В гаю далекiм, в гущавинi пишнiй,
Kвiти гранати палкi розцвiтають,
   Мов поцiлунки палкi на устах
   Iншим палким поцiлункам назустрiч,
   Мов поцiлунки рубiнових уст...
Спи, моє серце! нехай там у гаю
Квiти гранати палкi розцвiтають...

Вiтри пiвнiчнi тремтять, затихаючи,
Мiж запашними кущами лавровими,
   Наче зiтхання жаги,
Наче тi лаври стрiвання таємнеє
Любо ховають од свiта цiкавого
   Листом ласкавим густим...
Спи, моє серце! хай вiтри пiвнiчнiї
В лаврах лагiдник тремтять, затихаючи...

До кипариса магнолiя пишная
Чолом заквiтчаним нiжно схилилася,
Як молода до свого нареченого.
Бiлiї квiти тремтять в темних кучерях,
    Але серпанку немає на їх.
Щире кохання не вкрите серпанками...
Спи, моє серце! хай пишна магнолiя
До кипариса стрункого схиляється...
3 темного моря бiлявая хвилечка
До побережного каменя горнеться,
   Пестощi, любощi, сяiво срiбнеє
   Хвиля несе в подарунок йому;
Течне чоло побережного каменя
Хвилi коханiй назустрiч засяяло.
   Пестощi, любощi, сяєво срiбнеє...
Спи, моє серце! хай хвиля бiлявая
До побережного каменя горнеться...

1897, Ялта

II

УРИВКИ 3 ЛИСТА

Тoваришу мiй! не здивуйте з лiнивого вiршa.
Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,
Розмiр, неначе химерная хвиля,
Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,
Ви даремне шукали б у нього дев'ятого валу,
Могутньої хвилi, що такт одбива течiї океану.
Думки навiває менi тепер Чорнеє море -
Дике, химерне  вонo, нi ладу, нi закону не знає:
Вчора грало-шумiло воно
При яснiй, спокiйнiй годинi,
Сьогoднi вже тихо й лагiдно до берега шле свої хвилi,
Xоч вiтер ло горах шалено жене сивi хмари.
Так би й лежала я завжди над сею живою водою.
Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвiти
На побережне камiння,
Як тiнi барвистi вiд хмарок злотистих
Проходять по площинi срiбно-блакитнiй
I раптом зникають,
Як бiлая пiна рожевiє злегка,
Hемов соромливе обличчя красунi,
Як гори темнiють, повитi у бiлi серпанки,
Вони так спокiйно стоять,
Бо їх стереже колонада сумних кипарисiв
Поважних, високих...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    Я тiльки що знов прочитала
Ваш дужий, неначе у крицю закований,
Мiцно узброений вiрш.
Як же за нього я маю вiддячити вам?
Байку хiба розкажу, а "мораль" ви сами вже виводьте.
    Битим шляхом та крутим
Їхали ми на узгiр'я Ай-Петрi;
Вже поминули сади-виногради ряснi, кучерявi,
Що покривають пiднiжжя гори, наче килим розкiшний,
Ось уже  лаврiв, поетами люблених,
Пишних магнолiй не видко,
Aнi стрункиx кипарисiв, густо повитих плющем,
Aнi платанiв розкiшних наметiв,
Тiпьки стрiчалися нам земляки нaшi, бiлi берези,
Явори й темнi дуби, до негоди та борвiю звиклi,
Але її вони вже зостались далеко за нами,
Тiльки терни, будяки та полинь товаришили нам у дорозi,
Потiм не стало i їх.
Крейда, пiсок, червонясте та сiре камiння
Скрiзь понад шляхом нависло, неплiдне та голе,
Наче льоди на пiвнiчному морi.
Сухо, нiде нi билини, усе задавило камiння,
Наче довiчна тюрма.
Сонце палке сипле стрiли на бiлую крейду,
Вiтер здiйма порохи,
Душно... води нi краплини... се наче дорога в Нiрвану,
Країну всесильної смертi...
                                                  Аж ось на шпилi
На гострому, сiрому каменi блиснуло щось, наче пломiнь.
Квiтка велика, хороша свiжi пелюстки розкрила,
I краплi роси самоцвiтом блищали на днi.
Камiнь пробила вона, той камiнь, що все перемiг,
Що задавив i могутнi дуби,
I терни непокiрнi.
Квiтку ту вченiї люди зoвуть Saxifraga,
Нам, лоетам, годиться назвати її ломикамiнь
I шанувать її бiльше вiд пишного лавра.

1897, Ялта
 
 

III

СХIДНА МЕЛОДIЯ

 Гори багрянцем кривавим спалахнули,
3 промiнням сонця захiдним прощаючись, -
Так моє серце жалем загорiлося,
3 милим, коханим моїм розлучаючись.

 Геть понад морем, над хвилями синiми
В'ються, не спиняться чаєчки бiлi.
Де тебе мають шукати на безвiстi,
Милий мiй, думи мої бистрокрилiї?

 В себе на вежi вогонь запaлила я,
Любий, твого ворiття дожидаючись,
Хай вiн просвiтить по морю дорiженьку,
Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

 Свiте мiй! буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджiю* повитая,
I посаджу кипарисову гiлочку,
Буде щодня вона слiзьми политая.

 А як повернешся, я покажу тобi
Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,
Здiйметься вiн над всiма мiнаретами
В краї сьому, на мечетi багатому.

* Ф е р е д ж i я - покривало магометанок.
Ялта, 5. ХI. 1897
 
 

МРIЇ

У дитячi любi роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вiк лицарства.

    Тiльки дивно, що не принци,
Таємницею укритi,
Не вродливi королiвни
Розум мiй очарували.

    Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможцiв,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: “Здайся!”

    Погляд мiй спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землi прибитий списом,
Говорив: “Убий, не здамся!”

    Не здававсь менi величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокiрну
Взяв оружною рукою.

   Тiльки серце чарувала
Бранки смiлива вiдповiдь:
“Ти мене убити можеш,
 Aле жити не примусиш!”

    Роки любiї, дитячi,
Як веснянi води, зникли,
Але гомiн вод весняних
Не забудеться нiколи.

   Вiн, було, менi лунає
У безсоннi довгi ночi
I єднається так дивно
3 вiзерунками гарячки:

    Мрiє стеля надо мною,
Мов готичнее склепiння,
А гiлки квiток сплелися
На вiкнi, неначе грати.

    Од вiкна до мене в хату
Червонясте свiтло впало, -
Чи то вуличнее свiтло,
Чи то полиски пожежi?

    Що се так шумить невпинно?
Навiсний, безладний гомiн!
Чи в кровi гарячка грає,
Чи вiйна лютує в мiстi?

    Чи се лютий бiль у мене
Тихий стогiн вириває.
Чи то стогне бранець-лицар,
Знемагаючи на рани:

    “Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зiйди на вежу,
Подивись на бойовисько!

    Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в'ється
Корогва хрещата наша?

    Коли нi, - зiрву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рiдний край пролита!

    Нi, я чую наше гасло
Ось воно все голоснiше...
Зав'яжiть тiснiше рани,
Шкода кров губити марне!..”

    Так дитячi мрiї грали
Мiж примарами гарячки.
А тепер? - гарячка зникла,
Але мрiї не зникають.

    I не раз менi здається,
Що сиджу я у полонi
I закута у кайдани
Невидимою рукою,

    Що в руцi у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають менi кайдани.

    Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчуваеться здалека
Дикий гомiн з бойовиська.

    Так i хочеться гукнути,
Наче лицар мрiй дитячиx:
“Хто живий? Зiйди на вежу,
Подивися наоколо!

    Подивись, чи в полi видко
Нашу чесну короговку?
Коли нi, не хочу жити,
Хай менi вiдкриють жили,

    Хай джерелом кров поллється,
Згину я вiд згуби кровi.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!..”

Ялта, 18. ХI. 1897
 
 

ЗИМОВА НIЧ НА ЧУЖИНI

- Розваж мене, Музо, моя ти порадо!
Так важко в сей вечiр на серцi менi!
Де ж ти забарилась? Колись ти так радо
Летiла на поклик мiй в кращiї днi.

М у з а

Дарма нарiкати! Не я забарилась,
Я часто край тебе стояла, ждучи
Твого привiтання, але ти журилась
Самотно, мовчазнiї сльози ллючи.
 

- O  Музо, не  згадуй ту  люту годину,
Журби не буди, бо вона сторожка,
Мов  хижая  птиця, - засне  на хвилину,
I зо сну її кожний шелест ляка.

Настрiй свою лiру гучну невидиму,
Струна струнi стиха нехай промовля,
I вслiд за тобою я голос вестиму,
А думка хай вiльно по свiтi гуля.
 

Муза

Спiвай же за мною
Про те, як весною
Усе вiдживається знов,
Про квiтки веснянi
I речi коханi,
Про першу весняну любов.
 

- Нi, Музо, ся пiсня незграйно лунає,
Чомусь я на голос її не зведу,
Мiй голос журливеє щось починає,
A струни твої на веселiм ладу.
Лишiмо сю пiсню...

М у з а

Утнімо другої,
Поки не розстроївся лад!

“Пiдкiвки iскристi!
Дiвки танцюристi!
Гей, пари, ставайте всi в ряд!..”
 

- Ми, Музо, не щиро сю пiсню спiвали,
Менi вона завжди чужая була, -
В той час, як навколо усi танцювали,
Я тiльки таємнiї сльози лила.
 

M у з а

Нема нам з тобою
Веселого строю,
Судились нaм iншi пiснi.
Спiваймо поважно
Про те, як одважно
Герой умира на вiйнi.
Вiн рад серед бою
Лягти головою,
Аби не впустить корогви,
Вiн чесно поляже,
Товаришам скаже:
“Я вдержав, держiть тепер ви!”
 

 - Ой Музо! ся пiсня двусiчна, мов зброя,
I будить одвагу, й жалю завдає:
Ти згадуєш в пiснi погибель героя,
Я згадую в думцi безсилля моє.
Поки я недужа, не клич до вiдваги,
В заржавiлих пiхвах меча не воруш.
Менi тепер сумно, я прагну розваги,
Прошу тебе, свiжої рани не руш!

М у з а

Химернi ви, люди! серця вашi хорi
Вiд всього займаються жалем страшним.
Згадай, як колись ти на яснiї зорi
Зо мною дивилась пiд небом рiдним.
Чи в сiй сторонi закривають так щiльно
Небесну красу кипариси сумнi,
Що пiсня твоя не лiтає так вiльно
До самого неба, як в давнi днi?
Невже отсих гiр золота верховина
Для  тебе  сумна,  мов  тюремна стiна?
Замовкни  ж  ти, пiсне моя лебедина,
Бо  хутко порветься остання струна!..
 

- Стiй, Музо, ображена, горда богине!
Даремне твiй спiв безнадiйно луна.
Скорiш мое серце раптово загине,
Нiж в тебе порветься остання струна!..
Згадай, як у лiтнiї ночi безхмарнi
Крiзь тi кипариси свiтили зiрки, -
Були нашi мрії хоч смутнi, та гарнi,
Немов у жалобi вродливi жiнки.
Нехай же тепер тумани непрозорi
Вкривають i небо, i серце моє, -
В пiснях наших завжди сiятимуть зорi,
Вони там лишили промiння своє.
Згадай, як ми спiвом стрiвали свiтання:
Мiнилася ясна зоря, мов рубiн,
Шарiлося море вiд сонця вiтання,
По той бiк затоки лунав тихий дзвiн.
Нехай тепер щастя зайшло, як i сонце,
Марою насунулась нiч дощова,
А завтра знов сонце загляне в вiконце
I збуджене серце моє заспiва.
Згадай, як удень ми стояли з тобою
На скелi гарячiй, на кручi стрiмкiй,
Я вчилася пiснi в морського прибою,
А ти прислухалась, який в нього стрiй.
Нехай я отруєна злою журбою,
Та в пiснi на всяку отруту є лiк;
Чи слухали пiсню морського прибою,-
Хто чув її раз, не забуде повiк.
Згадай, як захiд у вогнистiї шати
Верхiв'я гори одягав крем'янi, -
Палали в гущавинi квiти гранати,
А в серцi мойому палали пiснi.
Нехай мої спiви й садочки квiтчатi
Заснули, окованi сном зимовим, -
Весною й пiснi, i квiтки на гранатi
Вогнем загоряться новим!

Ялта, 29 грудня, 1897

IФIГЕНIЯ* В ТАВРIДI
(Драматична сцена)

Дiється в Таврiдi, в мiстi Партенiтi, перед храмом Артемiди** Таврiдської.

Мiсце над  морем. Море  вдаеться затокою  в скелистий  берег.
При самому березi голi, дикi, сiро-червонi скелi, далi узгiр'я,
поросле буйними зеленощами: лаврiв, магнолiй, олив, кипарисiв i т. iн. цiлий  гай.
Високо  над кручею  невеликий пiвкруглий  портик.
Скрiзь по  узгiр'ю  межи деревами  бiлiють сходи,  що спускаються  до храму.
З лiвого боку, на  самiй сценi,  великий портал  храму Артемiди з дорiйською  колонадою
i  широкими  сходами. Недалеко  вiд храму мiж  двома  кипарисами
статуя  Артемiди  на   високому  подвiйному п'єдесталi;
долiшня частина п'єдесталу  робить чималий  виступ, немов олтар, на виступi горить вогонь.
Вiд храму до моря йде стежка, виложена мармуром, вона спускається в море сходами.
З храму виходить хор дiвчат  таврiдських у  бiлих одежах i в зелених вiнках.
Дiвчата несуть квiти, вiнки, круглi, плисковатi кошики  з ячменем  i сiллю,
амфори з  вином та  олiєм, чарки  i фiали.
Дiвчата  прикрашують п'єдестал  статуї квiтками  та вiнкaми спiвають.

Х о р  д i в ч а т

С т р о ф а

Богине таємна, велична Артемiдо,
Хвала тобi!
Хвала тобi, холодна, чиста, ясна,
Недосяжна!

А н т и c т р о ф а

Горе тому, хто, зухвалий, подивиться
На непокриту богинi красу,
Горе тому, хто руками нечистими
Шати пречистi богинi торкне, -
Тiнi, спотворенi мiсячним сяєвом,
Кращими будуть, ніж образ його,
Рiдная мати, на нього споглянувши,
Рiдного сина свого не пiзна.

С т р о ф а

Заступнице мiцна коханої Таврiди,
   Хвала тобi!
Хвала тобi, потужна, невблaганна
    Богине стрiл!

A н т и с т р о ф а

Горе тому, хто словами безчельними
   Грiзну богиню образить здола,
Горе тому, хто не склонить покiрливо
   Гордее чоло - богинi до нiг!
Мiсячний промiнь скорiш не дiстанеться
   До океану глибокого дна,
Анiж не влучить стрiла Артемiдина
   В серце безумця зухвале, палке.

З храму виходить Iфiгенiя в довгiй одежi i з срiбною дiадемою над чолом.

С т р о ф а

Iде богинi жриця наймилiша, -
    Вiддаймо честь!
Вiддаймо честь; її сама богиня
   Обрала нам.

А н т и с т р о ф а

3 краю далекого, з краю незнаного
   Нам Артемiда й привела,
Все таємниця в дiвчини величної,
   Рiд її, плем'я i ймення само.
В гаю святому у нiч Артемiдину
   Жертву таємну приносили ми,
Там показала нам в сяєвi срiбному
   Сюю дiвчину богиня сама.

Iфiгенiя тим часом бере велику чарку в одної з дiвчат і фiал у другої,
третя дiвчина наливає їй в чарку вино, четверта - олiй у фiал,
Іфiгенiя зливає вино i олiй на вогонь, потiм посипає олтар
свяченим ячменем та сiллю, беручи те з кошикiв, що подають дiвчата.

I ф i г е н i я
(приносячи жертву)

    Вчуй мене, ясна богине,
    Слух свiй до мене склони!
Жертву вечiрню, сьогоднi подану,
ласкаво прийми.

Ти, що просвiчуєш путь мореходцям,
на хвилях заблуканим,
   Нашi серця освiти!
Щоб ми стояли, тебе прославляючи,
Серцем, i тiлом, i думкою чистії,
    Перед твоїм олтарем.

Х о р

Слава тобi!
       Срiбнопрестольная,
Вiчноосяйная,
Дивно потужная!
       Слава той!

I ф i г е н i я

Ти, переможная, стрiлами ясними
Темряву ночi ворожу поборюєш, -
     Нам свою ляску з'ясуй!
Течнi чари, таємнi наслання Еребовi,***
     Нам поможи побороть!

Х о р

Слава тобi!
Срiбнопрестольная,
             Вiчноосяйная,
Дивно потужная!
            Слава тобi!

Iфiгенiя вiддає дiвчатам чарку i фiал, робить знак рукою, i дiвчата iдуть у храм. Iфiгенiя ворушить багаття на олтарi, щоб яснiше горiло, поправляє покраси.

I ф i г е н i я
(сама)

Ти, срiбнолука богине-мисливице,
Честi i цноти дiвчат обороннице,
          Помiч свою нам подай...

(Пaдає на колiна перед олтарем i простягає в розпачi руки до статуї).

Прости мене, величная богине!
Устами я слова сi промовляю,
А в серцi їх нема...

(Встає, одступає вiд олтара i дивиться на море).

        А в серцi тiльки ти,
Єдиний мiй, коханий рiдний краю!
Все, все, чим красен людський вiк короткий,
Лишила я в тобi, моя Елладо.
Родина, слава, молодiсть, кохання
Зосталися далеко за морями.
А я сама на сiй чужiй чужинi,
Неначе тiнь забутої людини,
Що по Гадесових полях блукає,
Сумна, блiда, безсила, марна тiнь!

(Iде на сходи порталу i притуляється до колони).

Холодний мармур - тiльки ж i притулку!
А як було я голову схиляла
До матерi коханої на груди
I слухала, як рiдне серце билось...
Як солодко було тримать в обiймах
Тоненький стан мого хлоп'ятка-брата,
Мого золотокудрого Ореста...****
Латони дочко, сестро Аполлона!*****
Прости своїй рабинi спогад сей!..
Хоч би менi вiтри принесли звiстку,
Чи там живий ще мiй шановний батько
I лвба матiнка... Сестра моя, Електра,
Вже досi одружилась. A Орест?
Вiн досi вже на грищах олiпiйських
Отримує вiнцi. Як мусить гарно
Оливи срiбне листя одбивати
Проти злотистих кучерiв його.
Та не за прудкiсть вiзьме надгороду,
Хiба за диск, бо завжди Ахiллес******
Вiнцi за прудкiсть брав. Чи вiн живий,
Мiй Aхiллес?.. Тепер уже не мiй, -
Там, може, еллiнка або троянська бранка
Зове його своїм... O Aртемiдо,
Рятуй мене вiд мене, захисти!

(Сходить знов додолу і сідає на найближчому щаблі сходів під кипарисом)

Як зашумiли смутнi кипариси!
Осiннiй вiтер... Хутко вже й зимовий
По сiй дiбровi звiром зареве,
Закрутиться на морi снiговиця,
I море з небом зiллється в хаос,
А я сидiтиму перед скупим багаттям,
Недужа тiлом i душею хвора;
Тодi ж у нас, в далекiй Арголiдi*******
Цвiстиме любо вiчная весна,
I пiдуть в гай аргоськi дiвчата
Зривати анемони та фiалки,
I може... може, спом'януть в пiснях
Славутню Iфiгенiю, що рано
Загинула за рiдний край... O Мойро!********
Невже тобi, суворiй, грiзнiй, личить
Робити посмiхи над бiдними людьми?!
       Стiй, серце вражене, вгамуйся, горде,
Чи нам же, смертним, на богiв iти?
Чи можем ми змагатись проти сили
Землерушителiв i громовладцiв?
Ми, з глини створенi... А хто створив нас?
Хто дав нам душу i святий вогонь?
Ти, Прометею, спадок нам покинув
Великий, незабутнiй! Тая iскра,
Що ти здобув для нас вiд заздрих олімпійцiв,
Я чую пал її в своїй душi,
Він, мов пожежi пломiнь, непокiрний,
Вiн висушив мої дiвочi сльози
В той час, як я одважно йшла на жертву
За честь i славу рiдної Еллади.
Ви, еллiнки, що сльози проливали,
Як Iфiгенiю на славну смерть вели,
Тепер не плачете, що ваша героїня
Даремне, на безслав'ї тихо гасне?

(Стає перед олтарем)

Навiщо ти мене, богине, врятувала,
B далекую чужину завела?
Кров  еллiнки була  тобi потрiбна, -
Шоб погасити гнiв проти  Еллади,-
Чому ж ти не дала пролити крoв?
Вiзьми її,- вона твоя, богине!
Нехай вона не палить жил моїх

(Дiстає з-за олтаря жертовний нiж, одкидая плащ i замiряєтьcя мечем проти серця, але раптом пуская меч додолу).

Нi, се не варт нащадка Прометея!
Коли хто вмiв одважно йти на страту,
Той мусить все одважно зустрiчать!
Коли для слави рiдної країни
Така потрiбна жертва Артемiдi,
Щоб Iфiгенiя жила в сiй сторонi
Без слави, без родини, 6ез iмення,
Хай буде так.

(Смутно похиливши голову, іде до моря, спиняється на найвищому щаблі сходів, що спускаються в море, і дивиться який час у простор).

                    Аргосе, рiдний мiй!
Волiла б я сто раз умерти,
Нiж тута жити! Води Стiкса й Лети*********
Не вгасять спогадiв про любий рiдний край!
Тяжкий твiй спадок, батьку Прометею!

(Тихою, рівною ходою вiддаляється в храм).

Vila Iphigenia, 15. I. 1898

* Іфігенія - дочка грецька царя Агамемнона. Коли греки пішли війною на Трою, Артеміда наказала принести в жертву Іфігенію, щоб не дув супротивний вітер. Але перед жертвоприношенням Артеміда перенесла Іфігенію в Тавріду і зробила її своєю жрицею.

** Артеміда - за грецькою міфологією, богиня місяця, полювання, лісів.

*** Ереб - за міфологією, підземне царство мороку.

**** Орест - брат Іфігенії.

***** “Латони дочко, сестро Аполлона!” - Артеміда.

****** Ахіллес - герой Троянської війни.

******* Арголіда - північно-східна область Пелопоннесу у Стародавній Греції.

******** Мойра - за грецькою міфологією, одна з трьох богинь долі.

********* Стікс і Лета - ріки підземного царства.
 
 

ВЕСНА ЗИМОВA

    Тихо i тепло, так наче i справдi весна.
Небо неначе спалахує часом вiд мiсяця ясного свiтла,
Мiняться бiлi хмаринки то срiблом, то злотом.
Ледве на мiсяць наплине прозорая хмара,
Коло на нiй засiяє, мов одсвiт далекий веселки.
Зорi мiж дрiбними хмарками наче таночки заводять.
Снiг на верхів'ї узгiр'я блищить так яскраво,
Що видяеться не раз, мов займаються раптом вогні вартовi.
Матовим срiблом бiлiють дахи на будинках,
Тіні рiзкi вирiзняють балкони, тонкi балюстради,
А кипариси мiж ними здаються високими вежами замків
Листя широке магнолiй, важке, нерухоме,
Кованим срiблом здається;
Тiнь фантастична латанiй лягла на блискучий помiст мармуровий.
Лаври стоять зачарованi, жоден листок не тремтить.
    Тихо в садку, тихо в мiстi, бо пiзня година.
Вже й на горi, у будинках вогнів небагато лишилось
Злотом червоним горiти. Скрiзь тихо,
Тiльки потiк невидимий гiрський, як млиновеє коло, шумить,
Пiсня часами озветься десь, ледве лунає...
Часом на вулицi люди проходять безгучно, мов тіні,
Море далеко лелiє так нiжно, як мрiя.
Легкi тумани серпанками соннi долини вкривають.
Тихо i тепло... I сон не бере, i робота не йде.
    Я походжаю по свому балконi, що довгий, високий,
Мов корабельний чердак. Видко звiдти всi гори,
Хiба широкий намет i далекеє море,
Звiдти легше й думкам розлiтатись по всiх українах...
    Довго я так походжала, а мрії та думи снувялись,
Мов на коловротi прядиво тонке; порветься та й знову прядеться.
Часто лiтали думки мої в сторону рiдну, -
Снiгом  повита,  закована  льодом,  лежить  вона  ген за горами.
Iншiї гори згадались менi, вулицi iншi й будинки,
Тiльки  той  самий  ясний мiсяченько освiчує їх  в сю хвилину.
Хто там спить? хто  не  спить?  в  кого  в  вiкнi видко свiтло?..
    Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,
Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду,
А за оградою - вас, мiй товаришу, в клiтцi тюремнiй.
Що, коли ви не спите в сю хвилину?
Шо, коли мiсяць крiзь грати освiчує стiни порожнi
Свiтлом холодним i жаским? Ви, може, в вiкно подивились,
Може, вам видко при мiсяцi мiсто, i вулицi, й гори...
Сон не бере, i робота не йде, нiч така ясна i - довга...
    Раптом зiйшла я з балкона i дверi засунула мiцно.
Тяжко чогось менi стало в тому чарiвному садочку,
Зорi чогось затремтiли, i небо стемнiло,
Може, туман застелив, може, погляд у мене змiнився.

Ялта, 1898