Повалення в 1917 р. російського царату започаткувало змагання українського кубанського (чорноморського) козацтва за звільнення свого краю від московського панування. Ці змагання висунули ряд визначних кубанських політичних діячів, серед яких особливе місце посідає Микола Рябовол.
Микола Степанович Рябовол народився 17 грудня 1883 року в станиці Донській у багатодітній козацькій родині. Його батько був станичним писарем і мав 13 дітей. Тому своєму первісткові Миколі він дав змогу закінчити лише початкові класи Катеринодарського військового реального училища. Кошти для подальшої освіти юнакові довелося здобувати самотужки. Закінчив механічний факультет Київського політехнічного інституту. Був одним із творців Чорноморсько-Кубанської залізниці і головою її правління, а також головою Кооперативного союзу.
В роки Першої світової війни М. Рябовол служив старшиною інженерних військ, а повернувшись на Кубань, брав активну участь у громадському і політичному житті. Працював у обласному Продовольчому комітеті. Користуючись серед козаків надзвичайною популярністю, швидко висунувся на чільне місце в першому представницькому органі краю – Кубанській військовій раді.
Вже тоді виявився палкий український патріотизм Миколи Рябовола. Головуючи на засіданні Військової ради 24 вересня 1917 року, яка розглядала питання державного устрою Росії, він тепло вітав присутніх представників України і запросив їх на сцену, де засідала президія. Зал вітав їх бурхливими оплесками й вигуками “Слава!”. Звертаючись до російської частини козаків, він сказав: “Братья казакі-лінєйци, я убєждьон, что ви нє осудітє, а поймьотє вашимі серцамі тє чувства, какіє наполняют мою душу, нє только мою, но і души всєх казаков-чєрноморцев в настоящій момєнт. Прівєтствуєм же послов Матєрі-Украіни язиком наших отцов, дєдов і прадєдов” (галас: “Просимо, просимо”).
Далі Рябовол говорив українською мовою: “Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду. Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері. Та не діждали б цього ніколи! Хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б... Та минула лиха година, прийшла воля, і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо, де зорить уже любов між людьми, де жде нас вільний союз вільних народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всяких марок, ні спасателі вітчизни від волі... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі...”
Військова рада на другій сесії поповнила свій склад депутатами від горців, міст і корінного некозацького населення, після чого проголосила себе Крайовою радою з повноваженнями Установчих зборів й ухвалила Конституцію Кубані. Кубанська область стала республікою (з назвою Кубанський Край) у складі Російської Федеративної Республіки. Як парламент мала діяти Законодавча рада, яка обирала виконавчу владу – Крайовий уряд – і військового отамана, який мав функції начальника військових сил та представника Краю і право вето щодо законів, ухвалюваних Законодавчою радою. Головою Законодавчої ради став Микола Рябовол.
Після повалення в Петрограді Тимчасового уряду Кубань не визнала більшовиків, її органи перебрали на себе всю повноту влади. 28 січня 1918 р. Законодавча рада проголосила Кубанську Народну Республіку (яка на майбутнє входила б до Російської Федеративної Республіки), але вже 16 лютого, під час наступу на Північний Кавказ більшовиків, – самостійність і незалежність від Росії Кубанської Народної Республіки.
Невдовзі весь Північний Кавказ опанувала Червона армія, і Законодавча рада та крайовий уряд разом із нечисленними об’єднаними частинами козацького війська і білої Добровольчої армії відступили на охоплений протибільшовицьким повстанням Дон.
У травні 1918 р. Микола Рябовол очолив делегацію Законодавчої ради до Києва для переговорів із Гетьманом Павлом Скоропадським про налагодження міждержавних стосунків та взаємодії в боротьбі з більшовицькою навалою. Делегація в Києві була прийнята доброзичливо. Дехто з представників українського уряду говорив про автономію Кубані у складі України, інші бачили її у федерації з Україною. Кубанці наполягали на федеративному зв’язку. Особливих розходжень не було. Незалежно від пізнішого визначення форм співжиття український уряд негайно надавав значну кількість гармат, набоїв, кулеметів, рушниць, обіцяв допомогу військовою силою, для чого розпочали готувати десант із Криму на Тамань бригади генерала Натіїва.
Проте за відсутності Рябовола 23 червня 1918 р. в Новочеркаську на нараді представників Ради й уряду під головуванням Луки Бича більшістю голосів було ухвалено історично хибне рішення: замість єднання з Україною було укладено союз із Добрармією генерала Антона Денікіна, що, зрештою, для Кубані й України мало катастрофічні наслідки. Все, що сталося після цього на Кубані (денікінський терор, більшовицьке винищення свідомого козацтва так званим розкозачуванням, колективізація і депортація значного числа людності в північні райони імперії, винищення національної інтелігенції, викорінення козацького духу, примусова русифікація і вписання українського населення до російської національності, планове заселення станиць російським етносом…), було наслідком цього рішення.
Зі звільненням Кубані від більшовиків Денікін прагнув установити там свою диктатуру. Не змігши домовитися з Радою та урядом про потрібні йому зміни до кубанської Конституції, він вирішив стати диктатором через скликання Надзвичайної кубанської ради, на якій добитися обрання на посаду голови Ради свого ставленика. Тому козаки російського походження і добровольці повели шалену агітацію проти Рябовола, якого Денікін вважав небезпечним ворогом Росії.
Однак 24 жовтня 1918 року Надзвичайна рада головою Кубанської крайової ради обрала Миколу Рябовола (253 голоси “за”, 5 “проти” і 83 утрималися). Денікін назвав це перемогою соціалістів, хоча насправді Рябовол був свідомий українець, палкий патріот Кубані і надзвичайно здібна людина, що в найскладніших умовах не губився і швидко знаходив вихід. В Раді він був “божищем”, не було випадку, щоб його поради не послухали.
Рада на чолі з Рябоволом відстоювала суверенні права своєї республіки. 4 грудня 1918 р. на надзвичайній сесії Крайової ради було прийнято нову Конституцію, якою назву Кубанська Народна Республіка змінено на Кубанський Край.
Слабкіше організаційно впорядковані Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія – відокремлена в 1896 р. від області Кубанського козацького війська територія на північно-східному узбережжі Чорного моря з містами Новоросійськом, Туапсе, Сочі. – Р. П.) покірно підпали під денікінський чобіт. Так із Північного Кавказу лишилася одна Кубань, що чинила спротив і ніколи добровільно не визнавала диктатури Денікіна і його ідеї відродження “єдиної і неділимої” Росії. Дон очолювали російські діячі шовіністичного штибу, і в критичні моменти він завжди ставав на бік всеросійських інтересів, щоразу зраджуючи самостійників Кубані й України.
З дипломатичних міркувань Рада декларувала добровільне об’єднання всіх усамостійнених із розпадом імперії народів у одну всеросійську федеративну республіку на засадах домовленостей в наново скликаних Всеросійських Установчих Зборах. По суті ж це були абстрактні міркування (на противагу денікінським планам насильного відтворення Російської імперії), які життям не підтверджувалися: три прибалтійські держави, що проіснували до 1940 р., не намагалися об’єднатися; закавказькі держави від конфедерації перейшли до самостійності, а грамота Гетьмана Павла Скоропадського про федерацію з білою Росією, якої не існувало в реальності, викликала державний переворот.
Рябовол послідовно боровся зі свавіллям денікінського уряду у Краї, різко протестував проти його каральних акцій у станицях Таманського відділу. В цьому протистоянні М. Рябовол завжди спирався на патріотичні сили. На керівні урядові посади сміливо призначав молоді українські кадри. Висуваючи тридцятирічного інженера В. Іваниса на посаду міністра торгівлі і промисловості, сказав: “Молоді недосвідчені навчаться, зате не крастимуть, як кваліфіковані зайди”.
Всупереч імперським намірам Денікіна, Законодавча Рада ініціювала об’єднання Дону, Кубані й Тереку в Південно-Російський Союз на засадах федерації. Перед від’їздом на конференцію цих країв до Ростова голова кубанської делегації Микола Рябовол, жартуючи, казав у колі близьких приятелів: “А все ж я певен, що мене добровольці вб’ють. Чи тепер, чи в четвер, а таки вб’ють, розбишаки… Москалі вміють свого добиватися…” На ці слова не звернули особливої уваги.
На конференції зіткнулися дві протилежні думки: одна була за утворення союзу козацьких військ і за спілку з Добрармією, а друга –  за об’єднання козацьких земель на федеративних засадах в один державний організм, із залученням до нього на тих же засадах України й Закавказзя. Першу репрезентував голова Донського кругу В. Харламов, а другу висував голова Кубанської крайової Ради Микола Рябовол.
На першому засіданні 13 червня 1919 р. Рябовол виступив із великою промовою, що містила різкі застереження проти свавілля денікінського уряду на теренах Північного Кавказу. Голова Крайової Ради, зокрема, сказав: “Кубань не могла визнати большевиків і не може визнати також “Особоє совєщаніє”, що складається з осіб, нам не відомих. Ми вважали, що треба негайно приступити до об’єднання державних формувань, які борються проти большевиків, цебто Дону, Кубані, Тереку, України, Добрармії, Грузії та інших, але на своєму шляху зустрічали дуже багато перешкод. Тоді виникло питання про організацію не всіх державних формувань, які борються проти большевиків, а тільки козацьких країв – Дону, Кубані й Тереку. Через хибну політику керуючих Добрармії ми були ізольовані від усіх, і без нас розв’язалася нова війна з Чечнею. Коли прийшли добровольці в Чорноморську губернію і завели там губернаторський режим, то з поселенням у 200000 людей вони так упоралися, що геть все чисто обернулося в большевиків, і там тепер іде суцільне вигублення козаків... В Ставропільській губернії теж було заведено такий режим, яким ніхто не був задоволений, і нам довелося тяжко боронити цю губернію. В той час як ми мусили вам (донцям) давати поміч, нам треба було надсилати частини війська для придушення повстань в Ставропільській губернії. Це були наслідки того режиму, що насадило “Особоє совєщаніє”...
Пізно вночі Микола Рябовол повертався до свого помешкання в готелі “Палас” і в холі готелю був підступно забитий двома пострілами в голову. Напад здійснили співробітники денікінського “Особого совєщанія”.
Збулося передчуття Рябовола про свою загибель від рук москалів.
Так трагічно закінчився життєвий шлях великого українського кубанського трибуна й організатора.
Денікінці зробили все, щоб унеможливити викриття й покарання вбивць. Така була “подяка” московитів Кубані за наданий їм притулок.
Тлінні останки Рябовола потягом були привезені до Катеринодара і з великими почестями поховані на історичній Кріпосній площі. Після промов над домовиною при переповненому залі театру відбули незабутню жалобну академію. Дуже багато станиць прислали на похорон свої делегації.
Вбивство Рябовола стало початком кінця денікінщини. Обурені козаки, що становили до 80% денікінського війська, почали кидати фронт. На адресу Ради й Уряду масово надходили зі станиць громадські ухвали з вимогами розриву з Добрармією і з погрозами припинення надсилання до фронту вояцьких поповнень.
Сесія Крайової ради на знак жалоби по Рябоволу вкрила його крісло скорботним крепом і ухвалила залишити Рябовола довічним головою Ради, не обирати нового голову, а лише його заступника.
Глибокий сум, що огорнув увесь Край, висловив у своєму вірші, що став народною піснею, кубанський козак Дмитро Петренко.

Плач, Кубане, краю рідний,
Лежить убитий син твій бідний.
Нема слів, щоб все сказати,
Наша люба рідна мати.
За що доля нас карає
Так тебе, наш рідний краю?
Нащо ворог наш запеклий
З того раю робить пекло?
Хіба ти, Кубане мила,
Таку долю заслужила,
Ще й в таку страшну годину,
Як борониш Україну?
Край все плаче і ридає,
Що Миколи вже немає.
Спи ж ти, любий наш Миколо,
Не забудем ввік ніколи,
Що зробив ти для народу,
Що помер ти за свободу.
Будем з тебе приклад брати,
Рідний край свій ми кохати!
Хай земля все пером буде,
Не забудуть тебе люди.
Будуть тебе пам’ятати
На Кубані в кожній хаті.
Спи ж ти, брате, любий друже,
Увесь край сумує дуже,
Густі сльози проливає,
Та й до гроба припадає.

Більшовицька влада робила все, щоб у народі згасла пам’ять про Миколу Рябовола, піддавши повному замовчуванню його ім’я, його життя і діяльність. Проте пам’ять про нього жила і обростала легендами. Ще в 70-х роках ХХ ст. автор цих рядків чув у станиці Старотитарівській розповідь про похорон Рябовола: “Везли його з Ростова кіньми і зупинялися в кожній станиці, щоб люди віддавали йому останню шану. Була велика спека, і, щоб запобігти розкладу тіла, воно було в труні залите медом...”
Незалежна Україна повинна гідно шанувати пам’ять свого вірного сина, борця за єднання Кубані з матір’ю-Україною.
 

Джерела
1. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1998. – Т. 7.
2. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. – Мюнхен, 1968.