ПІСНІ БІЛІТІС

Білітіс, як твердо переконаний сам автор пропонованих вам містифікацій, стилізованих під древньогрецьку поезію VII століття до н. е., П'єр Луїс, була подругою знаменитої древньогрецької поетеси Сафо i мешкала на острові Лесбос. Сафо і навчила свою улюбленицю оспівувати кохання у ліричних віршах. Білітіс пізніше оспівала свою наставницю і спокусницю під iм'ям Псаффа.
Близько тридцяти елегій вона присвятила своєму коханню до дівчини на ім'я Мназідіка. Коли через десять років спільного життя Білітіс розлучилася із своєю подругою, вона зрозуміла, що її більше ніщо не утримує в Мітеленах, і переселилася на Кіпр, де стала знаною куртизанкою. Вона провела там щасливе життя. Гробниця її була знайдена М. Г. Геймом у Палео-Лімісо, неподалік від Аматона. Стіни тієї гробниці були викладені чорним амфіболітом, на котрому і були вибиті всі пісні.

ПСАФФА

Я протираю очі... Здається, уже день. Ах!
Хто це поряд? Жінка? Я про все забула через Пафію...
О харити! який сором!
В яку країну приїхала я, і що це за острів,
де таким ось чином займаються коханням?
Коли б не любовна моя втома, то думалося б, що то був сон...
Чи можливо, щоб то була Псаффа?!
Вона спить. Вона прекрасна,
не дивлячись на своє пострижене, як у атлета, волосся.
Це дивне обличчя, ця чоловіча грудь і прямі стегна.
Я хочу піти до того, як вона прокинеться.
Та ба! Я - біля стіни.
Мені необхідно переступити через неї.
Я боюся зачепити її стегно:
як би вона знову не заволоділа мною.

МАЛЕНЬКА АСТАРТА ІЗ ОБПАЛЕНОЇ ГЛИНИ

Маленька Астарта,
берегиня і покровителька Мназідіки,
виліплена на Сампросі умілим гончарем.
Вона завбільшки з блоху і зроблена із м'якої жовтої глини.
Волосся спадає
й оповиває широкі плечі.
Очі з красивим розрізом і маленький рот.
Бо вона - Найбільш - Закохана.
Своєю десницею вона позначує дельту низу живота,
вздовж паху зрешечену дірочками.
Бо вона - Найбільш Прекрасна.
Лівою рукою вона підтримує тяжкі груди.
Між її високими стегнами виступає плодовитий живіт.
Бо вона - Мати - Всього - Сущого.

ВЕСІЛЛЯ

Уранці був весільний бенкет в домі
Акалантіс, яка була вибрана матір'ю.
Мназідіка була в білому,
я ж - у чоловічій туніці.
А потому в оточенні двадцяти жінок
вона одягла своє святкове вбрання.
Надушена баккарисом,
напудрена золотою пудрою,
її ніжна шкіра закликала до доторків.
У спальні, всипаній листям,
вона чекала на мене, як дружина.
І я відвезла її в колісниці
між мною і німфагогом.
Одна із її грудей палала в моїй руці.
Весільні пісні проспівані,
і флейти теж проспівали. Я підняла
Мназідіку, підхопивши під плечі
й коліна, і так ми переступили поріг,
устелений трояндами.

БАЖАННЯ

Вона увійшла й пристрасно,
заплющивши очі, припала до моїх губ,
і язики наші з'єдналися. Ніколи у житті
моїм не було подібного цілунку.
Вона стала переді мною, вся у любові і згоді.
Одне із колін моїх потроху піднімалося між її стегон гарячих,
що уступали, ніби коханцю.
Рука моя блукала по туніці її,
у намаганні вгадати оголеність тіла,
що упруго хвилеподібне звивалося,
тремтячи шкірою.
Безтямним поглядом вона показала на постіль,
але до весілля ми не мали права кохатися,
а тому несподівано розняли обійми.

МІСТЕРІЇ

За тричі таємничою межею,
куди не пробираються чоловіки,
ми вшановуємо тебе, нічна Астарта,
Мати Світу, Фонтан божественного життя!
Я розкрию дещо з тайн, але не більше дозволеного.
Навколо увінчаного Фалоса
сто двадцять жінок розгойдуються, стогнучи.
Посвячені одягнені чоловіками, інші - в розрізаних туніках.
Дими пахощів, дими факелів пливуть між нами, як хмарки.
Я плачу пекучими сльозами.
Біля ніг Бербеї ми всі кидаємося на спини.
Нарешті, коли релігійний акт виконаний,
і пурпурний фалос занурений у Єдиний Трикутник,
тоді й починається містерія...
але про те я промовчу...

ВРАНІШНІЙ ДОЩ

Ніч стирається. Тануть зорі.
Ось останні куртизанки з'являються із своїми коханими.
А я, під вранішнім дощем, я пишу ці рядки на піску.
Дерева обтяжені вологою.
Джерельця пересікають стежки,
Підхоплюючи мертве листя.
Дощ, крапля за краплею, дірявить мою пісню.
О! Як мені сумно й одиноко.
Молоді не дивляться не мене, - старики - забули.
Хай. Вони вивчать мої вірші, вони і діти їх дітей.
Ось чого не скажуть собі ні Таїс, ні Міртала, ні Глікерія в день,
коли щоки їхні вваляться.
Ті ж, хто буде любити після мене, проспіває мої строфи.

ГІМН НОЧІ

Чорні маси дерев колихаються лише на схилах гір.
Зорі заповнюють величезне небо.
Повітря тепле, як людське дихання, пестить мої очі і щоки.
О, ніч! що породжує богів! Яка ніжна ти на вустах моїх!
Яка тепла у волоссі! Як ти входиш у мене цього вечора,
і як я відчуваю себе переповненою твоєю весною!
Розпускаються квіти, народжуючись із мене.
Подих вітру - моє дихання.
Струмені ароматів - моє бажання.
Всі зорі - в очах моїх.
Твій голос - чи він не шум моря, не тиша рівнин?
Твій голос. Я не розумію його, він пронизує мене
з ніг до голови, а сльози мої омивають долоні.

З французької переклала Н. ЧЕТВЕРОВА.