Досьогодні статус, правове становище українців у Криму залишається нез’ясованим і невизначеним.
Таке несерйозне ставлення до Криму і долі його українського населення було і у наших попередників, виявлене в офіційному зреченні всяких претензій до Криму нашою делегацією(автономістів) під час переговорів у Брест-Литовську(03.03.1918 р.). Німецька делегація була навіть здивована з такого рішення і перепитувала, чи вона добре зрозуміла.
У цьому зв’язку Генеральний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Макс ван дер Стул висловив здивування, що в Україні більше турбуються про меншини, ніж про корінну національність.

У Криму, як і по всій Україні, споконвіку був і по сьогодні є автохтонний найдавніший і корінний народ - абориген. Про цей народ у Криму і його землю вперше згадує близько 8 ст. до н. е. творець грецького героїчного епосу Гомер в “Одісеї”, про місто Телепілу (теперішній Севастополь). Зміст обох назв Телепіла і Севастополь(з 1784 р.) один  і той же - величне місто - виражений відповідно ранньою і пізньою грецькою мовою. Назва Херсонес, що існує тут з 5 ст. до н. е., з грецької мови означає “півострів”.

Народ цей у Криму звали таврами: давні греки і, в першу чергу, Арістей (7 ст. до н.е.), Гакатей(6 ст. до н.е.), потім Геродот(5 ст. до н. е.) дали цю назву від Перекопу, бо рів(рів з валом) із грецької мови - Тавріка(Тафрос). Ця назва була тут до 14-15 ст. н. е., а вже пізніше(в часи татаро-турецької навали) увійшла назва Крим, бо з тюркської мови рів - кирим або крим. Отже, Тавріка, Таврида, Таври - країна, народ на південь за Перекопом(ровом). Періпл(Скілак) у другій половині 4 ст. до н. е. пише: “За скіфською землею народ таври заселяє мис материка, а мис цей виступає у море”. Тобто таври заселяють півострів українського материка, що виступає у море. Він, народ таврів, споконвік від палеоліту, за усім величезним обсягом знань, близький і споріднений по культурі, матеріальному виробництві, звичаях, віруваннях, похованнях всього материкового корінного українського народу і споконвік є його складовою і невід’ємною частиною. Народ материкової України і її півострова ще з палеоліту спільно заселяв, обживав і оберігав ці терени як їх єдиний і вірний абориген.

Встановлено органічний зв’язок і риси спільності культур, звичаїв, матеріального виробництва, поховань народу Криму, Подніпров’я, Подністров’я, степової України, Правобережного Лісостепу.

Обряди поховання є найглибшою, найбільш ідентифікаційною, уподібнюючою характеристикою народу. Скорчені і на правому боц, фарбовані(червоною охрою) інгумаційні ями і поховання головою на захід властиві всьому українському народові на всій його території, в т.ч. Криму, Нижнього Дону, Північного Причорномор’я і Кубані(до міста Анапи) від палеоліту до середньовіччя, і відмінні від поховань зайшлих сюди народів - кімерійців, скіфів, сарматів і їх племені аланів, греків, римлян, готів, болгар, хозар і ін. Це все стверджує спільність всього українського народу на теренах від Карпат до Криму, Нижнього Дону, Кубані. Сюди у повній мірі прислужуються матеріали Трипільської культури, культур Зарубинецької, Черняхівської та ін., а також доісторичних стоянок людини. Мовні особливості, особливості будівництва і облаштування житла, його внутрішньої, зокрема крейдяної обробки, культури, звичаїв(у тому числі харчування і святкових страв), поховання і ін. були ще з неолітичної Трипільської доби усталено властивому усьому українському народові на всьому його етнічному ареалі.

Туземці Криму таври ще в доскіфські і докімерійські часи мали свої поселення і укріплення по всьому півострові і на місцях пізніших грецьких полісів і інших міст і сіл, зокрема Херсонесу, Балаклави, Пантікапею, Феодосії, Планерського, Євпаторії, а також скіфської пізнішої столиці з грецькою назвою Неаполь біля Сімферополя(у таврів було селище Новгород), пізнішої римської фортеці Харакс і ін. Розкопками встановлено,що життя таврів на горі Кішка продовжувалось неперервно протягом більше як 1 тис. років, аж до середньовіччя. Таке ж спостеріга- ється і для таврського сховища на горі “Караул-Оба” поблизу м. Судак.

Й. Флавій описує окупацію Криму римлянами, що почалась з 40-х років н.е. на східному його узбережжі, зокрема у Ялтинській бухті проти міст і укріплень таврів. Тут таври перебили і знищили цілий загін римлян, що повертався після окупації із Танаїсу(околиці теперішнього Азова). Осадними машинами римляни руйнували укріплення Харакса(товщина його кріпосних стін була 5,5 м). Штурмом вони брали укріплення таврів на горах Кішка, АюДаг і ін. Для римлян на окупованих теренах почалась затяжна війна і партизанські дії таврів. Полєна “Військові хитрощі”(162 р. н. е.) приводить свідчення про мужність таврів у боротьбі за свободу і незалежність аж до самопожертви. І нам належить хоча б знати про патріотизм і героїчну боротьбу таврів з зайдами і розвіювати віками складений про них несправедливий міф як про дикунів і розбійників. Харакс був цитаделею оборони таврів(кріпость площею близько 6 га), і перетворився в цитадель римської окупації Тавріки. На горі Аю-Даг(“Свята гора”) у таврів були давні житла, навколишні могильники, багаточисленні храми, оборонні стіни, знамените на весь світ укріплення на вершині.

Про поселення, міста, укріплення таврів по всьому кримському півострові і про таврів, як про древній народ Криму пише Пліній Старший. Таври були розселені як у гірській, так і степовій частинах Криму, а також по берегах Озівського моря до Дону, причому їх етнічне походження не з’ясоване досьогодні. Їх трактують кімерійцями,скіфами, готами, кельтами, індійцями, франційцями, кавказцями і ін.(ким завгодно, тільки не предками українського походження!), при одному безумовному, що вони - автохтонне, осіле плем’я і займалися землеробством, морським промислом, ткацтвом, обробкою металу, кістки, каменю, дерева. Таври з глибокої давнини розселені по всьому Криму і особливо в його гірській частині, до того ж куди вони постійно ще з 9 ст. до н. е. витіснялися зайдами-загарбниками, створили велику кількість поселень, міст і укріплень. Тепер відомо біля 100 таврських поселень, 34 городищ, 20 укріплених поселень. Ще Геродот писав про таврів як про видатних мореплавців, які на морі перемагали навіть греків і завдавали їм великих втрат. А номади кімерійців чи скіфи мореплавцями ніколи не були і будь-які успіхи в цій галузі невідомі.

Греки в Криму з 6 ст. до н.е. перейняли у таврів культ богині Діви, що був властивий також тубільним племенам усього Північного Причорномор’я, до того ж, Діва - головна богиня ще за доби матріархату в предків українського народу. Язичницьке святилище - капище жіночого божества на вершині Дівич-гори відоме  і поблизу Трипілля.

Населення Херсонесу в 5-4 ст. до н.е. складалося із греків-колоністів і туземців-таврів, на що вказують поховання в Херсонеському некрополі, біля половини яких - інгумація т.зв. “скорчених”. В Херсонесі, за Евріпідом(480-406 до н.е.) вже на 8 ст. до н.е. ще до поселення тут греків був розвинений культ богині Діви з спорудженим їй храмом. Тоді тут у таврів правив їх цар(“над варварами варвар сам, царює Фоант”), який славився швидким бігом, в честь якого й названий Фоантом(швидким). Про таврів у Криму і їх царя Тоанта(Фоанта) пише у своїх творах і Публій Овідій(43 р. до н.е.), який як історик виділявся високим рівнем достовірності. В Херсонесі й до 6-7 ст. н.е. був великий язичницький храм таврів, на місці якого споруджено храмовий ансамбль з базилікою, або кафедральним храмом, у якому в 988 році хрестився і вінчався з грецькою царівною Анною київський князь Володимир. В Пантікапеї(Керчі) знайдена на похованні епітафія(5 ст. до н.е.) де називається Тихін, родом тавр.

Великого нищення таври зазнали у 1 ст. н.е. від римлян, що окупували всю гірську Тавріку, організувавши ряд десантних операцій поблизу сучасної Ялти і в інших місцях і використавши в якості опорних пунктів таврські укріплення в Хараксі(біля Гаспри на мисі Ай-Тодор), на Аю-Даг, на горі Кішці, вибивши з них таврів, причому Херсонес став центром римської окупації Тавріки. На боротьбу таврів з римлянами вказує епітафія над похованням військового лікаря в Херсонесі: “Богам і манан, Публію Ведію Трепту, лікареві, вбитому таврами”. Таври вели постійну війну і воювали з римлянами до їх відходу із Криму (3 ст. н.е.). Вони до 2-3 ст. н.е. були головним противником Боспорського царства, коли воно невдовзі і впало.

Таври були поряд з греками в античних грецьких містах Криму, а також разом зі скіфами, сарматами  в Неаполі Скіфському(з часу заснування міста) до його падіння в 3-4 ст. н.е. під ударами готів і гуннів. В кінці 4 ст. в Криму готи були понищені гуннами, впали Боспорська і Скіфська держави, а в 5 ст. розпалося і володарювання гуннів. Отже, у Причорномор’ї і Криму скіфи потіснили кіммерійців, македонський цар Філіпп ІІ розбив скіфів, а потім сармати понищили і витіснили скіфів і римлян; готи і гунни розбили сарматів та рештки скіфів і римлян і готів розбили гунни, але й гуннів доля не зберегла. В довершення до політичних катаклізмів у Криму, як і в 63 р. до н.е., в 480 році протягом 40 днів пройшов величезної сили руйнівний землетрус.

За письмовими джерелами, таври були відомі у Криму як у 4 ст. н.е., так і пізніше: до 11 ст. - в Тмутараканському князівстві і до 15 ст. - в князівстві Феодоро, які прагнули до єднання з руськими київськими князями. В цей час раннього середньовіччя населення Криму, ці т.зв. тавроскіфи, або вже руси, в 1196 році брали участь як союзники Болгарського царства у битвах з Візантійською імперією.

Широко подаються відомості про знахідки  слов’янських старожитностей у прибережних частинах Криму. І на основі цього робляться висновки, що на початку н.е. слов’яни, тобто предки українського народу, просувалися від гирла Дніпра вздовж Західного і Південного берегів Кримського півострова аж до Керченської протоки, а в 6 ст. таке просування знову відновилося, а також, що слов’яни від скіфської пори аж до татарської навали  і далі постійно проживали в Криму. Все це і дозволило стверджувати, що Крим - споконвіку слов’янська земля, де не тільки в античну епоху і далі в нову еру були відомі таври і предки всього нашого народу - анти, а вже за середньовіччя з 9 ст. повсюдно русь, русичі, русини, руський народ як предтеча народу українського. Такі дані і висновки з них про слов’янські знахідки і проживання погоджуються і з тим, що в ці періоди часу внаслідок грізних нищівних ординських навал(сармати, алани, авари і ін.) тут в основному зосереджувалися таври, споріднені слов’янам - вони ж анти (давньоукраїнський народ).

Великий інкерманський могильник поблизу Севастополя засвідчує знахідки в Криму пам’яток черняхівської культури 2-4 ст. н.е. В ньому є грунтові поховання при скорченому покладенні, посуд черняхівського типу, при ряді споріднених рис кераміки Криму і Подніпров’я. Отже, кримські таври - це одне із племен українського народу, одно із племен колишніх антів: на стеллі в Пантікапеї(Керч) виявлена одна із перших письмових згадок про антів 3 ст. н.е. На 6 ст. анти(предки українського народу, названі так греками, римлянами і візантійцями з 2 ст. н.е. як “ті, що навпроти проживають”) займали простори від Карпат і Вісли до Криму, Дону і Кавказу. Ще імператор Траян наказав римському історикові Тацітові(55-120 роки) відвідати землю антів від теперішнього міста Хмельницького(куди 7 років перед цим проникали римляни) на схід через Придніпров’я до Дону. І про них Таціт писав Траянові, що це народ один і той же. Анти були вже обізнані з християнством. У них для написання церковних книг вже був свій алфавіт(буквиця або глаголиця), що існував з 2 ст. до н. е. і який згодом у 860 році болгарським просвітителем Кирилом був узятий у місті Корсуні(Херсонесі) із священних книг(Євангеліє та Псал- тир), написаних руським письмом і руською, тобто давньоукраїнською мовою, і перероблений за грецьким зразком у новий стрій всеслов’янської писемності, названий кирилицею. Написи буквицею(різами) поширені у Криму на предметах місцевого населення. Зазначається, що відомий дослідник історик-краєзнавець О. Л. Бертьє-Делагард доходить висновку про наявність у східних слов’ян своєї писемності ще до приходу в Крим Кирила.

Треба відзначити і те, що наш слов’янський руський алфавіт був відомий, і ним вже користувались у 590 році у м. Тмутаракані.

Наші зв’язки з таврами і прийняття ними назви “русичів”, “русинів” ведуть ще до часів перших руських київських князів Аскольда і Дира і їх ополчень, які робили походи в Константинополь, Тавриду(Крим), в Херсонес, Босфор, починаючи з доби 860-х років, про що згадується у писемних пам’ятках. Згодом руський київський князь Ігор, згідно договору в 944 році з Візантією щодо Тавриди(залежність Тмутаракані й земель Керченської протоки від Києва), у місті Тмутаракані в цьому ж році посадив свого намісника, витіснивши звідси хозарів; влада його поширювалась і на Чорне море. У 945 році князь Ігор уклав договір із Візантією про захист Криму від нападів чорних болгар із Приозів’я.

Намагання таврів-русичів об’єднатися з народом держави руського київського князя Святослава,  з усім тоді руським народом проти утисків з 7 ст. хозарами  були виражені у зверненні тодішнього Таврійського топарха(управителя) в грудні 962-січні 963 років, поданому у Київ на ім’я князя Святослава. У цій записці-зверненні говорилося, що учасники віча, як і увесь народ півострова, прагнуть незалежності від кочівників-хозарів і що вони не відрізняються за звичаями і побутом від жителів країни, де править “північний князь” Святослав.

Тим був і зумовлений похід Святослава у 965 році проти Хозарського каганату. Він взяв Саркел, потім Ітіль і Тавриду. Відбулись розгром і падіння Хозарського каганату, що 300 років гнітив туземний руський народ. Із метою захисту своїх тубільних одноплемінників-русичів засновано на Керченському і Таманському півостровах руське Тмутараканське князівство у 965 році з столицею у місті Тмутаракані(теперішня станиця Тамань Краснодарського краю).
Похід київського князя Володимира у 988 році у Тавриду, в Херсонес, а потім у м. Боспор(після чого воно стало зватися Корчів, від корча - кузня) закріпив тривалі наші зв’язки з Тавридою, з її корінним народом - таврами-русичами. У князя Володимира були прихильники не тільки у містах, а й сільських округах. Місцеве населення шукало захисту і протекторату у київських князів. Син Володимира, князь Мстислав, правив у Тмутаракані. Згодом після нього тут були князь Гліб, Роман і Олег - сини чернігівського князя Святослава.

Корсунь або Херсонес (теперішній Севастополь), Боспор або Корчів (теперішній Керч), Тмутараканське князівство консолідують Київську Русь з Тавридою.

Корсунь був знаний як столичне місто, а також традиціями вірування наших таврів-русичів, традиціями християнства, початки якого ведуть ще з 1 ст. н. е. Тут у 35 році після відвідин Боспору і Феодосії побував і проповідував християнство апостол Андрій Первозванний, а звідси пішов він і поставив хрест на горах Київських, де церква Андріївська.

В Херсонес в кінці 1 ст. н. е. був засланий третій по св. Петрі Намісник Христовий Папа Римський св. Климент І, де він вже тоді застав громаду християн у 2000 людей. Тут св. Климент у засланні проповідував християнство, у підземеллі томився, зазнав мученицької кончини від гонителя християнства римського імператора Траяна і був тут похований. На початку 4 ст. християнство утвердилося в Херсонесі і в Криму. Офіційне визнання християнства як панівної релігії Київської Русі відбулося у 988 році саме у Корсуні. І Володимир, відправляючись у Київську Русь, “взяв з собою царицю, і Настаса, і священиків корсунських, і мощі святого Климента”, бо й корсунці таври-русичі, священнослужителі і священик Настас сприяли його вступу  у Корсунь. З утвердженням по всіх етнічних землях українського народу, усієї Київської Руси християнство сприяло тому, що наші племена об’єдналися в один народ, племінні різниці втратилися, і всі почували себе єдиним народом.

Про єдність побуту, звичаїв, мови народів тодішнього Криму і континентальної України неспростовно засвідчує прихильність народу Криму - таврів - до походів сюди руських київських князів і їх ополчень і етнічне сприйняття тут назви “Русь”, “русичі”. У зв’язку з цим і формувалась ментальність кримських таврів як русичів. Це особливо утвердилось під впливом походу  сюди князя Володимира і його тут першого охрещення.

Про народ “русів”, “русичів” у Тавриді пишуть болгарські, грецькі, візантійські, арабські, єгипетські та інші автори.
Болгарський просвітитель Кирило(св. Костянтин) ще у 860 році, коли побував у Криму, у Херсонесі, пише про його зустріч тут з місцевими жителями-русичами, які живуть тут цілими кварталами, розмовляють руською(тобто староураїнською) мовою і мали свою писемність і свої вже видані книги. Він знайшов тут книги, писані “руськими письменами”, і зустрічався з людиною, що читала йому їх, яка розмовляла руською мовою і від неї перейняв її. Це, що в Криму, в Корсуні були люди, які розмовляли й писали руською, тобто давньоукраїнською мовою, засвідчує про утворення тут етноніму русь на базі спорідненого народу. Отже, та руська мова тут у Криму формувалася і розвивалася довгий час століттями як і в Україні ще перед відомим 860 роком.

На час перебування у Криму Кирила, а також особливо вже князя Володимира, в Корсуні жило багато корінних руських людей і навіть їх цілі квартали, про що свідчать матеріали проведених у Херсонесі розкопок. Тут, як у Херсонесі, так і в усьому Криму і в цей час як і раніше корінним проявлялось за мовою давньоукраїнське(руське) населення, що засвідчується й широкими археологічними матеріалами Криму і всього Причорноморського і Приазовського регіону. Херсонес(Корсунь) займав видатне місце у великому давньовідомому торговому шляху “Із варяг в греки”, тобто між Київської Руссю і Візантією. Торгівельні і культурні зв’язки з Візантією сягали далеко у глибінь віків, коли між Києвом та Константинополем регулярно курсували візантійці - греки та русини(так називали себе згідно з літописними відомостями  кияни та жителі південної Русі).

Етнонім Русь і руський у Криму вже широко вкорінився. Візантійські історики Кедрін і Зонара пишуть, що народ “Русь” у 9 ст. жив біля Північного Тавру і біля Таврійських гір, топоніми “русь” були біля Євпаторії. Візантійський письменник Євстафій ставив знак рівності між таврами і народом “русь”, вказуючи, що “таври або роси” жили й поблизу Тендрової коси на узбережжі. Про таврів-русь говорить також Лев Діякон. І Чорне море, як пише М. Грушевський, що раніше греками називалось Понт Аксінський(море негостинне), а згодом Понт Евксінський(море гостинне), з 9 ст. стало зватися Руським, тобто Українським морем. Руським його звали араби з 10-12 ст., а Керченську протоку арабський письменник-географ Едрізі в 1153 році в описі Чорноморського узбережжя назвав гирлом Руської ріки, а місто Керч - містом Руським. Арабський географ аль-Масуді(40-і роки 10 ст.) називає Чорне море Руським, бо, на його думку, ніхто, крім “русів”, що живуть на одному з його берегів, не плавав по ньому, а цим племенем було аллудаана, тобто українське племя угличів. “Житіє Георгія Амастрідського” під 842 роком відзначає походи руських дружин, русичів по Чорному морі до берегів Малої Азії, причому зазначається, що язичники русь за звичаями як і таври. І український народ з пластів своїх предків(від палеоліту до середньовіччя, включаючи племена трипільців, вже об’єднаний і консолідований народ антів і, особливо, русичів) знову вже як єдиний і соборний зроджувався боротьбою за свою Свободу і Незалежність. Це заповітно-всенародне, як рідний край, ім’я блискавично ширилося і утверджувалося по всіх етнічних племінних землях українського народу. І, наприклад, в Західному Побужжі, де всупереч іноземним втручанням, навалам та експансіям народ впродовж тисячоліть в основі своїй був єдиний, один і той же, а назва змінювалась від трипільських племен до неврів, ділібів, бужан, волинян. антів, русичів, українців. Сталося це і в Криму з корінним народом таврів, антів, русичів, українців. Тим більше, що великим був потік сюди свідомого українства чи вже козацтва впродовж усього середньовіччя, а особливо насильно у виді татарського і татаро-турецького ясиру з України. Так, що вже на 17 ст., за даними турецького історика і мандрівника Евлії Челебі, у Криму дві третини, а то й 4/5 всього населення складали саме українці.

Історично неправильною є фальсифікація істини про те, як це роблять окремі автори, що таври на 3 ст. до н.е., або вже на рубежі н.е. безслідно зникають. І таке уявлення автором шириться в залежності від його інтересів - кого із зайд він обстоює. А якщо готів, то краще для укорінення їх заперечити існування корінного народу(таврів), якщо татар - давньоісторичний народ таврів асимільований  пришельцями-татарами у корінний вже народ кримських татар. Отже, головне вістря таких авторів і його спрямування спільне - проти таврів як основного корінного народу Криму. Проготський автор проводить погляд, що таврів уже не було до рубежу нової ери,  вкрайньому випадку вони були винищені римлянами у І ст. н.е., тобто надійно їх не було до приходу сюди у 2 ст. н.е. готів. Протатарський автор твердить, що таври були до приходу сюди у 13 ст. татар, але вони були тут безслідно ними асимільовані. Таври, як це історично стверджено, два тисячоліття боролися із зайдами, відстоюючи своє існування, свободу і незалежність. Вони вистояли стали антами, русичами і українцями. І тут вже в умовах суспільного українства всього за 300 років “асимілювались” таври, “асимілювався” цілий народ кількістю у 2/3, а то й в 4/5 усього населення Криму? Яка нісенітниця!

Що стосується так званого зникнення з Криму численних таврів до н.е. чи на рубежі її, або їх цілковитої асиміляції, отюркчення і втрату своєї пам’яті, то тут - ще одна несумісність: закарпатські русини й за тисячоліття нав’язаної чужинцями неволі не тільки не зникли і не асимілювалися, а й повністю збереглися, зберегли свою культуру і первинну матірну мову на 1945 рік. Подібні провокації тепер спостерігаються і щодо так званого зникнення трипільців і Трипільської культури як явищ виключно українського народу.

Вже з кінця 18 ст., коли у 1783 р. Крим був приєднаний до Росії, стало можливим проникнення сюди росіян. Переписами з 19 ст. вони вже тут встановлені, а різкий їх “ріст” чисельно як так званого “рускоязичного насєлєнія” - у 20 ст. Слід нагадати, що російський радянський режим як і російський царизм нищив у Криму українців і татар(голодомори, репресії, депортації). Тільки за 1921-1922 роки наслідком голодомору померло у Криму понад 150 тисяч кримчан. В 1931 році - новий голод, сільське населення було винищено остаточно. В 1931 р. хвиля репресій (на заводах Севастополя і Керчі виявляли шкідників), в 1932 р. шкідників виявляли вже по всьому Криму. До початку війни було винищено і робітничий клас. В 1926 році росіян у Криму було 301,4 тис.(всього населення 714,1 тис.) , в 1939 р. - відповідно 558,5 тис.  і 1126, 8 тис. населення. І росіяни тут - привозне населення і зрусифікований місцевий люд.

З Криму виселялись як українці і татари, так і вірмени, німці, болгари, греки, караїми, кримчаки і ін. У 1944 році після відступу німецького фронту у Криму було 780 тис. жителів. І в цьому ж році з півострова було виселено 200 тис. українців, 191 тис. татар і 27 тис. вірмен, німців, болгар і греків, а завозилось російське населення з Росії, Волги, з північних російських областей(часто й проти їх волі: “Нас прігналі”, “абманулі”). І це виразилось в катастрофічному зменшенні населення післявоєнного Криму. В 1945 році, коли Кримську АРСР було перетворено в область РРФСР, а у Крим стали масово переселяти росіян.

Турецький історик Евлії Челебі засвідчує, що за першим переписом, який проводився у Кримському ханстві у 1666 році, в Криму проживало 1127 тис. людности. Татарське населення складало близько 180 тис., з них 75 тис. становило військо. Греків, німців. караїмів, жидів, вірменів було близько 20 тис. осіб. Українців нараховувалося близько 920 тис. Серед ураїнського населення було 120 тис. жінок та 200 тис. дітей.

А що ж собою у минулому і сьогодні являє Крим для України? Це складова і невід’ємна частина її землі, території, народу і віковічної єдиної долі та історії всього народу, його менталітету, вірувань, релігії, християнства, тризуба як національного, релігійного і державного символа, мореплавства, героїчної і самовідданої боротьби народу впродовж тисячоліть за свою землю, Батьківщину, Свободу і Незалежність.

Отже, корінними і найдавнішими жителями Криму є українці(таври-анти-русичі-українці), які творять як  і в усій Україні українську націю з її визначальною націонално-державною територією. Усі інші жителі в Криму, як і в усій Україні, становлять національні меншини або групи, що замешкують на національно-державні території українського народу.

Корінне українське населення, як і багато національних меншин, у часи Російської імперії і, особливо, за доби радянської російської “імперії зла” зазнавали геноциду, репресій, депортацій і русифікації. Так, наприклад, тільки в 1944 році депортовано із Криму 200 тис. кримських українців, що жили тут ще з часів Тмутараканської Русі. Далі, якщо переписом 1926 року зареєстровано 208 корінних етносів на території колишнього СССР, то в 1989 році їх виявилося лише 128. Така ж доля зникнення, як відомо, очікувала і українську націю. А тому нищення, депортації, русифікація, насильницький запис і фабрикація при переписах зумовлювала “ріст” “рускоязичного насєлєнія” як у Криму, так і в усій Україні.

Тепер за офіційним переписом українців у Криму біля 700 тисяч. Біля 300 тис. українців переписувачі записали неукраїнцями, що розмовляють не своєю мовою. Отже, близько 1 млн. українців мається сьогодні у Криму. Це свідить про потребу проведення нового перепису населення як у Криму, так і в усій Україні.

У наш час повинні бути повернутими у Крим з місця заслання як національні меншини, так і корінне українське населення і забезпечене їх рівноправне життя у майбутньому на їх спільній Українській Батьківщині. На сьогодні, за 1993-1994 рр. у Крим повернуто вже 190 тис. кримських татар. Про повернення українців держава не турбується. Вона не турбується і про теперішніх українців у Криму. Так що має рацію Макс ван дер Стул.

Статус українців у Криму потребує свого державного наголосу як державна і корінна нація.

Олександр МІНДЮК,
академік

Газета “Дзвін Севастополя” Липень 1997