Олександр ВИЖЕНКО
БАЙКИ ЗАПОРОЗЬКІ

«Але запитай хоч худобу — і навчить тебе, і птаство небесне — й тобі розповість.
Або говори до землі — й вона навчить тебе, і розповідять тобі риби морські».
Йов 12:7,8

ВІТАЛЬНЕ СЛОВО БАЙКАРЯ

У другій половині ХVIII століття побачила світ збірка Григорія Савича Сковороди «Байки Харківські», яка складалася з 30-ти оригінальних байок.

Усі байки благогласник-байкар Старчик (так з любов’ю називали в народі Сковороду — Старчик) проспівав своєю флейтою, ім’я якій — АНАЛОГІЯ!

Сковорода визначив байку як «мудру іграшку», що в собі ховає «силу». Ця розумна штука «зверху ніщо, але в середині щось, ззовні неправда, але в середині істина… картинка, зверху смішна, але всередині благоліпна». Звертаючись до свого приятеля з листом, що супроводжував байки, він писав: «Цей потішний i фігурний рід писань був найкращий для стародавніх мудреців. Лавр i взимку зеленіє. Так мудрі i в забавках розумні, i в брехні правдиві».

Лине час, впевнено спирається на крило прогрес, змінюються уподобання і моральні орієнтири людства, а от мова передачі особистих відкриттів на ниві внутрішнього світу людини, де, як каже Ісус, переховується Царство Боже, лишається незмінною. Цю мову ми можемо почути лише в сузір’ях притч, парабол, байок, символів, знаків, фігур…
Дякувати блаженному Богу! У своїй філософській скарбниці маю і я чимало живих грайливих алегоричних вогників — байок, які зберігають таємниці моїх сердечних відкриттів, а ще вони здатні при кожному новому читанні оновлюватися, наводити на нові роздуми, сприяти бажанню, відкинувши все несуттєве, і самому податися у внутрішню мандрівку.

У збірці «Байки Запорозькі» я також подаю тридцять байок, як то було зібрано моїм великим попередником.

А з цим, якщо, звісно, в Україні ще не перевелися цікаві люди — байкарі, то й їм пропоную спробувати сплітати байки у віночки українського глузду. Щоб кожен край мав збірку своїх байок. Полтавщина і Слобожанщина, Полісся і Поділля. Сіверщина і Галичина, Буковина і Степ, Волинь і Донбас… Це було б надзвичайно прекрасно! Неповторно яскрава, мудра і натхненна Україна байок.

А втім… приймайте, любі мої одномовці, «Байки Запорозькі» від задивленого казкаря Санька. Себе я ще відрекомендовую так: Старанний Садівник Сердечного Саду. Напивайтеся серцем смаковитих оповідок. Сто разів запевняю, як запевняв свого приятеля Григорій Савич: «Не мої це думки, не я їх вигадав, бо Істина безначальна. Але люблю — з тим i мої, люби — i будуть твої». Тож полюбіть їх — миттю стануть вашими.

Будьмо ж здорові! Хай Пан-Бог дарує всім нам Свої блага: земні і небесні! І ще… Хай вам за коханням жити буде ніколи!

1. ЧАЙКА І ЧЕРЕПАХА

Чайка на ім’я Танадан — великий експериментатор у сфері польотів.
Якось, відчувши втому, Танадан сів на камінь біля води. Так сталося, що саме в той час поблизу каменя лежала, трохи приплющив очі, річкова черепаха на ім’я Щиродар.
Між ними відбувся діалог.

Танадан. Здрастуй, Черепахо!
Щиродар. Здрастуй, Чайко!
Танадан. Ах, якби ти знав, яка важлива подія сталася сьогодні в моєму житті!
Щиродар. Яка саме?
Танадан. Після довгих тренувань мені вдалося зробити баготовиткову бочку й віраж.
Щиродар. Поздоровляю.
Танадан (піднявши голову вгору). Завтра постараюсь опанувати перевернутий штопор і мертву петлю.
Щиродар. Бажаю успіху.
Танадан (зі співчуттям). Боже мій, Черепахо! Якби-то ти знав, яке це щастя — літати! Ніякі слова не здатні передати відчуття польоту. І мені залишається лише посвічувати тобі. Нічого не вдієш, так уже повелося: народжений повзати — літати не може!
Щиродар (похитавши головою). Ти ще дуже молодий, мій друже. Ти ще багато чого не знаєш.
Танадан. Наприклад?
Щиродар. Ти не володієш знанням того, що немає в піднебесній істоти, якій не дано літати!
Танадан (вельми здивовано). Я правильно зрозумів твій натяк? Ти також умієш літати?
Щиродар. Мій дім — небо.
Танадан (навіть підскочив від сміху). Ох, тримайте мене! Ох, не можу!
Щиродар. Що я сказав смішного?
Танадан (саркастично). Покажи мені скоріше свій літ! Політаймо разом!
Щиродар. А що я казав? Твоє знання про життя таке мале, як жаб’яча ікринка. Так знай же: моє небо і мій політ очима не угледиш. Між моїм небом і небом, котре славиш ти, є лише маленька різниця. Безліч зірок ти бачиш на нічній ковдрі, а в моїй душі їх на одну більше! Тільки й того.
Танадан (трохи навіть сердито). Слухай, Черепахо, не розказуй мені казок. Я не дурень і теж пробував заглядати вглиб себе, але — на жаль! — не побачив ні неба, ні зірок — суцільна темрява.
Щиродар. Для того, щоб побачити внутрішнє небо, треба багато сил, терпіння й незмінної наполегливості.
Танадан. Мені досить і одного неба.
Щиродар. Твоє право. (Трохи помовчав.) А ось Орел, мій учень, так не вважає.
Танадан. Орел твій учень?
Щиродар. Чому ти дивуєшся? Орел вчиться у мене внутрішній мандрівці і за це дарує мені насолоду польотів. О, яке то диво — політ з Орлом; коли він бере тебе у свої цупкі лапи й злітає вгору: вище, вище, вище… Ми піднімаємося так високо, що всі об’єкти на землі втрачають свої обриси; птахи в польоті нагадують маленьких комашок. Дуже подобається мені, коли Орел на шаленій висоті розпростує крила, повертається головою до вітру і завмирає… довге ширяння в повітрі подібне до того почуття, котре я відчуваю під час заглиблення у внутрішнє небо, коли не вистачає зору, щоб охопити безмежну синяву. Висота є висота. Ти, напевне, знаєш прислів’я «Чим вище літаєш, тим далі бачиш»?
Танадан (стислим голосом). Знаю.
Щиродар. Та у найбільшому захваті я перебуваю, коли Орел складає крила і пірнає, набираючи швидкість, у стрімчасте піке. Швидкість неймовірна! У вухах стоїть свист, але серце… серце у ці миттєвості співає гімн силі й красі. (Пауза.) Лише біля самої землі він робить плавний переворот, частими змахами криль гасить швидкість і обережно опускає мене у воду.
Танадан (шалено). Я не вірю тобі! Ти брешеш!
Щиродар. Навіщо ж так гарячкувати, серденько? Якщо через три години ти знову опинишся тут, то зможеш на власні очі переконатися у правдивості моїх слів.
Танадан (намагаючись приборкати хвилювання). Хай так. Хай це буде правдою. Але знай, що орли — зрадливі птахи. Я чув… орел входить у довіру до черепахи тільки для того, щоб одного разу скинути її з височини на каменисте дно провалля. При зіткненні з гострою каменюкою панцир розколюється, і пернатому хижакові вже ніщо не заважає поласувати черепашачим м’ясом. Ти не боїшся, що твоя дружба з Орлом призведе саме до такого фіналу?
Щиродар (аніскілечки не засмутившись). Ні, не боюсь. За довге життя я розібрався з усім, що мені належало зробити, і тепер я чекаю Смерть як жадану гостю. Але якщо ти навіть маєш рацію, якщо Орел вчинить зі мною так, як ти сказав, — хай. Я проспіваю йому многая літа. Адже тоді я полечу, а не поповзу на зустріч зі Смертю! Про більше годі й мріяти.
Після такої відповіді у Чайки на ім’я Танадан з’явилося раптом нестримне бажання щезнути, розчинитися, провалитися крізь землю — що завгодно, аби лише чимскоріше розстатися зі своїм співбесідником.
Кинувши коротке «будь!», він полетів, давши собі обіцянку більше ніколи не зустрічатися з Черепахою. Але стара мудра черепаха на ім’я Щиродар знав, що дуже скоро він прилетить, і буде прилітати ще й ще, щоб брати у нього уроки внутрішнього лету.

 

2. ЧИТАНКОВА МУДРІСТЬ

Як вітер грає листям у саду, так слова-листочки цієї байки весело витанцьовують, щоб розповісти цікавому про важливість і радість проживання кожної дарованої Небесами миті.
Рибалка сіткою виловив якось у морі уламок античної амфори, на котрому було викарбовано напис давньогрецькою мовою. Оскільки у місті, де мешкав рибалка, не знайшлося драгомана, який би розтлумачив йому зміст напису, він подався до Києва.
Пошуки мовознавця тривали недовго. Літній мудрець прийняв візитера, роздивився глиняну знахідку, запитав, у чому полягає його проблема.
Рибалка сказав:
— Старі речі — цінні речі. Вони є свідками сивої давнини, коли мудрість панувала на всій землі, і зокрема в Елладі. Кортить мені дізнатися, що написано на черепкові, можливо, тоді б я став обізнанішим, мудрішим?
Тлумач сказав:
— Я можу задовольнити ваш інтерес. Тож слухайте:

«Ми загрузли в проблемах і не знаємо, що робити. Ми шукаємо винуватця всіх наших бід».

Потому він запитав цікавого:
— Чи стала для вас ця інформація черговою сходинкою до храму мудрості?
— Ой, ні.
— Ото ж бо. Віками в різник куточках землі люди читають святі письмена. Я доволі багато подорожував світами, але глузд, лад стрічав дуже й дуже рідко. Так, віддавна то тут, то там час від часу з’являються здраводуми, але ж мудрість їхня, нетлінна мудрість — процвітає на древі власних об’явлень. Священні книги — мудрі книги, всі вони сповіщають про солодкість і цілющість життєвого меду. Тільки цього замало. Адже справжній смак переховується в щирому повнокровному житті.

 

3. І МУХАМ ПОТРІБЕН МУДРЕЦЬ

Під одним дахом справляли одразу два весілля. Але про це знали не всі. Одні знали, що гуляють одне весілля, а інші — що два. Ви спитаєте: як це? Розкажу…
Без сумніву, грають весілля люди. Грають широко, розкішно, гучно, бучно, як це полюбляють робити хлібосольні українці. Та їм і на розум не спадає, що цей самий дім для свого весілля обрали мухи. А що! Світлиця простора, сяйна, від смачних ароматних наїдків — стіл ломиться.
От тільки… люди якісь негостинні, навіть злі; самі їдять, п’ють, роблять все це з апетитом, а мух відганяють. Декотрі (справжнісінькі ненажери) влаштували на мух справжнісінькі лови; переслідують, намагаючись прибити.
Забившись у темний куток, комахи почали радитися: що його робити? Хтось пропонував, поки не пізно, залишити дім; хтось радив заховатися і чекати темряви. Раптом батько жениха, нервово потираючи передніми лапками, вигукнув:
— Звернімося за порадою до мушиного мудреця Цецерона!
— А де нам його шукати? — спитала матір нареченої.
— Де, де! В облюбованому ним свинарнику; він там або проводить медитацію, або вчить свиней, як перебувати в нескінченному блаженстві. Чекайте на мене тут і не показуйте носа. Я миттю.
Невдовзі батько жениха повернувся. По його сяючих очах всі зрозуміли, що він літав не марно.
— Весіллю бути! — сказав він, як зазвичай потираючи лапка об лапку: — Цецерон дав гідну пораду! Вона проста, як усе геніальне. Ось-ось люди, відбувши перший стіл, підуть танцювати. І тоді настане час нам зібратися за столом, щоб посмакувати ласощами і поздоровити молодят з першим днем їхнього спільного життя. Люди до столу — ми танцювати. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — радісно загукали всі.
— Цецерон сказав, що після третього столу людям взагалі буде вже не до нас. Гуляй, мушина душа!
Порада Цецерона стала в нагоді комахам. Для жениха і нареченої, для всіх запрошених на весілля мух цей день сповнився незабутньої насолоди.

 

4. ЛИСИЦЯ-ПОРАДНИЦЯ

Ця байка — маленька пташка у садочку вашої свідомості. Вона залишатиметься з вами, доки ви будете спостерігати її лет.
Одному Кібцю стрілою ушкодило крило, він втратив можливість літати.
Стрілася йому Лисиця.
— Шкода мені тебе, Кобче-молодче, — сказала руда.
— Біда, Лисичко! — зітхнув Кібець. — Одлітався. Втративши небо — втратив усе. Ех-хе. Кінець життю, кінець та й квит.
— А може й ні, можливо — це тільки початок чогось нового?
— Земля — стихія не моя. Без крил я — ніщо.
— Де твоя мужність, Кобче, де сила-воля? — з піднесенням мовила Лисиця. — Зроби так, щоб земля стала твоєю стихією, полем твоїх нових досягнень!
— Нарадь.
— На твоєму місці я б перекинулася, скажімо, на вовка. Бігав би собі лісами, степами і полював на зайців та іншу звірину.
— Лисичко, ти — диво! — зрадів Кібець. — Я неодмінно скористаюся твоєю порадою! Скажи ж, як мені перетворитися на сірого зубаня?
— Цього я не знаю, — сказала Лисиця. — Такі дрібниці мене не цікавлять. Моє завдання — дарувати ідеї.

Сила:

Хто стрівся з бідою,
В порадах не знайде спокою.
Є радники, як порожня кишеня;
Руку застромиш, помацаєш,
А нічого не візьмеш у жменю.

 

5. ВОРОНА І ЛИСИЦЯ

Без коня дорога далека, без байки прісне життя.
Чи є хоч одна душа на білому світі, яку б не обдурила лисиця? Певне — немає. А щоб лисицю одурити? Теж, мабуть… Хоча — стривайте. Одного разу це вдалося зробити Вороні. Ось як воно було.
Дивиться якось Ворона — від хутора до лісу біжить Лисиця, і несе вона в зубах не курку, не півня, як це бувало щоранку, а — золотого годинника на срібному ланцюжкові. «Десь, мабуть, знайшла», — подумала Ворона. І забажалося їй відібрати той годинник у хитрунки.
Ворона швиденько розшукала Вовка і каже йому:
— Вовчику, Вовчику, скільки ще буде Лисиця тримати тебе за дурня?
— А хіба що?
— Твоя кумася весь час ходить по лісі, і, глузуючи з твоєї довірливості, розповідає усім, як вона тебе дурить. Ось і зараз вона приготувала для тебе нову штуку.
— Яку саме?
— Вона вирішила прикинутися покусаною хутірськими собаками й лягти на твоїй дорозі…
— Ну й що з того? — перебив Вовк Ворону.
— Що, що? Побачивши тебе, Лисиця заскиглить, пожаліється тобі на свій нестерпний біль, ти її, звичайно, пожалієш, і віднесеш аж до її нори. А вона, жива й здорова, буде сидіти на твоїй спині й примовлятиме: «Якщо кум бовдур, то й коня не треба».
— Правду кажеш? — спитав Вовк.
— Та щоб моє пір’я побіліло, як крейда, коли брешу.
— Гаразд. Ось вона мені попадеться…
Тільки Ворона вже не слухала його. Вона мерщій полетіла, розшукала Лисицю, сіла на гілку й мовить до неї:
— Лисичко, Лисичко, яка чарівна у тебе річ.
— Ще б пак, — мовила Лисиця.
— Тільки не буде в тебе від неї щастя.
— Чому?
— Бо сірий Вовчисько вже знає про твою знахідку і не дасть тобі життя, поки не відбере дзиґарик.
— От горе. Що ж його робити?
— Зроби ось що, — почала навчати Ворона. — Давай свого годинника мені, я його гарненько сховаю, а ти лягай серед дороги й прикинься що тебе покусали собаки. Вовк скаже: «Віддай мені, що знайшла», а ти йому: «Мене, Вовчику, хутірські собаки покусали, вони в мене мою знахідку й відібрали. У них і проси». Вовк, спіймавши облизня, піде своєю дорогою, я віддам тобі часомір, і ти тихцем хащами дістанешся своєї нори.
Так Лисиця й зробила. Аж тут Вовк. Побачив він Лисицю, що лежить серед дороги, кинувся прожогом на неї, вхопив іклами за горлянку й метеляв її на всі боки, аж доки не задавив...
Чи так воно співпало з цим випадком, я вам їй-бо сказати точно не можу, але саме з того часу Ворону почали величати мудрою…

 

6. ЛИСИЦЯ І МИША

Казка мовиться, як хліб їсться.
Старий лис на прізвисько Кіс прийшов якось до миші на ім’я Біш, застогнав і слабким голосом почав кликати:
— Брате Біше! Брате Біше!
Дивиться сірий — поруч з ніркою лежить лис, худющий — тільки шкура та кістки, зморений, ледь живий.
— Не радий я тебе бачити, брат Кіс. Чи на добро ти мене зовеш?
— Прийшов попрощатися.
— А хіба що? Перебираєшся в інші краї?
— Якби ж то… Між літечком красним і зимою білою бігав я довго, бадьоро і сміло. А тепер помираю я, брате Біше. Тому й прийшов попрощатися. Адже не побачимося більше.
— Ото пак! Захворів?
— Смертельно. Вже забув ті часи, коли у мене ребра були жиром вкриті.
— Що ж, прощавай, брат Кіс.
Раптом не втримався лис, присів на свій хвіст, заплакав:
— Грішний я, брате Біше! Ой, грішний! Прагне душа моя спокути.
— І покайся.
— Оце, думаю собі: прийду після смерті на суд Божий, за всі гріхи свої дам відповідь.
— Даси відповідь.
— У всіх гріхах покаюся, а в одному — не можу.
— Це чому?
— Страшний гріх — духу не вистачить сказати.
— Тобі вирішувати.
— Я тут помислив…
— А що? А що?
— Вирішив просити тебе вчинити мою останню волю і…
Біш його перебив:
— Бува, не хитрість яку придумав, брат Кіс? Ти в’юнкий, підступний. Всі звірі так тебе і кличуть — Сто хитрощів.
— Яка там хитрість! У мене до тебе душевне прохання. Навіщо мені тебе ображати?
— Гаразд, кажи, яке прохання, — погодився Біш.
І Кіс сказав:
— Коли ти помреш…
— Що-о-о?!! — хотів, було, збуритися Біш, але лис його заспокоїв:
— Хай Пан-Бог множить твої дні! Може бути, я один в цілому світі, хто бажає тобі довгого, щасливого життя. Я можу продовжити?
— Продовжуй.
— Так ось… слізно, всім серцем тебе благаю: коли ти помреш — виконай одне моє прохання.
— Яке?
— Розкажи про мій гріх Милостивому.
— Про який гріх?
— Ну, про той, про котрий я не зможу.
— Звідки я знаю, який твій гріх?
— Я записав свій гріх на клаптику паперу, візьми його, прочитай і спали.
— Де він?
— Я прив’язав його до кінчика хвоста, щоб ти не сумнівався в моїй щирості, і не боявся мене.
Біш запитав:
— Слухай, брат Кіс, а чому ти звернувся з цим проханням до мене, а не до когось іншого? Адже у тебе чимало друзів: вовк, ведмідь…
Кіс знову заплакав:
— Всі зрадили, як довідались, що я хворий, всі забули мене, слова не мовлять, зась.
Довго мовчав Біш, видно розмірковував, потім сказав:
— Так і бути, брат Кіс, дам відповідь за твій гріх. Давай цидулку.
Плавким рухом хвоста Кіс підніс до самої нірки миші згорнутий папірець, а сам відвернувся.
Переборюючи страх, Біш висунувся з нірки, хвіст — від нього; Біш за ним, хвіст — від нього; Біш за ним… Так захопився, що не помітив, як опинився він в цупких лапах лиса.
Усміхнувся Кіс у вуса, лизнув Біша, сказав єхидно:
— Так і бути, брат Біш, і за останній свій гріх молитиму в Бога прощення.
Сила: Так буває: лукавець, щоб приховати свою підступність, убирається в одяг немочі й скніння, ходить з понурим лицем. Викликавши у жертви жаль і співчуття (немає гріха страшніше, як грати на благородстві людей!), він скористається першою ліпшою можливістю, щоб сподіяти зло.

 

7. ОРЕЛ І МУРАШ

Байка — дбайка, кмітливому помагайка.
Якось Орел зустрів Мураху, що тяг до мурашника втричі більшу од себе стеблину, і запропонував йому:
— Давай побратаємось.
— Еге! — трохи не крякнув від несподіванки Мурах і випустив з лапок стеблину. — Чому саме зі мною? — запитав. — Чи ти забув: орел орла плодить, а мураш мураша родить. Яка я тобі рівня? Ти цар птахів, найліпше літаєш, далеко бачиш, а хочеш побрататися зі мною — чорною маковою зерниною в океані степу? Чи ти, може, глузуєш наді мною?
— Та зрозумій же мене! — палко мовив Орел. — Між тобою і мною немає ніякої різниці. То птахи вбачають у мені свого царя, а люди малюють мене на своїх гербах і військових клейнодах. Але — то їхні очі! Повір мені, я нічим не більший за тебе. Я всього лише чорна макова зернина в океані неба.
Ця промова дійшла до серця Мураха, і вони побраталися. З тих пір Орел кожного дня прилітає до нього, Мурах по дзьобу забирається на його голову, і вони злітають удвох, і годинами кружляють в неосяжній височині — дві чорні макові зернини в океані буття.

 

8. ОРЛИ ТА МУХИ

Гарне тісто — гарний хліб, гарна байка — добрий день.
Злетілися якось мухи на раду. А тут — сорока; сіла між ними й каже:
— Була я оце на зібранні орлів і чула, як один із них свідчив: «Ми — орли, — сказав, — не ловимо мух». Тому літайте спокійно. Хоч вам не треба боятися цих страшних птахів.
Тут найстарша муха й відказує сороці:
— Ти, — каже, — якщо ще раз завітаєш до орлів, то передай їм, хай і вони нас не бояться. Бо й мухи орлів не ловлять.

9. ГОРОБЕЦЬ І ОРЕЛ

Весна красна квітами, казкар — оповідками.
Горобець, озброєний шаблею, сказав раз Орлові:
— Смій лише залетіти у моє володіння, і я відітну тобі голову.
На що Орел відповів:
— Спробуй досягти моїх володінь, і я зроблю тебе орлом.

 

10. КАЗКИ СТАРОГО ОРЛА

Коли старий орел втрачає сили і більше не може полювати, він збирає птахів і розповідає їм казку про Вічного Птаха, який кожного ранку розкидає золоті зерна на верхівці гори, де він мешкає. «Хто вживає ті зерна, ? каже орел, ? той отримує вічне життя». Потому орел вказує птахам дорогу до свого притулку. Таким чином він забезпечує собі ситу старість.

 

11 . МИША-ГОСПОДИНЯ

Байка — немов чарівливе світло повного Місяця, говорить про близьке й далеке, мале й велике, явне і утаєне. Тому, хто ввійде у суть цієї притчі, всміхнеться Місяць.
Байка ця про сіру мишку — праправнучку знаменитої миші, яка своїм хвостиком зачепила яйце, від чого воно столом покотилося, впало та й розбилося.
Нашій героїні не давала спокою руда кішка; поганяє було мишу, ледь-ледь не вхопить, а потім господинею по хаті ходить або ляже коло її нірки, жмуриться та воркоче. Розумій: чує кішка, де є мишка. Від того сіреньку гіркота гризе й спокою не дає.
«От якби мати владу над кішкою, — міркувала собі миша, — я б тоді так само господинею по хаті ходила, що б хотіла, те й робила. Як би мені її підкорити?»
Помітила якось миша, що кішка дуже боїться кудлатого пса. Тільки той голосно загавкає — кішка навтьоки. І спало нашій миші на думку спробувати пеську мову опанувати, тобто навчитися гавкати. Збіса тямуща, цілі дні проводячи поблизу собачої будки, вона дуже швидко оволоділа мистецтвом гавкання.
І настав той день, коли миша мала випробувати свою планиду; як кажуть, або пан, або пропав.
Тільки-но кішка увійшла у хату — миша на неї: «гав! гав! гав!» Руда спочатку вигнулася дугою, зашипіла гадюкою, а потім — хаміль-хаміль — й утекла. А що: побили кішку мишині слізки! Побили!
З того дня вже ніхто не заважав миші нишпорити по хаті та збирати крихти зі столу.
Узялася вона тоді думати, як їй приборкати собаку, адже той кудлай тримав у страху всіх мешканців двору. Знала вона, що пес беззаперечно слухається лише одну істоту — бабу Ґандзю. Лютий і гавкучий, він ставав смирнішим за овечку, коли баба, пораючись у дворі, гукала на нього: «Ось цить, Сірко! Зникни з очей!» — і слухняно ховався у будку.
Спостережливий і вдумливий слухачу, ти вже зрозумів: щоб приборкати Сірка, миші було вкрай необхідно перейняти людську мову, ще й навчитися говорити голосом баби Ґандзі. І їй це вдалося!
Почувши від миші (яка говорила ну точнісінько як стара бабуся) погрозливе: «Ось цить, Сірко! Зникни з очей!» — пес, підібравши хвоста, позадкував і заховався у будці.
Перемоги — річ п’янка; вони ? головний поштовх до нових пригод і випробувань. Тож виявилося, що приборкати кішку й собаку для нашої миші було замало. Їй забажалося підкорити ще й бабу.
Миша знала, що старенька найбільше боїться свого діда Свирида. Варто дідові було гримнути: «Мовчи, бабо! Бо поб’ю», як вона миттю замовкала і йшла до хатини, щоб там наодинці тихенько поплакати і таким чином заспокоїтись від несправедливої образи.
Хрипкуватий голос діда Свирида дався миші напрочуд легко. Погрозливе «Мовчи, бабо! Та мерщій накривай на стіл, буду вечеряти» ? подіяло на Ґандзю бездоганно.
Щоб стати повноправною господинею, миші лишилося застрашити діда Свирида. Підслухавши дідусеву вечірню молитву, сіренька зрозуміла, що той дуже боїться смерті.
«Як є страх — буде діло» — подумала миша. Тільки-но дід улігся, вона скочила на подушку та як заверещить: «Я — твоя смерть, діду! Ходімо зі мною».
Переляканий дід забубонів-заблагав:
— Не бери мене! Дай ще пожити!
— А що ти мені за це даси?
— Усе, що маю — твоє.
— Добре, — сказала миша. — Дам тобі пожити. Моя умова: спати я буду на твоїй подушці, сидітиму поруч з тобою за обіднім столом, їстиму, звичайно, все те, що ти їси.
— Згода, — сказав дід.
Отже, для миші настали золоті часи: поїв — поспи, поспав — починай їсти.
Тут варто нагадати народне прислів’я: час спливає, все минає. Суть цього вислову затямили люди ще за часів мудрого Соломона. Словом…
Одного ясного дня, гарненько поспавши, миша вчергове відчула голод. Скочила вона на стіл, щоб поласувати сальцем, а там… перед шматком сала — ба! — сидить, мурличе і облизується чорний кіт.
Наша миша аніскілечки не злякалася незваного гостя. Чи їй боятися котів! «Зараз, — думає собі, — загавкаю, він і втече».
Вискалилася миша якнайгрізніше і ну гавкати на котурая. А той — ані руш.
Вона знову: «Гав! гав! гав!..» — кіт сидить.
Вона знову: «Гав! гав! гав!..» — марно.
«Що воно таке?»
Миша тоді голосом баби і каже:
— Ти зі мною в іграшки гратися здумав? — той мовчить; вона тоді голосом діда Свирида люто загримала: — Коте, коте, утікай, а то візьму за вухо та кину через пліт! — той мовчить; вона тоді перейшла на голосові модуляції, за допомогою котрих лякала діда смертю: — «Я — твоя смерть, коте! Ходімо зі мною».
Аж тут заговорив кіт.
— Ходімо, — сказав він, вхопив мишу зубами за шию і скочив зі столу…

Сила: у везунчика грай, але відай, де край.

 

12. ЦАР-СТОНОГ І ГАДЮЧА ЦАРИЦЯ

Життя тече, мов річка, а човник у ній байка, весельце — мудре слівце.
Вичитали якось гадючі мудреці в старих писаннях про те, що багатоніжка не якийсь там черв’ячок, а представник древнього царського зміїного роду.
Коли про це довідалася Гадюча Цариця, то й забажалося їй познайомитись зі своїм родичем.
За годину Цар-Стоніг вже стояв перед нею.
— Чи знаєте ви, добродію, — спитала Гадюча Цариця, — навіщо вас сюди кликано?
— Ні, — перелякано мовив той.
— Мої мудреці відшукали у святій книзі (в яку я беззаперечно вірю), що багатоноги — дуже древнє плем’я і що походить воно від царського гадючого роду. Чи знали ви про це?
— Ні…
— Чесно кажучи, я не бачу між нами — гадюками й вами — мокрицями великої схожості, та все ж відчуваю, що таки гадючу їдь ви в собі маєте. А раз так, дозвольте вас запитати: чи згодні ви, багатоніжки, приєднатися, як рівня, до великої сім’ї гадів та інших плазунів?
— Це велика честь для нас! — затьохкав соловейком Цар-Стоніг. Радість і гордість за себе і своє плем’я переповнювали його серце. — Ми згодні! Хай живе і панує правда родових гадючих джерел!…
— За це треба випити.
— Неодмінно!!..
Випили. Пом’якшали. Щедротам Гадючої Цариці не було кінця. Вона подарувала Стоногові величезний замок, скриню з грошима і надала йому титул «Гадючий Цар-Стоніг».
У свою чергу і Цареві-Стоногу забажалося зробити Гадючій Цариці якийсь подарунок, але у нього нічого із собою не було, то й вирішив він подарувати їй п’ятдесят пар своїх срібних черевиків із золотими застібками.
— Навіщо мені твої черевики?! — засичала на нього гадюка. — Хіба ти не знаєш, що у змій немає ніг? Яким чином ти мене взути зібрався?
Побачив Цар-Стоніг, що вскочив у халепу, почав відбріхуватися:
— Мій дарунок… річ суто символічна. Та невже ж я сліпий, щоб не бачити, що у вас немає ніг! Прийміть мої черевики на згадку про цей урочистий історичний день.
— Ну, то добре.
— Чи дасте нам, багатоніжкам, якусь науку, чи то закон?
— У гадюк нема іншої науки, ніж кусати, — сказала цариця. — Затям це на все життя.
— Авжеж, затямлю. То можу я йти, щоб оголосити всім мокрицям радісну новину?
— Іди.
І той пішов. Іде дорогою, а про себе думає: «Які ж то ми родичі гадюкам, коли вони ніг не мають? Треба щось спішно робити…» І вирішив він усі ноги собі повідкушувати і всім підлеглим своїм наказав те зробити.
Через це рідко де можна тепер зустріти багатоніжку. Та й гадюк чомусь не побільшало.

Сила. Насіння розуму плодюче: що не від Бога — більш живуче.

 

13. ЗВІРИНИЙ МАСКАРАД

Ось розстелю я серце, мов скатертину, розповім вам цікаву байку на духовну споживу.
Одного разу на якесь свято лісові звірі вирішили влаштувати маскарад. Кожен звір одягнув шкуру когось іншого: осел убрався у шкуру лева, лисиця — у шкуру вовка, вепр — у шкуру ведмедя... Навіть лев (для сміху) у цей день нап’ялив шкуру віслюка. Лише зайцеві не дісталося ніякої шкури, так і лишився сірим та вухастим.
І от у розпал свята, коли по всьому лісі лунав веселий сміх, серед звірів з’явилися раптом сім хибних відьмаків. Вони поробили звірям таке, що шкури, в які вони повбиралися для маскараду, навіки приросли до їхніх м’язів.
З часом запанувала в тому лісу брехня, бо позабували звірі свою справжню вдачу. Тільки заєць лишився зайцем. Щоправда, взимку шкура на ньому була біла, мов сніг, а влітку проступала сіра. Але ж натура… натура його була незмінною. І хай так.

Сила. Заєць хоча й полохливий, зате правдивий.

 

14. ОСЕЛ-ВИНОРОБ

Влучна байка не буває довгою.
Осел забажав стати виноробом. Прийшов він до гуральні та й каже майстрові: «Візьміть мене до себе учнем. Хочу, як і ви, робити міцне ароматне питво».
Винник задовольнив його прохання.
Одначе того самого дня Осел кілька разів прикладався до дармового вина і врешті-решт обпився.
І на другий, і на третій день повторилось те саме.
Майстер і каже Ослові: «Так ти ніколи не станеш винарем. Наша справаробити вино, а споживають його інші». На що Осел відповів: «Я вирішив змінити професію. Адже тобі потрібен і дегустатор».

 

15. ВИГРАТИ СПІР

Сперечалася жаба з рибою, хто довше у воді просидить.
Підіть вечірньої пори до ставка, і ви почуєте кумкання: «Я! Це я виграла спір!»

 

16. ПІВЕНЬ І ЗОЗУЛЯ

Без доброї бесіди — як без душі. То ж слухайте баєчку, люди хороші.
Зустрів якось Півень Зозулю та й каже їй:
— Твій спів, Зозуленько, і мій — майже схожі. Ти співаєш «ку-ку, ку-ку…», а я — «ку-ку, рі-ку».
— І що?
— Чому ж тоді тебе називають пророчицею, а мене лише будителем світу?
На що Зозуля відповіла:
— Будити і пророкувати, Півнику, — одне й те саме. Я свідчу своїм «ку-ку, ку-ку»: життя коротке, не баріться; поспішайте шукати ладу! А ти своїм «ку-ку, рі-ку» — закликаєш усіх: прокиньтесь! Чи варто поринати в сон, коли Сонце дарує світло, а світанки такі неповторні?!
Відповідь Зозулі врадувала і заспокоїла Будимира.

 

17. ЩУКА І ВОРОНА

Байка — жартівниця, та правді сестриця.
Зустрілись якось Щука і Ворона (вони були кумами), от Щука й каже:
— Дивлюсь я на тебе, кумасю, і так собі думаю: давно ти на світі живеш, а все чомусь не мудрішаєш.
— А хіба що?
— Звичка, кажу, в тебе дурна: на все, що блищить, кидатися.
— А ти хіба од мене краща? — обурено запитала Ворона.
— Авжеж, — мовила Щука. — На що вже я ласенька кидатися, так це на карасика, линка…
Не стала сперечатися з нею Ворона, а про себе подумала: «Стривай, кумасю, ми ще побачимо, що тобі в око впадає…»
Вирізала вона з ліщини вудлище, прив’язала до нього мотузок, до мотузка причепила мідну бляху з гачком і пішла до ставка. Тільки закинула ту залізяку у воду, Щука її і вхопила.
— Ото, кумо, тобі і карасик, — сказала вже на березі Ворона Щуці. ? З моєї пристрасті немає мені шкоди, а от твоя — і губу вколе, ще й до згуби призведе. (Сила).

 

18. МЕТЕЛИК І БДЖОЛА

Півень день зачинає, добра баєчка — лад.
Зустрілися якось у садку Метелик і Бджола. От Бджола й каже:
— Ну що з тебе за користь?
— А з тебе? — запитанням на запитання відповів Метелик.
— Го-о. Я кохаюся з квітками, — сказала Бджола. — Я даю людям цілющий солодкий мед. А ти… е… марно ти живеш, Метелику, ой марно.
— Як знати, — сказав Метелик. — Ти подивися на оченята дітей, що гуляють по садочку.
— Ну й що?
— Тебе вони бояться, а моєю красою — милуються.

 

19. КОРОДЛИВА ЗГРАЯ

Язик любить смачне, око — красиве, а серце — слово правдиве.
Зграя вовків, точніше чотири сіроманці, впіймали надвечір заблудле ягня. Вовки були неголодні, тому й вирішили одностайно залишити здобич на сніданок; поплутали мотузками ягняті ноги, кинули в рівчак, а самі сіли неподалік на дружню розмову.
Настала ніч. Прийшов до ягнятка один з вовків та й каже:
— Яке ж ти мале та беззахисне! Шкода мені тебе, друже. Такий жаль, що аж серце заболіло. Ну, та не біда, я тебе порятую. Ось піду і стану слізно благати компанійців, щоб вони тебе відпустили. Усі вони мають серце і зрозуміють мене.
— Спасибі тобі, щиросердий, — тільки й мовило ягнятко.
Не встиг той відійти, як прийшов другий.
— Яке ж ти мале та беззахисне! — сказав іклань. — Шкода мені тебе, друже. Ну, та не сумуй, я тебе порятую. Я збіса хитрий. Піду і скажу своїм товаришам, що ти хворієш на якусь заразливу хворобу і що їсти тебе дуже небезпечно. Певен, мені вдасться їх перехитрити.
— Спасибі тобі, винахідливий рятівниче! — в очах ягнятка заблищали сльози надії.
— Потім віддячиш, — сказав другий вовчук і відійшов.
За якусь хвилину ще один вовк біжить:
— Маленьке, слабеньке ягнятко! Я — найсправедливіший і найсміливіший вовк на світі. І я не дозволю, щоб три хижаки чинили розправу над чистою і беззахисною душею. Це нечесно. Якщо вони не послухаються мене і не відпустять тебе, я готовий до останнього подиху битися за твої права. Вір мені, друже, я на твоєму боці.
— Спасибі тобі, благородний вовче! На тебе всі мої сподівання. — вдячно мовило ягнятко.
Удосвіта прийшов і четвертий вовк.
— Не тремти і не бійся, — сказав волохатий вовгура. — Я — ватажок цієї зграї. Моє слово для них — закон. Міркування моє таке: одне ягнятко на чотирьох вовків — не пожива, а насмішка. А от гріх великий. Чекай світанку, друже. Тільки-но сонечко піде вгору, я особисто помандрую з тобою на пошуки твого дому.
— Вельми дякую тобі, могутній вовчий ватаже! — розчулено сказало ягнятко.

Уранці, ще не встиг розвіятися туман, вовки з пожадливістю кинулися до рівчака і розірвали ягня на шматки.

Сила:

Одинаки збираються у зграю.
Окремо одинак свій хист і розум має.
Та особистостей, на жаль, рівняє кліка.
В юрбі є маса, там не стрінеш чоловіка.

 

20. ВІДРА І КОРОМИСЛО

Ця байка маленька, але глибока, як нічна тиша.
Гримали відра на коромисло, коли те одного разу поставили біля них:
— Що ти таке є? Регеля не регеля, лук не лук, ярмо не ярмо…
— Я й само не знаю, що я таке, — сказало коромисло. — А ви хто такі будете?
— Ми, — кажуть ті, — відра. Відро — найкорисніша в господарстві річ. Без нас, відер, у господарів і води в хаті не буде, і худоба зостанеться не напоєна. А ти, — кажуть, — мабуть, якийсь непотріб.
— Може, й так, — мовило коромисло.
Увечері прийшов з поля господар, узяв відра, коромисло та й пішов по воду.
Коли він набрав води і попрямував від колодязя додому, коромисло мовило відрам, які погойдувалися на його гачечках:
— Вас двійко, і я — одно. Ми трійця, без якої в господарстві не обійтись.

 

21. БАРВІНОК І ПОЛИН

У лузі серед іншого зілля росли собі поруч дві трави-мурави: барвінок і полин.
От Барвінок і каже:
— Судилося ж мені долею мати такого сусіда.
— А хіба що? — запитав Полин.
— Що? що? Смердиш мені під ніс, от що.
— Сусіде, та хіба ж я винен, що Господь дарував мені такий аромат? А втім, це не заважає людям шанувати мене. З мого соку вони роблять гірку цілющу настойку, мій їдкий запах допомагає їм позбуватися шкідливих комах. І за це вони називають мене красивим благородним ім’ям.
— Яким ще ім’ям?
— Євшан-зілля. Тобто зілля, яке шанують.
Барвінок не на жарт розлютився від цих аргументів.
— Аж смішно чути таке! Та якби люди шанували Полин, то не робили б з нього віників. Ти — звичайнісінький бур’ян. Ти годишся тільки підмітати долівку. Ти — бур’ян. А от я — благородна рослина. З Барвінку дівчата вінки плетуть і цвітом моїм милуються.
— Добре, добре, благородний пане, — сказав Полин, — не будемо сваритися. Хай з тебе дівчата віночки плетуть, а з мене хай господині віники роблять. Як тільки вінок зів’яне, котрась дівчина, як непотріб, і кине його на підлогу. То я вже тоді той зів’ялий віночок вимету геть із хати на смітник. Так і розстанемось.

 

22. СОЛОДКИЙ ПЕРЕЦЬ, ГІРКИЙ ПЕРЕЦЬ

Хто полюбляє казки — ніколи не відчує сирітства.
Солодкий перець і гіркий перець — брати, бо мають вони єдиний родовий виток.
Солодкий перець, страждаючи від гіркоти брата, узяв і побратався з пастернаком, бо пастернак всіма своїми властивостями і хистом припав йому до душі. Коли ж городники почали йому закидати, мовляв, не годиться цуратися своєї рідні, солодкий перець сказав: «Духом єдиний зі мною — мій брат і рідня». І вже ніхто не міг йому заперечити.

 

23. ЇМ ЖИВЕ, НЕ ЇМ ЖИВИХ

На весняному українському лузі зустрілись якось два бусли.
— Радий бачити тебе, друже! — сказав перший.
— Навзаєм, — так само люб’язно відповів йому другий. — Ти де зиму зимував?
— У Туреччині. А ти?
— А я в Єгипті.
— Пропоную, — сказав тоді бусол з турецького берега, — одвідати наше озеро і відсвяткувати зустріч справжньою смакотою: жабками й карасями.
— Ні, друже, — сказав бусол, що зимував у Єгипті, — я тепер не їм живих створінь: ні жаб, ні риб, ні навіть змій. Я їм живе, але не їм живих.
— Не розумію: як це можливо — їсти живе, але не їсти живих?
— Дуже просто. Я тепер їм лише хвости ящірок. Вистежую ящірку, хапаю її за хвіст, він відривається, вона жива-живісінька біжить далі, а я беруся до трапези. І мені пожива, й вона не в накладі; адже незабаром хвіст у ящірки знову відросте.

Сила. Якось я спробував жити, як той бусол. Я почав і тілу й душі давати живу їжу, але при цьому не їсти живого. Коли я по-справжньому зрозумів, що можна справді так жити, то зрадів, немов пташка ранковому сонцю. І з тих пір посилаю слова вдячності благородному буслу.

 

23. ПОЛЮВАННЯ НА ЗАЙЦІВ

В одного сіренького зайчика була заповітна мрія — він дуже хотів стати вовком. Аж ось одного разу його бажання здійснилося порухом якоїсь чудодійної сили.
Безліч разів подумки бачив він себе серед грізної зграї вовків-сіроманців. І це сталося! Та коли вожак сказав: «Цей день ми присвятимо полюванню на зайців», — заєць-вовк чомусь злякався і… пустився навтьоки.

 

25. ІМЕНИНИ БЕЗГЛУЗДЯ

У річки своє русло, у байки свої береги. Одно їх єднає: куди текти — вони знають.
Якось односельці зібралися на сільську раду. Голова сказав: «Щодня роками ми беремо воду з криниці, що на нашім майдані. Невже ваша людяність не підказує вам зробити вдячний віддарок?»
Усі як один підхопилися зі своїх місць, побігли брати цеберки і носити воду зі своїх колодязів, щоб зливати її у загальну криницю.
Було це чи ні, твердо сказати не можу, але точно знаю: саме так народжується безглуздя.

 

26. НЕЗВИЧНИЙ ДАР

Чув я, що десь у Диканьці жив обжерливий чоловік, який умів годуватися доволі дивним способом. Служниця ставила йому на стіл макітру з варениками та миску зі сметаною; він тоді силою своєї думки скеровував вареники з однієї посудини в другу, а вже звідти ласощі летіли прямісінько до рота жеретія. Нагадаю, все це робилося без допомоги рук і вельми дивувало захожих людей.
Та одного зимового дня той дар було в пухтія відібрано. Як лизнем злизало. Він і так і сяк подумки давав команду вариву, але над макітрою не злетів жоден вареник. Розпач узяв пудофета. Чудовий обід стоїть на столі перед його очима, б’є йому ароматним пахом у ніс, а він, зголоднілий, ніяк не задовольнить свою потребу в їжі. Ще й служниця, як на зло, кудись ушилася. Він тоді у відчаї нумо кричати, гукати на поміч, бо й ходити вже розучився.
Прибіг сусіда, побачив таке діло та й каже: «Не біда. На ось тобі виделку, наштрикуй нею вареник, вмочай у сметану та й їж».
Узяв ласун незвичне причандалля, спробував наштрикнути вареник — розбив макітру, хотів упіймати величенького вареника на столі — перевернув миску зі сметаною ще й поранив собі руку, з долоні заюшила кров. Сусід узяв тоді виделку і власноруч, як малу дитину, нагодував сердегу.
З того дня сплило чимало часу, а наш ласощохлист так і не навчився орудувати виделкою, а незвичайний дар так йому і не повернувся. Тому кожне його столування мало залежність від інших.

Сила:

Звичка — погана сестричка.
Уміння свіжим оком світ споглядати –
цілого братства варте.

 

27. КУХАР

У цій історії пульсує сила народної мудрості: свого одбіг, чужого не дійшов.
До одного князя завітав якось мармузий* (*мармузий — товстолиций) чоловік.
— Хвала господареві! — сказав він поштиво, і, як того вимагає звичай, низенько вклонився перед поважній персоні.
— Хвала гостеві, якщо він завітав з добрими намірами, — вдячно відповів князь.
— Я — великий кухар Харитон Хавдій. — продовжував гість. — Я чув, що ваш мерендик** (**мерендик — кухар, годувальник) помер і ви шукаєте іншого. Я згоден зайняти його місце.
Князь неймовірно зрадів несподіваній появі великого кухаря, бо дуже скучив за ласими виробами, за пожиточною потравою:
— Беру тебе, Харитоне, до себе кухарем. Іди негайно на кухню і починай готувати смачнющі страви. А я тим часом розішлю гінців, щоб вони прикликали до мене на бучну вечерю друзів-сусідів.
Настав вечір. У святковій світлиці за довгим столом, устеленим білесенькою скатертиною, сервірованим вишуканим посудом і найвибагливішими стравами та питвом, сидів господар і його гості.
Князь урочисто мовив:
— Бенкетуйте, хлопці! Пригощайтеся! Усе це власноруч виготовляв, виставляв усі варива, всяку всячину мій новий годувальник, великий кухар Харитон Хавдій! Я правду кажу, Харитоне?
Хвавий кухар піднесено згукнув:
— Саме так, вельмиповажний князю! — і до гостей: — Їжте, дорогі гості, столуйтеся! Страв багацько: борщ, вареники, холодець, качатина, кабанятина, печене порося, кров’янка, ласі линки. Все видалося всмак!
— Молодця, Хавдію, молодця! — князь налив у чарку горілки. — Спершу, як годиться, смикнемо сірка ? і візьмемося наминати смачні страви!
— Возрадуємося! Звеселімося! — загукали хором присутні.
Взялися гості наминати, дудлити Хавдієві вироби. Та незабаром всі вони відчули хто оскому, хто печію, декого знудило, дехто, схопившись за живіт, кинувся прожогом з хати...
Князеві стало так зле, що він аж позеленів.
— Харитоне! Халамиднику!.. — заохав князь. — Що ти наробив? Горить живіт... Погуба!..
А далі пішли розпачливі вигуки гостей:

«Повік пектиме печія! Чи оклигаю, чи одужаю!..»
«Оце так кухня!..»
«Пожирували, тіть-перетіть!..»
«Від’їлися, відпилися...»

Наступного дня, коли все вляглося і князеві стало трохи краще, він звелів привести до себе Харитона.
— Ніяк не второпаю, як я міг повірити тобі, що ти справжній кухар? — спантеличено мовив князь. — Одначе за твоє кухарювання ось тобі мій платіж: годуватимешся тим, що сам наготував, поки не з’їси усе до останньої крихти. А за шкоду і збитки, які ти спричинив мені і моїм друзям, відпрацюєш у мене три роки свинопасом.

«Свого одбіг, чужого не дійшов» –
цієї казки перша є сила.

А ось і друга:

Всяк є пульсаром власної природи.
Хто шкодить іншим, знай, собі уже нашкодив.
Хто причинив собі самому боль,
Той іншим спричинятиме юдоль.
Він може думати: «Я — втілення добра.
Я співчутливий ззовні і з нутра».
Але якщо в душі твоїй страждання,
Рубці від мук... — чи буде користь від твого діяння?
В чім тут секрет? Ось я вам сповіщаю:
Всі ми даруємо лиш те, що маємо.
Серденько чуле — лагідне світило.
Черства душа — болотяне калило.

 

28. ВІТЕР І ЛИСТ

Ранкова зірка не може не замилувати чуле серце. Сердечна притча не може не нагадувати, що в кожній живій душі світить ще яскравіша зоря.
Безмежним степом із завиванням і посвистом нестримно несеться Вітер. Раптом бачить Вітер — одиноке деревце клену, а на ньому на нижній гілочці — одинокий листок, решта давно осипалася, утворивши на землі жовтогарячий килимок.
«Який нахаба цей лист, — збурився Вітер. — Мій свист змушує тремтіти звірів і птахів, моя сила валить величезні дерева, а йому хоч би що. Постривай-но!»
І Вітер, вибухнувши диким сміхом, стрімким стовпом затанцював навколо деревця. Але довге нестримне кружіння нічого не дало. Лист, всупереч волі силача, тримався гілки. Ні друга, ні третя спроба не були увінчані успіхом.
«От упертий!» - з гіркотою видихнув Вітер і приліг на траву, щоб трохи відпочити.
У раптовій тиші, почув він ніжний голосок, котрий запитав: «Ну як, заморився?»
— Ще б пак, — відсторонено, ледь чутно відповів Вітер. І тої ж миті стрепенувся: — Хто це говорить?
— Це я — кленовий листочок.
— Після трьох моїх потужних атак ти ще маєш сили говорити?
— А ти? Чи відчуваєш ти в собі сили?
— Не турбуйся про мене, жовтий клаптик природи. Бійся й тремти. І доки ще є час, не забудь попрощатися з деревцем.
— Здається мені, це тобі вже пора прощатися зі своїм духом.
Такого нахабства Вітер пробачити не міг. Він підвівся, як поранений воїн, готовий битися до останнього подиху, але той же час відчув слабкість, обм’як і плавко опустився на землю.
Після тривалої тиші до Вітру знову звернувся Лист. Він сказав:
— Дай відповідь, брате, куди ти так стрімко летів?
— Господь відправив мене до моря, — сказав Вітер (здавалося, він плаче), — щоб я допоміг морякам, які вже місяць страждають від голоду й спраги, дістатися гавані. Нещасні! Хто тепер зможе їм допомогти?
— На що ти витратив свої сили?
— Я намагався покарати тебе за твоє зухвальство.
— Це було не зухвальство. Просто Пан-Бог наказав мені не розлучатися з деревцем до тих пір, поки мене не зірве хлопча-поводир, який супроводжуватиме сліпого кобзаря. Якби ж то ти про те знав… Ех, брате! Бра-ате! — погукав Лист поміченого знаком стихії. — Ти чуєш мене? Брате!..
Лист кликав ще й ще, але вже ніхто не відповів йому.

Сила:
Братухо, ось повір цій притчі славній…
Лиш з Господом — ти велет нездоланний.

 

29. ДОБРИЙ ВОВК

Хай росте зерно, посіяне тобою на радість меншому брату. Ори втішно свою ниву та засівай її миром, щастям і добробутом.
Проходячи містом, Старчик раптом почув привітання від огрядного літнього чоловіка: «Здоров був, Добрий Вовк!»
— Чому вовк? — запитав його мудрець. — Зазвичай всі звуть мене Старчиком.
— А тепер, — сказав чоловік, — обізнані люди іменують тебе не інакше, як Добрий Вовк.
— З якої причини? — здивовано запитав Старчик.
— Нещодавно в громаді місцевих мудролюбів ти безапеляційно висловив алегорію: «Вовк добрий; півень — хижак».
— Не пригадую.
— Будь певен. Я теж був на тому зібранні і особисто чув це від тебе. Дай відповідь, що ти мав на увазі, коли сказав: «Вовк добрий; півень — хижак»? Розтлумач свій афоризм.
Старчик трохи помислив, а потім і каже:
— Не пригадую, щоб я говорив таке, але не сумніваюсь, що так воно і є.
— Ну от, — насмішкувато сказав чоловік, — всі ви, мудреці, трохи дивакуваті. Мелете язиком й самі не знаєте що.
— Коли милостивий Господь дозволив мені озвучити цю думку, — мовив Старчик, — я знав її суть і зміст. А тепер забув.
— Ти забув, що ж, забуду і я, — чоловік вклонився сиваневі та й пішов своєю дорогою.
Невдовзі його наздогнав Старчик і з радістю об’явив:
— Небеса знову відкрили мені зміст вислову. Слухай і запам’ятай: вовк добрий зі своїм потомством; півень — хижак, коли дзьобає хробака.

Сила. Слова істинного мудреця — слова правди, що б він не говорив. Оцінка розумника завжди скептична, що б він не почув.

30. ДЕРЕВО І ГОРОБЦІ

Ця байка схожа на новосвіт: на шум весняного вітру, що грає зеленими листочками, на свіжі барвисті квіточки, від аромату яких йде обертом голова; ця байка здатна наповнити чуле серце новими видіннями.
На гілці вишневого деревця, яке густо-рясно вкрилося сніжобілим цвітом, сіли три горобчики і нумо цвірінькати, втішатися мудролюбієм.
Перший горобей сказав:
— Яка гарна вишенька, на якій ми сидимо! А вже того цвіту, як на небі зірочок! А які пахощі цих квіточок! Голова обертом іде.
— Краса, що й казати, — підхопив другий горобель. — А все від чого?
— Від чого? — запитав третій воробок.
Перший горобієнко сказав:
— Ця вишенька — сонцепоклонниця. Її цвіт — це молитва, з якою деревце звертається до Світила, щоб віддячити йому за весняність почуттів.
— Ні, ні! — заперечив товаришеві другий воробень. — Я стріляний птах і багато чого повидав на своєму віку. Вишня розквітла, щоб слугувати бджілкам. Вона знає, як то важливо для них збирати нектар. Вишня — саме співчуття, тотальне служіння комахам-трудівникам.
— Моє відчуття таке, — висловив і свою думку третій горобчик. — Вишенька зацвіла для того, щоб влітку на її гілочках з'явилися червоно-чорні п'янкі вишеньки, які ми так полюбляємо дзьобати. Отже, вишня — горобцева годувальниця, не інакше.

…Врешті-решт, коли сіренькі філософи вичерпали всі свої аргументи, мізкуючи над призначенням квітучої вишні, деревце легенько усміхнулося і проказало до них шелестом молоденького листя:
— Чи не досить вам джевкотіти, вишукуючи припущення стосовно мого життєвого призначення? Я тут, серед вас, і можу сама розповісти, чому й навіщо я цвіту.
— Скажи, сестронько, скажи! — навперебій попрохали вишеньку горобці.
І от що вона їм відповіла:

— Моє цвітіння — розкіш світанкова.
Мені для цвіту досить і коріння.
Душі багатство — ось моя основа;
З душі моєї — цвіт і променіння.

Я — світло в силі з Божого подання,
Що й без причини весело співаю.
Танок сердечний — всі мої діяння.
Я не служу. Я радість розливаю!