***

Сатана не поспішав у Пекло. Він увійшов у літнє кафе, сів за столик, замовив пиво, огледівся. Спочатку йому здалося, що в кафе він один, та над сусіднім столиком велетенськими чорними мухами метушилися блискучі штучні нігті, гасали дві запалені цигарки та підстрибували дві філіжанки, зависали у повітрі і перекидалися, не проливаючи кави.
У вуха Сатани гайнув зловтішний сміх та брутальне лихослів’я пліткарок, що живилися драматичними почуттями інших людей. Він примружив очі і побачив двох зухвалих повій. Нещасні поховали свої сірі, майже безбарвні обличчя за модними чорно-синьо-фіолетовими макіяжами і нагадували померлих від побиття.
Мимоволі погляд Диявола наскрізь пронизав обидві жіночі плоті і сіпнув за щось живе їх хтиві душі, що слизькими підлими гадинками причаїлися під продажними серцями. Тіла дівок раптом вигнуло у визивні пози, а їх оголені душі кинулися до своїх вікон-очей і вчинили перед Сатаною таке безсоромне стриптиз-шоу, що той скорчив пропащим бридливу пику і в огиді відвернувся.
Не дивно, що він їх не помітив: бувають же і такі жінки – їх краще не бачити!
Не те що вона, Володарка його Диявольського серця… Голову і плечі Сатани овіяло ніжним серпанком замріяності, а з надр його чаклунських очей виринули зірочки захвату – її неможливо не побачити, в сяйві її аури виграють неземні кольори Вселенського життя, інколи навіть засліплюють спалахами Чистоти…
Несподівано владно скоривши Диявольську бурхливу уяву, яскравий Оленчин образ перехопив його подих захопленням. Перед очима Першого Лицаря Безодні примарою виникало обличчя Олени, що виглядало надзвичайно живим і принадним. Раз у раз чарівна усмішка таємничою квіткою розквітала на дивовижно гарних вустах дівчини– примари, сповнюючи її загадковим сенсом.
Сатана хворобливо зітхнув… Безперечно, вона належить до еліти людства: він не зміг прочитати в її підсвідомості колишні існування. Дівчина несе в собі неабияку таємницю, як складно закодовано її мозок і душу! Якби торкнутися її голови руками…
Люцифер поринув у світлі роздуми: коли він любив востаннє і чи любив?
– «Розумна дівчинка, вона здогадалась, що той пихатий голуб – я! До чого я дійшов!» – він пересмикнув плечима, криво усміхнувся, підкурив цигарку і відхилився на спинку стільця.
– Дядя, подай ради Христа! – раптом проспівав кволий дитячий голосок поряд і за спиною дуже худенького хлопчика, що тихо підступив до Сатани, промайнула світла тінь Ісуса.
Малюк поглянув на Люцифера старечими, змученими очима. Що повинна пережити семирічна дитина, щоб так дивитись? Сатана знав що – жахи такого життя, що безсила змалювати навіть невичерпна уява Стівена Кінга.
На лобі сироти чорною хижою квіткою красувалося тавро раптової скорої смерті, видиме лише Вищими. Сатана полегшено зітхнув: це найкраще, що може дарувати Творець цій дитині.
Смертному не втекти від смерті, тому людська мрія про вічне земне життя сприймалася Дияволом, як переліт блохи через океан.
Сатана підхопив малюка під руки, посадив собі на коліна, пригорнув.
– Дима, чем тебе не понравился остров Сахалин? Зачем убежал из детского дома? Жить по подвалам и вокзалам лучше?
– Дядя, ты меня знаешь? Ты мой папа?! – і щира надія спалахнула в дитячих очах.
– Нет, Дима, я не твой папа, я волшебник. Сказки любишь?
– В детдоме любил!
– Через два часа ты попадешь в очень интересную сказку. Ничего не бойся, тебе не будет больно, тебе будет хорошо.
Він поклав на чоло хлопчика долоню, той миттєво заснув. Колисаючи малюка, Сатана ледь погойдувався, його очі, увібравши безмежжя Вселенського розуму, раптом відкрилися безоднями туги… У найпотаємніше його душі ввійшов сам Творець і Сатана, відчувши у собі неперевершену велич Божої Досконалості, здригнувся від різкого болю в грудях.
– Облиш мене, годі…– простогнав Сатана і Найвищий, висвітливши Божим Оком найтемніші закутки Диявольської душі, відпустив його до часу…
Зненацька прокинувся хлопчик і безтурботно засміявся: Люцифер загіпнотизував його проти болю і страху.
– Что ты хочешь, Дима?
– Яйцо киндера, чипсы, колу! Можно сигаретку, курить охота, – весело відповів хлопчик і зніяковів, – две сигаретки и два киндера, Сашка за углом ждет!
Люцифер вручив йому кілька стодоларових банкнот.
– Баксы?! Да ты что, дядя, их же заберут! – збуджено закричав малий.
– Ты прав, – і Сатана покликав офіціанта, поміняв у нього долари на гривні, віддав гроші дитині. – Беги!
– Спаси тебя Господи, дядя! Здесь куча бабок, хватит на сто лет!
Саме не своє від радощів, підстрибуючи, хлоп’я побігло назустріч своїй смерті, назустріч тому клятому «Ягуару» з п’яним циганським бароном за кермом.
– Синку, можна я кину коло тебе свої старі кості?
Сивий маленький дідок виріс перед Сатаною раптом, як гриб після дощу.
– Кидайте, батьку! – люб’язно відгукнувся Сатана.
– Хочу пивка, а пити один не люблю, – у вуса посміхнувся дідок.
Люцифер пильно поглянув на старого: помре післязавтра, а хтось поцупив його гроші, що він заощадив на похорон.
– Заморився! – дідок упав на стілець, тремтячими руками дістав пом’яту хустинку, витер спітніле чоло. – Набігався я по тим фікусам, хай їм чорт! А їх і сліду нема, старий я дурак!
– Ви були в якихсь офісах, батьку? – здогадався Сатана. – Куди Ви вклали гроші? Хто Вас обдурив?
– Я по жизні обдурений, синку! Сначала дурили комуністи, а зараз до них стільки всякої сволочі добавилося, що й не розбереш!– і старий у розпачі махнув рукою.
– Хто конкретно обдурив Вас останнього разу? – запитав Сатана, бо дідок щось погано «читався».
– Гадіна якась, не то ящірка, не то гадюка… Знаєш, синку, вся у таких жовтих пятнах… Як же її в біса? Обіщали пишний похорон оформить!
– «Саламандра»?
– О!
– Гадаю, ті, що Вас пограбували уже за кордоном, та дістати їх можна!
– Та хто ж їх дістане? Хіба у нас діє закон, чи справедливість?!
Люцифер замовив ще пива.
– Пийте, батьку! – підсунув кухоль до старого.
– Люди стали, як собаки! Нікому ні до кого нема діла! Кажеш, їх можна дістати? Якби ж то! – зі смутком промовив дідок і відпив пива.
– Сатана дістане, він вище людських законів.
– Послухай, синку, якщо він їх дістане, я буду молитися на нього, як на Бога!
– Невже, батьку? – приємно вразився Сатана і на мить загіпнотизував дідка, вклав у його кишеню гроші і офіційно промовив – «Саламандра» возвращает Вам, Бойко Иван Иванович, деньги с процентами!
Ні за яких інших обставин старий не взяв би у Сатани грошей.
Раптом дідок здригнувся, прокинувся від гіпнозу, з задоволенням поплескав себе по кишені сорочки, посміхнувся:
– Таки повернули мені гроші антихристи! Похоже, злякалися Сатани! Пора мені, синку, бо ще спізнюся на автобус. Бувай!
– Щасти Вам, батьку!
Старий підвівся, пішов. Люцифер зітхнув: як не крути, а Зона є Зона, без вибриків благодійності ніяк… Хоча, Фобос діє навпаки: збирає по Землі гроші, байдуже де. Він грабує у Зоні, в Америці, у Західній Європі, деінде. Просто задля розваги.
Фобос, Вищий Чорний Янгол, не страждав від мук сумління, бо не мав його. Він вивчав Всесвіт, відкривав нові закони буття, робив те, що хотів, не зважаючи ні на кого і ні на що. Лише Творець вносив в його діяльність корективи.
Виключність становища Фобоса у Пеклі дратувала Сатану вкрай, він заздрив майже необмеженій Фобосовій волі, не дарував йому зухвалості та паскудних витівок, але по-своєму цінував: Фобос був Злим генієм Всесвіту такого ж високого ґатунку, як і сам Сатана.
– «До чого тут Фобос? Знайшов, про кого згадувати!» – Люцифер відмахнувся від думок про Фобоса, як від надокучних мух, відпив пива, замріяно посміхнувся. – «Дівчинко моя, на яку б дрібничку мені перетворитися цього разу, щоб влетіти у твоє вікно? Може, на скляну бабку, чи на яскравого метелика? Як же я хочу бачити тебе!» – полинув він до Олени подумки.
Виникнути перед нею у повній Диявольській величі і красі Сатана не наважувався: боявся налякати її і не хотів виглядати нав’язливим.
– «Треба, щоб хтось мене їй представив. Хто? Може, Маргарита…»
– «А ти презентуй себе сам, Сатано! Перетворися на клопа та й кусни її у те саме місце, про яке ти так розмріявся, що воно аж витіснило мозок з твоєї голови!» – раптом порадив найнахабніший голос Фобоса всередині Люцифера.
Нечувано! Сатана аж поперхнувся пивом від несподіванки і з розмахом кинув кухоль на стіл.
– «Якого біса ти вліз у мій мозок, сволото?! Забув рішення Пекельної Ради? Нагадати?!» – прогримів у собі Сатана, щосили стримуючи шалений гнів.
Зриватися не можна – геніальний негідник спостерігає за ним з глибин Сатанинського мозку. Як він туди потрапив? Невже розкодував вхід?
– « Не турбуйся ти так, Сатано! Пам’ятаю я ту дурну нараду. Було так нудно, що я кожному чорному покидьку послав по одній влучній думці російською і вся вища сволота заборонила голосуванням спілкування думками. Юрма дегенератів! Та я наскрізь бачу їхні тупі голови!».
Ні пихатість, ні нахабство Фобоса Сатану не дивували. Його цікавило лише одне: як той вліз у його так складно закодований мозок?
Ключ коду знали лише Творець та ворог Сатани – Ісус. Якби Люцифер почув у голові голос Божого Сина, він би не вразився: як справжні, стародавні вороги, вони з Ісусом частенько обмінювалися роздумами, виказували один одному зауваження, побажання, а бувало, і сперечалися.
– «Ой, Сатано! Який тут у тебе крутий код! Я у дикому захваті!» – знущався зсередини мозку Фобос. – «Цноту твого коду я не порушив, не хвилюйся. Все просто: я у Пеклі допиваю віскі, а енергетичний подвійник мого мозку наскрізь просякнув твій мозок і читає твої думки. Як не дивно, а розміри і контури наших розумових субстанцій повністю співпадають… Це навіть неприємно, Сатано! А ось щодо якості сірої речовини, тут я на порядок вище за тебе! Прости, та правда є правда!»
Сатана похмуро вислухав, подумки виматюкався ще й загрозливо додав: – «Правда у тому, що ти, бісовий нелюде, упхався у мою голову, щоб отримати від мене …!»
Очі Сатани налилися звірячою люттю, він уявив у своїй руці меч і аж затремтів від скаженого збудження: так загорілося йому проткнути серце Фобоса наскрізь! На жаль, убити покидька неможливо: як і сам Сатана, той безсмертний.
Влучивши у десятку, Фобос відчув напад натхнення:
– «Якого біса ти робиш у Зоні, Сатано? Зона перетворює тебе на недоумка! Не забув, що ти Антихрист, а не мати Тереза?! Від твоєї блядодійності просто нудить! Аби лицарі Безодні знали про напади порядності на тебе! Уявляєш, що було б, Сатано?!» – вкрай швидко шипів змієм Фобос у мозку Люцифера і це було на межі його Диявольського терпіння. Він тримався з останніх сил.
– «Повертайся у Пекло! Чому я маю виконувати твої брудні обов’язки? Відволікатись на пекельну гидоту? Поки ти деградуєш у Зоні, я відбив аж три атаки чорних плям! А якого дідька мені це потрібно?! Я – геній! Саме зараз я займаюся проблемою співпадання тонких суттєвостей рівнобіжних світів…» – у голові Сатани забулькало, покидьок п’є віскі з пляшки, здогадався він, а той зухвало заявив: – «Присягаюся, якщо твій дурний Фріц потурбує мене ще раз, я викину його у чорну дірку! Негайно повертайся, клятий Звіре!»
Шалена хвиля гніву різко підкинула Люцифера на ноги. Він кинув об землю кухоль пива, жбурнув у фонтан стілець, розшарівся.
– Кто из нас Сатана, сука?! Ты, или я?! Я, или ты?! – грізно, несамовито заволав він: у хвилини гніву Диявол користувався виключно російською. – Подонок, ты смеешь мне приказывать?! Выйди из меня, сволочь, не то …!
В його яскраво-зелених очах, як здалося людям за сусіднім столиком, спалахнув буйний вогонь божевілля. Хтось поряд перелякано скрикнув:
– Вызовите скорую!
Сатана трощив стіл і так розсатанів, що ніхто не наважувався його зупинити. Йому це було необхідно: він мав викинути з себе зайве зло перш, ніж повертатися у Пекло.
– Или я поставлю тебя на место, или отсеку твою змеиную голову, туловище заброшу в одну дыру, а голову в другую! Посмотрим тогда, как ты реализуешь свои гениальные идеи, мразь! Жди меня в Рыцарском зале, тварь!
– «Я весь в нетерпении!» – захлинаючись сміхом, прокричав Фобос в його голові.
Швидка не приїхала, але до кафе вже бігло троє міліціонерів. Сатана зник.
А коли виник у Лицарській залі, піймав меч, кинутий Фобосом, і поглянув йому в очі, зрозумів – Фобос спровокував бійку з нудьги, щоб розважитися, бо засидівся у своєму кабінеті.

***

У Пеклі тривала нарада Чорного Янгольства. Найвище Лицарство Безодні зручно розташувалося за чорним круглим столом. Гертруді, представниці пекельних відьом, місця серед лицарів не знайшлось. Її худе незграбне тіло жовтіло у кріслі з кутка, однак відьма зовсім не бентежилася свого принизливого становища. Напроти, вона почувалася жінкою, бо виглядала хоч і дешевою, але до біса яскравою повією. На ній були рожеві рейтузи з мереживами, тож вона, то сидячи, то напівлежачі, відверто демонструвала Янголам Жаху свої тонкі криві ноги у їх повній красі. Курячи цигарку з маріхуаною, Гертруда пристрасно посміхалася до Сатани. З вульгарно розмальованих очей відьми вбік Сатани вистрибували шалені бісики, руйнуючи межі будь-якої пристойності. Дон Жуан і Альфонс косили на неї хтиві очі і розважалися цинічними, грубими жартами.
Сатана не бачив ні відьму, ні доповідача Хама, що з хамською зухвалістю хвалився останніми досягненнями пекельної інженерної думки по удосконаленню тортур над мучениками. У душі Люцифера панувало світле свято, бо образ Олени повністю сповнив його серце. Замріяно посміхаючись, він не помітив, як на чистому аркуші паперу намалював її портрет.
– Хаме, вибач за хамство, що перебиваю твою хамську доповідь! – раптом вигукнула Гертруда, майже втративши надію привернути до себе увагу Сатани, – Герр Люц, вогника не знайдеться? Моя солодка цигарочка геть загасла…
Відьма зіслизнула з крісла спритною, грайливою гадюкою і завихилясувала стегнами до Сатани, та він зупинив її розкутим поглядом, скорчив пику дебіла, що ніби здурів від її принад і жбурнув їй свою запальничку. Гертруда піймала її, повернулася на своє місце і кинула на Диявола злобивий погляд. Лицарство гиготнуло.
Сатана поглянув на аркуш паперу перед собою і, помітивши, що намалював обличчя Олени, знову поринув у світлі роздуми.
По праву руку від Диявола сидів Фобос, його мозок теж поглинули глибокі думи, він складав карту космічних шляхів і мав винятково відчужений вигляд: на ньому була сорочка з трохи не одірваним комірцем, з кишені стирчав надгризений гамбургер. Напружено розмірковуючи, він швидко писав чорним кігтем у блокноті, нервово дригаючи лівою ногою у драній шкарпетці, права була босоніж.
Зліва від Люцифера сидів красень Євген, що вірив в удосконалення людства методами генної інженерії. Він привів на нараду з метою демонстрації штучно створену ним напівсобаку-напівлюдину Шарика. Істота, гучно чавкаючи, з насолодою поглинала оселедець за оселедцем, зростаючи на очах.
– Отвечаю за базар, это прикол! Короче, лох попадает в вонючую слизь и его засасывает, типа, медленно так, но на верняк! – доповідав Хам з хамською розкутістю про свій новий тортурний винахід. – Прикинь, Герр Люц, грязь жирно шипит, булькает и втягивает лоха, типа, болото! У него начинаются такие ломки, выкручивает ноги, руки, грязь нагревается до кипятка, а он как бы тащится со страшной силой, короче, оттягивается конкретно так, по полной программе! Ну как, прикололся, Герр Люц?!
Та Сатана не відреагував, бо не чув Хама, його душа була далеко. Фобос підвів голову, його очі сконцентрували на Хамові розумний напружений погляд.
– Э, Фобос, толкни пахана под ребро, не ведется! – крикнув Хам.
Однак Фобос не почув його, схилив голову над блокнотом і енергійно зачиркав кігтем.
– Ах вы суки гениальные, вашу мать! – вибухнув Хам. – На хрен мне это надо, выделываться тут, трепаться тут перед вами, а вы … – і Хам розматікався у лише йому притаманний хамський засіб.
Сатана прокинувся від мрій про Олену і помітив Хама.
– Ты на кого погнал, мразь? На пахана погнал?! – раптом гаркнув Шарик і жбурнув у Хама недоїденим оселедцем.
Той кинувся до Шарика.
– Стоять! – проревів Сатана. – Здається, твоя собака вже продемонструвала свої виключні здібності, виведи її із залу засідання геть та одягни на неї намордник, чого доброго, ще покусає солдатів Смерті! – вкрай невдоволено звелів Сатана Євгену.
– Але ж, Люцифере…– спробував заперечити Євген.
– Ти не Творець! Коли буде покладено край твоїм експериментальним вибрикам? Ну, люди намагаються створити гібрид комара з людиною, так на те вони і люди, щоб робити помилки! Ти не людина, ти просто до біса вперта істота, Євгене!
– Впертість – риса, що поєднує Чорних Янголів в єдину спільноту, – зауважив Євген, встаючи.
Він поплескав Шарика по голові, одягнув на нього намордник і на цепу вивів його з залу засідань геть. Сатана повернув голову до Хама:
– Роздуми Вселенського масштабу відволікли мене від твоєї доповіді, Хаме. Чи не міг би ти швиденько прокрутити про свої досягнення ще раз?
Хам відповів виразним, вкрай непристойним жестом руки, на що Сатана зреагував миттєво: підлетів до Хама і стрімким потужним ударом кулака у голову збив його з ніг. Розминаючи руку, Люцифер обвів Чорне Лицарство розчарованим поглядом.
– Втомився я, джентльмени! Кожного разу одне і теж! Дійсно правий Євген, впертість – наша загальна риса! – підсумував Люцифер і жваво запитав: – Хто наступний?
Підвівся Ричард Кривавий і грізним, важким поглядом закривавлених очей « вдавив» товариство у крісла.
– Леді і джентльмени! Вчора я пролітав узбережжям Кривавого моря і вразився: море обміліло! Його берегами тиняються чисельні табуни трьохголових драконів і жадібно сьорбають грішну кров. З безодні Чорної журби повилазили хитромудрі змії, пихаті жаби і теж давай ласувати людською кров’ю. Це вам не жарт, джентльмени, це серйозна загроза пекельному біоценозу, тому пропоную ближчим часом влаштувати грандіозне шоу-полювання на потвор. Полювання ми могли б завершити пікніком у Чорних скелях, м’ясо драконів не гірше свинини.
– Слушно, слушно! – підтримали пропозицію Кривавого лицарі.
– Що ж, поєднаємо приємне з корисним, джентльмени! Ричарде, на завтра організуй все і всіх на полювання! – розпорядився Сатана.
Кривавий ствердно кивнув, сів. Підвівся Сатана і пішов по колу вздовж столу, пильно вдивляючись в очі Чорного Лицарства.
– Джентльмени, ні для кого не секрет, що ми переживаємо важкі, скрутні часи. Пекло і те, що в ньому останнім часом з’явилося, заганяє нас у кут безвиході: або ми наведемо у Пеклі сувору демократію, або воно зжере нас разом з грішниками! У нас немає часу на роздуми – ми повинні діяти рішуче і негайно, джентльмени. На кожний терор ми будемо відповідати ще більшим терором, на те воно і Пекло, щоб земля горіла під ногами!
Сатана скоса кинув швидкий погляд на Хама, що, змокаючи вказівний палець у кров під своїм носом, писав на сяючій чистотою поверхні столу брутальності.
– Брудна тварино, я таки вижену тебе з лав Чорного Янгольства! Був Вищим, станеш нижчим, осточортіло мені твоє хамство! – люто загорлав Сатана, схопив Хама за комір і стусанами випхав його за двері залу.
Повернувшись до гурту обличчям, Сатана зустрів погляд голодних звірячих очей графа Дракули, ледь не збожеволівшого від писанини Хамською кров’ю.
– Вам не добре, граф? – люб’язно поцікавився Сатана. – Я звільняю Вас від неприємної необхідності обговорювати пекельні проблеми. Здоров’я перед усім, вірно, джентльмени? Ідіть, прийміть необхідні Вам ліки!
Дракула неспішно встав, велично вийшов з-за столу, граціозно розмахнув мантію чорного плаща і, перетворившись на страшного величезного кажана, полетів по сліду свіжої Хамської крові.
– Нещасний Хам! Насмокчеться Дракула його крові досхочу! – зауважив Родріго Вертлявий, різко здригнувшись.
– Родріго, Хам не може бути нещасним, за виключенням випадку, коли його хамський плювок вітер відносить не в обличчя супротивника, а в його ж таки хамські очі! А щодо хамської крові, то її у світі достатньо, вистачить напитися тисячам дракул, – заспокоїв Вертлявого Люцифер і підійшов до вікна з видом на Криваве море.
Починався шторм. Гребні могутніх червоно-чорних хвиль огидно пінилися і стогнали мільйонами грішних голосів. У сірому похмурому небі пустували шалені пекельні вихри: чорні хмари то стискало у точку, то закручувало у спіраль, то розкидало диявольським феєрверком. Низько над морем ліниво погойдувалися важкі птеродактилі, товсті кажани та велетні-орли. Раптом три однаково потворні голови монстра виринули з людської крові, одна з них проковтнула кажана.
– Дійсно, драконів забагато, скоро почнуть ковтати пекельних мучеників. Ричарде, приготуй до полювання все як слід, будемо вести обстріл з пекельних скель, з повітря, звідусіль…
– Все буде на вищому рівні, не турбуйся, Герр Люц, – відреагував Кривавий.
Сатана обвів товариство за столом пильним поглядом:
– Чому я не бачу Лінивого?
– Тому, що вже місяць, як Лінивий живе і працює уві сні, прокидається лише для того, щоб поїсти і …– не закінчив пояснення Его Самозакоханий.
– Он як! В той час, як у нас горить земля під ногами, він поринув у рожеві сни! Як вчасно! – не на жарт обурився Диявол. – Ось що, Лютий, піди і негайно розбуди його та скажи – якщо він не буде вирішувати разом з нами пекельні проблеми, я вижену його на Землю, у Зону. Нехай спить там, серед бомжів!
Людвіг Лютий люто усміхнувся, підвівся:
– Герр Люц, виконаю твій наказ з радістю! – і пішов.
Диявол кібцем закружляв навкруги Чорного Лицарства.
– Останнім часом занадто багато пригод, джентльмени, занадто! На Пекло нападають прибульці з інших світів, а саме воно перетворилося на психічнохвору породіллю, з утроби якої вилітають безглузді жахи, один страшніше одного! Всі ми знаємо, коли це почалося, але чому? Ваші міркування?
Сатана чудово знав відповідь на своє «чому?», та останнім часом він удавав з себе демократа, тож мав імітувати у Пеклі бісову демократію. Тому, приховавши справжні почуття, що викликало у ньому Чорне Янгольство, він огорнув все його поглядом, сповненим уваги і поваги. Фобос сидів з геть відсутнім виглядом, його мозок пірнув в інше життя: аби він не чиркав кігтем, його можна було б прийняти за мерця. Сатана гірко усміхнувся, він заздрив здібності Фобоса аж так від усього відволікатись.
– Почалося це з атомних вибухів у Хіросімі і Нагасакі, – роздумливо промовив Дон Жуан.– Чому? Тому, що Пекло пов’язане з Землею так, як дзеркало в кімнаті сміху з тим, хто в нього дивиться. Забагато бузувірських душ потрапило у Пекло за останні шістдесят років, занадто велика концентрація негативної енергії! Пекло не розраховане на таку потужність зла, не витримує, брикається, як дикий кінь під жорстоким вершником…
Дон Жуан не договорив, бо раптом все Пекло, до кожного його прошарку, дрібно затремтіло від кінського іржання і гулкого цокоту копит.
– Браво, Дон Жуан! Йому сподобалось твоє порівняння, забрикалося! – вигукнув Сатана у сумному Диявольському захваті. – Та якщо Пекло – дикий кінь, то я той вершник, що приборкає його!
Зал сповнила мертва тиша, лицарі Темряви напружено переглянулися, зненацька «ожив» Фобос.
– О да…да, еще чуть-чуть, – зашепотів він з пристрастю збожеволівшого від пестощів коханця, він передчуття близького рішення в його зелених очах розгорілося вогнище, він шалено зашкрябав кігтем по паперу, – О, да!... Есть! Я кончил, и как! Всё сошлось, сошлось в точке поглощения! – він полегшено зітхнув, геть щасливий, відхилився на спинку крісла, здивовано поглянув на зібрання за столом. – Якого біса я тут сиджу серед вас? Це що, нарада?
– Так, хлопчику мій, поки твій мозок отримував оргазм, ми обговорювали пекельні проблеми! – гнівно кинув йому Люцифер.
– Хочеш мене завести? Іди до біса, Сатано! Мені занадто добре, щоб зараз з тобою битися, – зневажливо відгукнувся той.
– Занадто добре ніколи не буває! – зауважив Євген, йдучи від дверей до столу.
– Твоя правда, я страшенно зголоднів! Ходімо снідати, чи вечеряти… Що там у нас? І до дідька кудлатого всі пекельні проблеми! – невимушено запропонував Фобос.
– Не корчи з себе дебіла! – гримнув Сатана. – Пекельні проблеми можуть відіслати нас усіх до дідька, а ми їх – ні!
– Ти таки дістав мене, Герр Люц! Дістав з самісінького дна мого бідного, доброго серця! – драматично викликнув Фобос. – Між тим Пекло висунуло перед нами одну єдину проблему, простеньку, як мозок Шарика, з Вашого дозволу, генію Євгенію!
– Зарозумілий ти покидьку! Та що ти знаєш про мою роботу, про мої ідеї, наміри?! – підвищив голос Євген і розшарівся від обурення.
– Годі! – різко обірвав Сатана початок сварки. – Твої пропозиції, Фобосе?
Геній Фобос огорнув товариство за столом поблажливо-лагідним поглядом сестри милосердя і посміхнувся лицарям Жаху, як та посміхається до бідолашної юрми діток-калічок. Сатана, стримуючи шалений гнів, подумки виматюкався.
– Отже, любі друзі мої, – почав Фобос, правдиво імітуючи вчителя у класі недорозвинених учнів, – всі ми знаємо, всі, навіть Хам та Лінивий, що Пекло залежить від Землі і змінюється вслід за нею, але не встигає. Не встигає знищувати всіляку босоту, що без нашого дозволу перетинає кордони Чистилища! Потрібні кореляції пекельного простору і часу відносно Землі. Хоча, часу і не існує… але це вже занадто складно для вашого розуміння, занадто… – і, увібравши душею запеклу лють усього Чорного Янгольства, Фобос розважився хрипким веселим реготом. – Монстри-прибульці, пригоди в прошарках – наслідок розбалансування пекельного виміру. І ти, Герр Люц, це знаєш не гірше за мене. Що тут обговорювати? На що гаємо час, якого немає? Давай збалансуємо Пекло удвох після вечері за пляшкою віскі, Герр Люц!
– Утрьох, Євген приєднається до нас, а ви, джентльмени, приготуєте нам всю необхідну інформацію…
– До речі, оця карта, що я щойно склав, теж буде нам у пригоді, – безцеремонно перебив Сатану Фобос, закурив цигарку, затягнувся, – вся інопланетна сволота прибуває до Пекла трьома шляхами, я їх обчислив, влаштуємо пастки на їх шляхах. Певен, ми приємно здивуємо цю брудну босоту, джентльмени!
Відхилившись на спинку стільця, Фобос жадібно ковтав дим міцної цигарки, єдиним енергійним видихом могутніх легень він виштовхнув з себе хмарку диму, що зависла над столом. Хмарка мала чіткі обриси інопланетянина.
– Ти таки геній, Фобосе! – у захваті вигукнув Альфонс. – Саме такої форми даму знайшов я сьогодні у своєму ліжку, джентльмени. Уявіть собі мій жах, вона була такою слизькою, холодною і вся дрібно тремтіла від збудження. Не встиг я як слід прокинутися, як відчув, що відгукуюсь на її інопланетну пристрасть. Це було так… так… Джентльмени, дайте ковтнути віскі!
Чорне Лицарство вибухнуло реготом, Гертруда в огиді скривила вуста. Лише Скупий ніяк не зреагував, впродовж засідання Пекельної Ради він не вимовив жодного слова, бо знав, що мовчання – золото.
Скупий лицар Темряви не був дурнішим за інших, скоріше навпаки. Бувало, потрапивши у халепу, лицарі Жаху йшли до нього, він розтуляв рота, давав їм розумні поради і навіть втішав, але за солідні гроші.
Тим часом, вволю нареготавшись, Кривавий жбурнув в Альфонса пляшку віскі. Той перехопив її, відкоркував, відпив. Пляшка помандрувала колом, від лицаря до лицаря. Не пили лише Скупий та Гертруда. Їй забули запропонувати, а Скупий відмовився сам, бо вічність піклувався про своє здоров’я, а останнім часом дуже уважно стежив за рівнем холестерину у своїй крові.
– Джентльмени! Ми плідно попрацювали, виголошую нараду закритою, ходімо вечеряти! – промовив Люцифер і підвівся.
Тричі ударив гонг.
– Ходімо, ходімо, – весело загомоніли лицарі, встаючи.
– Ні! Ніхто нікуди не піде! Я ще не сказала свого слова, і хоч сиджу я окремо від вас, джентльмени, і віскі ви забули мені запропонувати, та я не забула про свої права і власну гідність! Тому сядьте і, будьте ласкаві, вислухайте першу даму Пекла, з вашого дозволу! – розгнівано, гордовито закричала відьма Гертруда і підвелася з крісла.
– Бісова лахудря… Так хочеться їсти, з’їв би дракона, – тихенько поскаржився Фобос Сатані, – ну, нічого, покажу я їй її права!
Лицарі сіли, повернули роздратовані обличчя до Гертруди. У неї було два ока – чорне і їдко-жовте. Вона була відьмою найвищого класу, дуже косоокою, тому, коли вона косила у злобі чорним оком, здавалося, що по шкірі повзає бридка комаха, а коли їдко-жовтим, здавалося, що та комаха залізла під шкіру.
Гертруда «вчепилася» в лицарів обома розлюченими очима, з’їдаючи їх прокляттями. І хоча, кожний про себе сказав слово-оберіг від відьминого зурочення, в одних засвербіло по шкірі, в інших під шкірою. Сатана скривився, почухав потилицю. На щастя, Гертруда розгорнула аркуш паперу.
– У мене скарга-пропозиція, читаю! Сатані, Володарю Пекла і Землі…
– Гертрудо, будь ласка, конкретно, без регалій, – перебив її Сатана.
– Добре, любий, – і відьма кинула на Диявола палкий погляд, – ми, вельми шляхетні дами Пекла, нагадуємо шановним лицарям Жаху, що, поки вони утопають у розкошах замку, ми, тендітні дами їх сердець, мерзнемо у нірках, в яких немає найпростіших побутових умов для життя і…
– Та про що ти говориш, Гертрудо? За планом до кожної нори підведено тепломережу, воду, каналізацію, – заперечив відьмі Вертлявий і під її сверблячим поглядом закрутився котом, заїденим блохами.
– За планом! – передражнила Гертруда Вертлявого, скорчивши йому страшну пику. – Бісів ти плановик! Плани з життям не збігаються! За планом в СРСР у дев’яності роки мав бути комунізм, блін!
– Хто контролював будівництво нір для відьом… перепрошую, шляхетних дам? – поцікавився Сатана.
– Я, – тихо відгукнувся Скупий лицар.
Він був красенем, але щоб помітити його вроду, треба було довго і пильно вдивлятися у нього: вираз сірої посередності покрив обличчя Скупого так щільно, як ковдра густого пилу старий комод на горищі. На ньому був благенький, дешевий костюмчик, засмальцьований на ліктях, сідницях та колінах до непристойності.
Сатана ледь скосив на Скупого очі і по Диявольських рисах прослизнула огида.
– Поясни, у чому річ, – похмуро звелів.
Скупий обережно підвівся:
– Дорогі товариші! Економіка повинна бути економною, а щоб відьмам краще жити, їм треба краще працювати, лише тоді відбудеться прискорення процесу прискорення!
– Бісів жмот нахватався у Зоні жаргону вісімдесятих, щоб корчити перед нами тупого комуняку, а сам геть запліснявів від скупості, скнара! Та який же порядний лицар економить на жінках?! Ось взяти, наприклад, мене: саму дешеву повію шмагаю батогом за двісті євро! Ти б за ці гроші удавився! – з почуттям викрикнув Фобос.
– Тепломережа працює півгодини на добу, а вимитися я не встигаю, намилюся, а води вже немає! – поскаржилася Гертруда і з пристрастю покосилася на Сатану їдко-жовтим оком, – Люцифере, полум’яний мій, розважся зі мною нічку у моїй крихітній нірці і переконаєшся, що я говорю правду!
У Сатани нестерпно засвербіло вухо.
– Ти дуже люб’язна, Гертрудо, та в цьому немає потреби, я вірю тобі на слово.
Він повернувся до Скупого.
– Я так розумію, Скупий, що ти нажився на будівництві нір, поповнив свої і без того безмежні скарби. Ну що за радість тобі сидіти на скринях, ти ж не вмієш насолоджуватися життям, не знаєш, як приємно витрачати гроші на жінок, на подарунки, на розваги!... І навіть на допомогу жебракам, – виказав Сатана і кинув на Скупого презирливий погляд.
– Жебракам? Мені не почулося? – глузливо перепитав Его Самозакоханий, милуючись собою у кишенькове люстерко. – Справжня насолода – витрачати гроші на найближчу і найдорожчу у світі особу – на себе!
– Думаєте, я не знаю, що таке насолода?! – раптом увійшов Скупий у екстаз. – Та що ви, транжири, розкидаючись грішми, як сміттям, розумієте у справжній насолоді?! Я умію насолоджуватися від самого усвідомлення, що володію, а ви всі – ні! Ви не знаєте, що це за щастя – накопичувати і накопичувати, нічого не втрачаючи!
– Не знаємо і не хочемо знати! Проте ти узнаєш дещо нове, – Сатана повернувся до Вертлявого, – Родріго, конфіскуй половину скарбів Скупого на пекельні потреби і, в першу чергу, на ліквідацію недоліків, допущених при будівництві нір.
– Зроблю це з задоволенням! – погодився Вертлявий і з радощів аж перекрутився: він не любив Скупого.
Скупий втратив свідомість і поточився на стіл.
Тим часом Фобосу вкрай остогидла Гертруда, голод і шалене роздратування від свербіння шкіри перетворили його на небезпечного бешкетника.
– Лялечко, забула одягнути спідничку? Як мило! Як заводить мене твоя білизна! – Які ніжки, а сіднички! – з фальшивою пристрастю засипав відьму словами Фобос, лоскочучи її поглядом безсоромних очей. – Очі краще заплющ! Ти одяглася так заради мене, пустунко? Зважила на мою сексуальну орієнтацію? Розумниця! Зараз, люба, зараз! Джентльмени, забув свій батіжок! О! Я просто шаленію від тебе! Та дайте ж нарешті батіг!
– А ти візьми мій, спробуй! – з викликом вигукнула відьма, блискавично швидко висмикнула з –за пазухи батіг і щосили стьобнула ним перед собою.
Фобос вистрибнув на стіл з наміром пробігти по ньому до Гертруди: це був найкоротший шлях до неї. Та Сатана потягнув його за штанину джинсів, Фобос послизнувся, упав, спробував підвестися.
– Годі тобі, Фобосе, не дуркуй! – гримнув Сатана і знову рвучко потягнув його за штанину і, відірвавши її вище коліна Фобоса, весело зауважив: – Схоже, твої джинси «Джордах» носила вся Америка!
Лицарство загиготіло, а вдячна за захист Гертруда підійшла до Сатани.
– Солодкий мій! – лагідно прохрипіла відьма до нього. – На наших нірках світ клином не зійшовся, ми згодні повернутися у замок! А то що ж це виходить? Тут щось торочили про пекельний баланс, а що ж це за баланс, якщо жінки і чоловіки живуть окремо? Так не годиться, ми, шляхетне жіноцтво Пекла, оселимося на твоїх шести поверхах, Герр Люц. Ти будеш у захваті від нашого витонченого товариства!
– Через мій труп, мила Гертрудо, ви оселитеся у замку, – похмуро відказав Сатана. – Все це вже було, пам’ятаєш? Годі! Нам не потрібні ні шабаші в пекельних казармах, ні ваша ворожба, ні чаклунство! А щодо мене, не хочу прокидатися у гурті пекельних дам, що прикидаються мадоннами. Край!
– Он як! Не хочеш? А кого ти хочеш? Оцю лялечку з янгольським личком?! – Гертруда схопила зі столу аркуш паперу з портретом Олени і повернулася до лицарства, демонструючи витвір Люцифера. – Лише погляньте, джентльмени, у кого закохався наш Сатана! Що в ній є такого, чого не маю я ?! Чим я гірша за неї?! Краще, Сатано, тобі її не любити, настраждаєшся ти через неї! Краще б ти став моїм коханцем!
Відьма з люттю жбурнула портрет Олени на стіл, ціпко вчепилася в плечі Люцифера кігтями, наблизила до нього своє хиже обличчя в виразках.
– Не лізь, іди геть! – зірвався Сатана і відірвав її руки від своїх плечей.
Тим часом Фобос уважно розглядав портрет Олени і вираз його обличчя не сподобався Сатані.
– А ти художник, не гірший за Вінчі, Сатано, – зауважив Фобос.
– Дай поглянути, – звернувся до нього Євген.
Фобос передав йому портрет, Євген здивовано звів брови:
– Невже така красуня існує насправді, Люцифере?
– Існує, але лише в моїй уяві. Це обличчя – плід моєї уяви, ви ж знаєте, джентльмени, про мій потяг до прекрасного! – викрутився Сатана і підвівся. – Ходімо нарешті вечеряти!
– Плід твоєї уяви? Як би не так! Кого ти намагаєшся обдурити? – підлою гадюкою зашипіла на Сатану відьма. – Вона зараз у Раю! Не хочеш, щоб ми поверталися у замок?! Оголошую тобі війну! Ви ще не знаєте, на що здатні жінки, котрих ви запхали у нори, пихата сволото! Ми вам покажемо, вашу мать! А твоїй кралі, Сатано, я…– і погрозлива відьма раптом розчинилася на очах.
Люцифер обвів товариство пильним поглядом:
– Кому з лицарів подякувати за цей шляхетний вчинок?
– Мені! – відгукнувся Фобос. – Не вистачало, щоб бісові лахудрі нам щось тут показували! І що вони в біса нам можуть показати таке, джентльмени, що ми ще не бачили? Для цілковитого пекельного щастя нам тільки заколоту відьом бракувало! Ходімо нарешті їсти!
Чорне Лицарство шумно підвелося з крісел, весело загомоніло і покрокувало з залу засідання до їдальні.
– І куди ти відправив Гертруду? У якийсь глухий закуток Всесвіту? – поцікавився Сатана у Фобоса, йдучи поряд.
– Ні, відправив в обійми смерті, у чорну дірку. Дістали мене її бридкі очі, досі шия свербить!
– Гертруда – стерва, але це вже занадто! За яким правом ти так вчинив?! Чому без мого дозволу?! – у гніві вибухнув Сатана.
Фобос спокійно поглянув Сатані в очі, гордовито посміхнувся.
– Вчинив за правом сили, а на твій дозвіл, Сатано, мені начхати, тож прости! До речі, відьму вкрай розлютила твоя відраза до неї. Що вона збиралася зробити, знаєш?
– Не дурніший за тебе, – буркнув Люцифер, відвернувшись від Фобоса.
– Плід твоєї Диявольської уяви має напрочуд гарненьке личко. Що ж поганого в тому, що брудна лахудря ніколи не поштрикає його ножиком?

***

Після вечері Люцифер, Фобос і Євген, прихопивши віскі та цигарки, пірнули в інформаційно-магічне поле, що, поглинаючи потужну енергію Всесвіту, підтримувало собі веселий настрій бадьорим пульсом. Відчувши в собі Диявольську силу, зраділе поле вибухнуло шаленими бризками світла. Яскраве сяйво сповнило величний чорний грот.
Три генія Мороку розділили поле на три сектора і, попихкуючи цигарками, прийнялися зосереджено крутити у руках крихітні чорні пірамідки, інколи швидко шкрябаючи по них чорними хижими кігтями, одітими на вказівні пальці.
– Кончил! – викрикнув Фобос, відкоркував свою пляшку, перехилив її і випив до дна.
Віджбурнув порожню пляшку, закурив. Фобос умів пити, як ніхто у Всесвіті: дуже багато і майже не втрачаючи ясності свого геніального розуму.
– Готово! – швидко чиркнувши по пірамідці кігтем, рикнув Сатана, – Євгене, ти ще там живий?
– Більше, ніж звичайно, почнемо!
Сатана і Євген присмокталися до своїх пляшок, одноразово відкинули їх геть. Чорні лицарі обмінялися напруженими кмітливими поглядами.
– Подонки Вселенной, объединяйтесь! Держать мой вектор! Даешь адскую корреляцию! – Леніном викликнув Диявол і жестом вождя простер вперед руку.
З долоні Люцифера вирвався тонкий яскраво-зелений промінь. В єдину мить назустріч Сатані Гітлером викинули руки Євген і Фобос. З долоні Євгена стрільнув блакитний промінь, з Фобосової – їдко-жовтий. Три яскраві лінії пересіклися в одній точці.
– Оголюйте душі, негідники! – весело звелів Сатана.
Кожний з трьох відкрив свій мозок, серце і душу. Відтепер їм не потрібні були слова: вони утворили єдину суперпотужну розумово-духовну суттєвість. Енергія цієї суттєвості відірвала інформаційно-магічне поле від підлоги, громовим криком таврованого Монстра відгукнулася від стін-скель гроту і винесла потроєного у силі Диявола пекельними тунелями назовні.
Високо у небі над Кривавим морем виникла Слава Нечистої Сили, що, увібравши у себе могутність трьох і чаклунське поле, перетворилася на величезне чорне серце Вселенського Звіра.
Вище Лицарство Безодні, затамувавши подих, замилувалося грандіозним видовищем з даху замку, чисельний гурт солдатів Смерті спостерігав за небесним шоу з плацу, що оточував замок.
Раптом Звіряче серце шалено запульсувало і енергійно викинуло з себе потужний фонтан крові, що кривавим дощем заморосила по нерухомій поверхні Кривавого моря.
– Отпад! Срывает крышу! Как оторвались чуваки! – у хамському захваті загорлав Хам.
– O, yes! Шалена хвиля так і жбурляє у бісову насолоду! – викрикнув Вертлявий, перекрутився і затанцював.
– Немає слів, повнокровна, велична краса! – тужно здихнув граф Дракула.
– Слава славним героям Пекла! – дружно, гучно відчеканили німецькою солдати Смерті.
Нарешті серце Звіра втомлено здихнуло і зникло, а пекельне небо сповнилося дивовижними яскравими фігурами. Стало світло, як у Раю, а очам, звиклим до сутінок – боляче, тому несподівана хвиля шоку підкинула бісовий натовп на гребінь жаху: зойк страху прорвав живу масу і завмер над чорними скелями Горя.
Між тим моделі багатомірних просторів завихилясували у пекельному небі неймовірностями відхилень від звичайного, зрозумілого. Нескінченність безжально трощила крихітні уявлення обмеженого розуму.
– Чорти забирай, яка дурня! – вразився Ричард Кривавий, схопився за серце, однак владно проволав: – Увага! Організувати перехват!
– Доберуся я до цієї нескінченності! Виплюну її, як нежить, – дрібно затремтівши від люті, підлою гадиною прошипів Людвіг Лютий на небо.
– Людвігу, ти такий лютий, що аж дурний на всю голову! Правий Євген: заздрість і лють вбивають сірі клітини! – сміючись, дошкульно зауважив Вертлявий.
У відповідь Лютий влучив Вертлявому в обличчя важкою рукавицею.
– Та що ти, лицарю! Я ж пожартував! – відстрибнувши, схаменувся той.
Коли Пекло нарешті позбулося останньої моделі якогось чудернацького виміру, високо у небі з’явилися три точки, що стрімко знижувалися над Кривавим морем. Їм назустріч на бойових орлах вилетіло шестеро солдатів Смерті. Кожного з трьох солдати обережно опустили на дах замку. Всі троє виглядали блідими і змученими пекельною роботою вкрай.
– Дякую за співпрацю, джентльмени… Все вийшло, як слід… Пекло збалансоване на деякий час, – знесилено прошепотів Сатана до Фобоса і Євгена.
– Вертлявий! – покликав Фобос слабким голосом. – Як там пастки для іносволоти?
Родріго Вертлявий підскочив до Фобоса і весело звітував:
– Не турбуйся, я скористався твоїми картами. Вищий клас! Певен, наші сюрпризи їм сподобаються!
– Несіть нас у лікарняний кабінет Джеймса. Героїн героям Пекла! – поважно скомандував Фобос.
– А мені снодійне, – змучено посміхнувся Євген.

***

Поринувши у світ Світла, душа Олени увібрала у себе безмежжя простору і розчинилася у нескінченності буття. Усвідомивши, що Творець і Всесвіт – Єдине, її душа перетворилася на частку Вселенської любові.
Суттєвість Олени насолоджувалась фантастичним щастям, що не мало нічого спільного з земним. Це було щастя іншого, вищого виміру – її душа відчувала себе часткою Всесвіту, що несла весь Всесвіт у собі. Вона зрозуміла, що для Янгола – бути щасливим такий же звичайний стан, як для людини – бути заляканою, що для Світлого Янгольства творити добро на благо Вселенської громади – така ж звичайна справа, як для людства – удосконалювати зброю самознищення.
Збільшившись до космічних розмірів, душа Олени раптом побачила Землю брудним, забризканим кров’ю, м’ячем, що летить у таку глибоку прірву, звідки ніхто не дістане, хіба що Творець.
– «Може, Він вирішив зупинити Земне падіння людськими руками?» – розмірковувала її душа.
Ричард привів Олену до рожевого водоспаду, що грайливо зриваючись з розщелини між блідо-сірих скель, утворював гарненьке озерце.
Олена замилувалася чорними і білими лебедями: величні птахи линули поверхнею райського озера поволі, мимохідь висмикуючи з прозорих вод сріблясту рибку.
Раптом крихітне озерце огорнуло ніжно-блакитним серпанком. Яскраве світло і туманець перетворили невидимих духів Добра, що зазвичай жили рожевими мріями над казковим водограєм, на мінливих істоток-ельфів. Радісне райське життя тендітними фігурками-спалахами заметушилося над водою, задзеленчало безтурботними голосками-дзвіночками, сповнюючи простір мелодійною луною.
Пустотливі духи-ельфи забралися на неймовірно різнобарвну веселку. Найхоробріші з них почали кумедно плигати з райдуги на спинки лебедів.
Спостерігаючи за їх невгамовною, шумною штовханиною, Олена вибухнула кришталевими скалками сміху, що надзвичайно її прикрашав. Її сміх розхвилював Ричарда.
– Ти не забула мене, Розі? – лагідно запитав він.
– Ні, не забула, але я більше не Розі! Крихітці Розі відсікли її чарівну голівку, пам’ятаєш?... Двісті років тому, – і Олена сумно посміхнулася.
– Ти стала ще прекрасніше, а твої дивні, фіолетові очі випромінюють таке… таке таємниче …
– А що це за дерево? Воно не схоже на інші, – майже грубо перервала Олена Ричарда: їй було байдуже до нього, тож не хотілося слухати його освідчення в коханні. Любов до нього померла два століття тому разом з Розі.
– Раніше ти була люб’язніше, – зауважив Ричард зі смутком в очах.
Олені стало жаль його, та вона вирішила не силувати себе, не замінювати жалем любов. – «Чи можна замінити те, чого вже немає?» – розмірковувала вона.
– Так що це за дерево? Ти не відповів.
– Це копія дерева добра і зла, але його плоди їсти не заборонено, – похмуро пояснив він, підійшов до дерева, зірвав райське яблуко, віддав їй.
Вона відкусила від соковитого червоного плода.
– Яка смакота!
Ричард поглянув на неї і знову розхвилювався.
– Двісті років я чекав на тебе! З жодною янголицею не дозволив собі поєднатися в насолоді від радощів супертрансцедентальних стосунків, а ти …
– А що це таке? – і Олена чарівно розреготалася, його слова здалися їй смішними.
– Я покажу тобі! – і, не витримавши тортур принадного дівочого сміху, схопив її за плечі, рвучко притягнув до своїх грудей, поцілував.
– Відпусти! Я не я, зрозумій це нарешті! Я інша і більше не люблю тебе! – запручалася Олена в обіймах Ричарда, ухиляючись від його цілунків.
Раптом Земля Янголів ледь здригнулася. Ричард, пригнічений Оленчиною відразою, відпустив її, але у відчаї вигукнув:
– Чому ти мене розлюбила?! Чому, поясни!
– Поясню тобі я, негіднику! Вона – моя наречена! Не торкайся її, не раджу, не перетворюй мене на Дракона! – глухий грізний голос Сатани пролунав дуже здалеку, неначе з глибин райських надр. – Ісусе, якщо Ти не спустишся нижче, я піднімуся вище!
В ту ж мить райський небосхил розколола осліплююче-біла блискавка і перед переляканою Оленою, випромінюючи сяйво Вселенської Мудрості, постала велична статура Божого Сина.
– Що тут відбувається, Ричарде? – грізно запитав Спаситель.
Райське повітря сповнилося Його Величчю і раптом Олена шкірою відчула, як всю її пестить потік Любові на ім’я Людський Син. Вона не посміла підвести на Нього очей, бо їй спало на думку, що вона така грішна, така безмежно крихітна істота, що не заслуговує на Його любов.
– «Хіба я варта Божої Любові?» – ледве розчула вона голос свого розуму через гулкі удари серця в голові, як несподівано з глибин її мозку виринула Його тверда відповідь: – «Варта!»
Між тим Ричард у пошані уклонився Спасителю.
– Моя наречена цурається мене, Господи, бо її знадив Сатана! Вона виривається з моїх обіймів, бо Антихрист…
– Антихрист – її доля, її єдиний наречений, за нього вона вийде заміж і подарує йому сина! – раптом чітко завершив пояснення далекий зухвалий голос Сатани.
– Олено, поглянь Мені в очі, – тихо звелів Ісус.
Вона підвела голову, боязко зазирнула у прекрасні сині очі Спасителя і помітила, як у них спалахнули яскраві зірочки, осяявши Його обличчя неземною вродою. Перший Лицар Світла і Любові був високої, могутньої статури.
Раптом Олена дивом усвідомила, що райське довкілля сповнюється Його Світлом і збільшується в обсязі.
– «Боже! Могутність Спасителя поширюється на простір, змінює його! Жодна ікона не в змозі відтворити це!... Я… мене змінює тиск Божого погляду!» – відчула вона у надлюдському приголомшені.
– Дитино, чи має Сатана підстави вважати тебе своєю нареченою? – лагідно посміхнувся до неї Ісус.
– Ні! – видихнула Олена і похитнулась.
– Поки що ні, дівчинко моя, але такі підстави будуть: я – вічний, між тим без тебе моє майбутнє неможливе, бо ти – моє серце… – жахаюче тужно проволав Сатана знизу.
В Олени підкосилися ноги і потемніло в очах. Її вразлива душа потрапила у страшну скруту – чомусь душу розривало між Богом і Сатаною, біль був нестерпний. Ісус спритно підхопив Олену на руки.
– Відпочинь!
Вона миттєво поринула у щасливий, спокійний сон.
– Що з нею? – захвилювався Диявол.
– Щастя! Що може бути ще в Моїх обіймах? – заспокоїв його Ісус. – Не віддам тобі діву, Сатано. Як гадаєш, у Мене виникнуть підстави вважати її своєю нареченою?
– Ісусе, але ж не Ти обираєш собі наречених, а вони Тебе! – нагадав роздратований голос Сатани.
Тримаючи на руках сплячу красуню, Ісус огледівся. Місце пригоди оточив натовп Його наречених. В їх очах був подив.
– Люб’язні Мої наречені, ідіть. Саме час помолитися! – лагідно наказав їм Спаситель.
Райське повітря і плечі дів здригнулися від саркастичного Диявольського реготу.
– Це не до добра, – загомонів дівочий натовп, відступаючи на молитви.
– Ісусе, прошу, спустися до мене! Нам треба поговорити наодинці, є про що, до того ж ми не дограли партію, пам’ятаєш? – нареготавшись, голос Сатани прозвучав вкрай доброзичливо.
– Добре, Змію, але не зараз, згодом!
– Чекаю на Тебе, кінець зв’язку! – дружньо відгукнувся Сатана і забурмотів до себе: – Який там у біса кінець… Якщо не буду все бачити і чути, здурію остаточно…
Забравшись з чобітками у розкішне ліжко своєї пекельної спальні, Люцифер відкоркував пляшку віскі, розкурив сигару. Весь він вкрай зосередився, його мозок, серце і душа, об’єднавшись у єдине складне ціле, утворили унікальний пристрій стеження за Божим Сином. Сатана заплющив очі і погляд його розуму піймав напрочуд чітку картинку:
Ісус тримає Олену на руках так легко, як пір’їнку. Вона посміхається уві сні. Ісус кидає на Ричарда невдоволений погляд.
– Не хочу, щоб ти лишався у Раю! Ти сам сказав, що діяв всупереч волі діви, Ричарде!
– Прости мене, Господи! Любов до неї позбавила мене розуму! – у відчаї відповідає Ричард і падає перед Ісусом на коліна.
Сатана важко зітхнув, ковтнув віскі, зосереджено присмоктався до сигари.
– Негайно відправляйся на Дерміду, що в сузір’ї Дракона. Там зараз складні часи, тож важка робота у місії буде на користь твоїй душі, а громаді на благо. Іди і дій во славу Творця і Його Святе Ім’я!
Ричард встав з колін, низько поклонився Спасителю, опустивши зажурену голову, тихо відступив.
Ісус неспішно поніс Олену блакитною райською галявиною. Раптом вона розплющила очі і зніяковіла:
– Господи, я здатна іти сама!
– Ні, дитино моя, не здатна! Тобі лише так здається. Як, люба, ти можеш іти сама, якщо Я несу тебе на руках? – мило посміхаючись, заперечив їй Спаситель.
Сатана жбурнув пляшку віскі у комин, у багатті вибухнуло шалене полум’я.
– Воістину, Ти – мій найлютіший ворог, Ісусе! – вигукнув Диявол у нападі скаженої люті.
Він занервував, бо злякався, що Ісус лишить Олену на Небі. Тільки не це! Люцифер втратив рівновагу і вже не дослухався до їх розмови, аж раптом в його збудженій голові бомбою розірвався Оленчин щасливий сміх. Диявольські груди сіпнув різкий біль.
– Чудово! Чудово, дівчинко моя! Тобі весело у Раю?! Я теж не буду сумувати у Пеклі! – з викликом захворівшого ревнощами прохрипів Сатана, підхопив нову пляшку віскі і за мить злетів на дах пекельного замку.
– Ленін! Ленін! Де ти, хлопчику мій?! Лети до татуся, синку! – гучно проволав Диявол. Відчувалося, він добряче хильнув віскі.
– Роза! Бург! Люксем! Цеткін! Клара! Фрідріх! Карл! Енгельс! Марксику! Всі, гайда до татуся! – знову надривно прогорлав Диявол на все Пекло.
Над його головою закружляли могутні орли, опустилися на дах.
– Розважимося, криваві дітлахи революції! Леніну, я, як завжди, на тобі верхи, а ти очолиш клятий пролетаріат! – нагадав Сатана правила нехитрої гри красеню-хижаку Леніну.
Жахаюче велетенські птахо-монстри були витворами талановитого генного інженера-росіянина. За земне життя він був стійким атеїстом, тож, потрапивши у Пекло, не повірив у свою смерть, а вирішив, що спить і що сотворив їх у своєму нескінченному сні жаху.
Бідоласі «наснилося» стільки надокучних, огидно-пихатих, а головне, геть тупих потвор, що навіть Диявол йому поспівчував і дозволив працювати у найсучаснішій дослідницькій лабораторії.
Монстри-орли дивилися на пекельний позагробний світ очима революціонерів, на честь котрих отримали прізвиська, були розумнішими за шимпанзе і любили Сатану, як домашні тварини люблять свого хазяїна.
Виголосивши коротку промову до хижаків-улюбленців, Сатана присмоктався до пляшки. Похитуючись, закоркував її і зупинив зчудований погляд скляних очей на Кларі і Цеткін. Обидві горді орлиці, маючи єдиний жіночий погляд на п’яні вибрики Сатани, покосилися на нього однаково: бридливо, стримуючи гнів. У відповідь він скорчив їм невимовно пихату, дурну пику і забрався на спину Леніна, що не мав нічого спільного зі справжнім вождем пролетаріату, окрім прізвиська і його людських, «людяних» очей.
Володимир Ульянов займав окреме, власне пекло – Кремлівський Мавзолей. Його душа загартованого матеріаліста-марксиста була прикута до тіла міцними, невидимими для екскурсантів, ланцюгами. Кожного дня душа Леніна спостерігала за натовпами цікавих, що витріщалися на його нещасне тіло-мумію, як на експонат кунсткамери і неймовірно страждала.
Страждала у ті славнозвісні часи, коли тіло всесвітнього вождя пролетаріату показували за гроші, страждала у скрутні часи смути, коли одні пропонували віддати тіло землі, інші – лишити на подальший розгляд.
– «Невже це шана?» – вкотре у відчаї питала себе душа Леніна і вічний вогонь людського прокляття охоплював її.
Згадавши про тортури Леніна, Сатана криво усміхнувся, хильнув віскі. З Кривавого моря, пронизуючи до мозку кісток, дмухнув колюче-холодний вітер.
– Вихри враждебные веют над нами, но победа коммунизма во всем мире неизбежна, товарищи! Вперед, верные сыны революции! – прокартавив Сатана, бездоганно зімітувавши голос Леніна.
Він дуркував з відчаю, намагаючись хоч якось відволіктись від болючих роздумів про Олену.
– Неси мене, Леніну! Ковток свіжого повітря нам не завадить! – прохрипів Сатана до свого улюбленця.
Розкішний хижак Ленін змахнув могутніми крилами і злетів, несучи на собі Володаря Пекла. Він взяв курс у відкрите море Людської Крові. Маркс, Роза, Бург, Люксем, Карл, Енгельс, Клара, Цеткін і Фрідріх приєдналися до Леніна з Сатаною на спині.
Ворожий крилатий гурт утворив у пекельному небі чіткий трикутник тортур з Дияволом у вершині: полосуючи псевдоклітинну плоть мучеників «жорстокими батогами», жахливе скиглення птахо-монстрів різало чутливі вуха їх душ «гострими ножами». А Сатана несамовито реготав.
– На що ти мене перетворила, дівчинко моя? – нарешті крізь Диявольський регіт запитав, ковтнув віскі, втомлено вдивився у Криваву безмежність обрію, – Леніну, любий, лети вище! Щось мене нудить від свіжості моря…
Пташиний гурт піднявся вище.
– Товарищ Роза! – п’яно гукнув Сатана улюблену орлицю.
Та підлетіла, повернула до нього голову з круглими, мудрими очима старої єврейки, поглянула на Сатану поблажливо.
– Поговорімо про любов, дівчинко! – розкуто нав’язав їй Сатана тему розмови. – Як гадаєш, на біса мені цей жах?... Ось, ти, Розо, наковталася грішної плоті досхочу і тобі добре! А я?... Хто відтепер я?... Вважають, що Сатана, а я перетворився на жалюгідний прошарок болю між зовнішнім пеклом і внутрішнім… Так, Розо, кляте кохання це пекло, що горить всередині мене! Яке воно болюче, хай йому! – Люцифер непевною рукою дістав з кишені сигару. – Ведьма была права, для меня было бы лучше не встречать девушку моей мечты!
Журба виродила яскраво-зелені очі Сатани у безодні відчаю, хвороблива усмішка смикнула його вуста, якусь мить він помовчав і приречено констатував:
– Я геть здурів! Забув азбуку! Хто ж людей здатен уникнути зустрічі з Дияволом?!
Люцифер у досаді різко махнув рукою, його раптом хитнуло вбік, він втратив рівновагу, зіслизнув зі спини Леніна і полетів назустріч Кривавому морю. Орлиці Клара і Цеткін стрімко кинулися за ним і спритно перехопили: Клара схопила Сатану за комір, Цеткін за штани. Ленін пірнув під нього, підставив йому спину.
– Як боляче ти мене дзьобнула, Цеткін… Ледве не відхопила від мене шматок, – опинившись у безпеці, примхливо забурмотів Сатана і ліг на спину могутнього птаха, обхопивши його шию обома руками.
Міцний сон на холодному, просоченому свіжою кров’ю, повітрі здолав Сатану. Йому приснилося, що не Ісус, а він сам тримає Олену у своїх обіймах.
На мальовничій райській галявині панував казковий травень. Ісус з Оленою сиділи у затишній альтанці, рясно увитій різнобарвними тюльпанами. Олена в захоплені розглядала квіти.
– Як дивно! Ці тюльпани в’ються, як плющ, а такого розмаїття кольорів і відтінків немає на Землі, – зауважила вона і пильно вдивилася у квіти, намагаючись розгледіти якихсь дивних комах у них. Олена підвела приголомшені подивом очі.
– Хто це, Господи? Невже ельфи? – вражено прошепотіла.
– Так, вони, нетямущі, але шкоди від них немає. У Раю всі живуть на благо, – посміхаючись, відказав Спаситель і налив їй келих червоного вина, – випий, трохи «крові» Ісуса тобі не завадить, ти занадто обтяжена райськими враженнями.
Вона відпила вина і поглянула у прекрасні сині очі Спасителя. На мить її душа полинула в сяюче безмежжя Його Вселенської Любові, а коли повернулася у тіло, Олена відчула у собі потужне джерело Світла, ні з чим незрівняне щастя сповнило її.
– Що зі мною, Сину Божий? – з радощів здивувалася вона.
– Те, що має бути: Я в твоєму серці, а ти в Моєму.
Олена розшарілася від Його слів, вина і виглядала напрочуд чарівно. Спаситель поглянув на дівчину, милуючись.
Райську галявину розсікали кришталево чисті води стрімкої ріки, що просувалася, перестрибуючи через примхливо розкидані чудернацькі валуни. Безліч крихітних водоспадів грайливо жбурляла бадьорі бризки і веселі райдужки багатоскладних, незвичних земному оку, барв.
– Господи, чому Земля в порівнянні з Небом виглядає чорно-білим, брудним світом?
Ісус огорнув Олену лагідним поглядом: Йому подобалася її допитливість.
– Тому, дитино, що людське око невидюще.
– Тобто, людина сприймає Бога і Всесвіт, як дощовий черв’як Сонце, що лише якось відчуває його світло і тепло, так?
Ісус засміявся, взяв її руку у свою.
– Так, людина недосконала, але в її недосконалості є щось зворушливе. До речі, Я теж був людиною, не забула?
– Ні, але перед усім Ти – Син Творця… А люди… Інколи я думаю, чи варті ми всі Твоєї крові, Господи? – спитала і густо почервоніла: її прикро вразила власна безтактовність.
Спаситель уважно поглянув їй в очі.
– Бачу, що думаєш, багато думаєш, але так не думай! Я ніколи не роблю того, що було б не варто Моїх зусиль. Ти сказала: Я – Син Творця! – вдумливий погляд Ісуса, пронизавши простір і час, зупинився на Синові Людському, розіп’ятому на Хресті. – Я прийшов у Земний світ, щоб відділити зерна від плевели, тож Моя кров омила гріхи не всього людства, а тих, хто повірив в Ісуса, Сина Божого!
– Прости мене, Господи! Не тямила, що говорила!
– Не лукав, тямила! Недарма тебе запрошено на Небо за твоє земне життя, не проси прощення. Ти розмірковуєш, це добре. Сліпа віра породжує морок у серцях нетямущих, заляканих людей. Вони бояться розкинути свої думки! Хіба задля їх страху Я воскрес із мертвих на Землі?... Моє Воскресіння це Свято Безсмертя Смерті, це Мій дороговказ людству у Вічне Життя у Світлі Божої Любові…
– У Світлі Божої Любові… – зачаровано прошепотіли Оленчині вуста. – Чому на Землі життя сповнено болем, страхом і недовірою одного до одного, Господи?... Страхом перед терором, хворобами, смертю, Божою Карою?
– Тому, дитино, що Земля – один з прошарків Пекла, а Пекло це Безодня Божого Гніву, тож є грішники, є і страх перед Творцем… Але спасеться той, хто потребує творити добро не від страху перед Божою Карою, а від своєї душі! Той, хто повірив Мені від щирого серця.
В Ісусові вражало дивне поєднання Вселенської Величі і надзвичайно людської простоти в спілкуванні. Олена усвідомлювала, що вона в іншому вимірі буття, що перед нею Син Творця, але почувалася затишно, зручно.
– Хочу ще дещо спитати, Господи…
– Стукай – відчиню!
– Що Ти мав на увазі, коли говорив Іудейському начальнику Никодиму…
– Тому, що приходив до Мене вночі? – уточнив Ісус, легка усмішка майнула Його обличчям, Він відпив вина.
– Так, Ти сказав йому: – «Должно вам родиться свыше». Що це означає?
Ісус зазирнув дівчині в очі.
– Люба, Розі відсікли голову. Вона є, чи ні?
Олена на мить збентежилася.
– І є, і ні! Я відчуваю її у душі, як свою рідну частку, та тіло Розі – прах!
– Саме це Я і мав на увазі: народжене від тіла є плоть, а народжене від Духа є Дух. Душа вічна! – обличчя Божого Сина овіяло світлим серпанком земних спогадів. – Після Мого Воскресіння Я приходив до учнів і вони, бувало, не впізнавали Мене, бо Мій Дух втілювався у нові тіла…
Фантастичні очі дівчини спалахнули гострим інтересом, вона подалася вперед:
– Господи, нащо Ти виникав перед Твоїми учнями в різних образах?... Може, саме через це фарисеї і не повірили їм, що Ти воскрес?
Спаситель подарував Олені усмішку Божої Мудрості.
– Дитино моя, Я прагнув, щоб Апостоли Вищої Любові прозріли серцем і навчились бачити Сина Божого у різних втіленнях людських, бо і на Землі, і у Всесвіті є особи, що живуть в обіймах Мого Духу і Я дію через них. Я досягнув мети: істинно віруюча людина спроможна впізнати Мене по Ділах Моїх, якби Я не виглядав… А щодо фарисеїв, цих сліпих вождів сліпих, то Я вже все сказав, вивчай Слово! – Спаситель перехилив келих і, прочитавши наступне запитання в Оленчиній голові, махнув у досаді рукою. – Про Страшний Суд говорити не люблю!... Одне скажу: жодна душа не зможе збрехати у Світлі Сонця Святої Суті і отримає своє!
Олена глибоко задумалась.
– Душа… Дух… А чи є зв’язок між людською душею і духами Всесвіту?
– Є, духи Всесвіту це воїни добра і зла, тому вони змагаються за душі. Якщо в людській душі перемагає Віра, вона світлішає і стає оселею духів добра, а душа без Віри приймає духів зла і від їх господарювання перетворюється на руїну… А Божа Душа це джерело Святого Духа, що сповнює сенсом буття все неживе і живе, дитино.
– А чому?... – Олена осіклася. – Що це я, Господи?
Ісус посміхнувся, відкинув золотаве пасмо волосся з її чола.
– «Чому?» – улюблене питання Фобоса і Люцифера, – і сумний погляд глибоких очей Спасителя полинув у далеке минуле. – Чому Християнський світ має стільки течій і чому кожна з них по-своєму розуміє Мої Слова, ти це хотіла спитати?
– Так, Господи.
– Багато іудеїв ходило слідом за Мною, та лише обрані вбирали Мої Слова розумом і серцем. Діючи Словом Божим, Я зцілював від тяжких хвороб і вивільняв з обіймів смерті. Величезний натовп іудеїв бачив Лазаря, котрого Я вивів із гробу… І що?... Збулося: прийшов до своїх і свої не впізнали Мене! Збувається Пісаніє і зараз: кожна сучасна церква пояснює Мої Слова по-своєму, вперто наполягаючи на своїй виключній правоті! І так було завжди: були, є і будуть спритні ловці людей, що прикидаючись праведниками, омивають Вівтар Істини сльозами омани. Були, є і будуть легковірні, що обирають стежину віри лише тому, що вона здається їм достатньо кривенькою та тернистою. Не кожна така стежина веде у Храм.
– А, може, церквам об’єднатися і разом шукати ту стежину, Господи?
– Об’єднаються, якщо поєднаються з Богом! – гірко кинув Ісус.
– Але ж, Господи, і свідок Ієгови, і католик, і протестант, і православний, і баптист, – всі вони щиро вірять у Тебе! – несподівано вирвалося в Олени і вона страшенно розхвилювалася.
– Кажеш, щиро вірять?! Чому тоді вони не діють по Слову Моєму?! – раптом підвищив голос Спаситель і Олена відчула биття свого серця у скронях. – Хіба Я закликав їх ненавидіти один одного і обзивати сатанами на радість Сатані?! Хіба не говорив, що гординя і владолюбство – зло?! Та чи знаєш ти, що таке справжня віра?
Олені перехопило подих.
– Здійснення очікуваного і впевненість у Невидимому, – дивом пригадала вона із послання Павла євреям.
Очі Божого Сина потеплішали.
– Таке поняття віри Я вклав Павлу у душу, бо він так повірив у Мене, що став Моїм добровільним в’язнем… Він чув Мій голос у собі і, ризикуючи життям, ніс Моє Слово народам! А ті, що ніби в Мене вірять, уявляючи Мене якоюсь віддаленою абстракцією, не вірять, що Я, Невидимий, буваю поряд, все бачу і чую, ще й читаю підлі думки у їх хитрющих головах!... Вони лише вірять, що як попросять Мене, то Я прощу, або пошлю їм благодать. Так вірять, що не відрізняють, що дається від Бога, а що від Сатани! – і в гніві розрубав долонею повітря.
На мить могутню статуру Ісуса огорнуло таке яскраво-біле сяйво, що затьмарило барви Раю і приголомшило Олену. Вона мимоволі заплющила очі.
– Не бійся, дитино. Світло, що Я несу, не руйнує, а очищує душу. Як гадаєш, хто Я по суті?
– Коли Ти поряд, Спасителю, я забуваю, що існує страх, – Олена сміливо «пірнула» у синю глибочінь Його прекрасних очей, «виринула», хильнула вина, зненацька райський хміль ударив їй в голову, – Ти, Господи, – Вибух Вселенського Світла і Джерело, невичерпне Джерело… – і так раптом зніяковіла, що ледь не втекла.
– Чому не втекла від Мене у райськії кущі? – лагідно запитав Ісус і ніжно торкнувся її щоки долонею. – Поглянь Мені в очі, красуне!
Вона підвела на Нього свої загадкові фіалкові очі.
– Тому, що Ти – Невичерпне Джерело Любові і від Тебе не втечеш, Ти в моєму серці, Господи, – здолавши хвилювання, спромоглася промовити.
– Чудово, тож не розчаровуй Мене, дитино, і Я завжди буду у ньому… На жаль, Сатана теж буде поблизу тебе. Спокушати він майстер, уникай спілкування з Дияволом! – пильно вдивився у її очі. – Слухати Сатану – не чути Голосу Бога у собі, не слухати Сатану – не бути людиною. Обирай, обрана!
– Які можуть бути вагання, Господи? Хочу не бути людиною, – мило посміхнулася Олена.
Спаситель вручив Олені червоне яблуко і, пронизавши її проникливим поглядом художника, засміявся:
– Таки правий Сатана: врода жінки – страшна сила!
– Дякую, Господи, – розшарілася Олена і відкусила від соковитого плода.
– Як же ти зараз схожа на Єву! – вразився Спаситель і простер до тюльпанів руку.
Три зворушливо чарівні ельфа спурхнули з квіток на Його долоню. По прозорих крильцях крихіток линули такі барви, що Олена зойкнула від захвату. Голоски ельфів продзеленчали ледь чутними дзвіночками. Олена не зрозуміла їх мови.
– Принесіть Хрест Спасителя, пустуни! – весело звелів їм Ісус.
Істотки чемно уклонилися і злетіли з Його долоні.
– Такі крихти! Невже принесуть? – здивовано прошепотіла вона.
– Авжеж, дитино. Небо це казка, де добро і любов творять чудеса…
– На Землі я буду згадувати Небо, як казковий сон!
За мить повернулися ельфи. Вони заплуталися у ланцюжку зі щирого золота і виглядали в’язнями у кайданах. Трійця крихіток упала на долоню Ісуса. Він обережно вивільнив їх з полону. Хрест Спасителя прикрашали чудові алмази.
– Яка неймовірна краса! – вигукнула Олена у нестримному захваті.
– Божа краса, – огорнувши дівчину турботою, виправив її Ісус, – ця краса захистить тебе від нечистої сили. Ніколи не знімай Хреста і Сатана не зможе тебе спокусити.
Ісус одягнув на її шию Хрест, що увібравши Світло Неба, раптом спалахнув між її грудей зіркою надії на Спасіння.
– Дякую, Господи.
Дивна усмішка торкнула вуста Спасителя, несподівана журба затьмарила Його високе чоло.
– Нещасний Звір! Час завітати до нього у Пекло…
Олена поглянула на Божого Сина з нерозумінням.
– Сатана – Мій ворог, – просто пояснив Він, ніжно пригорнув дівчину до грудей, поцілував, – пий з Мого джерела, спрагла! Завтра, після лекцій, покажу тобі Другий рівень Раю. Мир тобі!
Перший Лицар Світла і Любові зник, однак Його цілунок відривав від землі – безмежно щаслива Олена не пішла, а полетіла до замку матінки Жозефін. Радісний вир дивовижно яскравого життя, утвореного рожевими дітлахами, скляними бабками, казковими ельфами, різнобарвними метеликами та пташками, негайно ув’язався слідом за нею, сповнивши Небо щирим щастям дитинства.