ОСТАННЯ ЗАГАДКА ГОГОЛЯ

Епістолярні ремінісценції

Kиїв – 2007

Щойно закипіла вода в сердитій, огорнутій власною парою  кавоварці, як у двері несміливо, ніби дитячою рукою, постукали. До редакційної кімнати легесенько ступила тендітна бабуся із зачіскою пізньої кульбабки та модною шкіряною сумочкою під пахвою. Кожна рисочка її милого обличчя, найменша складка одягу промовляли, що вона ніколи не заробляла на хліб із сапою на бурякових гонах, не перевиконувала норми на токарному верстаті, і, може, навіть ніколи не схилялася над розпеченою плитою з паруючими каструлями, або над ванною із замоченою звечора білизною. Це була аристократка середини позаминулого століття у сьогочасних шатах, не здатних приховати суті.
– Чи то ваші розвідки про Гоголя я читала в цім журналі? Якщо так, то мушу вам дещо оповісти, – почала вона без ознайомчих церемоній.
Я запросив гостю сісти, не питаючи згоди, посунув до неї чашечку кави по-редакційному – без цукру і блюдця – звів запитальний погляд.
Вона взяла каву до рук, не пила, а лише вдихала ароматний пар, примружуючи вдоволено очі, і раптом щасливо, невтримно засміялася тим тонкосрібним сміхом, що нагадував вистриби сонячних зайчиків по китицях розквітлого бузку біля Диканьки. Це був сміхозливний сонячний дощ над Полтавою, Яреськами і Сорочинцами.
– Даруйте! – не гасила усмішки в очах бабуся. – Напередодні вояжу до України мені був чи то передранковий сон, чи нічне видіння про оцю кімнату, і оцю каву. Її аромату я ні з яким не переплутаю. Якби ви з якоїсь причини не запропонували мені цього улюбленого напою Гоголя, то я б  нізащо не дала вам до рук його листів. Ця кава – перепустка до таємниці. Того й радію, що те ранкове пророцтво збулося.
Вона вийняла з сумочки перев’язаний малиновою стрічкою сувій поруділих від часу паперів, поклала його собі на коліна, ніби відстрочуючи мить прощання з ним, і взялася до кави. Не пила, а лише зволожувала губи духмяним напоєм, якого краще від мене ніхто в редакції не готує, бо ж  це був рецепт зі Львова від найдревнішого бібліографа наукової читальні, і смакувала приємну гіркоту.
– Наш старовинний чернігівський рід виїхав з Росії не від терору більшовиків, а як не дивно, від гніву царя за два роки до його зречення від престолу. Мій батько не вмів говорити навіть сановній особі те, що від нього хотіли чути. Він прорік правду, яка зробила нас вільними громадянами Франції ще до того, як її саму ледь не розмили хвилі російської еміграції.  Не буду переповідати довгої і трагічної історії вигнанців. Вам слід знати  лише суть.
Наша прабабуся, княгиня В. листувалася з Гоголем. Гадаю, вона й була однією з тих його таємниць, яких досі ніхто не розгадав. На жаль, я остання в нашім роду, і вже почуваюся так, що мушу ці листи комусь передати. Аби не лише я, а й інші люди знали Гоголя як українського письменника, котрий писав російською мовою. Навіть якби він писав італійською чи німецькою, то все одно був би українським письменником. Я завжди хотіла, щоб ці листи опинилися тут. І вже коли Україна не просто стала самостійною державою, а зішкребла з себе першу шкіру совєтизму, я зважилась на цю подорож. Я побувала в Полтаві, Миргороді, Сорочинцах, довідалася чимало цікавого, але серце моє мовчало.
Через нашу наукову читальню я діставала книги і копії всього, що писалося про Гоголя в світі. Скільки-то критиків і журналістів годував хлібом геній, але серед того потоку самомилування в Гоголі не траплялося того, хто б проник не лише в таємницю творчості, а й зболеного серця митця. В одній з ваших розвідок я зустріла те, про що не згадував ніхто й ніколи, окрім самого Гоголя в листах, натурально, невідомих вам та іншим дослідникам його творчості. То й був  мені сигнал. Тут ви все прочитаєте, впевнитесь у правдивості своєї гіпотези, як впевнилася в цьому я.
Вона нарешті подала папери. Від одного погляду на них я онімів. Ніби машина часу на повній швидкості загальмувала і помчала раптом у зворотній бік. Це був його почерк, знайомий мені з рукописів, котрі пощастило погортати в літературних музеях і архівах. Цей сувій пульсував таїною, що випирала з-під малинової стрічки, аби швидше дати відповідь не лише на моє запитання.
Три дні з непомірним хвилюванням, бурхливою ейфорією читав я ці листи, замерзав і палав від спраги, радів і обурювався, сумнівався і обнадіювався разом з їхнім автором. Я відкладав їх до шухляди столу, ходив навколо них колами і знову брався до читання.  Багато думок, викладених у них, були знайомі мені з листів Гоголя до інших адресатів. Але подавалися вони не так, не з тими інтонаціями, не з тим рівнем довірливості. Я читав, перечитував їх сам, тепер пропоную і вам.

Вляжтеся нічні віхоли! Не тупотіть перемерзлими степовими дорогами трійки із застудженими дзвіночками! Я прошу тиші – вона моя. Я заслужив її своїм терпінням і пошуками істини. Нехай сьогодні тільки мої не запряжені і не загнуздані думки мчать над світом. Я повинен колись сказати ці слова, я відважуюсь їх сказати, хоч би як Вами були сприйняті, якою б не була відповідь на них, і, мабуть так воно й станеться, навіть якби не було ніякої.

         16 січня 1846 р. Рим

Я про Вас часто думаю. Мабуть, і ви також іноді згадуєте мене, але мені цього мало. Так хочеться перемовитися з Вами словом, підійти, подивитися Вам у очі. Та не можу зайвий раз наблизитись. Бридоти, як видно, довкола Вас немало. Але що тут вдієш? Не було б її, не досягти нам і Царства небесного, забули б люди, що вони  на землі для того, аби нести  свій хрест.
Прикро, звичайно, що з Вами пов’язують скільки пліток, не забувайте, що їх розповсюджує диявол, а не люди, аби збентежити і позбавити того високого спокою, що необхідний нам для життя вищого, яким і повинні жити люди. Ця довгохвоста бестія як тільки помітить, що людина стала обережна і непіддатлива на велику спокусу, відразу починає підсипатися з дрібницями, дуже  добре розуміючи, що і безстрашний лев зрештою зареве, коли нападуть на нього безсилі комарі з усіх боків роєм.
Я вже давно переконався, що плітки розпускає диявол, а не людина. Людина часом від безділля чи й здуру бовкне слово без умислу, якого й не хотіла говорити. Це слово піде гуляти; інший знічев’я доточить до нього ще щось, і помалу-помалу вив’яжеться сама собою ціла історія. Справжнього автора годі відшукати. Не звинувачуйте нікого з домашніх. Пам’ятайте, що все на світі обман, все видається не тим, чим воно є насправді. Щоб не помилитися в людях, потрібно бачити їх так, як велить Христос. У цьому хай допоможе Вам Бог! Трудно стане жити нам, якщо забудемо хоч на хвилину, що буде наші дії ревізувати не сенатор, а той, кого нічим не підкупити і в кого зовсім інший погляд на все.
Втім, навіщо я повторюю це? Ви якось казали, що знаєте кожний написаний мною рядок. Якщо наш спільний знайомий давав Вам читати тоді ще не опубліковану “Розв’язку “Ревізора”, то Ви пригадаєте слова Першого комічного актора: “Що не кажи, але страшний той ревізор, котрий жде нас біля дверей могили. Неначе не знаєте, хто цей ревізор? Навіщо придурюватися? Ревізор цей – наша совість, що прокинулася, і змусить нас раптом глянути розплющеними очима на самих себе. Перед цим ревізором ніщо не сховається, тому що за вищим повелінням він посланий і відомо про нього стане тоді, коли вже жодного кроку не можна ступити назад. Несподівано відкриється перед тобою, в тобі ж таке страхіття, що від жаху настовбурчиться волосся. Тож краще ревізувати все, що є в нас, на початку життя, а не в кінці його. Замість порожніх балачок про себе і замилування собою побувати невідкладно у потворному душевному нашому місці, там, де безчинствують наші пристрасті, як огидні чиновники, викрадаючи казну власної душі нашої”.
Нехай не дивують Вас іноді надто серйозний тон мого листа, прямолінійні повчання. Ви ж самі просили давати поради для упокорення тривог душевних, і я охоче робитиму це по мірі свого розуміння світу і нас у цьому світі.
Що стосується мене, то робота над новою книгою йде якось в’яло, туго, мало оживлюється благодатним вогнем натхнення.
Прощавайте. Не забувайте адресу: Via de la Croce, № 81, 3 piano.
Хай сприяє Вам Господь у всіх добрих починаннях!
Ваш Гоголь.

22 лютого 1846 р. м. Москва
Вельмишановна пані!
Ви ще надто молода, не надбали ні знання про людей, не пізнали життя, словом – нічого того, що необхідне для надання допомоги душевної іншим; може таке статися, що ніколи цього й не надбаєте, але Ви маєте інші знаряддя, з якими Вам все можна. По-перше, Ви маєте красу, по-друге, незганьблене наклепами ім’я, по-третє, владу, якої і самі в собі не підозрюєте, владу чистоти душевної. Краса життя – це таємниця. Бог недарма повелів деяким із жінок бути красунями; недарма встановлено, щоб всіх однаково вражала краса, навіть і таких, котрі вже до всього байдужі і ні на що не здатні. Якщо лише один бездумний каприз красуні ставав причиною переворотів всесвітніх і змушував робити дурниці найрозумніших людей,  щоб було тоді, коли б цей каприз був осмислений і спрямований на добро? Скільки б доброго змогла тоді принести  світу красуня у порівнянні з іншими жінками! Отож, ця зброя сильна. Але Ви маєте таку високу красу, чисту чарівність якоїсь особливої, лише Вам притаманної незайманості, котрих я не вмію означити словом, але в котрій так і світиться всім Ваша глибинна душа.
Ось тут дозвольте застерегти. Не вважайте себе людиною зрілою, в якої характер і душа вже сформувалися настільки, що далі вже нікуди. Для християнина немає закінченого курсу; він до могили учень. Зазвичай з плином часу людина сягає повного розвитку ума в 30 років. Від 30 до 40 ще сяк-так ідуть вперед її сили; понад цей термін у ній вже ніщо не просувається, і все, що вона створює, не тільки не краще від попереднього, але навіть слабіше і холодніше. А ось для християнина цього не існує, там, де  для інших настає межа досконалості, там для нього вона лише починається. Найздібніші і найобдарованіші з людей, переступивши сорокарічну межу, тупіють, стомлюються і слабшають. Переберіть всіх філософів і найперших світових геніїв: краща їхня пора припадає на час повного змужніння; потім вони потроху виживали з розуму, а в старості впадали в дитинство. Але погляньте на життя всіх святих: Ви побачите, що вони міцніли розумом і силами духовними по мірі того, як наближалися до старості і смерті. Навіть ті з них, котрі від природи не отримали ніяких особливих дарів і вважалися завжди простими і недалекими, потім дивували мудрістю промов своїх. Чому це так? Тому, що в них прибувала сила, котру відчуває кожна людина тільки в літа своєї юності, коли вона мріє про подвиги, за які винагородою є загальне визнання, коли їй ввижається веселкова даль. Погасла перед нею даль – погасла і сила. Але перед християнином сяє даль вічно. Він як юнак, котрий прагне битви, йому є з чим воювати, тому що погляд його на самого себе постійно просвітлюється, відкриває нові недоліки в собі самому, з якими й потрібно битися знов і знов. Тому і вся сила його не лише не може згаснути  чи ослабнути, а бажання бути кращим і заслужити нагороду на небесах дає йому такі шпори, яких не може дати найбільшому честолюбцю його ненаситне честолюбство. Ось причина того, чому християнин іде вперед тоді, коли інші назад, і чому стає він чим далі розумнішим.
Розум є незрівнянно вищою здібністю, але вона досягається не інакше, як перемогою над пристрастями. Ним володіли тільки ті люди, котрі не зневажали внутрішнього виховання. Проте й розум не дає людині повних можливостей прориватися вперед. Є ще вища здібність, а ім’я їй – мудрість, і її може дати нам один Христос. Нею не наділяється ніхто з нас при народженні, вона є даром вищої благодаті небесної. Той, хто вже має і ум і розум, може отримати мудрість не інакше, як молячись про неї день і ніч, прохаючи її день і ніч у Бога, підносячи душу свою до глибинного незлобивства і прибираючи все всередині себе до найсвітлішої чистоти, щоб прийняти цю небесну гостю. Вона страшиться жител, де невпорядковане душевне господарство і немає повної злагоди в усьому. Якщо  ж вона ввійде в дім, тоді починається для людини небесне життя, і вона осягає всю дивну насолоду учнівства. Все стає для неї вчителем: найнікчемніший із людей може бути для нього вчителем. Із найпростішої породи видобуде він мудрість: найглупіший предмет повернеться до нього своїм мудрим боком і весь світ перед ним стане як одна відкрита книга вчення: більше від усіх буде він черпати з неї скарбів, тому що більше від усіх відчуватиме, що він учень. Та якщо він подумає хоч на мить, що наука його закінчена і він вже не учень, і сприйме за образу чийсь урок або повчання, мудрість раптом залишить його, він опиниться в пітьмі, як цар Соломон в останні свої дні.
Боюся стати Вам настирливим. Не сприймайте мої слова як повчання, а лише як здобуті старшою людиною у невпинних душевних пошуках і дерзаннях істини. Ними я ділюся не з першим зустрічним. За всі роки від колиски й донині я не надбав скарбів, цінніших від цих істин. Вже в минулому ті часи, коли я спішив поділитися з читачами скромних літературних трудів моїх тими істинами. Не всім вони подобалися, не всі їх оцінили, бо ж на багатьох вони впали несподівано і майже задарма. Тепер я стриманіший. Знаю, що Ви сумнівалися, вагалися перед тим як звернутися до мене за порадою, тому й ділюся своїми скарбами охоче. Ви ж самі вибирайте, що можна взяти беззастережно, а над чим варто задуматися.
Хай охороняє Вас Бог від недобрих людей і думок. Прощавайте.
Ваш Гоголь.

Освітіть мене світлом праведним сто свічей ясних! Зігрійте мене і заспокойте! На душі у мене так тихо і світло, що не знаю, кому дякувати за це; хто вимолив своїми чистими молитвами мені цей стан у Бога? О, нехай буде за це все його життя таким же світлим, як світлі мені ці хвилини! Освітіть мене світлом розуму сто свічок ясних, не дайте огорнути душу пітьмі суму – страшнішій і темнішій від глупої ночі. Де світло – там Господь мій, бо Він є світло для світу і немає в ньому ніякої темряви. А де Бог мій, там і душа моя, і всі помисли мої.

22 квітня 1846 р. Рим
Ви просите розповісти про моє дитинство. А я ті спогади майже всі по світах розвіяв. Пізно ми з Вами зустрілися, боюся, що вже не стане часу все повизбирувати і нанизати на дебелу нитку як разок доброго намиста. Признаюся, що завжди, як тільки намагаюся перенестися думками в юність, стає в мене на душі світло і любо. Там сонця і тепла більше, ніж в улюбленій моїй Італії.
Який прекрасний, який розкішний день в Малоросії! Які млосно жаркі ті години, коли полудень блищить в тиші і спеці і голубий незмірний океан, що пристрасним куполом вигнувся над землею, здається, заснув, весь потонув в імлі, обнімаючи і стискаючи її прекрасну у легких обіймах своїх! На небі жодної хмаринки. В полі ні звуку. Все ніби вмерло; зверху тільки, в небесній глибині, тремтить жайвір, і срібні пісні зістрибують по повітряних сходинках на закохану землю, та зрідка крик чайки або дзвінкий голос перепела відлунює в степу. Ліниво і бездумно, немов вийшли погуляти без мети, стоять підпираючи хмари дуби, і сліпучі удари сонячних променів підпалюють цілі живописні масиви листків, накидаючи на інші темну, як ніч, тінь, по котрій тільки за сильного вітру прискає золото. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах розсіюються над барвистими городами, освітленими ставними соняшниками. Сірі копиці сіна і золоті снопи хліба отаборилися в полі і кочують його безмірністю. Нагнулися від ваги плодів широкі гілки черешень, слив, яблунь, груш...
Ви це вже читали? У “Сорочинському ярмарку”. А, може, й ще десь. Мої твори – то я, то мої враження, спогади, почуття. І лише критики намагаються нас роз’єднати, Та це вже не під силу нікому на землі.
Не переповідатиму Вам всіх подій свого дитинства і юності. Їх, навіть призабутих, назбиралося б чималенько. Розповім краще про один із багатьох своїх  образів, які дехто вважає народженими уявою автора. Вони ж, із незначними змінами, добавками, взяті із життя, якого не можна пізнати, живучи в Москві, Петербурзі чи й навіть  у повітовому містечку.
Одного часу мій батько приятелював з багатим сусідом – князем Кочубеєм. Не раз і не два їздили ми в білоколонний палац, який архітектурою, парком рідкісних дерев і ставом з містками, гротами, островом троянд не поступався садибам європейських знатних вельмож. Не можу пояснити ні собі ні Вам, чому я почувався серед тієї розкоші скуто і ніяково. Куди приємнішим для мене було товариство диканських козаків, до яких батько заїздив після гостин у князя погомоніти про строки сівби жита і всілякі життєві клопоти.
Згодом, коли я вже навчався в Полтаві і Ніжині, завжди заїздив по дорозі до козаків сам. Навіть в перші візити з Петербурга хоч ненадовго завертав до своїх старовинних приятелів. У кожного з огрядних вусатих нащадків запорожців біля хати гілля гнулося від яблук, слив, груш. Далі стояли рядами вулики, біля яких безупину дзвеніли бджоли. За пасіками розстелялися левади, на яких паслися круторогі воли, а ближче до степової дороги весь простір займали баштани.
Вже з моїх творів Ви могли здогадатися про те, як я любив пасіки й баштани. Не лише за мед і кавуни, а за особливу філософію їх господарів. Пасічники й баштанники належать до того сорту людей, з якими мені ніколи не буває сумно. Підтоптані осідлі козаки завжди зустрічали мене як рідного. Ніби оповіщене проворними джурами, тут же сходилося полотняне товариство з усього кутка. На скатертині-самобранці з’являлися щільники, кавуни й дині, сирівець і всі дари садів. Діди називали мене молодим паничем Яновського і вимагали розповідей про життя та звички міщан – кожна міська витрибенька викликала в них спершу подив, а тоді сміх, кпини. Збадьорені медовухою, вони навперебій згадували молодість, минувшину, а мені лишалося мотати все на вус.
Серед цього довгочубого братства виділявся непомірно опасистий, сміхотливий і добродушний козак Пащенко – однаковий що в довжину, що в ширину. Носив він нехитро вишиту полотняну сорочку і такі ж полотняні безмежно широкі шаровари. До того ж, носив їх цілий тиждень як звичайно, а на свята повертав задом наперед. Там вони йому видавались чистіші. Щодня дід виводив на леваду пастися дві корови – обидві рябі: на одній чорні латки, на другій – руді. Коли дозрівав баштан, Пащенко перебирався жити в курінь, зроблений з ліщинових дуг і соломи. Тут же в казані варив відро картоплі, яку з’їдав за один раз, запиваючи глечиком кислого молока, принесеним бабою, яка й досі називала його серденьком, а він її – пташкою.
Тож для  свого Пузатого Пацюка я взяв Пащенка цілого як є – із апетитом за шістьох косарів, з тими широкими шароварами, що який би широкий крок він не ступив, ніг не було видно. Якщо йому чогось бракувало до створеного моєю уявою образу, то і в Диканьці, і в Яновщині було в кого позичити для колориту не тільки свитку чи шаровари.
Втім, я не багато вигадував. Можу Вам признатися, що будова моїх творінь поєднана тісно з моєю власною будовою, тому що ніяка проповідь не в силах так подіяти, як низка живих прикладів, взятих із тієї землі, з того ж тіла, з якого створені і ми.
Тут не втримаюсь від поради для сприяння Вашій художній творчості. Таку я свого часу давав безмірно мною любимому поету Язикову і мав за це від нього вдячність. Розділіть ранок на дві половини. Початок кожної з них протягом чверті години віддайте постійному читанню однієї й тієї ж книги, по одній сторінці, не більше: щоб це стало безпремінним законом, як послух, накладений на послушника. Для першого читання можна взяти “Наслідування Христу”, як ліки від різних душевних неспокоїв і тривог. Для другого читання – після 12 годин  – візьміть Біблію, почніть з книги Іова. Заняття це повинне починатися в одну і ту ж годину щодня, хвилина в хвилину. Внаслідок цього обидва розділені проміжки часу краще наповняться всілякими розумними заняттями і роздумами. І не забудьте згадувати того, хто оце все Вам порадив. Ще краще, покладіть цього листа так, щоб він завжди був під рукою. Я не знаю сили свого слова, але вона є. Якщо Ви повірите в неї, то відчуєте не раз, як відчувають багато моїх адресантів, котрі одержуючи мої листи, деяку полегкість.
Якби Ви попросили мене пояснити цю мою загадку, то я не зможу цього зробити, хоч би й хотів. Часто сидячи перед каміном і дивлячись на танець вогню, я бачив дороги, якими вже проїхав колись, але, що дивніше, і ті, мені невідомі, що й не знати, чи випаде ще проїхати ними. А коли видиво доріг зникало, то їх заступав Псел-річка, посеред якої я з’явився на світ.
Ви, очевидно, подивуєтесь цим словам, адже як добра моя знайома, знаєте, що я народився у Сорочинцах, де й хрещений, і записаний у церковну книгу. Та хто ж Вам і де напише, що такий-то раб Божий прийшов на цей світ у лісі чи в полі, тим  більше – посеред річки?
Бідна моя матінка кілька літ підряд народжувала мертвих дітей. Тієї весни, коли мав з’явитися на світ Божий я, батько попросив свого приятеля доктора Трохимовського взяти матінку у Сорочинці під свій нагляд. Її везли не кіньми, а парою круторогих завжди спокійних волів. У Баранівці мосту не було, на той бік Псла переправлялися через мілкий брід. Але на той час річка непомірно поширшала від талих вод і воли нізащо не хотіли забродити в холодну і страшну для них воду. Ніхто не знає, що зробив погонич, але раптом завжди розважливі наші рогаті велетні зірвалися з місця і понеслися в широку річку. Коли вода сягнула їм до черева і обидва береги були однаково далеко, воли здивовано стали. У переляканої моєї матінки почалися пологи. На високо вимощеному сіном возі посеред повноводого весняного Псла на світ з’явився я. Ніхто й не думав, що я виживу. Але поспішили в Сорочинці. В домі Трохимовського того ж дня мене й охрестили, щоб не помер нехристом. Лікар зробив усе, аби жили і я, і матінка.
Чи то від такої дивної з’яви на цей світ, чи від успадкованої з діда-прадіда в нашому роду загадки, у мені поселилась якась дивна сила. У кожного, хто мене немовлям брав на руки, зникав головний біль, наставала полегкість в руках і грудях. Як тільки це помітили, то мене майже не спускали з рук, чому не раділа, а часто й гнівалась матінка. Її можна зрозуміти – надто тяжко я їй дістався.
В роки отроцтва, навіть на початку навчання в Ніжині, мене діймали якісь золотушні недуги. Вони робили моє тіло непривабливим, зовсім закрили струпами той природжений дар полегшувати доторком рук біль інших. Очевидно, цей дар виник із страждань моєї матінки. Він повернувся в мій організм у холодному Петербурзі, коли страждання мої душевні й тілесні не вміщалися в серці. Перші ознаки він подав після молитви, коли я сидів ночами перед полум’ям свічки над рукописом “Вечорів”, і відтоді не полишав мене ніколи. Все, що відбулося в душі моїй, що вистраждалося в ній у тиші і роздумах, вистраждалося для добра, для того, щоб я насправді був корисним іншим.
Особливо виразно відчув я Божий дар, коли працював над “Мертвими душами”. Бували дні, коли я силоміць ставав до конторки, мало не прив’язував себе до неї, а здатність творити все не верталась. Від напруження боліла голова. З великим зусиллям вдалося мені як-небудь випустити в світ першу частину поеми, ніби для того, щоб побачити на ній, як ще я був далеко від того, про що мріяв, до чого поривався. Після цього пірнув я знову в апатію і безнадію. Обгризалось перо, розладнувались нерви і сили – нічого путнього не виходило. Я вже думав, що здатність писати залишила мене і як Спаситель повторював: “Боже мій, Боже мій, навіщо Ти мене покинув?”. Та раптом хвороби і тяжкий душевний стан, які відірвали мене від усього і навіть від самої думки про мистецтво, повернули до того, до чого раніше, ніж стати письменником, вже мав я бажання: до спостереження внутрішнього над людиною і над душею людською. О, настільки глибше перед тобою розкривається це пізнання, коли починаєш з власної душі! На цьому шляху мимоволі ближче зустрінешся з тим єдиним, божественність якого якби й відкинув цей світ, то вже цієї останньої властивості не в силах відкинути. Хіба вже осліпне або зовсім зникне розум. Цим крутим поворотом, що стався незалежно від моєї волі, дано мені заглянути глибше в душу взагалі і дізнатися, що існують її вищі ступені і виміри. З тих пір здатність творити стала пробуджуватися все частіше, живі образи починали чітко виходити з імли, робота, нехай із сумнівами, ваганнями, переписуванням по кілька разів однієї сторінки, все ж просувалася вперед, навіть мова ставала більш правильною і яскравою, а стиль міцнів.
Деякі критики іноді звинувачують мене в тому, що мої твори повчають. Але більшість моїх друзів переконують в протилежному. Вони твердять, що мої книги і листи не повчають, а навчають. Тому я так багато роботи завдаю пошті, ніколи не лінюсь писати листи, бо навчаючи інших, сам навчаюся. Коли до моїх життєвих незгод приєдналися ще й тяжкі сумніви, страждання тілесні й душевні,  всі за покликом якогось інстинкту почали звертатися до мене, вимагаючи допомоги й порад. Тільки тепер я пізнав спорідненість людських душ між собою. Варто лише добряче настраждатися самому, як  уже всі страждальці стають тобі зрозумілі і майже знаєш, що треба сказати їм. Але й цього мало; твій ум прояснюється – досі невідомі ситуації і дії людей стають раптом відомими, відчуваєш, що кому з них потрібно.
Останнім часом я отримую листи від людей майже зовсім мені незнайомих, і доводиться давати на них відповіді такі, яких би я не зміг дати ніколи до цього. А я, між іншим,  ніскільки не розумніший від них. Я знаю людей, котрі набагато розумніші й освіченіші за мене і могли б дати поради в кілька разів корисніші, але вони цього не роблять, навіть і не знають, як це робити. Великий Бог, що умудряє нас! І чим же умудряє? Тим самим горем, якого ми уникаємо, хочемо сховатися від нього. Через страждання і горе визначено нам добувати крихітки мудрості, якої не дають книги. Але хто вже надбав одну з цих крихіток, той не має права приховувати її від інших. Вона не твоя, а Боже надбання. Бог її виробив у тобі, він дає нам свій дар для того, щоб ми служили братам нашим.
Самому ж мені той дар, та нерозгадана таємниця і допомагає, і шкодить. Від неї у мене все розладнане всередині. Коли я, наприклад, бачу як на вулиці хтось спіткнувся, уява тієї  ж миті хапається за це, починає розвивати сюжет. Я раптом чітко побачу, яким найгіршим фіналом все закінчиться, але нічим допомогти не можу. Я довго мучусь від таких своїх провидінь, не сплю, і це підточує мої сили. Та одночасно цей дар змушує безперестанку виправляти написане. Завжди, коли починаю перечитувати рукопис, через написані рядки бачу ще не написані, а меж для вдосконалення, як Ви знаєте, немає. Якщо з’явилося з-під мого пера щось поспішне, то це тільки тому, що я мало його перечитував, потреба в хлібі насущному негайно гнала до видавця.
Відчуваю, що добряче стомив Вас. На сьогодні вистачить. Я писатиму Вам ще. Коли побачив Вас після такої довгої розлуки у графа N., зрозумів, що не зможу не думати про Вас, не говорити з Вами подумки, не писати Вам.
Прощавайте! Молюсь душею за все, що миле і дороге Вашому серцю. Будьте світлі, бо світло прийдешнє; чим темнішим стає на мить небосхил наш, тим радіснішим повинен бути погляд наш, адже затемнений небосхил є вісником світлого і урочистого світанку. Безгранична, нескінченна, безмеж-ніша за саму вічність любов Бога до людини. Прощавайте!
Ваш Гоголь.

Як холодно! Ніби ніколи не настане літо. Ніби ніде на цілім світі немає країн з пальмами. Холод заповзає в тіло і душу, в’є в серці гніздо з колючок. Не віє теплом і від листів тих, хто ще недавно медоточив похвалами... Немає поруч теплої рідної руки... Мозок, як перемерзла пустельна дорога в степу, гуде від сповільнених холодних думок. Вони ще намагаються кудись поспішати, спотикаються, падають, зводяться і знову бредуть до небокраю. Там, за обрієм, відчувається щось нове, небачене, воно все з далекого майбутнього. Мого? Росії? Нових поколінь? Ще не помітні навіть його обриси. Відчуваю лише, що воно світле і велике... От тільки супроводить його чомусь надщерблений гул, як у дзвона на Миргородській дзвіниці. Але саме від того надщербленого  несвятечного гулу в небі далекої батьківщини думки одержують надію і несуть від небокраю в серце ледь чутне тепло.

                                                                  29 листопада 1846, м. Неаполь
Вельмишановна пані. Коли посилаєте свою молитву Господу, моліться і за мене. Знаю, що Вам тепер тяжко. Але, повірте, мені також нелегко. Все, що посилається нам, наповнене змістом, і не надякується згодом душа наша за всі трудні і тяжкі хвилини життя. Тож укріпімось духом! Приймімо все, що посилається нам Богом, і возлюбімо все послане, і, яким би воно не видалось гірким, приймімо за солодкий дар від руки Його. Зле не посилається Богом, але попускається нам для того лише, щоб ми в цей час сильніше звернулись до Нього, притулились ближче до Нього, як дитя до матері, що побачило предмет, який  налякав його; попросивши у Нього сили проти зла. Тож зрадіймо приходу зла як можливості наблизитися ще ближче до Бога. Хрестом склавши руки і піднявши до Нього очі, щохвилини повторюймо: “Нехай буде воля Твоя” – і все приймімо благословляючи і саму журбу, і нудьгу, і тяжку хворобу.
Щоб написати Вам ці слова, мені треба було багато пережити, витерпіти. Я довго йшов до Бога. В дитинстві, коли мене намагались силоміць привернути до нього, я налякався в церкві картини Страшного суду і сприймав віру як невимовний страх, неминучу кару і муку невідомо за що. Лише коли почав осягати життя в усіх його проявах, сумніватися, терзатися в пошуках відповіді на головне запитання, страждати – з очей і серця впала темна завіса. Світло Слова, тепло Мудрості супроводжували мене в тяжкі і радісні хвилини. Я прийшов до Христа скоріше протестантською, ніж католицькою дорогою. Аналіз над душею людини таким способом, яким його не робили інші, став причиною того, що я стрівся з Христом, зачудований спершу Його мудрістю людською і нечуваним доти знанням душі, а вже потім схиляючись перед божественністю Його.
Тепер я вдень і вночі дякую Богу за те, що не відвернувся від мене недостойного, дарував шлях той і зустріч ту. Я ніколи не сумнівався і не розкаювався у вірі своїй. Навпаки, коли під час молитви не з’являлося світло у очах і душі моїй, я боявся, що за гріхи мої Господь лишив мене уваги і покровительства свого.  І тоді я молився ще завзятіше. Чи не за молитви мої, не за віру мою знайшлися люди, котрі кинули в мене каменем? Ні, я навіть в думках ніколи не причисляв себе до учнів Христа, які несли Слово язичникам і терпіли побиття камінням, кару чи навіть приймали смерть. Але я уявити не міг, щоб за слова віри в державі, де так багато золочених церковних бань підпирають небо хрестами, де визнають віру государ і народ, раптом знайшлися люди, і то люди, які претендують на місце вчителів у суспільстві, які   піддали такому шельмуванню віруючого. Признатися, це мене потрясло, я впав у відчай. Страшна хандра заволоділа мною. На щастя, є засіб пережити тяжкі хвилини, коли страждання душевні або тілесні бувають нестерпними. Його відкрив я під час сильних душевних потрясінь, тож поділюся й з Вами.
Якщо наляже такий стан, вдайтеся до плачу, сліз. Моліться ридаючи й плачучи. Моліться не так, як моляться сидячи в затишній кімнаті, а так, як молиться потопаючий у хвилях морських, схопившись за останню дошку. Немає горя і хвороби душевної чи фізичної, котрої не можна було б виплакати сльозами. Давид розливався в журбі, обливаючи одр сльозами, і одержав тут же дивну втіху. Пророки ридали цілими днями, прагнучи почути з неба голос Бога, і тільки після щедрого джерела сліз полегшувалася душа їхня, прозрівали очі і ухо чуло Божий голос. Не шкодуйте сліз. Нехай потрясається ними все єство Ваше; таке потрясіння благодатне. Іноді лікарі вживають всіх засобів для того, щоб викликати потрясіння у хворого, яке б пересилило хворобу – і не можуть.
Багато зустрічається на кожному кроці таємниць, котрих ми навіть і не намагаємося розгадати. Хіба дошукується хтось із нас, що означають перепони і нещастя на нашому шляху, для чого вони? Найтерплячіші говорять зазвичай: “Так Богу угодно”. А для чого це Богу угодно? Чого хоче від нас Бог цим нещастям? – таких запитань ніхто не ставить собі. Часто ми б повинні просити не про відвернення від нас нещасть, а про прозріння, про прояснення таємного їх смислу і про просвітлення очей наших. Звідки нам знати, може, це горе і ці страждання посилаються нам саме для того, щоб викликати в нас той душевний крик, котрий ніяк не вирвався б без них.
Голос із глибини стражденної душі вже є допомогою іншому страждальцю. Ні, не мідною копійкою ми повинні подавати милостиню: мідна копійка прийметься від того, хто на її здобуття вжив всі дані йому Богом здібності. Ми хіба вжили наші здібності? Де наші діла? Чи не часто в хвилини біди промовляє людина: “Господи, за що доводиться мені стільки терпіти? Здається, я нікому не зробив зла на своїм віку, нікого не образив”.  Але що скаже він, коли в душі відлунять у відповідь на ці такі слова: “А що зробив ти доброго? Чи ти покликаний лише для того, щоб не робити зла? Де свідчення любові твоєї до свого ближнього – першої умови християнства?  Багато ще у нас тайн, глибокий смисл нещасть!
Стан страждаючої душі – вже святиня, і все, що виходить звідти, дорогоцінне. Раніше, коли я ще не відчував глибоких потрясінь душевних, а сили мої душевні ще спали, вбачав я в Давидових псалмах тільки захоплення в хвилини ліричного настрою, вільного від турбот і неспокою життя. Але тепер, коли більше проясніли очі мої, чую я в кожному слові суть його і бачу, що все це є не що інше, як вияв ніжної глибоко страждаючої душі, котра щохвилини стрясається і тривожиться, та не знаходить собі спокою і прихистку ні в кого з людей. Все тут сердечний крик і непритворний всезахоплюючий порив до Бога. Ось чому лишаються вони найкращими молитвами досі, впродовж тисячоліть дають втіху душі. Перечитайте їх уважно, або, краще, в скорботну хвилину відкрийте Книгу наугад і перша прочитана псалма, напевне, буде співзвучна стану Вашої душі. Оскільки Ви беретеся за перо, то з душі Вашої повинні зринути псалми, не схожі на ті, що випливають із Ваших страждань і скорбот. Вони можуть бути більш зрозумілі для нинішнього людства, тому що і самі страждання і скорботи Ваші більш зрозумілі Вашим стражданням, ніж страждання і скорботи Давидові.
Все написане тут мною для Вас прочитайте уважно, бо вона писане з душевним співчуттям і всім устремлінням серця, а тому якими б слабими не були мої слова, але Бог, що наділяє силою всяке душевне слово і добре устремління, напевне, поверне і це на Вашу користь.
Чую, що за цим листом мене застане ранок. Але тема ця ніколи не стомлювала мене, якщо говорив про це з друзями. І якщо вже взявся радити Вам, то прийміть ще одну пораду з мого особистого досвіду. У яку б країну не завела мене доля, я, якщо приїздив не вночі, завжди заходив до храмів Божих. Найбільше мою увагу привертали вівтарі. Кожний з них – своє бачення художником і віруючими єдиного Творця, діянь Спасителя. І хоч майже на всіх іконах Господь змальований у образі людському, мені чомусь ближче ті, де цей образ ледь проступає з хмар, розливається світлом, бо ж хоч і створені ми за образом і подобою Творця, та нікому не дано бачити Його. Навіть Мойсей чув лише голос із хмар, або з палаючого куща. Тому я під час молитви заплющую очі і виповнююсь внутрішнім світлом, яке несе у височінь, до того яскравого, що в хмарах на небі оточує Творця, що ним самим і є.
На своїм віку я стрічав одного художника, який задумав змалювати образ Божий, і йому після нескінченно довгих сумнівів, проб, пошуків дано було це зробити. Якраз тоді, коли серце його терзалось розпачем, а рука терпла від невпинних ударів пензлем по полотну, я написав йому молитву, що зринула в мені колись не вся відразу, а нанизуючись слово за словом, ніби перли на цупку нитку. Посилаю її і Вам яко людині творчій, відкритій для добра.
“Зови мене до себе, Боже мій, силою святої любові Твоєї. Ні на мить буття мого не полишай мене; будь учасником у труді моїм, для нього ж Ти явив мене на світ, тож нехай, звершуючи його, прибуду весь в Тобі, Отче мій, Тебе єдиного уявляючи день і ніч подумки перед очима моїми. Нехай буду німий на світі, нехай збайдужіє душа моя до всього, окрім Тебе єдиного, нехай збайдужіє серце моє до життєвих скорбот і бур, адже їх зчиняє сатана на скаламучення духу мого; не надіятимусь ні на кого, хто живе на землі, лиш на Тебе єдиного, владико і владарю мій! Вірю ж бо, що Ти в силах підтримати мене; вірю, що і оце саме діло рук моїх, над ним же працюю нині не від моєї волі, а від святої волі Твоєї. Ти поселив у мені першу мисль про нього; Ти і зростив її, зростивши і мене самого для неї; Ти ж дав сили викінчити Тобою підказане, підпорядковуючи все спасінню моєму, насилаючи скорботу для пом’якшення серця мого, обрушуючи гоніння на часті прохання милості Твоєї і на одержання найсильнішої любові до Тебе – нею нехай же спалахне і загориться віднині душа моя, славлячи святе ім’я Твоє нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь”.
В усяку гірку і трудну хвилину, помолившись в душі, щиро візьміться за читання тих правил, які я залишив Вам під час останньої зустрічі. Вникайте уважно в смисл кожного слова,  тому, що воно багатозначне і відразу багато можна не зрозуміти. Не зневажайте цих правил, всі вони добуті з душевного досвіду, підтверджені святими прикладами, і тому прийміть їх як повеління самого Бога. Це не випадково так сталось, що правила ці потрапили Вам до рук. Тут була воля вища. Ми всі знаряддя Божого провидіння. Воно обертає нас для нас же. Якщо хто-небудь чогось від нас вимагає чи просить іменем Бога, і якщо його прохання не перечить ні в чому Богу, тоді слова його слід сприйняти за слова самого Бога. Сам Бог його устами проявляє свою волю. Так я звик вірити і підтвердження  тому знаходив скрізь. Ви також зустрінете це в багатьох святих книгах, котрі, напевне, трапиться Вам потім читати, а найбільше знайдете підтвердження цьому у глибині власної душі.
Ось і все, що я вважав за необхідне сказати Вам. Що ж стосується власне мене, то я досить здоровий, про Вас думаю постійно. Зацим прощавайте! Будьмо веселіші і бадьоріші духом і докажімо Богу, що ми вміємо надіятись на Нього, хоч би все йшло наперекір, вміємо любити Його не тому лише, що він виконує те, що нам подобається. Ні, докажімо Йому, що ми вміємо Його любити не торгуючись з ним, безкорисливою любов’ю.  Як тільки ми це встигнемо доказати Йому, тоді все буде за бажанням нашим, і жодна молитва наша не залишиться непочутою.
Написав Вам багато – і це потреба душі моєї. Прощавайте! Хай завжди буде світло в душі Вашій!
Ваш Гоголь.

О, як непосильно важко мені впорядковувати своє душевне господарство! Маєток надано в управління великий, а економ ще дуже слабий, не навчений, як у цьому маєтку давати лад. Допоможи мені, Боже мій, досягти тієї простоти, яка іншому ще при народженні закладається в душу. Знаю, що я її повинен здобувати на тернистих стежках, зазнаючи всіляких поразок. Наївний, я чомусь думаю, що мушу продовжувати пошуки, хоча це швидше погоня за луною в лісі. Та мушу, мушу гнатися!

9 квітня 1847р. м. Неаполь
Вважаю за необхідне написати Вам хоч частину моєї сповіді. Чи потрібна вона Вам? Ви, може, подивитесь з погордою на те, що непокоїть серце моє, змушує його битися частіше від однієї згадки про Вас. Нехай стане Вам із цієї сповіді відомо, що я багато страждав після тієї розмови нашої в Петербурзі, душа моя так нестерпно нила, так тяжко ставало на серці, що й висловити не можу. Страждання ставали ще тяжчими від того, що я ні з ким не міг поділитися цією таємницею, попросити поради, отримати співчуття. Найближчому другу я б не посмів розповісти про моє святе почуття, щоб не кинути на Вас бодай тіні підозри, з якої виникають плітки, пересуди. Наша таємниця повинна була залишитися для світу невідкритою, бо я ні на мить не переставав дивуватися, як все це сталося, що поєднало наші думки, погляди. Я не вмію і нині цього пояснити. Якщо Бог так дивно зводить людей, то це для чогось  потрібно. Я знав, що ми ніколи не будемо разом, але знав тоді і впевнений тепер, що до останнього поруху мого серця Ваш образ, Ваш погляд, Ваш голос буде в ньому.
Коли я тоді думав про Вас, а це і тепер  трапляється часто, я думав: “Кому Ви дістанетесь? Чи буде він врівні з Вами і дасть Вам щастя, якого Ви гідні?” Я перебирав усіх молодих людей наших в Петербурзі: той просто дурний, інший одержав мізерне макове зернятко ума і вже хоче висловити його всьому світу; той ні дурний ні розумний, але бездушний, як сам Петербург. І ось такий несподіваний обранець... У долі викрутаси непередбачувані. Я рад, що Ваша любов дісталась гідному обранцю. Хоча і ревнощі, і біль, і розпач терзали тоді мою душу. Перо випадало з рук. Мене вилікувала дорога. Мене врятувала любов до всього людства взагалі, і ні до кого з-поміж нього зокрема. Згодом стало все важче пробуджувати іржавіючи струни в глибині серця – воно, мабуть, закам’яніло. Скажу Вам лише, що тяжко опинитися старцем у літах, які ще належать юності. Жахливо виявити в собі попіл замість полум’я.  В моєму серці залишилася всього одна жарина. Вона не гасне завдяки теплому спогаду про наші зустрічі, які я повертаю з минулих літ у своє самотнє і холодне сьогодення.
Згадайте мудрі слова Єкклесіаста: “Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем”. Тож не нова на землі любов і наша розлука.
Давним-давно, неначе вічність тому, починав я в Петербурзі поприще своє. Як кожний юнак, який думає про життя своє, писав тоді одному своєму товаришу, котрий першим з нас зазнав найбільшого на світі блага –  любові, як я її розумів. Пронеслися на вороних роки, а я й тепер можу повторити ті слова, бо ж немає нічого нового під сонцем.
Справді-бо, прекрасна, полум’яна, томлива любов до шлюбу; але той тільки виявив один порив, одну спробу до любові, хто покохав до шлюбу. Ця любов не повна; вона тільки початок, миттєвий, хоча й сильний ентузіазм, котрий надовго потрясає весь організм людини. А от друга частина, то, власне, сама книга – тому що перша тільки передмова до неї,  сторінка. Вона ціле море тихої насолоди, якої з кожним днем стає все більше й більше, і тому з посиленою приємністю дивуєшся, якою вона видавалась непомітною і звичайною. Це художник, закоханий у твір великого майстра, від якого він вже ніколи не відриває погляду і щодень відкриває в ньому все нові й нові чарівні, геніальні риси, дивуючись сам собі, що не розгледів їх раніше. Любов до шлюбу – вірші Язикова: вони ефектні, вогняні і на перший погляд оволодівають всіма почуттями. Але після шлюбу любов – це поезія Пушкіна: вона не раптово охоплює вас, та чим більше поринаєш в неї, тим більше вона відкривається, розгортається і врешті перетворюється на величний безкраїй океан, в який чим більше вдивляєшся, тим більше він здається безмежнішим, і тоді вірші Язикова  видаються лише частиною, невеликою рікою, яка впадає в цей океан.
Знаю, що виглядаю перед Вами смішним з цими міркуваннями. Адже описувати Вам, людині, яка зазнала щасливої любові, про те, що таке любов, це все одно, що описувати чорношкірому мешканцю Африки, котрий сидить на пальмі, яка та пальма висока і які смачні родять на ній плоди. Я Вам пишу тому, що це потреба моєї душі. А душа моя знемагає, як не бадьорюсь, як не прагну бути спокійним. Стосунки мої ускладнилися з усіма тими друзями, які поспішили подружити зі мною, не пізнавши мене. Як у мене остаточно не запаморочилося в голові, як я не втратив глузду від усієї цієї безтолковщини, цього і сам не можу зрозуміти. Зараз, як ніколи, мені потрібен душевний монастир.
Що сказати Вам про мій хворобливий стан? Моліться за мене Богу – ось все, що можу сказати. Моліться, щоб Він послав мені серед випробувань, якими б тяжкими вони не були, якомога більше світлих хвилин, потрібних для того, щоб нарешті сказати все те, для чого я творив свій внутрішній світ, для чого були послані мені і тяжкі хвилини і хвороби. Ось про що мені тепер потрібно молитися і про що необхідно щоб молились за мене всі близькі мені люди.
Прощавайте. Зичу Вам ясного спокою в душі – найважливішого в світі надбання.
Ваш Гоголь.

Господи, Боже спасіння мого, нахили Своє вухо до зойку мого, бо вже душа моя наситилась нещастями! Бо вже не знаю, чи ще живу, чи вже мене немає! Холод, невідступний холод заповзає в саме серце і немає засобу його позбутися. Все ближче той час, коли востаннє колихнеться вогник свічки. А я ще й досі не знаю, хто я, для чого живу на світі, де моя вітчизна. Господи, хто я? Де я? Навіть якщо не знайду відповіді на це запитання, не покидай мене, бо Ти один моє світло, й тепло, й спасіння моє!

14 грудня 1847 р., Неаполь

Чим більше років відлічує мені невблаганний Хронос, тим частіше в години вечірніх роздумів вертаю подумки до джерел своїх, намагаюсь зрозуміти, хто я,  що для мене той край, де залишилось моє гніздо. Птиці перелітні щовесни до своїх гнізд вертають, мене ж доля до свого завертає так рідко, що лише серце щемить від згадки. Хоч, чого йому щеміти, коли мій край, моя Украйна, завжди в ньому – стулю повіки, і вже я в батьківському саду, де ще з дідизни стоять яблуні та груші, а за ними вже й ті, що я посадив.
Коли ще я підбирався до “Тараса Бульби” та рився в скрині історії, не раз мене огортали гарячі хвилі, тверділа думка, що і я українець, що і мій по матері рід Лизогубів шаблями боронив вітчизну. І для нього оббреханий гетьман Мазепа зміцнював  Могилянську академію, будував храми й монастирі. Це і в мене ще в 1765 році “Жалуваною грамотою містам” було забрано самоврядування, яке до цього існувало в Україні п’ять віків.
Втім, не буду Вас дражнити. Я давно помітив, коли при великоросах заходить мова про Украйну – це їх дратує. Ще жодного не вдалось зустріти, який би не подав знаку своєї вищості над хохлами. Це все від гордині і невігластва.
Працюючи над своїми лекціями з історії, над “Тарасом Бульбою”, я опечалився прикрим відкриттям. З історії людства зникла історія народу, котрий мав вплив на народи світу. Київська Русь через царственні шлюби посідала в Європі таки помітне місце. Київ прийняв християнство, поширив його на багато територій варварських держав. А тепер той осередок колишнього поступу історії став окраїною, а колишня Київська Русь – Малоросією.
Як багато сьогодні в нас Несторів, котрі в своїх писаннях опускають або викривлюють свідчення про нову землю, що за княжих часів називалась Украйною. Беззахисна земля ця була землею набігів, спустошень, страху, а змогла витворити народ войовничий, сильний, відчайдушний, відомий кодексом козацької честі.
Я Вам признаюся, в чому ще нікому не признавався. Недавно, не сказавши навіть найближчим приятелям ні слова, я навідався у Відень. Багато засуджують цю замкнутість у мені. Але вона – одне з моїх найбільших надбань, мій засіб порятунку в цьому світі. Я її леліяв ще з юних літ, коли без дозволу і попередження надовго зникав у парку чи гроті. А коли домашні звикли до моїх походеньок, я таємно зникав з гроту в далекі ліси і поля то в бік Яресьок, то в бік Диканьки. Я не боявся заблукати. Серед дерев і трав, метеликів і птиць я ставав одним з них, розумів їхню мову, жив тим вільним сонячним життям, з якого так не хотілося вертатись у світ, обмежений стінами і стелею.
Так само втік я у Відень від усіх. Це місто, в якому б я хотів жити і померти, і в якому я водночас не можу довго бути. Це місто особливе в моїй долі – воно під час великого творчого пошуку влило в мою плоть натхнення. У серпні 1839 року я ходив його вулицями вперше і мене не полишало враження, що за спиною вже виросли крила і я ось-ось полечу. Це місто колись боронили наші козаки від турків, і переді мною прояснювалися і проходили поетичним маршем часи козацтва. Якщо я нічого не напишу про це, то буду великим дурнем. Чи то малоросійські пісні, що в мене завжди під рукою, навіяли їх, чи на мене зійшло яснобачення давніх подій, але я тепер відчуваю багато того, що нині рідко трапляється. Це має бути або нова повість про козаків, або розширення “Тараса Бульби”.
Ви повинні знати, що нова редакція 1842 року дуже болить мені. Всіх деталей я не можу розповісти навіть Вам – про них дам звіт тільки Найвищому Судді, який і так все знає. Але той другий  “Тарас Бульба” змінив мене. Він змусив задуматися, чи в мені часом не два мене. Що подумає і напише один, то через деякий час інший передумає інакше і переписує. Де один напише “Украйна”, то другий виправить на “Російська земля”. І здогадайтеся, який взяв гору і зробив мене нещасним.
Як би там не було, але у Відні я найбільше задумався, в чому сила мого народу? У 1619 році реєстр козаків збільшили до трьох тисяч чоловік, а поза ним було вже сорок тисяч козаків. Більшість з тих, хто не потрапив до реєстру, втікали на Запорозьку Січ, ставали силою, що трясла турків, татар і поляків. Сам гетьман Потоцький, який на чолі чотирнадцятитисячного війська у 1638 році ледве здолав десятитисячну армію козаків на чолі з Павлюком, писав: “Такі вперті і непокірні були ті холопи, що ніхто з них не просив миру і прощення провин. Навпаки, вони тільки кричали, що готові померти в бою з нашим військом, і всі дійсно померли, б’ючись проти нас. І навіть ті, яким не вистачало куль і зброї, голоблями і дишлами били наших солдатів”.
Серед тих одчайдухів був і мій предок полковник Остап Гоголь. Коли вже козацька старшина відвернулася від гетьмана Дорошенка, він залишався вірним. А поті, залишившись один на спустошеному правому березі Дніпра, він не примкнув, як інші, до Самойловича, а пішов з вірними козаками на службу до Яна Собеського і розгромив з ним під Віднем турків. Ось чому Відень для мене так багато важить.
Роздуми на цю тему можуть повести в глибину, в темряві якої прикута ланцюгами до каменя без сонця і хліба стражденна істина. Шлях до неї доступний лише тим, чий інтерес дійде до найвищого ступеня, коли душу шукача мучитиме бажання дізнатися про все до кінця, коли воно не дасть сили закрити книгу на середині, і всі події логічно і зрозуміло постануть одна за однією як кільця ланцюга. Та найважніше не тільки дістати істину з глибин, а оповістити про неї людей. А це в наш час небезпечно, на це здатні одиниці, і я, на жаль і розпач, не серед них. Моя сміливість часів “Ревізора” пропала в часи другого “Тараса Бульби”.
Завжди я чув у петербурзьких і московських салонах якщо не зневажливе, то насмішливе ставлення  до Украйни. Серце моє завмирало, мені здавалося, що тієї миті всі погляди звернені на мене, що всі вказують на мене пальцями: “Малорос! Малорос!” І якби тоді знайшлася можливість поміряти рівень духу мого, то він і справді ставав малий ростом – малорос. Я не вмів і не наважувався гідно відповісти, а душа обурювалась – я хапав шинель і покидав вечірку. Тому я не часто ходив по салонах. Великий зростом я ставав у тиші кабінету над білим полем паперу, на якому й розгорталася вся історія моєї вітчизни.
У спогадах я часто любив витати в Украйні, яка для Вас звичніша як Малоросія, серед знайомих з дитинства полів і хуторів. Ви так багато їх знайдете в моїх творах. Комусь видадуться вигадкою ті описи, але такі місця були і є на створеній Господом землі, і в моєму серці.
Хочу говорити з Вами про щось благородне, піднесене, а весь час вертаюсь до своїх героїв, до тих райських  куточків, з яких моє слабе перо зуміло списати хіба бліді ескізи. Та й вони не пішли від мене у світ разом з книжками, їх у мені стільки, як блиску в розмальованих опішнянських глечиках, складених пірамідами на Сорочинському ярмарку.
Не випадає ніяк заглянути до моїх старих знайомих у далеких старосвітських маєтках. Але я люблю іноді вернутися в спогадах у сферу того незвичного тихого життя, де жодне бажання не перелітає за оточений високим тином маленький дворик, у сад, наповнений яблунями і сливами, за сільські хати, отінені вербами, бузиною і грушами.
Я звідси бачу низенький будиночок з галереєю з маленьких почорнілих дерев’яних стовпчиків навколо, щоб можна було під час грози і граду зачинити ставні вікон і не намокнути від дощу. За ним запашна черемха, ряди фруктових дерев, затоплених багрянцем вишень і яхонтовим морем – слив; розлогий клен, у тіні якого розстелено для відпочинку килим;  віз із динями неподалік комори; випряжені воли, що лежать і ліниво ремигають біля нього –  все це для мене має невимовну чарівність, може, тому, що воно мені миле і що я вже не побачу цього, напевне, ніколи.
А колись бричка моя під’їжджала до ганку такого будиночка в Диканьці, і на душі ставало спокійно і мило. Візник неквапно злізав з передка і натоптував люльку, неначе він приїхав до себе додому. Флегматичні барбоси, бровки і жучки підіймали несусвітній гавкіт, на який виходив у рясних полотняних шароварах з-за клуні давній мій знайомий Пащенко. Ви також його знаєте по “Вечорах...” Пригадуєте, той що Пацюк Пузатий, що як іде, то ніби чан із винокурні котиться по вулиці?
І прокотився цей чан під різними личинами по кількох повістях моїх, і залишився в пам’яті ще й досі таким, яким був, коли їхав я у свою Яновщину на вакації і зупинявся біля хати того примітного запорожця. Він перший кинув у грунт моєї свідомості розуміння єдності з цим народом, спорідненості з ним, ваги гумору в житті. Сходити ті зерна почали, коли я писав “Вечори...” і “Тараса Бульбу”. А вродити обіцяє тільки тепер, на жаль, так пізно, що й зібрати, мабуть, не встигну.
Я вже якось відповів кільком доброзичливцям, яка у мене душа, хохляцька чи російська. Я й сам тоді не знав, яка вона в мене. Ось тому й написав, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянинові перед російським, ні російському перед малоросіянином. Обидві природи досить щедро обдаровані Богом, і, як навмисне, кожна з них окремо має в собі те, чого немає в іншій: явна ознака, що вони повинні поповнити одна одну. Мені тільки боляче буває, що навіть серед добрих друзів, людей освічених і достойних, багато трапляється таких, котрі зверхньо ставляться до малоросів і мене терпіли лише за талант, за можливість показати світу нашу дружбу.
Не знаю, як Вам розповісти те, про що нікому ще не розповідав, що нуртує в мені іноді до фізичного болю. З певністю можу сказати, що дано мені бачити те, чого інші не бачать. Часто, як тільки після вечірньої молитви сяду до столу і задумливо дивлюся на рівний вогонь свічки, з’являються мені видива в повноті життя свого, у мирських турботах, зраді і славі. Появу історичних типів ще якось можна пояснити схожістю з баченими на старих парсунах, у літописах, книгах. Але як дати раду з невідомими і незнаними людьми, яких не стрічав раніше ні в Італії, ні в Німеччині, ні в Росії. Страшно мені стає від того видива. Холодний піт повільними краплями скочується по чолу і спині. Водночас і цікаво, може то мені дано побачити ті покоління, котрі житимуть за нами, попередити їх у своїх творах про майбутні помилки, застерегти, навчити шукати своїх надійних  стежок.
Найчастіше мені являються усміхнені добрі лиця рідних та друзів моїх, сумні – тих, кого я ненароком скривдив, не допоміг. Вогонь свічки висвітив мені ту істину, що краще самому зазнати гіркоти можливих гонінь, ніж завдати комусь бодай тінь гоніння. Хто таїть в собі талант, той повинен бути чистішим від усіх душею. Іншому проститься, йому не проститься. Нехай людині, яка вийшла з дому у світлому святковому одязі, бодай одна бризка з-під колеса брички на штани ляпне, як весь народ обступить і почне показувати пальцями, розмірковувати про нечупарність. Тоді як цей же народ не помічає густих бризок на інших перехожих, одягнутих у сірий буденний одяг. На буденному плями не помітні. Хоча буденність  гнітить нас своєю одноманітністю, невиразністю, заколихує і обплітає липким павутинням скороминущих задоволень, враженням повноти життя там, де від нього лишилася засохла шкарупілка навколо виїденої шкідниками суті до порожнечі.
Перебираючи біля ясної свічки по намистині думки про всіх і  про все, бачу, скільки порожнього, марного було і в моєму житті, які неправди вчинив я рідним і близьким. Колись не подав, хоч мав, мідного шеляга старій жінці з простягнутою рукою. А, може, то була моя доля?
Ще одну несправедливість вчинив я із своїми земляками. Приходили до мене якось Бодянський з Данилевським. Не втаю, що я тоді перебував далеко не в кращому настрої, а ці добродії все допитувалися, над чим я тепер зір туплю. Ви ж знаєте, що балачок про ці предмети я не терплю, мене ними і з доброго гумору легко збити, не кажучи вже про ті дні, коли зайву годину жити гірко. Тоді Бодянський завів мову про Шевченка, його страшну неволю в безлюдному, голому степу, муштру і найбільшу муку для людини творчої – заборону писати і малювати. Професор все допитував мене, якої я думки про твори Шевченка. “Гарні, що й казати, а доля його варта жалю і співчуття”, – відказав я. Але Бодянський наполягав, щоб я говорив не про долю, а про його талант і поезію.  І тоді я сказав необдумано: “Дьогтю занадто; навіть більше, ніж поезії. Нам з вами, як українцям, це приємно, але ж не у всіх такі носи... Та й мова... Я знаю і люблю Шевченка як талановитого земляка і художника; мені й самому трапилося дечим запомогти йому для поліпшення його долі, але його погубили наші “умники”, схиливши до творів, невластивих певному таланту”. Бодянський же розпалювався в суперечці все більше й більше, наполягав, що серед українців немає сьогодні нікого вищого за Шевченка, що він може рівнятися по таланту з Пушкіним і Жуковським. А Данилевський раптом запитав, чи маю я вірш Шевченка з посвятою мені, і подав списаний круглими літерами аркуш:

(Гоголю)
За думою дума роєм вилітає;
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить.
Кому ж  її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже: викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Цебто, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате. А ми будем
Сміяться та плакать.
З0 декабря 1844
С-Петербург.

Тоді я похмуро перебіг по тексту і відповів, що ніхто мені в Рим цього вірша не присилав. Мої гості пішли невдоволені. Вчора холод вийшов з моїх ниючих кісток, до мене вернувся добрий настрій і бажання не вставати з-за столу навіть тоді, коли кличуть обідати. Після вечірньої молитви я за звичаєм сидів біля свічки і раптом око натрапило на круглі повні літери в рядках посвяти, написаної кілька років тому. Я перечитав її раз, вдруге... Жар, палкі– ший від тліючого в каміні, несподівано охопив усе моє тіло. До мене враз бурхливо, нестримно прорвався зміст вірша. Прихована енергія кремінних слів “великий мій друже” викресала в уяві історію Украйни, того кирпатого її Бояна, який навіть йдучи по Невському проспекту бачив лише свою дорогу, свою землю. Я дивився на вогонь свічки, намагався уявити його нинішнього. Але перед зором поставав лише той симпатичний,  надміру соромливий юнак, на викуп з кріпацтва якого давали тоді скільки хто міг – майже всі українці в Петербурзі і багато щедрих на добро великоросів.
Мене ще ніколи так не пекло усвідомлення вчиненої несправедливості. Я зрозумів, що зверхньо сперечався з Бодянським, і  лише тепер розгадав, чому. Я заздрив Шевченку. За те, що він зумів взяти в своє серце дух і силу землі, на якій зріс, мелодію мови свого народу, і не розгубив їх, не перелицював,  лише огранив і дорогими коштовностями роздавав кожному, хто не лінився брати.
Я колись також був сповнений таким духом, але вистачило його лише на “Вечори біля Диканьки” і “Тараса Бульбу”. А потім він чи розвіявся по просторах Росії, чи розтрясся на дорогах Європи. Нічого на когось злитися, шукати винних у власних промахах і невдачах. Що в молодості сіяв – старість збиратиме.
Відчув я після того вірша, що в нас обох є багато схожого. У різних колисках гойдали нас різні матері, різні вчителі вчили різної грамоти, по-різному зустрів холодний величний Петербург. Нічим не схожі, нехай і наймані, мої римські і московські квартири на його задушливі солдатські каземати. Але пломінь такої самої свічки горить в обох душах, даруючи Божу благодать для тієї праці над словом, яка гріє не стільки самих творців, як їхніх читачів, котрі живуть в тіні Адміралтейства і  в затінку хутірських верб.
У нас з Шевченком різні погляди на особу імператора. Я свого не поміняю, яким би хибним чи правильним він не був. Слідом за Пушкіним я повторюю, що держава без всесильного монарха – те саме, що оркестр без капельмейстера: якими б хорошими не були всі музиканти, але якщо немає серед них одного такого, котрий би порухом палички всім давав знак, концерт зійде в нікуди. А здається ж, він сам нічого не робить, не грає ні на якому інструменті, тільки легенько помахує паличкою та поглядає на всіх.
Там тільки повністю зцілиться народ, де осягне монарх найвище призначення своє – бути образом того на землі, котрий є Любов. У Європі нікому не приходило на ум пояснювати вище значення монарха. Державні люди, законники і правники брали лише один бік справи, розглядали його саме як вищого чиновника в державі, призначеного з людей, а тому не знають навіть, як чинити з тією владою, як окреслити її належними кордонами, коли внаслідок щоденних змін ситуації виникає потреба  то розширювати ці кордони, то обмежувати їх. І государ і народ поставлені в дивне становище: вони вбачають одне в одному мало не суперників, котрі бажають скористатися владою один за рахунок іншого. Вище призначення монарха узріли наші поети, а не законотворці.
Втім, Шевченко належить до тих, хто воздав імператору у віршах сатирою, за що й потрапив живим у пекло азіатських пустель. Суддею йому буде один лише Бог. Я ж за свою сатиру не був так тяжко покараний. Друзі не раз випрошували для мене в Божого помазаника допомогу на лікування і скромне життя в Італії. Не можу і не хочу відплачувати невдячністю. Шевченко писав так, як велить його серце, він своїми творами виховував себе сам, обрав той хрест, який за нього не зможе пронести ніхто інший. Мої твори також дивно поєдналися з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням. Більше шести років не міг я нічого написати для світу. Все творилося в мені і для мене. А жив я до того винятково доходами з моїх раніших творів. Майже всі знали, що я бідую, але були певні, що це від моєї впертості, що варто мені лише сісти та написати невелику річ, щоб одержати великі гроші. Я ж не здатний був видавити з себе жодного рядка. Одного разу я опинився в місті, де не мав жодної близької душі, без будь-яких засобів, ризикуючи померти не лише від хвороби і страждань душевних, а навіть від голоду. І врятував мене государ. Неждано прийшла мені від нього допомога. Вона мене підняла враз. До причин, що змусили взятися з новою силою за працю, додалася і думка: якщо сподобить мене Бог стати людиною близькою багатьом і гідною любові всіх тих, кого і сам люблю, сказати їм: “Не забувайте, мене може б не було вже й на світі, якби не государ”. Ось які трапляються ситуації.
Якщо ж бути відвертим, то Шевченка я мало знаю. Читав деякі його вірші. Чув, що страждання його великі. З такою ніжною душею терпіти такий присуд; з такими піднесеними почуттями жити серед таких грубих людей в казармі, один безсердечний дотик яких здатний розбити найбільшу дорогоцінність сердечну, бачити надодачу щоденні мерзоти і терпіти зневагу від зневажених! Все це тяжко. Знаю. Але ми покликані в світ цей не на бали і свята. На битву ми сюди покликані. Всіх нас оглядає з висоти небесний полководець, найменші наші вчинки не сховаються від його погляду. Не гідно воїна уникати поля битви, а ставши до неї, шукати противника безсилого. Я зі слабим своїм здоров’ям викликав на битву полчища ворогів незліченних: Шевченко посягнув стати на герць... Ні, я не маю сили не тільки говорити про таке, а навіть думати. Знаю, що не всі сприймуть мої слова з належним розумінням, але бачу, як світ завертає із торованої дороги в хащі, мене страшать розмови про те, що все повинне бути спільним – і будинки, і земля. Людина не стає ближчою іншій людині. Диявол уже прийшов у світ без маски. Дух гордині з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє ослухатися. Ніхто не боїться переступити по кілька разів на день найперші і найсвященніші закони Христа. Що означають ці дивні владці, що з’явилися всупереч законам? Що означає, що світом вже правлять швачки, шевці і ремісники різного роду, а Божі помазаники відсунуті набік? Люди темні, нікому невідомі, котрі не мають думок і чистосердечних переконань, керують думками розумних людей. Що означають всі незаконні ці закони, котрі, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись з підземелля, нечиста сила – і світ це бачить, але як зачарований не може поворухнутись? Що це за страшна насмішка над людством?
У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – манархію, треті – аристократію, четверті – суміш всього... Та настав час, коли кожен біше-менше відчуває, що правління не є штукою, котра створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, із духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на котрій живе народ, із історії самого народу, котрий показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно. Історія держави Русі починається добровільним запрошенням верховної влади: “Земля наша велика і багата, а порядку в ній нема: прийдіть княжити і володіти нами”. Слова ці вимовили люди вільних городів. Добровільною свідомістю утверджений і монарх в Росії. Я вважаю, що по Божому і людському закону посягати на монарха – гріх. Шевченко думає інакше. Може бути, що помиляємося ми обидва. Та занадто тяжка кара випала на його долю. Це зрозумів я, згадуючи, як спалив свої твори, довго не міг підійти до столу, а коли врешті захотів записати деякі думки – глупої ночі в мене не виявилося жодного чистого аркуша паперу. І сидів я перед свічкою до ранку, поставали і зникали перед моїм зором рядки, які вже не прийдуть на пам’ять довіку – що з воза впало, те пропало.
Та про це колись іншим разом. А тепер хай береже Вас Бог від усякої напасті.
Ваш Гоголь.

“Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одно край дороги, – і було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобували. Друге ж упало на грунт кам’янистий, – і, зійшовши, усохло, не мало бо  вогкості. А інше упало між терен, – і вигнався терен, – і його поглушив. Інше ж упало на добру землю, – і, зійшовши, уродило стократно. Це сказавши, закликав: “Хто має вуха, щоб слухати, – нехай слухає!” (Луки, 8 : 5 – 8)

29 жовтня 1848 р. Москва
Коли згадую Вас, на душі завжди стає світло і піднесено, як на Великдень у церкві. Є тому пояснення. Його не слід всує згадувати, аби не зносилося передчасно, не потьмяніло. Але якщо намагатися сформувати думку про нього, то слід вернутися у вітальню князя А., де нещодавно ми з Вами зустрілися. Пригадуєте суперечку про любов? Її навмисне затіяла графиня Н. Схожа на барвистого метелика, вона кокетливо пурхала від одного гурту чоловіків до іншого, допитуючись, що вони думають про любов. Не таємниця, що думає про цей предмет сама пустотлива графиня. Але, як показала суперечка, не більше можуть додати до прояснення цього питання і наші вчені мужі. І хоч як я не хотів залишати ту вечірку, бо там були Ви, але коли в цю марну дискусію намагалися втягнути мене, я попрощався і пішов.
Багатьом не до вподоби такі мої манери. Та я живу не за їхніми, а за своїми правилами. Одне з них – остерігатися суперечок, як вогню. Як би настирно нам не перечили, яке б неправе судження нам не викладали, не слід дратуватися, доводити протилежне. Найкраще змовчати і, усамітнившись, зважити все почуте, обдумати його спокійно. Але й обдумавши, не говорити, якщо відчуваємо, що не можемо сказати так, щоб було доступно тій людині, з якою говорили. Істина, вимовлена в гніві, дратує, а не прихиляє. Отже, виховати іншого і надати йому душевну допомогу ми можемо тоді, коли досягли самі найвищої незлобивості, коли жодні образи не можуть образити нас. Тоді розум наш виповнюється світлом. Тоді й Бог допомагає нам на кожному кроці, подаючи гідні засоби проти всього злого. На цьому ґрунтується життя: вчитися самому і навчати інших; і самому підноситись і іншого підносити до Бога.
Коли на вечірці сперечальники звернулися до мене, я помітив у очах Ваших запитання. Отже, Вам було цікаво почути мою думку про цей предмет. Я багато міркував на самоті вже після того, як написав Вам того листа, і тепер можу поділитися деякими новими думками. На відміну від усіх званих гостей князя А., я початок і утвердження всього вбачаю в любові до Бога. На жаль, людство так живе, що в нас цей початок знаходиться в кінці, і ми все, що є в світі, любимо більше, ніж Бога.  Любити Бога слід так, щоб усе інше, крім Нього, вважати другорядним, щоб Його закони були для нас вищими над усі постанови людські, Його поради – понад усі поради; щоб засмутити Його вважалося значно неприпустиміше, ніж засмутити когось з близьких. Любити Бога, значить любити Його в кілька разів сильніше, ніж батька, матір, дітей, дружину, брата і друга; а ми навіть і так Його не любимо, як любимо їх. Хто любить Бога, той сильніше любить і батька, і матір, і дітей, і брата, ніж той, хто припадає до них більше, ніж до самого Бога. Любов цього останнього є лише оптичним обманом, плотською чуттєвою любов’ю, пристрасним зачаруванням. Така любов не чинить розумно, тому що очі має сліпі. А любов є світло – не пітьма, в любові міститься Бог, а не дух пітьми: де світло, там і спокій, де пітьма – там збурення. Тому любов, яка йде від Бога, міцна, вона надає твердості і нашому характеру; а любов не від Бога хистка і бунтівна. Вона й нас робить нерішучими, боягузливими, не твердими. Від Божої любові безпосередньо повинна починатися всяка інша любов на землі.
Любов земна, виникнувши від Божої, стає внаслідок свого походження піднесенішою і об’ємнішою, адже вона повеліває нам любити ближнього і брата свого значно сильніше, ніж ми любимо; вона велить нам подавати не лише матеріальну допомогу, а й духовну. Та як ми зможемо це зробити, якщо самі будемо слабі та немічні? На дорозі Божественної любові все можливо – без неї скрізь важко. Щоб виховувати іншого, ми передусім повинні виховати себе.
Як же виховати себе? Виховання повинне відбуватися в безупинних роздумах про свій обов’язок, у читанні тих книг, в яких зображено людину до подібного нашому стану, оточенню, суспільству і званню серед таких же обставин – і до того ж, у постійному зіставленні всього цього із законом Христа: в чому воно не суперечить Христу, те приймати, в чому не відповідає Його закону, те відкидати. Все, що не від Бога, те неістинне.
Ми завжди повинні пам’ятати, що земне життя наше не може бути ні хвилини спокійним. Одні тривоги і турботи змінюються іншими. Ми покликані в цей світ для битви, а не на свято: перемогу святкуватимемо на тому світі. Тут же ми повинні мужньо, не падаючи духом, боротися, щоб одержати більше нагород, більше підвищень, виконуючи все як законний обов’язок наш з розумним спокоєм, оглядаючись щоразу довкола і звіряючись із законом Христа Господа нашого. На кожному кроці нас чекає подвиг християнської мужності, і кожний подвиг стає нам новим щаблем для досягнення Небесного Царства. Чим більша небезпека, тим більше потрібно зібрати сили і впевненіше піднести молитву до Бога. Тут потрібно діяти сміливо, адже в кінці дороги Бог і вічне блаженство!  Але оскільки безумні, недбалі і недалекоглядні ми не дивимось на кінець дороги, тому й не одержуємо ні бадьорості, ні сили для її подолання. Ми бачимо лише перепони, не помічаючи, що вони і є щаблями нашого сходження. А ще частіше ми бачимо все викривлено: пагорб нам видається горою, дрібниці – великою справою, привид – дійсністю: все збільшується в очах наших і лякає. Тому, що ми дивимося вниз і не хочемо підняти очі догори. Якби ми їх підняли  на кілька хвилин, то побачили б понад всім тільки Бога і світло, що від Нього розливається, і засоромились би від сліпоти своєї.
Намагатися світліти душею ми повинні безперервно. Не отінюватися, не охмурюватися, а світліти. Бог є світло, а тому й ми повинні прагнути до світла. Бог є найвища радість, а тому й ми повинні бути веселі. Веселі саме тоді, коли все громадиться проти нас, аби нас засмутити й опечалити. Не важко бути веселим, коли довкола нас весело – тоді кожен уміє веселитися: і не просвітлений вірою, і не твердий ні в чому, і не християнин. Але гідність християнська в тому, щоб і в печалі бути бадьорим духом.  Інакше що ж відрізнятиме його від язичника?
Все нехай скеровується у нас любов’ю до Бога. Нехай вона витає перед нашими очима вічно, як маяк на шляху кораблів! Блаженний, хто розпочав свій подвиг відразу з любові до Бога.
Такі мої думки і правила. Звичайно, не кожному вони підійдуть, далеко не всі їх поділяють. Та я ніколи й нікому їх не нав’язував. Якщо ж Вам вони видадуться сприйнятними і хоч на крихту послужать для вироблення твердості характеру, для уміння дивитися в кінець дороги, то це й означатиме, що цю ніч я просидів біля свічки не даремно. Не дивуйтеся, якщо стрінете в моїм листі думку, що вже зустрічалася Вам раніше. Я всіх своїх адресатів і критиків завжди просив перечитувати мої листи, особливо статті, по кілька разів. Тільки заглибленням у смисл написаного можна осягти глибоко ідеї. На жаль, багато хто до моїх прохань не прислухається. В першу чергу критики. Тож доводиться найбільш важливі, як на мене, думки повторювати ще й ще раз. Даруйте мені за цю звичку.
Нехай пошле Творець Вашому серцю тверезість, уму – бадьорість, мислям  – світло. Прощавайте.
Гоголь.

Благослови, душе моя, Господа! Освятися сяйвом небес пречистих. Не стій усохлим деревом на скелі, на яке не проллються дощі, якого не пробудить весняне тепло. Вийди з темряви, залиш пустелю, вернись на землю батьків моїх, дану Творцем предкам моїм як вітчизну. Уникни шляху до гордині, адже сказано, що всякий,  хто сам себе возвеличує, принижений буде, а хто принижує себе – возвеличиться. Тільки смиренністю і можемо ми зійти на небеса: високі там склепіння, але низькі ворота.

30 березня 1849 р. Москва
На вечірці у княгині Н. Ви запитали мене, як я ставлюся до Бєлінського. Ви навіть не підозрювали, якого болю завдали моєму серцю. Я й тепер не пригадаю, що відповів Вам, але Ваше запитання засіло в мені, як колючка в пальці, і нагадує про себе при кожному необережному поруху. Я вже не раз обривав нав’язливі думки про цього чоловіка, доточував їх новими, але повірте, не маю сьогодні готової відповіді навіть для самого себе. Тож, намагаючись хоч щось прояснити Вам, я шукаю ясності й для себе.
Мені тоді здавалося, що я не переживу цього нерозуміння “Вибраних місць”. Вони сліпі? Не бачать? Вони глухі? Не чують? Вони не так читали, як написано, а як їм хотілося.
Я тремчу. Мене лихоманить. Я бачу те, чого вони не бачать... Може, й краще, що не бачать, не знають про ту прірву, в яку скочується Росія, все людство.
Він підійшов до останньої моєї книги однобічно, тому й створив зло. Однобічна людина самовпевнена; однобічна людина зухвала; однобічна людина всіх настроює проти себе. Однобічна людина ні в чому не може знайти середини. Однобічна людина не може бути істинним християнином: вона може бути лише фанатиком. Однобічність в думках показує лише те, що людина ще на дорозі до християнства, але не досягла його – християнство дає різнобічність.
Тож, бережи Вас Боже від однобічності! Дивіться розумно на всяку річ і пам’ятайте, що в ній можуть бути дві цілком протилежні сторони, з яких одна до часу Вам не відкрита.
Можливо нам допоможе дещо зрозуміти ось ця притча. У понеділок страсного тижня ішов Ісус з учнями і побачив попереду одиноку смоківницю. І хоча час визрівання плодів ще не настав, бо вони з’являються поперед листя, та дерево це обіцяло багато. Але ні темно-червоних осінніх плодів, ні перших весняних на цьому пишному дереві не було. Своїм безпліддям воно нагадувало лицеміра, зовнішність якого оманлива, підробна. Воно було образом народу, якому зовнішнє сповідування релігії не приносило “плоду доброго життя”. Відсутність навіть засохлих плодів переконувала, що дерево безплідне безнадійно, що воно лише марнує землю. І Христос зробив його вічним символом перестороги лицемірства. Він виніс такий присуд: “Хай не буде від тебе плоду повік”. Тієї ж миті по Його слову життя дерева зупинилося, воно почало всихати.
Наступного дня Ісус Христос востаннє ішов з учнями до храму. Вражені учні помітили, що та одинока смоківниця вже не пишалася розкішною зеленню листя, а засохла від кореня до вершка. Учні зупинилися і дивувалися тій швидкості, з якою здійснився вирок над нею.
Бажаючи поступово просвітлити їхню свідомість до сприйняття морального значення цієї події, Ісус звернувся до них з повчанням про те, що коли вони вірують в Бога так, що можуть молитися з непохитним переконанням, то й вони зможуть творити чудеса подібні тому, яке сталося з смоківницею.
Але оскільки в цьому випадку могутність було вжито на знищення, то Він зробив важливе застереження: вони не повинні користуватися дивною силою, яку дає віра й молитва, для помсти і гніву; серцю, яке не вміє прощати,  не буде дано сили, воно ніколи саме прощення не отримає.
Може, я сказав у своїй книзі щось не всім приємне. Може, в чомусь і помилився. Літературний товариш, тим більше той, котрий взяв на себе роль судді, повинен би вчинити великодушно, висловити свою незгоду, піддати критиці, і простити. Людина, яка не народжує в серці добра для ближніх, подібна до біблійної смоківниці, пишний зелений убір її думок опаде, і ніхто не знайде плоду на сухих гілках, щоб погамувати голод у довгій путі.
Коли не стало на землі Учителя, понесли в народи Його слово апостоли. Серця черстві, жорстокі не приймали цього слова, не раз варвари і фарисеї побивали їх камінням. Та учні Великого Учителя достукалися до сердець сплячих, пробудили їх до дії, до любові. Пішло християнство по світу як весна, що пробуджує до життя всяку найменшу билинку, найдрібнішу комаху.
Я в найпотаємніших думках моїх не можу порівнювати себе з учнями Учителя, але й мені дано було сказати те слово, яке почули. Тільки ж не чекав я, що буду каменований чужими докорами після “Вибраних місць із листування з друзями”. Найгостріший гранітний уламок метнув той, хто в очах пишучої і читаючої публіки вважається знавцем глибин літературних. Хіба не знав він, що бодай раз відступивши від істини, завжди толочитиме її, бо ж відомо, що брехня подібна до каменя кинутого з гори – щодалі котиться швидше, набирає руйнівної сили.
Я був тяжко хворий. Смерть уже стояла в головах. Зібравши рештки сил і скориставшись першим проясненням ума, я написав духовний заповіт. Серце моє говорило, що книга моя потрібна і може бути корисною. Я думаю так не лише тому, що страждаю від марнослав’я чи самовпевненості, а й тому, що ніколи так спрагло не бажав бути корисним. Нам іноді досить протягти руку, щоб допомогти; помагаємо не ми, помагає Бог, даючи силу слову безсилого.
Мої видавці і критики не звернули уваги на головне прохання до них та співвітчизників: прочитати книгу кілька разів. Не завдавши праці уму і серцю, зовсім не чуючи мого слова до них, багато хто дав волю язикам і першим враженням.
Знаю, що своїми необдуманими  і незрілими творами завдав я прикрості багатьом, а декого навіть озброїв проти себе. На виправдання можу сказати лише, що наміри мої були добрі, я нікого не хотів засмутити: лише моє нерозуміння, моя поспішність спричинилися до того, що твори мої постали в такій недосконалій формі і майже всіх збили з пантелику щодо їх справжнього смислу.
Втім, я не ображаюсь ні на Бєлінського, ні на кого іншого за злобиві випади і прощаю за все, що завдали вони мені гіркого і болючого, бо так велить  нам прощати винуватців наших Учитель небесний. Зичу Бєлінському повернення любові до людей, яку він втратив, ставши суддею їхнім.
Дорікаючи мені, що я стільки літ дивлюсь на Росію зі своєї прекрасної далечіні, живу в самому собі, він не помітив, як виказав себе. Адже живучи лише в Росії, як можна побачити її збоку, як бачить її цілий світ? “Росія бачить своє спасіння не в містицизмі, не в аскетизмі, не в пієтизмі, а в успіхах цивілізації, просвіти, гуманності. Їй потрібні не проповіді (доволі вона слухала їх), не молитви (доволі вона повторяла їх), а пробудження в народі почуття людської гідності, стільки віків топтаного в болоті і гною, – права і закони, які б відповідали не вченням церкви, а й здоровому глузду і справедливості, і суворе по можливості їх виконання”, – написав мені розгніваний критик. І не помітив, що сам став головою вниз і поставив таким чином всю свою теорію. Адже це і є погляд людини, яка живе сама в собі. Адже я й хочу для Росії успіхів цивілізації, а вони досягнуті не без проповідей та найбільшої участі церкви. Адже про суворе дотримання законів усіма в державі – від імператора до останнього його підданого я й твердив у своїх листах. Як же можна говорити щось про успіхи цивілізації, міряючи її не світовими мірками, а своїм домашнім зачовганим аршином?  Аби досягти об’єктивності і все вірно поставити на свої місця, Росії треба дізнатися багато з того, що думає і знає про неї сучасний цивілізований світ, так як і цьому цивілізованому світу слід дізнатися хоч щось з того, що знає про нього Росія.
Втім, мої муки від незаслуженого бичування полегшує те, що я одержав майже 50 різних листів з приводу моєї книги: жоден з них не схожий на інший, немає двох людей подібних думками про один і той же предмет; що відкидає один, те схвалює інший. І разом з тим з обох сторін озиваються благородні і розумні люди. Бачу, що ті, хто дорікав мені незнанням багатьох речей, виявили переді мною власне незнання про багато що. Це ще раз переконує мене в тім, що труд мій потрібен: настає такий час, коли поява моєї книги може прислужитися для спрямування думок. А як і чому, це Ви побачите самі, якщо хоч скільки-небудь зумієте відповісти на запитання собі поставлене, або, вірніше, якщо милосердний Бог напоумить мене, як треба відповісти. Досі і хворобами, і стражданнями внутрішніми і зовнішніми Він вивершував мою душу до потрібного рівня і здатності відчути багато за інших; Він же і завершить розпочате, і якою б великою не була моя кволість, але є внутрішня твердість і віра в те,  що велике Його милосердя і все з Його поміччю звершиться.
Не впевнений, що Ви з цього поривчастого переплутаного писання отримаєте відповідь на своє запитання. Колись я ще повернусь до цієї теми. А зараз сили покидають мене. Я стомився. Я дуже стомився...
Благослови Вас Господь на добрі справи!
Гоголь.

Мені б зараз в дорогу, та в дорогу під дощ, мжичку, через ліси, через степи, на край світу. Вчора і сьогодні було особливо сумно. Хотілося все кинути, скочити в диліжанс і... Подорожі і переміна місць мені необхідні, як насущний хліб. Голова моя так дивно влаштована, що іноді мені потрібно промчати кілька сот верст для того, щоб міняти одне враження на інше, прояснити духовний зір і набратися сил для охоплення і перетворення в те, що мені потрібно. Не дивлячись на мій хворобливий стан, я зазнаю дивних хвилин. Творіння таємниче здійснюється в душі моїй і від цього вдячними сльозами не раз виповнюються очі мої. Тут явно бачу я святу волю Бога: подібне напучення не приходить від людини; ніколи не вигадати їй такого сюжету! Це додає сил і надій!

16 березня 1851 р. м. Одеса
Мені, мабуть, тяжче, ніж комусь іншому, відмовитись від письменництва, адже це стало єдиним предметом всіх моїх помислів, адже я все інше залишив, всі кращі принади життя і, як чернець, порвав зв’язки з усім тим, що миле людині на світі. Мені нелегко відмовитися від письменництва: найкращі хвилини мого життя ті, коли я нарешті виливав на папір те, що довго виношував у думках; я досі впевнений, що навряд чи є вища з насолод від насолоди творити.
Я – письменник, а обов’язок письменника не лише приємно потішати ум і смак; тяжка кара чекає на нього, якщо від творів його не пошириться хоч якась користь душі і не лишиться від нього нічого для науки людям.
Мене, гіршого від усіх душею, страждальцю від тяжкої недуги і власної недосконалості змушує вдатися до братського повчання найважливіша причина. Завмирає від жаху душа від самої спроби уявити загробну велич і ті вищі творіння Бога, перед якими здаватимуться пилом ті, котрі ми тут бачимо і захоплюємося ними.  Стогне все моє вмираюче єство, відчуваючи велетенські пагони і плоди, насіння яких ми сіяли в житті, не підозрюючи і не відаючи, які страховиська з них виростуть.
Та все ж я поспішаю дати портрети різних сіячів, аби інші мали з того якусь науку. Хоча зробити це непросто. Людина таке дивне створіння, що ніколи не можна визначити її достоїнств, чим більше до неї придивляєшся, тим більше з’являється нових особливостей – опис їх може бути безкінечним.
Чому герої моїх останніх творів, особливо «Мертвих душ», далекі від того, щоб бути портретами реальних  людей, являючи властивості непривабливі, невідомо чим близькі душі? Ще рік тому мені було б незручно відповідати на таке запитання. Герої мої тому близькі душі, що вони з душі; всі мої останні твори – історія моєї власної душі. Про мене багато пліткували, розбираючи деякі риси мого характеру, але головної суті не розкрили. Її відчував один лише Пушкін. Він мені говорив завжди, що ще жоден письменник не володів достатньо даром виставляти так яскраво вульгарність життя, вміти окреслити з такою силою цю вульгарність в людині, що вся та дрібнота, котра сховалася від очей, раптом крупно постає всім на виду. Ось моя головна властивість, що одному мені належить, і якої не мають інші письменники. Вона згодом поглибилась в мені ще сильніше і відчутніше від поєднання з деякими душевними обставинами.
Ця властивість проявилася з великою силою в «Мертвих душах», які так злякали Росію. Злякали не тому, що неначе б відкрили якісь її виразки або внутрішні хвороби, не тому, що ніби представили потрясаючі картини торжествуючого зла і враженої цноти. Зовсім ні. Герої мої зовсім не злодії; якби додав я лише одну позитивну рису будь-кому з них, читач примирився б з ними всіма. Але вульгарність всього разом налякала читачів. Налякало їх не те, що один за одним ідуть у мене герої вульгарніші один від одного, що немає жодної надії, що ніде навіть відпочити і дух перевести бідному читачеві, якому після прочитання всієї книги здається, що він вийшов із задушливого погреба на божий світ. Мені скоріше б простили, якби я виставив картинних недолюдів; але вульгарності не простили. Російську людину її нікчемність злякала більше, ніж всі її вади і недоліки. Явище чудове! Переляк прекрасний! Хто такий відразливий до нікчемного, той, вочевидь, наділений всім, що протилежне нікчемному. Ось у чому моє головне достоїнство, яке не розвинулося б у мені з такою силою, якби з ним не поєдналися мої власні душевні обставини і моя власна душевна історія. Ніхто з читачів моїх не знав того, що сміючись над моїми героями, він сміявся і наді мною.
Я не мав однієї якоїсь сильної вади,  яка б виділялася помітніше від інших, та зате в мені зібралися всі можливі гидоти – кожної потроху, до того ж у такій кількості, якої я ще не стрічав у жодної людини. Бог наділив мене всебічною вдачею. Він поселив у мою душу від самого народження кілька хороших властивостей, і найкраща з них, за яку не знаю як і дякувати Йому – бажання стати кращим. Небесна Божа любов розпорядилася так, що мої погані властивості відкривалися мені поступово, не разом, інакше б я не витримав. По мірі їхнього відкриття дивним вищим повелінням посилювалося в мені бажання позбавитися від них; незвичайною душевною подією я був навернений на те, щоб передавати їх моїм героям. Що це була за подія, знати нікому не слід: якби від того хоч кому-небудь була користь, я б про це давно розповів. З тих пір почав я наділяти своїх героїв понад їхні власні гидоти ще й своєю захланністю. Давно задуманий план «Мертвих душ» для першої чатини поеми вимагав саме людей нікчемних. Ці нікчемні люди проте аж ніяк не портрети з реальних людей; навпаки, в них зібрані риси від тих, які вважають себе кращими за інших, звичайно, лише в пониженому ранзі з генералів у солдати. Перша частина, незважаючи на всі недоладності, зробила велику справу: вона зарядила всіх бридливістю до моїх героїв, до їхньої нікчемності: вона розлила потрібну мені тугу за самим собою. Звичайно, все це виглядало б набагато вагоміше, якби я не поспішав з друком, опрацьовував її краще. Герої мої ще не відділилися цілком від мене, а тому й не стали самостійними. Ще не поселив я їх твердо на тій землі, на якій би їм належало жити, і не ввійшли вони в коло наших звичаїв, перебравши на себе всю дійсність російського життя. Ця книга була не більше як недоносок, але дух її вже рознісся незримо і передчасна її поява стала мені корисною тим, що надихнула читачів вказати всі промахи щодо суспільних і приватних порядків всередині Росії.
Проте не думайте після цієї сповіді, що я й насправді був таким виродком, як мої герої. Ні, я не схожий на них. Я люблю добро, я шукаю його і горю ним; але я не люблю в собі тих ницостей, котрі відділяють мене від добра. Я воюю з ними, і буду воювати, і позбудуся їх, а поможе мені в цьому Бог.
Бувають випадки, коли не можна інакше націлити суспільство чи навіть окремі покоління до прекрасного, доки не покажеш всю глибину його нинішньої мерзотності; настає час, коли немає потреби говорити про високе і прекрасне, не показавши кожному ясно як день шляхів і доріг до нього. Остання обставина мало і слабо розвинута в другому томі «Мертвих душ», а вона повинна була стати мало не головною. Не судіть мене і не робіть своїх висновків  – Ви помилитеся подібно до тих моїх приятелів, котрі створивши з мене свій власний ідеал письменника відповідно до свого способу мислення, почали від мене вимагати відповідності до вигаданого ними ідеалу. Створив мене Бог і не приховав призначення мого. Народився я  зовсім не для того, щоб зробити епоху в літературі.  Справа моя простіша і ближча – вона полягає в тому, про що повинна подумати кожна людина, а не лише я один. Справа моя – душа, а вона, як відомо, більша від звичайної їжі, як і тіло – від одягу. З кожним днем і годиною стає все урочистіше і світліше в душі моїй, не без мети і значення були пошуки мої, віддалення і відлучення від світу: здійснилося незримо в них виховання душі моєї.
Прощавайте. Хай береже Вас Бог.
Гоголь.

Чую світло, що незримо ллється з висоти в душу мою. Чистішою від снігу на гірських вершинах і світлішою від небес стань душе моя! З’явіться в мені сили почати подвиг і нове поприще – нехай нарешті виплине загадка мого існування. Крізь дряпучі терни і гостре каміння продираюся я до вершин. В серці співають соловейки, як колись ті, що не давали спати ночами у Василівці. Не багато таких днів посилає мені Всевишній. Встигнути б зробити те, для чого я покликаний          на землю. Тож, не вмовкайте в душі соловейки, нехай чистий ваш голос допоможе їй дістатится до світлих вершин!

25 липня 1851 р., Москва
Після останніх листів моїх Ви не дорікните мені, що мало пишу про життя своє. Воно непомітно витікає, як вода поміж пальцями – залишилося трішки в безсилій долоні. Ще ніби зовсім недавно, та часом і тепер, я відчуваю його всередині себе, ніби джерело в скелі, а так глибоко заховане нелегко видобути і передати. Тут потрібні томи, і я вже не встигну їх написати.
Але Вам хотів би дещо порадити. Можливо, мені так тільки видалося, ми ж так мало бачилися, але Ви ніби остерігалися товариства. А Вам  би не слід ні цуратися, ні входити в нього, тісно зв’язуючи з ним інтереси свого життя. Ви належите до тих, кому завжди і скрізь потрібна незалежність, хто скрізь, як дома, вільний, рівний і простий. Будьте великодушною до людей. Умійте попри все знайти кращі риси людини, за два-три справжні достоїнства простити десять, двадцять недоліків, умійте вказати людині на ці її достоїнства, і Ви станете їй другом. Щастя на землі для людини починається тільки тоді, коли вона, забувши про себе, починає жити для інших, хоча ми внаслідок якогось оптичного обману, що перекидає нам догори ногами справжній смисл, спершу думаємо цілком протилежно цьому. Тільки журба змушує нас нарешті взятися за ум, здогадатися, що ми були пошиті в дурні.
Боюся видатися Вам старомодним, набриднути ветхими повчаннями, але іноді і їх приємно слухати, коли вони йдуть від серця люблячого, вистраждані ним.
В який би куточок світу Вас не закинула доля, скрізь може наздогнати тяжка, може, навіть жорстока туга. Це і є глибоким доказом того, що в душу Вашу закладені таємні устремління до чого-небудь, що неспокійно борсаються сили, котрі ще не розпізнали призначення свого. Інакше б Вас задовольняло чи присипляло одноманітне життя, що бреде собі крок за кроком.
Тож де б не були Ви, візьміться за будь-яку працю хоч ненадовго, не виснажуючи себе, а у вільний час, зробіть її постійною і щоденною. Сприймайте цей  вільний і кращий час нагородою за розпочату працю. Не шукайте цю працю далеко, озирніться уважно довкола себе: те, що ближче, те можна краще розгледіти. І якщо в майбутній праці є хоч частка того, до чого душа Ваша поривалась, беріться до неї добросовісно і спокійно завершуйте її. Якщо вона виявиться не тим, для чого Ви створені, все одно, і обман може дати душі хоч тимчасовий спокій, а по всьому все-таки залишиться досвід. Він і наблизить до того труда, який визначено Вам долею.
Тепер оповім на Ваше прохання про характер моїх стосунків з літературними друзями і приятелями. Мої знайомства з літераторами почалися тому, що я сам був літератором. Я завжди поважав їхню гідність і вмів скористатися від кожного з них тим, що він в силі був дати мені. Для цього в мене завжди вистачало ума. І оскільки ум мій завжди був багатостороннім, а зближуватися з іншими і навчатися від них я завжди був охочий, то й не дивно, що для мене кожен ставав приятелем і близькою людиною. Вони ж усі, як навмисне ( що може трапитися тільки в нас в Росії), наділені незвичайними і разом з тим без меж оригінальними, несхожими чеснотами, умами, характерами ( звідси зрозуміло, чому вони так часто поміж себе ворогують і не доходять згоди в поглядах). Тож уміючи цінувати їх, я умів від кожного з них щось запозичити, а подяку за це відкладав надалі, тобто, на той час, коли порозумнішаю сам і буду здатний навчати їх того, чого їм бракує. Але ніколи нікому з  них я  не нав'язувався з дружбою, нікого не просив, не вимагав жити зі мною душа в душу, поділяти мої погляди. Словом, ніяких нікому не давав обіцянок і нікого не зобов’язував  нічим стосовно себе. Нікому з них я не звіряв ні мрій, ні планів стосовно себе самого і всього, що торкалося моєї долі, вважаючи це непотрібним з багатьох причин. Я і сам би не зміг чітко пояснити того, що в мені ще в юності відбувалося. Але посильне знання людей у мене, дякуючи Богу, було вже й тоді і я тоді відчував чим яка людина може мені бути корисна, що їй можна і чого не можна говорити. І нарешті найголовніше – я й тоді відчував, що любити ми повинні всіх більше чи менше, з огляду на їхні достоїнства, але істинним і найближчим другом, котрому можна звіряти все до найменшого поруху серця, слід обрати тільки одного Бога. Я живіше і сильніше повинен був відчути це, ніж інші, тому що обдарований по Його небесній милості багатьма рисами характеру і здібностями. Та я б ніколи й не зміг висловити себе самого іншому.
Про це не могли знати мої колишні літературні приятелі. Воно й не дивно: вони всі лише познайомилися зі мною і знали мене досить мало. Під час мого приїзду до Росії вони зустріли мене з відкритими обіймами. Кожний з них зайнятий літературною справою: хто журналом, хто іншим, заглибившись в яку-небудь одну ідею і вбачаючи в інших суперників своєї думки, чекали мене як якогось месію, котрого чекають євреї. Вони впевнені, що я поділю їхні думки й ідеї, підтримаю й захищу перед іншими. Оце вважалося першою умовою і актом дружби. Вони навіть не підозрювали того, що вимоги ці, попри недоречність, були навіть нелюдяні. Жертвувати мені часом і трудами своїми для підтримки їхніх улюблених ідей було неможливо тому, що я, по-перше, не цілком їх поділяв, по-друге, мені потрібно було чим-небудь підтримувати бідне своє існування і я не міг жертвувати їм, мої статті, вміщуючи до них у журнали. Я повинен був надрукувати їх окремо, як нові, щоб мати доход. Всі ці дрібниці вони пропускали повз увагу, як багато чого пропускають люди, котрі не люблять розглядати до дрібниць обставини іншого, а швидко роблять висновки, тому на кожному кроці неминуче припускаються помилок. Прекрасні душею творять огидні речі, великодушні серця чинять не по-людськи, не відаючи про те й самі.
Не знайшовши в моїй особі тієї підтримки, на яку кожен з них сподівався таємно від інших, вони не просто відвернулися, вони почали злостиво робити все для того, щоб від мене відвернулися читачі, а якщо можливо – то й цілий світ.
Один “праведник” написав мені, що головний недолік моєї книги – брехня. Ось що я подумав: хто з нас може так рішуче висловлюватися? Як може хто-небудь (окрім наділеного говорити  Святим духом) відрізнити, що є брехня, а що істина? Як може людина схожа на іншу, пристрасна, яка на кожному кроці помиляється, вчинити справедливий осуд іншому в такім смислі? Як може він, недосвідчений серцезнавець, назвати суцільною від початку до кінця брехнею душевну сповідь? Він, за словом апостола Павла, і сам є брехня.
Так, книга моя завдала мені поразки: але на це була воля Божа. Хай благословиться ім’я  того, хто вразив мене! Без цієї поразки я б не прокинувся і не побачив так ясно, чого мені не вистачало. Я отримав багато листів дуже важливих, куди важливіших від усього надрукованого критиками. Не дивлячись на всю різницю в поглядах, у кожному з них є справедливі зауваження. Та вивести цілком зріле судження про всю книгу ніхто не зміг, що й не дивно. Осудити мене справедливо за неї може один той, хто відає промислами нашими в їх повноті. Із нас же, грішних людей, може справедливіше від інших виголосити їй кінцевий вирок тільки той, хто має повний ум, здатний осягти всі сторони справи, і не закохався ще сам у свою власну думку.
Книга моя є законним і правильним ходом моєї освіти внутрішньої, потрібної мені для того, щоб стати письменником не дрібним і порожнім, а таким, що відчув святість і своє покликання.
Щоб вчинити повний суд над моєю книгою, треба бути глибоким душезнавцем , відчути і почути страждання тієї частини сучасного людства, з якою не має нагоди зіткнутися монах; треба знати не лише своє життя, а життя багатьох. Тому мені ніскільки не дивно, що вони бачать в моїй книзі суміш світла і тьми. Світло для них – той бік, який вони знають; тьма – той бік, котрий їм невідомий.
Співставляючи всі критичні зауваження і атаки, як усні так і письмові, бачу, що перш за все потрібно всім подякувати за них. Майже в кожному є частка якої-небудь правди, не дивлячись на те, що головну і важливу частину моєї книги навряд чи, окрім двох-трьох чоловік, хтось зрозумів. Хоча я й намагався дати необхідні пояснення, але хто в наш час прислухається до голосу іншого – свого часто не чуємо.
Коли я писав цю книгу, постійно відчував якусь перепону, невидиму стіну, що стояла на заваді здійснення задуму. Від щоденної тяжкої праці я змучився і виснажився. Мені хотілося швидше показати написане друзям, похвалитися, як хвалиться молода мати своїм первісточком-сином.
Ум мені радив на краще – робити свою справу не знічуючись, нікому нічого не пояснюючи, не випускати нічого  в світ, доки воно не стане таким, коли всі рядки будуть варті надрукування і нікого не спокушатимуть. Ум мій радив бути замкнутим, все витерпіти, і на жодні запитання про те, що я роблю, не відповідати нікому. Але я не послухав свого ума, і плодом цього непослуху стала моя нинішня книга. Та що це я говорю? Неначе нам під силу розпоряджатися самим собою. Неначе не всіма нами править вища від нас сила. Неначе не вона повеліла з’явитися книзі моїй. Хіба в тім моя вина, що випустив її в світ? Вона була моєю душевною потребою.
Щиросердно Вам зізнаюся – я не люблю своїх творів до цього написаних і надрукованих., і особливо “Мертвих душ”. Зовсім не те, що їм приписують, є їхнім предметом. Ця таємниця повинна була раптом, на подив усіх, розкритися в наступних томах, якби Богу було угодно продовжити життя моє і благословити майбутній труд. Це таємниця, і ключ від неї поки що в душі лише в автора. Багато, багато з того, що, непевне, було звернене до мене самого, сприйняте зовсім в іншому смислі. Не критимусь, не позбувся ще я гордині, але не моїм буттям, не тими властивостями, котрими я наділений; гордість за майбутнє ворушилася в грудях за те, що уявлялося мені попереду, щасливим відкриттям, котрим угодно було Божою милістю освітити мою душу. Відкриттям того, що є спосіб стати набагато кращим за те, чим є людина тепер...
Багато сторін російського життя досі ще не виявлені жодним письменником. Хотів би я, щоб після прочитання моєї книги люди всіх партій і думок сказали: “Він дійсно знає російську людину. Не приховавши жодного нашого недоліка, він глибше від усіх відчув наші достоїнства”.  Хотілося б також заговорити про те, про що з самого дитинства любила задумуватись душа моя, про що неясні звуки і натяки розсіяні в найперших моїх творах. Їх не кожний помітив...
Книга моїх листів випущена у світ для того, щоб помацати нею і інших, і себе самого, щоб дізнатися, на якому ступені душевного стану стоїть нині кожний у нашому суспільстві, і на якому ступені душевного стану стою тепер я сам. Себе трудно побачити збоку, а коли нападуть зусібіч і почнуть на тебе показувати пальцем, тоді й сам відшукаєш у собі чимало чого. Книга моя вийшла не стільки для того, щоб поширити якісь дані, як для того, щоб здобути самому думки багатьох, необхідні для труду мого, щоб примусити багатьох людей розумних заговорити про предмети важливі і розгорнути їхні знання, які вони приховували від інших.
Мої наступні твори мали так поєднати погляди, як нинішня книга їх роз’єднала.  Але для цього потрібно всім порозумітися. Ось чому мені необхідно було обов’язково випустити цю книгу і вислухати всі судження про неї, особливо несприятливі, жорсткі, справедливі і несправедливі, образливі для найніжніших сердечних струн, словом, всі ті судження, від яких відвертає вуха людина недосвідчена, необізнана з наукою життя і наукою душі людської.
Поява цієї моєї книги, незважаючи на всю її дивовижу, є для мене дуже важливим кроком, бо вона має властивість пробного каменя: на ній випробовується сучасна людина. В судженнях про неї неодмінно проявляється людина з усіма її помислами, навіть тими, котрі вона делікатно приховувала від усіх, і раптом стане видно, на якім щаблі душевного стану вона стоїть. Ось чому мені так хотілося зібрати всі судження, ґрунтовно і радикально промацати суспільство, а не зирнути на нього на балу чи гулянні. Я дуже шкодую, що не потрапили до моєї книги листи до різних посадовців і державних людей.  Мене б тоді лаяли ще більше. З приводу цих статей прояснилось би мені багато чого всередині Росії. І багато хто, бажаючи довести мені мої помилки, почав би розповідати саме те, що мені й потрібно. А цього ніяким проханнями не можна вимолити. Один є засіб: випустити зарозумілу, задерикувату книгу, яка б примусила стрепенутися всіх. Російську людину, доки її не розсердиш, не примусиш говорити. Який не випустиш художній твір, він не матиме тепер впливу, якщо немає в ньому саме тих питань, біля яких обертається нинішнє суспільство, і якщо не виставлені в ньому ті люди, котрі нам потрібні нині.
Я досяг мети. Але не чекав, що багатьох розсерджу аж так сильно, примушу говорити не лише так, як говорять освічені люди в столичних салонах, а й так, як сперечаються поміж себе візники, коли ненароком зчепилися одне за одне колеса їхніх колясок. Не знімаю з себе вини. Я пояснюю все своєю поспішністю.
Поспішність поділитися з читачем всім, навіть і тим, що ще для самого бачиться в дещо віддаленій перспективі, загальна вада людей, котрі йдуть попереду! Що для себе ще є перспективою, нехай і лишається в собі. Говорити необхідно тільки про те, в чому вже упевнився. В цьому я нині переконався на власному досвіді. Не слід говорити читачу наперед про всю широчінь того обрію, який намірився охопити своєю книгою. Краще висловити йому скромніші і більш чіткі наміри, а книга потім сама покаже той обрій.
Як тяжко обмежити себе! Як трудно зробити так, щоб у творінні нашому діло виступало саме і промовляло за себе собою, а не словами нашими! Як трудно вберегтися від двох-трьох вибриків, котрі прослизнуть де-небудь в книгу, за які схопившись читач починає війну проти книги! Чим більше я читаю розумних книжок, тим ще більше розумію власне безрозсудство мого “Листування з друзями”. Мене давно непокоїла думка – виставити на огляд свою особистість. Я гадав, що коли не дам поблажки собі і відкрию всі свої людські слабості, вади, і те, яким чином я їх переборював, позбавлявся від них, то цим я додам духу іншому не жаліти самому себе. Я випустив з уваги те, що це мало б успіх лише за тієї умови, якби я сам був схожий на інших людей. Але виставити себе за взірець людини не схожої на інших внаслідок оригінальних обдарувань і здібностей – неможливо. Я всіх заплутав  і збив з пуття. Поетичні прояви, властиві всім поетам, все-таки прорвалися і проявилися надмірною гординею, несумісною зі смиренням, якого шукав читач на наступній сторінці, і жодна людина не стала на ту потрібну точку, з якої слід було дивитися на цю загадкову книгу.
Пишу це все і думаю, чи не набрид Вам, чи пригодяться мої поради, чи не наводять на Вас нудьги мої сумні сповіді, намагання збагнути викрутаси долі. О! Як нам необхідно щохвилини вдивлятися в себе! Не відвертайте і Ви свого погляду. Багато чого ми в собі не бачимо, найчастіше того, що є в нас поганого. Та нехай Бог береже Вас від нього.
Прощавайте.
Ваш Гоголь.

Знову цей холод заповзає в серце. Від нього вже не можна врятуватися стрибанням і біганиною. Від нього немає засобів. Але ще мерехтить вогонь свічки на столі, а ще один десь глибоко в серці. Тепер так спокійно на душі, відчуваю потяг до праці, якого вже давно не було. Лише б відступила, втекла від мене  остання тривога. Душі моїй тепер потрібен спокій, щоб постали перед нею замість спалених другий і третій томи “Мертвих душ”. Щоб все з”явилося перед зором таким, аби перший том був лише блідою передвісткою тієї великої поеми, котра відбувалася в мені і вирішить нарешті загадку мого існування. Тільки б горіла, тільки б не згасла свічка.

10 січня 1852 р. Москва
Якби смів я просити Вашої якнайшвидшої відповіді  на  свій лист, то благав би говорити навіть про те, про що майже нічого сказати, і описувати навіть порожнечу, яка Вас оточує: мені все цікаво. Я ще не писав, що мене також зігрівають спомини про Вас. Я ніколи не осмілюся написати Вам, слів таких не знайду, щоб повно передали моє почуття до Вас.  Та й ні до чого все це Вам. Ми просто земляки, ми добрі знайомі...
Про себе скажу Вам лише, що нічого сказати. Слава Богу, знаходжусь у стані звичайному. Не скажу, що здоровий. Ні, здоров”я може бути ще гіршим, я більше ніж здоровий. Я часто відчуваю чудесні хвилини, чудним життям живу, внутрішнім, великим, захованим у мені самому і ніякого блага та здоров”я не взяв би взамін. Не сиджу, як раніше, весь час за працею, але й не уникаю її. Прошу Бога, щоб послав одухотворення для труду мого, свіжості сил, жвавості рукам.
Тільки Вам можу сказати, що чим далі, то більше плутаються думки мої. Чіткий план, що його я складав стільки років, приступаючи до “Мертвих душ”, тепер подібний до палацу, на який набігли варвари. Раніше я знав, для чого живу, для кого пишу, я укріпився надією написати в другому томі таке, чого Росія ще не читала. Тепер знову розклеївся. Серце моє розбито. Душу мою сплюндровано. Я так думав, і так говорив друзям, що складаюся з майбутнього, а виявилося, що його в мене вже забрали. Я був зухвалий з друзями, доручав їм, ніби своїм слугам, няньчитися з моїми рукописами, ходити по видавцях, забирав у них все, позичав і не повертав з надією, що як тільки Бог дасть мені здоров’я на кілька літ, то все сплачу. А сталося не так. Я легкодушні ший, ніж думав; мене все лякає. Сталося в мені щось страшне, непоправне. Не сьогодні. Кілька років тому я писав Вам про чоловіка, котрий отруїв мене словом. Я сподівався, що минеться, вляжеться, забудеться, але все марно. Він убив мене тоді своєю критикою. Ні Марсель, ні Генуя з Неаполем, ні навіть проща до гробу Господнього вже не зцілили моєї душі, мого внутрішнього замку, в якому я рятувався колись від наскоків кочівників.
Я багато думаю, перебираю по слову всі критики на “Вибрані місця”. Мабуть ніколи не вдасться мені збагнути мотивів вчинку Бєлінського. Він отруїв мої дні, вже скільки літ спливло, а цикута його слів підточує мої сили. У квітні 1842 року він написав мені: “Дай вам Бог здоров’я, душевних сил і душевної ясності. Палко бажаю Вам цього як письменникові і як людині, адже одне з другим тісно пов’язане. Ви в нас тепер один, – і моє моральне існування, моя любов до творчості тісно пов’язана з вашою долею: якби не було вас – прощавай для мене теперішнє і майбутнє в художньому житті моєї вітчизни...”
Якби Ви сприйняли ці слова? Не відношу себе до марнославних, але той лист викликав у моєму серці велику радість, навіяв світлу надію. І ось він написав, ніби інша людина, ніби із полум’я враз перетворився на лід, оббризканий жовчю: “Ображене почуття самолюбства ще можна стерпіти, і в мене б вистачило ума промовчати про цей предмет, якби все зводилось лише до нього; але не можна стерпіти ображеного почуття істини, людської гідності; не можна змовчати, коли під прикриттям релігії і захистом батога проповідують брехню і аморальність як істину і доброчесність”.
Ще й цього йому видалося замало. Він вишуковував слів, які б не просто пекли – спопеляли. Якщо Ви не стрічали того писання, то я зацитую, я скрізь вожу його з собою, і навіть якщо доведеться віддати вогню свої недосконалі рукописи, цей дошкульний злий лист збережу: “Проповідник батога, апостол невігластва, поборник обскурантизму і мракобісся, панегірист татарських звичаїв – що ви робите?.. Погляньте собі під ноги: адже ви стоїте над безоднею...”
І далі в такому ж дусі про те, що смисл вчення Христа відкритий філософським рухом минулого століття, а до того його, виходить, і не було; про оруддя насмішки Вольтера, котрий нібито більший син Христа, ніж попи, митрополити, патріархи. Це маячня людини, котра не вірить в Бога, душа якої глуха до любові і до Нього, і до свого ближнього. Не зрозумів моєї книги той, хто претендував на роль проводиря народу, хто взявся судити всіх та повчати як то слід писати, що думати і говорити.
Печуть мене слова його, не забуваються. Він пише: “Опам’ятайтеся, ви стоїте на краю безодні!” Як далеко він збився з прямої дороги, в якому викривленому зображенні постали перед ним речі! В якому грубому невіглаському смислі сприйняв він мою книгу! Як її витлумачив на цілий світ! Нащо йому було міняти раз вибрану дорогу? Що може бути прекрасніше, як показувати читачам красоти і творіння наших письменників, надихати їхню душу і сили до розуміння всього прекрасного, насолоджуватися трепетом пробудженого в них співчуття і таким чином впливати на їхні душі? Дорога  ця привела б його до примирення з життям, змусила б його благословляти все в природі. Щодо політичних подій, само собою примирилося б суспільство, якби примирення було в душі тих, хто має вплив на нього. А тепер уста його дихають жовчю і ненавистю. І нащо йому з такою запальною душею кидатися в той вир політичний, в ці каламутні події сучасності, серед яких і тверда обережна багатостороння особистість розгубиться? Як же з його однобічним, палким як порох, умом, що спалахує перш, ніж встиг дізнатися, де істина, як йому не розгубитися? Він згорить, як свічка, і інших спалить.
О, як ниє моє серце! А що, як і я винен, як і мої твори послужили його помилкам? Але ні, Нападки на мою книгу подекуди справедливі. Я її випустив досить швидко в хворобливому стані, коли ні нерви, ні голова не були в належному порядку. Я поспішив. Не треба було висовуватися раніше, ніж закінчиш свою власну справу, і порпатися в ній, закривши очі на все. Цією поспішністю я навіть зашкодив багато в чім тому, що хотів захистити.
Він поглянув на мою книгу розпаленілими очима, і від того все видалося в ній в іншому світлі. Він її не зрозумів. Не буду захищати свою книгу. Як маю відповідати на котресь звинувачення, коли вони всі мимо? Я сам на неї напав і нападаю. Вона видана поспіхом, невластивим моєму обережному характеру. Але намір був чесний. Нікому я не хотів нею полестити чи покадити. Я хотів лише зупинити кілька гарячих голів, здатних закрутитися і загубитися в цьому вирі й безладі, в якому раптом опинився наш світ. Я припустився надмірності, але навіть не помітив цього. Корисливої мети я й раніше не мав, коли ще трохи діймали спокуси світу, тим більше не маю її тепер, коли пора подумати про останній звіт. Нічого не хотів я нею випрошувати, Це не в моєму характері. Є своя принадність в бідності. Згадав би він принаймні, що в мене немає навіть кутка, і я дбаю лише про те, якби ще полегшити мою невелику похідну валізу, щоб легше було розлучатися зі світом. Можна було стриматися від таврування мене тими образливими підозрами, котрими б я не набрався духу дорікати останнього негідника.
Як мені захищатися проти цих нападок, коли вони невпопад? Де мені сховатися від них, коли вони скрізь зі мною?
Чому йому примарилося, що я також проспівав пісню нашому , як він висловився, мерзенному духовенству? Невже тому, що я сказав, що проповідник східної церкви повинен життям і ділами своїми проповідувати? Чому в нього такий дух ненависті? Я знав дуже багато попів і можу розповісти безліч смішних анекдотів про них. Але зате зустрічав і таких, святості життя і подвигам котрих дивувався і бачив. Що вони – творіння нашої східної церкви, а не західної. Тож, я й гадки не мав оспівувати духовенство, котре зганьбило нашу церкву, але духовенство, котре возвеличило нашу церкву.
Яке невігластво прозирає на кожній сторінці. Він відділяє церкву від Христа і християнства, ту саму церкву, тих самих пастирів, які тисячами гинули під ножами і мечами вбивць, молячись за них, і нарешті стомили самих катів так, що переможці впали до ніг переможених. І цих самих пастирів, цих мучеників-єпископів, що винесли на плечах святиню церкви, він хоче відділити від Христа, називаючи несправедливими тлумачами вчення Христа. То хто ж ближче і може краще тлумачити Христа? Невже нинішні комуністи і соціалісти, котрі пояснюють, що Христос повелів віднімати майно і грабувати тих, котрі нажили собі багатство? Пора б і спам’ятатися! Вольтера він називає тим, хто надав послугу християнству і говорить, що про це відомо кожному учневі гімназії. Та я, коли ще навчався в гімназії, я й тоді не захоплювався Вольтером. У мене й тоді вистачало ума, щоб розгледіти у Вольтері меткого дотепника, але аж ніяк не глибоку людину. Вольтером не могли захоплюватися повні і зрілі уми, ним захоплювалася недоучена молодь.
Що мені сказати на те різке зауваження, що неначе російський мужик не схильний до релігії і що говорячи про Бога, він чухає  рукою нижче спини? Зауваження висловлене з такою самовпевненістю, наче він цілий вік спілкувався з російським мужиком. Що тут сказати, коли красномовніше говорять тисячі церков і монастирів на російській землі. Вони будуються не на дари багатих, а мізерними частками неімущих,  тим самим народом, якого премудрий критик звинувачує в неповазі до Бога, і котрий ділиться останньою копійкою з бідним і з Богом, терпить гірку нужду, щоб мати можливість принести щире подаяння.  Не можна судити про російський народ тому, хто прожив вік у Петербурзі, займаючись легкими журнальними статейками і романами тих французьких романістів, котрі настільки упереджені, що не хочуть бачити, як з Євангелії виходить істина, і не помічають того, як  викривлено зображують в своїх романах життя. Я у порівнянні з ним маю більше прав говорити про російський народ. У крайньому разі, всі мої твори, за одностайними оцінками, показують знання природи російської, засвідчують людину, котра за народом спостерігала, а відтак і здатною заглибитись в його життя. Про це сказано немало, це підтверджував свого часу і він у своїх критичних статтях.
Я зустрічав останнім часом багато прекрасних людей, котрі безнадійно збилися з шляху. Одні думають, що перетвореннями і реформами, шараханням то в один, то в інший бік можна виправити світ; інші думають, що за допомогою якоїсь особливої, досить посередньої літератури, яку він називає белетристикою, можна вплинути на виховання суспільства. Але добробут суспільства не поліпшать ні безпорядки, ні гарячі голови. Бродіння всередині не виправиш ніякими конституціями. Суспільство влаштовується само собою, воно складається з одиниць. І потрібно, щоб кожна одиниця виконувала обов’язок свій. Потрібно пам’ятати людині, що вона не матеріальна худобина, а високий громадянин високого небесного громадянства. Доки вона хоч скільки-небудь не житиме життям небесного громадянина, доти не буде порядку в земному громадянстві.
Саме такі думки випливають з Біблії, якщо читати її вдумливо і претендувати  на роль проводиря народу. Якщо ж людина послана в світ цей не для того, щоб нести світло, то й робить вона все, аби звернути якщо не людство, то хоч окремих одиниць на манівці, на погибель. Найшвидше піддаються впливам таких пророків молоді, ще незміцнілі душі. Дуже привабливо звучать для них слова про боротьбу з середньовіковою рутиною, релігійними заскорузлими догматами. Довірливі серці вбирають їх і непомітно опиняються в тенетах, з яких не кожному дано вирватись.
Відчуваю, що цього разу стомив Вас. Вже давно нікому не писав таких довгих листів. Але це нуртує в мені, і я пишу Вам ніби сповідь, майже так, як написав тому критику, в облудні сіті якого потрапив був  і сам після перших його рецензій на мої твори. Тепер я знаю – він згубить ель мій. Нічого вже я не напишу, цикута все ближче підступаю до серця.
Мені завжди хочеться писати Вам, хоч думаю, що вже не одержу відповіді.
Прощавайте.
Весь Ваш Гоголь.

То був останній лист. Після нього в сувої лежав обірваний зверху і знизу клаптик аркуша, очевидно, фрагмент ще одного послання. На звороті чорнило геть розпливлося від води чи якоїсь їдкої рідини. А з лицьового боку ще читалися кілька рядків.

...Люди часто моляться про благо, добро, здоров’я для тіла. Молитися ж треба більша про душу. Яким би не був я сам по собі слабим і немічним, завжди  підбадьорював друзів своїх, ніхто з тих, хто зближувався зі мною останнім часом, у хвилини своєї журби і печалі не бачив мене похмурим, хоч і тяжко доводилося мені іноді, і сумував я не менше від інших... і страждав... страждав...