Кубанська трагедія українського
народу
Сумом наповнюється серце, коли пишеш історію рідного
народу: за який історичний період не візьмися, скрізь очікує
трагедія.
Чому кожна історична доба закінчується для українців неславою?
Чому чи не кожний період нашої історії дає, здавалось би, обґрунтовану
світлу надію, а завершується так, що серце крається, переповнюється
сумом?
Під копитами ординців завершилася блискуча історія Київської
Русі та її лицарів. Галицько-Волинське князівство розідрали
поляки, литовці й угорці. Звели на ніщо державу Богдана Хмельницького
москвини. Наприкінці 1918 року під натиском збунтованої малоросійської
демократії і російських більшовиків впала Українська Держава.
В 1920 р. втопили в крові Кубанську Україну білі і червоні росіяни:
денікінці та більшовики. Українську Народну Республіку розірвали
по Збручу в 1921 р. поляки і російські комуністи.
Чи трагедія України має кордони? У просторі і в часі?
Здається, де б не селилися українці, скрізь на них чатує смерть
– чи апокаліптична в результаті воєн, переселень та голодоморів,
чи повільна – внаслідок асиміляції: про це свідчить трагедія
українців Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Вороніжчини,
Курщини, Стародубщини, Білгородщини, Берестейщини, Турівщини,
Пінщини, Придністров’я, Південної Буковини, Мараморощини, Пряшівшини,
трагедія українців Кубані, Чорноморії, Дону, Ставропільщини
і Терщини, Сибіру, Далекого Сходу, Поволжя, Уралу, Казахстану,
Балкан, а тепер, на початку ХХI століття, ми є свідками трагедії
українців США, Канади, Австралії, Південної Америки, Західної
і Центральної Європи, які на наших очах перетворюються на американців,
канадців, австралійців, бразильців, греків, португальців, росіян,
поляків…
Та що говорити про діаспору чи українців рідних земель, що відійшли
до інших держав, трагедія українців відбувається в самій Україні:
на Слобожанщині, Криворіжжі, в Криму, Донбасі, Дніпропетровську,
Запоріжжі, Одесі, Полтаві, Кіровограді, Києві... І це – незважаючи
на чергове проголошення навіки української державності…
Переселення українських козаків на Кубань було
гріховним від самого початку. По-перше, Чорноморське козацьке
військо під тиском несприятливих обставин залишало свій народ
сам на сам із неймовірно жорстоким, підступним і безоглядним
московським ворогом, залишало на неминучу розправу; по-друге,
українське козацтво переселялося на землі, які впродовж століть
і тисячоліть належали іншим народам.
Так, ці землі на початку 90-х років XVIII ст. стали безлюдними.
Стали безлюдними внаслідок політики випаленої землі, яку проводив
христосолюбивий російський народ.
І українські козаки-чорноморці повинні були закріпити російську
перемогу, обжити випалені Олександром Суворовим землі, “захистити”
їх від “закубанських народів”, яким ця земля, власне, і належала.
Так що, переселення з України мало не тільки характер втечі
від обов’язку захищати свій народ, а й всі ознаки хрестового
походу, адже козацькі шаблі були спрямовані на народи,
які вірили “не в того Бога”.
Яка ганьба впала на наш рід: знаючи, що таке поневолення, підняти
шаблі, щоб поневолити інший народ! Та ще й служити поневолювачу,
вважати завойовників нашої Батьківщини покровителями. Мова про
руйнівника України Григорія Потьомкіна, якого козацька верхівка
вважала своїм “батьком”, своїм “великим гетьманом”, а його несподівану
смерть сприйняла як особисте горе. І, сльозами умившись, бандуру
прирікають на співучасть у злочині:
Встань, батьку, великий гетьмане,
Милостивий, великий пане,
Встань, Грицьку, промов за нас слово…
– співає жалібно бандура, бо козаки, бачте,
Служили вірно в полі і на морі,
Та й осталися вбогі, босі й голі.
Важко назвати це лицарством… А саме такі пісні
привіз Антін Головатий до Петербурга, намагаючись співом чарівниці-бандури
розчулили імператрицю Катерину – “вражу мати”, ту, “Вторую”,
що “доконала вдову-сиротину” – нашу Україну.
Катерина дійсно була зачарована. І милостиво дозволила козакам
залишити напризволяще свою Батьківщину і рушати в Тмутаракань
захищати кордони російської імперії “від закубанських народів”.
Соромно і згадувати таке…
Прибувши до “країни крові” (так знаменитий Елізе
Реклю назвав Кубань) 1, козаки невдовзі отримали грізне попередження:
взимку 1794 р. на Синьому пагорбі (Куку-Оба) несподівано розверзлася
земля і з кратера почали вилітати великі брили на відстань до
версти.
В 1796 р. на поселенців налетіла чума..
В 1799 р. почалося виверження на невеличкому острові Темрюк.
Того ж таки 1799 р. козаки стали свідками ще одного незвичайного
для себе видовища – появи з морських глибин вулкану та виверження
чорної грязюки на висоту до 5 метрів над рівнем моря. Козаки
назвали цей та інші вулкани пеклом. Невдовзі вулканічний острівець
зник, а в 1814 р. з’явився інший.
Зрозуміло, що козаки сприйняли “пекельні” виверження як поганий
знак. Вилюднена земля спонукала козаків до роздумів над причиною
цього страшного безлюддя…
Взагалі на півострові Тамань було чимало невеликих вулканів,
що вивергали грязюку, в якій досить часто можна було знайти
чималу кількість черепків – решток грецьких та скіфських глиняних
виробів, які, на думку Палласа, древні мешканці Фанагорії могли
опускати в жерла вулканів як жертвоприношення 2.
Та це не допомогло їм, адже по них сліду не залишилося, ну,
хіба що ці глиняні черепки та зарослі пирієм могили у степу
й в очеретах лиманів. Та ще кинджали, які нові тимчасові господарі
виорювали плугом.
Спустошливі війни та масові виселення в басейні Кубані та Західного
Кавказу впродовж віків набрали такого масштабу, що, на думку
Елізе Реклю, жодна інша країна в такій мірі не заслуговувала
на назву “країна крові”, як цей край. Не один раз на цій землі
нові раси займали “згарища своїх попередників” 3. Від минулих
господарів країни “лишались тільки географічні назви, у більшій
чи меншій мірі споганені незвичним язиком чужоземців” 4.
Елізе Реклю стверджував, що “нижньодніпровські
козаки” “були добре зустрінуті черкесами” 5. Черкеські князі
казали козакам: “Ми ніколи не думали з вами в сусідстві жити,
але якщо вже так сталося, то треба жити мирно” 6. Вісім років
між ними тривали добросусідські стосунки: черкеси допомагали
козаками обживатися, а, ті в свою чергу, не заперечували, щоб
черкеси селитися поруч, сіяли хліб на “козацьких” землях. Виник
навіть Гривенно-Черкеський курінь, до якого записалося чимало
адигів. Деякі козацькі старшини одружувались на черкешенках
7.
Але імперський Петербург вимагав від козаків просування вперед
– на Закубання – на землі адизького народу. Не дивно, що невдовзі
між чорноморцями й адигами розпочались сутички, які переросли
в довготривалу війну.
“Постійно воюючи проти черкесів, козаки, врешті-решт,
засвоїли їхні прийоми, вдачу та звичаї, і навіть досвідчений
погляд не відразу міг розрізнити козака від кавказького горця”
8.
Елізе Реклю зазначав, що черкеси “своїм енергійним спротивом
росіянам (і українцям. – Р.К.) набули слави героїв, поставивши
себе в один ряд із найвідважнішими націями земної кулі” 9. Та,
врешті-решт, чорноморці – авангард російської імперії зла –
здолали опір відважної нації, і з колишніх “друзів стали переможцями”
10.
Ще в 1859 р. дослідник Паулі налічував на Західному
Кавказі понад півмільйона адигів. Наприкінці сімдесятилітньої
війни, в 1864 р., їхня кількість зменшилася на 200000 осіб 11.
Черкеси “не побажали підкоритися волі переможців”, які змушували
переможених приняти присягу на вірність царю. Коли російське
керівництво в 1864 р. оголосило їм ультиматум – упродовж місяця
“очистити” місцевість “під страхом бути оголошеними військовополоненими”,
– черкеси прийняли трагічне рішення залишити свою батьківщину
12. У них був тільки один шлях – до Оттоманської імперії, де
жили їхні одновірці, та все ж зовсім чужі люди.
За період із 1 січня до 10 липня 1864 р. з портів Тамані, Анапи,
Новоросійська, Туапсе, Сочі, Адлера та ін. було депортовано
256067 осіб. Інші російські звіти засвідчують, що між 1858 і
1864 рр. число депортованих сягнуло 398000 осіб. А враховуючи
тих, хто покинув батьківщину до 1858 р. і після 1864 р., а також
тих, хто помер у дорозі, число вигнанців (адигів та інших кавказців)
слід оцінювати не менше, як у півмільйона. Лише 70 тисяч черкесів
прийняли умови завойовників і “ціною поневолення купили собі
право залишитися на своїй батьківщині” 13.
Елізе Реклю зазначав, що “деякі долини зовсім позбулись своїх
попередніх жителів і порожніють в очікуванні росіян: про туземців
нагадують лише цвинтарі, огорнуті гаями диких слив, груш і яблунь,
переплетених виноградною лозою” 14.
Елізе Реклю відзначав рідкісну красу та вишуканість
волелюбних адигів, їхню мужність і ввічливість, схильність до
красномовності та поетичності, звертав він й увагу на їхнє дивовижне
вміння володіти зброєю та конем. Велике значення черкеси надавали
освіті. Історик Белл вважав їх “найосвіченнішим народом на землі”
15.
Навіть якби адигейський народ був малопривабливим, то й це не
виправдало б участі українських козаків-чорноморців в їхньому
знищенні – на славу і процвітання Російської імперії. А черкеси
були народом лицарським, в гени якого шляхетність і чистота
були закладені, здається, від самого народження. Про це свідчить
їхнє неписане зібрання законів, т. зв. Адизький етикет, який
понад сім тисяч років регламентував стосунки адигів між собою
та з людьми інших народностей 16.
В основі життєвої філософії адигів була повага до предків, старших,
жінок та дітей. Обов’язком адига був захист не тільки своїх,
а й чужих дітей – навіть із ризиком для власного життя. Адиг
вважав за ганьбу не відвідати хворого, не допомогти тому, хто
потрапив у біду, чи відмовити у проханні жінці. Велике значення
надавалося вірності у шлюбі.
Адизький етикет суворо забороняв позбавляти життя іншу людину,
засуджував злодійство, брехню, шахрайство, жадібність, метушливість,
лестощі, підлабузництво, хвалькуватість, зарозумілість, плітки,
обжерливість. Засуджувались вживання п’янких напоїв та лайливих
слів. Адизький етикет спонукав бути гостинним, вітатися з перехожими,
бажати їм добра.
Адиг вважав неприпустимим ганьбити свій рід недостойними вчинками.
Тому, хто переступив норми адизького етикету, оголошувалось,
що він “не адиг”, що було рівнозначно смертному присуду 17.
І проти цього стародавнього і прекрасного народу Москва – примітивна,
жадібна і зарозуміла – оголосила політику, яку сам Суворов назвав
“політикою вогню і меча”. Один лише Петро Текелич (відомий українцям
більше як Телекій) спалив близько 300 гірських поселень адигів
18. А “вірні козаки”, вірні до нестями, – попри знищення Москвою
своєї колиски – Запорозької Січі, стали на бік історичного ворога
українського та адизького народів, підняли шаблю на тих, із
ким треба було жити в дружбі і любові.
Може, не варто було й згадувати, що давно минуло… Хто знає,
може, й забулась би “срамотня давняя година”.
Слава ж забулась…
Та доведеться згадувати… Бо (хоч історичні помилки нас не надоумлюють)
надія лишається: ну, може, хоч ця трагедія чомусь навчить нас?!
Може, кінець-кінцем схаменуться українці, обнімуться і визначать
нарешті однозгідно, хто є другом, а хто ворогом історичним.
Правильно визначаться.
А для цього треба знати історію рідного народу.
Правдиву історію.
З усіма її жахами.
Проголошення Кубанської
Народної Республіки
28 січня 1918 р. Кубанська законодавча рада у
складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців на чолі з Миколою
Рябоволом проголосила Кубанську Народну Республіку – як суб’єкт
майбутньої Російської федеративної республіки.
Оскільки в Росії в цей час панували більшовики, неприйнятні
для Кубані, було вирішено відділитись від Росії. І 16 лютого
1918 р. Законодавча рада проголосила вже самостійну Кубанську
Народну Республіку, не пов’язану жодними державними нитками
з колишньою метрополією.
Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої
ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних
підставах до України, яка на той час вже проголосила свою незалежність.
Щоб плани здійснилися, необхідно було обрати достойного військового
отамана, який би притримувався прийнятих рішень і був здатний
втілити їх у життя. Та через незгоду між чорноморцями не вдалося
висунути єдиного українського кандидата, в зв’язку з чим орієнтований
на Україну претендент Кіндрат Бардіж, авторитетний серед козацтва
діяч, програв випадковому кандидату, русофілу-лінійцю Олександру
Филимонову. А уряд, до складу якого увійшли 5 козаків, 5 новгородніх
та один горець, очолив козак Лука Бич – колишній міський голова
Баку, який до 1917 р. в українському русі участі не брав.
Кубанські воїни, на яких розраховувало керівництво новопроголошеної
держави, почали вертатися з фронту. Та чимало фронтовиків було
уражено більшовицькою агітацією. Відірвані кілька років
від своєї батьківщини, вони мало знали про важливі події, що
сталися в її житті. Подальша доля цих козаків залежала від того,
чи зуміє новопосталий кубанський уряд пояснити, розтлумачити,
а, може, й витлумачити події останніх місяців. Чи аргументи
місцевих більшовиків будуть більше зрозумілими і звабливими.
Свій перший бій – за душі фронтовиків – уряд програв.
По-перше, кубанськими козаками, що прибували з фронтів Першої
світової війни на Кубань, уряд не надто опікувався, “наказів,
простих та ясних, вибраний куботаман та його уряд не видавали.
Більше того, їх намовляли (“уговорювали”), що психічно козаки
не могли сприйняти” 19. Козаки не розуміли, чому уряд “не наказує,
а просе” 20. Для козаків авторитетними були діячі чи командири,
які вміли чітко віддавати зрозумілі накази. До речі, у станичних
школах віддавати накази вчили з дитинства. Але, як видно, не
поталанило малим Саші Филимонову та Луці Бичу з учителями: не
навчилися вони віддавати накази. Зате прохати і виправдовуватися
могли б й інших повчити.
Не опікувався уряд й іногородніми фронтовиками.
Невдовзі виявилося, що “кадрова військова сила Кубані втрачена”
21. І військове міністерство кубанського уряду вирішило для
оборони Краю формувати добровольчі частини – переважно із необстріляних
старшокласників міських шкіл. Творив Гайдамацький та Чорноморський
коші Вільного козацтва Кіндрат Бардіж зі своїми синами – старшинами
Віанором і Миколою. “Крім добровольчих частин, Кубуряд розпоряджав
кубанським гвардійським дивізіоном, двома запасовими частинами
і черкеським полком із командиром полковником Султан Келеч Гиреєм
і Кубанською військовою школою, яку заповнили прибулими з Києва
з Костянтинівської піхотної школи та 1-ї й 4-ї київських шкіл
прапорщиків” 22.
Але поставити серйозний опір легіонам збільшовичених фронтовиків,
які поверталися із Кавказького та інших фронтів додому, було
нелегко. Невдовзі “салдатня” установила совєтську владу в Туапсе,
Новоросійську, Тамані, Анапі, Темрюці, Єйську, ст. Тихорецькій,
Армавірі, інших містах і станицях. Насувалися вони й на Катеринослав.
Довелося Законодавчій раді та кубанському уряду 28 лютого 1918
р. залишити Краснодар – столицю новопроголошеної держави. Тут
була здійснена великої ваги історична помилка – у похід не запросили
членів уряду та делегатів Законодавчої ради, які представляли
інтереси городовиків (іногородніх), що поклало початок розбиттю
політичної єдності кубанської влади, політичному протиставленню
козаків і новгородніх, підштовхуванню останніх до переходу у
більшовицький табір. До того ж, була втрачена легітимність влади,
яка досі основувалась на паритетному представництві козацького
та іногороднього населення (за участю горців).
Залишаючи в паніці Краснодар, кубанський уряд та Законодавча
рада тихцем розкидали по місту звернення, в якому несподівано
з’явилися слова про “оборону Республіки російської” і “підтримку
справи святої боротьби за (російські. – Р. К.) Установчі Збори”
та “врятування вітчизни”, очевидно Росії 23. Під зверненням
стояли підписи Филимонова, Рябовола та Бича. Ці дивні слова
свідчили про розгубленість керівництва Кубанської Народної Республіки,
можливо, страх залишитися сам на сам із немилосердною більшовицькою
ордою. Ці заклики суперечили проголошеній кубанській державності.
Відозва, зазначав В. Іванис, свідчила, що обвинувачення росіянами
уряду Луки Бича “в сепаратизмі” не мали слушності 24.
Керівництво Кубанської Народної Республіки стало на слизьку
стежку, якою можна було вийти лише на московський шлях, небезпечний
для кожного українця, що ставав на нього.
Ідеаліст Лавр Корнілов
та українське питання
Добровольча армія з самого початку не була однорідною.
Між її засновниками – генералами від інфантерії Михайлом Алексєєвим
та Лавром Корніловим – існувала майже відверта ворожнеча: Алексєєв
був монархістом і російським шовіністом, а Корнілов – противником
династії Романових, “прибічником децентралізації держави й самовизначень
народів” 25. Вважаючи царську династію “здегенерованою і не
вартою бути на престолі держави” 26, Корнілов прихильно ставився
до Установчих Зборів, вважав, що саме перед їх волею мусить
схилитися російське громадянство. Напевно, генерал Алексєєв
не міг пробачити Корнілову, що той у перші дні Лютневої революції,
будучи командувачем Петроградською військовою округою, заарештував
царицю Олександру Федорівну. До речі, Корнілов не приховував
цього факту, і, як видно, пишався цим, бо під час Першого кубанського
(крижаного) походу на зустрічах із донськими станичниками не
забував сказати, що саме він здійснив цей арешт.
Після того, як більшовики розігнали Установчі Збори, Корнілов,
посилаючи своїх уповноважених в різні краї, зокрема і до Сибіру,
підписав таке звернення: “Мир треба укласти загальний і почесний
на демократичних принципах, цебто: з правом на самовизначення
поневолених народів… Зірвані большевиками Установчі Збори повинні
бути скликані знову… За окремими народами, що входять у склад
Росії, визнається право на широку місцеву автономію під умовою
збереження державної єдності. Польща, Україна й Фінляндія, що
перетворилися в окремі національно-державні одиниці, мусять
бути широко підтримані урядом Росії в їхніх змаганнях до державного
відродження, щоби цим ще більше скріпити вічний і непорушний
союз братніх народів” 27. Не дивно, що у Добровольчій армії
– з дозволу Корнілова – представники різних національностей
нашивали на рукав “стрічки національних кольорів” 28.
Лінію Алексєєва на відновлення монархії підтримували Денікін
і частина офіцерства, зокрема Георгіївський полк на чолі з полковником
Кириєнком, який привів добровольців із Києва, та Офіцерський
полк. Із демократичною програмою Корнілова солідаризувалися
текінці, Корніловський полк (командир – полковник Генерального
штабу Неженцев), 4-а гарматна батарея, частина кінноти, деякі
донці. Існувало й два штаби: Корнілова і Алексєєва. Про цей
поділ голосно “не говорилося, бо всі відчували грізну небезпеку”,
яку несли більшовики 29.
Добровольча армія та
її творці
Хто ж складав основу Добровольчої армії, сформованої
для боротьби проти більшовиків та скликання розігнаних ними
Установчих Зборів? Яка нація дала найбільше число добровольців?
В перші тижні Жовтневої революції Василь Іванис спостеріг “надзвичайну
пасивність росіян до долі своєї держави” 30. Російські офіцери,
що тікали від більшовиків із півночі імперії на південь, як
правило, у Добровольчу армію не потикались, а проводили дні
й ночі в п’яних оргіях у Ростові над Доном. “В самий Ростов,
– писав Іванис, – тоді назбігалося, як говорили, біля ста тисяч
офіцерів, а до вербувальних бюро Добровольчої армії зголосилися
лише сотки… Кількість бійців у цій армії сягала до 2500 – 2800”
31.
Може, донці були хребтом Добровольчої армії? Ні. Ще в часи творення
Добровольчої армії донські козаки – особливо колишні фронтовики
– поставилися до неї недоброзичливо. Вони вже навоювалися за
російські інтереси і тепер хотіли захищати тільки Дон. У них
був свій уряд і вони чекали наказів від нього. Тому Добровольчу
армію генерала Корнілова під час Першого крижаного походу донські
козаки зустрічали, як зазначав учасник походу Василь Іванис,
“мовчки, надуто, як татар” 32, а молодь донська взагалі ховалася
по хуторах, боючись бути мобілізованою. Антон Денікін подорож
по Дону назвав “поневірянням серед байдужої або ворожої нам
стихії” 33.
Вороже ставилися до добровольців і ставропільці 34.
Різко змінилася ситуація, коли армія вимандрувала на Кубань,
яку добровольці вважали “землею обітованою”. Висловлюючи надії
керівництва, Денікін стверджував: “Кубань – наша база. Тут ми
знайдемо надійну опору. Звідси можна почати серйозну і організовану
боротьбу” 35. Він не помилився: в кубанських станицях добровольцям,
на той час переважно “москалям-картузникам” (саме так називали
їх станичники), місцеві українці влаштували найтепліший прийом.
Ось як описує Василь Іванис одну з таких зустрічей – у станиці
Новоіванівській: “Не встигли зупинитися, як з кожної хати жінки
з’явилися з печеними пирогами, млинцями, оладками, вареними
яйцями, яєшнями, смаженими курми, качками, гусями, шинками,
холодцями, навіть з борщами й т. інше. За якусь годину 2500
людей було нагодовано так, як до того ніде не траплялося (добровольці
щойно вступили на кубанську землю. – Р. К.). За все це ніхто
не захотів взяти ні однієї копійки. Багато ображалися, коли
їм хотіли заплатити… Москалі не вірили, що можуть існувати ще
такі “патріархальні” люди” 36.
На цьому теплий прийом не закінчився – до Новоіванівської з
сусідньої станиці Незамаївської прибула делегація, яка просила,
щоб добровольці не оминули їх, а загостили й у їхній станиці.
Москалі не могли начудуватися – після байдужого, а то й ворожого
ставлення на Дону і Ставропільщині щиросердечне ставлення кубанців
підняло їх на дусі, додало віри в перемогу над більшовизмом.
Незамаївці зустріли Добровольчу армію ще на підході до станиці
– з хлібом і сіллю. Місцевого отамана оточували його помічники,
виборні, школярі. Всі були одягнуті святково: молодь у вишиванках,
старші люди в черкесках. “Після привітань розвели цілу армію
по хатах, де все вже було приготовано (гори всякого печива,
20-фунтові паляниці з озимої, як золото, пшениці, якого тільки
не було м’ясива: кури, качки, гуси, валашки, телята…) 37.
Незамаївці виставили свою охорону з легендарних пластунів і
кінних. Близько півтори сотні незамаївців записалися у добровольці
38.
Зрозуміло, новобранці були озброєні та вишколені. Це підбадьорило
керівництво Добровольчої армії – адже внаслідок безперервних
боїв особовий склад танув, а у донських станицях приєднувалися
лише одиниці.
Тяжкий похід Добровольчої армії несподівано на якийсь час перетворився
на приємний відпочинок. Вибухнули гостинністю і наступні станиці
– Старолеушківська та Іркліївська…
А що добровольці? Виявили вдячність? Учасник походу Василь Іванис
свідчив, що поводження добровольців з місцевими людьми “часто
було огидне. Вони себе вважали вищою кастою, а населення приймалося
за нижчу расу. Оту нечувану для москалів гостинність вони приймали
як доказ нижчості…” 39.
Гостинність до історичного ворога незрозуміла. Тим більше, що
в розмовах з Іванисом місцеві козаки, впізнавши в ньому свого,
виявляли недоброзичливість до “москалів-картузників”. Водночас
кубанці щиро обдаровували їх чим могли. Важко таке збагнути…
Зрозуміло, що москалі розплатились за це традиційно… Відчувши
себе в силі, почали вони екзекуції, контрибуції та реквізиції,
як наприклад, у станиці Березанській. Причиною став обстріл
невеликої кількості збільшовичених козаків-фронтовиків, яких
місцеве населення не підтримувало. Постраждали і винні, і невинні…
Не дивно, що коли добровольці підійшли до хутора Журавського,
що у 15 верст від ст. Березанської, населення в паніці розбіглося.
Ситуація повторилася і в станиці Коренівській…
В Некрасівській, хоч і було чимало прибувших із фронту козаків,
одначе в добровольці вони не записувались. Козаки “чекали розпоряджень
свого Кубанського уряду, хоч і знали, що він залишив Катеринодар”
40.
“Одна армія й один
командувач”
Тим часом внаслідок анархії у верхніх ешелонах
кубанської влади у Кубанському війську “запанувала нездорова
атмосфера заколоту і змов” 41, почали відходити окремі люди,
навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням
полковника Кузнєцова.
Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони
більшовиків, вступаючи з ними у бій, або ухиляючись від нього.
Від повного розкладу втікачів врятувала несподівана зустріч
із Добровольчою армією Лавра Корнілова. Перша зустріч між керівниками
обох сторін відбулася в закубанському аулі Шенджій. Оскільки
згоди про умови об’єднання відразу досягти не вдалося, вирішено
було спільними зусиллями вибити більшовиків зі станиці Новодмитрівської
і там вже, в спокійнішій атмосфері, продовжити переговори.
15 березня відбувся надзвичайно важкий бій за Новодмитрівську.
Кубанська армія ухилилася від виконання взятих на себе зобов’язань,
а добровольці після надзусиль та великих жертв зуміли таки оволодіти
станицею.
Зрада командуючого Кубанської армії Покровського, який “через
погану погоду не прийшов на допомогу з кубанцями” 42, і героїзм
добровольців вирішили долю подальших переговорів. Їх вже вели
нерівноправні сторони, і кубанцям довелося погодитися з тезою
Корнілова “одна армія – одне командування” 43.
Після запевнень Корнілова, що він виступає за збереження Законодавчої
ради і кубанського уряду, нарада в ст. Новодмитрівській від
17 березня 1918 р. ухвалила рішення про “повну підлеглість генералові
Корнілову” “кубанського державного загону” 44.
Слід зазначити, що “кубанський державний загін” на той час був
чисельніший від “армії” Корнілова, яка мала у своєму розпорядженні
лише 2770 добровольців (серед них і кубанців, зокрема у Добровольчу
записався й майбутній кубанський прем’єр Василь Іванис якому
“імпонувало ім’я козака Корнілова”) 45. Кубанський же “загін”
нараховував на той час 3150 багнетів і шабель разом з артилерією
46 – і перебував на своїй землі. А добровольці Першого кубанського
походу таки були переважно зайдами: “Добровольча армія комплектувалася
головно з південної інтелігенції (студентів та школярів старших
кляс /не кубанців. – Р. К./) та ще трохи було солдатів-фронтовиків,
як Корніловський полк, текінці тощо” 47.
Факт підпорядкування розгубленої більшості активній меншості
показує, що авторитет Корнілова був вищий, ніж всіх керівників
Кубані разом взятих.
Лавр Корнілов, підпорядкувавши собі волю кубанських керівників,
міг із ними далі не церемонитися, але він дійсно щиро бажав
добра Кубані і кубанцям, тому й пообіцяв, що “зараз же після
звільнення Кубані від большевиків буде скликано Крайову Раду”
48.
Та 31 березня (за ст. ст.) сталася подія, яка трагічно позначилася
на долі кубанців, – від гарматного стрільна загинув видатний
воєначальник, прихильник поневолених народів і ворог російської
монархії Лавр Георгійович Корнілов.
Скоропадський і Корнілов
В час, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар
– столицю Кубані – в Україні закінчував приготування до державного
перевороту його давній симпатик Павло Скоропадський. Генерал
Скоропадський із великою повагою ставився до Лавра Корнілова
– як до “людини чесної і сильної”. Повага і симпатія була (були)
взаємною (взаємними) 49.
До речі, саме Верховний головнокомандувач російської армії Лавр
Корнілов, переконавшись, що на фронтах Першої світової морально
стійкішими є українці та інші представники неросійських народів,
примусив майбутнього Гетьмана України Павла Скоропадського українізувати
34-й армійський корпус.
У своїх “Спогадах” Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов
буквально вимагав від нього українізації 34-го корпусу. “Я від
Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… – говорив Корнілов.
– У Вас буде чудовий корпус” 50. Більше того, Корнілов наполягав
“на повній українізації геть до лазаретних команд” 51.
Навіть “у питанні створення української армії (!!! – Р. К.)
Корнілов був прибічником українства” 52.
Ось такі парадокси історії: Верховний головнокомандувач російської
армії Лавр Корнілов у 1917 р. став одним із ініціаторів формування
національних частин в російській армії.
Така позиція Корнілова, за походженням козака-текінця, викликала
глухе невдоволення у командувача Південно-Західним фронтом Антона
Денікіна, начальника його штабу Маркова, не знайшла вона підтримки
і у провідних російських “демократів” Олександра Керенського,
Мілюкова, Терещенка, Церетелі…
Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова, в штабну кімнату
якого о 7. 30 год. 13 квітня 1918 р. (за н. ст. ) влучив гарматний
снаряд, – за два тижні перед тим як Павло Скоропадський прийшов
до влади в Україні, – то напевно Українська Держава в особі
її гетьмана мала би цілком дружні стосунки з Добровольчою армією
на чолі з козаком-текінцем, що сповідував республіканські погляди
(тут згадується Микола Міхновський із його конгеніальною тезою
– “в Україні – самодержавство, в Росії – республіка”). І головне,
Денікін – патологічний російський шовініст – не очолив би Добровольчу
армію.
Але це вже із традиційної української “опери” – якби… Більш
переконливо писала Маруся Чурай: “Жаль ваги не має…” Вагу мають
доконані факти. Таким доконаним фактом і стало перетворення
Добровольчої армії з потенційно дружньої на ворожу до України.
Історичний конфлікт
між кубанцями
Якщо термін “громадянська війна” має право на
існування в українській історіографії 1917 – 1920-х років, то
саме тут, на Кубані. Ґрунт для братовбивчого конфлікту між українським
громадянством заклав царський указ від 1870 р., який забороняв
покозачення іногородніх.
Хитрі московські голови, здавалось, все передбачили, і, побоюючись
зростаючої сили кубанського козацтва, завдали йому тяжкого удару,
– відмінили право іногородніх на покозачення, тобто скасували
одну з головних підстав розросту козацтва та проклали глибоку
межу між українцями-козаками і українцями-новгородніми. Росіяни
розшматували наш народ на різні стани – з протилежними, часто
антагоністичними інтересами.
Панами ситуації були козаки, хоч би тому, що основні масиви
землі належали їм, а іногородні мусили її орендувати. Зрозуміло,
що жили прибульці значно бідніше від козаків… “Іногородні були
паріями в станичній громаді. В управі вони участі не брали,
але повинність підводами виконували, при повені, пожежі чи ще
якомусь нещасті вони мусіли допомагати нарівні з козаками” 53.
Було закладено нерівність і в отриманні освіти: діти іногородніх
не мали права навчатися в міністерській (“козачій”) школі, яка
утримувалася на громадські кошти і була престижнішою від церковно-приходської,
де й мусили навчатися діти іногородніх. Рівень викладання у
церковно-приходській школі був нижчим.
Василь Іванис згадував, як у його станиці Настасіївській козачата
і діти іногородніх традиційно ворогували між собою. Ворожнеча
виливалася в постійні побоїща. “Бійка ця починалася з обзивання:
іногородні учні дражнили козачат куркулями, а козачата дражнили
іногородніх гамселами, мугирями” 54. Билися не тільки навкулачки,
але й грудками землі, камінням, цеглою, патиками. У масових
бійках, писав Іванис, “горували козачата” – бо їх “було більше
і вони були відважніші. А іногородні зганяли злість, нападаючи
на окремих козачат, коли вони розходилися по домах” 55. Так
зростали кадри майбутніх збройних міжусобиць.
“Ворожнеча лишалася й у парубків. Козак-парубок вважав себе
якимсь паном у порівнянні з іногороднім. Він чистіше й гарніше
одягався, їздив добре на коні, і його більше любили дівчата.
Козачий парубок і на вулиці тримав себе згори, як правило, він
бував грамотніший. Старші козаки також не завжди поводилися
з іногородніми, як рівня. Повернувшись із полку, чи батальйону,
козаки майже до смерті вбиралися в черкеску і по зовнішньому
вигляді відрізнялися від іногородніх. З козачих частин поверталися
всі грамотні й фізично добре загартовані, а іногородні були
малописьменні” 56.
Мали свої привілеї і новгородні: вони могли не служити в армії.
В той час, як сини козаків відбували військову повинність, сини
новгородніх могли працювати на добробут власної родини. Так
що підстави для невдоволення мали й козаки, які мусили – при
живих синах – наймати робітників.
Для того, щоб почалася війна між козаками і новгородніми, треба
було впасти центральній владі.
У 1917-му вона й впала…
“Психоз ненависті”
Кузьма Безкровний, батько українських самостійників
Кубані, прагнув примирити сторони. В 1919 р. очоливши в кубанському
уряді П. Курганського міністерство внутрішніх справ, Безкровний
негайно започаткував опрацювання законопроекту про покозачення
новгороднього населення.
Та закон цей вже запізнився. Навряд чи й він був би прийнятий,
адже козацькі депутати у Законодавчій раді насамперед дбали
про збереження козацьких привілеїв 57.
Навіть коли б цей законопроект був прийнятий, мені здається,
що небагато знайшлося б серед іногородніх бажаючих перейти у
козацький – давно ворожий! – стан. Тим більше, коли ворожнеча
до козацтва була всотана з дитинства... І в дні революції досягла
апогею.
І давні образи в час революції вилилися у збройний конфлікт
між козаками та іногородніми: козаки стали опорою денікінців,
а новгородні – опорою більшовиків, які своїм галасом про рівність
давали іногороднім надію позбавити козаків політичних привілеїв
та привілеїв на володіння землі і самим отримати – таке бажане!
– право на неї.
І підняв руку брат на брата.
Як приклад цього націовбивчого конфлікту є долі українців Павла
Асаульченка, організатора загонів Красної гвардії на Кубані,
та козака Пашківської станиці Андрія Шкури (генерал-лейтенанта
Шкуро), які талановито служили ворогам України…
Звісно, що ворожнеча між кубанськими козаками (українцями з
походження) та українцями-іногородніми, простеляла шлях ворогові
– червоним і білим “москалям-картузникам”. Закінчився конфлікт,
закладений ще у 1870 р. царським указом, піровою перемогою іногородніх,
яких, втім, у 1920 – 1930-х роках, більшовики репресували так
само немилосердно, як і козаків.
Оскільки “Добрармія не визволяла, а підкоряла”,
а кубанський уряд толерував це, він і сам “ставав якимсь мстивим
переможцем. Покарання різками, безсудні розстріли, шибениці,
конфіскації, реквізиції відбувалися перед і позаду Уряду. Пожежі
світились і по шляху Кубуряду. Цей Уряд забув про грудневу Крайову
Раду, забув про її конституцію та про її підвалини: рівноправність
обох частин населення Кубані – козаків та городовиків, забув,
що він вилонився з паритету цих двох складників. Він провадив
яскраво реакційну, станово-козацьку політику. Уряд не замиряв,
а розпалював пристрасті й помсту. Городовиків цілком віддав
на поталу. Як за большевиків навгородні мстилися над козаками,
так тепер козаки реваншувалися й нелюдськи поводилися з навгородніми”
58.
Дітей городовиків виключали зі шкіл, жінок і дівчат ґвалтували,
чоловікам набивали землю в роти, а то й закопували живцем у
землю… 59.
“Взаємна злоба й ненависть доходили до того, – писав главковерх
Таманської армії Ковтюх, – що іноді в боях, там, де зустрічалися
козацькі й городовицькі частини, обидві сторони кидали геть
набік зброю і завзято билися навкулачки, як то було під станицею
Слов’янською” 60.
Якось забувалось, що діди козаків були такими ж прибульцями,
як і іногородні, забувалося, що на боці червоних було й чимало
козаків, зокрема у січневих боях біля ст. Георгієво-Афіпської
в більшовицьких лавах бився Таманський полк. Ба більше, за визнанням
комуністів, що “без допомоги козаків вони на Кубані не перемогли
б” 61.
Так що винними були обидві сторони…
Повернувшись у Катеринодар, “Кубуряд ужив всіх заходів, щоб
усунути від участі в раді “некорінних” мешканців краю” 62, зокрема
розіслав у станиці папери, щоб “козаки обирали депутатів до
Надзвичайної крайової Ради, але без навгородніх” 63.
Якби ж то позбавляли прав приблуд “москалів-картузників”, а
то своїх, українців, і на тій лише підставі, що вони іногородні,
– ніби предки козаків жили тут від зародження світу. Водночас,
міський пролетаріат, переважно російського походження, до того
ж збільшовичений, притягався урядом до виборів. Усунув уряд
Л. Бича від виборів і власників, які чи не найбільше потерпіли
від більшовиків – їх позбавили права голосу на тій саме підставі:
вони, бачте, іногородні, а те, що він українець, та ще й природній
ворог більшовиків, “несуттєво”.
Кубанський уряд на чолі з Лукою Бичем власноручно розколював
народ, допомагаючи своїм покровителям – завойовникам Кубані
– впроваджувати імперський принцип “розділяй і володарюй”.
“Велика кривда була заподіяна навгороднім і своєму краєві віддачею
городовиків для мобілізації в Добрармію. У цьому Кубуряд не
має виправдань… Кубуряд дозволив більшу частину свого населення
покликати до війська не тільки чужій, а ще й ворожій організації.
Цим актом Кубуряд фактично ставив себе в становище козачої області
в російській державі” 64. Крім живої сили, кубанський уряд дозволив
Добровольчій армії користуватися й кубанським майном 65.
В порушення Конституції Кубанської Народної Республіки уряд
прийняв “Положение о выборах”, що привело “до диктатури козацтва
в Краю” 66.
Усунувши від участі у владі іногородніх українців, кубанський
уряд водночас допустив до Надзвичайної крайової ради представників
Добрармії, зрозуміло, імперців, – “як повноправних членів її
на підставі (?! – Р.К.) призначення ген. Денікіним” 67.
Кубань знищувалася кубанськими руками… Поспіхом, запопадливо…
Попри таку політику кубанського уряду “його авторитет у населення
був високий”, більше того, він сяяв “в ореолі визволителя” 68.
Козаки у станицях “уявляли, що в Катеринодарі діє лише своє
Правительство” 69. “Оте більше ніж прихильне, любовне ставлення
населення до Кубуряду можна було б використати з метою примирення
двох частин населення” 70. І не тільки для примирення, але й
для незалежної політики, набуття реальної влади. “Намагання
Добрармії себе рекламувати й якось поставити Кубанський уряд
на друге місце, приводили до протилежних вислідів” 71.
Народ вірив у повновладдя кубанського уряду, а отже воно існувало.
Треба було тільки сміливо скористатися з повновладдя, яке давав
народ.
Українське питання
і Денікін
Слід зазначити, що приязні стосунки, які існували
між Павлом Скоропадським та Лавром Корніловим, нове керівництво
Добровольчою армією не перейняло. Щоправда, поки був живий М.
Алексєєв, співпраця продовжувалася. Полягала вона переважно
у послугах із боку Скоропадського, який на прохання російського
генерала опікувався долею заарештованих німцями російських офіцерів.
Багато з них завдяки клопотанням Скоропадського були звільнені
і відправлені на Кубань чи Дон. Допомагав Скоропадський М. Алексєєву
і зброєю, набоями тощо 72.
Чи не одразу після смерті М. Алексєєва Денікін виявив неприховану
ворожість до Скоропадського як до “зрадника Росії”, що “продався
німцям”. Почалася сильна агітація серед офіцерів, їх закликали
не вступати в частини, які формував Павло Скоропадський 73.
Така позиція не дивувала, адже запеклий російський шовініст
Денікін, був непримиримий до України та її союзника – німців
74.
Розуміючи значення пропаганди, Денікін розгорнув шалену пропагандистську
роботу. Зокрема, добровольча агентура отримала завдання розколоти
кубанців – на лінійців та чорноморців. До того часу “ці два
поняття мали географічне значення… Жодної ворожнечі між ними
не було. Всі почували себе кубанськими козаками – дітьми одного
краю. У висліді пропагандивної праці Добрармії лінійці стали
“русскімі людьмі”, а чорноморці – “хахлами”, що хотять продати
Кубань Україні, яка продалася німцям” 75.
Кубанський же уряд не спромігся на власну пропагандистську акцію,
зокрема й серед кубанських повстанців, які все прибували і прибували
в станиці Єгорницьку та Мечотинську, де розмістилися Добровольча
армія та ніби арканом прив’язані до неї кубанські “державні”
інституції. Замість відірватися від Денікіна, стати на постій
в Новочеркаську чи якійсь іншій станиці та “почути себе незалежними
в своїх рішеннях” 76, кубанський отаман і уряд ніби прилипли
до Денікіна. Як видно, вони, справжні “малокубанці”, прагнули
патерналізму і радо слухали порад “батька Денікіна”, приймаючи
більшість рішень “за порадою командування” 77.
3 червня у пошуках кубанського уряду прибув “полк (кубанської)
кінноти, а через 2 дні ще 11 сотень” 78. Кубанські повстанці
шукали свій уряд, сподіваючись, що він стане об’єднавчим антибільшовицьким
центром. Козаки говорили, що вони “шукають Кубанське Правительство,
а не Добрармію” 79.
Все це воїнство Филимонов і Бич віддали Денікіну, хоч на це
не було ні юридичних, ні політичних підстав. Адже Новодмитрівська
угода про підлеглість особисто генералові Корнілову “кубанського
державного загону” з його смертю втратила чинність. Та
про це сторони якось забули, принаймні, не згадували. Перед
ними стояли “більш важливі проблеми”, як от: озброєння Добровольчої
армії. Щоб отримати зброю, до Києва була направлена чимала делегація
на чолі з Миколою Рябоволом.
Місія Рябовола до Києва оповита романтикою братнього єднання
українців великої України та Кубані. Насправді місія ця інспірована
і використана Денікіним, для того, щоб через Рябовола і його
прихильників одержати від Павла Скоропадського – нібито для
кубанців – зброю, набої та амуніцію. Ось як про це пише В. Іванис:
“Для одержання амуніції з України керівники Добрармії рішили
використати кубанців, хоч і було лячно пускати їх до розмов
з українськими “сепаратистами” 80.
Хитрі московські голови і тут одержали те, що хотіли. “За свідченням
колишнього представника німецького командування на Дону майора
Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20
000 карабінів і 10000000 набоїв” 81.
Використавши відсутність авторитетного серед самостійників Рябовола,
який добував для Денікіна зброю, у Новочеркаську була скликана
нарада, яка перетворилася у заколот проти Кубані…
Нещаслива нарада в
Новочеркаську
Командувач Добровольчої армії спочатку вимагало
від донського отамана Краснова підпорядкування, а потім – отримавши
відсіч – вже вмовляло, щоб він все ж визнав Денікіна за Верховного
командувача. Та Дон не схилив чоло і “Добрармію за Росію і ген.
Денікіна за свого диктатора” не визнав 82.
Отримавши від коша, денікінські залицяльники всю увагу звернули
на кубанців. Якби подібну до донців гідну позицію зайняли кубанські
керівники, то Добровольчій армії нічого не залишалося б як йти
на Волгу і там піднімати повстання проти більшовиків.
Але в цьому разі кубанці навряд чи пішли б за “картузниками”…
Хіба б кубанський уряд наказав…
23 червня 1918 р. в Новочеркаську відбулася нарада, на якій,
власне, й вирішувалася доля Добровольчої армії. Вирішувалася
й доля кількох мільйонів українців Кубані… Кубанському
прем’єру треба було лише твердо сказати: “Ні”, або, принаймні,
відтягнути прийняття рішення до приїзду з Києва голови Законодавчої
ради Миколи Рябовола та його заступника Султан Шахим Гірея.
Взагалі, юридичний статус наради у Новочеркаську був невизначений:
це була нарада кількох членів уряду, які відстоювали інтереси
козацького населення, та кількох інших осіб, що до уряду не
входили. Репрезентантів волі іногородніх, які складали половину
населення Кубані, не було.
Розрахунок генералів Добровольчої армії, які інспірували цю
нараду, на психіку служак-“малокубанців” виявився правильним
83: виправдовуючись перед денікінським генералом Алексєєвим
– “втікачем без будь-якого мандату” 84, який чомусь прибув на
цю нараду кубанців, Л. Бич щиросердечно клявся, що “кубанці
– не зрадники”, що вони “дбають про відбудову Росії – тільки
іншим шляхом”.
Врешті, у Новочеркаську було прийняте безвідповідальне рішення
про союз із Добровольчою армією – мандруючою частиною військових
“без території, населення, грошей, зброї”, врешті, без будь-яких
повноважень. Одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною
подали той, що в Україні “була недемократична влада генерала
Павла Скоропадського”… 85
За союз з Україною голосувало лише три чоловіки: Кузьма Безкровний,
Степан Манжула та черкес Айтеч Наміток...
Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало
це згубне рішення, лежить на прем’єрі Л. Бичу, Гнатові Білому,
Петрові Макаренку, Гнатові Омельченку та інших.
Іванис так оцінює роль Бича в катастрофічному рішенні про союз
із Добровольчою армією: “Головну роль, звичайно, відіграв Л.
Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за
ним. Коли б він голосував за Україну, бо більшість була б за
нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого
нещасливого голосування” 86. “Кубанці-самостійники дуже багато
покладалися на свого прем’єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали,
а він виявився занадто боязким і національно невиробленим…”
87.
Цивільній людині Л. Бичу, напевно, важко було нарівні вести
переговори з царськими генералами, які мали всеросійську славу.
Не здивуюсь, що він просто ніяковів в їхній присутності. Принаймні,
постава його була заяча. Позиція Бича була “позицією” кролика,
завороженого удавом-Денікіним.
Ну, нехай він (Бич) – безвольний, млявий, із “нестачею мужності”,
не здатний до власної політичної дії. Але ж слабкий хилиться
до сильнішого. А сильніші і перспективніші за Денікіна були.
Наприклад, донці.
Дон і Кубань
Піднявши повстання проти більшовиків під проводом
вольового і енергійного отамана Краснова, донці проголосили
незалежну державу, почали створювати сталу армію, ухвалили основні
закони (конституцію) Донської держави, видали “наказ, щоб усі
донці, що були в Добрармії, перейшли до Донської армії” 88.
Незалежність Дону визнала Німеччина, і не тільки визнала, але
й допомагала стверджувати її – зброєю, набоями, амуніцією. Дон
вийшов із пропозицією до кубанського уряду діяти у спілці.
А що собою уявляла на той час Добровольча армія? Малочисельний
“мандруючий об’єкт” 89 без території, без народу. У Денікіна
у квітні 1918 р. найбільшою була проблема де “придбати народ”,
від імені якого можна вести боротьбу. Без кубанських козаків
Денікін уявляв собою “малопомітну військову групу” 90
– в 2500 багнетів. Тому він і запланував другий похід на Кубань,
щоб “придбати народ” і за рахунок нього створити поважну армію.
Певною мірою це була втеча з Дону, де він та його офіцери не
один раз були збезчещені зневагою донських старшин.
У кубанців перед очима був приклад незалежної поведінки донського
отамана Краснова. Той наполегливо пропонував кубанцям підписати
проект конституції Доно-Кавказького Союзу, в якому “про Росію
не згадувалося і про відбудову її не турбувалося” 91. “Ви подивіться,
яке військо Донське маленьке, – казали донці, – чи може воно
йти рятувати Росію, та й з якої речі? Коли вона сама рятуватися
не хоче. Нехай підніметься, як ми, й іде рятувати себе” 92.
Головною ідеєю цієї конституції була боротьба проти більшовицьких
військ, які знаходяться на території Доно-Кавказького Союзу.
“Ця концепція в тодішніх обставинах психологічно була для козаків
найзрозумілішою: боротьба лише за впорядкування власного краю
і жодного зазіхання на впорядкування Росії, чи яких інших держав,
з якими дотримується нейтральності. Звичайно, Добрармія з цього
союзу виключалася, як претендентка головно на рятування Росії”
93.
Та кролик є кролик…
Завдяки кубанському прем’єру і було прийняте згубне для мільйонів
українців рішення у Новочеркаську. Хто зна, може саме відсутність
пунктів про турботу за долю Росію відвернуло його від укладення
Доно-Кавказького Союзу.
Побоюючись, що кубанці передумають, на другий день після наради
в Новочеркаську, 24 червня 1918 року, Денікін повів свою армію
у Другий кубанський похід. Напередодні походу “не менше 75 %
цієї армії складали кубанці” 94.
Населення Кубані не могло припустити, що кубанський уряд перебуває
у підпорядкованому становищі. По станицях похили чутки що “наше
Правительство найняло добровольців воювати з большевиками” 95.
Кубанці продовжували вірити у тих, хто були номінальними керівниками,
хто лише назвався провідником, під час їхніх виступів влаштовував
овації, як, наприклад, у станиці Успенській у 1918 р., напередодні
Другого кубанського походу 96.
В добу революції 1917 – 1920-х років не знайшлося
українського імені, навколо якого б об’єдналася збройна українсько-кубанська
сила, до речі, потужніша від Армії УНР. Не вилонили кубанці
провідників і тому ініціатива перейшла до Корнілова – вождя
з ласки Божої, а після його смерті – до Денікіна.
Були, зрозуміло, серед кубанців свідомі українці, найвидатнішими
серед них виявилися Микола Рябовол та Кузьма Безкровний.
“Гарячий патріот Кубані”, талановитий організатор, “надзвичайний
громадський діяч” Микола Рябовол у Законодавчій раді вважався
“божищем”. “Не було жодного випадку, щоб розбурхане море цієї
установи не послухалось його поради” 97. Цього не могли не бачити
денікінці, які і знищили його – після публічної критики ним
“Особого совєщанія” Добровольчої армії.
А Кузьма Безкровний, “українець із крові та кості”, переконаний
ворог Росії, був дуже “обережний і маломовний” 98. Не здивуюся,
коли однією з причин цієї обережності було вбивство денікінцями
Миколи Рябовола. Іншою причиною того, що Безкровний рідко висловлювався,
було те, що його думки “були далекі для більшості” 99, тобто,
як виглядає, кубанські обранці були настільки національно-політично
невиробленими, що Кузьма Безкровний не сподівався на їхнє розуміння
очевидних національних істин. Тому він переважно відмовчувався.
Тим часом основний тягар у Добровольчій армії
несли кубанці. І це, зрозуміло, не підстава для гордості, це
підстава для сорому, підстава для національної ганьби. Допоки
Добровольчою армією командував Лавр Корнілов, який закликав
російський уряд підтримати прагнення українського народу збудувати
самостійну державу, перебування кубанців у складі Добровольчої
армії не було гріхом. Коли ж Корнілов загинув, а добровольців
очолив запеклий російський монархіст Денікін, який прагнув будь-що
реставрувати Російську імперію будь-якими заходами – залишатися
в цій армії було злочином перед своїм народом. До речі, текінці,
які обожнювали Лавра Корнілова, відразу після його смерті залишили
армію, – наші ж зосталися. Собі на горе.
Колабораціонізм верхівки закінчився тим, що “в самостійному
Кубанському краї” Денікін проголосив самостійність “зрадою”
100.
Минуло не так вже й багато часу, як кубанські полки, озброєні
Українською Державою та Доном, – у складі Добровольчої армії
– “ліхо” понеслися катувати свою праматір – Україну. І знову,
як колись, в часи цариці Катерини II, Павла I, Миколи I та інших
російських імператорів, козаки (українці з діда прадіда) стали
надійною зброєю в руках росіян – у боротьбі проти України.
До речі сказати, коли у 1920 р. формувався останній кубанський
уряд, заступник голови катеринодарської “Просвіти” Павло Сулятицький,
якого прохали очолити міністерство юстиції, єдиний із кандидатів
поставив як умову, за якої він дасть свою згоду на призначення,
щоб “Кубанщина не воювала з Україною” 101.
А інші?
А підстави для самостійності Кубані були. Навіть Денікін визнавав,
що “розрив державних зв’язків з центром… на Кубані існував давно”
102.
Уряд втрачених шансів
Сам Денікін свідчив, що в масі своїй кубанське
офіцерство було зовсім не на боці Добровольчої армії. “Тільки
Отаман та уряд трималися Союзу з Армією, не бажаючи ризикувати
ним для нових комбінацій” 103.
Причиною цього був “брак власної ініціативи, нестача мужності”
у кубанського керівництва 104. В той час як донський отаман
Краснов “сперся на своє населення”, Филимонов і Бич продовжували
“триматися, як малі діти, спідниці Добрармії” 105. При цьому
– щоб зберегти лице – вони заявляли, що Добровольча армія продовжує
свою “героїчну діяльність” “у повній згоді з Куб. Урядом” 106.
Насправді “співпраця” з кубанського уряду з Добровольчою армією
полягала у виконанні бажань Денікіна, у прийнятті рішень, на
які намовляло денікінське керівництво.
Василю Іванису було незрозуміле піклування кубанського уряду
долею Росії. “З одного боку, – зазначав він, – говорилося про
незалежність Кубані, а з другого – в установлені ладу на Кубані
вбачалося оздоровлення й відбудова Росії…” 107. Цьому дивному
піклуванню було кілька причин: політична невиробленість, страх
перед Добровольчої армією та невіра в сили свого народу. Яка
б причина не виступала на перший план, але будь-яка з них перекреслювала
право на провідництво.
Кубанське керівництво, проголосивши незалежність Кубанської
Народної Республіки, врешті поклалося на “добру волю” завойовників.
Уряд Бича плівся в обозі “єдінонєдєлімцев” Денікіна, освячуючи
в очах населення їхні дії, в тому числі і репресії проти населення
Кубані. “Самостійницький” уряд надавав можливість друкувати
в урядовій типографії звернення із закликами рятувати “єдіную”
Росію. “Мабуть і кубанські самостійники більше мали в собі хрящів,
ніж твердих кісток”, – доходить гірких висновків Василь Іванис
108.
Чого можна очікувати від “прем’єра” Бича, коли
він 30 травня 1918 р., наляканий спробою (до слова, – невдалою)
підбурювання отаманом Филимоновим кубанських старшин проти уряду,
разом із “кубанським військовим міністром” Савицьким просять
Денікіна “захистити від самосуду” 109. Отут, власне, і можна
було б закінчити розповідь про кубанського “самостійника” Бича
та його “державотворчу” діяльність. Адже той, хто прохає захисту,
не може бути провідником. Той же, хто прохає захисту у окупантів,
взагалі не має права називатися громадським чи політичним діячем
свого народу, лише – прислужником загарбників, колаборантом.
Хто зна, може Бич і йому подібні і проводили принципову самостійницьку
політику, – якби їм дали гарантії, що москалі бити їх не будуть.
Проголосити самостійність Кубані змусили обставини 110. Так,
принаймні, не один раз стверджував Бич у своїх зверненнях та
промовах. Якби не більшовицька влада в Росії, то про самостійність
Кубані мови б не було, говорив він.
Історичне проголошення Кубані “незалежною Кубанською Народною
Республікою” в інтерпретації Бича було лише “попередньою позицією”
уряду. Самостійність Кубані, прийняття її конституції – все
це виявилося тимчасовим – до відновлення загальноросійської
влади. Такою була позиція Луки Бича, який перебував у повній
психологічній залежності від керівництва Добровольчої армії
Антона Денікіна.
“Штатом майбутньої Росії” вважав Кубань і товариш
голови (тобто заступник) Законодавчої ради Султан Шахим Гирей
111, якого Микола Рябовол не один раз жартівливо називав “азіатським
зрадником”.
Показовий такий момент. Лінієць Ф. Воропінов, як і Султан Шахим
Гирей, виступив проти обвинувачень Бича в “українофільстві”:
“В цьому відношенні ніхто не має права попрікати Л. Л. Бича
в яких то б не було українських симпатіях… – говорив Воропінов.
– Я категорично стверджую, що цей аргумент-попрікання Бича в
його українофільстві, запідозрювання його в тому, що він прагне
Кубань тягти за всяку ціну до незалежної України, ці підозріння
не витримують критики” 112.
Позицію Бича і “постійного шукача компромісу” 113 Султана Шахим
Гирея навряд чи можна назвати принциповою, адже “настрої маси
членів Ради були за самостійність” 114.
Та будучи в залежності від Денікіна, в певному розумінні, в
полоні у нього, кубанські “провідники” на конфлікт не йшли.
Під час Другого кубанського походу Добровольчої армії головним
для кубанських “міністрів” було “бажання приподобатися московським
людям”; це відчувалося “з усіх розпоряджень” кубанського уряду
і кубанського отамана 115. Тому Іванис і пише, що сервілізм
“безмежно розвівся в кубанському політичному керівництві” 116.
Використовуючи це делікатне латинське слово, Іванис все ж називає
кубанських “вождів” типу Бича і Филимонова рабами, бо сервілізм
російською мовою означає “раболепство”. То чи варто дивуватися,
що попри вигнання на початку серпня 1918 р. більшовиків із Катеринодару,
уряд Бича не відновив дію Конституції Кубанського Краю. І це
в час, коли кубанські козаки творили вже 90 % складу Добрармії
117, коли Денікін по руках і ногах був зв’язаний залежністю
від своєї ж армії, кубанської за змістом.
“Я переконано тверджу, – свідчив Антон Денікін, – той, хто захотів
би тоді ліквідувати кубанську владу, змушений був би вживати
в Краї систему чистого большевицького терору проти самостійників
і опинився б у цілковитій залежності від кубанських військових
начальників” 118.
Цінне визнання, хоч і не до кінця щире. Справедливіше було б
поставити питання так: “Чи можливий був би цей терор проти абсолютної
більшості власної армії?”
“По зайнятті Катеринодару, коли козаки творили 90 % армії, –
писав В. Іванис, – Кубуряд при певній упертості міг добитися
формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають
Кубуряд, а не його, тим більше в такому питанні, як творення
своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких
старшин особливої прихильності до Добрармії не було. Козаки
звикли бути під командою своїх офіцерів… У Добрармії їм призначали
начальством “картузників”…” 119.
Не хотіли служити під командою Денікіна і новгородні. “На Кубані
серед навгородніх чимало було офіцерів не тільки військового
часу, а й кадрових, були й генерального штабу. Вони не уникали
виконання обов’язку, але не бажали служити в Добрармії. Через
те зверталися до кубанської військової влади з проханням призначити
(їх) у козацькі військові частини та установи. Але їм, як некозакам,
радили йти в Добрармію… Так ці, свої люди, втрачалися…” Так
усе кубанське новгороднє старшинство було передано у розпорядження
Добрармії 120.
Кинули на поталу великодержавникам і козаків: наказ № 11 від
27 червня 1918 р. про мобілізацію козаків віддав усіх їх у підпорядкування
Добрармії. Уряд Бича не застеріг за кубанцями традиційного права
на територіальні частини і командування ними старшинами-кубанціями.
На це право “не посягала (навіть) царська Росія”. Цим наказом
не тільки було викликано недовіру кубанських козаків і старшин
до свого уряду, але й “перекреслювалася можливість творення
своєї армії, до якої так прагнули кубанці” 121. “Так невеликий
військовий загін, що звався Добрамією, розрісся за рахунок кубанських
же козаків у наддержаву над Кубанським Краєм” 122.
Шлях творення власної армії – твердий шлях.
Але мені видається, що кубанським керівникам не треба було створювати
армію, варто було іменем Надзвичайної крайової ради прийняти
три історичні рішення: відновити дію Конституції Кубанської
Народної Республіки, приєднати до Кубані Чорноморію та проголосити,
що всі збройні сили, що перебувають на території незалежної
Кубані, беззастережно підпорядковуються вищому політичному керівництву
Кубанської народної республіки. Тобто, перейняти керівництво
Добровольчою армією.
Чи наважився б Денікін виступити проти своєї армії, в якій беззаперечно
домінували кубанці, які з радістю виконали б рішення представників
своїх же станиць (батьків і братів!), рішення, яке матеріалізувало
споконвічну мрію кубанців – мати своє, незалежне військо?
Та подібні революційні рішення могли прийняти тільки вольові
провідники-революціонери, а в кубанському проводі таких людей
не було, принаймні, не було вождя-революціонера, який взяв би
на себе історичну відповідальність і в сприятливих історичних
умовах краху російської імперії, розвалу її армії, підніс би
кубанців до самостійного державного життя.
На жаль, реалії були іншими…
Василь Іванис, оцінюючи ситуацію на Кубані в 1917 – 1918 роках,
писав: “Кубанських, неросійських, партій не було. Залишалось
тільки одне – звернути увагу на національний момент і спробувати
зорганізувати населення на широкій національній платформі. У
цьому напрямку перед Кубурядом лежала цілина, над якою можна
було працювати без конкуренції. Але Кубуряд на цей шлях не став,
бо він не вів, а крокував за щоденними подіями.
Щоб опертися на національну стихію, насамперед треба було виразно
й раз назавжди сказати, що Кубань в національному відношенні,
по більшості свого населення, є українським краєм, та зректися
станових привілеїв і засипати прірву між козаками та городовиками,
зробивши останніх козаками з усіма наслідками. Це була б “революція”
і “бунт” проти Денікіна, але це ще була єдина хвірточка для
виходу з безнадії.
На превеликий жаль, козацькі проводирі в їхній більшості почували
себе перш за все козаками… В Кубуряді свідомих українців не
було. Були там люди, що з симпатією ставилися до українства…”
123. Та й вони, як і інші “самостійники” продовжували “турбуватися
“загальнодержавними” інтересами” 124. Кубанська надзвичайна
крайова рада, вибухнувши овацією на слова “Хай живе вільна Кубань!”,
вже через десять хвилин могла оваційно вітати промовця, який
виголошував гасло “Хай живе єдина Росія!”.
Отакою була позиція багатьох делегатів: кубанці не стали народом
навіть у час війни – ні українським, ні кубанським. Вони виявилися
хоробрими малоросами у черкесках і бешметах, які всю свою історію
воювали за чужі інтереси.
Спорідненість кубанців з українством Великої України виявлялася
насамперед у політичній невиробленості мас та її лідерів, несерйозності,
навіть карикатурності їхніх провідників. Це були не провідники,
не вожді, а політики. До того ж, політики-невдахи, майстри марнування
шансів.
А проти диктатури Денікіна кубанський уряд виступив лише тоді,
коли дбайливо виплекав її. Та тоді Кубань вже стала майже рідною
керівникам Добровольчої армії, майже родичкою, – бо вони її
зґвалтували.
Кубанці і німці
Відтоді, як німці прибули на Донщину, ставлення
до них – ворогів Росії у Першій світовій війні – серед донців
та росіян поступово змінювалося на краще, зокрема в Новочеркаську
“особливої ворожості до німців уже не почувалося. Скорше на
німців покладали надію, що вони наведуть лад, але більшість
інтелігенції лякалася у цьому признатися” 125.
Що вже говорити про кубанців, до яких дійшли чутки, що німці
за два місяці звільнили від більшовиків Україну. Тож кубанці
надіялися, що німці й Кубань звільнять від більшовицького нашестя.
Кубанські повстанці, які прибували у ст. Мечотинську, де розмістився
уряд Бича, розпитували про німців, “де вони, чому Правительство
не зговориться з ними, щоб допомогти повиганяти голоту (тобто,
більшовиків. – Р. К.) з Краю?” 126. Кубанське населення через
повстанців “все виразніше переказувало, щоб закликали німців,
а там, де була можливість, – на Тамані, воно само закликало
їх” 127.
Німці, надавши таманським повстанцям зброю та амуніцію, висадили
десант і спільно з козаками вигнали більшовиків із Тамані. Та
все ж німці воліли офіційного заклику допомогти від кубанського
уряду. І тому, не отримавши його, повернулися до Керчі.
Звісно, що Лука Бич знав про прихильні ло німців настрої серед
кубанського козацтва, інтереси якого уряд мав би представляти.
Та Бич був у правиці Денікіна і слухав команди свого зверхника.
Денікін же продовжував ненавидіти німців. Отже й несамостійному
Бичу довелося виявляти антинімецьку позицію…
Нарешті німецький воєначальник фон Анрім “не витримав і сам
запропонував Кубурядові посунути декілька дивізій на Кубань
і звільнити її від большевиків. На це Кубуряд відповів, що прийняти
допомогу німецького війська він не може. Мало того, Кубуряд
післав до Ростова делегацію висловити німецькому командуванню
протест із приводу десанту на Тамань. А по звільненні Катеринодару
всіх кубанських офіцерів, що з німцями звільнили Тамань, віддав
під суд за “державну зраду”. Історично це засліплення не має
собі виправдання.
Німці за два місяці звільнили велику Україну, а вдесятеро меншу
Кубань вичистили б за 2 тижні, може 3. Це б зберегло Кубанському
Краєві тисячі від смерті – від большевицьких куль… При звільненні
з німцями Кубанський Край мав змогу забезпечитися мобілізованою
армією 100 – 200 тисяч козаків, одержавши зброю з колишнього
російського фронту.
Такий план давав Кубурядові змогу об’єднатися з усіма антибольшевиками…
– Україною, горянами Північного Кавказу, Азербайджаном, Грузією,
Вірменією, Білоруссю, можливо Прибалтійськими державами. Це
б урятувало б Кубань від боротьби з Денікіним і проти нього.
Цей шлях об’єднав би без великих втрат Кубань з Чорноморщиною
й Ставропільщиною… При варіанті закликання німців Денікін мав
би з добровольцями йти за Волгу спасати Росію, або бути інтернованим
на Дону чи Кубані, як то сталося з Юденичем у Латвії” 128.
“Малокубанство” як
причина поразки
Під час Першої світової війни на боці Росії воювало
37 полків кубанської кінноти, 22 батальйонів пластунів, 9 батарей
гармашів і 37 запасних сотень. Разом це становило близько 200000
чоловік молодшої генерації кубанського козацтва. Трохи меншу
кількість дали новгородні 129.
Попри таку велетенську збройну силу, на Кубані у 1918 р. були
свої Крути… Коли треба було захищати кубанський уряд, козаків
не виявилося. В січні – лютому 1918 р. захищати уряд від більшовицької
навали стали “діти – учні середніх шкіл”, які, часто не вміючи
стріляти, “гинули на фронті” від куль та багнетів червоних окупантів
130.
Яка причина цієї подиву гідної трагедії? Зрозуміло, що багато
кубанських козаків та новгородніх полягло на фронтах Першої
світової війни. Чимало стало каліками. Безліч занепастилося
внаслідок більшовицької пропаганди… Та була й ще одна, очевидно,
головна причина, – уряд кубанський “зігнорував національну стихію”
131, бажання народу мати власну армію.
І це при тому, що козаки, виховані з дитинства у суворій дисципліні,
хотіли, більше того, потребували чіткого і ясного наказу свого
уряду.
Член Кубанської ради від ст. Гостаргаївської козак Харченко
сказав дуже прості і правдиві слова: “На Кубані вибране нами
Правительство повинно бути повним господарем (довгі оплески)…
Куди наше Правительство накаже йти, ми завжди будемо точно виконувати
ті накази (бурхливі оплески)” 132.
А наказ “правительства” був слухати Денікіна, який мріяв шаблями
козаків подавити заколот російських хамів та на плечах кубанських
полків увійти головнокомандувачем до північної столиці.
Оця безмежна довіра до “свого” уряду, який продавав кубанців
різнику Денікіну, оця висока дисциплінованість і карність козаків,
яку, до речі, денікінці “сприймали за тупу московську покірність…”
133, довели Кубань до заглади. Може, й треба було трохи “анархічності”,
тобто революційного виступу проти уряду зрадників. І “трошки
братовбивства”.
Денікінці, до речі, не церемонились. І вбивали всіх, кого вважали
зрадниками. Вбили Рябовола, Боржинського та тисячі інших
“зрадників Росії”.
На Филимонова, зрадника Кубані, із сотень тисяч кубанських патріотів
ніхто шаблі не підняв.
Боялись “братовбивства”?
Та в цій ситуації таке “братовбивство” – єдиний вихід…
Не було й “ідейної пропаганди”, кубанський уряд
її фактично не проводив.
Та що могли сказати русофіл Филимонов і національно не вироблений
Лука Бич, орієнтований на життя в Росії? Ці люди не ставили
самостійність Кубані понад усе. В цьому і головна причина поразки…
Хотів написати, Національно-визвольних змагань… Таки правильніше
буде, – бурхливих подій на Кубані, викликаних розпадом Російської
імперії.
Врешті, уряд Бича разом із невеликою Кубанською армією змушений
був, як і Центральна Рада на Великій Україні, залишити столицю
і почати нескінченні мандри. Центральну Раду повернули у Київ
німці, кубанський уряд до Катеринодара – Добровольча армія.
Але повернення – і тут, і там – було тимчасовим…
На мій погляд, прем’єр Лука Бич зіграв в історії кубанців таку
ж роль, як і прем’єр Володимир Винниченко на Великій Україні.
В цих постатях, як мені видається, сконденсовано причини нашої
поразки: революційний рух несподівано виніс їх вістря подій.
Та вони на той час вже були духовно скалічені імперією. Бич
і Винниченко, українці з походження, не були самостійниками.
Вони не могли уявити, що їхній народ може, як й інші народи
світу, жити самостійним державним життям. Вони не вірили в силу
свого народу, і внаслідок цього – щоб втриматися – намагалися
орієнтуватися на зовнішні чинники, тобто на завойовників.
Хоч Бич і Винниченко були, можливо, антиподами в чисто людських
якостях, все ж наслідки їхньої діяльності були однаково катастрофічні
для нашого народу.
Як людина, Лука Бич напевно був кращим від Володимира Винниченка.
По-перше, Бич не був демагогом, по-друге, не був таким лихим
на язик, як Винниченко. Бич, чесна і м’яка людина, – особливо
у стосунках з керівництвом Добровольчої армії, яке дивилося
на Кубанців хижим оком, як на матеріал для відбудови Російської
імперії.
Денікінське керівництво добре розуміло, що Добровольча армія
може відбутись лише за рахунок кубанців. Кубанці виправдали
сподівання білогвардійських генералів, бо “давали себе легко
дурити, як чесні “служаки”... Найгірше було те, що вони (кубанці.
– Р. К.) по собі судили й вірили Денікінові й, взагалі, росіянам.
Самі вони так виховувалися, що в поважних речах ніколи не обманювали,
а особливо старші віком, що вважали неправду страшним гріхом.
Представники ж Добрармії частіше послуговувалися неправдою…
Сумно за кубанців, що давалися так себе дурити й зневажати”
134. “Оте нещасне “служацтво” перед генералами запаморочило
кубанців цілком і був втрачений останній шанс розірвати протиприродний
симбіоз Кубані з Добрармією” 135.
Бич не прислужився кубанцям, бо переступив через першу заповідь
державного діяча: “Ворогові не можна довіряти”. Порушив він
і другу заповідь: “З ворогом не можна бути чесним”. Та головне,
що Бич, внаслідок свого малоросійства, точніше “малокубанства”
не зміг визначити – хто ворог для Кубані, а хто друг, хто матір,
а хто мачуха.
Саме оця національна недорозвиненість, незрілість, я б сказав
навіть, дитинність і змусила його заперечити під час Надзвичайної
крайової раді послу Української Держави Петрові Боржинському
та “артільному батьку” М. Левицькому, які назвали Україну –
матір’ю Кубані. Бич, хоч і відповів їм українською, але “холоднувато-формально”.
Україну він визначив не як матір, а сестру Кубані, “а матір’ю
для промовця була Росія…” 136. За це Степан Манжула за кулісами
“матюком вилаяв Бича” і так голосно, що передні ряди членів
Ради почули 137. Шкода, що тільки перші. Традиційний
символ трагедії
15 липня 1918 р. під ст. Коренівською відбувся
бій, в якому кубанські пластуни під командою червоного командира
Сорокіна пішли на багнети проти кубанських пластунів під командою
білогвардійського офіцера Казановича. Січ була люта і вперта.
Втрати з обох боків (фактично, з одного, українського) були
жахливими 138.
Неймовірна трагедія українського народу – українські кшатрії
вирубують до ноги один одного, борючись за російські інтереси
під командою своїх ворогів, які конкурували між собою за владу.
Чи було коли в історії таке диво, щоб “білі українці” керували
росіянами, які йшли в бій проти росіян, якими керували “червоні
українці”? І метою одних росіян, що йшли до бою, була побудова
української монархічної держави, а метою інших бойовиків-росіян
була побудова української демократичної держави? Така думка
навіть не спадає нам – настільки вона фантасмагорична. Чому
ж в нашій історії ми перманентно б’ємося під проводом чужинців
за їхні інтереси?
Може, тому, що досі не зрозуміли, хто наш ворог? Не зрозуміли,
що ворогом є той, хто плюндрує наш край, нищить наших батьків
і братів, хто бажає використати нас як будівельний матеріал
для власних проектів.
Відповідь на питання, чому ми, українці, програли, до болю проста:
програли, бо боролись один проти одного у складі різних армій,
часто за чужі інтереси. І це вже як диво не сприймалося, адже
самогубство в нашій історії – не прикра випадковість, а радше
традиція…
Перемогу зможемо здобути лише тоді, коли будемо по один, український
бік барикад.
Та чи можливо це?
Відповідь на це дадуть наступні покоління українського народу.
В ХХ столітті ми втратили Кубань, Лемківщину,
Холмщину, Стародубщини, Берестейщину, Придністров’я… Зазнали
поразок у національно-визвольних змаганнях, пережили кілька
страшних голодоморів та апокаліптичні репресії, стали ареною
для двох світових воєн…
“Та козак усе має бути веселим”. Тому й кажу, посміхаючись:
в українській трагедії достатньо підстав для агресивного оптимізму.
І справді: попри ці страшні удари, наприкінці ХХ століття постала
Українська держава, до якої повернулись здавалось, назавжди
втрачені землі – Закарпаття, Галичина, Волинь, Північна Буковина,
Крим.
Давайте ж дивитись у майбутнє поглядом майбутніх переможців.
Повірте, все залежить від погляду.
Яким ти простромлюєш історичного ворога.
І настрою, з яким виходиш на історичний турнір націй.
Наприкінці якого обов’язково прозвучить український гімн.
Роман КОВАЛЬ, письменник
Джерела
1, 3, 4. Реклю Е. Земля и люди. Всеобщая география.
– СПб., 1898. – Кн. 4. – Т. 6. – С. 84.
2. Там само. – С. 83.
5, 8, 10. Там само. – С. 96.
6, 7, 18. Білий Д. Малиновий клин. – К., 1994. – С. 38 – 39.
9, 13. Реклю Е. Названа праця. – С. 88.
11. Там само. – С. 84 – 85.
12,14. Там само. – С. 87.
15. Там само. – С. 88 – 90.
16. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших
времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 549.
17. Там само. – С. 549 – 550.
19. Іванис В. Стежками життя. – Новий Ульм, 1959. – Кн. II.
– С. 64.
20. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 68.
21. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 65.
22. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 66.
23. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 69.
24. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 70 – 71.
25. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 15.
26. Іванис В. Стежками життя. – Торонто, 1958. – Кн. I. – С.
173.
27. Архив Русской революции. – Берлін, 1923. – Т. IX. – Приложение
И 2.
28. Денікін А. Очерки русской смуты. – М., 1991. – С. 98.
29. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 34.
30. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 173.
31, 47. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 183.
32. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 29.
33. Денікін А. Вказана праця. – С. 98, 100 – 101.
34. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 33 – 34.
35. Денікін А. Вказана праця. – С. 101.
36. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 36.
37. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 37.
38. Денікін А. Вказана праця. – С. 101.
39. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 39.
40. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 49.
41. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 71.
42. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 75.
43. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 73.
44. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 78.
45. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 185.
46. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 79.
48. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 77.
49. Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. –
С. 63.
50. Скоропадський П. Названа праця. – С. 64.
51. Скоропадський П. Названа праця. – С. 72.
52. Скоропадський П. Названа праця. – С. 79.
53. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 24.
54, 55, 56. Іванис В. Вказана праця. – Кн. I. – С. 25.
57. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 60.
58. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 164 – 165.
59. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 190 – 191.
60. Врангель П. Записки, ч. I, Белое дело. – Берлин, 1928. –
Т. V. – С. 74 – 75.
61, 62. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 199.
63. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 180.
64. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 223.
65. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II – С. 216.
66, 67. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 200.
68, 69, 70, 71. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 201.
72, 73. Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995.
– С. 238.
74, 81. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С.114.
75. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 111.
76. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 347.
77. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 164.
78. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 109.
79. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 100.
80. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 116.
82. Краснов П. Всевеликое Войско Донское. – Архив Русской Революции.
– Т. 5. – Берлін, 1922. – С. 192.
83, 84. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 122.
85. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 121.
86. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 122 – 123.
87. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 128.
88, 90. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 108.
89. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 101.
91, 93. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 126.
92. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 296.
94. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 130.
95. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 140.
96. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 109.
97. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 234.
98. Іванис В. Вказана праця.. – Кн. II. – С. 203.
99. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 253.
100. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 351.
101. Іванис В. Вказана праця. – Кн. III. – С. 218.
102. Денікін А. Вказана праця. – С. 89.
103. Денікін А. Очерки русской смуты. – Т. 3. – С. 204.
104, 105, 106, 107. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С.
117.
108. Іванис В. Вказана праця.. – Кн. II. – С. 118.
109. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 119.
110. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 245.
111. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 265.
112. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 334.
114. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 256.
115. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 167.
116. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 350.
117. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 155.
118. Денікін А. Очерки русской смуты. – Т. 3. – С. 199.
119. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 216.
120. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 290.
121. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 348.
122. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 349.
123. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 202.
124. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 242.
125. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 102.
126. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 100.
127, 128. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 112.
129. Сулятицький П. Нариси революції на Кубані. – Прага, 1925.
– С. 67.
130. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 68.
131. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 203.
132. Іванис В. Вказана праця. – Т. 2. – С. 251.
133. Іванис В. Вказана праця. – Т. 2. – С. 257.
134. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 119, 125.
135. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 126.
136. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 242.
137. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 242.
138. Іванис В. Вказана праця. – Т. 2. – С. 151.
До змісту книги
Просвіта
