тучі
Гримить, і сердиться, й сміється.

Ви думали: слова — полова!
Ви думали: а ми старанно...
Не викидайте з пісні слова —
Залишиться болюча рана.

***

А на Україні, ой, на Україні
чорні тучі збираються грозовії —
одна туча з півночі, а другая — з півдня,
хочуть сонце заступити,
в каламуті утопити.

А на Україні, ой, на Україні
молоді громи перегукуються,
до бою збираються —
будуть про себе не дбати,
а тучі грозовії блискавками рубати.

А на Україні, ой, на Україні
встане веселка семицвітна в блакиті,
встане веселка в високості,
щоби нею брати рідні приїздили в гості.

А на Україні, ой, на Україні
засміється сонце непереможене,
молодим громам дякуючи,
веселку-веснянку вітаючи,
щоб нам разом до праці ставати
та в рідному краю
після бурі градової лад давати.
Отаке воно діється нині
на нашій славній на Україні.
Гей!!!