Серед учених-дослідників історії Кубані найпочесніше місце займає визначний статистик, економіст, соціолог, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904) та дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (з 1926) Федір Щербина.
Народився Федір Андрійович Щербина 13 лютого 1849 р. в станиці Новодерев’янківська Єйської полкової округи Кубанської області в родині козака-священика. З діда-прадіда Щербини належали до Переяславського куреня. Мати Федора Марія Біла також належала до відомого козацького роду.
В 20 років Щербина закінчив духовну семінарію, але стежкою батька не пішов. Разом із друзями він заснував у 1860 р. в станиці Брюховецька комуну, яка за два роки стала передовим сільськогосподарським підприємством.
Здібним молодим козаком зацікавився військовий отаман, і Щербина невдовзі поїхав навчатися до Петрівсько-Розумовської землеробської та лісової академії. Отримував військову стипендію. В академії він близько зійшовся з революціонерами-народниками, за що, на вимогу властей, змушений був її залишити. Через рік Щербина вступив на природничий факультет Новоросійського університету в Одесі, але за зв’язок із революціонерами був спочатку висланий у свою станицю, а згодом – змушений переселитися до Вологодської губернії, звідки повернувся в 1881 р. на Кубань, де почав досліджувати історію козацтва. Вивчав й економіку Кубані.
В періодичних виданнях почали з’являтися статті Федора Щербини з питань козацької економіки, внаслідок чого він став відомим у громадсько-наукових колах. В 1884 р. його, як фахівця, було запрошено до Воронезького земства для організації статистичного бюро. Працюючи там до 1901 року, Щербина склав і відредагував 66 томів статистики, видав 16 книг воронезької статистики “Сводный сборник по 12 уездам Воронежской губернии” (1887). Імператорське географічне товариство нагородило золотою медаллю його працю “Крестьянское хозяйство по Острогожскому уезду”. Низка праць ученого одержують інші високі відзнаки. Тоді ж, за дорученням кубанського наказного отамана, він взяв участь у підготовці збірника “Кубанское казачье войско (1696 – 1888)” і написав для нього історичну частину. За цю працю отаман всіх козацьких військ царевич Микола Олександрович (майбутній імператор Микола II) нагородив його і призначив начальником експедиції для вивчення степових областей. Наслідком роботи на новій посаді стало 10 томів описів і висновків – “Труды экспедиции по исследованию степных областей” (1902).
Повернувшись до Воронежа, Ф. Щербина написав доповідь про необхідність запровадження в Росії конституції. Доповідь була опублікована в Штутгарті і справила на всю громадськість велике враження. За неї автор був висланий під нагляд поліції у селище Джанхот на Кубані. Але й там учений займався історичними, етнографічними та економічними дослідженнями. До нього приїжджали вчені, письменники, громадські діячі. В його етнографічній експедиції працював тоді ще не відомий член Революційної української партії (РУП) Симон Петлюра.
В 1901 р. кубанський отаман Я. Малама запропонував відомому українському історикові Дмитрові Яворницькому, твори якого цінувалися на Кубані, написати історію кубанського козацтва, але той відмовився, оскільки був зайнятий історією запорозьких козаків. Тоді військовий уряд звернувся до “неблагонадійного” вченого. Докладно вивчивши всю попередню літературу з історії Кубані, десятки тисяч архівних матеріалів, Щербина взявся за цю титанічну роботу. Й 1910 р. вийшов перший том “Истории Кубанского казачьего войска” обсягом 700 сторінок, а 1913 р. – другий, обсягом 848 сторінок, в якому описано історію Кубані до середини XIX століття.
Водночас Федір Андрійович проводив активну громадську роботу. В 1906 р. він очолив відновлену після 114-річної заборони Військову Раду. Ставши депутатом від Кубані, він у II Державній Думі очолив козацьку фракцію. Після Лютневої революції 1917 року і відродження незалежного козацького ладу Щербина стає незмінним членом кубанських крайових і законодавчих рад усіх скликань. Його було обрано головою Верховного Суду Кубанського козачого війська, членом Верховного Кругу Дону, Кубані й Тереку.
Завершити працю про історію кубанського козацтва Щербині завадили буремні події 1917 – 20 років, активним учасником яких він був. У 1919 р. Кубанська Рада виділила на продовження цієї праці близько 30 тисяч карбованців, але завершити її талановитому вченому так і не вдалося. В 1920 р. він змушений був емігрувати.
В одному зі своїх емігрантських листів, писаному 28 червня 1928 року, Федір Андрійович зазначив, що в захованому на Кубані (“в потайних місцях того дому в Джанхоті”) його архіві є рукопис третього тому “Истории Кубанского казачьего войска” та начерки й матеріали четвертого тому тієї ж історії. Досі численні пошуки того архіву успіху не мали. Є припущення, що інформація про цей архів стала набутком совєтських спецслужб, і він або був знищений, або потрапив до ҐПУ-НКВД.
На еміграції в Чехії Щербину запросили на посаду професора статистики до Українського технічного інституту (Господарчої академії) в Подебрадах. Згодом він став ректором Українського вільного університету. Співробітничав у вільній козацькій пресі. Був одним із найвідоміших діячів просвітницького руху українців, котрі опинилися за кордоном. Написав поеми “Чорноморці” та “Богдан Хмельницький”, а також спогади “Пережите, передумане, здійснене”.
Помер Федір Андрійович Щербина 8 жовтня 1936 р. у Празі. Поховали його на Ольшанському цвинтарі, чорну домовину козака закривав прапор Кубанської республіки – синій із малиновим, зеленим і жовтим кольорами.
Всі 87 років життя він присвятив збереженню історії рідного краю, яку пов’язував з історією прабатьківщини – України, розвиткові науки і культури Кубані. Величезний архів ученого залишається досі за кордоном і повертатися йому, з огляду на теперішню ситуацію в Краснодарському краї, певно, не на часі.
Сподіватимемося на кращі часи – часи єднання Кубані з єдинокровною Україною.
Вічна пам’ять і шана великому кубанському українському патріотові!
 

Джерела
1. Казачий словарь-справочник. – Сан-Ансельмо, Калифорния, США, 1970. – Т. III.
2. Енциклопедический словарь по истории Кубани. – Краснодар, 1997.
3. Енциклопедія українознавства. – Місто: Молоде життя, 1975. – Т. 11.