ЗАСПІВ 
 
Пiвденний краю! як тепер далеко
Лежиш вiд мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими
Укрилося, бурливе. Та не страшно
Моїм думкам осiнньої негоди
На Чорнiм морi. Швидше тої чайки
Вони перелетять за темнi води.
Вони перелетять у ту країну,
Де небо ще синіє, як весняне,
Де виноград в долинi зеленiє,
Де грає сонця промiння кохане.
Туди мої  думки полинуть швидко
І привiтають ту ясну країну,
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину...
Та я за те докiрливого слова
Тобi не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долi,
Не винна ти, що я така нещасна.

1891 

1

ТИША МОРСЬКА     

 В час гарячий полудневий
Виглядаю у вiконце:
Ясне небо, ясне море,
Яснi хмарки, ясне сонце.

 Певно, се країна свiтла
Та злотистої блакитi,
Певно, тут не чули зроду,
Що бува негода в свiтi!

 Тиша в морi... педве-ледве
Колихає море хвилi;
Не колишуться од вiтру
На човнах вiтрила бiлi.

 З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,
В'ється стежечка злотиста.

 Править хтось малим човенцем,
Стиха весла пiдiймає,
I здається, що з весельця
Щире золото спадає.

 Як би я тепер хотiла
У мале човенце сiсти
I далеко на схiд сонця
Золотим шляхом поплисти!

 Попливла б я на схiд сонця,
А вiд сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.

 Не страшнi для мене вiтри,
Нi пiдводнй камiння, -
Я про них би й не згадала
В краю вiчного промiння.

Євпаторiя
1890, 16 серпня             
 

2

ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..

Досить невiльная думка мовчала,
 Мов пташка у клiтцi замкнута од свiта,
Пiсня по волi давно не лiтала,
 Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пiсне, у свiт погуляти,
 Розправити крильця, пошарпанi горем,
Час, моя пiсне, по волi буяти,
 Послухать, як вiтер заграв понад морем.
 
Плинь, мой лiсне, як хвиля хибкая, -
 Вона не питає, куди вона плине;
Линь, моя пiсне, як чайка прудкая, -
 Вона не боїться, що в морi загине.

Грай, моя пiсне, як вiтер сей грає!
 Шуми, як той шум, що круг човна вирує!
Дарма що вiдгуку вiтер не має,
 А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря, 1890, 17 серпня          
 

3

БЕЗСОННА НІЧ

Цiлу нiч до зорi я не спала,
 Прислухалась, як море шумiло,
Як таємная хвиля зiтхала -
 І як серце моє стукотiло.

Ночi темної дивнi почвари
 Заглядали в безсоннії очi,
I страшнiшi, нiж соннi кошмари,
 Тi привиддя безсонної ночi.
 
Думки-гадки, мов птахи нiчнії,
 Налетiли, тяжкi та суворi,
Ох, непевнi тi думи страшнії,
 Наче хвилi у півнiч на морі!
 
Хто одважиться в лiвнiч на море
 Своє хибке човенце зiпхнути?
Хто поважиться людськеє горе
 Свiтовеє серденьком збагнути?
 
Той у пiвнiч на море поплине,
 Хто не  думає ранку дiждати...
Хай же думка моя вiльно лине, -
 Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурi-негоди
 Цiлу нiч буде човен блукати;
Як зiйде сонце правди та згоди,
 Я тодi вiчним сном буду спати.

Буде шарпати буря вiтрила,
 Пожене геть по темному морю.
Ох, коли б менi доля судила
 Хоч побачити раннюю зорю!
 
Євпаторiя, 1891            
 

4

НА ЧОВНI

Нiчко дивна! тобi я корюся,
 Геть всi темнії думи сумнi!
Не змагаюся вже, не борюся,
 Потопаю в срiблястому снi.

Люди сплять, спить i людськеє лихо, -
 Лихо сили не має в сю нiч.
Тихо скрiзь, i на серденьку тихо,
 Десь журба з нього згинула прiч.

Може, тiльки сховалась глибoко?
 Може, зараз прокинеться знов?
Та дарма! поки ясне ще око,
 Не здiймаймо журливих розмов!

Глянь, як хвилi вiд срiбла блищаться!
 Глянь, як небо синiє вгорi!
Вабить хвиля на море податься,
 Кличе промiнь ясної зорi.
. . . . . . .
Плине бiлий човник, хвилечка колише,
 Хвилечка гойдає;
Плине бiлий човник, вiтер ледве дише,
 Ледве повiває.

Бiлії хмаринки, лебединi крила,
 Угорi гуляють,
Довгою стягою, що зорю покрила,
 Мiсяця сягають.

Мiсяченько свiтло i рожеве, й срiбне
 Кида-розсипає,
I ряхтить, i сяє свiтло теє дрiбне,
 Як вогонь палає.

Геть далеко в морi кораблi виднiють.
 Бачу здалеченька,
Як виразно щогли тонкії чорніють
 Проти мiсяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне мiсто,
 Там, де нам прекрасна
Дорiженька сяе, де пала огнисто
 S t е 1 1 а  m а r i s *  ясна.
. . . . . . .
На човнi нас було тiльки двоє.
 Хвилi скрiзь вколо нас коливались,
І такi ми самотнi обоє
 Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мiй брате;
 Що гадала, - не вимовлю зроду;
Чим було тодi серце багате,
 Поховала я в тихую воду.

Може, хви.пя тобi розказала
 Все, що думала я в тую мить?
Нi, вона те глибоко сховала...
 Хай же там моя думонька спить!

Думка спить, i серденько спочило;
 Я дивлюсь на обличчя твоє;
Тихе море спокою навчило
 Невгамовнеє серце моє...

Євпаторiя, 1891,  8 липня
* Зоря морська
 

5

НЕГОДА

В темний вечiр сиджу я в хатинi,
 Буря грає на Чорному морi...
Гомiн, стогiн, квилiння пташинi,
 Б'ється хвиля, як в лютому горі.

Тaм на березi мрiє кiлками
 Морський човен, розбитий, нужденний,
Наче звiр, що в пустинi пiсками
 Його вихор засипав пiвденний;

Мов у неба рятунку благають
 Тi останки сумнi, нещасливi,
А з туману на них набiгають
 Грiзнi, лютi вали бiлогривi.

Вдарить вал i гукне, мов з гармати,
 Скрiзь по березi гук залунає;
Хоче море човна розламати,
 Трощить, ломить, пiском засипає.

Сильне море! Нащо стiльки сили?
 Тiльки стогiн - вiдповiдь на неї.
Краще б хвилi вже разом пoкрили
 Тую здобич потуги твоєї.

Коли ж треба тобi, сильне море,
 Десь подiть свою силу напрасну,
Обернись на се поле просторе,
 Затопи сю країну нещасну!

Як розбитий човен безталанний
 Серед жовтих пiскiв погибає,
Так чудовий сей край богоданний
 У неволi в чужих пропадає.

Наче кiнь степовий, вiльний, дикий,
 Що в пiсках у пустинi вмирає:
Захопив його вихор великий,
 Кiнь упав i в знесиллi кoнає.

В ньому серце живее ще б'ється,
 В ньому кров не застигла живая,
А над ним вже кружляє та в'ється
 Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують
 При пажернiм та лютiм ячаннi
I кривавеє тiло батують,
 Що тремтить при останнiм сконаннi.

Сильне море! зберися на силi!
 Ти потужне, нема тобi впину, -
Розжени свої буйнії хвилi,
 Затопи сю нещасну країну!
 
Євлаторiя, 1891  
 

6

МЕРДВЕН

Бескиди сивi, червонi скелi,
Дикi, непевнi, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духiв оселi
 Стали пiд хмари стiнами.

З гiр аж до моря уступи сягають,
Люди прозвали їх  Ч о р т о в i  с х о д и;
Ходять злi духи по них та збiгають
 Гучнi веснянії води.

Люди ж не смiють зiйти по тих сходах
Геть на верхiв'я, туманом повитi,-
Духи поклали по всiх переходах
 Скелi, вiд кручi вiдбитi;

Хто тiльки йтиме по сходах, - задушать,
Кинувши скелею в нього тяжкою,
I подоланого стогiн заглушать
 Духи луною гiрською.
 

7

БАЙДАРИ

 Дорога довга. Чагарi, долини,
На небi палкому нiде нi хмари.
Ми їдемо, спочинку нi хвилини.

 Коли зненацька чую: “Ось Байдари!”
Дивлюся: брама, сивi двi скелини...
O, що се? Чудо чи потужнi чари?

 Немов заслона впала i одкрила
Натури дивнi, краснй дари,
Шо дoсi вiд людських очей ховались.

 Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люди, певне, вiд тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.

 Мов невидимая рука тут положила
Границею отсiї двi гори,
Що високо до неба поздiймались.

 Один зелений бескид, другий - темний.
Здалека море хвилi золотії
Шле, наче провiсть волi i надії...

 Чи се той свiт, загублений, таємний,
Забутий - незабутнiй рай наземний,
Що так давно шукають нашi мрiї?..
 

8

ТАТАРОЧКА

Там, за мiстом, понад шляхом битим,
По гарячiм каменистiм полi
Йде дiвча татарськее вродливе,
Молоденьке, ще гуля по волi.

На чорнявiй смiливiй голiвцi
Червонй шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра бiленька.

То закриє личко, то вiдкриє, -
А очицi, наче блискавицi,
Так i грають з-попiд брiвок темних!
Що за погляд в цеї чарiвницi!
 

9

БАХЧИСАРАЙ

Moв зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле мiсяць з неба променi злотистi,
Блищать, мов срiбнi, 6iлi стiни в мiстi,
Сиить цiле мiсто, мов заклятий край.

Скрiзь мiнарети й дерева срiблисті
Мов стережуть сей тихий сонний рай;
У темрявi та в винограднiм листi
Таємно плеще тихий водограй.

Повiтря дише чарiвним спокоєм,
Над сонним мiстом легкокрилим роєм
Витають краснi мрiї, давнi сни.

I верховiттям тонкії тополi
Кивають стиха, шепотять поволi,
Про давнi часи згадують вони...
 

10

БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ДВОРЕЦЬ

Хоч не зруйнована - руїна ся будова,
З усiх куткiв тут пустка вигляда.
Здається, тiльки що промчалась тут бiда,
Мов хуртовина грiзная, раптова.

Тут водограїв ледве чутна мова, -
Журливо, тихо гомонить вода, -
Немов сльозами,  краплями спада;
Себе оплакує оселя ся чудова.

Стоять з гарему звалища сумнi,
Садок i башта; тут в колишнi днi
Вродливi бранки вроду марнували.

Колись тут сила i неволя ланували,
Та сила зникла, все лежить в руїнi, -
Неволя й досi править в сiй країні!
 

11

БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ

Палкого сонця променi ворожi
На кладовище сиплються, мов стрiли,
На те камiння, що вкрива могили,
Де правовiрнi сллять, пiдданi божi.

Нi квiтiв, нi дерев, нi огорожi...
I серед пустки, наче на сторожi,
Стоїть гробниця. Тi, що в ній спочили,
Навiки в нiй своє iмення скрили.

З чужого краю тут слiвцi бували
I тiнi бранки любої шукали, -
Витає ж тута iнша тiнь, кривава:

Нi, тута не лежить краса гарема,
Марiя смутна чи палка Зарема, -
Тут слочива бахчисарайська слава!
 

12

НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ   

Смутна оселя!.. В веселiй країнi,
В горах зелених, в розкiшнiй долинi
Мiсця веселого ти не знайшов,
Смутний спiвець! умирать в самотинi
 В смутну оселю прийшов.

Звiдси не видно нi моря ясного,
Гомону з мiста не чутно гучного,
З бору соснового шум тут iде,
Гори лунають од вiтру буйного,
 Часом де дзвiн загуде...

Стали в саду кипариси стiною
Оберiгати в оселi cпожою,
Лаври - неначе зсушила журба,
Тихо, журливо кива головою,
 Вiттям плакуча верба.

Все тут журливе кругом сеї хати,-
Та найсмутнiшi отії кiмнати,
Де безталанний поет умирав:
Все тут забрали, що можна забрати, -
 Смутку ж нiхто не забрав.

Вiкна тьмянії, мов очi слабого,
В хатi порожнiй самотньо, убого,
Висить свiчадо на голiй стiнi,
Mлою повите, - дивитись на ньогo
 Сумно здавалось менi...

Тута останнi  “о г н i  д о г ор i л и”,
Тута останнi “к в i т к и  о б л е т i л и”,
Тiльки зосталася муза одна,
Що не лишила спiвця до могили,
 Тута витає сумна.

Тiло поета в далекiй чужинi, -
Там, у тiй самiй холоднiй країнi,
Серце на смерть отруїли його!
Смутная муза лiта в самотинi,
 Кличе поета свого.