Євген ДУДАР
Вибрані твори
ГУМОР САТИРА

СПОВІДЬ ПЕРЕД НЕБАЙДУЖИМИ ЧИТАЧАМИ
Роздуми навколо творчості Євгена Дударя

Розпочну своє слово про Євгена Дударя з одного прецікавого, на мою думку, епізоду — із його авторського концерту в столичному палаці «Україна», який відбувся, здається, в лютому 1998 року, куди я прийшов з гарним настроєм і букетом квітів. Я сидів у партері неподалік сцени і зблизька бачив головного героя вечора, який читав твір за твором. Голос Є. Дударя звучав упевнено, іноді навіть категорично, коли йшлося про серйозні національно-політичні, патріотичні, духовні чи мовні проблеми. Зал щедро винагороджував письменника оплесками, а після кожного прочитаного ним твору на сцену вибігало по кілька дівчат і молодиць, вручали букети квітів і цілували, цілували, цілували... Після завершення концерту туди ж подався і я, щоб вручити і своє букетно-квіткове дружнє привітання та сказати кілька слів подяки. Коли, вийшовши на сцену, я наблизився до Дударя, то побачив не письменникове обличчя, а суцільні сліди від поцілунків. Здається, що лише кінчик носа уник помади.

Я на ходу випалив такі щойно народжені слова: «Напомаджений по самі вуха гуморист, а до того ж — неперевершений артист». Євген Михайлович сказав лише «дві слові»: «Дякую! Ой, Сергію...» А з обох боків сцени до Дударя наближалося ще кілька усміхнених глядачок, і я собі уявив геть заціловане обличчя (і вуха, й ніс, і шию) письменника. Напевно, стількома поцілунками й букетами квітів не нагороджували жодного українського літератора.

Вже згадую тепер, як, сидячи тоді в залі, я намагався більше спостерігати за публікою, ніж за сценою, бо ж було цікаво, як аудиторія сприймає твори великого гумориста. В моєму і в сусідніх рядах, скільки сягало око, я не побачив жодного знайомого обличчя — письменника чи чиновника від культури. В залі були (і я певен!) справжні шанувальники українського слова, неперевершеного майстра гумору і сатири Євгена Дударя!

Весь концерт пройшов, як кажуть, «на славу», і було радісно усвідомлювати, що велелюдна аудиторія («Україна» вміщує майже чотири тисячі глядачів) — це ж мої (наші!) однодумці, яких ніхто не «організував» на це дійство, закупивши для них квитки.

Немало письменників часто пишуть свої твори з твердим переконанням, що народжують шедеври. Багато кого з них не хвилює проблема читача чи глядача-слухача, для яких нібито і пишеться роман, повість, п’єса, поема, вірш. Для декого дуже важливо бути визнаним критикою, особливо академічною, бути відзначеним державною нагородою чи почесним званням. А читачі, глядачі — це щось ніби другорядне, то, мовляв, переважно сіра маса, яку може влаштувати якийсь «ширпотреб», а по-сучасному — кітч.

Але уявімо собі давньогрецького комедіографа Аристофана чи драматурга Есхіла, чиї п’єси були б нецікавими для глядача. Історія не зафіксувала, чи вибігали на сцену глядачі з букетами й поцілунками, але маємо чимало свідчень «винагороди» від невдоволених глядачів, коли в хід ішли помідори, яйця і навіть лунали погрози на адресу акторів.

Щодо кількості букетів від вдячних глядачів, то наведу таку бувальщину. В одному зі столичних театрів був бенефіс відомого актора, якому глядачі піднесли аж дев’ятнадцять кошиків квітів: стільки не випадало жодному з тодішніх театральних кумирів. Після завершення бенефісу друзі актора, помітивши його невдоволення, зауважили, що такого успіху не мав жоден із його колег — дев’ятнадцять кошиків квітів! На це бенефіціант з гіркотою відповів: «Але ж я гроші давав на двадцять!»

Отож успіх актора чи письменника не можна визначити кількістю букетів чи рецензій — головне, як сприймають його глядачі, слухачі, читачі...

Про творчість Євгена Дударя, на жаль, написано небагато. «Постать Є. Дударя — безкомпромісна і безпощадна до ворогів національної ідеї — не дуже цікавить критиків», так пише сучасна дослідниця Т. Бобровська.
Але не треба й академічного наукового інституту, щоб провести дослідження, хто не любив, не любить і ніколи не любитиме творчість Дударя. І за радянського режиму, і за теперішньої влади, була і є (й чи ж скоро вона переведеться?) категорія зденаціоналізованих ковбасоїдних і липкоруких істот, які, немов кліщі, впиваються в тіло України і висмоктують із неї все, що можна перетворити в персональні земні блага. Та при тому ще й публічно глузують і знущаються з матері, яка не навчила їх навіть рідної мови. Таким моральним калікам— недорікам сатира і гумор Євгена Дударя — жар у халяви, перчиця нижче ріпиці, лід на голову.

Але ж люблять, любитимуть і творчість, і самого Дударя ті, (а це значить — народ), для кого Україна була, є і буде рідною матір’ю з її солов’їною мовою, з її рідною церквою, яка молиться за всіх, але, насамперед, за тих, хто є вірними громадянами держави Україна, за працелюбний і волелюбний український люд і не насилає проклять на її найбільших патріотів, а також не проголошує святими тих самодержавців, з волі яких лилася кров народу.

Впевнений, що ота велика всенародна любов і зобов’язує Євгена Дударя писати свої гостро-політичні й ніжно-ліричні «дударески». Свій обов’язок перед народом він виконує з честю, з достоїнством, як письменник, для якого слова Тараса Шевченка є засторогою і найвищим духовним заповітом творчої діяльності:

Ми не лукавили з тобою.
Ми чесно йшли. У нас нема
Зерна неправди за собою.

Мені доводилося чути від деякого із сучасних критиків (знавців модерної літератури!) упереджені думки про творчість Є. Дударя. Мовляв, це естрадний, тобто якийсь полегшений варіант літератури. Подвійна неправда! «Те, що на папері не кричить, те й на сцені не прозвучить!» — говорив колись один актор, відомий і як високоталановитий артист столичного театру, і як уславлений читець творів Тараса Шевченка, Остапа Вишні, Павла Тичини.

Не впевнений, що хтось би із модерних чи уславлених і багаторазово олауреачених письменників зміг би втримати кількатисячну аудиторію палацу «Україна», як це не раз робив Євген Дудар. Про критиків краще промовчати, бо їхні геніальні (на їхню ж думку!) дослідження друкуються переважно в недоступних наукових журналах чи виходять окремими виданнями обмеженими накладами і, зрозуміло, поширюються переважно шляхом дарування друзям чи колегам. Колись була література із грифом «Для службового користування», а тепер популярними стали видання «для дружнього використання». «Модерніші» автори можуть «закачати» свої праці в інтернет, але який коефіцієнт корисної дії від їх використання такими споживачами інформації як учителі, студенти і просто рядові читачі — це проблема, яка, здається, поки що нікого не цікавить.

А тепер щодо «естрадності» творчості Є. Дударя. Знову наведу цікавий і повчальний приклад.

Десь у перші роки після створення 1967 року Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР туди завітав із валізами народний артист України Юрій Тимошенко і запитав: «Де тут здаються в архів?» Переглянувши згодом те, що приніс до архіву Юрій Трохимович, я зателефонував йому і просив поповнювати його персональний архівний фонд якимись цікавими меморіальними речами, на що він сказав: «Та приходьте в гості та й подивимось, що в мене назбиралося такого, що варте уваги». Йти було недалеко — від Софійського собору до Золотих Воріт, де на вулиці Володимирській мешкав тоді артист. Засіли ми в його кабінеті й розпочали розмову не стільки про архів, скільки про «естрадне життя» артиста. Я дивився на нього як на всенародного улюбленця, якого у парі з Юхимом Березіним знала не лише Україна. Перед тим я мав телефонну розмову з Березіним, то й, подумавши, що вони два актори-побратими, якщо не по крові, то, принаймні, по спільних виступах на сцені. Отож я послався на думку Юхима Йосиповича щодо двомовності їхніх естрадних дуетів. Юрій Трохимович якось іронічно-доброзичливо сказав: «Та що той Штепсель знає? Напевно, він не тільки постарів, а вже й... здурів!» Саме ці слова і в такому формулюванні я почув, напевно, на цю непросту для Ю. Тимошенка тему паралельного звучання на естраді російського і українського слова, де маленький, але мудрий єврей Штепсель представляв великий російський народ, а високий і стрункий козацької статури Тарапунька — наївного і трохи недолугого українця...

Юрій Трохимович витримав ще невеличку паузу і витягнув із шухляди письмового стола кілька якихось листів, сказавши: «Читайте, про що писав мені Олександр Петрович Довженко ще в 1945 році». Я добре знав почерк О. Довженка, а тому хотілося одним духом перечитати кілька листів, але Тимошенко, знаючи їхні тексти майже напам’ять, зупиняв мене й коментував деякі фрагменти. За фотокопіями переданих мені тоді листів наводжу деякі з них. Із листа від 12 квітня 1945 року: «Я повірив у Вас. Я допоможу Вам всім, що тільки маю в своєму мистецтві. Мій внутрішній голос підказує мені, що я не помилюся в Вас, а Ви — в кінематографії. Над проблемами безпредметного сміху чи предметного, над усіма особливостями жанру говорити нам доведеться багато. І над проблемами смаку і культури все перед нами. А зараз вдивляйтесь пильно в людей, що творять перемогу, жадно хватайте все, що проходить перед очима, збагачуйте свою душу, свої почуття».

А ось уривок з іще одного листа, який теж коментував Ю. Тимошенко: «Ви з своїм епохальним маршрутом солдатського блазня, і оті солдати, що після кожного поранення стрічаються з Вами в різних місцях, посуваючись до центру Європи, чи не є це основою сюжетного, надзвичайної гостроти кіносценарію? Ось де роль безжурна, безтурботна сплітається з ролями епічними, драматичними. Ось де так званий безпредметний Ваш сміх заблищить на тлі грізних блискавиць, крові, гніву! Подумайте над сим. Самі відчуєте, що намагання смішити заради сміху, справа помилкова, можлива і вповні припустима на естраді, в театрі чи кіно в короткому часі, себто метражі. Повнометражність вимагає високого інтелектуального шарму, щоб сміх ішов непомітно, як проміння, як шумовиння з повного вщерть келеха дорогого вина, щоб десь, проте, за ним ні-ні та й почувалася терпкість прихованої гіркоти страждання» (Тимошенко Ю. Світло великої душі. У кн.: Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. К., 1973, с. 553).

Читання і коментування листів О. Довженка розтяглося на кілька годин, що навіть дружина артиста, відома співачка Юлія Пашковська, кілька разів заглядала до кабінету і, нарешті, не витримавши, переступила поріг. Юрій Трохимович випровадив її однією фразою: «Гуд бай, мадам! До побачення!» Цей вислів він теж прокоментував: «Після першої нашої зустрічі взимку 1945 року в Москві, куди я приїхав з фронту, Довженко порадив мені вивчати іноземні мови, і я розпочав з англійської. Знадобилось, як бачите...».

А щодо мого архіву, вів далі Ю. Тимошенко, то я хотів би, щоб хтось колись написав історію української естради. Мож ливо, й мої папери знадобляться для цього. Бо навіть наш із Штепселем фільм «Везли естраду на Декаду» — це далеко не ті сторінки нашої естради, якій я присвятив своє життя. А листи Довженка я читаю перед кожним своїм виступом на сцені.

Пізніше мені не раз доводилося чути критичні, а іноді й зневажливі висловлювання на адресу гумористичного дуету Тарапуньки і Штепселя, мовляв, це є приниженням української культури, але ніхто й ніколи чомусь досі навіть не згадав, що саме завдяки Ю. Тимошенку як естрадному актору майже тридцять років звучала жива українська мова по всьому «необгятному» СРСР — від Кремлівського палацу з’їздів і аж до найвіддаленіших куточків, де здебільшого не з власної волі опинилися українці. Для них було дорогим українське слово, що звучало із вуст естрадного артиста Тарапуньки (цей псевдонім — назва річечки на Полтавщині — замість банального Бублика порадив йому взяти О. Довженко), а «русская речь» Штепселя (Юхима Березіна) — це була, кажучи мовою балету, лише «підтанцівка».

Етюд з Ю. Тимошенком я розповів для того, щоб підкреслити, яке важливе значення має те, що саме звучить на сценах України. І хто є виконавцями, авторами текстів, але найголовніше — хто є замовником і хто за те платить і хто... розплачується. Зрозуміло, що розплачуються грішми українського народу замовники, для яких проблеми українства дуже і дуже далекі. Хіба не було аншлагів у палаці «Україна» на щорічних квітневих фестивалях «Вишневі усмішки», де виступали найпопулярніші українські письменники-гумо— ристи, артисти? Павло Глазовий читає свої усмішки — і сам сміється до сліз, і публіка сміється. Авторське прочитання своїх творів Євгеном Дударем — це вже не сміх до сліз, а швидше сміх крізь сльози. Геть як в Остапа Вишні, який говорив про свою творчість таке: «Читаю їм веселе, а вони плачуть. Читаю сумне — сміються».

Чи має Є. Дудар сьогодні читачів і слухачів? Мав би, звичайно, більше, якби було з чого читати. Вибрані твори «Галерея чудотворців» у двох томах (том 1 — «Профілактика розуму», том 2 — «Профілактика совісті») вийшли ще 2003 року накладом 1000 примірників. З жодною свічкою не треба шукати цю бібліографічну рідкість у бібліотеках України. Хоча книжки деяких маловідомих, а то і зовсім невідомих письменників Міністерство культури і туризму України за куповує по кілька тисяч примірників. А книжок Є. Дударя не можна ні купити, а тим більше закупити на державні кошти, бо досі не потрапляли вони до програм «соціально значущих видань», які формують державні інституції за участю членів експертних рад. Оце вже не сміх, а сльози! До програми «Українська книга» у 2009 році, наприклад, не потрапило жодне видання творів Т. Шевченка, Остапа Вишні, М. Драй— Хмари. Пощастило хіба що лавреатам Шевченківської премії — тринадцять із них мають солідні книжки, видані престижними українськими видавництвами. Але й тут не без парадоксів — премію могли колись заслужити за ленінську тематику чи за розвінчання українських буржуазних націоналістів, а сьогодні друкується... щось сучасне.

А щодо слухачів, а точніше — радіослухачів Євгена Дударя, то вони є — це радіоканал «Культура», де ще недавно звучала його авторська програма «Профілактика совісті». Одна моя знайома пенсіонерка-вчителька якось просила мене: «Та скажіть же там на радіо, щоб Дударя передавали по "брехунцю" (тобто по першій програмі радіо), бо мої односельчани не мають можливості його слухати».

На жаль, нашими сценами і телеканалами, тобто інформаційним простором заволоділи переважно ті, хто глузує з українського слова, а отже, з України. І гарно живеться таким хулителям у незалежній Україні, адже їх нагороджують почесними званнями й орденами, щоб ще краще паскудили наше, національне, найсвятіше...

Колись, наприкінці двадцятих років минулого століття літературно-критичний версифікатор О. Полторацький, названий у літературних колах Полторадурацьким, закликав «трактори нашої сучасності» пройти по садках вишневих усмішок Остапа Вишні й дуже радів, коли «короля українського гумору» заарештували й ухвалили вирок — «вищу міру покарання — розстріл», яку замінили десятьма роками ув’язнення. Згадуваний критик зізнавався тоді: «Тепер я щасливий відзначити, що подібне уже сталося і що моя стаття стає епітафією на смітникові, де поховано "творчість" Остапа Вишні». Першим серед гумористів тоді постраждав Остап Вишня — один за одним були вилучені з літератури майже всі українські письменники-гумористи, зокрема й рідний його брат Василь Чечвянський. Протистояти орді нездар могла тільки така мужня особистість, як Микола Хвильовий, який дав належну відповідь О. Полторацькому у памфлеті «Остап Вишня в світлі "лівої" балабайки, або...» («Пролітфронт», 1930, № 4): «Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибокотрагічні...».

Свого часу Павло Загребельний сказав, що письменник — це та людина, якій часто не подобається те, що подобається всім. Ішлося тоді про позицію письменника в суспільстві, його взаємовідносини із владою. Прикладами стосунків письменника із владою можуть бути дві геніальні особистості — Пушкін і Шевченко. Перший за якесь підвищення рангу при царському дворі написав гімн «Боже, царя храни», а другий, ставши вольним чоловіком, написав такі «славословія» царській родині, на які не одважився жоден російський віршотворець. Істинний християнин Тарас Шевченко за щиру правду ставав на прю із самим Господом, бо всенародні «сльози, горе» пекли його душу й серце і не давали заснути онукові діда-гайдамаки.

Євген Дудар — саме той письменник, який теж ніколи не погрішив проти правди. Його правда, як і ота «мужицька» (за Котляревським) — «колюча, а не на всі боки гнуча». Його таки справді могли загубити цигани, як він пише у своїх автобіографічних нотатках (Остап Вишня, наприклад, писав про себе, що його знайшли в капусті, коли напували корову Оришку) і як люблять говорити в народі про походження маленьких діток. Але все це гумористичні прийоми й Остапа Вишні, й Євгена Дударя, для яких є лише одна правда — народна.

Феноменальність особистості Дударя — це наявність у нього молодечого запалу. Він не потребує літературно-критичних компліментів і фіміаму, бо свідомий того, за якого плуга вхопився ще молодими, але твердими руками і прокладає свою глибоку борозну вже багато літ. Погляньте лиш на список окремих видань письменника, починаючи з 1967 року — понад двадцять позицій! А численні публікації в пресі, починаючи з давніх перчанських і аж до сьогоднішніх «літукраїнських» — таки несть їм числа! От би де попрацювати нашим бібліографам — мали б цікавий матеріал для роздумів про популярність сатири й гумору в суспільстві, про що не без болю говорить і сам Євген Михайлович: «Гумор — найкоротша стежка до серця людини. Тому що пісня і гумор найживучіші елементи у генетичному коді нації. І ось народну пісню треба затовкти металевим бацанням об лису голову недоростка. А український гумор, який стоїть на фундаменті неповторних народних усмішок, який має свої витоки від Котляревського, Гоголя, Вишні, в царині якого працювали і працюють сотні талановитих письменників, акторів, визнаних світовою критикою, — "обанекдотить", "охохмить", "охохлить" і взагалі витіснити з ужитку українця. Натомість убити людям у голови, що вони, оті "хохмачі" — «самые талантливые», "самые остроумные" — словом, "короли", "князья", "человеки года" і взагалі "суперчеловеки"...».

І ще раз процитую Євгена Дударя (памфлет «"Черные шляпы" і брудні душі...»), бо саме в цих словах висловлене його творче кредо: «Як українець, як сатирик, як громадянин своєї держави, я хотів би, щоб кожен громадянин моєї держави, якому Господь виділив хоча б крихітку талану, служив своїм мистецтвом моїй, тобто своїй державі. І своїй нації. Але ніколи, нічим ні на йоту не образив іншу націю».

Далі

До змісту Євген ДУДАР ВИБРАНІ ТВОРИ