***

Я помiчала тисячу разiв —
вродливий i розумний Теодоро;
вiн був би втiхою моєму зору,
якби не мур, що стан мiж нами звiв.

Амур — могутнiй владар, бог богiв,
але свого не зраджу я гонору:
сама себе я стримаю суворо
вiд недостойних честi почуттiв.

Та ревнощi менi бентежать душу
i заздрощi на те добро чуже,
що я од нього утiкати мушу;

i мимоволi я гадаю вже —
як з Теодоро можем ми зрiвнятись:
менi  спуститись  чи  йому пiднятись?

***
Чужим  коханням   серце  запалилось,
ще не любивши, стала я ревнива;
це рiч, здається,  просто неможлива,
та вiд Амура так менi судилось.

Од  ревнощiв  любов  моя  вродилась,
бо  жаль менi,  що я  така вродлива,
а та за мене гiрша, та щаслива,
бо нiжного кохання сподобилась.

Бентежить душу дивне хвилювання,
i це не тiльки заздрощi, я знаю —
любити хочу, прагну милування.

Не силую i не забороняю,
не дам надiї i не збавлю мрії —
нехай мене, хто вмiє, зрозуміє.
 

***
Як  хтось когось,  здається, полюбив,
побачивши з другою женихання, —
це — заздрощi,  а зовсiм  не кохання,
якщо й до того вогник не горiв.

Та як i перше в серцi був порив —
це — вже любов, що прагне обладання,
що на уста жене слова жадання,
як кров жене в обличчя стид чи гнiв.

Нiчого  бiльше не  скажу комусь,
щоб знизька не образити високе;
прийму я долi  вироки жорстокi,

надії на блаженство я зречусь,
аж поки не упевнюся, що смiю
в душi живити цю безумну мрiю.
 

***
Невже це так? Чи це менi не сниться?
Нi, справдi, руку дати попросила,
i личко їй рум'янцями скрасила
напіврозкрита ніжна таємниця.

Невже  ж моя  сподiванка здiйсниться?
І вiрю я, i вiрити несила...
Що ж дiяти? Вiддамся долi смiло —
Непевнiсть мусить  скоро проясниться.

А як Марчелла? Це ж для неї зрада...
Жiнки на нас надiї покладають,
а ми... Та нi, з них кожна змiнi рада,

вони мужчин частiше покидають,
аби знайшлась нова якась принада;
а коли так — нехай самi страждають!

Любове, годi! Це страшна забава!
Поглянь,  як  жертва  мучиться  твоя.
Менi  ти,  певно,  скажеш: “Це  не я,
це тiнь моя, й це чорна справа”.

О ревносте, пораднице лукава,
трутизну ллєш ти в серце, мов змiя;
загине через тебе честь моя,
й замiнить вiчная неслава...

Люблю  його,  хоч  знаю,  що я  — море,
а  вiн  лиш  човник,  човничок хисткий.
Кому ж iз нас страшнiший буревiй?

Любов чи гонор — хто кого поборе?
Так туго тятиву я нап'яла,
що трiсне лук i вломиться стрiла.
 

***
Яке ж iм'я цiй грiзнiй шурi-бурi,
як  не любов?  Та як  вельможнi панi
усi такi оприскливi в коханнi,
то  чи  не  краще нам  любити фурiй?

Нехай шляхетства кодекси похмурi
утiх не визнають, що рiвно данi
людинi кожнiй в будь-якому станi, —
та нащо ж потурать своїй натурi?

О ручко мила, що мене побила,
хотiв би я тебе поцiлувати,
хоч ти б менi iще й не те зробила...

Не думав я, що ти така завзята!
Але як ти такi узори пишеш,
то не любов'ю — ревнощами дишеш.

Нi,  щоб мене  не вбила  люта мука,
подамся десь до  дальнiх берегiв...
Любов не знаї злiших ворогiв,
як забуття, як вiддаль i розлука.

З очей iзникне любощiв спонука —
i жар, дивись, у серцi перетлiв...
Одна розлука пiсля цих жалiв
душевного спокою запорука.

Там жде мене утiха забуття,
якої всякий пристрасно жадає,
хто, як i я, вiд любощiв страждає.

Покину ж тут усе без вороття;
сховавшися в чужiм далекiм краї,
любов свою i муку поховаю.
 

***
Що може вдiяти моє кохання
проти цiї тиранської сваволi?
Коритись силi мушу мимоволi,
даремнi всi пручання й сперечання.

Сподiванки розвiялись зарання
вiд подиху ворожої недолi...
Любов моя — тендiтний цвiт красолi,
недосвiтом прибитий в час свiтання.

Втiшали  серце  й душу  нiжнi квiти,
що сила зла оповила в жалобу;
любов  розбилась об чужу  жадобу.

Що може хвору душу оживити,
коли немає плоду по цвiiнню,
коли  кохана  мрiя  стала тiнню?