Вірші у перекладі
Миколи ЛУКАША
(1919—1988)
Поль
ВЕРЛЕН
(1844—1896)
Із
збiрки “САТУРНIЧНІ
ПОЕЗІЇ”
МЕЛАНХОЛІЯ
РЕЗИГНАЦІЯ
Марив
я в дитинствi про чуднi краї,
Змалку
в мою душу казка та запала
Про
пишноти Сходу, про Сарданапала...
Я
творив у думцi запашнi раї,
Де
мiж арф лiтали пави злотоперi,
Де
мiж хмар витали зореокi перi!
Нинi
перейшов я той чарiвний пруг —
Що
ж, життя — наука як-не-як практична;
Знаю,
чого варта злуда фантастична,
Та
не все ще згладив буднiв сiрий струг.
Мрiй
широколетних звужується круг,
Тьмариться
уяви гра маєстатична,
Та
менi немилi — жiнка симпатична,
Небагата
рима i обачний друг!
NЕVЕRМОRЕ
*
О
спогади, мовчiть.. У млявому осоннi
До
вирiю дрозди летiли нашвсоннi,
А
з лiсу, що жарiв в осiнньому вiсонi,
Журилися
вiтрiв фаготи унiсоннi.
Ми
з нею вдвох iшли по стежцi польовiй,
Волосся
i думки трiпав нам вiтровiй,
І
раптом, глянувши на мене iз-пiд вiй:
"Скажи
менi, який був день найкращий твiй?”—
Спиталася
вона. Я тiльки посмiхнувся
Й
устами вдячними побожно приторкнувся
До
бiлої руки, а серце стало нить.
Ах,
нiжнi первiстки лiлей благоуханних,
Як
запах ваш п'янить, як солодко бринить
Несмiливе
"люблю" уперше з
уст коханих!
ПО
ТРЬОХ ЛІТАХ
Я
хвiртку вiдхилив — вона,
стара, охоче
Мене
впустила знов у цей старий
садок;
Тут
скрiзь iще стоїть ранковий
холодок,
На
свiжiй зеленi роса ряхтить-мигоче.
Все,
як було. Пройду ж тепер з кутка в
куток:
Альтанка
свiтиться, фонтан струмить-дзюркоче,
У
вiттi горлиця розливисто туркоче,
Стара
осичина щось шепче до квiток.
Троянди,
як колись, колишуться, лiлеї
Пишаються,
як перш, у головнiй алеї,
Пташки
знайомi всi — вiд цiньки до дрозда.
Побачив
я й тебе, замислена друїдко,
Із
тебе бiлий тиньк потроху опада.
А
резеда пахтить так солодко, аж їдко.
ТУГА
О
першi любощi, о серця юнь вразлива!
Корали
вуст, лазур очей, вогонь чуттiв,
Бентежне
вiдкриття незвiданих свiтiв
І
зближень трепетних стихiйнiсть боязлива!
Те
все пройшло, сплило, немов
весняна злива,
Невинний
цвiт душi недовго золотiв, —
Із
пiвночi життя хтось лютий налетiв,
І
впала враз зима — тяжка,
глуха, нудьглива.
І
от я гибiю, самотнiй i смутний,
Немов
у склепi мрець, холодний, крижаний,
Гiркий,
мов сирота, що без сестри бiдує...
О,
де ж та втiшниця, вся ласка i тепло,
Що
знає нас до дна, нiчому не чудує
І
часом, як дитя, цiлує у чоло?
ЗНЕМОГА
Будь
лагiдна, молю, будь лагiдна, як лада,
Ласкава,
як сестра! І в розпалi хотiнь
Вiддання
яросне — то влади тільки тiнь,
А
нiжна вiдданiсть — любовi справжня
влада.
В
твоїм голубленнi така менi вiдрада!
Милiш
вiд захватiв i пристрасних зомлiнь
Цiлунку
млосного сумирлива теплiнь,
Хоч,
може, саме в нiм близька таїться зрада.
Та
в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як
кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти
не зважай на ту розвогнену вакханку!
Без
дрожi й трепету до мене пригорнись
І,як
клялась колись, так i тепер клянись,
І
плачмо до зорi удвох, моя коханко!
МАРЕННЯ
Давно
менi якась незнана жiнка сниться,
Що
любить так мене, як я її люблю,
Та
образу її нiяк не уловлю —
Щоразу
та й не та, щось мусить вiдмiниться.
Вiдомо
їй все те, що iншим таємниця,
Що
в серцi я таю, що серцем я терплю,
І
вмiє лиш вона змивать печать жалю
З
мого чола слiзьми, ласкава жалiбниця.
Яка
вона на вид, не пригадаю я,
Ім'я
не втямлю теж — якесь ясне iм'я,
Як
тих улюблених, що рано смерть скосила,
Зiр
мов у статуї, а голос недзвiнкий,
Немов
вiддалений, притемнений такий,
Як
у покiйникiв, що їх забуть несила.
ТОБI
Тобi
цей вiрш, тобi, утiхо винозора
З
душею чистою i доброю, тобi,
Ласкава
мрiйнице, у горi i в журбi
Душа
моя кричить, вiд туги непрозора.
Гнiтить
моє життя немилосердна змора —
Якiсь
страшнi вовки за мною все в гоньбi,
А
я кривавлюся i гину у ганьбi,
Палаючий
Содом, розвержена Гоморра!
Із
раю прогнаний, не так
колись страждав
Наш
праотець Адам, не,так
стогнав-ридав,
Як
я стогну тепер з гли6окої скорботи.
У
тебе ж як i є в душi якiсь турботи,
То
все такi легкi, мов у логожi днi
Юрливi
ластiвки в лазурнiй вишинi.
ТРИВОГА
Природо,
не торка мене твоя
краса —
Анi
лiси й поля з їх
гойними дарами,
Анi
веселчастi ранковi панорами,
Нi
журних вечорiв торжественна
яса.
Mенi
смiшнi усi мистецтва чудеса,
Поезiя,
i спiв, i древнi грецькi храми,
Соборiв
пишний блиск, їх велелiпнi брами,
Й
дзвiницi, що стримлять в порожнi небеса.
Не
вiрю в Бога я, глузую iз людей,
Все
заперечую — знання, мораль, iдеї...
Любов?
Не хочу знать тих вигадок старих.
Життям
утомлена, пойнята жахом смертi,
Моя
душа — мов бриг, що помiж хвиль i
криг
Щомитi
жде кiнця в безжальнiй круговертi.