НАРОДНІ БАЙКИ

До збірника ввійшли усні народні байки.
Розраховано на вчителів, вихователів, батьків, маленьких читачів, усіх, хто цікавиться народною мудрістю.

Упорядник - кандидат філологічних наук
М.К.ДМИТРЕНКО

Бібліотека часопису "Народознавство"
(c) Дмитренко М.К., упоряд., редагування, передмова, Київ, 1997.

МУДРЕ СЛОВО НАРОДУ

Термін б а й к а відомий більше на позначення жанру літературного, пов'язаного із славетними іменами байкарів: Езопа, Лафонтена, І. Крилова, Л. Глібова, М. Годованця та ін. Проте в народі віддавна існував жанр усної байки, своєрідної вигадки, близької до казок про тварин.
Народна байка має філософське спрямування, несе в собі виразну дидактичну ідею, в яскравих образах розкриває суть повчання або ж підводить слухача (читача) до розуміння цієї головної думки.
Роль байки в колишньому житті дитини була надзвичайно великою. Іван Франко підкреслював: "Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті".
Важливе значення байки зберігається. Байка - не просто алегорія, а це той багатий світ символів, що нерідко визначає і поведінку, мораль, і спосіб мислення, і спосіб життя, і височінь та світлість ідеалів.
Зичу Вам щасливого спілкування з фольклорними скарбами. Той, хто байок уважно послухає, - той не лише на окріп, а й на холодну воду подмухає...

Микола Дмитренко,
письменник, фольклорист.

БАЙКИ

ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК

Плавав лебідь на воді понад берегом, зігнувши шию, дивився у воду. Пливла мимо нього щука, зупинилась і питає:
- Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає?
- А навіщо тобі знати?
- Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом доводиться задихатися без свіжого повітря.
- Я на зиму лечу звідси в теплий край та й живу там до весни.
Візьми і мене з собою! - сказала щука.
- А чого ж, про мене, - все одно, хочеш - так подамось разом, веселіше буде.
Почув їхню розмову рак і каже:
- Візьміть і мене!
- Ну так що ж, - одправляйся і ти з нами, гуртом веселіше буде, діждемо осені, я вам тоді скажу, коли летіти.
Лебідь, бач, думав, що як вони плавають у воді, то вміють і літати у повітрі.
Минуло літо, настала осінь, лебідь і каже:
- Ну, пора летіти у вирій, збирайтеся на завтра, після обіду рушимо в дорогу.
Щука сказала ракові. Рак подумав і каже:
- А як же ми, сестро, будемо на сухопутті жити без їжі? Давай візьмемо з собою на дорогу харчів, щоб нам вистачило до теплого краю.
- А як же ми візьмем? - спитала щука.
- Та давай ми навантажимо харчами візок, впряжемось у нього і подамося. Запросимо і лебедя за компанію, він нам поможе, втрьох потягнем за собою харчі.
Рак і щука добули воза, насукали з трави посторонків і чекають лебедя. На другий день прилетів лебідь і каже:
- Ну, ви тут готові? А то я вже лечу!
- Готові, готові, тільки ти, будь ласкавий, поможи нам віз везти; давай ми всі троє впряжемось і подамося.
- Добре, чіпляйте посторонки мені за ногу.
Рак прив'язав лебедя за ногу. Свого посторонка взяв у клешні, а щука за третього учепилася зубами.
- Ну, разом! Рушай!
Рак шарпнув назад, хвостиком замелькав, щука стрілою розігналась у воду, на глиб, а лебідь, замахавши крилами, рвонув угору; обірвались усі посторонки, не дали возові ходу. Хто з них був винен, а хто прав, цього ніхто не знав і судити їх ніхто не став. Тільки жаби добре насміялись і не мало дивувались, чого рак і щука не за своє діло взялись.

ВОВК І ЯГНЯ

На луках паслась отара овець. Вівці розбрелися по всіх луках, кожна собі шукала смачнішого корму. Вовк наглядів овець і ходив назирці за ними трохи оддалік поза кущами, піджидав, поки яка-небудь одчалить од гурту і наблизиться до нього. Кинутись напролом в отару вовк не міг: боявся пастуха і трохи соромився без ніякої причини душить вівцю. Виждав, поки одно ягня підійшло до струмка воду пити, підійшов і собі до води, сердито глянув на ягня і сказав:
- Ти чого тут воду каламутиш? Через тебе хоч не пивши здихай, вода меркотинням провоняє.
- Та що ж ти, вовче, неправду кажеш? Чого ж вода буде вонять, коли вона тече не в той край, де ти стоїш?
- Мовчи, не пащекуй, іч яке зарічене! Знаю я тебе, ти не одному мені допекло. Ти і торік моєму батькові не раз грубіянило.
- Та що ти, вовче, балакаєш, торік мене ще й на світі не було, я тільки зимою під голодний святвечір найшлося.
- Не мороч мені голову, ледащо. Не ти, так твій брат, або тітка, про мене все одно. Ти ще будеш мені перечить, огризаться і звинувачувати мене в неправді? Зараз же рішу твоє життя!
Ягня баче, що біда, кинулось тікать, а вовк наздогнав його і почав душить. Ягня бідолашне кричало, що є сили.
- Рятуйте, хто вірує в бога, мене вовк душить!
Вівці оборонять не побігли, боялись, щоб і їм того не було. А пастух поки розслухав, з якого краю крик доносився, то вовк тим часом ягня задушив і помчав у лози. Вівці довго турбувались, все гудили вовка за його вчинки; а подать на його в суд побоялись, бо знали добре, що вовка виправдають, а вівця нещасна знову буде винувата.

СВИНЯ І КІБЕЦЬ

Свиня восени забрела в ліс. Там вона натрапила на жолуді й почала трощити. Налопалась по саме нікуди, іще б жерла, та вже в пельку не лізло. Вона тоді звалилась на бік і заснула там же під дубом. Як тільки виспалася, знічев'я почала рилом рити землю біля дуба, попідривала всі корінці. На дубі на той час сидів кібець; побачивши невчтивість свині, сказав їй:
- Безтолкова ти тварино, що ти робиш, навіщо псуєш корінці дуба? Він же може захиріти і засохне.
- А що мені до того, нехай сохне, я не жалію, мені потрібні тільки жолуді, бо од них я жирію.
- Дурна ти скотина, не дарма тебе свинею величають: ти роззуй очі, підніми вгору пику і побачиш, що жолуді на дубі ростуть. Як він засохне, так і жолудів тобі не буде. Пам'ятай, що дуб тебе годує, а не ти його. Ти того й не тямиш, що без дуба з голоду здохнеш.
Свиня засоромилася, потинялась додому.

МУХА-ОРАЧКА

Чоловік поїхав у поле на биках орати толоку. Учепилася за ним і муха. Вона уп'ялась бикові в спину і ссала з нього кров, поки доїхали на поле. Там вона цілий день паслась над биками, а коли чоловік повертався з поля, так вона, щоб не зблудити, сіла бикові на ріг і так їхала. У дорозі зустрілася з нею друга муха. Побачивши свою землячку, спитала:
- Звідки ти, сестро, їдеш?
А та, що була на рогах, закопиливши ніс, сказала:
- Хіба не бачиш, звідки їдем? Ми цілий день орали.
А стрічна муха засміялася і сказала:
- Орали, тільки, мабуть, не всі. Я бачу, ти здорово ореш язиком, а ти спробуй цілий день орати своїм горбом, тоді й хвались.

КІНЬ І ОСЕЛ

Кінь і осел зустрілись на вузенькому мостику. Кінь каже ослові:
- Дай мені дорогу!
А осел уперся, ні з місця, і каже:
- Дай ти мені дорогу, я достойніший од тебе.
- Замовчи, нікчемо, - гордовито промовив кінь, - іще й ти здумав собою величатися! Дурнішого за осла в світі немає. Не дарма у людей поговірка склалась: "Дурний, як осел!" А кінь - розумна істота: я чоловікові приношу велику користь. Коней вчать нарівні з солдатами, і вони все дочиста розуміють, а ти що - дурний, як пробка.
- А ти хоч і розумний, зате богу противний, - каже осел, - ти такий ненажерний, що тобі корму ніколи не настачиш. Коли ховавсь Ісус Христос в яслах від розбійників, так ти все сіно пожер, йому нічим було прикриться і тебе за се бог прокляв, а я хоч і дурний, зате угодний богу. На мені божа мати їхала у Єрусалим, а ти що... Кінь має ослові уступать і повинуваться.
Ото вони сперечалися, сперечалися, один одному дороги не давали. А далі кінь із гордості кинувсь напролом, щоб збити осла з мосту, а самому пройти. Осел теж подався уперед, - і обидва полетіли у воду. Бовтаються в рівчаку і ніяк не можуть вилізти.
На той час біг по місточку собака, розпитав, з якої причини вони попадали, і сказав їм:
- Обидва ви дурні, гордість і тупість - між собою брати. Якби один з вас був учтивий, дав би іншому дорогу, то все було б по-доброму.

ЖАБА БОЯЗКІША ВІД ЗАЙЦЯ

Вийшов заєць із нори і подався добувать собі харч. Пробіг трохи, дивиться, біжить до його вовк. Заєць понатужився, як припустив, насилу утік од вовка. Зупинився, озирнувся - немає нікого; заєць тоді почав щипать травку.
Не довелося біднязі десять разів ущипнути трави, дивиться, підкрадається до нього лисиця. Заєць знову пустився тікати без оглядки. Біг-біг, поки втік од лисиці. Сів у бур'яні, прищулив вуха і лежить, важко дихає.
Не встиг іще гаразд опам'ятатися, чує, в бур'яні щось зашелестіло. Заєць знову кинувся тікати. Вибіг на чисту поляну, озирнувся навкруги - нема нічого. Він тоді з жалю і досади почав плакати і причитувать: "Навіщо я такий нещасний вродився? Всі мене зобіжають, всіх я боюсь, од всіх тікаю, не маю спокою і на одну хвилину. Хоч би одна яка-небудь звірина боялась мене, і то б не так було досадно. Піду я до річки та утоплюсь: як так жить, так краще душу свою загубить".
Побіг заєць до річки топитись, добіг до берега, а там сиділа жаба, злякалася зайця - бульк у воду. Заєць зупинився: "Е, стій, є на світі такі, котрі мене бояться і то живуть, а чого ж мені не жить?" Повернувся заєць додому.

ЛЕВ І КОМАРІ

Одного разу лев, лежачи під кущем, позіхнув, потягся разів два і каже сам собі: "Спасибі богу, що я такий дужий вдався, нікого на світі не боюсь! Не так, як он ті нікчемні комарі: всякий його роздушить, і вони всіх бояться". Комарам досадно стало, що він їх зневажає. Один із них каже: "Не думай, що ти здоровань, то тебе ніхто не подужає. Ми хоч і малі, а як захочемо, то іще тобі носа втрем".
Лев сердито гаркнув: "Мовчи, сволото! Чиє б гарчало, а твоє б краще мовчало. Я вас однією лапою всіх подавлю". Старший комар каже: "А ну, братці, візьміться за його, буде тямить до нових віників, як глузувати з нашого брата!"
Як сипонули комарі на лева, як почали його жалити! Він уже і хвостом махав, і лапами то одною, то другою по землі бив, і всіма одразу лапами дриґав, і зубами клацав, а їх не зменшувалось, як з мішка сипалися на лева. Уже він і підстрибував сажнів на п'ять угору, і навкруги куща бігав, а комарі кусали.
Лев бачить, що з комарами трудно справиться, почав прохати їх: "Будьте ласкаві, припиніть, одчепіться од мене. Я з вами пожартував, а ви думаєте, що я справді з вас глузую. Змилуйтеся, ради бога..."
Комарі залишили лева, піднялися вгору стовпом і кажуть: "Не хвалися, брате розумом, не хвалися силою..."

ЛЕВ І МИШЕНЯ

Лев після обіду ліг у холодочку відпочивати. Тільки гарно задрімав, а мишеня вилізло з своєї нори і побігло навпрямець через лева. Лев спросоння думав, що його хто-небудь ловить, тоді і каже:
- Як ти сміло мене турбувати? Ти знаєш, хто я? Та я тебе тут роздавлю так, що твого й пороху не зостанеться!
- Пане, - жалібно запищало мишеня, - будь ласкавий, помилуй мене, нещасного...Не души мене, я тобі колись у пригоді стану.
Лев засміявся, йому дуже чудно стало, що мишеня таку нісенітницю варнякає. А далі каже:
- Ну, іди своєю дорогою; побачу, як ти мені в пригоді станеш... Тільки гляди, більше не одважуйся старших від себе турбувати.
Мишеня швиденько побігло від лева і сховалося в бур'яні; дуже раде було, що не попалося в лапи.
Не минуло й тижня після того, як лев гомонів на мишеня і сварився, мав задушити його. Попався бідолаха і сам у біду. Вночі гуляв по лісу і трапив у тенети. Скільки не пручався, не міг викрутитись; що дужче тріпавсь, усе більше і більше вплутувався. Мишеня побачило, що лев у біді й ніяк не може вирватись, прибігло до нього і почало гризти тенета. Не минуло й півгодини, як тенета були переточені. Лев випростався, подякував мишеняті і подався подалі від того місця.

МУРАШКА І ГОЛУБ

Одна мурашка лазила по двору, нишпорила собі здобичі. Посеред двору стояла полив'яна ринка з водою. В тій ринці стирчала соломинка; один кінець доторкався води, а другий виходив з ринки; мурашка спустилась по тій соломині до води і почала смоктати з неї потрібну для неї гущу. Де не взявся вітер, подув і звалив ту соломину в ринку. Мурашка впала в воду і почала тонути, а далі вчепилася за соломинку і держалася за неї. Намокла вся як хлюща і змерзла добре; якби ще хвилин зо три, мурашка б загинула. Де не взявся на її щастя голуб, підійшов до ринки воду пити. Мурашка почала його прохати:
- Будь ласкавий, заборони мене од смерті, я тобі колись у пригоді стану.
Голуб засміявся і подумав: "Чим вона може мені оддячить, така нікчемна комашка?" Проте голуб схопив ту соломинку в носик і кинув на землю. Мурашка обсохла, вигрілася на сонці і подалась до своєї домівки.
Через тиждень чи через два - довелося голубові полетіти до сусіда на тік пошукать там зерна. Голуб ходив по току, задерши вгору голову, не помічав, що перед ним стирчить сильце. Якраз на ту пору бігала по току мурашка, побачила, що голуб підходе до сильця, мерщій побігла до нього і вжалила його в ногу. Голуб нахилив голову вниз подивитись, хто його жигнув, і побачив, що у нього перед самим носом стирчать петельки сильця. Він тоді мерщій задки, задки, знявсь і полетів додому. Тут він згадав, як урятував мурашку од смерті і як мурашка обіцяла стати йому в нагоді і стала. З того часу голуб із великою охотою допомагав у нужді всім.

НЕ ВПУСТИ РАКА З РОТА

Летіла ворона понад морем, дивиться - лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що доведеться пропасти, та й каже вороні:
- Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!
- Угу! - каже ворона, не роззявляючи рота.
- І братів, і сестер твоїх знав, - каже рак, - що за добрі люди були!
- Угу! - гугнить ворона, а рака кріпенько держить.
- Та вже хоч вони і гарні люди, - каже рак, - а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!
- Еге! - крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.
От тим то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть:
- Упустив рака з рота.
А як кого остерігають, то кажуть:
- Гляди, не впусти рака з рота!

ЛИСИЦЯ І ТЕТЕРУК

Голодна лисиця цілий день никала по кущах, мусила роздобуть собі якої-небудь їжі. Оснувала всі кущі, нічого не надибала. Бігла вона мимо високого дерева, почула, що між густих гілок щось зашелестіло. Вона задерла вгору морду і побачила на дереві тетерука. Довго лисиця на його поглядала, все хвостом виляла і раз по раз облизувалась. Та тільки біда, що високо він сидів, не можна було до його добратись. Лисиця зараз же пригадала хитрощі. Задерла вгору голову і каже:
- Терентій! Я в столиці була, у вашого царя указ добула.
- А що ж там у йому написано? - спитав тетерук.
- Там написано, щоб вам, тетерукам, не стрибать по деревах, а гулять по зелених лугах.
Тільки вона це проказала, чує неподалеку од лісу собака гавка. Вона спитала тетерука:
- А що тобі, Терентій, видно з дерева, хто до нас іде?
- Та то мужик.
- А іще хто за ним біжить?
- Лоша.
- А як воно хвіст держить?
- Крючком.
- Ага! Ну, прощай, а то мені ніколи, треба до вечора всім птицям прочитать указ!
Побігла лисиця далі.

ОРЕЛ І ЛИС

Зійшовся орел з лисом та й розговорилися. Лис каже:
- Тобі добре, ти все бачиш, бо високо літаєш!
А орел каже:
- А я тебе навчу літати.
Взяв лиса в лапи та й злетів із ним. Літає-літає, а як злетів дуже високо, каже до лиса:
- А що, чи вже привчився?
- Та вже привчився.
- Ну, - каже, - якщо вже привчився, то хочу тебе пустити, аби сам летів!
А лис, як той його пустив, летів просто та й упав на землю. Орел звідти й питає:
- А як було летіти?
А лис каже:
- Та летіти легко, але сідати тяжко!

ХВОРИЙ ЛЕВ І ЛИСИЦЯ

Коли лев постарівся вже і не міг зловити для себе ніякої звірини, зробився хворим і почав йойкати. Інші звірі йшли на те дивитися. Котрий прийшов до його печери дивитися, він з'їдав його і тим піддержував собі життя. Чекав, чи не прийде й лисиця, але лисиця була така мудра, що до печери не йшла, лише з ним здалеку бесідувала.
Каже до неї лев:
- Вже всі звірі відвідували мене в моїй недузі, а ти ні!
На те відповіла лисиця:
- Багато приходить, але мало відходить, тому я настільки розумна, що не йду близько тебе, бо ти не такий хворий, як голодний.

В'ЮН І ЩУКА

Колись щука застукала в'юна у тім куточку, що не було куди йому втікати. Ото він бачить це горе та й каже:
- Чи ви, паніматко, сповідались? Вона каже:
- Ні.
Тоді він каже їй:
- Ідіть же, я вас висповідаю, а тоді мене і з'їсте.
Вона його питає:
- А де ж ти мене висповідаєш?
Він каже:
- Тут і церковця є.
Ото вона послухала його та й ідуть удвох до тої церковці. Він її привів до ятеря та й каже:
- Ідіть за мною.
Вона улізла в ятір та вже й не вилізе, в'юнові ж сімнадцятеро дверей у тім ятері, то він зараз і виліз, тоді бігає кругом ятеря та й каже їй:
- Сиди, святоша, поки прийде рибалка-міхоноша.

ВІВЦЯ ВЕДЕ ВОВКА ДО СПОВІДІ

Ішла овечка дорогою і зустрілася з вовком.
- Здорова була, овечко!
- Здоров, вовче, - каже овечка.
- Куди ти, - каже вовк, - ідеш?
- У поле пастись.
- Я тебе, - каже вовк, - хочу з'їсти.
- То піди ж спочатку та висповідайся.
- Куди я, питає вовк, - піду сповідатись?
- Я тебе заведу.
Ото овечка повела вовка в пастку і каже: "Застроми сюди лапу!" Вовк застромив туди лапу, куди сказала йому овечка, пастка і застукнулась. Сіпався вовк, сіпався, не може ніяк, бідний, вирватись. Так він стояв, аж поки чоловік не прийшов із дрючком вранці та не висповідав того вовка.

БАРАН ХОЧЕ СПОВІДАТИСЯ ПЕРЕД ВОВКОМ

Одного разу пасся баран над водою на березі. Прибігає до нього вовк:
- Я, - каже, - мушу тебе з'їсти.
А баран каже:
- Ну, коли така твоя воля, то що я маю робити! Але знаєш що? Я, - каже, - грішний, може б ти мене висповідав.
Узяв вовк і сів собі над водою, а баран іде до нього: як наблизився, то й вовка турнув у воду. Вовк поплив за водою і у двадцять кроків вийшов на берег, зачав обтріпуватися з води, а тим часом баран утік додому.
Вовк приходить на те місце, а барана нема. Каже вовк:
- Бачиш? Чи ж я не дурний? Мені ще захотілося бути попом, за те і скупався в студеній воді та голодний такий, що черево присихає до хребта.

ХИТРИЙ ЇЖАК

Одного разу бігла лисиця до саду і здибала по дорозі їжака.
- Добрий день, їжаче!
Каже їжак:
- Доброго здоров'я!
- Ходи зі мною в товаристві у виноград.
А він каже:
- Ой, страшно, лисичко, бо там господар накладає сильце: можемо упасти в біду.
- О, я, - каже лисиця, - не боюся, я маю школи покінчені, то дам тобі раду!
І пішли.
Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка піймалася в сильце.
- Ей, - каже, - їжачку, братику, рятуй!
- Ой, ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; та ж ти мені казала, що маєш школи покінчені.
- Ой, - каже лисиця, - я уже зі страху забула геть усе.
Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити:
- Нічого, - каже, - не роби, лиш як газда1 прийде, а ти зробись неживою - опусти голову, ноги, так, як би була мертва, - і може ця штука удасться.
Приходить господар, став над лисицею і каже:
- От шкода, що я не був штири дні у саду, аж прочутилася...
Взяв одною рукою за ніс, а другою - лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.
Але лисиці лиш цього було треба, схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград: іде попри їжакову нору і знов кличе його у виноград.
- Та ти забула вже, що з тобою було?
- Ходи, ходи.
Ну, наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, їжак упав у сильце.
- Ей, - каже їжак, - сестричко-лисичко, рятував я тебе, порятуй і ти мене.
- Ну, що я тобі допоможу?
Та й іде геть.
- Рятуй, бійся бога!
Але лисичка і не чує. Але їжак заплакав:
- Сестричко! Дуже ми жили файно1 , ходи, хоч розпрощайся зі мною.
Ну, вернулася лисичка та й обнялися двоє.
- Ой, - каже їжак, - поцілуймося обоє, бо знаєш, що мені смерть зараз.
І лисиця вивалила язика і хоче їжака цілувати. Тогді їжак зловив лисицю за язик і міцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й убіг до саду. Є що видіти! Ну, узяв він борзо та й лисицю убив, а їжака поволеньки вибрав із сильця і пустив у сад та й від того часу дуже їжаків шанував, бо видів користь.

ЖУРАВЕЛЬ ТА ЧАПЛЯ

Жили собі на болоті журавель і чапля. Скучно було журавлю самому жити, а не стало йому пари, щоб оженитися з своєю партією, з журавлихою, і пішов до чаплі посватати її, щоб з нею оженитися. А вона його зганьбила, як прийшов:
- В тебе одіж коротка, ноги дуже довгі, кормити мене не будеш мати чим, іди геть, ти з довгою шиєю!
І журавель пішов присоромлений до свого дому.
По тім сватанню розгадалася чапля:
- Скучно мені буде самій жити. Ось піду та й посватаюся з журавлем.
І приходить, і перепрошує журавля:
- Візьми мене за жінку.
А він їй відповідає:
- Іди геть, ти недорослого роду та недоброго. Було б іти тоді, як я тебе сватав, а тепер - за двері!
І пішла чапля з плачем і зо встидом до свого дому.
А потім розгадав собі журавель: "Шкода, чом не взяв чаплю в жону. Піду ще раз". І приходить до неї, і перепрошує її:
- Чапле, піди за мене заміж.
А чапля йому відповіла:
- Геть із моєї хати. Було б мене тоді брати, як я приходила до твоєї хати!
І так вони до нинішнього дня ходять і сватають себе, але не можуть поженитися.

ЖУРАВЕЛЬ І ЛИСИЦЯ

На болоті в очереті на купині1 жив журавель; там же, трохи оддалі, жила лисиця. Вони щодня зустрічались, їм не раз доводилось вести між собою розмову про своє життя. Разів зо два ходили в куми до дрохви. Одного разу лисиця попрохала журавля до себе в гості.
- Приходь, куме, до мене в гості, а то ми з тобою уже давно познайомились, а досі одне в одного не були в домі.
- Добре, кумасю, сьогодні зайду.
Лисиця побігла додому, наварила молочної каші з манної крупи, розмастила її по тарілці і дожидає гостя. Прийшов журавель, лисиця заходилась його угощать:
- Їж, їж, куме, не соромся, будь як дома.
Журавель нахилив голову до тарілки, довбав-довбав носом по тарілці, нічого не зачепив, у рот і одної крихітки не попало. А лисиця не дрімала, швиденько язиком лизь-лизь і жваво спорожнила тарілку. Потім каже журавлеві:
- Не гнівайся, куме, більше вгощати нічим, чим багата, тим і рада...
Журавель дуже розгнівався на лисицю за її безсовісну хитрість, а нічого на це не сказав, тільки подумав: "Стривай, я тебе угощу іще не так, будеш довго згадувати кума!"
Журавель, ідучи од лисиці, в свою чергу запросив її до себе на обід:
- Приходь же й ти, кумасю, до мене завтра, я приготую смачний обід.
- Добре, добре, прийду.
Журавель добув кубушку з вузеньким горлом і глечик з широким горлом. В кубушку наклав рисової каші з маслом, а в глечик укинув мишу і стояв, дожидав гостю. Дивиться - мчить лисиця. Він низько поклонився і каже:
- Милості просю, кумасю, сідай обідать, у мене обід із двох страв.
Почали вони обідать: журавель раз по раз устромляв голову в кубушку і на весь рот ковтав кашу. А лисиця вертілася біля кубушки, хвостом виляла та тільки облизувалась, а каші дістать не могла. То понюха, то лизне край горла кубушки, то пильно дивиться всередину, а голову ніяк не можна було просунуть. Лисиця баче, що журавель уже доїда кашу, одійшла од кубушки і приступила до глечика. Побачивши в глечику мишу, сказала:
- Ти, куме, доїдай кашу, а я приймуся за друге, аби швидше.
Лисиця кинулась до глечика і насилу всунула в нього свою голову, саме в горлі дуже туго йшла. Просунувши в горло голову, лисиця почала клацать зубами, ловила мишу, мотала головою, поки миша попала їй в рот; вона схрупала мишу і почала пригадувать, як їй звільнити свою голову. Журавель доїв кашу і каже:
- Не гнівайся, кумасю, угощать більше нічим, чим багат, тим і рад.
Лисиці стидно стало, що вона через свою жадобу влізла в глечик із головою і ніяк не може висунуть звідти голову, побрела од журавля разом із глечиком. Лисиця заблудила з дороги і поплелась куди попало; наткнулася вона на пастухів. Пастухи похватали кийки, оточили лисицю і почали її буздикать1 ; вона куди не поткнеться, все на кийок наткнеться. Пастухи добре таки їй ребра напарили, хотіли до смерті вколотить, та один хлопець навмисне ударив кийком по глечикові і розбив його. Лисиці тоді видно стало, куди тікать, шмигнула од пастухів і помчала що є духу, аж курява вставала. З того часу дружба між журавлем і лисицею розсохлась.

ШКОЛЯРСЬКА НАУКА

Яка школярська наука?
Трапилося раз, що мала мавпа п'ятеро мавпенят, збирала їм по лісі їжу і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи, то найсолодший на теперішній час харч.
Зібралися вони всі п'ятеро одного ранку, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів. Знайшли горіхи, але в лушпині. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:
- Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад горіхи, а то таке дуже гірке.
Прийшли ввечері до дупла і кажуть матері, що знайшли горіхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли горіхів, бо горіхи солодкі.
Каже їм:
- Поведете мене туди, де ви їли горіхи.
Відвели вони вранці матір під горіх. Мати взяла горіх, розкусила, вийняла зерно і дала їм та питає: чи гірке? Вони кажуть, що се солодке, а те, що перше розкусювали, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лушпину.
Так і школярська наука, така спочатку гірка, як на горісі лушпина, але як вивчаться та здобудуть собі хліб, тоді звідають зерно з горіха.

ЖАБА І ВІЛ

Молода жаба, побачивши на луках вола, забажала з ним зрівнятися. Дулася-дулася, а далі пита:
- Ану гляньте, сестриці, чи набагато побільшала я?
Стара жаба глянула і каже:
- Годі тобі дарма надиматься, чого дурієш, все одно тобі з ним не порівнятися. Трудно мужичкові графом зробиться, а іще трудніш бідному з багатим судиться. Так само і тобі ніколи не буть такою завбільшки, як віл.
Молода жаба старої не послухалася, дулась, поки з натуги тріснула і ноги виправила. Стара жаба тоді й каже молодим:
- Оце вам, дітки, наука, щоб не ходили до вітру без дрюка. Ніколи не силуйтесь перемогти сильнішого себе або зробиться тим, чого нам досягнуть не можна.

КІНЬ І СОБАКА

Кінь стояв біля ясел, жував сіно, а собака неподалік од нього лежав в з'їдах. Мимо двору ішли парубки і співали пісні. Собака підхопивсь, миттю кинувся до воріт і почав гавкать. Гавкав він, поки парубки відійшли далеко, потім повернувся на своє місце.
Кінь каже:
- Чого ти микаєшся по двору? Дарма тільки язик свій чухаєш об зуби. Чи тобі набридло лежать? Мабуть, боки перележав?
- Еге! Ти думаєш, як ти, нічого не робиш, тільки харч переводиш, безперестану жуєш, а я і хвилини без діла не побуду. Я нікого не промину, хазяйське добро бережу, за всім доглядаю, щоб не взяв хто чого. Я хазяїнові потрібніший, ніж ти.
А кінь каже:
- Хазяїн без собаки проживе, а без коня здохне з голоду. Я йому орю, бороню, снопи вожу, з лісу дрова.
- Велике діло орати та боронити, а ти спробуй день і ніч не спати, як я; мені випада бігати то в один, то в другий кінець двора, за всім хазяйським добром приглядаю і всіх од свого двора одганяю. Якби не я, так все б хазяйство розволокли.
А кінь каже:
- Та кого ж ти бережеш, як не мене? Якби у дворі коня не було, так хазяїн і собаки б не держав.
Собака побачив хазяїна, спитав:
- Скажи, будь ласкавий, хто з нас потрібніший тобі: кінь чи я?
Хазяїн, щоб не обідить одного й другого, сказав:
- Хто мені не потрібен, того я не держу, а кого я держу, ті для мене всі однакові. Ваше діло сповнять своє по совісті і жить між собою мирно.
З того часу кінь і собака припинили хвастаться собою. А собака так задружив із конем, що без нього не міг жить. Як чоловік поїде куди в поле або на базар, і собака за возом вчепиться. Та так звик за возом бігать, що тепер уже й за саньми не втерпе.

НЕВЧАСНИЙ ЖАЛЬ

Чоловік їхав з ярмарку на двох підводах. Осел віз пшеницю, а кінь віз деякі дрібні покупки і чоловіка. Осел не довіз і наполовину дороги, почав приставати; непосильною йому була така поклажа. Осел каже коневі:
- Будь ласкавий, підсоби мені, а то я підірвуся і здохну!
Кінь не звернув уваги на осла, з досадою промовив:
- А мені що до того, що ти здохнеш? Туди тобі й дорога!
Проїхали вони з півверстви, осел затинявсь і впав. Чоловік кинувся до осла, а з нього уже й дух вийшов. Чоловік тоді взяв ніж, обідрав осла, шкуру поклав на віз. Потім упріг коня в той віз, який був із дрібною покупкою. Кінь із великою натугою тяг ті два вози. Тут-то він схаменувся:
- Ех, було б підсобить ослові, не довелось би мені таку важку поклажу тягти! То б ми вдвох везли все, а тепер я один за двох везу та ще й ослову шкуру на додаток!

ВОЛИ І ЦАП

Був чоловік, мав пару волів і дуже ними тяжко робив. Аж одного разу прийшли вони додому, дуже тяжко напрацювалися і зачали говорити один до одного, що тяжке орання мали, дуже змучилися. А цап то почув і каже:
- Які ви дурні... Я, бувши вами, зараз би зробився слабий, і газда не піде одним биком орати.
Газда стояв під стайнею і то все слухав, що вони говорили, тому вже знав наперед, що вони гадають робити. На другий день рано приходить до стайні, а бик один лежить уже, сумує, бо слабий. Газда не дає йому їсти, бо каже, що слабий їсти не хоче. Тому здоровому дав їсти, погодував і пішов ним орати разом із цапом; а як відходив рано з дому, то казав жінці, щоб їсти волові не дала, а ні води. І так бик лежав цілий день голоден і без води за те, що зробився слабим.
Той віл, що пішов орати, був дуже злий на цапа, бо йому зле було з ним орати, а цей був злий на цапа, що стояв голоден і цілий день нічого не їв. То ввечері, як посходилися, мало цапа не забили з тої злості, що їх так зле вирадив, бо вони хоч були помучені, ліпше було обом робити.

ЛІТО І ЗИМА

Казала зима літові:
- Ти не хазяйка, а розтаскуха.
- Як, - каже літо, - я не хазяйка: що у мене усе є - як хліб, як і що друге?
- А так, не хазяйка, - каже зима, - що у тебе той на дворі ночує, той на степу, а я усіх як ніч - так у хату і зберу.

ПРО СОНЦЕ, МОРОЗ І ВІТЕР

Ішли сонце, мороз і вітер степовою дорогою усі три і зустрічають чоловіка.
- Здрастуй!
- Здрастуйте!
Поздоровкались і пішли, ті собі, а той собі: пройшли вони з гони і роздумались тоді: той чоловік сказав здрастуйте - усім чи, може, одному? Повернулися, наздогнали того чоловіка:
- Кому, чоловіче, ти казав здрастуйте - чи одному, чи на усіх?
- Ні, - каже, - одному я казав.
- Котрому ж ти казав?
- Оцьому, - каже, - губатому я казав здрастуйте.
Обернулись і йдуть собі назад, сонце й каже:
- Я його попечу!
А мороз каже:
- Я його заморожу.
А вітер каже:
- Ти не спечеш, а ти не зморозиш, бо як ти будеш пекти, то я буду холодний вітер віять; а як ти, морозе, будеш морозить, то я притихну, і він не змерзне.

ЯК ВОРОНА ДІСТАЛА ІЗ ЗБАНКА ВОДИ

Дві ворони ходили шукати води, бо їм дуже хотілося пити, та не вийшло ніде. Нарешті знайшли десь на кошарі в збанку. Та не могли дістати в збанку, бо було глибоко. Одна ворона полетіла далі. Друга ворона взяла до збанку метати камінчики, щоби вода наверх вийшла, і напилася.

ЛИС І ЦАП У ЯМІ

Голодна лисиця бігла понад лісом, задерши пику вгору, приглядалась до ворон, заґавилась і полетіла в яму. Яма була глибока, схоже, викопана мисливцем, щоб зловить якого-небудь звірюку. Лисиця цілий день гибіла в ямі голодна, силкувалася виплигнуть і ніяк не могла вибратися звідти. Уже пізно так, як у полудню пору, де не взявся козел, ішов до лісу, задерши голову; хвостиком вертів, борідкою потрухував, головою покивував.
Побачила лисиця козла, почала його улещать:
- Ей, земляче. Чого ти там по жарі тиняєшся? Іди до мене в холодочок.
- Не хочу, там сиро, я краще піду в ліс, там може собі водиці надибаю, а то душа горить, пити хочеться.
- Ех ти, дурню кудлатий, де ж ти там води знайдеш? Та навіщо й шукать, коли ось у мене під ногами є чиста холодна вода. Стрибай до мене, тут прохолодно, не душно, свіжа водиця і умирать не треба, а ти там печешся на сонці, потієш, нудьгуєш.
Козел послухався, стрибнув до лисиці в яму, аж бризки полетіли на всі боки. Лисицю мало не задушив. А вона йому:
- Тихше, бородатий дурню, ти всю мене обдав грязюкою!
А сама тим часом, не довго думавши, стрибнула козлові на спину, а зі спини і вистрибнула з ями. А козел зостався в ямі і був там за того ще два дні, поки не натрапили на нього пастухи і витягли звідти на віжках.

БЕЗХВОСТИЙ ЛИС

Один лис викрадав довгий час у газди кури. Раз він також заліз до курника, але той газда вже стеріг, і як тільки лис уліз туди, схопив його за хвіст. Лис сіпнувся, лишив хвіст у руках газди, а сам продер крівлю та й втік до лісу. Сховався тут до своєї ями і довго не показувався нікому на очі. Але як вже наскучило не виходити між лисів, тоді вийшов з ями і зачав гавкати. Почали збігатися лиси, а він сів у корчі та й каже:
- Браття, ми були дотепер дурні, що носили такі довгі хвости. З ними неспосібно ходити, ліпше повідгризаймо собі їх.
Молоді лиси подумали, що не красно буде без хвоста, але вже пристали на раду. Тоді один старий хитрий лис сказав:
- А подивіться-но, чого він так сидить у корчі! Чи не відгриз йому вже хто хвоста?
Подивилися - а хвоста не було. Та й засміяли.

ВОВКОВЕ ЩАСТЯ

Ішов вовк із лисом, і каже лис до вовка:
- Ти, куме, будеш ниньки мати якесь щастя, бо на тебе сонце пригріло!
Та й потім лис пішов собі в один бік, а вовк - у другий. Але вовк собі тоті слова добре запам'ятав.
Вовк іде-іде - надибає кусень солонини. Але гадає собі так:
- Я буду ще мати щастя, то нащо мені та солонина? Я собі щось ліпшого ще знайду!
Та й лишив солонину та й пішов.
Іде далі - пасеться кобила з лошам. Прийшов вовк до неї та й каже:
- Я твоє лоша з'їм!
Але кобила каже до нього так:
- Як моє копито прочитаєш, що там написано, то тоді дам лоша!
Та й поставила йому копито, аби читав, та й ударила його по зубах, аж він упав.
Тоді зібрався вовк та й пішов далі - питати щастя. Іде-іде, а там пасеться свиня з пацятами. Він каже:
- Я твоє паця з'їм!
А свиня каже:
- Та як будеш їсти, коли воно дуже брудне? Я, - каже, - піду та його умию та й ще хріну до того принесу, то тоді його з'їси!
Вовк сів та й чекає, але свиня не верталася: не міг її дочекатися та й пішов. Іде - пасуться барани. Він прийшов до них і каже:
- Я одного з вас з'їм!
Але барани кажуть так:
- Добре, вже одного з'їси, але ще перше ходи з нами, бо ми маємо одного небіжчика ховати, то нам будеш за дяка співати!
Вовкові то сподобалося, і він пішов із баранами у село. І тоді усівся на горбочку та як завив, то люди повибігали з псами, як зачали вовка бити... Ледве втік.

ПІДДУРЕНИЙ ВОВК

Одного разу вовк надибав у лісі барана. Баран був дуже худий, і вовк дуже мучився коло нього, не міг шкіри здерти. Аж надійшла лисиця та й каже:
- Ото дурень із тебе, вовче, так мучишся коло барана такого зав'ялого; та там у долині свиняче м'ясо - ади, я їла, аж лишила і прийшла тобі сказати.
А була дуже голодна.
Вовк послухав лисиці, сходив цілу долину, але м'яса ніґде не було й видко. Приходить він на те місце - нічого немає, лише роги - лисиця з своїм братчиком барана з'їли. Мусів вовк голоден бути. І вже ніколи не слухав зрадників.

ВОВК ПІД ВІКНОМ

Голодний вовк шукав собі здобичі. Забрів у село, куди не поткнеться - скрізь ворота заперті і собаки дуже злі. Вовк із досади відійшов до крайньої хати, став біля вікна і слуха. На цю пору в хаті дитина репетувала і вередувала. Мати сиділа біля неї, забавляла її. Скільки вона не панькалася з нею, нічого не могла заподіяти, дитина не переставала плакать. Баба тоді почала дитину лякать, щоб вона од страху утихомирилась:
- Цить, не плач, а то зараз оддам вовкові. Зараз замовчи! Вовк, возьми Гришу, іди, на, возьми його!
Вовк зрадів, уже налагодивсь був їсти дитину, думав, що баба подасть йому у вікно. Дитина злякалась, замовкла, тільки зрідка схлипувала, а баба почала його утішать:
- Гриша - умничок, він не буде плакать, я його не оддам вовкові. Ми вовка прогоним. Іди геть, вовк! Гриша плакать не буде. Іч який, він хоче Гришу з'їсти. Тікай, вовк, од нас, а то як візьму кочергу, так всю голову розчавлю!
Вовк злякавсь, побіг од хати і дума собі:
- Нема тепер в світі правди: кажуть, що люди розумні, а ніколи не роблять того, що кажуть. Кажуть одно, а роблять навпаки.

ТАК СВІТ ПЛАТИТЬ

Була змія; зайшла під великий камінь, а камінь осівся і привалив її так, що вона звідти ніяким способом не могла вийти. Ішов стрілець на полювання, сів на той камінь відпочивати, і вчув, що під каменем щось говорить:
- Хто би мене звідси випустив, то би велику нагороду дістав.
Він мав сокиру, пішов, утяв дерево, підважив той камінь, а під каменем змія велика, з котрої мала робиться язя1 , він її випустив звідти та й гадав собі, що вона справить його на які гроші, як то давно звикли, що опришки ховали. Зачав казати:
- Що ти мені за нагороду даси, що я тебе звідси випустив, що ти тут не вгибла?
А вона каже:
- Я тобі таку нагороду дам, що маю тебе з'їсти!
А він каже:
- То так світ платить; кому ти не даси загинути, той тобі не дасть на світі жити. Та жди, - каже, - тут лиш ти та я; та ще є звірина, будемо її кликати, аби нам робила право.
Закликали вовка, розказали, як було; вовк сказав:
- Так світ платить: кому ти не даси загинути, той тобі не дасть на світі жити.
Кликали ведведя, теж так сказав; кликали більш звірини, теж так казали. А закликали лиса; як прийшов лис, казав до нього стиха:
- Коби мені дав курку, я би тебе оборонив від ції язі.
А він каже:
- Я би дав і десять, аби мені порадив!
Як прийшов лис, то сказав:
- Я інакше вам право не можу робити, лиш мусите іти на місце, де її випустив.
Пішли вони на те місце. Сказав лис:
- Лізь там та й лягай, най я вижу, як ти там лежала.
Вона залізла і лягла; лис на того кивнув:
- Тручай камінь так, як був.
Той трутив камінь, змію привалив, і лисові файно вклонився і сказав:
- Прийдеш увечері за куркою.
Прийшов додому, розказав жінці, як було.
- Але треба дати лисові курку, що мене від смерті оборонив.
А жінка відмовляє:
- Я би курку не дала!
Лис прийшов та й по подвір'ї шукає, де та курка зладжена. Але скликав собі більш лисів на празник до тої курки. Уздрів чоловік лиса та й каже до жінки:
- Жінко, треба винести йому ту курку!
Вона каже:
- Як маєш свою, то винеси, а я свою не дам! Я тобі кажу, аби ти взяв рушницю та аби того лиса вбив!
Він послухав жінки, взяв рушницю, стрілив у лиса і лиса вбив! Лис як здихав, сказав:
- Добре то є прислів'я, що кому ти не даси загинути, той тобі не дасть на світі жити.
Решта лисів як учула, так набігла і того стрільця коло хати роз'їла. Через курку, що жінка не хотіла дати, погибли і лис і стрілець.

ВЕДМІДЬ ОБГАНЯЄ МУХИ З ЦИГАНА

Один циган піймав молоденького ведмедика, приручив його до себе і вимуштрував його робить всякі примхи. Ведмідь виріс, звикся з чоловіком і слухавсь його. Циган ходив із ним по селах і дурив там баб. Ведмідь викомарював різні комедії, показував, як п'яні валяються, як баби ідуть на роботу, як із роботи - інше...
Одного разу циган ішов із ведмедем з одного села в інше. Дорога була далека, циган натомився, одійшов трохи від дороги, ліг спочивать, а ведмедеві сказав:
- Ти ж гляди, Михайле, нікого до мене не підпускай, всіх гони од мене подалі, а хто не послуха, того бий.
- Добре, хазяїне, нікого не підпущу, спи собі.
Циган заснув, а ведмідь сів над ним і очей з його не зводив. Не вспів циган гаразд заснуть, як уже причепилася до його муха. Спочатку муха сіла циганові на ніс. Ведмідь кивнув лапою. Муха з носа злетіла і сіла на щоку. Ведмідь знов махнув лапою. Муха піднялась, повертілась-повертілась-повертілась над циганом і сіла йому на лоб. Ведмідь розсердився і каже:
- Погоди, бісова личина, я тебе навчу, як дратувати мене!
Розмахнувся з усієї сили, як торохнув цигана камінюкою по лобі! Циган і не колихнувся. Ведмідь зажурився, жалко йому стало свого хазяїна. А муха стала з його глузувать:
- Ех ти, кудлатий дурень, ти думав мене вбить, а свого хазяїна попав! От так услужив, нічого казать.
Застав дурня богу молиться, а він і лоб проб'є, або як кажуть: "Услужливий дурень страшніший ворога".

КІНСЬКА СИЛА

Був газда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, газда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом, та й здибав лева. Лев каже до коня:
- А ну поборімся.
Кінь каже:
- Знаєш що? Ходім до скелі та й там поборемося.
Прийшли вони до скелі. Кінь був підкований, як ударить копитами в скелю - аж іскри осипалися. Тоді каже до лева:
- А ну, чи ти так годен?
Лев як ударив лапами, аж скеля стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тоді лев відійшов за кілька корчів, здибав вовка та й каже до нього:
- Видиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри посипляться.
- Я таких їм, - каже вовк.
Але вовк не видів коня, бо був менший, а лев видів, бо був більший. Тоді лев каже до вовка:
- А ну я тебе підійму та будеш видіти.
Лев узяв вовка в лапи, підійняв його, але так стис, що й задушив. Тогді лев вовка питається:
- А що, видиш?
Вовк навіть не відгукується. Поклав його лев на землю, дивиться, а він небіжчик. Тоді лев каже:
- Видиш, який ти дурний, ще і не видів, та вже умер, а якби ти вздрів, що би було?

ЯК СОЛОВЕЙКО ЧОЛОВІКА РОЗУМУ НАВЧИВ

Один чоловік упіймав соловейка і хотів з'їсти. Але пташок каже до нього:
- Ні, ти мною не наїсися, чоловіче; краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.
Той чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.
І каже соловейко:
- Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи словам неправдоподібним не вір.
Почувши це, чоловік пустив соловейка.
А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради. Полетів угору і каже до нього:
- О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.
Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.
Тоді соловейко каже:
- Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, що я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неправдоподібним словам ти повірив! Дивися, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?
Та й полетів собі.

ЯК КОВАЛЬ ПЕРЕМІГ ЗМІЯ

Жив колись змій. Він їв людей і не давав їм проходу. І врятував людей од цього змія один коваль. Збудував він недалеко від змієвого лігва собі кузню та й задумав, як би звести того змія з світу, звісно, щоб він людей не нівечив. От змієві, як той коваль кує в кузні, досадно, що іде від коваля стук. Прилітає змій до кузні, а вона зачинена залізними дверима.
- Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш, не даєш мені спати? Я тебе з'їм!..
- Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись!
- Молись!
От коваль за молот та давай скоріше робити гвіздка.
- Чом же ти не молишся, а знову ляпаєш? - гукає змій.
- Та я молячись, - каже коваль, - ляпаю по ковадлу.
- Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
- Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
- Вже, - каже, - я готовий. Як же, - питає, - ти мене їстимеш? Ось в стінах є дірки (звісно, пробують свердла), так ти висолопи сюди язик, я сяду на його, а ти і проглинеш мене.
Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвіздка та й прибив язик до стіни. Змій сюди-туди - не одірветься. А коваль за гнуздечку та й загнуздав змія. Запріг його в соху та й проорав, виорав поле і змія, звісно, улелекав1 . Люди зраділи та й собі давай корчувати ліс на поле.

ЦИГАН І СМЕРТЬ

Жив-був циган. Пішов він якось у ліс дров нарубати. Побачив високого, крислатого бука, видряпався на нього, сів на гілляку, та й рубає її стовбура. Проходить повз нього чоловік і питає:
- Що ти там рубаєш?
- Не видиш? Дрова рубаю.
- Та як рубаєш?
- Так, як і всі люди!
- Ой, дивись, а то впадеш звідти, - каже перехожий.
- А ти що, бог, що все знаєш? - обурився циган.
Чоловік бачить, що тут ні з ким говорити, махнув рукою й пішов собі далі. А циган далі січе сокирою. Цок раз, цок двічі, а гілляка - трісь! Бухнув циганисько на землю, лежить, стогне. Відлежався, відстогнався, далі схопився й біжить за перехожим. Догнав чоловіка й питає:
- Ви, мабуть, пророк, бо й справді сталося так, як ви казали. Якщо так, то скажіть мені, коли я помру?
Посміхнувся чоловік так й каже:
- Помреш тоді, коли нижче хребта в тебе охолоне.
Циган відразу вхопився рукою нижче хребта, та холоду там не було, і циган відразу ж заспокоївся.
Поки було літо, циган не боявся смерті. А як настала зима, погано одягнений циган став мерзнути. Прийшли йому на згадку слова, які сказав йому перехожий. Вхопився рукою за місце нижче хребта, а воно холодне, як лід.
- Ой, біда, треба з світом прощатися! - каже циган жінці.
Вийшов на дорогу, ліг і лежить. Чекає смерті. Саме їхав чоловік на ярмарок. На конях дзвоники голосні, господар батогом у повітрі махає. Забув циган про смерть, схопився й тікає. Розсердився чоловік на цигана й давай шмагати його батогищем. Раптом циган згадав про холодне місце й ухопився за нього. А те місце вже було гарячим.
- Дай вам, чесний газдо, доброго здоров'я за те, що ви мені нижче хребта розігріли і від смерті врятували! - подякував циган чоловікові й щасливий повернувся додому.