З французької переклав Дмитро ПАВЛИЧКО
Із книги "КВІТИ ЗЛА"

ДО ЧИТАЧА

Над плоттю нашою й над нашими
умами
Панують глупота,
брехня, скупарство, гріх;
Ми любим докори сумління й
живим їх,
Ми ними з'їдені, як жебраки кліщами.

Ми щедро платимо за наше зізнавання,
Затяті в злочині та підлі в каятті,
Ми повертаємось на зрадницькі путі,
Слізьми відмитися плануючи зарання

Вкладає в душі нам знадливу
зла примару
Могутній Трісмегіст -
верховний Сатана,
Є в хіміка того їдка речовина,
Що волі сталь міцну переробляє в пару.

В руках диявола всі поворозки й ниті,
Що нами рухають і силу нам дають;
Щодня будуємо собі до Пекла путь
Крізь просмерділу тьму
й вогні несамовиті

Розпусник, що гризе й цілує без упину
Старої шльондри грудь,
до нас подібний! Ми
Всолоду крадемо й, не знаючи страми,
Стискаємо її, як висохлу цитрину.

Мільйони Демонів рухливих, ніби черви,
Справляють гульбища і ходять шкереберть
У наших мозках! Ми в собі плекаєм Смерть
Та обертаємось поволі в купу мерви,

Якщо насильство,жах, убивства осоружні,
Пожежі, підступи, ножі, отруйний газ
Не стали долями банальними для нас,
Так це тому, що ми - біда!-
не досить мужні.

Та між пантерами, шакалами, вовками,
Серед потвор, які плазують і ричать,
І жалять нас на смерть,немов холодна гадь,
В звіринці людських вад, що володіють нами,

Є найпотворніше,найзліше Страховидло!
Воно ні повзати не вміє, ні ревти,
Та, позіхаючи, ковтнуло б три світи,
Бо жити вже йому й самому остогидло.

Це лютий Сплін, Хандра,що бачить плахи й страти,
Покурює кальян, не відаючи сну;
Читачу, знаєш ти потвору цю жахну,
О лицемірний мій,на мене схожий, брате!

Сплін та ідеал

ІІІ

ПІДНЕСЕННЯ

Понад долинами й блакитними вітрами,
Понад вершинами покритих льодом гір,
В надзоряні світи, де не тече ефір,
А тільки мерехтять світил найдальших брами,

Як легко, духу мій,возносишся й летиш!
І, наче той плавець, що замліває в морі,
Ти мужньо й весело безмежжя неозорі
Долаєш, входячи в благословенну тиш...

Тікай же від земних міазмів якнайдалі!
В повітрі горньому своє очисть єство!
І сяйво пий, немов божественне питво,
Розлите в просторі,як почуття в хоралі!

Щасливий, хто з нудьги та з горя не зачах,
І, геть відкинувши імлисте існування,
До світляних полів, до сяяння й сіяння
Піднявся на крилі потужному, як птах

Блажен, чиї думки до неба, в синь ранкову,
Окрилений розгін, як жайвори, беруть,
Хто над життям собі торує вільну путь,
Хто вивчив легкома речей і квітів мову

Х
ВОРОГ

Мій молодечий вік -то грози-хмаролами,
Лиш де-не-де сонця проблискували з них;
Мій сад спустошений громами та дощами,
Там рідко стрінеш плід в рум'янцях запашних.

Турботи осені мене заполонили,
Потрібно брати вже лопату чи граблі,
Рівняти ямища великі, як могили,
Водою вириті в розрихленій землі.

Хто відає, чи ґрунт,перетерпівши зливу,
Дасть новій зав'язі божественну поживу,
І міцністю наллє осердя золоте?

Час пожирає все, все обертає в порох!
На крові тій, що ми втрачаємо, росте
І набирає сил наш віковічний ворог.

XI
ПОРАЗКА

Сізіфе, дух твій не погас,
Тож легкома підносиш брилу!
Хоч люди демонструють силу,-
Мистецтво - вічне, тлінний - час.

Ось на кладовище жебраче
Стражденне серце йде моє
І глухо, наче бубон, б'є,
І в марші похороннім плаче.

Лежать поховані скарби,
Забуті в сутінках журби,
Здаля від лота і лопати;

Там тужать квіти золоті
І ллються ніжні аромати,
Як тайнощі на самоті.

XIV
ЛЮДИНА І МОРЕ

Людино, ти повік любити будеш море!
То - дзеркало твоє; ти в розгортанні хвиль
Вбачаєш безмір свій, душевний шторм і штиль,
Не має дна твій дух і в нім живуть потвори.

Ти любиш власний глиб, темнющу ненасить,
Ти вся заслухана в душі своєї звуки,
Лиш інколи тобі від власної розпуки
Вдається відійти й забутися на мить.

Не звідав ще ніхто глибин твоїх, людино!
О море, і твоїх не звідано скарбниць!
Нікому не дасте дійти до таємниць,
Що їх бережете так ревно й безупинно.

Але проте двобій з навзаємної мсти
Між вами точиться віками, без докори,
Бо любите ви смерть і різанину, й горе,
Борці - суперники, безжалісні брати!

XXI
ГІМН КРАСІ

Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні -
В твоєму погляді - покара і вина,
Безумні злочини й діяння благородні;
Захмелюєш серця, подібно до вина.

В твоєму погляді - і присмерк, і світання,
Як вечір грозовий, приносиш аромат.
Німим стає герой з твого причарування,
І сміливішає дитина востократ.

Чи ти зійшла з зорі,чи вийшла із провалля,
Йде Фатум, наче пес, за покроком твоїм;
І, розсіваючи біду чи безпечалля,
У всьому вільна ти, хоч пані над усім!

Красо! Ти по мерцях ступаєш без мороки,
Злочинство, ревність, жах -то наче золоті
Коштовності, твої чарівливі брелоки,
Що витанцьовують на твому животі.

Коханець зморений, що пригортає милу,
Що кволо хилиться й зітхає раз у раз,
Нагадує того, хто сам свою могилу
Вкриває ласками у свій вмирущий час.

Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,
Потворо вибредна, страхітлива й свята,
Як до безмежностей, що я про них не знаю,
Але жадаю їх, відчиниш ти врата!

Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,
Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,
Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,
Зробила легшим ти, а всесвіт - менш гидким!

XXIII
ВОЛОССЯ

О кучері густі! О запахуще руно!
Я, наче хусткою, в повітрі колихну
Важкими буклями,що котяться бурунно
На спину, і п'янять,і пригортають юно,-
В них, наче в споминах, сьогодні я засну.

Відсутні далечі, світ без кінця та краю,
Палючість Африки та Азії жага,
В тобі живуть, о мій ароматичний гаю,
В духмяності твоїй від щастя зомліваю,
О радосте моя, безмежна, дорога!

Я вирушу туди, де просторінь зелену,
Людину й дерева вкриває сонця пил,
Потужні кучері, ви - море із ебену,
Ви - мрія про далінь жарку, благословенну,
Про щогли й полум'я, про трепети вітрил;

Затоку бачу я, немов блакитну чару,
Де овид мерехтить, як незглибиме тло,
Там ходять кораблі по золоту й муару;
Всю велич синяви, всю височінь безхмару,
Всю чистоту небес наповнює тепло

Цей чорний океан, в якому синє море
Клекоче і гуде, пройду я нині вплав,
І пестощами хвиль, і радощами змори
Зцілю вразливий дух, і все він переборе,
І щастя він знайде, котре весь вік шукав.

Напнутих сутінків намет - волосся сине,
Для мене глибше ти, аніж небес блакить.
У сплетеннях твоїх, в найтоншій волосині
Я чую запахи цнотливі і дитинні,
Пах мускусу й смоли, який мене п'янить

Я буду сіяти сапфіри в темній гриві,
Обсиплю перлами тугу косу твою,
Щоб чула ти мої бажання палахтливі
Хіба ж не фляга ти, з якої сни мрійливі
І вина спогадів я так ненатло п'ю?

XXVIII
ТАНЕЦЬ ЗМІЇ

Люблю дивитись, любко мила,
Як плоть твоя блищить,
Немов тканина срібнокрила,
Де є ще й злотна нить

В твоїм волоссі, наче в морі,
Де води запашні,
Де хвилі темні й неозорі -
Бурун на буруні -

Моя душа, що прагне плавань,
Знімається з кітви,
І напинає понад гавань
Вітрила-рукави.

Твої зіниці - не безодні,
Де видно втому й жаль,
А дві коштовності холодні,
Де золото і сталь.

Вигиниста і тонкорука,
Ти станом повела,
Ти йдеш - танцює так гадюка
На кінчику жезла,

Немов голівка слоненяти,
Дитинна голова
Хитається твоя - пізнати
Недбалість божества.

Ти йдеш, мов корабель в негоду,
Як хвиля б'є скісна,
І він, хитаючись, у воду
Бортами порина.

Коли твоя п'янлива слина
До берега зубів
Підходить, наче безупинна
Вода з льодовиків,

Хмелію в ніжності й покорі,
Неначе од вина,
Що сипле в серце ясні зорі -
Аж до самого дна!

XXIX
ПАДЛО

Чи пам'ятаєте той жах, моя кохана,
Як літнього, жаркого дня
В яру, між скелями, де трав'яна поляна,
Ми вздріли здохлого коня.

Як та повійниця, падлятина лежала,
Задерши ноги догори,
І черево гидке цинічно відкривала,
Немов казала: на, бери!

А сонце пражило, неначе купу трути
Спалити прагнуло дотла,
І все частинами Природі повернути,
Що в цілості вона дала.

Дивились небеса на вишкірені зуби,
Немов на білий цвіт в траві;
Гатило в ніздрі нас таке смердіння грубе,
Що ви зостались ледь живі.

З гнилого живота, покритого мухвою,
Виходили черви полки
І розтікалися лавиною живою
По шматах плоті хробаки.

Все те здіймалося, спадало і кишіло,
Само в собі текло й повзло,
Так, наче подихом напнуте гнійне тіло
Помножувалося й жило.

А світ мелодії творив - десь линув знову
Падучої води мотив,
Чи хтось там од зерна одвіював полову,
Ритмічно віялку крутив.

Зникали обриси, як маревіння кволі,
Як начерки на полотні,
Мазки, що їх митець завершує поволі,
Та кільки в спомині чи в сні.

З-за скель дивилася на нас тривожна птиця,
Чекала, хижа і метка,
Щоб знову підійти до падла й поживиться,
Обдерти м'ясо з кістяка.

- О! Станете ж і ви колись, моя кохана,
Мій ангеле і світе мій,
Як ця падлятина, як ця заразна рана,
Як цей стліваючий погній!

Після останнього причастя, моя мила,
Під володіннями трави,
Коли поглине вас безжалісна могила,
Такою будете і ви!

Красо, скажіть тоді черві, що підло рине
З цілунками на вашу грудь,
Що ваші форми я зберіг, моя богине,
Зберіг мого кохання суть!

XXXI
ВАМПІР

О ти, що, мов удар ножа,
Ввійшла в мої скорботні груди,
Настирна, як осіння мжа,
Міцна, як демон, повна злуди,

Прийшла, щоб мій нещасний дух
Перетворить на власне ложе!
Ти на мені, немов ланцюг
На каторжникові,- не може

Розпастись він, хоч як би пік;
Ти так жереш мене ненатло,
Немов черва гидотна падло,-
О, будь же проклята навік!

Просив я крицю та отруту -
Допоможіть мені, зніміть
З душі неволю чорну й люту!
Та мовить меч і каже їдь:

О дурню, ми тебе звільняти
Не будемо, запам'ятай,
Не гідний ти того, щоб мати
Свободи благородний рай!

Бо ти така, нечесна віра,
Без рабства й днини б не прожив...
Цілунками б ти воскресив
Студений труп свого вампіра!

XI.

SEMPER EADEM

"А звідки йде на Вас, подібна до прибою,
Ця хвиля скорбності глибока й навісна?"
- Коли врожай сердець зібрали ми з тобою,
Тоді життя - це всім відома таїна,

Це простий біль, немов твоє радіння юне,
Він видимий для всіх без чарівної гри.
Тож помовчи, моя допитлива красуне,
Хоч ніжний голос твій, та все ж не говори.

Мовчи, наївна! Будь весела, як дитина;
Буває, не Життя, а Смерті павутина
Тримає міцно нас, мов кайданів сувій.

Так дай моїй душі хмеліти від омани,
Пірнати в глиб очей твоїх, як в океани,
Дрімати в затінку твоїх великих вій!

Semper eadem (лат.) - завжди та сама.

XLIV
СПОКУТА

О Янголе блаженств, чи ви спізнали муки,
Докори совісті, нудьгу, ридання, страм,
І жахи неясні, що серце пополам
Вночі нещадно рвуть, неначе жертву круки?
О Янголе блаженств, чи ви спізнали муки?

О Янголе добра, чи лютість ви спізнали,
Ненависті вогонь і сльози гіркоти,
Коли пекельний збір сурмить глашатай Мсти
І воями стають всі наші ідеали?
О Янголе добра, чи лютість ви спізнали?

О Янголе снаги, чи ви були в лікарні,
Де попід мурами Гарячка йде хмурна,
Губами рухає, вся біла, як стіна,
Накульгуючи йде крізь видива примарні?
О Янголе снаги, чи ви були в лікарні?

О Янголе краси, чи темних зморщок сіті
Вже виявляли ви на ясному чолі,
Чи бачили ви страх самопожертви в млі
Очей, що нам були найкращими на світі?
О Янголе краси, ви знали зморщок сіті?

О Янголе життя і щастя, і розмаю,
Вмираючий Давид хотів би смерть збороть
Тим чаром, що дає твоя чаклунська плоть,
А я лиш молитов твоїх сяйних благаю,
О Янголе життя і щастя, і розмаю!

XLVI
ДУХОВНЕ СВІТАННЯ

Як до розпусника в сіянні Ідеалу
Заходить світло дня рум'яне, мов дитя,
Тварюка заспана вчуває каяття,
І ангел будиться в гидкій душі помалу.

Для очманілого, який страждає й снить,
І згадує свої блазенства низькородні,
Вже відкривається принадливість безодні,
Духовних просторів незаймана блакить.

Так, чиста і сяюча, ясна моя богине,
Твій вид у спогаді переді мною лине
Над оргій рештками, над чадом марноти.

Зникає світло свіч на сонці,бо найдужче
Світило в небесах - така звитяжна й ти,
О світляна душе, о сонце невмируще!

LVІІІ
ПІСНЯ ПОПОЛУДНІ

Не ангельський ти маєш вид,
Чаклунко з чорними очима,-
Знадлива і непощадима,
Лукава, наче сто єхид.

Я божествлю тебе, кохана
Пустунко, пристрасте, жаго;
Так жрець обожнює свого
Жахного ідола і пана.

Ти - дивна таїна краси,
Божественна в самій поставі.
Ти маєш коси кучеряві,
Що пахнуть, як поля й ліси.

О німфо темна, чорнокрила,
Твій чар - то вечора блават.
Їде від тебе аромат
Як від гарячого кадила.

Який п'янкий з тобою гріх,
Моя нестомлива богине,
Устав би й мертвий з домовини
Від пестощів і ласк твоїх!

Ти позами любовне ложе
Дивуєш, в'єшся, як вогонь.
Мойого тіла темна тонь
Твого вогню вмістить не може,

О, страшно спрагу й ненасить
Втоляєш ти, моя кохана;
Твій поцілунок, наче рана,
Ласкаво й трепетно болить.

Мене ти роздираєш ніжно
І в серце дивишся мені,
Як зірка, що на вишині
Виблискує блакитно-сніжно.

Тобі під ноги я кладу -
Під черевички із атласу -
Свій дар, життя малу прикрасу,
І долю, як алмаз, тверду.

Ти - дні мої печальні й сірі
Сліпучим сяйвом пойняла,
Ти - спалах щастя і тепла,
В моєму чорному Сибірі.

LХІV
СМУТОК СЕЛЕНИ

Селена дивиться із мрійністю гіркою;
Красуню в подушках нагадує вона,
Що пестить перед сном недбалою рукою
Свою розкішну грудь, задумлива й сумна.

На свині лагідних лавин вона вмирає,
Вмліває в довгому екстазі небуття;
По білих візіях, що в небо йдуть безкрає,
Очима ясними поводить, як дитя.

Коли вона сльозу на темну землю ронить,
Поет, який не спить і дух від сну боронить,
Знаходить блискітку серед росистих трав

І в порожнечу рук бере той світ помалу,
І в серце ту сльозу, подібну до опалу,
Ховає, щоб її зір сонця не дістав.

LXVI
СОВИ

Під тисом, як чужі богове,
У прихистку сидять собі,
Втупивши в далі голубі
Червоне око, мудрі сови.

Вони міркують. Доки тінь
Меланхолійної години
На них під вечір не нахлине,
Не зрушаться з хитких сидінь.

Мислителя вчить їхня поза
Боятись руху, бути поза
Безладним шумом суєти.

Хто п'яний від несупокою,
Повинен кару понести,
Бо прагнув тінь піймать рукою!

LXIX
МОГИЛА ОКАЯННОГО ПОЕТА

Хмурної ночі, серед хвищі,
Із милості християнин
Ваш труп зариє на смітнищі,
За хламу купою, під тин.

Яснітиме в нагорнім світі
Небес блакитних течія,
А там павук плестиме сіті,
І виведе зміят змія.

І чутимете ви ночами,
Як виють жалісно над вами
Вовки, собаки, чаклуни,

І як змовляються злодії,
Як старці бавляться й повії,
І як кохаються вони.

І.ХХV
СПЛІН

Не знаю, скільки я прожив тисячоліть.
Велика шафа, сейф, закований у мідь,
Де зберігаються листи, записки, справи,
Загорнуте в папір волосся кучеряве,
Все ж менше відає за мене таємниць.
Я - піраміда, склеп, могила ста гробниць,
Я - цвинтар, що його зненавиділи зорі,
Де черви тягнуться, до їдла надто скорі,
Де найдорожчого для мене мертвяка
Зжирає хробачня вертлива й ворухка.
Я - будуар старий, де перев'яли ружі,
Де повно давніх мод, що до всього байдужі,
Де блідного Буше пастушки й пастухи
З флакончиків сухих вдихають ще духи.
Ідуть кульгаві дні, вповільнюючи кроки,
Снігами вічними лежать незрушні роки,
Плоди байдужості жахної - туга й нудь
Уже до розмірів безсмертності ростуть.
Жива матеріє, мій духу, ти однині -
Граніт, оточений похмурістю пустиш,
В Сахарі приспаний, де ні душі нема.
Забутий сфінкс, чий вид проймає лють німа,
Хто гнівно дивиться в пісків лице безкрає
І тільки в променях призахідних співає.

LXXVI
СПЛІН

Я начебто король сльотливих володінь,
Ще молодий, проте безсилий, наче тлінь,
Старець, що в палаці нудьгує разом з псами,
Не чує лестощів, не тішиться дарами;
Його не звеселить ні сяючий клейнод,
Ні помираючий на вулиці народ,
Ні клоун улюблений,ні лови соколині -
Нахожі він лежить, неначе в домовині,
Лілеї на гербах, між ними плоть, як грязь;
І дами, що для них прекрасний кожен князь,
Даремно одягли наряди нецнотливі,
Щоб осміхнувся він у молодім пориві;
Придворні мудреці, алхіміків братва
Не видалять болінь з ущербного єства,
І лазня, що її любили владці Рима -
У ванні людська кров гаряча й невгасима -
Не зігріває .жил, де крові вже нема,
Лиш Лети течія зелена і німа!

LXXVII
СПЛІН

Як небеса тяжать,мов покришка сталева,
Над духом плачущим, офірою терзань,
Як поміж хмарами згасають сонця мрева
І чорним день стає, мов ночі темна хлань,

Як обертається земля в страшну могилу,
В тюремну камеру, звідкіль, немов лилик,
Б'ючись крильми об мур, об стелю надігнилу,
Надія відліта на чийсь протяжний крик,

Як струмені дощу, немов залізні грати
Великoї тюрми, ряхтять оддалеки,
Як зграї павуків приходять натягати
В глибинах наших душ ненависні сітки,

Тоді підскакують раптово люті дзвони,
І в небо стьмарене страхітливо ревуть.
Мов духи мандрівні, що стогони й прокльони
Зригають на свою неприкаянну путь;

І довгий катафалк з блискучими дверима
Проходить у душі; подолана давно
Надія хлипає, й розпука нещадима
Встромляє в череп мій чорнюще знамено.

LXXXII
МОЛИТВА ЯЗИЧНИКА

О, не вгамовуйся, любове,
Зігрій мене в своїй жаді!
Дай серцю палахтіння нове!

О пристрасте, моя богине,
О вогне з підземельних ям,
Дай полум'я душі, що гине,
Верни життя в спустілий храм!

Будь королевою для мене!
З'явись у вигляді сирени,
У масці з плоті або в сні

Містичному яви мені
Своє обличчя невідоме,
О пристрасте, гнучкий фантоме!

ХСIII
НЕПОПРАВНЕ
I
Ідея, форма, Суть із Неба
Упали в Стікс - у каламуть;
Свинцеві хвилі їх несуть
В безкрайні сутінки Ереба;

Необережний мандрівець,
Що вже спізнав потворства чари
І западається в кошмари,
І борсається, як плавець,

І бореться - о скорбна доле! -
З безмежним виром, що кипить,
Накочується і за мить
Вкриває тьмою суходоли;

Сліпець, що прагне утекти
З місцини, повної рептилій,
Тримаючи в руці безсилій
Ключі від світлої мети;

Нещасний, що краєм безодні
Ступає в темряві - один -
І чує клекоти глибин,
Де ждуть потвори химородні,

О, вирячивши із темнот
Великі фосфоричні очі,
Ще більш стемнили темінь ночі
І прірви безконечний рот;

Лодь, піймана скрипучим льодом
На полюсі, яка з зими,
Із кришталевої тюрми
Не може вийти жодним ходом;

Це образи біди! Одна
Прочитується думка з цього:
До діла лютого і злого
Великий майстер Сатана!

ІІ
Ти, Душе, - дзеркало, світіння,
Задивлене в свою глибінь,
Колодязь Істини, де тінь
Вкриває зірки мерехтіння;

Ти сатанинського крила
Маяк і благодать лукава;
Єдина втіха наша й слава -
Тортури совісті від Зла.

Павличко Дмитро Васильович (нар. 1929 р.) - видатний український поет, перекладач, автор багатьох поетичних книг. Перекладає з болгарської, польської, словацької, чеської та ін. слов'янських мов, а також з англійської, іспанської, італійської, румунської, французької. Голова Товариства української мови їм Т. Г Шевченка. Лауреат Державної премії УРСР їм. Т Г Шевченка