З французької переклав Михайло МОСКАЛЕНКО
Паризькі картини

XCV
КРАЄВИД

Щоб міг складати я еклоги доброчесні,
Віднині, мов звіздар, у вишині небесній,
В мансарді житиму і слухатиму там
Сусідніх дзвонів гімн, дарований вітрам.
З віконця, голову схиливши у долоні,
Я споглядатиму майстерні невгомонні
І щогли міста - всі дзвіниці й димарі,
І шлях до вічності - ці небеса вгорі.
Люблю, як зблискують серед імли щомиті
І лампа у вікні, і зірка у блакиті,
Як ріки вугляні здіймаються до хмар
І місяць тихо ллє промінно-білий чар;
Я споглядатиму і весни, й дні осінні,
А випадуть сніги - в зимовім онімінні
Замкнусь на засуви й фіранки затягну,
Щоб феєричних свят плекати яснину.
Я мріятиму там про сині небокраї,
Про мармури колон, де водограй ридає,
Про птахів, що в садах не мовкнуть і на мить -
Все, що дитинного Ідилія таїть.
Людській грозі, що б'є в віконниці затято,
Від столу в творчий час мене не відірвати,
Бо я, віддавшися цій радості вабній,
Могуттю власною верну весняні дні
І, з серця вирвавши жар сонця невгасимий,
Зігрію все навкіл думками вогняними.

ХСVІ
СОНЦЕ

Крізь передмістя, де на вікнах висять завше
Фіранки, любощі таємні приховавши,
І сонце люто б'є, подвійну вклавши міць,
По місту і дахах, і по ланах пшениць,-

Я йду, вправляючись у дивнім фехтуванні,
Всякчас полюючи на рими, ще не знані,
І спотикаюся об дикий камінь слів,
І вірші вловлюю, жадані з давніх днів.

Проміння сонячне, цей лік на недокрів'я,
В душі плекає вірш, як ружу серед нив'я,
Воно вивітрює обтяжливі думки,
Медами сповнює і мозки, й стільники,
Вділяє сил своїх убогим та калікам,
Людей наснажує піднесенням великим
І врунам надає снаги та буйноти
У серці вічному, що прагне знов цвісти!

Ледь сонце у міста зійде, на взір поетів,
Вивищується суть усіх низьких предметів,-
Воно, покинувши свою захмарну даль,
Ступає, мов король, у замок і в шпиталь.

ХСVІІ
ДО РУДОЇ ЖЕБРАЧКИ

Дівчино, дитя кохане,
Крізь твоє лахміття рване
Видно стан твій чарівний,
Раю мій!

Вбогому поету милі
На твоїм чудовім тілі
Безліч родимок рудих,
Як на гріх:

Ти ступаєш бездоганно
Королевою з роману,
Без котурнів ходиш-бо,
А в сабо.

Мала б ти вбрання придворне,
А не рам'я це потворне,
Щоб впадали згортки шат
Аж до п'ят;

Не світили б анітрохи
Порвані твої панчохи,
А блищав би гардероб
Від оздоб;

І твої чудовні шати
Нас манили б раювати
Розкішшю палких грудей
І очей;

Чула б ти німе благання
Збутись навісного вбрання,
Відганяв би пустунів
Ніжний гнів;

Перли й запашні букети,
Славного Белло сонети,
Все, що могла в дар нести -
Мала б ти;

Римодряпи-віршороби
Майстрували б милі спроби;
Всіх би твій скоряв навік
Черевик;

Не один сеньйор стражденний,
Не один Ронсар натхненний
Кралися б у твій альков
Знов і знов!

Поцілунки, мов лілеї,-
Знаки милості твоєї;
Не один би тішив трон
Твій закон.

- Але жебраючи йдеш ти,
Вбога, втомлена до решти;
Серед зимних роздоріж
Ти стоїш:

Там, за склом - срібло нужденне;
Ти скарбів не жди від мене,
Адже й сам я не багач,
О, пробач!

Без коштовного завою
Досконалою красою
Світиться твій стан худий,
Раю мій!

ХСVІІІ
ЛЕБІДЬ

Вікторові Гюго

І
Я нині думаю про тебе, Андромахо!
Новітній Сімоент, цей повен сліз ручай,
Свічадо плинне, де не стала й досі прахом
Гірка твоя судьба, вдовиний гордий пай,-

Раптово спомини в мені збудив дитинні,
Як площі Карузель доходив я кінця.
Вже давнього нема Парижа (місто нині
Прудкіше міниться, аніж людські серця);

Ще й досі згадую: бараки, пустирища
Із купами жорстви й поламаних барил,
І груддя цегляне, й трава дедалі вища,
В калюжах - пліснява і цвіль камінних брил;

Колись там був міський звіринець. Пам'ятаю,
У час, коли пітьму світання геть жене,
Коли пробуджений уранці Труд здіймає
Похмурий ураган у небо мовчазне,

Я бачив лебедя, який утік із кліті
І сіпав лапами нестямно, й ледве тяг
Крило по каменю та по бруківці збитій.
Над висохлим струмком розкривши дзьоба, птах

Всю білину пір'їн занурював жаждиво
У порох, мріючи про чисту гладь ставів:
"Коли ж ти вдариш, грім? Коли проллєшся, зливо?"
Здавалося, герой Овідіїв ожив,-

Так поривався він туди, де в сяйві деннім
Блакиті вбивчої прозориться краса,
Здіймаючи увись вуста свої стражденні,
Немов творцеві слав докір у небеса!

II

Не той тепер Париж! Та я в печалі й горі
Незмінний, адже все: риштовання осель,
Нових палаців блиск, як низка алегорій,
А спомини мої важезніші від скель.

Я знову думаю край луврського порога
Про втечу лебедя й отой безумний дрож
Вигнанця-страдника, величного й смішного
В огні гризьких жадань! Про твій уділ також,-

Твій, Андромахо, бран і скніння невеселе
У Пірровім ярмі, царице осяйна;
Біля порожньої стоїш могили, леле!
Ти, вдово Гектора, Геленова жона!

В думках я бачу знов сухотну негритянку,
Що по грязюці йде, чекаючи, коли
Їй пальми Африки проблиснуть наостанку
Крізь непрозорий мур паризької імли.

Я думаю про тих, що втратили в житті цім
Усе - і назавжди! Кого зневажив світ,
Про тих, що ссали Біль, як молоко вовчиці!
Про змучених сиріт, що в'януть, наче квіт!

Блукаю духом я по місцині суворій,
Де сурми Споминів скликають рій тривог!
Я думаю про тих, що потерпіли в морі;
Про всіх подоланих!..Про інших багатьох!

СVІ
ТАНЕЦЬ СМЕРТІ

Подібна до живих шляхетністю постави,
З букетом у руках, зухвало-визивна,
З недбалим поглядом, і стан її кощавий-
Екстравагантної кокетки худина.

Чи тоншу талію якась красуня має?
Владарного вбрання нестриманий потік
На ніжку падає суху, котру стискає
Прекрасний, наче квіт, маленький черевик.

Оборки, що тремтять у неї на ключицях,
Немов на скелищі грайливий водоспад,
Цнотливо бережуть од пересудів ниних
Приховану красу страшних її принад.

Глибінь її очей -пустельна тьма віддавна,
А череп, де квітки скрашають гарно лоб,
На шиї кістяній похитується плавно.
О чари небуття під безумом оздоб!

Карикатурою назвуть тебе. гадаю,
Коханці-неуки, п'яні від жаготи,
Та безіменну я красу кістляву знаю,
Мені, видющому, смакуєш добре ти!

Чи ти прийшла, щоб знов урвати на півслові
Святочний шал життя? Чи, може, давній гріх,
Остроги даючи твоєму кістякові,
Довірливо жене тебе на шабаш Втіх?

Під голоси скрипок, між свіч перегорілих,
Стлумити прагнеш ти глузливий свій кошмар?
Чи ждеш, щоб оргії на мить охолодили
В сердечній глибині твоїй пекельний жар?

Страшні колодязі глупоти й самовтрати!
О перегонний куб, де болі навісні!
Крізь ребра випнуті - твої, безноса, грати -
Я бачу аспида, що в'ється в глибині.

По правді, я боюсь: твоє кокетування
Не досягне мети, що гідна цих завзять.
Тут, поміж смертними, хто чує глузування?
Принадливі жахи лише міцних п'янять!

Де можуть, сіють млість очей твоїх темноти,
Що повні злих думок, і гурт танцівників
Не годен стежити без жовчної нудоти
За вищиром твоїх усміхнених зубів.

Хто не бував, однак, в обіймах у скелетів
І хто не куштував могильного коржа?
Що нам до пахощів, убрань і туалетів?
Хто цим погордував, мабуть, себе вважа

Чудесним красенем? Звитяжлива лахудро!
Хай клякнуть, чуючи тебе, танцівники!
Скажи їм: "Хоч лице вам криє фарба й пудра,
Ви смертю пахнете! Нудотні кістяки.

Ви, денді ваплені, змарнілі Антіної,
Плішивий сибарит і сивий ловелас!
Необоримий ритм заглади всеземної
У свій танечний круг затягує і вас!

Від Сени зимної до Гангу ви, веселі
Стада, йдете в підскок, і щастя кожен зве,
Хоч -ангельська сурма, діру пробивши в стелі,
На вас наставлена, як дуло бойове!

Сміхотне Людство! Смерть під кожним небокраєм
Вдивляється в твою безумну крутію
І, миром дорогим напахчена, мішає
До всіх твоїх шаленств - іронію свою!"

СVІІ
ЛЮБОВ ДО ОБЛУДИ

Коли я бачу, як проходиш ти, кохана,
І б'ється в стелю спів з акордом струн лунких,
І ти - вся музика, гармонія рахманна,
І повна спокою глибінь очей твоїх;

Коли вдивляюся при світлі газу в дивне
Твоє химерливо-принадливе чоло,
Де з сяєвом очей, владарна королівно,
Вечірні факели досвітнє творять тло,-

Я мовлю сам собі: яка вона чудовна,
Якою свіжістю пашать її вуста!
Яка розважлива любов її гріховна,
А в серці - споминів бентежна вагота!

Чи ти - плід осені, дитя моїх фантазій?
Чи урна, сповнена розпачливих ридань?
Духмяний цвіт, що зріс у пломінкій оазі?
Чи ложе, стелене для світлих раювань?

Я знаю: очі є, де світить жаль бездонний,
Коштовних таємниць не криє їх краса;
Шкатули без скарбів,порожні медальйони
Стократ пустельніші од вас, о Небеса!

Хіба не вистачить того, що ти - омана,
Мені, хто істини відрікся без жалю?
Облуда, маска ти? Байдужа? Невблаганна?
Я все одно тебе, прекрасна, божествлю.

СХІ
ПАРИЗЬКИЙ СОН

Константенові Гісу
І
Із темрявої далечіні
Нечасто смертному сяйне
Жахітний краєвид, що нині
Уранці полонив мене.

Сновиддя, мов чудесна повість,
Плоди химерливих уяв!
І я рослинну барокковість
Оцих видовищ проклинав.

Я власну розглядав картину,
Митець гордливий і радий -
Одноманітність п'яну й плинну
Металу, мармуру, води;

Палаци без кінця і краю,
Аркад і сходів Вавілон;
Звергались буйно водограї
У тьмяно-золотий затон;

Там водоспади небувалий
Ламали свій криштальний плин
І, люто зблиснувши, спадали
З іскристих металевих стін;

І не дерева - колонади
Ховали прозірні ставки;
Там віддзеркалені наяди
Мінилися, немов жінки;

Там Шаленіли сині хвилі
Поміж рожевих узбереж,
Простертих на мільйонні милі,
До всесвіту найдальших Меж;

Там камені -магічна знада
Води шумної, диво з див;
Великі сяючі свічада,
Що власний спалах засліпив!

Безмовні Ганги первозданні
Згори, з небесної габи
До діамантової хлані
Ронили урн своїх скарби.

Як архітектор всіх феєрій,
Над планами своїми пан,
Крізь кам'яних тунелів двері
Я гнав покірний океан;

Мінились райдуги яскраві,
І не чорніла жодна тінь;
Палав коштовний плин в оправі
Кристалізованих промінь.

Та жодне сонце там не грало,
Не виснуло над синім днем
І дивовиж не осявало,
Що блискали своїм вогнем!

І над огромом тла хисткого
(Немає видива жахніш:
Для зору-все, для вух-нічого!)
Стояла вічна тиша тиш.

II

Прокинувшись, з чуттям нудоти
Я вздрів житло своє страшне,
І в душу прокляті гризоти
Вп'ялися, ранячи мене.

Жалобний маятник, як досі,
Видзвонював несхибний хід,
І небо сутінню лилося
На зболений, закутий світ.

СХІІ
ПЕРЕДРАНКОВИЙ СМЕРК

В казармених дворах зорю ранкову грали,
І віяв вітерець на ліхтарі, оспалий.

Був час, коли рої гріховних мрій і снів
В постелях болісно тривожать юнаків;
Коли, здригаючись, розплющене широко,
Вдивляється у день криваве лампи око;

Коли й сама душа під тіла тягарем
Повторює двобій між лампою і днем;
Немов заплакане лице на вітровінні,
В повітрі міняться всі речі скороплинні;
Знесилив жінку блуд, поета -пошук рим.

Будинки тут і там пускали в небо-дим;
Лахудри, що вночі виснажували сили,
Роззявивши роти, у сні важкім хропіли;
Убогі матері, з усохлими грудьми,
Роздмухували жар; народжена з пітьми,
Передранкова мла яснішала у тиші,
І муки породіль-робилися гостріші.
Немов кривавий плач, ридання навісні -
Крик півнячий роздер повітря в далині;
Вгортала мла доми від крівель до підвалів,
А там приречені за мурами шпиталів
Хрипіли, стогнучи й чекаючи кінця.
Брели розпусники, змарнілі із лиця.

Світанок, вбравшися в рожеве і зелене,
Виходив повагом на набережні Сени,
І працівник-Париж, у навичках твердий,
Вже очі протирав і брався за труди.

Перекладено за виданням Сharles Вaudelire.
Les Fleurs du Mal, Рaris: Ed. Garnier Freres 1963

Москаленко Михайло Никонович (нар. 1948 р.) - перекладач, літературознавець, редактор видавництва "Дніпро". Окремими виданнями у його перекладі вийшли книги Поля Елюара ("Поезії",1975), Федеріко Гарсіа Лорки ("Думки про мистецтво", 1975), "Прислів'я та приказки Куби" (1977), Віктора Гюго ("Мистецтво і народ", 1985), Хосе Марті ("Чорна лялька", 1987), "Золотослов.Поетичний космос Давньої Русі" (1988). Член Спілки письменників СРСР.