МЕЛАНХОЛІЯ

РЕЗИГНАЦІЯ

Марив я в дитинствi про чуднi краї,
Змалку в мою душу казка та запала
Про пишноти Сходу, про Сарданапала...

Я творив у думцi запашнi раї,
Де мiж арф лiтали пави злотоперi,
Де мiж хмар витали зореокi перi!

Нинi перейшов я той чарiвний пруг —
Що ж, життя — наука як-не-як практична;
Знаю, чого варта злуда фантастична,
Та не все ще згладив буднiв сiрий струг.

Мрiй широколетних звужується круг,
Тьмариться уяви гра маєстатична,
Та менi немилi — жiнка симпатична,
Небагата рима i обачний друг!
 

NЕVЕRМОRЕ *

О спогади, мовчiть.. У млявому осоннi
До вирiю дрозди летiли нашвсоннi,
А з лiсу, що жарiв в осiнньому вiсонi,
Журилися вiтрiв фаготи унiсоннi.

Ми з нею вдвох iшли по стежцi польовiй,
Волосся i думки трiпав нам вiтровiй,
І раптом, глянувши на мене iз-пiд вiй:
"Скажи менi, який був день найкращий твiй?”—

Спиталася вона. Я тiльки посмiхнувся
Й устами вдячними побожно приторкнувся
До бiлої руки, а серце стало нить.

Ах, нiжнi первiстки лiлей благоуханних,
Як запах ваш п'янить, як солодко бринить
Несмiливе  "люблю"  уперше  з   уст  коханих!
 

ПО ТРЬОХ ЛІТАХ

Я хвiртку вiдхилив  — вона,  стара, охоче
Мене  впустила знов  у цей  старий садок;
Тут скрiзь  iще стоїть  ранковий холодок,
На свiжiй зеленi роса ряхтить-мигоче.

Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:
Альтанка свiтиться, фонтан струмить-дзюркоче,
У вiттi горлиця розливисто туркоче,
Стара осичина щось шепче до квiток.

Троянди, як колись, колишуться, лiлеї
Пишаються, як перш, у головнiй алеї,
Пташки знайомi всi — вiд цiньки до дрозда.

Побачив я й тебе, замислена друїдко,
Із тебе бiлий тиньк потроху опада.
А резеда пахтить так солодко, аж їдко.
 

ТУГА

О першi любощi, о серця юнь вразлива!
Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттiв,
Бентежне вiдкриття незвiданих свiтiв
І зближень трепетних стихiйнiсть боязлива!

Те  все пройшло,  сплило, немов  весняна злива,
Невинний цвiт душi недовго золотiв, —
Із пiвночi життя хтось лютий налетiв,
І впала  враз зима  — тяжка,  глуха, нудьглива.

І от я гибiю, самотнiй i смутний,
Немов у склепi мрець, холодний, крижаний,
Гiркий, мов сирота, що без сестри бiдує...

О, де ж та втiшниця, вся ласка i тепло,
Що знає нас до дна, нiчому не чудує
І часом, як дитя, цiлує у чоло?
 

ЗНЕМОГА

Будь лагiдна, молю, будь лагiдна, як лада,
Ласкава, як сестра! І в розпалi хотiнь
Вiддання яросне — то влади тільки тiнь,
А нiжна вiдданiсть — любовi справжня влада.

В твоїм голубленнi така менi вiдрада!
Милiш вiд захватiв i пристрасних зомлiнь
Цiлунку млосного сумирлива теплiнь,
Хоч, може, саме в нiм близька таїться зрада.

Та в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!

Без дрожi й трепету до мене пригорнись
І,як клялась колись, так i тепер клянись,
І плачмо до зорi удвох, моя коханко!
 

МАРЕННЯ

Давно менi якась незнана жiнка сниться,
Що любить так мене, як я її люблю,
Та образу її нiяк не уловлю —
Щоразу та й не та, щось мусить вiдмiниться.

Вiдомо їй все те, що iншим таємниця,
Що в серцi я таю, що серцем я терплю,
І вмiє лиш вона змивать печать жалю
З мого чола слiзьми, ласкава жалiбниця.

Яка вона на вид, не пригадаю я,
Ім'я не втямлю теж — якесь ясне iм'я,
Як тих улюблених, що рано смерть скосила,

Зiр мов у статуї, а голос недзвiнкий,
Немов вiддалений, притемнений такий,
Як у покiйникiв, що їх забуть несила.
 

ТОБI

Тобi цей вiрш, тобi, утiхо винозора
З душею чистою i доброю, тобi,
Ласкава мрiйнице, у горi i в журбi
Душа моя кричить, вiд туги непрозора.

Гнiтить моє життя немилосердна змора —
Якiсь страшнi вовки за мною все в гоньбi,
А я кривавлюся i гину у ганьбi,
Палаючий Содом, розвержена Гоморра!

Із  раю  прогнаний,  не так  колись страждав
Наш  праотець  Адам,  не,так  стогнав-ридав,
Як я стогну тепер з гли6окої скорботи.

У тебе ж як i є в душi якiсь турботи,
То все такi легкi, мов у логожi днi
Юрливi ластiвки в лазурнiй вишинi.
 

ТРИВОГА

Природо, не  торка  мене  твоя  краса —
Анi лiси  й поля  з їх  гойними дарами,
Анi веселчастi ранковi панорами,
Нi  журних  вечорiв  торжественна  яса.

Mенi смiшнi усi мистецтва чудеса,
Поезiя, i спiв, i древнi грецькi храми,
Соборiв пишний блиск, їх велелiпнi брами,
Й дзвiницi, що стримлять в порожнi небеса.

Не вiрю в Бога я, глузую iз людей,
Все заперечую — знання, мораль, iдеї...
Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.

Життям утомлена, пойнята жахом смертi,
Моя душа — мов бриг, що помiж хвиль i криг
Щомитi жде кiнця в безжальнiй круговертi.