БАЛЯНДРАСИ ТІТКИ НАДІЇ

Піти до тітки Надії в гості вихідного дня – не треба й телевізор дивитися. Нарозповідає такого, що аж руками розведеш: та невже правда? В будень краще не приходити: тітку просто не застати вдома – вже з місяць як улаштувалася на роботу. Після виходу на пенсію не змогла всидіти в квартирі, а справа трапилася під руку доволі клопітна: тітка Надія стала завідувати господарством на якихось курсах підвищення кваліфікації. Чи то лікарів, чи вчителів... Щось таке сказала мимохідь одного разу, а ніхто не став допитуватися, та потому й забулося. Приходить тітка Надія тепер додому пізненько. А тому ввечері її вистачає хіба що на те, щоб хутенько поприбирати в квартирі, сяк-так погодувати чоловіка – дядька Петра – чи щось смачненьке спекти на ранок, щоб узавтра пригостити дівчат із бухгатерії на роботі. І все – ніяких балачок.
А вже недільного дня, коли тітка повернулася зі своєї дачі на Новотроянді, встигла наконсервувати огірків, від чого вся квартира пахне свіжим розсолом, кропом та часником, можна прийти в гості й наслухатися всього-всього…
Замолоду тітка Надія працювала лікаркою-інспектором санаторних закладів від профспілок. А тому санаторії та курорти – її стихія. І спеціалізувалася вона на кардіологічному профілі. Тобто, на справах сердечних…
Як хочете кажіть, а серце – найбільша загадка людська. А скільки від нього скрут та плачу, скільки пристрастей та болю! Бо серце, як відомо, безперестану любить і страждає. А ще воно (вибачте, на грубуватому слові!) – двигун, як у пісні. Одним таланить, тому він – полум’яний. Ото такий, що здатний без будь-яких проблем, скільки ноги носять тебе на світі, переганяти кров нашими судинами, капілярами, венами та артеріями і ніколи не нагадувати про себе. А в тих, хто нахапався всіляких серцевих блокад усіх ступенів, мікроінфарктів чи таки інфарктів уповні, як кажуть, без усяких сумнівів, є нагальна потреба берегтися, слухати лікарських порад і їхати до спеціалізованого санаторію. Як мінімум. Це, щоб і далі ноги носили.
Раніше (кажу для молодших, бо старші ще пам’ятають ті часи) можна було навіть пересічному хворому, аби квиток та гроші, дістатися аж до благодатного Кавказу, а тепер, як з’ясувалося, у нашому рідному Ворзелі, Пущі-Водиці чи Білій Церкві, вже не кажучи про сонячний Крим, нічим не згірш, ніж у Єсентуках, Мінеральних водах чи П’ятигорську…
А берегтися і там, і тут треба однаково ретельно. І за будь-якої погоди. Бо таки серце – не жарти. Тому на кожному кроці, уже першої ж миті перебування в санаторії – одне попередження: обережно, хлопці! Жінки, бог милував, – ті більш обачні, то й мороки з ними ніякої. А хлопці… Правда, це тільки так мовиться – хлопці. А насправді вони – такі собі підстаркуваті дядьки, що своє вже більшою мірою відгасали, а тепер – ідуть із ярмарки. Добре, якщо поволеньки. А то ж, буває, й біс у ребро! Тітка Надія лукаво щурить око, потім пильно вдивляється в тебе, чи ти таки розумієш усю суть справи, і веде далі.
Отож, приїдуть, сюди-туди обдивляться, позаписуються на процедури, а там чи ходили чи ні, уже й вечір на поріг. Тут вони всі, як один – давай культурну програму! У нас вона одна на всі часи й санаторії – танці. Під баян чи гармошку. Ми вже тих масовиків-затійників та баяністів-гармоністів тисячі разів попереджаємо: ви ж там, миленькі-любесенькі, не перегинайте палиці – повільненьких мелодій вигравайте, аби ми всіх дорахувалися в спальних кімнатах та наступного сніданку в їдальні. А то підуть стрибати, як ніби вони молоді цапи на луках, і тут же, на танцювальному майданчику чи дорогою до санаторію віддають богові душу. Скільки хочеш було таких випадків!
Ну, з танцями якось налагодили справу… А в решті, що й казати – провал за провалом. Це я про діла сердечні. Не в лікарському розумінні, а про амурний бік справи… Ви розумієте – любовний фронт. О, це пісня! Скільки не говори, як об стінку горохом! Та подивися ж на себе в дзеркало, любуся моя: можна сказати, лікарі з того світу витягли, родина зібрала-напозичалася грошей на дорогу та лікування, привезли тебе, як янгола небесного, в санаторій, попередили, що ніяких хвилювань і тривог, і на тобі: ми по вуха закохані!
Не повірите: прибігає раз у зубний кабінет один дідок і ледь не плаче. Навіть на вечерю відмовився йти, бо в нього, бачте, тріснув зубний протез і вискочив передній зуб. Дірка – тільки роззявить рота! А на вечір уже призначене побачення. Що робити? До кого бігти за підмогою?
У нашої зубнички вже давно закінчилася зміна – жінка зібрала інструменти, хотіла за сумки й додому, та де там! Дідок ні в яку: нікуди не підеш, аж доки зуба не приладнаєш! У нього о дев’ятій вечора, можна сказати, доля вирішується, а тут дірка в зубах! Такий настирний: не вийду, каже, з кабінету, хоч замикай мене тут!
Довелося негайно розшукувати зубного техніка. Що вже вони там робили-клеїли – не розповісти, але рівно за чверть до дев’ятої вечора в нашого сімдесятилітнього Ромео все залаштувалося в роті, і він, повен щастя й радості, вискочив на вулицю. Таки правду кажуть: що мале, що старе… А наступного дня прибіг із пляшкою шампанського, весь розпашілий і усміхнений, заявивши, що все пройшло на вищому рівні, і він збирається поєднатися зі своєю обраницею. Ой, діду-діду!
Тут іще нічого, бо дідусь зустрівся зі своєю ровесницею. Бабця-кульбабка – боже створіння, сива-сива на голові, а така худа – аж наскрізь світиться. Але симпатичненька, інтелігентна. Очі – лагадні-лагідні, хоч до рани прикладай погляд тих очей. Ходять удвох, бесідують. І за руки один одного тримають – кохання!
А інших же тягне на молодших. От де чоловікові непереливки! Забуває про все на світі і… в кущі. Вам сміх, а нам горе! Моя подруга Віра, вона в санаторії працювала паталогоанатомом, ледь не щотижня запрошувала піти з нею оглянути чергового клієнта похоронного бюро «Скорбота», якого виявили в ближньому від санаторію ліску – самітного і без будь-яких ознак життя…
Картина завжди одна й та ж: вражена молодичка, до якої так необачно залицявся наш підопічний із діагнозом інфаркт чи щось у цьому плані, котрий тут же, на її очах, посинів і захолов, зривається бідна з імпровізованого любовного ложа, обтрушуючи з оголених стегон та сідниць соснові голки та іншу всяку всячину, що повпивалася в переповнене нестерпним бажанням тіло, перелакана на смерть прибігає до своєї кімнати в санаторії, спішно пакує речі, водночас розповідаючи сусідці про свою пригоду в лісі, і негайно – на вокзал. На найближчий потяг. Устигнути б і все! Бог із ним – тим лікуванням, викинутими на вітер грошима, аби тільки не дійшло до викриття того, що насправді сталося в лісі, а головне – щоб ніхто не повідомив достеменно на роботу чи, не дай бог, додому її чоловікові…
І того не відає заяча душа, що те, що встигла сказати мимохідь сусідці по кімнаті, стане надбанням усього санаторію ще раніше, ніж вона переступить поріг власної квартири. А вранці всі відвідувачі в їдальні будуть поглядати на два незайняті стільці за осиротілим столом і з розумінням справи, похитуючи головами (одні зі співчуттям, інші – з осудом), жваво обговорювати вечірню подію. Доти, доки не підоспіє нова – не менш вражаюча, але як дві краплі води схожа на попередню. Чимало тих історій закінчувалося не тільки розлученням зраджених отців сімейства з жіночками, що стрибали в санаторну гречку, але й категоричною відмовою дружин потерпілих їхати забирати тіло свого судженого-небіжчика. «Ото хай та, до якої закортіло, і хоронить! – як правило, чув у телефонній слухавці головний лікар санаторію, до якого додзвонювалася вже добре поінформована новоспечена вдова. – Я знати такого не хочу, а не те, що бачити його!» І далі – сльози і стенання: «Як таки так можна?! Ми ж прожили душа в душу ледь не до золотого весілля!» Але чим тут зарадиш – життя…
Тітка Надія переводить подих. Відчувається, що їй шкода, що таке діється на білому світі. Але каже, що й самій діставалося на горіхи. Щоправда, більше від персоналу, аніж хворих. І вже пливе тітка Надія на хвилях спогадів про сякого-такого невропатолога та масажиста Миколу Івановича, якого ніяк не могли витурити з санаторію, хоча нарікань на нього було, хоч греблю гати. Дасть же бог такий талан чоловікові: запрошує пацієнта ніби на масаж, а сам візьме та й відключить відвідувача (звичайно – відвідувачку, бо з орієнтацією в того все було гаразд!) і далі робить із нею, що душа забажає. А душа сорокарічного, вибачте на слові, жеребчика бажала тіла жіночого, вдоволення своєї хіті. Як то воно так було, але людина просипається від навіяного гіпнозу і нічого не пам’ятає.
І при цьому в масажиста все чин-чинарем. Як не намагалася адміністрація санаторію підкопатися під нього – марна справа: Микола Іванович завжди виходив сухим із води. Підіть і доведіть, що там щось не так: людина була на прийомі в класного фахівця, отримала необхідні процедури, почуває себе гарно й легко після сеансу, а що за зачиненими дверима все діялося, так то, щоб не заважали сторонні. А що – вкусили ліктя? Так отож…
І тоді головний лікар санаторію попрохав тітку Надію стати підставним клієнтом Миколи Івановича. Треба ж клятого анциболота якось на чисту воду вивести! Скільки ж можна всяких пересудів чути? А столична гостя щойно приїхала на перевірку. Встигла відрекомендуватися тільки керівництву. Отож, невропатолог нічого не відав про те, що має справу з інспекторкою, і запросив гарненьку жіночку на сеанс. Тим більше, що вона сама поцікавилася тією процедурою… А пан лікар радий старатися: який завгодно зроблю вам масаж – чи локальний, будь ласка, чи усього тіла?
Тітці Надії було тоді тридцять п’ять із невеличким гаком. Струнка. З гривою пишного чорного волося вздовж усієї спини. Очі, як тернова ягідка, пругкі груди нагадували налиту соком данешту серпневої пори – отакенне, як кулак, яблуко, а складенні одна до одної губки виглядали пухленьким рожевим бантиком – погляду не відвести! І Микола Іванович загорівся, як карпатська ватра. Аж іскри сипалися з пожадливих очей.
То одне слово, то інше, то посмішка, то жарт, від якого ще дужче пашить рум’янцем обличчя відвідувачки… І вже сидить собі на стільці посеред кімнати красуня Надія, турбуючись тільки про одне, як би не втратити контролю над собою? А Микола Іванович своєю рукою то голову їй погладить, то торнеться пальцями до шиї, то до плечей, а потім уже й не відомо, до чого встиг доторкнутися, бо нічого того не відчувала його посоловіла, ніби глибокої нічної пори, чарівна підопічна.
Проснулася за мить від страшенного гуркоту довкіл: хлопці із медперсоналу силою вирвали двері з петель масажного кабінету і тієї ж миті опинилися в кімнаті поруч пацієнтки та масажиста. Мабуть, таки поспішили, бо на інспекторці весь одяг був на місці, тільки два верхні ґудзики розтібнуті, але сама вона перебувала, як би точніше сказати, в повній відключці. Бачачи такий поворот подій, Микола Іванович торкнувся знову її шиї, і жінка розплющила очі. А масажист, обурений до краю, напустився на непроханих гостей. Тим нічого не залишалося, як піти присоромленими геть.
Все наче владналося і стихло. Пильність Миколи Івановича була приспана, і він знову взявся за своє. Але одна справа молодиці (хоча хто сказав, що то – богоугодне діло: користатися людською безпорадністю?!), а коли дійшло до п’ятнадцятирічної відвідувачки, тут смаленим запахло. Одвертітися вже ніяк не можна було. І адміністрація наполягла на своєму: або йдеш під суд за статтею про зґвалтування неповнолітньої, або негайно пиши заяву про звільнення за власним бажанням. І Микола Іванович написав заяву…
Потім якось, через кілька років, він стрівся тітці Надії цілком випадково на автовокзалі в Дніпропетровську і знову повернувся до розмови про лікувальний сеанс, який жінка так і не пройшла, але вона відмахнулася від пропозиції: мовляв, усе й без того сеансу гаразд. А сама про себе подумала: ще чого доброго помститься за минуле Микола Іванович і якнайшвидше попрощалася з ним.
Та що там масажист! – відмахується рукою від набридливої мухи тітка Надія. – Ось я вам розповім випадок – помрете від несподіванки. І пішла згадувати про одного пацієнта, що приїхав лікуватися з дружиною та коханкою і поселився з ними в одному номері. Буває ж таке!
Кожна планірка медперсоналу починалася з того, що головний лікар не міг збагнути погіршення стану здоров’я пацієнки з третього кардіологічного корпусу. Перевіряє всі призначення колег – бездоганні. Але факт залишається фактом: жінка приїхала три тижні тому, і що не тиждень – то все гірше себе почуває. Як це? Потім став перепитувати, де і з ким вона поселена? Адміністратор корпусу повідомляє абсолютно впевнено: «Зі своїм законним чоловіком. Сама перевіряла паспорти, коли селила в кімнату». «А хто ще з ними живе?» – цікавиться далі головлікар. «Жінка, з якою вони приїхали разом лікуватися, – спокійнісіньким голосом повідомляє адміністратор корпусу. – А що тут такого – мешкають по-сусідськи в одному райцентрі. Літні люди. З місцями в корпусі сутужно. Я й згодилася поселити їх разом».
Головний лікар негайно запросив до себе дружину того діяча з райцентру. Жінка мовчала, а потім відкрилася: чоловік та його знайома всі ці три тижні спали в одному ліжку. Законна дружина все бачила й чула. І нічого не могла вдіяти. Вона не працює, грошей чоловік не дає, жити нема з чого, а тому повністю залежна від нього – старого кобелини. Вже й забула, коли була з ним в одній постелі. Тепер так серце розболілося, що думала, що не дотягне до кінця курсівки в санаторії.
Наступною зайшла до головного лікаря та сама знайома, з якою розкошував новоявлений утримувач гарему в третьому кардіологічному корпусі. Приємна дамочка. Вся така з себе – нафуфирена, з високим шенйоном на голові, а надухана – на кілометр від неї чути запах. Приємний, не буду брехати. Але щось у ній було таке, що не хотілося довго затримуватися в її компанії, а не те, щоб про щось говорити. І головний лікар, так промовисто подивившись на ту фіфу, сказав, щоб ішла до себе в корпус. Та тільки зітнула плечима: для чого, мовляв, було запрошувати – даремно наряджалася!
А головлікар уже чекав на того, хто заварив усю ту кашу. Зайшов – ви б бачили: та ні на чому оку спинитися! Худеньке, лисе, смалить цигарку за цигаркою і не знає, де діти очі. Мовчить, що б не запитував лікар. А той закінчив своє обурення короткою вимогою: «Щоб сьогодні ж ноги твоєї тут не було!» Чоловічок увібрав довгу худу шию в плечі і позадкував до дверей. За годину-другу йшов із чемоданом, а за ним бігла коханка і ледь-ледь пересталяла ноги дружина, ніяк не встигаючи слідом за ними обома. Хто-зна, чи хоч доїхала додому… Але, бачите, ні та, ні та не захотіла залишитися без свого супутника до кінця курсу лікування.
Тітка Надія розповідає, а сама вештається своєю затишною кухнею. Від холодильника до плити. І все в неї грає під руками. Он дістала з холодильника добрий шмат сиру, підсолила його, вбила в склянку яйце, всипавши туди цукру та ваніліну. З нижньої шафи випірнув міксер, і все, що було в склянці, тітка ретельно розмішала. Потім сипнула до сиру кілька ложок манної крупи. В іншій склянці запарювалися родзинки. Злила воду і додала їх до сиру. Перемішала все і виклала ту масу на сковороду, змазану до цього маслом та посипану паніровочними сухарями. Верх змастила кількома ложками сметани і поставила сковорідку в духовку. Хай печеться. А на столі вже заварюється чай. До нього потрапляє меліса. І м’ятний запах приємно лоскоче ніздрі.
Ще хвилин двадцять потому тітка показує фотоальбом, де зафіксовані її санаторні будні, весело коментує чорно-білі та кольорові світлини, а потім дістає з духовки запіканку і ставить на стіл – прямо в сковорідці. І все змішується – запах чаю з мелісою з запахом запіканки. А щоб ми знали, господиня пояснює, що під запіканкою в нас мають на увазі дві речі – горілку, заправлену прянощами і витриману деякий час у гарячій печі. А ще – страву, котру готують саме таким способом, як вона зараз – запіканням у духовці.
Ми п’ємо чай і куштуємо запіканку, а тітка Надія зізнається, що чула рецепт її в дуже відомої і шанованої дикторки радіо. Нам нічого не залишається, як визнати – запіканка вийшла дуже смачна: за вуха не відірвеш. І чай теж на славу.
Тітка ділить навпіл решту запіканки і говорить, що то для дівчат із бухгалтерії. Вона відкладає її на тарілку, а сама вже спогадами десь на роботі. Як зазвичай, завтра зранку з дівчатами питиме каву. А ті додадуть до ароматного напою дві чи три ложки миколаївського бальзаму, котрий називається «Південний Буг». Від річки, яка тече там, на Миколаївщині. Здається: той бальзам ввібрав усі природні запахи благодатного краю. Скуштуєш його – і не болить тобі ні голова, ні серце. Ні в кого. Навпаки – робиться приємно й гарно на душі. А я тут їм і своєї запіканки – призволятеся, мовляв.
Дівчатам добре. І мені – приємно. Під’їмо гуртом та й до справ: вони до своїх цифр та звітів, а я до відер і віників. Та й дах уже треба ремонтувати, бо через тиждень-другий – дощі підуть. Такий санаторій буде з дірявим дахом – ніякою кардіологією не зарадиш! А нам же треба підвищувати кваліфікацію. Учити людей. А якже? Це не те, що я вам баляндраси про моїх санаторних сердечників. Тут штука – серйозна.
Тітка Надія дивиться на нас і вдоволено всміхається. Наговорилася вволю. А ми наїлися від пупа. Так і недільний вечір добіг кінця. З баляндрасами та запіканкою з чаєм. У доброї тітки Надії.

Іван ЛЕВЧЕНКО, першодрук.
26-27 серпня 2005 року.