Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

ПАМФЛЕТИ

ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ

... Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять..
Ох, не однаково мені.
Тарас Шевченко

Вибухнув Чорнобиль. Схрестилося горе зі смутком над поліськими селами. Поліщукам, які в особливому природному режимі двигали хрест радянського режиму, останній притлумив спину ще й «мирним атомом».
Розгублені очі дивилися на «десанти» письменників, акторів, яких возили «в народ», аби піднімати його дух. І ніби говорили: «Люди добрі! Ми вже так втомилися від вашої балаканини. Дайте відіспатися. Бо чогось дуже на сон хилить... »
У Блідчі, де я часто грибував, рибалив, зайшов до знайомих. Привітався. Намагався жартувати:
— Ну, як ви тут? Між тими нуклідами?..
— Ай, Михайловичу, — каже мати знайомого. — Ви — чоловік веселий, то я вам весело й відповім: воно, може, й вредить, але добре, що хоч не воня...
Тоді я подумав, яка страшна ця радіація. «Хилить на сон». Руйнує організм. І «не воня». Не насторожує, не відштовхує. Отой, за визначенням класика, «сторожовий пес організму — біль», відсутній...
Через деякий час зрозумів, що є страшніша біда. «Радіація» духовна, її підступні нукліди не фіксує жоден прилад. Вона й руйнує наш національний організм, і «воня», а нам байдуже, «хилить на сон»...
Майже десять років живемо у незалежній самостійній Українській державі. Маємо свободу. На вівтар якої упродовж віків покладено не одне життя. За яку пролито не одну краплю крові.
Зайди з усіх усюд століттями винищували наш народ фізично. Притлумлювали у ньому національний дух. Вбивали його традиції. Нищили культуру... Розуміли поганці, що без національного нема нації.
І тому, що сьогодні ми ще є народом, а не безликою отарою, ми завдячуємо українському слову, українській пісні зокрема і українському мистецтву взагалі. Це ті легендарні кити з розбурханого океану лихоліть винесли на своїх спинах нашу національну душу. Це ті могутні атланти, які на своїх плечах тримають українську націю сьогодні.
І ось парадокс. Саме ці лицарі зараз у своїй незалежній державі опинилися у найбільшій небезпеці.
Нові економічні вітри проймають до кісток. Сумнівної честі і совісті «адміністратори», «продюсери», «режисери», «іздателі» виштовхують з рідних храмів мистецтв. Зальотне і перельотне картаве птаство обляпує голови. А свої продажні паці підривають коріння.
Короткозорі новоспечені прикоритні сенеки пояснюють це демократією і ринковими відносинами. Примистецькі шулери — невмінням належно крутитися. У вождів і вождиків «не доходять руки». І чиясь чужа, брудна рука діє. Діє впевнено, методично, планово. Діє нахабно, грубо, зухвало. Діє так, ніби вона тут, в Україні, не чужа рука, а «своя». Ніби вона — «права» чи «ліва» рука якоїсь нашої головної руки.
Ми любимо вживати вираз «солов’їна Україна». І не задумуємося, чому останнім часом «солов’ї» співають все менше й менше. Чому рідко так бачимо на українському телебаченні і славнозвісний ансамбль імені Вірського, і неповторний хор імені Верьовки? Коли ми чули нашу національну гордість — капелу бандуристів? Де наші академічні мистецькі колективи? Де наші прославлені на увесь світ співаки, музиканти? Хто не допускає до українського телеглядача українське дотепне слово? Та будь-яка область нашої держави своїми мистецькими надбаннями могла б конкурувати з будь-якою найрозвиненішою державою світу.
Але ж «телеінтери», «одні плюс одні», «айсітіві», «нарти» та іже з ними, тобто канали, студії, які майже повністю володарюють у телеефірі, заповнюють той ефір якщо не програмами московських студій, то виступами московських бродячих дяків, які в Росії вже набили оскому. Якщо не явною брутальною українофобією «своїх» паршивців, то брудними анекдотами смітникових «анекдотоведов». Якщо не пискляво— шип’ячою голопопсою, то судомно-дриґаючою голопупсою.
Соловей для того, щоб співати, мусить мати свою територію. Свій «творчий простір». За цей простір солов’ї чесно змагаються піснею.
Але є в природі й гайвороння. Яке сповідує іншу мораль. Мораль агресії. Методи зловісного каркання. Те каркання ніколи не замінить солов’їної пісні. Але й не дасть соловейкові її співати. Бо в гаю, над яким тусує гайвороння, солов’ ям не до співу.
Є у природі ластівки, які своїм щебетом облагороджують ту природу. Але є й нахабні горобці. Які залазять у ластів’ячі гнізда. І своїм агресивним цвіріньканням змушують ластівку ліпити іншу оселю.
Між людьми, як і між птахами, — у кожного своя мораль. Лише птахи керуються інстинктом. А людина — ще й розумом. І честю, якщо вона є. І совістю, якщо вона її має.
Я не проти популярної музики, не проти естрадної пісні. Не проти гастролерів. Всьому своє місце, свій час. Комусь подобається піп, комусь — попадя, а комусь — попова дочка. Та й мистецтво не терпить застою, не любить локалізації. Але мистецтво. І я за мистецтво! У різних його видах. Розмаїтих жанрах. І розумних вимірах. Бо все добре в міру.
Я проти того, щоб псевдомистецьке шумовиння витісняло справжнє мистецтво. На круговерті історії, як на водяній круговерті, пустопорожнє крутиться зверху. Вагоме ж тримається глибин. Але коли зверху сміття назбирається стільки, що на глибинах починає бракувати кисню, потрібне механічне втручання. Потрібна рука дбайливого господаря. Який усе привів би до норми, до природного балансу.
Якось у Національній філармонії проходив концерт учнів Євгенії Мірошниченко. Що не вихід — бурхливі оплески. Що не виконавиця — талант. Славетна співачка, яка сама пройшла крізь терни до зірок, не лише вчить своїх підопічних співати.
Вона робить усе можливе, аби на творчому шляху цих талановитих дівчат було якнайменше терня.
Люди дякували словами. Дякували квітами. Дякували і шановній маестро, і її учням.
— А де ж наші державні й придержавні меломани? — спитав мене товариш, що сидів поруч. —Ті, без яких не обходиться жоден шоу-шабаш? Які сіреньких естрадних пискух титулують «королевами»? Які проштовхують до високих звань далеко не високої проби «таланти»?..
І подумалося: «А й справді, де ж? Невже їх цікавить лише те, що на поверхні крутиться?.. »
Відповідь прийшла трохи пізніше. З екрана телевізора. Коли дивився телепередачу Яна Табачника «Честь имею пригласить».
Звісно, пан Табачник «имеет честь». Бо на його «честь» працює багато «честотворців». Скромна Євгенія Семенівна не може собі дозволити такої «честі»... Хоча переконаний, що і Президентові нашої держави, і чиновникам, що гостювали у пана Табачника, було б дуже цікаво і не менш корисно послухати, як співають молоді, справжні золоті голоси України...
Коли слідкуєш за мистецькими подіями в Україні, то складається враження, що хтось не зацікавлений, щоб глава держави, високі чиновники бачили, чули справжні перлини нашої культури. Звісно, тоді важче буде підіпхати їм сірих гундосиків. Які не стільки співають, скільки дриґають колінами. Своїх, ніким не коронованих «королей». Ніким не конкурсованих «самых талантливых». Не можна буде складати легенди про «легендарних», «виртуозов», «бесподобных». А це, даруйте, і звання, і вигоди, і імідж. Хоч і дутий. Та хто там вникатиме? Хто аналізуватиме? Сказано ж: повторювана часто брехня стає правдою... Коли ж та «брехня» ще десь колись покрутилася в сфері присутності високого чиновника, то вона стає «золотою правдою». Принаймні для обивателя і для дрібного чиновника.
Щоб сіре стало помітним, його треба вибілити. А якщо воно суперсіре? І його нічим не відбілиш? Тоді треба забруднити, затемнити, очорнити тло. Це метод руйнації середовища задля вивищення сірятини. І оті видимі й невидимі «віртуози» плетіння словесної лози цим методом користуються.
Звісно, час розставить усе на свої місця. Хоч дуже часто історію роблять одні, а портрети пишуть з інших. Мабуть, на кожному етапі розвитку суспільства є своя когорта портре— тотворців, честоробців і просто «розкрутників», чи «крутіїв». Які святому ліплять роги, а чортові чіпляють святого німба і домальовують янгольські крила. Ця братія ніколи не керувалася ні честю, ні совістю, їхнє правило: музику замовляє той, хто платить гроші.
То чи варто дивуватися, що в Україні не виходять українські книжки? Що мізерні тиражі україномовної періодики? Що майже не знімаються фільми. Що озлидніли клуби й бібліотеки? Що український ефір запльований антиукраїн— щиною? Що найпрестижніші сцени України витоптують недоростки масляковських кавеенів, одночасно витоптуючи українську мову і саму Україну? Що сумнівні «джентльмени», «звездоплеты», відгодовані до хрякоподібності на «украинском сале», вже засалили екрани «украинского телевидения» бездарними експромтами «дражнення хохла»? Що деяким «звездам», які постійно блимають у різних телешоу, не тільки варто було б остаточно визначити у сексопатолога свій статевий статус, а й перевіритися у психіатра?
Звісно, така «культурно-мистецька палітра» не сприяє розвиткові і пропаганді високих зразків української літератури, української пісні, музичного, образотворчого мистецтва, театру, кіно, української національної культури взагалі. І творці цієї культури, позбавлені «творчого простору», засобів існування, вимушені шукати притулку в інших краях. Це у кращому випадку. У гіршому — ламаються духом і тілом. І йдуть у вічність...
Отже, оте шумовиння і «вредить», і «воня». Широкі маси населення, замутовані отими «нуклідами», «хилить на сон». А чиновники, які мали б відповідати за розвиток української культури, працюють так, що складається враження, ніби вони в Україні відбувають каторгу, а живуть поза її межами. Принаймні духовно.
Я ніколи не дивуюся зальотним, перельотним чи випадковим «птахам» у нашому українському небі, які постійно каркають на те небо.
Мене дивує, коли наші, рідні, «птахи», які народилися під цим небом, звили гнізда, вивели пташенят, моляться чужою мовою і до чужих небес. Чужим небесам курять фіміам, своє ж, українське небо, забруднюють чужорідною кіптявою.
Запитую, чому українські державні діячі в Україні утримують російськомовні газети, журнали, видавництва, телеканали, радіостанції? Які відверто, грубо чи опосередковано витоптують українську національну душу.
Чи вони не думають засиджуватися в Україні? Чи прагнуть зробити Україну неукраїнською? А чи, може, їм дуже потрібна каламуть? Щоб у ній відловлювати «золоту рибку»? І щоб за те з чужих небес падала манна?
Наш Президент, перебуваючи в Ізраїлі, пообіцяв присікати прояви антисемітизму в Україні.
І я подумав. Чому б нам, українцям, не звернутися до президента та уряду Ізраїлю, щоб допомогли нам у нашій незалежній державі боротися з українофобством? Яким, на жаль, прогнили душі не лише багатьох іноплемінців, а й деяких українців... Бо українофобство в Україні несе у собі не меншу загрозу міжнаціональної ворожнечі, ніж будь-яка ксенофобія.
Якось одна «інтелектуальна» мадам мене звинувачувала:
— У вас обостренное восприятие! Что вы так печетесь об этой своей «мове»?
— Бо пече, — кажу. — Та й ви про свою мову, єврейську, «печетесь». Недільні школи відкриваєте. Росіяни про свою «печуться». Та ще й інших «печут»... Хоч і «восприятие» притуплене...
«Обостренное восприятие». Як шкода, що у багатьох воно таке тупе, що вже нічим не загостриш.
Наша держава зараз у важкому економічному стані. Кажуть: «Економічна криза породжує духовну». А може, навпаки? Може, духовна криза поглиблює економічну?
За десятиріччя ми вже провели стільки пустих балаганів, що країнам, від яких чекаємо фінансової підтримки, і не снилося. Гуляти вміємо. І все підкреслюємо, що «не за державні» гроші. Що це гроші спонсорів.
Питаю себе і вас: оті наші «спонсори», може, отримали спадщину від англійських лордів, німецьких баронів, польських магнатів чи російських князів?
Питаю вас, панове меценати: невже вам так приємно викидати гроші на вітер? На оті низькопробні шоу, які винищують наші національні традиції? На отих фіглярів, що топчуться по кістках ваших предків?
Невже ваша душа не засумувала за українською народною піснею?
Невже вашому серцю не хочеться теплоти рідного слова?
Невже ваш розум не потребує чистого національного повітря?
Хто ж тоді подбає, щоб виходила українська книжка? Щоб з телеекрана чи по радіо звучала рідна пісня? Щоб замість вульгарних заяложених анекдотів глядач почув дотепний український гумор і гостру, розумну сатиру? Хто підтримає український театр, кіно, українську пресу?
Питаю вас, панове меценати, рекламодавці, спонсори усяких балаганів: невже вас не тривожить, що наша рідна земля закидана друкованим та озвученим чужорідним сміттям? Що ваше рідне повітря заповнене чужорідним і чужомовним брудом? Який і «вредить», і «воня»? Який, наче радіоактивний пил, осідає на душі ваших дітей, ваших онуків? Несе заразу насильства і кровожадності, моральної розбещеності і фізичної смерті? Невже вас не ображає, коли заслинена мавпа з одеського привозу пародіює говір вашої матері? Невже вам байдуже, коли голомозий «отпрыск» вчорашнього кадебістського архіваріуса сьогодні товчеться по ваших святинях?
А якщо вам це байдуже, якщо ви ще й підгодовуєте всю оту українофобську шушваль, які ж ви тоді українці? Чи хоча б громадяни України?!
Питаю вас, високі державні мужі: державні закони карають за зловживання службовим становищем, коли воно приносить економічну шкоду державі. Чому ж нема кари за шкоду духовну?
Державні закони карають за підробку грошей, за виготовлення фальшивок. Чому ж нема кари або хоча б суворої відповідальності за підробку духовних цінностей? Бо за останні роки «компетентними фахівцями» в Україні «визназ— начено» стільки «золотих фортун», «золотих голосів», «золотих рогів», «золотих копит», що не вистачить золота навіть ще не розроблених копалень.
Зараз маємо у своїй державі нового прем’єра. І професіонала, і патріота. Маємо майже новий уряд. Який також, здається, збирається жити «не хлібом єдиним». У душі зароджується надія на краще наше духовне життя. Надія і... тривога. Аби політичні «спинолази» не використали нового прем’єра і новий уряд, як сходинку для взяття нових державних висот. По його спинах не видряпалися на пік
Своєї Мрії — перетворити Україну на державу без будь-яких національних прикмет, тобто на Україну без українців...
Щоб цього не сталося, пам’ятаймо застереження Івана Франка:
«Каждий думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт!»
Пам’ятаймо і не дрімаймо! Навіть, якщо нас дуже «хилить на сон».

2000

СТАВТЕ НА РЕАЛЬНОГО
Звернення Гаврила з хутора «Мозамбік» до племінних вождів партійних племен України

Вельми великі членоводи!
Високочолі й глибокодумні!
Стратеги і тактики!
Кожен із вас може повести за собою не лише своє партійне плем’я. А й усі партплемена разом узяті. Та усі разом узяті ви не зможете повести за собою навіть партійно неохоплену Клавку із хутора «Мозамбік». Бо вона справедливо зауважить: «Хлопці! Вас так багато, що й не знаю, за котрим бігти маю... »
Отже, опустітеся зі своїх вождівських вершин на реальне народне плато. Яко стратеги, зважте: якщо люди (маси, народ) захочуть побігти за вами всіма, то вони з місця не зрушать.
А рушати треба. Бо якщо сидіти в обкраденій хаті і чекати кращої долі, то дочекатися можна хіба що більшої дулі. Але і доля, і дуля — поняття абстрактні. А конкретно народ вірить у те, що може помацати, і в те, що може з’їсти. Як би ви не годували його казками про красиву Україну чи про «общество социальной справедливости», найбільшу красу він бачить у своїй непонівеченій і необкраденій землі. А найбільшу соціальну справедливість — коли на тій землі якнайменше злодюг, брехунів і політичних шарлатанів.
Чи має право дурень бути партійним вождем?
Має. Якщо цього вимагають його партійні члени і членкині. Але чи мають право партійні члени і членкині вимагати, щоб їх вождь став Президентом України? Навіть якщо він трохи знається на кукурудзі і вже добре може відрізнити гамбургер від Гамбурга. Навіть якщо він — велике цабе у законодавчому чи ще якомусь органі. Бо, як мовиться в переслів’ї сусіднього нам народу, «Дуракам закон не писан, если писан, то не чи— тан, если читан, то не понят, если понят, то не так». Сусіди наші на «дураках» знаються добре. Бо навіть найрозумніший їхній цар Петро І видавав укази: «Подчиненный перед лицом начальствующим должон иметь вид лихой й придурковатый, дабы размышлением своим не смущать начальство...»
Оскільки деякі «наші» моляться на російських «царів», то можна припустити, які укази будуть видавати вони, коли хтось із них стане президентом. Якого «вида» вони будуть вимагати від «подчиненных». І який «вид» буде мати наша держава. Якщо вона ще буде нашою. Якщо її не допродадуть новоявленим орендаторам, чи псарям чужих царів.
Якщо у нормальної людини — нормальний глузд, то, навіть сидячи на партійному Олімпі, вона зважує свої можливості.
У нас, на хуторі «Мозамбік», є дуже порядний і розумний чоловік на прізвище Пшик. І коли ще у ті, «зореносні» часи, його хотіли зробити «вождем» місцевої партійної «ячейки», він сказав:
— Шановні! Знаєте, чому я не став Карлом Марксом? Бо в мене прізвище — Пшик. Уявіть собі, що секретар обкому цитує: «Як сказав товариш Пшик... »
Коли у розумної людини прізвище Пшик —це не біда. Біда, коли в усьому шик, а в голові пшик.
Чому Сатана став сатаною? Бо він хотів зайняти Божий трон. Не маючи за душею ні крихітки святості. Маючи лише пусту гординю.
Борони Боже, щоб я кожного із вас вважав сатанинцями чи відьмаками. Хоч декому з розрекламованих «гуманістів» у підступності і лицемірстві позаздрив би й сам Сатана. А деяких «прогресивних народолюбів» перелякалася б найагресивніша відьма. Та якийсь сатана таки розтягнув свою чорну ниточку поміж усіх вас. Якась відьма таки посіяла між вас розбрат і неприязнь.
Що ви на спільній, нібито народолюбській, основі ніяк не можете знайти спільної мови. Це самі між собою. Як же ви тоді знайдете спільну мову з чужими державами?
Чи, може, для декого з вас чужі держави рідніші, ніж своя?
Бо навіть політично-пасивний Харитон на хуторі «Мозамбік» зауважив:
— І чого ті комуністи так не люблять нашу державу?
— А ви їхню любили?! — перепитав Петя Зябка. — Їм наш герб «нагадує вила», їхній — мені нагадував петлю... Але ж треба жити. І треба миритися... Бо ворожнеча породжує тільки ворожнечу... Отже:
— ті, хто не є в Україні «п’ятою колоною»;
— ті, хто справді хоче, щоб наша держава була вільною, незалежною, багатою і красивою;
— ті, хто дійсно хоче щастя і добра українському народові — зберіться навколо однієї бочки, зачерпніть з неї добра і злагоди. Ліві, посуньтеся трішки вправо, праві — трішки вліво, об’єднані возз’єднайтеся з роз’єднаними, християни, хрестіться лише на одного Бога — Україну, центристи, обніміться з громадівцями, республіканці — з демократами, словом, як писав великий Шевченко: «...Обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю!.. »
І виберіть з-поміж себе найрозумнішого і найбільш відданого Україні!
І поставте на реального, на достойного!
Бо народ уже втомився від ваших постійних перегонів, у вухах лящить від ваших партійних арій. І в печінках сидить безкарна, розбурхана дурнократія. Уже хочеться трохи затишку і... диктатури здорового глузду...

2000

«ПУЖАЛУСТА, ГОВОРИТЄ НА ЖЛОБСКОМ...»

Яких бід у світі не буває. Там землетруси. Там — повені. Десь — коров’ячий сказ... А в Україні — «русскоязычников» душать. З-за кожного рогу вискакує гайдамака із шаблюкою:
— Кажи паляниця!
— Па... па...
— Ах, ти ще й батька папою називаєш?.. Відсічу язика разом з головою...
Бідні «русскоязычники», як загнані зайці. Росіяни своєю рідною, перевертні — «общепонятною» можуть спілкуватися лише вдома. І то пошепки. І то під ковдрою. Щоб якийсь клятий націоналіст (український, звичайно) не підслухав. Бо одразу ж ламає двері, ускакує до хати, ножа до горла і дико:
— Говори по-людськи!..
Суцільний мовний терор. У Києві, Донецьку, Запоріжжі, Харкові... Що там уже казати про «Западную... » З її «бендеровцами»...
Нема життя «русскоязычнику» в Україні. Ні в установах, ні у школах, ні на вулицях російської не почуєш. Хіба що у Верховній Раді. Там — недоторканність.
Вигине. Пропаде російська мова в Україні. Якщо «матушка— Рассея» не візьме під свій захист «русскоязычников».
Це погляд із російської державної «колокольни».
А ось нормальні, мислячі росіяни, мають інший погляд. Російська літературна мова, збагачувана діалектними джерелами з російських народних пластів, гине від того, що її псують... «жлоби». Зокрема в Україні — українські. Які калічать цю мову. Які, «...аби виглядати «культурною людиною», — як пише москвич А. М. Окара, — намагаються отим своїм жлобським «есперанто» ще повчати інших: «Ты шо, па-русски гаварить не можеш, га»? І продовжує, що «... м’яка вимова, нестерпне для російського вуха «гекання», відсутність редукції ненаголошених голосних, притаманні усім без винятку мешканцям України, додають в їхніх вустах українській мові чарівності та мелодійності, а російській неохайності та жлобського відтінку... Тож «украинский русский» — це ніяк не «великий и могучий», а убоге арго південно— та східноукраїнських технополісів — воно панує над українською, яка давно вже має ознаки елітарної мови... »
І погляд третій. На отого, за А. М. Окарою, «русскоязычного жлоба» в Україні. Погляд з боку нормального українця.
Вони хворі. Бо втратили «клепку», яка відає — рідною мовою. Якщо бочка не має однієї клепки, то це вже не бочка. А якщо людина не має клепки? Або й двох? Або має лише одну, й ту деформовану?.. «Мне как-то на русском легчой...»
Дурень — не каста. Це — хвороба. Чи він із мобілкою у «Мерседесі», чи в ешелонах влади, чи на пасовиську біля свині — нема клепки, нема людини. Клепку вставляє природа. Проґавила — нічого не вдієш.
Її вже й Глеваха не вправить...
Нормальний соловей співає по-солов’їному. Горобець цвірінькає. Ворона каркає.
Уявіть солов’я, який закаркав вороною. Або ж Іванка з полонини чи Федю із Полтави, які намагаються перейти на волго-в’ятський діалект «вєлікорусского»...
Мутанти з’явилися не лише внаслідок чорнобильської катастрофи. Мутанти з’являються постійно від постійного бухкання в імперських пластах Росії. І однаково руйнують як національне коріння росіян, так і національне коріння українців. Вони потрібні російським імпершовіністам для завоювання чужих територій, їхнім українським наймитам, які приросли до ярма. Але вони шкідливі народові Росії та народові України. Що, як і всі народи, воліли б мати нормального сусіда, а не бундючного «старшого брата» чи вічно-схиленого плюгавого раба.
Мені не шкода свого співвітчизника — невігласа, який зневажає українську мову, калічить російську — чужака російській нації і відворотня української.
Мені шкода його дітей, онуків. Яких він насильно відриває від природного коріння. Вони втрачають національний імунітет. Вони наражаються на небезпеку захворіти отим «жлобським синдромом». Через який для інших націй будуть «жлобами», а для своєї — «дебілами», «перевертнями»...
К. Паустовський твердив, що за ставленням до рідної мови визначають інтелігентність людини. К. Маркс писав: «У державі державною мовою не говорять лише гості, наймити й окупанти...» Визначся, «русскоязычнику», якщо ти не гість України, то хто ти і ким стануть твої діти...

2000

ЩОБ ДОБРА ДОЛЯ НАС НЕ ЦУРАЛАСЬ
Звернення Гаврила з хутора «Мозамбік» до громадськості Києва. З нагоди і без нагоди

Люде стольний!
У цей відповідальний час громадськість хутора «Мозамбік» з тобою! Піднімемо «по сто» за всі свята, які скупчилися в одному дні. І за всі будні, які готували ці свята. Словом, «Салютаріо камарадо! — як каже поліглот Ваня Молдаван. — Венсеремос!»
Хоч багатьом хочеться перемогти нас.
Через 759 років від часу загарбання Києва золотоордин— цями столиця знову ледь не потрапила в залежність «золотої орди». Цьому навіть сприяли племінні вожді деяких партійних племен України.
Але ти, люде достойний, став вище золотої приманки. І нащадків моголових. І тим подбав про своїх нащадків.
Як каже дід Тимоха: «Слава Богу, що Богу дякувати. Бо якби не дай Боже, то най Бог боронить»!
І слава Богу, що столиця здіймає своє лице до Бога. Хоча поміж місцевими хмародряпами шастає ще трохи нечисті. І навіть у святій Лаврі отаборилося чимало московських «лав— рентіївців».
Та час лікує нас. Вилікує і когось. А невиліковних покриє своїм невблаганним пилом.
Достойні кияни ж роблять усе, аби струсити зі свого міста ту пилюку, яку нанесли лиходійні бурі.
Столиця. У нас на хуторі «Мозамбік» відбувся симпозіум. Про походження і значення слова «столиця».
Петя Зябка запевняє, що це від сто лиць.
Над Володимирською гіркою — лице святого Володимира.
Над Бессарабським ринком — лице Володимира проклятого.
До речі, ми ніяк не можемо зрозуміти, чому ліві так воюють проти ринкової економіки, а їхній вождь постійно стовбичить біля Бессарабського ринку?
Біля будинку Центральної Ради — натхненне лице українського державотворця Михайла Грушевського.
Наприкінці бульвару Шевченка — бойове лице руйнівника Української держави Миколи Щорса.
За Бессарабським ринком — добре лице єврейського генія Шолома-Алейхема.
На Прорізній — підступне лице жидівського шулера Паніковського.
Словом, лиця і антилиця.
Великий вчений хутора «Мозамбік» Ізя Чачкес твердить, що у нашій столиці є представники багатьох націй і ницій. Нації українців і ниції хохлів. Нації росіян і ниції кацапів. Нації євреїв і ниції жидів.
Українці — сподвижники незалежної держави, шанувальники рідної мови, історії, культури.
Хохли — в основному, «русскоязыческое» пришийкобилі— хвостіє. Мислить утробою або й зовсім не мислить.
Росіяни — достойні сини, достойного народу. Не плямлять ні своєї національної честі, ні чужої.
Кацапи — ті, що сповідують правило: «Руслянд юбер аллєс!» Поводяться в чужій хаті, як слон у крамниці.
Євреї — чесні й порядні громадяни України, що самі шануються і шанують інших.
Жиди — шулери і нахаби (в простонародді — «колорадські жуки»). Визнають і пропагують лише свій вид...
Знову ж таки, слава Богу, що Київ — місто святе. А у святих місцях відбуваються самоочищення.
На День Києва Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес і я вирішили «прошвирнутися» Хрещатиком. А то по тих студіях «Один підляк плюс один шулер», чи «Інтерподлец» тільки й чуємо:
«...У Хрещатик вгатили...»
«Хрещатик примарафетили... »
«Людей обдерли... »
Хрещатик — це вісь України. І він має бути «примарафеченим». Ми думали, що це тільки ми так думаємо. Та коли глянули з боку Європейської площі уздовж Хрещатика, побачили той велелюд, що святково прогулювався, переконалися — всі нормальні люди так думають.
А те, що «людей обдерли» — правда.
В основному «обдерли» молодь. В основному — дівчат.
Щодруга дівчина — то голий пуп. Або ж — замість спіднички обрубок. Або ж замість кофточки — ліфчик.
Ваня Молдаван мало не впав в обморок. Холодним пивом промивали йому очі. А він репетує:
— Еротичний терор! Більше не можу бачити цього стриптизу!.. Дайте перепочити!..
Признаюся чесно: стільки «терористок» в один день і в одному місці я ще не бачив ніколи. І таких спокусливих. І таких красивих. І таких привабливих. Отже, Київ має що показати. І має де показати. І є в Києві кому народжувати нове покоління. Тільки підкинемо із хутора «Мозамбік» «вітчизняного виробника». І все піде на лад. Аби тільки у хаті нашій був лад. І не суркисилося над Києвом небо. І не кучмилися на Україною зграї ненажерливих москітів. І не тягнули нас назад ліві раки. І не дрімали у своїх солодких промовах праві реформатори. І аби кожен з нас відчув, що саме від нього залежить його доля, доля його нащадків. І щоб не співали ми «щоб наша доля нас не цуралась», бо наша доля нас ніколи не відцурається. Але щоб доля наша була доброю, світлою і щедрою.

2001

«НЕ ВЧІТЬ ЯБЛУНЮ РОДИТИ ЯБЛУКА...»

Соломони світу мудрують: «Відбулася Україна чи не відбулася?» Україна не «відбулася». Україна була, є і буде! Вічно. Допоки земля крутиться. Допоки сонце над нею сяє.
«Відбуваються» оказії. З приводу... Без приводу... Дійства, лицедійства. І десь, і в нас.
Нещодавно свої досягнення ми порівнювали з 1913 роком. Пам’ятаєте? «Якщо до 1913 р. на 1000 душ населення лише одна душевнохвора душа лікувалася у лікарні, то вже у перші роки радянської влади, завдяки активній діяльності більшовиків, це число збільшилося вдесятеро... »
Тепер порівнюємо з 1991 роком. «Якщо у 1991 р. на 1000 жителів України припадало лише 0,1 мобільного телефона, то вже через кілька років... »
Кажуть, мобільний телефон впливає на мізки. А якщо їх нема? Якщо їх і не було? Якщо воно з дитинства таке... «талановите»?
По скільки зараз у нас на душу населення припадає отих «талановитих»? Не підраховано. Статистика не справляється. Демографічні вибухи проявляються лише перед виборами. Всі прагнуть «рятувати народ». І всі «знають як».
Тому держава наша губиться в пошуках. Який вибір вибрати? Вперед, на гору? Чи назад, до ями? На гору важко. Та й ліньки. Звикли, що «паровоз лєтіт», а «рулєвой рулює»... Назад не хочеться. Бо смаконули приватного. Хоч і краденого.
Отже, зайняли багатовекторну позицію. Це щось на зразок того, як кума Вані Молдавана крутила «багатовекторну» любов. Зосталася, бідолаха, біля розбитого корита.
«Європейський вибір» — який він?
Азіатський вже був. Вибрали все.
«Йдемо до ринку»... Чого так довго? До комунізму йшли ще довше. В дорозі легше красти.
Та й хто веде? Ті самі, що вели до комунізму.
Вся суть у генетиці. Спадкові будівничі. Діди будували «советскую вдасть», батьки — «светлое будущее», вони ж розбудовують «незалежну Україну»...
За тією «розбудовою» вже міст не видно. Такі хмародряпи на околицях, такі замки, такі палаци...
Від якої навали збираються захищати Україну оті «лицарі
розбудови»? Вони й самі не торопають, навіщо такі фортеці возвели. Дурні гроші на розумне не йдуть.
Природа виділила кожній людині по 35 тисяч генів. А отим «розбудовникам» по одному не додала. Саме того не додала, який робить людину людиною... І вони стали бомжами. Розумовими. А для того, аби бачили в світі, що «... й ми, Фесько, люди», «фортунять», «рейтингують»...
Тепер, як і тоді, хто більше вкрав, той у більшій повазі. «Еліта нації». Один одному золоту корону чіпляють. І по телевізору підкреслюють, що він — «саме той». Бо він «рухає колесо історії» і «тримає руку на пульсі епохи».
Хто не вміє «тримати руку на пульсі епохи», а хоче жити на широку ногу, той мусить постійно давати «на лапу». Інакше — простягне ноги. Широкі чи вузькі. Не буде «даху» — репутація підмокне.
Тепер стільки чиновників на душу населення, що душ не вистачає. І кожного ніби зхрестили із стоніжкою — по сто лап. І кожна лапа — липуча. І жодна не тремтить, коли тягне. А прокурорські «вєздєходи» шурують мимо. На боротьбу з «організованою злочинністю». Ваня Молдаван тлумачить, що «організована злочинність» — це коли самі організують і самі борються...
Але повернемося до «еліти нації». Ваня Молдаван ніяк не може зрозуміти, якої нації ця «еліта»? Українська нація ніколи не хизувалася злодіями, шулерами, фарисеями чи нахабами.
Вчені запевняють, що дуже помінявся клімат. Глобально. Тільки не можуть пояснити, як на землю, далеку від тропіків, переповзли закони джунглів:
Хто має золото — той у «Золотій книзі».
Хто має дерев’яну голову — той плаває на поверхні.
А залізна основа нації, в основному, збирає залізобрухт і міняє на мідяки.
Правда, корінні традиції також зберігаються:
Ті, що мають нахил до праці, — намагаються працювати.
Ті, що мають сверблячку керувати, — намагаються керувати.
Ті, що крали — крадуть.
Ті, що судили — судять.
А ті, що сиділи — сидять.
Словом, одні зайняли звичні й насиджені позиції, інші, — як були, так і зосталися в опозиції.
Але всі разом ми незалежні, самостійні і вільні... Такі вільні, що й не помічаємо самі себе. Постійно приглядаємось: «То ми є чи нас нема?». А ті, «міжрегіональні» Соломони також приглядаються: «То вони вже відбулися чи ще не відбулися?»
Дивні, мовляв, якісь «державотворці». Атомну зброю добровільно віддали вчорашньому колонізаторові. Заощадження свого народу віддали. За любов. «Россия очень любит Украину», — признається Путін (Ой, як ми любимо, коли нас люблять!). Тільки не спішить кордони розмічати. Вестарбайтерам гроші віддавати. Бо, може, вони ще й «не відбудуться»...
Для «західного вектора» — кратер чорнобильського вулкана власними грудьми прикрили. Смертну кару для бандюг відмінили. І тішимося, що чесні.
А з нами, як кішка із мишкою. Один вже на нашій території паради своїх військ приймає. Інший мізки нам щодня вправляє, а огніжджені по наших державних кущах свої і заповзлі шакали доривають тіло і душу України. Для сата— нинців святощів немає.
Батьківщина від слова «батько». Вони ж — байстрюки. Непутящі матері пригуляли собі їх по смітниках історії. І не пам’ятають від кого. Тому й величають їх «інтернаці»... Тому й кредо їхнє: «Хто платить гроші, той замовляє музику».
Панове! Підпанки! Припанчики! Східні, західні. Ті, що у радіусах нашої «багатовекторності», і ті, що поза ними. Ті, перед якими «у вічному боргу», і ті, що нам заборгували. Місцева духовна голото! Український народ не для того встав із колін, аби танцювати під ваші дудки. Він має свій розум світлий і чистий. Він має природою даний талан. Він має любов до праці і високу лицарську честь. Він має свою державу — Україну! І буде ця держава не такою, якою хочуть бачити її оті «інтернаці... » чи «вектороводи». А такою, якою вона потрібна українському народові.
І «Не вчіть яблуню родити яблука, — казав великий Сковорода. — Краще відженіть од неї свиней... »

2001

«СТРАТЕГІЧНИЙ ОБ’ЄКТ»
Звернення баби Груні до верховного головнокомандувача

Високий пане!
У мене вкрали останній «об’єкт» стратегічного призначення — алюмінієвий казан. До того зникли ложки, виделки, чайник і чашка. А мене ж агітували голосувати за «єду»...
Видно, що «єда» намічається на високому державному, а може, й міждержавному рівні. Бо по всіх селах цуплять казани та інший алюмінієвий посуд.
Без ложок ще, правду кажучи, можна обійтися. Ми вже навчилися їсти паличками. Аби тільки було що...
Тут один кандидат у нардепи пообіцяв кожній жінці нашого хутора подарувати персональний казан. Подейкують, нібито його команда сама наші казани й покрала. А тепер «дарує»... Так чи інак, але казана треба. Чи свій повернеться в обійстя, чи чужий — все одно бабі радість... Потерпаємо лишень, аби той кандидат, повертаючись до Києва, не виїхав на зустрічну смугу, не заснув за кермом і не зіткнувся з «КамАЗом»...
Правда, на всяк випадок у нас ще є один вихід. Поступити в об’єднання «Жінки за майбутнє»... Ці також обіцяють, що буде і казан, і в казані. Але у майбутньому... Нам же їсти хочеться сьогодні. Тими яблуками, що підстрибують на екранах телевізорів, не наситишся. А коли вони ще й співають: «Весни, кохання бажаємо на довгі роки і міцно вас цілуємо, жінки!», то хочеться крикнути: «Поцілував би ти мене... коли я була молодою!»
У час виборів чогось усіх «діячів» тягне на поцілунки. З народом. Оті, що «Інтер» — дзявкають, «народну платформу» організували. Та дуже своєрідний «народ» біля цієї платформи крутиться. Постійно обливає брудом Ющенка, а все хвалить Медведчука. Що він, як Чапаєв-герой, бере з наскоку... І все може...
А буфетниця Клава каже: «Тільки побачу того фюрера есдеків по телевізору, вночі Гітлер сниться... »
Мені не сниться ніщо. Я майже не сплю. Ночами думаю про той казан... Це ж треба: «пережила» колективізацію, індустріалізацію, голодомор, репресії, фашистську окупацію, «ізобіліє», а при незалежній державі поцупили.
Кажуть, ніби ті казани переплавляють на статуетки для «Золотої Фортуни». Зверху фарбують під золото і вручають «героям». Бо «героїв» багато, а золота бракує. Правда, Петя Зябка запевняє, що весь алюміній, який крадуть по селах, переплавляють на патрони. Бо зараз все робиться під «патронатом».
Сусідка Улька каже: «Ти шукай свій казан по столичних банкетах... Он той "золотий баян" "честь імєєт" балагани влаштовувати, а за чиї гроші?» Та її всезнаюча школярка зауважує: «Основне — вміти пристосовуватися. Кожен Распутін шукає царицю, яка б його прогодувала».

Високий пане!
Розумію, що й Вам нелегко. Тут треба головнокомандувати, тут «золотий баян» під вухом пиляє, а тут ще й кожна баба зі своїм казаном. Але ж держава починається із казана і того, що в ньому...
Подейкують, що якийсь наш дуже високий державний чиновник, перебуваючи в Росії, заявив: «Мы, хохлы, немного с придурью... » Звісно, хохлам видніше, з чим вони і без чого. А ми, українці, народ розумний і кмітливий. Ми виживемо і без казана. І, дасть Бог, подбаємо, щоб нами не керували ні придворні распутіни, ні нахабні чапаєви, ні «хохлы с придурью».

2002

ЧИ ПОТРІБНІ УКРАЇНЦЯМ ЕМОЦІЇ?!

Знову про мову. Нашу. Українську. Про нашу гідність. Про нашу душу. Бо витоптують їх паршуки. Свої і зайшлі. Та ще й чиновні манкурти. З різних щаблів державної драбини. Від «піпіна»-найкоротшого з малесенької номенклатурної дірки, до «пеппі» — найдовших державних панчіх... їм начхати на закони, на мораль, на етику. У них «генетична чихавка».
Розтовкмачте ви цьому «деде» (державному дебілу), що мова народу — це його першооснова. Що чиновничок як «слуга народу» принаймні цю першооснову не мав би руйнувати... А в нього — «непроходимость мозгов». Він заявляє:
— Какая разница? Ну что вы делаете из мелочи проблему?..
Не скажеш йому, що «мелочь» — це він, чиновний тарган. А мова — велич. І коли він своїми мініатюрними мізками не може осягнути різниці, то мав би бути законослухняним — на державній роботі говорити державною. Як в усьому світі... Правда, він знає, що в Канаді не доб’єшся громадянства, поки не вивчиш мови. Що французи на найвищому державному рівні борються за чистоту своєї мови. Що північний «родич» — отой суперінтернаціоналіст, який століттями бореться за «рав— ноправие всех народов», і вдома, і в гостях у «тех народов» «правит бал» виключно російською. Усе він, той чиновничок, знає. Але у нього «не хватає» державної порядності канадця, патріотизму француза... І аж пре «национальной гордостью великороссов»... До якої він має таке відношення, як наймит до власності свого хазяїна.
Наймитська запопадливість сама по собі гидотна. Та коли вона господарює в «душонці» державного чиновника — вона злочинна. Наш чиновничок захлинається від щастя: «Росія повернулася лицем до України... Путін збирав українців, що живуть в Росії... Оголошено рік України в Росії»...
Словом, радій, український народе! І дякуй! За вік чи кілька віків Росії в Україні тобі віддають аж... рік. Та й, судячи з того, яких «українців» збирав Путін, що то буде за рік, визначити неважко. Вже ось «у рамках року» фестиваль «Українських вареників» у Москві проводили. На черзі, кажуть, «фестиваль українського сала». Вони нас бачать, в основному, тільки через вареники і через сало. Отакий «поворот лицем». Хоча до того, кого збираються з’їсти, також повертаються лицем.
До нас Росія постійно «повернута лицем». Не кажучи вже про табуни російських «лицедіїв» у нашому політичному, економічному, культурному та й взагалі у життєвому просторі... Складається враження, що наш життєвий простір кимось для когось відвойовується. А наш державний чиновничок тому «комусь» активно допомагає. За твердженням конотопців, лише в минулому році лише у їхньому місті лише громадянам Ізраїлю продано понад п’ятдесят квартир. Можливо, тут є виправдання: в Ізраїлі стріляють. А в Конотопі, слава Богу, тихо. Навіть остання відьма, яка гасала на мітлі понад містом, переїхала до Києва. Але чого громадяни Росії так активно скуповують нашу житлоплощу? Може, тому, що «Сибір неісходима» зайнята «агресивними хохлами»?
Та коли життєвий простір скуповується, то інформаційний — завойовується. Агресивно, нахабно... Завойовників можна зрозуміти: ті, що поселяються (чи поселяться) у наших квартирах, української мови не знають. І знати не хочуть, їм
потрібна всього-на-всього територія. Отже, на цій території їм «надо создать благоприятные условия...» Державного чиновника, котрий сприяє продажу та агресії, також можна зрозуміти: йому хочеться дорожче продатися. Не можна зрозуміти лише одного: хіба отой продажний держчиновничок збирається кудись емігрувати? Чи йому гарантовано місце лакея у покоях нових господарів?
Є у нашій державі Рада національної безпеки і оборони. Не знаю, яку національність і від кого вона обороняє. Але, думаю, мала б обороняти Україну, її мову, її культуру і — обов’язково — її інформаційний простір. Від посягань інших держав, від своїх «патріотів чужої орієнтації». Бо навіть приватні газетки, телеканали чи радіо — це не приватні припічки у власній хаті, яка обмежена чотирма стінами і залізною логікою: «Ти прийшов до мене, отже, слухай, що я тобі подаю. Не подобається — ось двері, а там простір». Отой інформ— приватник нахабно лізе у мою хату. У мою душу. У мозок моєї дитини. І «безневинні», вибачте, дебільні кривляння смітникових «талантів» не пропадають безслідно. Коли в дорослої нормальної людини вони можуть викликати огиду і вона вимкне телевізор, то в дитини подібні «шедеври» викликають збочення. Саме до цього ідіотизму.
І, видно, шановні високі нацоборонці, комусь це потрібно. Такий масовий «вишкіл». Мовляв, дивіться, яка вульгарна, непристойна, дебільна українська мова. І яка вишукана — російська. Вибирай, дитино, якою ти хочеш спілкуватися... А ще ж «переселяються» в український інформпростір московські «таланти» зі своїми російськомовними передачами. І вони поводяться, як місіонери в джунглях. На одному приватному каналі появляється московський «кисельний мальчик» і вчить українців культури, толерантності, забувши при тому, що перша ознака культурності — повага до святинь народу, серед якого живеш. І коли вже приїхав нас просвіщати, то хоча б просвітився сам — вивчив мову. Але «брендить» з телеекрана, що «бренд украинцев — это Шевченко и... сало», м’яко кажучи, не дуже толерантно. Бо Шевченко — не «бренд украинцев». Це його святиня. А сало — бренд пройдисвітів, які лізуть в Україну, обжираються цим салом і, не здогадавшись витерти засмальцьовані губи і подякувати, намагаються філософствувати на теми «хохлацкой жадности и безкультурья...»
Але приватний канал, можна сказати, приватна справа. Та коли державний Перший національний телеканал «скуповують» російські таланти зі своїми російськомовними програмами — це вже справа не приватна... Ні самих талантів, ні президента телекомпанії... Виникає запитання: який державний чиновник незалежної України продає (чи віддає) рештки національного телепростору чужій державі?! І чи означає це, що намічений курс «на Європу» Україна здійснить, перебуваючи в утробі Росії?
І ще запитання. До гуманітаріїв. Навіщо наші вузи випускають журналістів? Куди їм іти працювати? Може, Росія їх прийме? З україномовними програмами? Може, вона спраг— лася вже за «братньою» українською мовою? Може, й тому «кращого українця світу» О. Роднянського запросили на своє телебачення?..
Наш державний чиновник створює «благоприятный климат» для новоприбульців. Це зрозуміло. Незрозуміле лише, чи це потаємна національна політика нашої держави, чи «наш» державний чиновник — не наш? Такий собі новоспечений лже-Дмитрій? І скільки таких «лже-» у структурах нашої держави?.. Отже, знову ж таки: де наша національна оборона? Чи вона, знову ж таки, не наша?
Наша держава схожа на казкову країну загадок. Без відповідей. Була Верховна Рада минулого скликання. Був там головою в Комітеті свободи слова та інформаційної політики симпатичний подолянин О. Зінченко. Одночасно пан Зінченко очолював симпатичний професійний, але дуже «проукраїнський» телеканал «Інтер». Такий «проукраїнський», що складається враження, ніби це філія російського «Импер»— мовлення. Тож якої політики можна було вимагати від п. Зін— ченка для всього інформпростору України? І не дивно, що соцдеки, в яких не останню скрипку грав цей чоловік, проголошують «новий патріотизм», добиваються перегляду закону про мови...
Щодо «нового патріотизму». Він уже в історії України був. Це патріотизм Фруми Хайкіної. Наложниці Кагановича. Засади цього «нового патріотизму» відомі: талановитих, освічених, чесних, відданих українській справі людей прибирали і знищували. На їхні місця садили авантюристів, пристосуванців, пройдисвітів-інтернаціоналістів з фарисейської фаланги хайкіних-кагановичів...
Отже, за ставленням людини до материної мови визна
чають її культурний рівень. Деякі наші держчиновники з високої трибуни зізнаються у своєму безкультур’ї: «Извините! Я — украинец, но буду говорить на русском».
Уявімо, що цей держталант поїхав працювати до Гондурасу. І заявляє: «Извините! Я в вашем офисе буду говорить на русском, потому что мне так легче...» На нього спочатку здивовано подивляться. Тоді спитають, чи він, бува, не захворів? А тоді делікатно покажуть напрям туди, звідкіля він прибув. У нас же навпаки. Кажуть: «Пужалуста! Пужалуста!.. Ми — люді образованниє. Нас учілі: когда к тебе на руськом, ти тоже на руськом».
Я не знаюся на дипломатичних тонкощах. Але мене обурює, що деякі іноземні дипломати в Україні офіційно користуються мовою сусідньої держави. Може, це входить у дипломатичні правила, а може, їм також «так легче»... Але мені, українцеві, від цього важче. Бо тим самим вони принижують мою державу. І мене, українця.
Є таке прислів’я: «У здоровому тілі — здорова душа». Та буває, що статура богатирська, а душа рабська. Або «нікакая». Як у наших багатьох спортсменів. Вони, звісно, традиційно «общаются» російською, вивчають англійську, німецьку, грецьку. Бо за це платять «бабки». А на материнську мову плюють через верхню губу. Це що? Зазомбована тупість? Чи зневага до свого народу?
Можна було б списати на те, що мова спортсмена — це його ноги, руки. І ставка на них. Але ж, даруйте, на кінські ноги також ставлять. І на півня ставлять. І на таргана ставлять... У людини (навіть спортсмена), окрім ніг, є ще голова. І в ній, якщо й нема, то повинно щось бути. Людське. А не кінське, півняче чи тарганяче. Те, що прив’язує людину до рідної землі, до свого роду, до свого народу.
Часто чуємо: «Еліта нації»... Спортивна, культурна, політична. Даруйте, якої нації? І чи, взагалі, часто ця, з дозволу сказати, еліта відчуває приналежність до якоїсь нації? А коли вона не відчуває, то яка вона еліта? Еліта — це сукупність таланту, розуму, честі й совісті...
Виступає «елітарна» співачка. Дякує за «звезду», якої її удостоїли. Народилася в Україні, виросла в Україні, співати вчилася в Україні, живе в Україні, а дякує «Украине и родной Буковине» російською. Звісно, це можна оправдати хоча б прислів’ям: «Як киця хоче, так і муркоче». Але подібна котяча етика щось не дуже гармонує з елітарним інтелектом.
Знаю, комусь не сподобається те, що пишу. Хтось буде ображатися, обурюватися. Питаю: я маю право на обурення? Не за себе — за мову свого народу, за святиню нації?
Не стаю перед манкуртом на коліна. Не прошу: «Схаменися! Повернися до материної мови, до своєї нації!». Це було б принизливо. І для мови, і для нації. Кажу йому: «Ти — манкурт!» І цим сказано все. Тут увесь твій інтелект, уся твоя елітарність. Вичавити зі своєї душі раба можеш лише ти сам. Але це вже лицарство. Ти здатний на нього?
Україна без таких обійдеться. Як обійшлася без тих «талантів», що свого часу тікали від неї у злачні місця Союзу. Погналися за «довгим рубльом», вищою трибуною. А з тих трибун обпльовували народ України, його мову, звичаї... Тепер повертаються. Випрошують ордени, звання «народних», медалі «За заслуги»... Які заслуги? — А ви спитайте того, хто їм ті медалі чіпляє.
Щоб говорити рідною мовою, шанувати її, піднімати її і підніматися з нею, не треба бути патріотом. Вистачить бути нормальною людиною.
Один з працівників московської редакції радіо «Свобода» зауважив: «Я давно не был в Киеве. И меня удивило, что столица 50-миллионного свободного государства говорит на чужом языке».
Думаю, його ще більше «удивило» б, якби він побував у нашому парламенті, в президентській адміністрації, у міністерствах, відомствах, у вузах. Якби подивився телепередачі «украинских» телеканалів, послухав балаканину «вуличних» радіо, що засмічують український ефір, його здивування перетворилося б на шок.
А наших державних чиновників це не шокує, їх шокує, коли люди виявляють почуття власної гідності. Як з отим написом на Личаківському цвинтарі у Львові. Ну хочеться польським шовіністам, аби їх попередники, що свого часу йшли загарбувати Львів, називалися «оборонцями». А хто ж тоді на своїй землі ми? Хто ті хлопці-воїни УГА — з сіл і міст Галичини, що полягли у боротьбі з «оборонцями»? Загарбники? У своїй хаті? На своїй землі?.. Схаменіться, панове!.. Мертвих уже примирила земля. Живих має примирити правда. І взаємна повага.
Навів цей приклад не випадково. Він має пряме відношення до нищення нашої мови. Комусь дуже хочеться потоптати гідність українця. Десь за чиїсь гроші загадкові «кіноталанти» знову обсмоктують тему дивізії «Галичина». Хтось роздуває хуліганські витівки фанів біля синагоги в Києві до «полум’я антисемітизму»...
Мені байдуже, звідкіля летить стріла брудної підлості: з Варшави, з Москви чи з Тель-Авіва. Чи з Москви через Варшаву, чи з Тель-Авіва через Москву. Мені небайдуже, що вона ранить і так зболене серце мого народу.
Говорячи про тероризм, президент Росії В. Путін сказав: «Преступления подобной жестокости и подобного рода не могут не вызывать эмоций».
Україна вся охоплена терором. Духовним. Зайшлі й доморощені кілери щоденно вбивають її національну душу. Невже нормальна людина може ставитися до цього байдуже? Без емоцій?.. Але це може викликати не лише емоції.

2002

ПРАВДА — ОДНА
Відкритий лист прем’єр-міністрові Польщі п. Лєшеку Міллєру

Високоповажний пане!
Почну з анекдота. Вашого. Польського. Який за владарювання Владислава Гомулки побутував у Варшаві: «Трамваєм їде чоловік. У капелюсі. При краватці. Інший чоловік його питає:
— Чи пан знає, яка різниця між капелюхом та урядом?
— Нє-є-є...
— То я панові скажу: капелюх — до голови, а уряд, вибачте до... єднего мєйсца.
Підійшов «стукач». Показав посвідчення «тайняка». Питає жартівника:
— Чи пан знає, яка різниця між трамваєм і паном?
— Нє-є-є...
— То я панові скажу: трамвай піде по колії, а пан — зі мною.
— Прошу пана! — обурився жартун. — А пан конкретно який уряд має на увазі? Бо я говорив абстрактно».
То я також конкретно не маю на увазі жодного уряду. Але переконаний, що до... «єднего мєйсца» уряд, який не може захистити лицарів, що боролися за волю свого народу, за звільнення своєї землі від загарбників. Хоч урядує під тими символами, під якими ті лицарі боролися і вмирали. І до...
«єднего мєйсца» уряд будь-якої держави, який пхає носа у чужі внутрішні справи... Але це абстракція.
Тепер до конкретики. Якось навздогін за своїм міністром закордонних справ В. Тимошевичем Ви заявили, що не знайдеться поляка, який прихильно поставився б до УПА...
І я подумав: це ж як треба зневажати або ж не знати свій народ, щоб бути про нього такої поганої думки?! Або ж яким треба бути політичним «музикантом», щоб, урядуючи у Варшаві, грати на дудку Москви...
Невже у Польщі нема чесних, порядних, справедливих, не засліплених шовіністичними полудами людей? Які здатні усвідомити, що УПА не йшла завойовувати ні Москву, ні Варшаву. А на своїх землях боролася проти всіх окупантів. За волю свого народу. Невже чесний поляк, свого часу гноблений і Москвою, і Берліном, не зрозуміє ще довше гнобленого українця? До речі, свого часу гнобленого і польським шовіністом. Який теж пихато горланив: «Од можа і до можа!»
Історія, звісно, розставляє крапки над «і». На жаль, ці крапки часто бувають і криваві, й сльозоточиві. У тридцяті роки Польща, проводячи проти українців західноукраїнських земель пацифікацію, Галичину заселяла мазурами, їх так і називали — «колоністи». В основному це були шовіністи. Люмпен польської нації. Порядна людина на чуже добро не посягне...
А через кілька років цих новоспечених «господарів» «всхуд— них кресув» разом з українцями везли до Сибіру. Москва скинула із західного українця ярмо польське і почепила своє. До речі, і Польщу продала Гітлерові... А невдовзі Гітлер погнав з України москаля. І надягнув на українця свою петлю... Що зоставалося робити українцеві? І він узявся до зброї.
Чи не боролися проти окупанта французи? Італійці? Балканські народи? Та й самі ж поляки. Але всі вони були в кращому становищі, ніж українці. Вони мали хоч якісь свої держави, не пошматовані чужинцями землі. Вони мали військові структури, зброю, визнання інших держав. Українець не мав нічого, крім прагнення до свободи, ненависті до загарбника і почуття власної гідності. А на його землю, на його волю і долю претендували майже всі «сусіди».
Деякі «наші» історики, що досі моляться кремлівській мумії, впідголосок своїм московським ідейним «паханам», варнякають щось про колабораціонізм УПА. Колабораціонізм — це зрада своєї батьківщини, праця чи боротьба на користь її супротивника. Даруйте, але радянська імперія для нормального українця ніколи не була батьківщиною. А ті маріонеткові «національні» уряди, які створювала на окупованих землях імперська машина, якраз і були колабораційними стосовно своїх народів. Колабораціоністами є й сьогодні ці горе-історики. Бо, живучи в Україні, вважаючись її громадянами, вони служать інтересам інших держав.
Тепер щодо «терору», «жорстокості». У воїнів УПА найбільша жорстокість проявлялася стосовно самих себе — останню кулю — собі. Але казати, що не було крові, — брехати. Війна є війна. Ваші «аковці» і «людовці» також не були святими. І стосовно одні одних, і стосовно українців. Тим більше, що у Вашого і нашого народу був спільний «доброзичник» — кремлівський плутаник. Грав на ваших і наших національних струнах. Аби обіграти і приборкати обидвох.
Зі мною вчився хлопець із Лемківщини. Світлої пам’яті Геник Бобко. Він ненавидів поляків. І мав за що. Під час сумнозвісної операції «Вісла» його, малого хлопчину, разом з односельцями польські вояки зачинили у дерев’яній церкві і... церкву підпалили. Геник чудом вижив. Але на все життя зостався калікою — з обгорілим страшним лицем і понівеченим вогнем тілом. Може, зараз у Польщі ще живуть ті катюги, що підпалювали церкву. Отримують державні пенсії, ходять в «героях Польщі» і, звичайно, ненавидять УПА. Може, й Ви, пане Прем’єре, особисто нагороджуєте таких «героїв» «за заслуги», як це робиться у нас, у незалежній Україні. За яку не на життя, а на смерть боролася УПА. Проти якої не на життя, а на смерть стояли червоні загони НКВС, МДБ, КДБ та інша червоношкіра нечисть, що катувала українців, вивозила до Сибіру, гноїла в казематах, розстрілювала, вішала, топила у криницях (потім, до речі, це приписувала «оуновцам»). І ось парадокс: ті, що боролися за незалежну Україну, в незалежній Україні цьковані, упосліджені, оббрехані, голодні, а ті, що боролися проти неї, — шановані, годовані, ходять в героях і безкарно паплюжать своїх супротивників.
Питається, від кого так залежні керівники української незалежної держави, що святу правду не хочуть поставити з голови на ноги? Якщо від тих кількадесяти тисяч голосів, які хочуть прикупити собі такою ціною, то гріш ціна їм як державним діячам. Якщо ж від тих міждержавних «любовних романів», які «крутять» з керівниками «правопреемницы» вчорашньої імперії, то гріш ціна їм як політикам. Бо московські «стратеги» обіймами на вітер не розкидаються, їхня любов завжди має
конкретне спрямування. Дехто вважає, що на даному етапі вони прагнуть «відлюбити» в України Крим. Я ж припускаю, що вони бояться, аби в українцеві остаточно не згасла любов до вчорашнього «родича», щоб він не кинувся в обійми Європи. Недарма ж постійно мусують, що євровибору хочуть лише західні українці — «всякие там бендеровцы, оуновцы»... «Вчерашние бандформирования»... Дати шанс визнати їх воюючою стороною — це остаточно визнати себе загарбниками, а не «визволителями».
Їх можна зрозуміти, вельможний пане! Вони зараз таким же чином «визволяють» чеченський народ від «бандфор— мирований», чи то пак від «терористів»: «Сейчас в Чечне мь так проводим зачистки, как в свое время в Западной Укра— ине... »
Не можна зрозуміти лише Вас, пане Міллєр, та Ваших чиновників. Може, Ви збираєтеся балотуватися до наших «керівних структур» і хочете подобатися отому червоному електорату? А може, «у вічному боргу» перед Москвою, як деякі наші?..
Справжній лицар — той, хто знаходить у собі сили визнати лицарство супротивника.
В одній з польських книжок про операцію «Вісла» є такий епізод: польський вояк, що у складі свого підрозділу «прочісує» ліс, зустрів зв’язкову УПА. Дівчина зрозуміла, що потрапила у безвихідь. Почала до вояка загравати. Молодість взяла своє. І вояк піддався спокусі. Коли вони лягли на траву, дівчина намагалася відповзати, ніби спиною шукала зручне місце. І все заманювала за собою вояка. Раптом той побачив, що вона тягне його на мінне поле... Вояк настільки був шокований героїзмом дівчини, що відпустив її... Так було чи не так, але авторові хотілося, щоб польський вояк виглядав лицарем, а не катом.
Дивно, що деякі політики, державні діячі, вже тепер, з відстані часу, не можуть реально подивитися на історію.
Свого часу у Чехо-Словаччині зняли фільм «Операція «Б» — про рейд УПА на Захід. Творці фільму так перестаралися у бру— домазні, що навіть вульгарна московська контрпропаганда не витримала. І зняла фільм з прокату... Це було ще до того, як Москва ввела у Прагу свої «мирні танки». До речі, здається, радянські «мирні» танки «наводили порядки» й у Варшаві. Танкісти, що водили ці танки, тепер, у незалежній Україні,
шановані. «Ветерани горячих точек». Думаю, що й у Вас шанують тих, хто розстрілював своїх «путчистов», «мятежников», ну, всяких там «прихлебателей Запада». До речі, запевняю, що жоден воїн УПА не приборкував ні повсталу Прагу, ні Варшаву, ні Будапешт...
Історія розставляє крапки над «і». Лише не історики. Не знаю, як Ваші, а в нас, в основному, ті, що в’їхали у науку на компартійних тачанках. Тачанки вже давно без коней і по— ганячів, повідлітали колеса, а вони все «їдуть». Як отой дурник на вербовій гілляці... І переконати їх, що чорне — це чорне, а біле — біле, неможливо. Бо у них в очах постійно червоно...
Зараз у Польщі та й Україні багато розмов навколо поховань польських вояків у Львові. Мертвих не судять. Але комусь хочеться вбити ще один клин між поляками та українцями. Хтось знову шукає болючі струни Вашого і нашого народу... А правда — одна: Ваші йшли утвердитися на нашій землі, наші — відстоювали її і свою свободу. Така гірка правда. І написами на могилах її не переробиш... Лицарська честь і християнська совість каже, що мертвим треба дати спокій. І шану. Найгірше блюзнірство — на могилах писати неправду. Чи то возвеличуючу, чи принижуючу... Я думаю, що у Польщі та Україні достатньо розумних і чесних людей, які усвідомлюють цю істину.
А щодо дивнуватої логіки деяких наших сусідів: однією рукою підтримувати наше плече в ході до цивілізованої Європи, а другою — придушувати нашу честь і гідність, то вона, думаю, як рудимент, з часом відпаде. Як відпадає усякий непотріб... Якщо ми не будемо штучно її приживлювати.

Зостаюся з честю і гідністю
Євген Дудар, рядовий вояк сатиричного куреня.

2002

ДО КОГО І ЗА КОГО ДОЗВОЛЕНО МОЛИТИСЯ УКРАЇНЦЕВІ?

Ми, українці, дуже шануємо народну мудрість. Часто й домудровуємо: «Богові — Богове, кесареві — кесареве, сусідові — наше, гостеві — усе, собі... — та якось воно буде... »
І «якось» є.
Сусід господарює у нашій хаті. Гості — хаміють і плюють нам у вічі. Ми витираємося і... шукаємо пояснення у Біблії:
«Якщо тебе вдарили по одній щоці, підстав другу...». Та й шкодуємо, що у людини лише дві щоки... Це ж скільки задоволення можна було б доставити і зайшлим, і осілим.
А зайшлі і осілі набирають апетиту. Поїдають не лише наше, а й нас самих.
Розумні й врівноважені гуцули кажуть: «Покажи мені свою отару, і я скажу тобі, який ти пастух».
Одного «агнця» з великого стада «патріарха всія Росії» я зустрів у Печерській лаврі. Київській. Українській. Дуже молодий. Дуже симпатичний. І я дуже втішився: як добре, що на Господню стезю ступає молодь.
І захотілося мені щось приємне зробити цій «Божій людині».
— Слава Ісусу Христу! — кажу. — Так мило на вас дивитися...
Його щойно лагідні очі, запалали вогнем ненависті. Він
інтенсивно клав на себе хресне знамення і слав на мене прокляття:
— Ізгинь, сатано! Ізгинь, сатано!
Я лапнув себе за голову — рогів нема. За те місце, де мав би бути хвіст — нема... «У чому ж справа?» —думаю.
Якась жіночка дивиться на мене поганьбленого й розгубленого:
— Це він тому, що ви українською мовою...
— Так я ж в Україні... У її серці — в столиці. На своїй землі... — чогось пояснюю сам собі. Бо ні «агнця», ні жінки поруч вже не було.
Дивлюся на святі хрести. Не можу втямити: як у тій Господній обителі, де має витати дух добра й злагоди, з’явився отой чорносутанний і чорнодуший шовіністичний сказ? Та розрадив себе народною мудрістю: «У кожному стаді є паршива вівця... » За Господньою порадою пробачив цій «вівці» її пархи — може, воно хворе на голову чи на совість.
Але невдовзі після цього випадку почув роздуми «пастуха» православної пастви «всія Росії» Алексія II... І все прояснилося, виявляється, я живу не у своїй незалежній державі, ймення якій Україна, а «... на территории русской православной церкви». Яка разом з президентом Путіним «пытается сохранить вертикаль власти». Бо «...не может на территории русской право— славной церкви возникнуть 15 независимых автокефальных церквей».
Бачте, разом з президентом Путіним, «вертикаль власти»... І головне — «сохранить!» Не дати тій «вертикали» похитатися...
Ні вліво, ні вправо Те, що імперія розпалася, — ще нічого не
означає. Головне — втримати релігійну імперію. З її «верти— калью власти»... Всі, хто відхиляється від «вертикали» — «рас— кольники». І їм оголошується анафема. Тобто прокляття... На мене, бачте, також посипалися прокляття отого приблудного московитського барана лише за те, що заговорив до нього не на «вертикальном языке»...
Вихований у релігійній сім’ї, не можу уявити, як церква чи її служителі можуть проклинати? Коли я перший раз пішов до сповіді, то священик питав: «Чи не проклинав ти когось, хлопчику? Бо це найстрашніший гріх».
І з того часу я міцно втямив, що проклинати не можна. Бо прокльони шлють лише погані люди, сатанинці й упирі. Церква, будь-яка (крім сатанинської), покликана прокляття знімати і від них оберігати. А церква, яка кляне?.. Хіба вона служить Богові? Добру? Злагоді? Вона служить... «вертикали власти...».
Коли з’явився фільм Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», російські шовіністичні гавкуни та й «наші» притолочені «академіки» зняли лемент. Мовляв, за кого молитесь? За зрадника?.. А міністр культури Росії пан Швидкой, виходець з української «территории русской православной церкви», швиденько поспішив заявити, що цей фільм показувати в Росії «нежелательно»... Та й, виявляється, у багатьох храмах московського патріархату й досі проклинають Мазепу... Не клянуть «Ірода» — Петра І, що наказав вирізати батуринців. Не клянуть тих головорізів, що розбивали батуринських дітей головами об колоди. Не клянуть царицю-повію Катерину II, яка зруйнувала Січ і остаточно додушила Україну. Навіть Леніна й Сталіна не клянуть. Які вже й самі храми поруйнували... Мазепу клянуть. Того, що храми споруджував.
Звісно, як гласить народна мудрість: «Бог — не дитина і не послухає дурного галатина... » Навіть у священицькій рясі... Але сам факт, що церква проклинає, — не робить цій церкві честі... Бо тільки Всевишньому дано право визначати, хто грішний, а хто праведний.
Преподобні прислужники московської «вертикали»! Розумію, що «центральную власть» ви зобов’язані підтримувати. «Вертикаль» є «вертикаль». Але давайте помізкуємо: кого «зрадив» гетьман Мазепа? Україну, якою тоді правив? Ні. Народ український, що прагнув визволитися? Ні. «Зрадив» загарбника України — російського царя. Пішов проти нього як проти поневолювача й деспота.
Дивує, чого це церкві, яка «відділена від держави», болять так справи самодержавні? Хоч її «душпастирі» категорично твердять, що російське православ’я немає жодного стосунку до російської імперії.
Скажіть, а який стосунок має до «святих справ» шарлатан і розпусник Гришка Распутін? Якого «центральная власть» вашої церкви намагається возвести у святі? Чим святим відзначився Іван Грозний, якого теж хочуть канонізувати? Тим, що убив рідного сина? Чи тим, що по «завойованих територіях», убиваючи батьків, «сволокал мальчиков», а потім, говорячи сучасною термінологією, у «спецподразделениях» виховував з них «сволочь» — тобто яничарів?
Сучасний російський історик Геннадій Лисичкін стверджує: «...Православная церковь, окончательно превратившаяся после Петра І в своеобразный департамент государственного аппарата, целиком сросшаяся с самодержавием, а не с народом, вернее, вставшая на сторону его угнетателей, тоже не безгрешна... »
Ну, гріхи нехай визначає Господь. А ми звернемося до фактів. Влітку 1983 року я приїхав у рідне село на Тернопільщину. Зустрів голову сільради. Він бідкається: «Маю клопіт. Поступила вказівка зробити «ревізію» на цвинтарі. На хрестах, де Ісус розіп’ятий трьома цвяхами, тобто ступня на ступні, наказано повідбивати ноги... Бо це розп’яття католицьке, уніатське. І переробити на православне — ноги паралельно. Кожна прибита окремо... — потім з іронією додав: — Видно, що Москва розжилася на зайві цвяхи».
Слава Богу, голові, як владі сільській, вистачило розуму й совісті. До вандалізму не вдався. І «вічний спокій» зостався у спокої.
Але отаким чином тодішні найвищі московські «батюшки» разом з компартійними «паханами» і «советской властью» розширювали «территорию русской православной «церкви».
А сучасні найвищі московські «батюшки» вже б’ють тривогу, що «на территорию русской православной церкви наступает католицизм... »
Можна наводити чимало фактів, як на «территорию» Західної України наступало «русское православие». Священиків католиків та греко-католиків садили в тюрми, кидали в конц
табори, вивозили до Сибіру, їх парафії займали «православні», яким люди боялися сповідатися. Бо сьогодні підеш до сповіді, а завтра — до тюрми...
Але Україна — «территория», яка так потрібна Росії, це не лише західні області. Тож не дивно, що світська й духовна Москва будь-яким чином намагається втримати «вертикаль власти». Починаючи з того, що служителі «української» церкви московського патріархату зомбують парафіян баєчками про «екуманістичні території», і закінчуючи бандитськими нападами чорносутанних «святенників» на служителів інших конфесій. Як це було на Конотопщині під час посвячення знака, де має бути каплиця в пам’ять перемоги під Конотопом.
Вірю щиро, що не всі українські священики московського патріархату за надані їм парафії, а ще, може, й ті гроші, які російська дума виділяє щоквартально на проросійську роботу «на территории бывшето Союза», готові віддати сусідові українські землі та українські душі. Як і не всі російські священики тих земель потребують. Є патріоти серед своїх, і є порядні серед чужих.
Але... На Різдво Христове слухав по радіо розмову настоятеля одного з російських храмів отця Сергія Правдо— любова. Розумний, толерантний, врівноважений. Здавалося, навіть щирий і справедливий. «Здавалося», бо коли питання торкнулося сув’язі церкви і влади та благословіння російських воїнів на «зачистки» в Чечні, він дещо злукавив. Проте і його можна зрозуміти. Над ним також «вертикаль власти». Та коли питання торкнулося міжконфесійних стосунків, то й він не втримався від спокуси кинути камінчик у город католиків. Мовляв, надто активізуються у Західній Україні... Ну тут вже воістину справедливо твердив В. Винниченко, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання...
Нещодавно російська судова влада визнала полковника Буданова, що зґвалтував і задушив чеченську дівчину, психічно хворим. А ще задовго до цього показували по телевізору, як російські священики благословляли російське воїнство на війну в Чечні. Думаю, чи відчувають провину й на собі ті, хто хресним знаменням благословили руки ката? А чи, може, дякують йому, що відстоював «территорию русской православной церкви».
Свого ж, зазомбованого українського агнця, хочу спитати: чи розуміє він, які «пастухи» його пасуть і куди його можуть загнати?
Молитва — дійство інтимне. Розмова людської душі з Богом. З Творцем цієї душі, Творцем самої людини. Людина має звертатися до свого Творця як дитина до вітця свого. Мовою тією, що дав їй отець. Зі щирістю і чесністю тією, яку виховали у ній змалечку.
І тут посередництво, надто чужомовне й абсолютно чужорідне, що сповідує чужинецькі «вертикали власти», шкодить щирому спілкуванню людини з Богом і самій людині.
Та повернімося до «Петра великого». Якого «зрадив» український гетьман Мазепа. Чого нашому гетьману ніяк не може простити московська церква.
Геніальний російський письменник Лев Толстой, якого ніяк не можна запідозрити в українському націоналізмі чи у мазепинстві, дав Петрові І вичерпну характеристику:

«С Петра І начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь 18 столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живых в землю, заточает жену, распутничает, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных членов и подобиями Евангелий — ящиком с водкой, коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына... и не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему». (ПСС. М., 1936, т. 26, с. 568).

Якщо ви «великі преподобники» проклинаєте лицаря, що мав честь і гідність відступитися від цього чудовиська, намагався визволити з його неволі свій народ, то за кого ви молитеся? І кому служите?
Російська імперія у формі Радянського Союзу зазнала краху. Але зосталася імперська церква. І тільки дурна «вертикальная власть», яка хоче зліпити імперію нового типу, може відмовитися від такої «п’ятої колони» на «территории» інших незалежних держав. Які будь-що треба узалежнити. Це вигоди політичні. А є ж іще економічні. На «территории» України більше приходів «русской православной церкви», ніж у самій Росії. Вони і підгодовують свою «центральную власть». Отже, і вершителів новоімперської центральної влади, і церковної — можна зрозуміти... Не можна зрозуміти лише отого нашого хохла-годувальника... Його тупої щедрості й вічної безпринципності. Бо чому нашим батюшкам, які так підгодовують оту «вертикальну» власть» коштами української пастви, не віддати б ці кошти на створення дитячих притулків? І погодувати безпритульних дітей, зогріти їх, повернути до світла?.. Чи, може, вони, як і ті «повоєнні», що в Галичині служили «органам власти», також служать вірою і правдою чужій державі?.. Її інтересам? І задовольняють її імперські апетити?.. Тим самим плюючи у вічі своєму народові, витоптуючи його національні і духовні святині...
Почаївська лавра. Тернопілля. Край, де імперія витолочила фізично чи не найбільше свідомого українського люду. Московська церква і тут дотолочує українські душі. Не кажу вже про те, що все тут зросійщене. Намагаються зрусифікувати й тих, хто відвідує цю святиню землі української.
Кажу екскурсоводові:
— Вибачте, ми приїхали з Києва, а не Пензи чи Вятки. Прошу спілкуватися з нами та вести екскурсію українською мовою...
І цей жовторотий попик нахабно, цинічно:
— А я не знаю украинского языка...
І кажуть мені на те почаївці з тривогою і болем, що Лавру вже ніби Москва збирається приватизувати.
І я думаю, хіба вона давно не приватизована Москвою? Ще тоді, коли нас «визволили». Хіба ця святиня землі української, яка віками була бастіоном українського духу, оберігала його від спольщення, сьогодні не допомагає тому духові зросій— щуватися?..
«Территория русской православной церкви... » Завтра ця церква й «Отче наш» приватизує. І координати неба. І буде по «вертикали власти» розподіляти, кому, як, скільки і за скільки молитися.
Говорять, що в колах російського православ’я є також свої, найдрібніші одиниці виміру. Не знаю, чи вони побутують лише в Москві, чи й у нас, в Україні. Тобто «на территории русской православной церкви». Та з приводу «территории» розкажу притчу. Прийшли до Бога троє чоловіків:
— Господи! Дай нам землі, щоб господарювати, дітей годувати!
— Добре, — каже Господь. — Кожен візьме скільки кому треба. Виміряйте кроками. Хоч гектар, хоч два, а хоч і десять...
Один виміряв шмат нивки, лісочок, ставочок і каже:
— Дякую тобі, Боже! Досить із мене...
Другий каже:
— Вибач мені, Господи, що я взяв трішки більше. Але у мене — більше дітей...
А третій... Йде і йде. Побачив, що сонце хилиться до заходу, перейшов на біг. Думав: «Іще б шмат встигнути відміряти... » Та виснажився, упав, але викинув уперед руки й сказав останні слова: «І це, Боже, моя територія...» Дриґнув ногами і... околів.
Господь воскресив його і питає:
— Чи вже тобі, чоловіче, досить цього?
— Трішки, Господоньку, перепочину і побіжу далі.
Кажуть, бігає досі... Ніде не може зупинитися. Бо земля, на яку ступає, горить під його ногами.

2003

МАЄМО СПІЛЬНО ДІЙТИ ПОРОЗУМІННЯ
Відкритий лист моєму польському товаришеві у м. Лодзь Єжи Дударю

Юреку!
Не так давно ми з Тобою знайшлися. Яко два Дударі, що живуть по різні боки кордону. Мають однакові прізвища. Хоч різних національностей: один — поляк, другий — українець. Обидва патріоти своїх народів. Обидва шануємо й поважаємо один одного. Обидва тішимося, як між нашими державами налагоджуються добрі стосунки, а між народами нашими — злагода.
Зараз у пресі затрубили про «Волинську траґедію» часів гітлерівсько-сталінської війни — різанину між поляками й українцями. Польща готується відзначити 60-річчя цієї трагедії. Україну спонукають до вибачення перед поляками...
Розповім спочатку про трагедію, що сталася у повоєнні роки в моєму селі Озерна.
На хуторі під лісом по сусідству мешкали поляк Марко і українець Перейма. Ніколи не ворогували. Ніколи не сварилися.
Та коли радянська влада організовувала з місцевого населення так званий «Істребітєльний батальйон», Марко з дорослими сином та дочкою стали його «бойцамі». «Стрибки», як їх називали люди, допомагали емгебістам вивозити до Сибіру
односельців, брали участь в облавах, засідках на повстанців. Марко зі своїм виводком гасав ще й по навколишніх селах, грабував людей. А коли хто перечив, розстрілював або ж бив прикладом автомата по голові. Був він дужий, зросту високого. Отже, удар був смертельним. Влада про Маркові вчинки знала, але потурала. Чи тому, що Марко ділився з нею награбованим. А може, й було інше зацікавлення.
Та якось Марко зустрів у лісі свого сусіда Перейму. Той заготовляв дрова. Марко забрав від нього сокиру. І каже: «Клади голову на пеньок!» — «Що ти, Марку, — благає Перейма. — Ми ж сусіди».
Марко із сином звалили Перейму, поклали на пень та й відрубали голову. Хлопчик Перейми Ярослав перелякано закляк у кущах. І врятувало його лише те, що у шоковому стані не міг ні вимовити слова, ні поворухнутися.
Село дізналося про це дикунство. Вночі Марка навідали повстанці. Але взяти його не змогли. Із трьох хатніх вікон застрочили кулемети. Марко відбився... А вранці під прикриттям гарнізонців перебрався до Озерної, зайнявши двоповерховий будинок розстріляного німцями єврея Ляндера. Будинок був поряд зі штабом «стрибків». Отже, сподівався на безпеку...
Та хто чим воює, від того й гине. Настала й Маркова остання ніч. Покорчені й обгорілі трупи всієї цієї бандитської родини вранці емгебісти скинули у велику дерев’яну паку, вивезли за село й закопали. А дві інші вантажівки цілий день вивозили до райцентру награбоване Марком добро: рулони килимів, кожухи, бочки з медом, смальцем... І ті, що вчора вербували його в отой батальйон, сьогодні раділи: «Побольше би нам такіх Марков».
А через тиждень люди говорили, що дружина начальника райвідділу МДБ Блєндєєва просушувала килими й вичищала з них краплини крові...
Думаю, що їй, як її чоловікові, було байдуже, чия це кров — польська чи українська. Чи це кров Маркової жертви. А чи його самого...
В часи лихоліть і польська, і українська землі зазнали багато бід. І мій, і твій, Юреку, народи перенесли багато страждань від загарбників східних та західних. Чимало прикростей завдали й один одному. Бо і у вас, і в нас були лицарі, що воювали за ідею. А були й марки, що грабували й мордували...
Тепер щодо так званої історичної правди та «конкретних фактів», якими так часто оперують деякі наші спільні «доброзичливці».
Кожен історик має свою правду, а кожен «конкретний факт» залежить від того, з якого боку на нього дивитися.
Але той факт і та правда, що українець на своїй землі опинився тоді в найгіршому становищі, — беззаперечні.
Реальний загарбник — німецький фашизм — мілітарно орудував на той час у нашому краї. Вчорашній і потенційний «визволитель» — російський імперкомунізм — грав на польських та українських національних струнах, плутаючи карти, аби позбутися зайвих супротивників. Ваші шовіністи ще не втратили апетиту до «Крес всхудних». Наші політичні стратеги інколи замість того, щоб подумати й зважити, рубали наліво й направо. Щоправда, з висоти часу нам набагато легше говорити, ніж їм було діяти.
Не виправдовую ні звірств, ні безневинних убивств з будь-чийого боку. Хоча часи й події довели, що за бажання можна «начепити» найтяжчу вину навіть найневиннішому. Але у будь— якій судовій практиці при розслідуванні злочину докопуються: що спонукало вчинити злочин? У твого й мого народу «спонукань» було стільки, що можна лише подивуватися, як ті народи не втратили ще взаємотерпіння, взаєморозуміння і взаємоповаги.
Але комусь (а Тобі, як учорашньому співробітникові служби безпеки, добре відомо, кому) дуже не подобається, що наші народи зближуються. Позавчора вони згадали «Віслу», вчора — цвинтар «Орлят», сьогодні — «злочини ОУН-УПА». Завтра відновлять «Переяславську раду». І стверджуватимуть, що поляки й українці завжди були запеклими ворогами. Що між ними ніколи не було й не може бути добросусідських стосунків. Що єдиним ідеальним сусідом, а то й родичем, може бути тільки північно-східний «браток». Не здивуюся, якщо завтра вони стануть доводити, що за незалежну Україну воювали каральні загони Муравйова, «войска НКВД», «найслав— ніші разведчікі» у світі — чекісти. А керівною і спрямовуючою силою була «лєгендарная КПСС».
Отому і «їхні», і «ваші», і деякі «наші» так «рєтіво» воюють проти ОУН-УПА. Бо в одній визвольній боротьбі двох визволителів бути не може. Якщо хтось визволитель, то інший — загарбник. Тому серед наших так багато «злочинців», а серед їхніх так багато «героїв». Не знаю. Юрек, як склалися б обставини, коли б ми з Тобою, два Дударі, у ті часи зустрілися на Волині, або ж у Бескидах. Ти — на боці АК, я ж — на боці УПА. Котрий із нас сьогодні був би «злочинцем», а котрий — «праведником»?..
Тому вважаю, що всенародні «дефіляди» з Вашого чи нашого боку з приводу того чи іншого «історичного факту» більше шкідливі, ніж корисні. Було у нас багато спільного горя, маємо спільно дійти порозуміння і злагоди. На кордоні між нашими державами треба перепоховати дві невідомі жертви з Вашого і нашого боку. Насипати велику символічну могилу, поставивши на ній великого хреста. Щоб до цього хреста вільно йшли Ваші й наші люди. Молилися за тих, що впали жертвами. Молилися за новонароджених, щоб жертвами ніколи не стали. Молилися за те, щоб ні Твоя Польща, ні моя Україна ніколи не були розіп’яті на хресті.
А на відкритті цього символу злагоди, схиливши голови, мали б стояти керівники Вашої і нашої держави. А керівники Німеччини та Росії мусили б стати на коліна біля цієї могили. І попросити вибачення у мертвих та живих...

2003

«ЄРУНДИТИ» І «ЄРУНДИЦІЇ»

«Пориньте з нами у віртуальну реальність!» — закликало радіо «Ера»...
Я негайно «поринув». І почув:
«Вот откуда пошол Конотоп? Єкатєріна Вторая єхала каретой. Здесь било болото. І карета, і лошаді потонулі. І она сказала: «"Конотоп"... Вот і пошло...»
Отак, виявляється, «пошло». Так просто народжуються міста. Так «єрундити» практично відповідають на заклик: «Люби і знай свій рідний край!» А «Ери» цю «єрунду» розповсюджують...
Та що візьмеш з випадкової «віртуалки», яку зустріла «Ера» на вулиці Конотопа? Я свого часу в Кобижчі на Чернігівщині зустрів історика. Вчителя-краєзнавця місцевої школи. І він мені, тоді перчанину, на повному серйозі пояснював, звідкіля пішла назва Кобижча:
Катерина Друга їхала з Потьомкіним. Полягали під дубом робити сороміцьку справу. А оскільки імператриця була ненаситна у цій реальності, то вона сказала Меншикову: «Каб єщо»...
Очевидно, хтось із місцевих нишпорок сидів на дубі. Почув це і трансформував по-своєму: «Коби ще»... Напевне, йому це так сподобалося, що він і село назвав Кобижча...
Дуже «єрундований» полтавець пояснював мені, звідкіля пішла назва ріки Ворскла. Під час битви під Полтавою з рук Петра І у воду впала підзорна труба. І він прорік: «Вор скла»... Я делікатно перепитав «єрундита»:
— А до того ріка, як називалася? Чи, може, й ріки не було?.. «Єрундит» роззявив рота. Йому й у голову не могло прийти, що «до того» ріка мусила мати якусь назву... І, звісно, мала її: «Ворскла»...
Російському слову «єрунда» відповідає українське — «дурниця». Яке й говорить само за себе. Хоча б першим складом: «дур...»
Коли ця «дур» у головах недалеких, випадкових «єрундитів» — не страшно. Ще той, згадуваний російський цар добивався: «Даби дурь каждого відна била». Стихійної глупості, очевидно, запобігти не можна. Як і не можна добитися загальноосвіченого суспільства.
Але освіченості істориків, політиків варто було б таки добиватися. Або хоча б — відповідальності. Бо коли «єрундизм» летить з вуст випадкового «єрундита», це принаймні сприймається з усмішкою. Та коли нісенітниця подається «вченим», вона, ця бацила дурості, поступово руйнує здоров’я суспільного організму. Завдає неабиякої шкоди.
Ми не раз вже чули казочки «русскіх патріотов» та українських холуїв про «Дікоє полє» південної України. Де нібито ніхто не жив до 17 століття. І лише о цій порі «русскіє помещікі» почали заселяти його «своімі крєпостнимі»... Правда, «русскім патріотам» вже мало й цих казочок, їм хочеться швидше «укореніться» на українській землі остаточно. І остаточно «подавіть» в головах «наглих хохлов» будь-які думки про те, що вони тут законні господарі. Тому деякі депутати-«русскоязичнікі» українського парламенту з піною на губах «доводять», що «нє било нікакого украінского казачества, а билі банди грабітєлєй. На лєгендах о которих помєшалісь ультраправиє українскіє націоналісти... » Чогось ультраскажений «теоретик» даного твердження не згадав ультралівих. Хоча б Леоніда Грача. Який гетьмана цього «неіснуючого» «українского казачества» Богдана Хмельницького взяв на прапор свого проросійського об’єднання «наследніков». Та чи варто дивуватися. Чи варто вимагати з хруща — м’яса, з барана — сметани, а з дурня — логіки? Може, варто було
б вимагати, щоб у парламенті незалежної України не було нечисті, яка зневажає український народ, його історію і руйнує саму державність. Та це вже друга сторона медалі. Яку уважно мали б вивчати керівники держави, спеціальні служби. Та й, правду кажучи, українці, які поважають себе, свою історію.
Але... великий поборець «славянского єдінства» російський шовініст Костянтин Затулін запевняє, що українців, як і України, взагалі не існує. Мовляв, українці — «ето русскіє, коториє жілі на окраінє Россії»...
Як це перегукується із «заходами» Полтавського губернатора, вживаними ще у 1914 р. Правда, про це, як багато про що, мовчать і затуліни, і п’ятоколонники в Україні.
Отже, витяг з доповіді губернатора міністру внутрішніх справ:
«Пункт 9. Необходимо субсидировать некоторые газети в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и др. с целью борьбы против украинцев; в газетах указывать тождество великороссов с украинцами и обтяснять, что малорусский язык образовался путем колонизации русского язика в преж— нее времена; разтяснять, что Украина — означает окраину России и Польши и что никогда украинского народа не было; доказывать необходимость великорусского языка, как обще— государственного и литературного, что малорусский язык, как простонародный, не имеет литературы, ни будущности...
Пункт 10. Всеми способами искоренять употребление названий "Украина" и "украинский"»...
І ще цікава деталь у пункті 11. «Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению...»
Постаралися таки добряче. Бо деякі «українські» євреї не лише не «примкнули», а ведуть активну боротьбу проти українського руху. Уже в Українській незалежній державі.
Повернемося до «єрундитів» і «єрунди»... Читаєш, слухаєш їх, і думаєш, на кого розрахована вся оця «єрунда»?.. На кого і на що? На добрі стосунки між українцями і росіянами в Україні? На добросусідські відносини між Україною і Росією?..
Та ні ж! «Братія» працює на утвердження ідеї і думки: що «не било, нет і бить нє может» ні України, ні українського народу. А це — вже дуже серйозно. Бо ідея, кажучи «общепонятною», хоч і «бредова», як «бредові» оті «єрундизми» доморощених «єрун— дитів». Проте, видно, дуже потрібна теоретикам і практикам «єдіной і нєдєлімой... »

2003

«ЕСЛИ БЫ ВЫСТАВИТЬ В МУЗЕЕ...»

«Старший родич» знову продемонстрував нам «ху є ху». Вирішив зґвалтувати нашу національну гідність. І перевірити «на прочность». Мовляв, як хохли проґавлять ще один, хоч і невеличкий, плацдарм — косу Тузла.
Дурної сили і хамства у «родича» не бракувало ніколи. Словоблудство на кшталт «Хотят ли русские войны?..» часто супроводжувалося колом за спиною... І як відповів один рибалка на Тузлі тележурналісту: «А чого доброго від них колись можна було чекати?..».
Отже, Тузла ще раз показала, хто є хто. І там, у них. І тут, у нас.
Колись В. Маяковський писав: «Если бы виставить в музее плачущего большевика, в музее весь день торчали бь ротозеи...».
«Большевикі», тобто комуністи, в парламенті України залишились ревними сльозами. «Матушка Рассєя», якій вони служать вірою і правдою, дала їм ногою під... вибате...
— Провокация! — заволали вони. — Хотят перессорить наши братские народи.
Самозваному «наслєдніку» Богдана Хмельницького Л. Грачу можна не дивуватися. Він тільки упровадив дитячі ігри «Украина + Россия = Любовь», тільки почав мити коліна, готуючись до ювілею Переяславської зради, а тут така лажа...
Дивує розумний і врівноважений політик Г. Крючков: «Политическую обстановку в Украине во многом определяют сравнительно немногочисленные, но воинствующие крикли— вые русофоби, целенаправленно культивирующие негативний образ России, чуть ли не как противника. Разжигают антироссийские, антирусские настроения и страсти...».
Трикляті «русофоби» спровокували Росію виявити свій «негативний» образ. І вона вимушена була показати свої загарбницькі «настроения и страсти»...
«Трудовик» «нєвідімого фронта» А. Деркач з одного ока вичавив «сльозу печалі» з приводу того, що закрутилося навколо Тузли. А з другого — за недостатню «государственную заботу о русском язике». І признався: «Ми не сумели пережить комплекс неполноценности...». Очевидно, мав на увазі не лише себе, а й інших українців, яким не вистачає кебети вивчити рідну мову...
Та найоригінальнішим був плач «большевіка» В. Міронєнка: «Тузла — это провокация на срыв создания единого экономического пространства...».
І затіяли цю провокацію не хто інший, як агенти міжнародного імперіалізму. Бо «их хозяева — США стремятся установить мировое господство, провоцируют конфликты...».
Петя Зябка на хуторі «Мозамбік», почувши це відкриття, аж присвиснув:
— Йо-мойо!.. Хто б міг подумати, що всі оті затуліни, волошини, рогозіни, іванови, ткачови, безродниє, а може, й Путін — агенти США...
А коли прослухав, що депутат українського парламенту В.Міронєнко вимагає: «Негайно створити єдиний регулюючий орган єдиного економічного простору, підписати угоду про вільний прохід кораблів через Керченський канал, Азовське море визнати внутрішнім, а кордон провести по дну... » — ще сильніше присвиснув:
— Та цього ж вимагає від України Росія!.. То чий же агент в українському парламенті В.Міронєнко?..
Бо якщо «агенти США» з «Комсомольской правды» тішаться, що «Россия прирастает косой Тузла.» — «Что к нашему берегу присоединено — значит, наше.»; нахваляються, що «прифігачать» все, що їм сподобається, то агенти Росії в українському парламенті роблять усе, аби російським «фігачам» полегшити прифігачення української території, а то й усієї України... Заклик колег, що «... у хвилину, коли нашу державу принижують і зневажають, усі повинні стати і показати свою гідність», — їм чужий. Як видно, й чужа сама держава... Безродних і в нас вистачає..
Л. М. Кравчук зауважив, що Росія виконує свої стратегічні завдання, які давно визначила у своїй зовнішній концепції: Україна, мовляв, входить в інтереси Росії. Тільки робить це Росія лукаво: під виглядом незмінної дружби, з гаслами «Навіки разом!». «Ці слова лунають з вуст російських і часто українських політиків, які тут лобують інтереси Росії. Якщо не свідомо, то, принаймні, через «дрємучую глупость».
Напрошується проста, як дишло, логіка. Якщо наш депутат у нашому парламенті лобує інтереси чужої держави, значить він не наш. І його треба гнати у три шиї. А якщо у депутата в голові «дрємучая глупость», то його місце — не у парламенті, а у Глевасі...
«Если би виставить в музее плачущего большевика»...
Один «большевик» не заплакав і не принизив ні своєї гідності, ні гідності свого народу, — це Борис Олійник. Категорично, без словесних реверансів і рабських маніпуляцій осудив протиправні дії «старшого родича».
Не міг же, видно, великий поет підвести іншого великого поета. Та й у поетів відчуття реальності набагато гостріші, ніж, припустимо, в солдафона. І в головах їхніх немає «дрємучої глупості». Є розуміння, що від сусіда нікуди не дінешся. І з ним, навіть нахабним і дивакуватим, треба жити в мирі і злагоді. Та поети ще й знають ту істину, що чим надійніша між сусідами загорожа, тим міцніша між ними дружба.

Жовтень 2003

ЗАКОН І ДИШЛО
Панегірик

Був спокій — і нема спокою.
Була віра — і репнула віра...
Зателефонував Ваня Молдаван:
— Хандрець! Остання фортеця справедливості рухнула. Наша Феміда, здається, пішла на панель... Конституційний суд дійшов висновку, що Президент України Леонід Кучма був Президентом лише з 1999 року...
— Ванько! — заспокоюю друга. — У нас «крупнопанельна» розбудова держави...
Так що й Феміда мусить бути із панеллю пов’язана... А ось що Президента образили — це ганьба!.. Те, що він вперше був обраний у 1994 році, можу засвідчити на Біблії. Тоді через ті вибори постраждала вічної пам’яті свинарка Астраущенко. Та й і я зостався «в загоні». Бо 8 липня 1994 року, перед виборами Л. Д. Кучми Президентом, по телебаченню оприлюднив її заклик: «Вперед! До перемоги кучманізму! Під керівництвом Л. Д. Кучми та його вірних кучманоїдів!».
Між іншим, і свинарку Астраущенко, і мене «кучманоїди» не так зрозуміли. Ми обоє, руками і ногами, були за них. Вони ж чогось відчули у цьому патріотичному закликові іронію. На прес-конференції зауважили: «Дударя врятувало лише те, що він сатирик...». На іншій прес-конференції свинарка Ас— траущенко пояснила: «Кидаючи клич, я мала на увазі, що Л. Д. Кучма — ніби планета, а «кучманоїди» — наче астероїди, що крутяться у її магнітному полі...».
Тепер виявляється, що і «планети» п’ять років не було. І «астероїдів»... Що ж тоді крутилося на найвищому владному Олімпі? НЛО? Хто видавав укази? Лжедмитрій?..
Стас Патехвон каже, що Конституційний суд треба подати на всенародний осуд, бо Президента обирали всенародно. Тепер виборці опинилися біля розбитого корита. Та й сам Президент у скрутному становищі. Захоче, припустимо, балотуватися на новий термін, а люди скажуть: «Сьогодні ми оберемо його. Чоловік чесно відпрацює п’ять років. А потім знайдуться премудрі соломони і скажуть, що це не зараховується...». Чи прийде Леонід Данилович, припустимо, у пенсійний фонд оформляти пенсію. Дасть довідку, що з такого-то по такий час працював Президентом, — а йому категорично: «Оті п’ять років з 1994 по 1999 не зараховуються...».
— Да ви шо!? — обуриться чоловік. — Я вкалував, укази підписував, по закордонах тинявся... З галстуками, без галстуків... Та й на моєму боці — логіка, здоровий глузд і... з а к о н...
— Закон на боці того, на чиєму боці з а к о н н и к и. А логіка і здоровий глузд з а к о н н и к і в оперують у тій царині, якою вони зрослися з робочим місцем...
Добре, якщо «соціальним» міністром буде ще соцдек Михайло Папієв — чоловік добрий. Щось усе ж таки зарадить. А якщо, не приведи Господи, «до влади» хтось із «деструктивної опозиції»... У кого шукати правди?..
Ізя Чачкес припускає, що Л. Д. Кучма передчував цю біду. Бо коли його обрали у 1999 році, він публічно заявив: «Це вже не той Президент, що був. Тепер ви матимете зовсім іншого, нового Президента...».
Зараз у парламенті точаться дебати: обирати Президента всенародно, чи Верховною Радою?
Ні так. Ні сяк.
Залишити того, що є. Навічно... Сусіди люблять його і поважають. Свій народ за ним душі не чує. Такий вдячний. Хоча б за те, що шанує віковічні традиції: Лєнін постійно виступав на тлі голів Маркса, Енгельса... Сталін — на тлі ще й голови Лєніна... Брежнєв — на тлі усіх голів класиків марксизму-лєнінізму... А Л. Д. Кучма зазвичай виступає на тлі живої голови вождя есдеків (О) — Медведчука...
Звісно, буде спротив «деструктивної опозиції». Але наша Феміда для того і їсть хліб з українського поля, щоб увігнати Україну у «правове поле».
Практично: надходять у Верховну Раду (на ім’я «конструктивної більшості», звичайно) «листи трудящих». Мовляв, ми категорично за те, щоб наш шановний Президент Л. Д. Кучма був Президентом д о в і ч н о. Народ України, як і інші народи вчорашнього «Союзу», достойний мати і свого національного Б а ш і...
«Деструктивну опозицію» у парламенті можна нейтралізувати осуджувальними «листами трудящих». Якщо це не вдається, то КАМАЗів та МАЗів, які гасають у «правовому полі» України, набагато більше, ніж членів «деструктивної опозиції» у парламенті...
І запанує в Україні ще більший мир і спокій...
Надовго, надовго...

Січень 2004

«НЕ ВИМАГАЙТЕ ІЗ ХРУЩА М’ЯСА»
Звернення українців хутора «Мозамбік» до українців Росії

Достойні сестрове і братове!
Ми, українці хутора «Мозамбік» — Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес та Гаврило Бонапарт постійно слухаємо російське міжнародне радіо «Голос Росії» і постійно дивуємося. Постійно слухаємо «Голос Росії», бо голос України не завжди до нас сягає.
Хутір «Мозамбік», звісно, не Африка. Але від столиці України далеченько — кілометрів за сто. А коли Бог почепив людині вуха, то вона має ними щось слухати.
Постійно дивуємося. Як та, сердега, Москва достукується до всіх куточків землиці, до кожного ще живого вуха. І несе, і несе, і несе! Це ж яку любов до людських вух треба мати, щоб отак постійно н е с т и... Але... Не про те...
Ось доніс до нас той «голос», що у Таллінні за участю президента Естонії відкрили «Русский театр». Ця звістка нас так зворушила, що Ваня Молдаван «пустив сльозу», а Ізя Чачкес емоційно зауважив: «Світ перевернувся»... І дійсно, оті «руссконенавістнічєскіє» естонці, які «лягли під НАТО», виявили таку любов до російського слова. Це ж, як каже Вітя Царапкін, «уму нєпостіжімо». Тепер «любвіобільная» до інших народів Росія , щоб не пасти задніх, скільки естонських театрів
навідкриває по своїх містах! Слава Богу, що естонців у Росії не так багато, як росіян в Естонії. Та й вони, як і, до речі, українці, набагато швидше опановують російську мову, ніж росіяни естонську чи українську. Ну так їх, нещасних, створила природа. То що подієш? «Не вимагай з хруща м’яса» — гласить народне прислів’я.
Ото ж хочемо Вас просити. Росія — країна вільна, демократична, гуманістична — виділила для Вас кращі землі Сибіру, Колими, Далекого Сходу. Свого часу Вас туди позвозила. Витратилася на ешелони, конвої, сяку-таку баланду. Словом, чим хата багата, тим і рада. То Ви вже там не дуже вередуйте, не дуже мучте цю благодійницю своїми національними вимогами, потребами, забаганками. Звичайно, як в Україні «рус— скоязичники», Ви там маєте право на визнання української мови другою державною або ж хоча б регіональною... Ви ж там, очевидно, також маєте українські школи, університети, як ото в Німеччині, Америці. Не кажучи вже про україномовне радіо, телебачення, газети, журнали, видавництва... Гадаємо, що матушка-Росія дбає не лише про своїх дітей. То й Ви вже подбайте і про її спокій... Бо у Франції нещодавно пішла епідемія синього язика (це коли тварини майже казяться). А в Україні вже давно — епідемія «русскоязичія». Це таке — ні мова, ні «язик». Лише сказ...
Тепер щодо церкви. Звісно, багато з Вас належать до різних релігійних конфесій. Кажуть, отой «всєя Русі», що був найсвятішим серед усіх святих радянського КГБ, тепер дуже толерантно ставиться і до католиків, і до автокефалістів, а українську православну церкву Київського патріархату просто обожнює. То Ви вже там не проводьте «хресних ходів» супроти нього. Бо свобода совісті — це не тоді, коли ти маєш можливість марширувати під будь-якими хоругвами і репетувати, що на язик кинули. Щоб мати свободу совісті, треба спочатку мати совість. А ця складова людської душі не роздається ні патріархами (навіть «всєя Русі»), ні їхніми помісними попиками. Вона дається Богом. Разом з душею. Отже у багатьох чорносутанників, принаймні тих, що отаборилися у наших лаврах, монастирях та деяких парафіях, — ні душі, ні совісті, ні Бога у серці. На сутані хрест, під сутаною — казна-що. У серці — інструкція ФСБ: «Повсємєстно устраівать хресниє ходи і пєснопєнія...». Тож, яко люди чесні і порядні, не уподібнюйтеся до тих, що піддаються на провокації. На
небесах Господь один. А на землі чимало шарлатанів, що видають себе за слуг Божих...
І ще одне, дуже делікатне, прохання. Не приведи Господи, аби Вас спокусило питання автономії. Росія — держава федеративна. І, звісно, Ви маєте право вимагати автономії Зеленого Клину, Магадана, а чи, як там дражнять, «Хахло-Мансійського національного округу», а чи «Ямало-Донецького»... Але, як каже Вітя Царапкін, бажано «воздєржаться»...
По-перше: може бути конфлікт з аборигенами, і вони скажуть Вам: «Нє наравіться здєся, отвалівайтє туда, откудива прівалілі»...
Хутір «Мозамбік», звичайно, завжди готовий надати Вам політичний притулок. Але... Виходячи з державних інтересів України, Ви нам потрібні там. Яко повпреди — це говорячи дипломатичною мовою. А простою: яко п’ята колона. Наша. У них. Для рівноваги. Бо їхньої у нас — хоч гать гати. На жаль, ми поки що не можемо підтримати Вас матеріально, як Росія своїх. До речі, як справжня благодійниця, вона й чужих підтримує. Тих, які за неї стоять. Воно, на перший погляд, ніби парадоксально. Своїх «червоних щурів» ганяє, а наших — підгодовує. Але у цьому суть геополітичних інтересів сусіда на подвір’ї сусіда. До речі, «червоні щурі», що спаслися з потонулого корабля «Советский Союз» ще вчора пищали про «жірних чорних котов», що ті об’їдають народ. Сьогодні ж об’єдналися з цими котами, об’їдають той народ спільно. І «творять» «закони Української держави».
То ж наші закони знову будуть, «як дишло»... З отого кінця, що причеплять його до українського воза, — дуже незалежні. А з того кінця, що воза спрямовує, — дуже залежні. Від Москви. При такій щурячо-котячій розбудові держави хтозна-куди докотимося. Он через «прозорі кордони» у наші села переповзають «бродящиє гражданє Россії». Наші монастирі, лаври, заповнюються «істіннимі подвіжніками Русского імперского православія...». У наших державних чиновницьких норах сидять «суслікі» московської породи і, з притаманною їм психологією «...останню свитину з каліки знімають...». А наша Феміда, замість стрічки справедливості, почепила собі на очі доларову «зелень». Словом, на плацдарм великої політики у нас вийшли «професіонали» з великої дороги. То чекаємо великих звершень. А при великих звершеннях часто відбуваються великі міграції...
Ні, ні. Ми не сповідуємо правила російських великодержавників: «Гдє ступіла нога русского человєка, там государственниє інтєрєси всєя Росії...». Ноги бувають різні. І по— різному «ступают». Потім ще й буває, що кивають п’ятами... Ми ж сповідуємо чисто українське: «Всюди треба, добрі люди, приятеля мати...». У гіршому випадку, — а в кращому — с в о г о...
Поки ми складали оцього листа, у Києві відбувся світовий форум українців.
На жаль, українців хутора «Мозамбік» на нього не запросили. Але з преси ми дізналися; що українських шкіл в Росії нема, українські газети та журнали не виходять, українського радіо та телебачення нема, і т.д. — нема, і т.п. — нема. Є «вєліко— дєржавноє дєржімордіє». І українцеві зберегти свою ідентичність там не так легко.
Мусимо Вам признатися, що тут, в Україні, в деяких областях, — не легше. Але, як твердить Ізя Чачкес, поки кожен українець, де б він не проживав, не розбудить сам у собі українця, він постійно буде рабом чужинця. А до раба й ставлення гірше, ніж до худоби. Бо навіть рабське прислів’я: «Ласкаве теля дві матки ссе» (очевидно, мається на увазі й теля з «двойним гражданством» і «вторим государственним язиком») свідчить про те, що воно все одно зостається телям. Себто твариною, себто худобою...
Коли ми закінчили писати оте звернення, знову настроїлися на «Мєждународноє русскоє радіо». Воно передавало жваву розмову журналістки Наталы Полторацької з австралійкою російського походження. І ось пані журналістка сказала дуже розумну і правдиву істину: «Язик — ето хранітєль народа». Ми й досі знали, що мова — це оберіг народу, що це — фундамент нації, фундамент національної держави. Але так приємно було це почути на «вєлікорусском наречії». Нас тішило, що журналісти Росії це розуміють... Не сумніваємося, що це розуміють і російські спецслужби, і всякі затуліни з міт— рофановими, і отой «великосв’ятець» «всєя Русі». І сам пан Путін. Тому й так ревно охороняють російський народ «от других язиков». Тому й так ревно стараються, аби в «зонах інтерессов Росії» (умовно в сусідніх незалежних державах) задушити їхніх національних «хранітєлєй народа» своїм «вєлікорусским хранітєлєм»...
А насамкінець до нас включилося «Українське радіо». Передавало, як висловився Вітя Царапкін, «високе» засідання «русскоязичного політичного балагану». Спочатку ми подумали, що це вклинилося засідання Російської Думи. Тоді зрозуміли, що це пленарне засідання Верховної Ради України. Ізя Чачкес сказав: «Не розумію, який народ представляє оця політична абракадабра?.. А, може, в Україні вже лише хутір «Мозамбік» зостався українським?..
За дорученням українців хутора «Мозамбік»

Євген Дудар, року Божого 2006-го.

НА РУЇНАХ СОВІСТІ

«Однако сегодня русским на "братской" Украине по сути запрещают говорить на родном язике. И речь идет не просто о признании или непризнании русского язика вторым государственным — службам спасения Республики Украина категорически запрещено реагировать на русское "спасите", лишь наукраинское "рятуйте"»...
Александр Ржешевский. «На руинах толерантности»,
«Литературная газета»

Та «братская» Україна вже так допекла «старшому братові». Місця живого нема. То «краде газ». То курей дохлих «родичу» підкидає. Помісною церквою дражнить. НАТОм лякає. Що там вже говорити про тих бідолашних російських й неросійських «русскоязичніков», які ледве животіють в «Республікє Украіна».
Уявіть, ходить «русскій», або ж «нерусскій русскоязичнік» Києвом, «матерью городов русскіх», а тут скрізь оте варварське «южноє нарєчіє». Бідному «русскоязичніку», який придибав сюди з-під Глевахи, терміново треба дізнатися, де знаходиться громадський туалет.
— Скажітє, пужалоста, — питає перехожого, — ілі єсть здєся десь, щоб по-малєнькому?
У перехожого очі заблищали вогнем «зоологічного націоналізму»:
— Спитаєш українською мовою, ворожа твоя душа, то скажу...
І поки «русскоязичнік» з-під Глевахи добирає українські слова, то перепитувати вже пізно. Отаке дикунство у самій столиці «рєспублікі»...
Або ж учителька історії із Севастополя зустрічає, допустим, на Хрещатику подібного до нардепа Колісниченка:
— Здравствуйте! Как приятно видеть вас...
— Тс-с-с! — притулив пальця до губ нардеп. — Вокруг национализм, антисемитизм, ксенофобия. Мракобесы-националисты постоянно вдалбывают людям в голови о враждебном от— ношении со сторонь России.
Бідна вчителька із Севастополя почала заїкатися. Прибігла на вокзал:
— Пожалуйста, извините, что я на русском, мне билет на Крим.
— Не вибачаю! — категорично відрубала молода касирка з явно націоналістичними рисами обличчя. — Є розпорядження міністра — хто не звертається державною мовою — квитка не давати...
Отаке варварство і «мракобєсіє»...
Та найстрашніше «мракобєсіє» в «государственных службах спасения Республики Украина». Скажу вам майже правду. Я сам був свідком цього «мракобєсія»... Уявляєте, бачу: борсається у воді хтось подібний на отого Александра Ржешевского. Дуже подібний. Тоне і репетує: «Спасите!». А молодий дебелий рятувальник і в вус не дує.
— Чого не рятуєте?! — майже кричу.
— А зачем силы-то тратить? — спокійно відповідає той. — Г. . .но не тонет.

Грудень 2006

«ВОЛГА, ВОЛГА!.. МАТЬ РОДНАЯ!..»

Зараз на хуторі «Мозамбік» це найпопулярніша пісня. Лише співають її роздвоєно. Спочатку: «Волга, Волга!.. » З інтонацією ніби: «Парень, парень!» А потім: «Мать родная!..» Мовляв, що ж ти накоїв?..
Здавалося б, нічого страшного і не накоїв нардеп В. Волга. Ну сказав, що коли Президент видасть указ про дострокові вибори, «...буде все дуже просто: відразу після видання цього указу, всі центральні органи виконавчої влади беруться під
жорстку охорону військами МВС. Більше того, після видання цього указу буде прийнято термінове рішення Верховної Ради про те, що Верховна Рада не визнає Указів Президента легітимними... »
За таке «сказання» в епоху соціалізму «с человеческим лицом» спитали б конкретно:
— На кого працюєш?.. Що ж ти пробалакався!.. Відкрив план здійснення нової соціалістичної революції...
Так все йшло гладко. Стільки праці вкладено. Стільки попередньої підготовки. Для того, щоб відновити заборонену тоді партію комуністів, утворили соціалістичну партію. Вождь її набув репутації борця за правду і справедливість, захисника переслідуваних журналістів, знавця справ касетних і піддиванних. Соціалісти очолили найвищий законодавчий орган держави. Для форми почали «реформи». Взяли у свої руки пошту і телеграф, усі шляхи сполучення, міліцію. Допомогли розру— шити інституцію міжнародних зв’язків, послабити службу безпеки. Впритул підійшли до національного банку. Темночервоних, від яких колись відкололися, до себе прикололи. І ті, які вчора розводили голубів миру, почали розводити бойових свиноподібних голубів. Випускати їх на екрани телевізорів, щоб революційним кувіканням підривали основи «помаранчевої диктатури», воскрешали зерна диктатури пролетаріату. Здавалося, зосталось зовсім мало — взяти «Зімній» і спитати: «Кто здесь временный?.».
А тут «парень» розбалакався... Ледь не звів усе на пси... Слава вождю, ще є резерви. На Хрещатику «м’язами» у бронежилетах пограли. Мовляв, ми й без указів уміємо «жорстко» «на страже спокойствия и мира» стояти. Парламентський «афганець» налякав, що для контрудару «деструктивним силам» збиратиме не лише конструктивних своїх, а й «ветеранів силових структур» (читай НКВД, МГБ, КГБ, СМЕРШу, ГРУ). Аби ті «деструктивні сили» на революційні реформи не зазіхали. Незалежну самостійну соборну Україну розбудовувати «грушникам» не заважали.
Словом, всі передумови для другої великої соціалістичної революції ще є. І вождь ще посміхається. І соціалістичний лисуватий парламентський демагог щотрибунно «роздягає» «помаранчевих мрійників». І тили надійно плавають у власному салі , час-від-часу вигулюючи свої сідниці навколо трибу
ни... Все, здається, скрупульозно вирахувано, все визначено... І не визначено лише одне — з яким «ліцом» буде соціалізм? Оце й поки що затримує революційний порив і час генерального штурму...

14 березня 2007

З КИМ ПОВЕДЕШСЯ, ВІД ТОГО НАБЕРЕШСЯ

«...Всегда была непонятна чужестранным мудрецам.». Це з пісні. Про Росію.
Тепер вже російським «мудрецам» «нєпонятна» Україна.
«По непонятным для нас причинам, — висловлює «нєпоніманіє» дипломат гр. Карасін, — в Украину закрыт въезд...». Кому — знаємо: жіріновскім, затуліним і їм подібним «мудрецам»...
Здавалося б, що тут «понімать». Слухай своє «Международноє русскоє радіо» і роби висновки. «...Другим народам, которые живут на территории России, надо время от времени напоминать, что они не дома, а в гостях. И пусть ведут себя прилично...».
У нас, в Україні, «другіє народи», що проживають на нашій землі, зокрема росіяни, «вєдут сєбя прілічно». А ось деяким зальотникам «надо напоминать, что они не дома, а в гостях...». Але щоб не було отого міждержавного «нєпоніманія», мабуть, самій російській дипломатичній службі варто було б також дещо «понять».
Відправляєте в Україну, припустимо, лужкових, жіріновскіх, рогозіних, сліських, затуліних чи інших, хто страждає галюцинаціями про «южные окраины России», «зверства бендеровцев и оуновцев», «притеснение русскоязычников», — зробіть невеличку профілактику. Ні, ні. Не психологічну. Воно, якщо вже дурне чи скажене, то виправить його лише могила. Треба цю клієнтуру пропускати через бактеріологічну лабораторію. Робити «посів» на політичну «швидку Настю», або ж на імперське «нєдєржаніє»...
Правду кажучи, ми донедавна такими категоричними не були. Але під впливом вашого «Русского радио» час-від-часу і в наших високих чиновників людська гідність прокидається...

Березень 2007

ЧЕРГОВА ШУСТЕРИЗАДА
або ж «Казки» не однієї ночі, які баламутять Україну

«До нашого берега завжди прибивається якщо не трухляве поліно, то гнила тріска» — так гласить народне прислів’я.. Думаю, чого «наш берег» так покірно приймає всякий непотріб? Очевидно, тому, що він надто похилий. Біля крутого берега — течія чиста. Отже, свій державний берег ми не дуже оберігаємо. Не дуже про нього дбаємо. Десь нам його підмулює «течія» з «чужих вод». Та в основному самі замулюємо своєю інертністю, байдужістю, дріб’язковістю..»
(З виступу ВаніМолдавана на форумі з охорони довкілля)

Ці слова я пригадав, коли дивився чергову «інтершустеризаду», — нове телешоу, де зібралися визначати «Великих українців». Правду кажучи, від попередніх шоу пана Шустера «Свобода слова» я також не в захопленні. Про це не раз говорив у своїх радіовиступах, інтерв’ю. Бо якщо під девізом свободи слова пропагувати усяку погань, то можна дійти до того, що тифозні, холерні та чумні бацили треба культивувати і множити нарівні з чинниками здоровотворчими. У тих «свободолюбивих» шоу пан Шустер мені постійно нагадував такого хитрувато-підступнуватого чоловічка у компанії наїв— няків. Зіштовхне лобами Івана та Степана, — а сам стоїть збоку і ніби розбороняє, ніби ратує за те, щоб вони помирилися. А душа — навистрибці з радощів, що «шоу» вдалося...

Нове ж «шоу», на мою думку, покликане сягнути більшої «висоти» та копнути глибше. Воно має «залізти» у святую святих України — у її «національний фундамент», зробити своєрідну «інвентаризацію» дорогих кожному свідомому українцеві постатей, повернути «орієнтувальні стрілки» на випадкових, приліплених до України «героїв», які, мов терміти, мають руйнувати «фундамент» зсередини. Думаю, що це своєрідне продовження «бузиніади». Але набагато ретельніше, підступніше і хитріше організоване, набагато дорожче оплачене.

Наштовхує на цю думку й сам склад «ради гарантів» (не українським народом, звісно, формованої). У цій, з дозволу сказати, «раді», за винятком кількох достойних такому призначенню постатей, які, очевидно, взяті «для отвода глаз», — такі «гаранти» з українського патріотизму та національної самопожертви, як Петро Симоненко, Дмитро Табачник, Віталій Коротич, Олександр Мороз та іже...

Про одне «іже» ще варто сказати конкретно. Бо воно свідчить і само за себе, і за пана Шустера, і за сам «проект»... Це молодий «підскакевич» з якогось там «кварталу», — Владімір Зєлєнский,.. який, здається, і сам дивується, що потрапив у таку «національно свідому» компанію. Під час «самоінвентаризації» патріотичних вчинків він, досить-таки нахабно, ніби цим хизуючись, заявив: «Для независимости Украины я ничего не сделал... И, наверное, я — один из сидящих здесь, пожалуй, самый невеликий украинец... и не самый украинец... Я — Владимир Зеленский...».

В тому, що «самый невеликий» — сумніву нема. Але чого там «сидящий»? Кривити пичку, коли нормальні українці говорять слушні речі і хизуватися: «...Кривляние — это реальное выражение моего лица»?.. Кривляйся собі у під’їздах «кварталів», називай і далі українців «хохлами», потішай тупуватого обивателя пришелепкуватими «дотепами» про сало... Та це питання, очевидно, до «англійців», які задумували проект і формували оту «раду». Тепер величність гулліверів визначатимуть ліліпути. А горобці вчитимуть орлів шугати у піднебесся... «Великих українців» визначатимуть українофоби, політичні банкрути, демагоги, авантюристи...

Те, що найбільшим українцем «гарант» Симонєнко назвав Лєніна, — не смішно, хоч майже усі присутні сміялися, — це біда. Не в «лєнінській хворобі» П. Сімонєнка. Біда, що печерний комунізм, українофобство й україножерство досі побутують і на каналах «українського» телебачення, і в затишних норах «української влади».

Незадовго до цього телешоу у пресі з’явилися «державотворчі» «размышления» філософа рівня кулінарного технікуму і на той час ще віце-прем’єра Уряду незалежної України Д. Табачника: "Утиный суп" по-украински». Цей «варильщик супов» з українофобським зловонієм і далі блудить, як п’яний у кукурудзі... То він «без тени сомнения» цинічно бреше: «... Политики высшего ранга без тени сомнения утверждают, что если мы все переоденемся в «вышиванки», полюбим УПА
и признаем коварного средневекового интригана Мазепу национальным героем, все реки в стране немедленно потекут медом и молоком...».

...То «викидає» провокативні «лозунги»: «...На востоке, к не— счастью, уже приобретает популярность лозунг возвращения границь по Збручу, денонсации пакта Молотова-Ріббентропа и «восстановления исторической справедливости» путем воз— вращения западных областей Польше»...

...То вдається до «інтелігентного» хамства зразка: «...миссионеры, только вчера спустившиеся «с полонын»...

Зрозуміло, «інтелектуалу», «вчера спустившемуся» з совкової пальми, важко осягнути місіонерів з карпатських верховин. Тим більше, коли треба відробляти перед «работодателями» срібняки... Провокативні ж лозунги про передачу Польщі областей Західної України свідчать лише про дуже задавнену хворобу підляцтва...

Це отакі «специ», отакі «гаранти» покликані шустерами визначати душу України, її велич, «гарантувати» при цьому чистоту та моральність.

Колись я вже писав: наша біда в тому, що борються за Україну, вмирають за неї Т ю т ю н н и к и, а правлять у ній, розкошують і облаштовуються — т а б а ч н и к и.
Вони й вказуватимуть: на кого українцеві молитися, назначатимуть критерії визначення його величі.

Виявляється, для того, щоб стати «Великим українцем», не обов’язково бути прив’язаним до української землі, турбуватися про неї, відроджувати і піднімати її, дбати про добробут народу, про розквіт його науки, культури, мови, традицій; не обов’язково навіть бути українцем чи патріотом України. Досить, як ото Булгаков, народитися в Україні і «на вы— соком профессиональном уровне» обляпати її у своїх творах.

Кошти на цей «проект», як видно з розкрутки, кинуті чималенькі. Ким і для чого, мабуть, варто задуматися не лише сатирикам. Бо й висувати кандидатури на «великих» має «громадськість». Через... мобільні телефони, телеканал «Інтер», газету «Аргументе и факты» (В Украине). Отакі «факти». Такими будуть і «аргументи»...

Думаю, робиться це не для того, аби підняти велич «Великих українців». Велике не потребує возвеличення. Гадаю, що в метушні отієї висувально-визнавальної сверблячки відомі вже (і потаємні) «експерти» постараються оганьбити ще когось з таки Великих українців. А в шеренгу до великих «підселити» кількох своїх пігмеїв, що не мають нічого спільного ні з Україною, ні з українством.

Є дуже хороший анекдот: «Абрам повчає сина, який мріє стати Наполеоном:
— Ізю, пам’ятай: перш ніж стати Наполеоном, спочатку треба хоч трішки стати французом...».

За отим проектом телеканалу «Інтер» для того, щоб стати «Великим українцем», не треба й українцем ставати. Досить мати в Україні свого «шустера» і кількох «табачників». Вони й із Чингізхана зроблять «Великого українця»... Аби тільки... гроші...

Листопад 2007

«НЕ ТУДИ Б’ЄШ, ІВАНЕ!.. »

До кримських юнаків та дівчат, які спалювали опудало міністра. І не лише до них
У фільмі Олександра Довженка «Земля» є такий епізод: Вимучений життям селянин б’є по морді вимученого працею коня, який не може тягнути плуга. Коняче око дивиться з докором. Мовляв, не туди б’єш, Іване... Треба бити тих, хто довів тебе до такого життя.

Цей епізод згадався, коли деякі телеканали смакували, як Ви рішуче розправлялися з «міністром». За те, що... батьки і вчителі не навчили Вас української мови. Бо саме нею, державною мовою, планувалося тестування...

Картина, погодьтеся, ідіотична. Ви здійснюєте цей своєрідний теракт і стрибаєте на радощах, як дикуни у джунглях, — раденькі, що дурненькі. Поруч стоять ті, що мали б Вас учити, — захоплюються Вашою «сміливістю». А віддалік потирають руки гракоподібні ідеологи боротьби проти «насильственной украинизации»... Ви їм потрібні отакими «козликами» і «баранцями», тупенькими і безпросвітними, що у своїй державі не хочуть вчити державну мову, або — не вистачає клепки її осягнути.
То за здоровою логікою, за кодексом честі, совісті і справедливості, Ви повинні були б спалювати їхні опудала. І всіх інших, хто гальмує Ваш інтелектуальний розвиток. Ваше прагнення бути громадянами патріотичними і законослухняними...

Правду кажучи, я проти того, аби Ви палили і їх опудала. Я за те, щоб Ви вчилися думати, — ставали розумними Громадянами України, а не зомбі Москви, Вашингтона чи Гондурасу. Щоб Вас не могли використовувати, як баласт, коли прагнуть вимостити собі дорогу до влади чи до корита, врятувати свою підмочену репутацію або відробити іудин гріш.

Через якийсь час після того Вашого «вогняного шоу» показали «шоу» з Сєвєродонецька, яке також нібито спрямоване проти «насильственной украинизации»... Бачите, суцільні галюцинації і суцільні парадокси. «Громадяни» України проти українізації, якої «кіт наплакав», чи «сліпий бачив, а глухий чув». Що це? Політична шизофренія? Шовіністичний сказ? Чи плановий наступ сусідських імперських сил: не дати Україні бути українською, навіть мову її зробити недержавною. Бо свого часу божок «червоношкірих» Карл Маркс казав, що «в державі державною мовою не говорять лише дурні, раби і завойовники»...

Отже, боротьба за визнання другою державною в Україні російської — це боротьба за остаточне завоювання України... А якщо враховувати правило єзуїтів «мета виправдовує засоби», то злодійський метод «лови злодія» якраз «к ліцу молодцу»...
Тепер з приводу «молодцов». На отому «льодовому шоу» був дуже показовий епізод. Коли за трибуну вийшов «молодєц» з Російської Думи К. Затулін і на рівні троглодитського інтелекту почав «извергать» хамські висловлювання на адресу Президента України, гетьмана Мазепи, — деякі «молодци» аборигенського походження встали і почали плескати. Ну, це природно: хама у хамських випадах підтримують лише хами. Тож і «депутати всєх уровнєй» показали своє «ліцо».
Трішки про «парсуну» зальотного хама. Дехто дивується, звідкіля у цього імперського іграшкового ослика стільки ненависті до всього українського?

Політолог хутора «Мозамбік» Вітя Царапкін припускає таке. У російській мові побутує слово і поняття «сволочь». Історія його появи така: Іван Грозний, коли «приобщал» до Росії загарбані землі, розпоряджався: все населення вирізати, а хлопчиків до 15 років «сволочь» і виховувати з них «войско». Те «войско» так і називалося «сволочь». Воно було найжорстокіше. Особливо, коли «сволочь» потрапляла на ту землю, де народилася... Слова «затула» в російській мові нема. Є «заслонка». Отже, якогось Затулу свого часу «сволоклі» з України, почепили до його прізвища російського хвоста і вийшов З а т у л і н...

А воно вже коли стало «сволочью», то до сьомого коліна буде нею...

Та повернемося до епізоду «вставання і плескання». Він нагадав епізод інший.

За часів кріпаччини у селі на колоді сидять Петро та Іван. Курять люльки, про щось гомонять. Десь із кущів вибіг щенюк, обнюхав Іванову штанину, підняв задню ногу і... мітить...

Іван устав, випростався, обличчя його засяяло від щастя...
— Що? — здивувався Петро.
— Панський пес прибігли...

Кріпацтва московського в нас уже ніби нема. Але «панські щенюки» із Москви час-від-часу забігають у наш город, паскудять нам на голови, а «Івани» цвітуть від щастя: «Таки ж ізволили нас обляпати...».

Я хочу концентрувати Вашу молоду увагу не на отому хамському «ляпанні» бродячих щенюків. І не на раболєпії наших дурних Іванів. Звісно, людина з почуттям власної гідності взяла б за шкірку отого щенюка, витовкла б його мордою об власне лайно і викинула б з подвір’я. Аби «не воняло», не розносило зарази та імперського сказу...
Хочу увагу Вашу повернути до набору тієї «жуйки», якою місцеві політичні шулери і чужинецька «п’ята колона» постійно годують притуплений злиднями, горілкою та наркотиками «електорат».

«Жуйка» про насильницьку українізацію, нагальну потребу захисту прав і свобод російськомовного населення. Вибачте, а чого тільки російськомовного? Якщо проводиться насильницька українізація, то захищати треба і польсько-мовних, і румуномовних, і угоромовних, і прочая, і прочая. Чи, може, «руслянд ібер алєс»?..
Розумію, у Вас: в Криму, на Луганщині, Донеччині, Слобожанщині — російська мова просто таки у катастрофічному стані. Не те, що майже ніде не почуєш її, не купиш російськомовну газету, не послухаєш російськомовної передачі, — просто із-за вуглів вискакують «бандєровци», «пєтлюровци», «мазєпєнци», — ножа до горла: «Кажи «паляниця»... Російською можна спілкуватися лише вдома, при зачинених дверях, заслонених вікнах і під ковдрою, — ватяною... Що там уже говорити про російські школи, садочки, театри. Тепер уже й кіно хочуть передублювати на українську. Більше того, мирний позаблоковий російський чорноморський флот оточили «тризубівці» і кажуть: «Чіпляйте на картузи тризуби і говоріть українською, а ні — то повибиваємо зуби»... Словом, як зазначали на отому «шоу» «правдоборці»: «Ползучій націоналізм на грані фашізма»... Та такого агресивного і такого повзучого, що героїчним захисникам пригнобленого русско— язичія від пориву правдолюбія остаточно потемніло в очах і заклало вуха. Рідних дітей та онуків не чують. Реальності не бачать. Рецидив агресивного дзявкоту охопив — до почорніння в роті. «Бєлочка» заблимала — ідею «білої книги» навіяла...

Свого часу КГБ писало «Білу книгу повзучого сіонізму» руками духовно кастрованих євреїв. Сьогодні вчорашні каде— бістські дворняги, повідрощувавши «професорські» бороди і пейси, аби подобати на породистих віддресированих ердельтер’єрів,— за командою тих же хазяїв, дзявкають про «повзучий націоналізм». Український, звичайно... Дивуватися не треба: собака — є собака. Він мусить комусь служити і мусить на когось гавкати. А коли вже «собача тоска» зовсім загризає — виє на місяць... І це виття видає за потуги «об’єднати роз’єднану Україну», «засипати прірву між сходом і заходом...».

Ви — люди молоді, спостережливі, допитливі. У Вас ще не притлумлене почуття справедливості. Прекрасно розумієте, що засипати прірву, яку весь час поглиблюєш, практично неможливо. Але «прірва» між сходом і заходом України існує лише в планах сусідніх спецслужб і програмних завданнях створених ними партій. Так само, як і проблема російської мови, проблема НАТО і проблема... виїденого яйця...
Бо є ще проблемочки. Вождів і вождиків...

Пам’ятаєте анекдот?
У божевільні лікар оглядає хворого:
— Ну як ви себе почуваєте?
— Я, докторе, почуваюся вже добре. Але самі розумієте, божевільня — є божевільня. І ця атмосфера на людину давить. Один репетує, що він маршал. Другий — впевнений, що він геній. А Петренко щодня кричить, що він Наполеон... Але ж, докторе, всі знають, що Наполеон — я...

Різниця між божевільнею і нашим політикумом — там від «наполеонства» лікують, а в нашому політикумі те «напо— леонство» прищеплюють... А якщо в якогось вождика-напо— леона розуму — на півкурки, а інтелект — на нулю, а гідності — іще менше?..
О, такий вождик, як говорили «совки», «находка для шпіона і всього шпіонського кубла». Він, як іграшковий ослик. Смикають за ниточку — і колінця згинаються, смикають за ниточку — і голівка кланяється... А «пищавка» буде випискувати те, на що її запрограмують...

Отже «жуйка» про НАТО. «Родина в опасности» — репетували у Сєвєродонецьку «рятівники» «родіни». Правда, не уточнили, якої. Бо, як каже Ваня Молдаван: «У нас кожен Іван має свій план». Одні працюють на «родіну», яка на північний схід від України, інші — на «родіну», яка на Близькому Сході, треті — на приватні «родіни» — особисті «мавзолеї», що оточили міста й містечка. Наочний приклад турботи про народ України. Бо народ, за конституцією, — «носій влади», тому й несе на своїй спині всю оту шушваль. І вони, аби утриматись на тій спині, шарлатанять. Чужих дітей спонукають спалювати опудала, «спасати» російську мову, плювати вбік НАТО.
Своїх же давно вивезли під крильце того ж НАТО. Награбовані статки поховали у банках країн НАТО — і плюнули на «русскій язик»...

А щоб прикрасти ще, вішають дурням на вуха локшину. Мучні вироби слов’яни люблять. І люблять заспокійливі фрази: «На безриб’ї — і рак риба»... «Маємо те, що маємо»... «Ліш би нє било войни»...

Військовий стратег хутора «Мозамбік» Ізя Чачкес каже: «Якраз для того, щоб не було війни, Україні треба вступити до НАТО. На нашій території — база російського Чорноморського флоту. Аби якомусь натовському агресору не стукнуло в голову шльопнути на нього бомбочку... Словом, і братішку треба рятувати, і самим від лиха застрахуватися...».

Тепер ще одна «жуйка». «Ползучій націоналізм»... «Злочини ОУН-УПА»... «Ізвращєніє історії»...

Думаю, що так «ізвратіть» історію, як її перевернули за часів панування режиму КПСС-НКВД-КГБ, не зможуть найвір— туозніші фальсифікатори світу. Вченому людові треба буде кілька століть титанічної праці, щоб усе повернути в правдиве русло. А багато чого вже й не повернеш. Сатанинський режим своєю репресивною «меліорацією» позасипав «русла» таким брудом і баластом, якого світ не знав. Ще досі вчорашні комуністичні потолочки дотолочують те, що дивом вижило...

На моєму столі — три товстелезні книги, що налічують понад чотири тисячі сторінок. Це «Літопис Української Повстанської Армії». Сорок третій, четвертий і... шостий томи. Видані вони недавно.

Пару років тому у моєму селі відкопали архіви служби безпеки УПА... Ці книги — протоколи допитів, розкритої емге— бістської агентури, засланої у підпілля, стукачів, зрадників та іншої твані, на совісті якої — сотні розстріляних, вивезених до Сибіру, посаджених у тюрми, згноєних по концтаборах. Сотні осиротілих дітей з понівеченими долями. Це лише частинка архіву.

Лише за пару років. Лише по Тернопільщині.

Читаєш ці трагічні, болючі сторінки, — а їх буває понад сотню на одну людину, — і думаєш: хлопці були у підпіллі, ховалися по криївках голодні і холодні, під постійною загрозою смерті, — і водили із собою арештованих. Прискіпливо допитували, все протоколювали. Чому ж вони не чинили за прикладом свого ворога, що знищував «без суда і слєдствія»? Судив «тройками...». Вбивав «прі попиткє к бєгству»?.. Він мав державу, тюрми, табори; він мав «найгуманнішу у світі» конституцію, яка гарантувала «висшую мєру соціальной защіти — расстрєл»... Чого ж ці хлопці не мстили ворогові його дикунськими методами? Бо це були люди високої моралі. Вони боролися за святу справу — за волю України. І цю справу не мали права очорнити. Якщо врахувати, що вік їхній сягав в основному від 19 до З5 років, то ще більше проймаєшся повагою до цих лицарів, які останню кулю завжди берегли для себе.

І коли зараз слухаєш воплі енкаведистсько-емгебістських привидів, у яких руки по рамена в крові, — про якісь там «злочини оуновцев», про «викривлення історії», — хочеться, щоб оці докуметальні твори були в кожній школі України.

Бо тут конкретно показано, хто, як, де і коли справді робив злочини. Як винищував населення України, грабував, калічив людські долі і душі. Ці «майстри» ще зараз чалапкають поміж нас. Зустрічаються їхні прізвища серед «ветєранов войни» Києва, Луганська, Одеси, Криму, Львова... Вчора вони примушували школяриків доносити на своїх батьків, слідкувати за ними,— потім разом з ними вивозили до Сибіру, — або ж, осиротілих, відправляли у дитячі колонії. Сьогодні їхні нащадки спонукають школярів протестувати проти тих, хто хоче вивести їх із совкового мороку, навчити знати й шанувати мову своєї Держави, навчити бути людьми і шанувати людей.

Березень 2008

ЧУМА В УКРАЇНІ
Замість фейлетону

«Комсомольская правда в Украине» зробила світове відкриття: «Вот мы удивляемся, почему современные дети так рано приобретают всевозможные вредные привычки. А причина, оказывается, лежит на поверхности! Не надо далеко ходить: в учебнике по украинской литературе имеется пародия современного юмориста Евгения Дударя на «Красную Шапочку». В его варианте героиня употребляет вино, курит и перебивает аппетит у Волка страшным перегаром. А еще забирает у несчастной бабушки пенсию и, судя по всему, «даже идет на мокрое дело...».

Отже, усе «на поверхности». Три найбільші біди сьогодні в Україні: світова фінансова криза, російський газовий сморід і пародія Дударя на «Червону Шапочку»... Яка нав’язує дітям «всевозможные вредные привычки».

І «какая шумиха в прессе... КАКАЯ ШУМИХА»...

Слід відзначити, що «шуміха в прессе», в основному, проповідує «братолюбіє», — де заголовки чи окремі «братські» вислови кажуть самі за себе: «П’яная Красная Шапочка у хохлов», «Для украинского «Минбыдло-образования» пьяная Красная Шапочка — это нормально», «Сказка написана еще и на мови. Что и сказать — уровень интеллекта: что автора, что минобразования»... І далі у цьому ж «братсько-інтелектуальному» дусі.
Великий Пушкін, у якого сучасним «інтелектуалам» варто було б дечого повчитися, писав: «...И не оспаривай глупца». Отже, «оспаривать» нікого не будемо. Бо суть не в пародії на «Червону Шапочку», і не в Дудареві. Хоча деяким інтернетдебілам треба було б підказати, що сатира малює не героїв, яких варто наслідувати. А, як вчили у «світлі совкові часи» — антиподів комуністичної моралі... отже, «героїв», яких належить осуджувати. До речі, цю пародію я написав ще у 1985 р. І ніхто мене не питав, чому Червона Шапочка співає блатненьку пісеньку російською? Не звинувачував за це в русофобії. Навпаки, казали, що в цьому — «...нотки интер— национализма». І була вміщена «шапочка» у збірнику, який вийшов у ті роки в перекладі російською в «Советском писа— теле»... І ніхто мені не ліпив, що вона розбещує дітей. Хоч такого рівня розбещеності, як сьогодні, світ ще тоді не знав. Тож «Зри в корень», як казав Козьма Прутков... А корінь-то географічно сягає туди, поза хутір Михайлівський, історично — до кісток валуєвих і кагановичів, а політично — в сучасні імперські московські «сортири». І до вирощених у тих «сор— тирах» сучасних кагановичів в Україні.

У часи «холодної війни» між СРСР та США совкова пропаганда активно засуджувала бактеріологічну війну «янкі» в Кореї. А деякі поети констатували, як американський імперіалізм «...самольотами в Корею закидає чумних бліх, наказавши Ріджуею зачислить до війська їх...».

Радянські «чумні лабораторії» також не дрімали. Вони виводили кузьку духовної чуми. Це завдяки їхнім старанням маємо зараз в Україні стільки «професорів», «докторів», «академіків», які сіють чуму розбрату, шматують нашу землю на «регіони», баламутять людей страшилками про «нашествие галичан» чи про «русскопринадлежность востока и юга»... Відробляючи «юдин гріш», ця паразитарна твань ладна пожертвувати навіть долею своїх дітей та онуків.

Чума найбільше активізується в часи перемін — тоді послаблений імунітет.
Чумні блохи дуже чутливі до політичних вітрів... Їм здається навіть, що вони ті вітри міняють. Насправді ж вони — всього— на-всього блохи. Паразити. Переносники зарази...

Це з «теорії чумознавства та бліхознавства». Тепер з практики боротьби проти «шапочок». Хоч, правду кажучи, «шапочка» — маленька штучна кісточка, кинута в пащеки імперським щенюкам, аби тренували свої зуби та голосніше дзявкотіли. Насправді ж боротьба спрямована... Але давайте сконцентруймо увагу на «бесчестии» однієї «чесноти» — що виверг на свої шпальти постійнокиплячий «вулкан» українофобської брудомазії. Не з метою «оспаривания глупца»... «Глупєц» і «подлєц» — невиліковні.

«Ющенко создал в Украине квазигосударство тоталитарного аморализма, вполне достойное таких предшественников, как полпотовская Кампучия или Гаити времен прав— ления семейства Дювалье...» — це пише «історик» з сімейства табачників. Роздає «права»... любити й поважати «Екатерину Великую, благодаря которой сейчас в составе Украинь находятся Новороссия и Крым; основаны Одесса, Николаев, Херсон, Днепропетровск...». І вчить, як поборювати «...тотальную националистическую пропаганду»...

Щодо «квазигосударства тоталітарного», то, видно, Ющенко ще не зовсім «создал», якщо «п’ята колона» в Україні веде себе так розперезано. Але, видно, що у квазівченого не зовсім лади з наукою та логікою. «Квазі» — означає несправжній, фальшивий... Отже, несправжнього, фальшивого, табачників— ського «тоталитарного аморализма». Виходить, те, що насправді моральне, для квазіісторика — аморальне. Та якщо квазіісторик упевнений, що вже таки «создал», чого тобі, чоловіче, тут мучитися? Як казав один «глашатай свободи»: «Чемодан, вокзал, Москва»... Там не «полпотовская Кампучия», а «райські сади». Нема «оголтелого национализма», «дикого фашизма», «пещерной ксенофобии»... Там ніхто не натякає на «москальско-жидовскую мафию»... Ні в кого «в глубинах мозга» не «дремлет синдром варварства»...
І основне: там нема нашестя «галичан» і ненависних «оранжевых»... Самі тобі голубі... Не життя — а голуба мрія... Але на біса ти там кому здався? Навіть, якщо ти запопадливий «історик». Провокатори потрібні імперіям в «зонах жизненно важных интерессов»...

Квазіісторик прочитав «Бесы» Достоєвського і загорівся патріотичним поривом: звільнити Україну від тих, «...кем бесь все-таки завладели»... (Припускаю, якби він ще й прочитав «Идиота». Скільки з’явилося б поривів!). Та коли ти вже відчув себе «освободителем» від цих «бесов», починай із себе... Але ж ні — себе шкода. Вирішив вигнати їх із «ксенофоба» Вовкуна і «последователя геббельсовской педагогики» Вакарчука. Для яких «...главным критерием профессионализма» є «владение галичанским диалектом». Ось тут вишколений компілятор знайшов «...место и, потрясающему воображение шедевру галичанского «юмориста», где Красная Шапочка курит, пьет, проводит ночь с волком...». Та не у цьому основна вада «бес— смертного творения», а в тому, «что идя по лесу, девочка поет шансон на русском языке, — вот, дети, смотрите, до чего русский язык доводит...».

Я ж хочу сказати: діти, дивіться до чого доводить «науковця» лінь, або ж тупість. Він моєї «Червоної Шапочки» не читав або недорозумів. У пародії не написано «проводит ночь с волком». У моїй казці Вовк служить як «транспортний засіб». І ні Вовк, ні я, ні Червона Шапочка не винні, що збочений читач, навіть з науковим ступенем, сприймає усе «в меру своей испорченности»... Та й немає там «мокрого дела», як мариться «Комсомолке»... Підневільно згадуєш істинно російське: «Дуракам закон не писан, если писан, то не читан, если читан, то не понят, если понят, то не так...». Але у потрібній політичній ситуації, особливо перед виборами, принюхавшись до вигод і баришів, принауковий шулер може використати будь-яку невинну деталь для «классовой борьбы» за повне корито. Завтра його від цього корита відженуть — і він буде «клеймить» тих, кого зараз так ревно захищає, і прославляти тих, кого сьогодні обпльовує. Така порода...

Можна здогадатися, звідкіля у «вченого-бєсоведа» так багато рис Іудушки Головльова, Чичикова і Собакевича. Чи не тому, що вивчаючи у школі сатиру Салтикова-Щедріна та Гоголя, — або недотумкав, що сатиричні персонажі змальовують, щоб застерегти читача таким не бути, — або ці риси настільки рідні його натурі, що він не мав сил і бажання їх позбутися...

Тож не дивуймося, що для хамовитих собакевичів, які возсідають в парламенті держави Україна, жирують на праці українського народу, — навіть української нації не існує. За їхніми «понятіями» в українську націю Ющенко «...хочет превратить неразрывно связанный с Россией украинский етнос...».

До речі, у тому ж шкільному підручнику, поруч із «Червоною Шапочкою», є невеличка баєчка у прозі «Слон і Мухи». Де ось такі «вчені» мухи сидять на спині Слона, п’ють його кров і запевняють, що Слона взагалі нема... Чи не впізнає себе квазіісторик в одній із тих гидотних мух? Але щоб упізнати, треба також хоч трохи розуму й совісті мати... Звичайно, у демократичній державі навіть депутат має «ПРАВО НА БЕСЧЕСТИЕ». Та, за словами Конрада Лоренца, наведеними самим «бєсоведом»: «Брезгливость к злому, безобразному — важнейшее условие сохранения hоmо sаріеns, как вида»... Видно, що «вчений-історик» дуже прагне сягнути рівня цього «віда»...
Тож дай Боже нашому теляті та вовка впіймати... Може, тоді брехогенної зачумленості в Україні поменшає...

Лютий 2009

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ