Тарас СОБКО
АНАТОМІЯ ХРУНЯ

Коломийські вампіри

Отримав у спадок хатину в Отинії. Сімейною радою вирішили продати. Почали виясняти, як це робиться, і шлях наш проліг з Івано-Франківська у столицю Гуцульщини. Ех, Коломия – не помия, так співалося. Колись…
Попервах нічого не розуміли, чому так все складно і накручено. Чому треба ходити з кабінету в кабінет, щоб вияснити, як правильно оформити папери, чому завжди хтось щось не договорить, або скаже, що точно не знає, або помилиться, або забуде, або «се тилько Нуська знає, але вона на «больничному»… А не простіше одразу дати клієнтові список довідок, які потрібні, хто їх видає, термін видачі, адреси, скільки це коштує і кому платити? І щоб без помилок. Список тобі? А долю випробувати, показати бійцівські дані, характер. Полювання за довідками – це як у пригодницькому фільмі. Ідеш, а серед поля табличка: «Розміновано! Мін майже немає!» Виявляється воно не просто поле, але ж до середини дійшов?
…Приходимо за довідкою. Довідка готова, але кажуть, що треба зареєструвати, а Марійка вийшла. Годину чекаємо Марійку. Прийшла Марійка, зареєструвала, але каже, «жи треба ше поставити пичєтку», а тая «пичєтка» в начальника, а в начальника «совещаніє», а «совещаніє» тільки почалось. Чекаємо ще годину, набираємо досвіду спілкування з кабінетними і нарешті починаємо розуміти, що бюрократ в кабінеті – як зірка в небі: ти її бачиш, а вона тебе – ні.
…Ще одна довідка, котру можна отримати тільки через місяць, «бо Наталка пішла в отпуск». Пробували умовляти, але клерки без бою не здаються. Атакуємо. До них доходить, що ці, станіславські, просто так не вступляться і через три хвилини довідка в кишені. Та радість передчасна – довідку видали з помилкою. Арифметичною. Ну з ким не буває? Через кілька місяців заходимо в той самий кабінет, але там сидить вже інша, молодша особа і займається макіяжем. Уявляєте, одне око нафарбувала, а тут якісь приплелися. Похапцем глянула на довідку з помилкою і каже: «А що ви від мене хочете? Чоловік, який вам цю довідку з помилкою видавав, вже тут не працює! Я вам нічим не поможу.» І знову бій… Цікава деталь: під час таких перепалок, з сусідніх кабінетів, як у заповільненій зйомці, немов персонажі з фільму «Вій», підтягаються сонні канцелярчуки: «Хто-о-о посмів порушити НАШ спо-о-окій!?» Потім приходять «старшой», йому відкривають очі, він відчуває майбутні, зайві, проблеми для власної сідниці і громогласно оголошує меншим доленосний вердикт: «Видати довідку!» Менші з розпачем складають крила і видають…, і з помилкою…, і випадково…а бис знали, о!
…Здали документи до нотаріуса (державного). Нотаріус пообіцяла зателефонувати до Франківська, коли документи будуть готові. Чекаємо місяць. Дзвінка немає. Їдемо до Коломиї, але нотаріус щезла. Зовсім. Починаємо шукати в чужому місті. Зрозуміло, по кабінетах ніхто і нічого про пропажу не чув. Під вечір випадкова прибиральниця пояснює, що коломийський нотаріус тепер переїхала до Снятина(!) і не ми одні її шукаємо. Вперед на Снятин! Ви думаєте, один раз? Казали люди в черзі, що той нотаріус обслуговує кілька районів області… Добре, що до Снятина, а не до Молдавії. А може коломийському керівництву на віск злити, чи що, бо почуваєш себе, як американський солдат в Іраку – обіцяли екскурсію по Вавилону, але не попередили, що там ще й стріляють (свої по своїх).

…Надцята коломийська довідка, яку треба їхати зареєструвати до Отиніїї. Їдемо в Отинію. В Отинії кажуть, жи нема пичєтки з Коломиї. Коломийські забули поставити. Вертаємося по пичєтку в Коломию. Поставили. Знову в Отинію, а реєстраційний журнал, виявляється, забрали в Коломию, вернулися з Коломиї – а тут землевпорядник пропав і т.д. Як маятник в ополонці – туди-сюди, туди-сюди. Як добре, що у нас заборонена вогнепальна зброя… Ще й київські чиновники підсобляють: тепер деякі довідки ідуть через Київ. Довідка приходить через місяць. А за цей час у інших довідок термін вийшов, або купці собі іншу хату знайшли і т.д.
Після кожної пригоди кажу кабінетним тетам: «Про вас книжки пригодницькі писати можна», а вони мені у відповідь: «Пишіт, пишіт! Кілько влізе пишіт! Ніц ви нам не зробите! Ади, настрашилис-ти… »
Попросили – от і пишу. Як ви з мене, молодого, так крові напилися, то що ви робите з тими старенькими дідусями і бабусями з далеких сіл?
І що то з цими вампірчуками робити? Може в кабінет заходити з осиковим колом за пазухою? Кажуть помічне. А ще кажуть, що вампір боїться дзвону і кадила. Думаю, що пан Вишиванюк – добрий чоловік і виділить трошки грошей для установ, котрі довідки видають. Для працевлаштування дяків (на пів-ставки). Щоб кадили і дзвонили. Може хоч це подіє якось? А якщо подіє, то передовий досвід можна поширити на всю державу, прикарпатське ноу-хау будемо мати. Запатентуємо.
Пишу цю статтю зовсім не для зацофано-гонорових начальників, а для коломийських депутатів. Кажете, що Коломия – не помия? Це було колись, але так бачу, що з того залишилися самі гонори.
Є така теорема Геделя, котра гласить: щоб оцінити роботу і властивості Системи, треба вийти за її межі і подивитися збоку.
Шановні депутати, то може хтось з Вас, котрий менше розпаньошений, зніме краватку, вбере кирзаки, куфайчину якусь і перейдеться по кабінетах, гей-би по довідки? Побачите і почуєте багато такого, про що будете з обуренням на сесії доповідати, правду-матку боронити, бити себе кулаком в груди, а заодно набирати бали на наступні вибори. Годинами вистойкуючи в чергах, навчитеся краєм ока бачити, як мордаста клеркиня може дзявкнути на стареньку гуцулку, як ненаситні кабінети ковтають товстелезні бесаги, як пацани у шкірянках газдують, ніби у себе в хаті, почуєте, як, стоячи в черзі, одна до другої пошепки: «Марисю, а кілько треба їй дати за се?» Мусить дати, бо син приїхав з Чехії на пару днів і справу треба залагодити вже, час підпирає. Якщо міський акцент не підведе, то почуєте натяки і побачите дії клерків більш карного характеру.
Та не це головне. Стоїть у чергах сумний, замучений прикарпатськими бюрократами пересічний електорат і тихцем балакає: «…видиш, видиш ?.. вже понесла, несло би її… ади-ди, як файно шиночка запахла… і не стане ї поперек горла ?… і сі не встидає Ганька, ади, яка пані стала, шлячок би тото трафив ясненький… а ми туткай-во снидієм третий тиждень… е-е-е, за совітів такого не було… так-так, тогди за сисе партбілєт на стіл, та й вже… ті сі троха бояли, а сі – ніц!»
Загадка для коломийських депутатів – про що ж балакали у черзі? Відповідь – про політику, шановні, про політику! Коли я прийшов в якусь установу моєї держави Україна, за котру голосував, і за котру гинули з моєї родини, то най зі мною обійдуться, як належиться, не обсервуючи, що у мене на долонях – манікюр, чи мозолі. Оце і є головна державна політика – звичайне, християнське ставлення до громадянина. Коли мала пенсія, то люди розуміють, що нема в України зараз грошей – олігархи обікрали. Але коли тобі треба довідку, малий папірець з пичєтков, а до тебе як до пса? Цього люди не розуміють і задають собі багато питань. А чого ж «собі»? Задавайте ті прості питання народним обранцям, своїм депутатам. Хоча, у депутатів на ваші питання нема часу, депутати про європейський вибір говорять (Карпати з Уралом переплутали). Але якось обминають той момент, що в Європі щодня, де небудь ідуть вуличні бійки з поліцією. То європейці права свої боронять і не дають над собою знущатися.
То ж не дивуйтеся, шановні депутати, коли одного разу і наші люди піднімуть голови та й по-європейськи, влаштують погром або чиновникам, або Вам (яке їхало – таке здибало). Я за тебе голосував – я тобі і ребра намну. Це – закон переходу кількості в якість. Кількості випитої крівці – в якість копняків. Не віриться? Ну-ну… Монголо-татари також не вірили.
І на сам кінець, нагадаю коломийському керівництву причини виникнення опришківського руху – пани і підпанки людей образили…

Коломия. 2003 р.

До змісту Тарас СОБКО АНАТОМІЯ ХРУНЯ

Далі