Вже 25 років намагаюсь одержати офіційне підтвердження своєї справжньої національності. За походженням я кубанська козачка. Предки мої по батькові й матері – чорноморські козаки, що переселились на Тамань у 1792 році. Народилась 1927 року в станиці Ахтанизівський, що колись належала до Титарівського куреня Чорноморського (пізніше Кубанського) козацького війська.
У моєму совєтському паспорті в графі національність зазначено, що я росіянка. Паспорт вперше одержала на підставі свідоцтва про народження, виданого в 1948 році як “повторноє”. В ньому мої батьки Денисенко Омелян та Олександра (в дівоцтві Любенко) записані росіянами. Російською мовою мої батьки, як й інші мешканці навколишніх станиць та хуторів, не володіли, і називали її “городською”, а самі розмовляли українською мовою (як вони вважали, “по-станичному”).
Навчалася в станичній російській школі, яка за два роки перед моїм вступом до неї була українською. Вважала я себе “руською”, бо вірила записові в паспорті.
Переїхавши на Донбас і працюючи на заводі серед українців і росіян (переважно переселенців із Курщини), я зауважила велику різницю між цими народами в мові, а ще більшу – у звичаях і культурі. Росіяни підкреслено зверхньо ставилися до українців, хоч ні в чому, крім нахабства, переваги не мали.
Пригадувалось, як після колективізації до нас у станицю, в оселі висланих розкуркулених станичників, привезли дивного вигляду людей, яких у нас називали “кацапами”. Спочатку їхній убогий вигляд викликав співчуття, вражала незвична для наших людей неохайність. Проте прибульці відразу виявили до місцевого населення відверте презирство й агресивність і скоро обійняли в станиці керівні посади.
Тож, живучи в донбасівському міському середовищі, я відчула свою спорідненість з українцями. Моя побутова мова нічим не відрізнялася від мови українців Донбасу. Однакові були пісні, звичаї. Росіяни ж мені психологічно чужі. Тому я не могла змиритися з паспортним записом про мою національність.
У 1970 р., під час чергового обміну паспорта, я записала в анкетному листку, що за національністю українка. Начальник паспортного відділу велів виправити цей запис на “росіянка” – згідно з попереднім паспортом. Я відмовилася одержувати паспорт із таким записом і звернулась у цій справі до обласного управління МВС, де мені пояснили, що це питання належить до компетенції Верховної Ради УРСР.
На мою заяву до Президії Верховної Ради одержала відповідь, що заяву надіслано до Міністерства внутрішніх справ. Звідти вона потрапила до Управління внутрішніх справ Донецької області. Нарешті, мені повідомили, що “єслі ваші родітєлі по національності русскіє, то ізмєніть національность нєвозможно”. Паспортному відділу нашого міста було наказано провести зі мною роз’яснювальну роботу. Оскільки я продовжувала наполягати на своєму, начальник відділу порадив мені бути українкою “в душі”.
Я знову написала до Президії Верховної Ради заяву, в якій, зокрема, зазначила: “Звернулася до найвищої інстанції лише тому, що вже раніше була ознайомлена з наявним у цьому питанні законодавством. Я розумію, що національність (так само, як дату народження або стать) змінити не можна. Але прошу не змінити національність, а відновити справжню. Бо це моїм батькам “ізмєнілі” національність. Загальновідомим історичним фактом є заселення Кубані українцями після зруйнування Запорозької Січі. Саме тоді й потрапили на Кубань мої предки. І дотепер там збереглися українська мова і культура, хоч внаслідок царської політики русифікації населення записане росіянами. Тому не зрозуміло, чому беруться до уваги записи, зроблені за часів царської Росії – тюрми народів, а не враховуються історичні факти. Однією з несправедливостей був національний гніт, політика асиміляції. А в моїй заяві якраз і заторкнуті наслідки цієї політики. Тому заради справедливості треба задовольнити моє прохання. Я усвідомлюю свою належність до української нації і хочу цю належність оформити юридично. Тому прошу не відсилати цю мою заяву до МВС, а розглянути і задовольнити прохання”.
Відповідь була категоричною: “Підстав до внесення змін про Вашу національність не вбачається”. Тоді я ще не знала, що то не в царській Росії моїм батькам змінено національність, а совєтською владою в 1930-і роки, після розгрому та згортання “українізації” на Кубані. Тоді ж “партієй і правітєльством” було взято курс на прискорену асиміляцію українців Російської Федерації. Внаслідок цієї політики автохтонних українців Кубані було записано росіянами. Отже, моє бажання відновити свою національність суперечило цій політиці і тому не могло бути задоволеним.
З постанням незалежної України в пресі порушувалось питання про повернення мільйонам людей українського походження їхньої справжньої національності. Сподівалася, що скоро настане той довгожданий час. Але час минав, а ніяких рішень із цього приводу влада не приймала. Тепер, коли у Верховній Раді гору взяли ворожі, антиукраїнські сили, надії мої захитались. Більше того, в нових паспортах запис національності не передбачається. От і виникає запитання: кому це потрібно? Та тим же ворогам України – “кацапам”, що за часів совєтської імперії захопили всі владні позиції, як колись у нашій станиці Ахтанизівській.
Тепер завдяки “демократії” вони закріпилися на вищих щаблях влади і замаскувавшись “безнаціональністю”, продовжують гнобити і грабувати українців. Українці цього не повинні допустити!

Віра ДЕНИСЕНКО, дружина автора