ПЕТЛЮРА Симон Васильович (10.5.1879 – 26.5.1926)
Державний, громадсько-політичний і військовий діяч, журналіст, редактор; член Центральної Ради, член Малої Ради (1917), голова Української фронтової ради Західного фронту (квітень 1917 р.), голова УГВК (із 15.6.1917), голова Всеукраїнського союзу земств (1918), Головний отаман Армії УНР (із листопада 1918), Голова Директорії УНР (з 9.5.1919).
Нар. в родині міщан у м. Полтава. Закінчив Полтавське духовне училище (1896). Навчався у Полтавській духовній семінарії, з якої виключений 1901 року за політичну діяльність. Член РУП. Намагаючись врятуватись від арешту, в серпні 1902 р. прибув на Кубань. Із вересня 1902 р. – вчитель 5-го міського початкового училища. У грудні 1902 р. допитаний у справі поширення “українофільських антиурядових” прокламацій “До чорноморських козаків”. Був арештований і утримувався в камері-одиночці обласної тюрми. 18 лютого випущений за станом здоров’я. Разом із С. Ерастовим (див.), К. Безкровним П. (див.),  П. Понятенком (див.) і  М. Ткаченком (див.) створив Чорноморську вільну громаду – осередок РУП. У 1904 р. знову допитувався за звинуваченням у зберіганні революційних видань.
Як член Товариства любителів вивчення Кубанської області, на одному із засідань прочитав доповідь “Малоросійський народний епос і його співці-кобзарі”. Працював у експедиції члена-кореспондента Російської академії наук Ф. Щербини (див.). Співпрацював із ним у підготовці “Історії Кубанського козацького війська”.
1904 р. виїхав до Києва, де співпрацював з газетою “Громадська думка”. З осені 1904 р. – у Львові, де тоді містився Закордонний комітет РУП. Редактор часопису РУП “Селянин” (1905). З грудня 1905 р. – член ЦК УСДРП. Секретар газети “Рада” (1907). З травня 1907 р. – редактор газети УСДРП “Слово”. Редактор журналу “Украинская жизнь” (1912 – 1914). В 1916 р. мобілізований, обіймав посаду заступника уповноваженого Союзу земств. Член президії Першого всеукраїнського військового з’їзду (травень 1917). 27 липня 1918 р. заарештований за звинуваченням у підготовці антидержавного заколоту. Звільнений 13 листопада 1918 р. Один з організаторів антигетьманського повстання. 11 лютого 1919 р. вийшов з УСДРП. Після поразки Визвольних змагань – на еміграції в Польщі (1920 – 1923), Угорщині (1923), Австрії (1924), Франції (1924 – 1926). Вбитий агентом ҐПУ. Похований на кладовищі Монпарнас у Париж.

ПЕТРЕНКО Дмитро
Козацький поет.
Автор відомої пісні “Плач, Кубане, краю рідний”.

ПЕТРЕНКО Євген Дем’янович (нар. 5.4.1950)
Громадський діяч, історик, дослідник Кубані, один із перших ініціаторів і організаторів відродження Українського козацтва крайовий отаман Козацького товариства Київщини (20.4.1991 – листопад 1991; жовтень 1998 – жовтень 1999) Українського козацтва, головний отаман Українського козацтва, заступник гетьмана Українського козацтва (13.10.1991 – 13.10.1994), сотник Київської міської сотні ім. князя Святослава (20.5.2001), козацький полковник.
Нар. в ст. Кримська на Кубані в козацькій родині, яка веде родовід від українських козаків, що переселилися на Кубань у 1809 р. з Полтавської та Чернігівської губерній. Предки П. у 1862 р. були в числі перших поселенців новостворених закубанських станиць – Неберджаївської та Нижньобаканської. Прадід по матері – Самко Аврам Іванович – наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. був отаманом ст. Нижньобаканської.
Закінчив історичний факультет Кубанського державного університету (1976). Працював викладачем історії у школах ст. Кримської (1976 – 1979), Києва та Київської області (1979 – 1990). Науковий співробітник Ін-ту історії НАН України (від вересня 1990). Отаман Мінського куреня Козацького товариства Київщини (1989 – 1990). Делегат Установчої великої ради Українського козацтва (15.9.1990). Як гість, брав участь в Установчому з’їзді Кубанської козацької ради (12 – 14.10.1990). Головний отаман Українського козацтва, заступник гетьмана Українського козацтва (В. Чорновола) (13.10.1991 – 13.10.1992), заступник гетьмана Українського козацтва (В. Муляви) (13.10.1992 – 13.10.1994). 25 серпня 2001 р. на Установчій раді Всеукраїнської звичаєвої громади Українського козацтва, що стоїть на засадах рідної української віри, обраний її гетьманом.
Кандидат історичних наук (1997), тема дисертації – “Переселення козаків і селян України на Кубань” (1792 – 1917).
Нині живе у Києві, одружений, має сина.

ПІВЕНЬ Олександр Юхимович (16.6.1872 – 7.4.1962)
Популярний народний поет-чорноморець, фольклорист, етнограф, прозаїк, драматург, кобзар; отаман ст. Павлівської.
Нар. в ст. Павлівська Єйського відділу Кубанського козацького війська. Закінчив Духовне училище в м. Катеринодарі. Засновник першої гімназії (1901) в ст. Павлівській. Автор збірників козацьких пісень, козацького фольклору, зокрема гумористичного: “Сім кіп брехеньок”, “Чорноморські витребеньки, або Три мішки гречаної вовни”, “Весела козацька старовина”, “Веселим людям на втіху”, “Торбина сміху та мішок реготу”, “Козацькі жарти та сміхи усім людям для втіхи”, “Смійся, регочись та за боки берись” та ін. (всього 28 книг). Його книги витримали 25 перевидань, поширювалися й у вигляді грамофонних записів. Писав на чорноморській говірці української мови. Під час революційних подій 1917 – 1920-х рр. працював як талановитий пропагандист, закликав “стояти під козацькими прапорами” проти більшовицької навали. Його виступи збирали десятитисячні аудиторії. В березні 1920 р. емігрував до Грузії, потім виїхав до Криму, а звідти – на о. Лемнос. Із 1921 р. – в Югославії. Співпрацював із козацькими виданнями. Помер у м. Дармштадт (Німеччина). Після смерті вийшов упорядкований ним двотомний “Кубанський кобзар” (Провіденс, США, 1982). Кілька його дітей загинули в ЧК.

ПОГИБА Петро Йосипович (1900 ? – після 1922)
Військовий діяч; поручик царської армії, сотник Армії УНР, помічник (заступник) подільського отамана Семена Хмари-Харченка (1921), повстанський отаман (1922), помічник (заступник) команданта Подільської повстанської групи Якова Орла-Гальчевського та суддя штабу групи (від 1 травня 1922 р.).
 Нар. на Кубані (під м. Армавір). За освітою правник. В Армії УНР – на різних посадах, зокрема, був сотником української військової юнацької школи. Наприкінці 1920 р. разом з іншими був інтернований до табору м. Каліш (Польща). Повернувшись в Україну, з весни 1921 р. діяв на чолі кінного повстанського загону (50 козаків) у Летичівському та Кам’янець-Подільському повітах Подільської губернії. В 1922 р. було 22 роки. Чекісти характеризували П. як “незвичайно хороброго”, винахідливого старшину, який мав великий авторитет серед населення і партизанів. За свідченням Я. Гальчевського, “П. був інтелігентним, рухливим, енергійним, розвинутим розумово, мав багато військових знань. Вдачу мав веселу, жартівливу… Був карний, сміливий і вироблений”. Здався властям (за ін. даними потрапив у полон) 15 листопада 1922 року. Співпрацював із ворогом.

ПОДУШКА Іван Прокопович (? – 21.2.1895)
Поет.
Нар. в селянській родині Ростовського повіту Катеринославської губ. Освіта домашня. Велику роль у його житті відіграло знайомство з “Кобзарем” Тараса Шевченка. Єдиний збірник його віршів – “Починок” (Таганрог, 1871). Вплив “Катерини” Тараса Шевченка виразно помітний у повісті “Попівна”. Улюбленому поетові П. неодноразово присвячував вірші, н-д, “До парсуни Т. Г. Шевченка”, “Могила”. Намагався написати поетичний варіант “Тараса Бульби” М. Гоголя. Помер у м. Єйськ.

ПОЛИВАН П. К.
Дипломат; секретар посольства Української Держави при кубанському уряді (1918).
Під час трусу в українському посольстві в Катеринодарі, який у ніч на 20 листопада 1918 р. вчинили денікінці, П. був заарештований. Невдовзі йому з-під арешту вдалося втекти.

ПОНЯТЕНКО Прокіп Дмитрович (1878 – після 1933)
Громадсько-політичний діяч, редактор; член катеринодарського підпільного гуртка “Полтавців” (складової частини РУП), консул УНР у м.  Катеринодар.
Нар. у родині козака в м. Полтава. Закінчив земську школу та міське училище у Полтаві. До Катеринодара приїхав 31 жовтня 1902 р., поселився разом із Симоном Петлюрою. Працював писарем. У грудні 1902 р. допитувався у справі про антиурядову пропаганду (поширення листівок серед робітників і ремісників Катеринодара). В 1905 р. – головний редактор видавництва РУП (Львів) і журналу “Вільна Україна”. В 1919 – 1920 рр. – член української дипломатичної місії УНР у Варшаві. Після поразки Визвольних змагань повернувся на  Кубань. В 1933 р. взяв участь у похороні С. Ерастова в м. Сухумі. Подальша доля невідома.

ПОПКО Іван Демидович (28.08.1819 – 30.08.1893)
Історик, письменник, етнограф, мовознавець, військовий діяч; предводитель дворянства в Кубанській, Терській областях і Ставропольській губернії, генерал-лейтенант російської армії.
Нар. у родині священика Тимошівського куреня Чорноморського козацького війська. Закінчив духовне училище і Астраханську духовну семінарію. Навчався в Московській духовній академії. Учасник війн із черкесами, кримської кампанії 1853 – 1856 рр., російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр. Командир Псекупського полку, заснував при ньому музей і його відділення в полковій школі. З 1881 р. – генерал-майор. Знав 9 мов. Автор книг: “Статистичний опис Чорноморського війська” (1840), “Терські козаки зі стародавніх часів. Вип. 1. Гребенське військо” (1880) та ін. За книгу “Чорноморські козаки в їхньому цивільному і воєнному побуті” (Петербург, 1858) удостоєний Демидівської премії, на той час найбільш престижної в Росії. Автор життєписів чорноморських отаманів. Його літературні та історичні нариси високо цінував М. Костомаров. Створив перший на Північному Кавказі музей черкеського побуту. Помер у м. Харків. Похований у  м. Ставрополь на Воробйовському кладовищі.

ПОТАПЕНКО В’ячеслав Опанасович (4.1.1863 – 10.8.1937)
Актор, драматург, літературний критик, журналіст, редактор, видавець.
Нар. в с. Веселий Кут Херсонської губ. Пропрацював багато років у трупах М. Кропивницького, М. Старицького та ін., в 1900 р. переїхав до м. Новоросійськ. Все подальше життя пов’язане з Кубанню. Працював у газеті “Черноморское побережье”, співпрацював із газетами “Зоря” та “Утро” (1906 – 1910). З 1906 р. – в різних трупах. Редактор-видавець газети “Нова зоря”. Виступав проти чорносотенців, царських міністрів і місцевих чиновників. Неодноразово арештовувався, врешті, 1910 року, газету заборонили. Після цього – шестирічна праця в театрах м. Катеринодара. Останні роки життя працював у катеринодарській лікарні. В 1931 р. арештований, незабаром звільнений. У листопаді 1936 р. – черговий арешт за звинуваченням у причетності до організації, яка готувала вбивство “вождя ВКП(б)”. 8 серпня 1937 р. засуджений до розстрілу. 10 серпня розстріляний у м. Ростов-на-Дону.

ПРИЙМА Іван Якович (3.9.1891 – 17.7.1966)
Поет, мемуарист.
Нар. в ст. Охтанизівська. Закінчив Охтанизівську станичну початкову школу (1903) та фельдшерські курси при Асхабадському (Ашхабадському) військовому лазареті. Як козак 1-го Таманського кавалерійського полку воював на Турецькому фронті (1914 – 1916). З травня 1917 р. – сотенний фельдшер при штабі  5-го кавалерійської козачої дивізії у Фінляндії. В 1915 – 1917 рр. опублікував  написані на фронті 8 оповідань і 27 віршів у газеті “Кубанский казачий вестник”. Особливий резонанс мав вірш “Козачкам”.

Після Жовтневої революції повернувся додому. Працював станичним фельдшером. Всупереч своїм поглядам був мобілізований до Добровольчої армії, прослужив у Темрюцькому гарнізоні 16 місяців.
Після встановлення совєтської влади займався хліборобством, потім викладав українську мову та літературу в школі колгоспної молоді. В червні 1959 р. сповнилась мрія його життя – він приїхав до Канева поклонитися Тарасу Шевченку. Автор мемуарів “Моїх спогади”. Його пісні і досі співають на Кубані, зокрема “За гори сонце закотилось”.

РОГІВЕЦЬ Т. К
Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, полковник.
Чорноморець. Виступав за самостійність Кубані, але, за свідченням В. Іваниса, побоювався, щоб “українофіли не продали Кубанщину Україні”. Арештовувався денікінцями, депортований ними до Стамбула.

РОСИНСЬКИЙ Кирило Васильович (1776 – 12.12.1825)
Просвітитель Чорноморії, кобзар, священик.
Нар. в Новомиргород Херсонської губ. Закінчив Катеринославську семінарію. Від липня 1803 р. – військовий протоієрей Чорноморського козацького війська. Відкрив 27 церков, станичні церковно-приходські училища, військову гімназію, духовне училище, створив військовий хор. На думку Ф. Щербини, Р. належав до тих діячів, доля яких “була історично пов’язана з організацією війська”.

РОТАР Іван Тимофійович (24.2.1873 – 3.5.1905)
Громадсько-політичний діяч, педагог, літератор; керівник Чорноморської громади, голова катеринодарської “Просвіти”.
Нар. в родині священика (за ін. даними – фельдшера) в м. Мліїв Київської губ. Закінчив Київську духовну семінарію (1894) і Московську духовну академію (1898). Вчителював у містечку Млієві, Києві та Катеринодарі (з 1900). Організатор і керівник Чорноморської громади – Кубанської філії РУП. В журналі “Киевская старина” (1901) опублікована монографія Р. “Єпифаній Славинецький, літературний діяч XVII в.” На цю публікацію окремою рецензією відгукнувся І. Франко. Передчасна смерть не дала можливості повністю розкритися таланту Р. Похорон популярного у Катеринославі вчителя перетворився в грандіозну маніфестацію революційного характеру. В 1918 р. дружина Г. Ротар заснувала в Катеринодарі українську гімназію.

РЯБОВОЛ Микола Степанович (17.12.1883 – 14.6.1919)
Див. розділ “Микола Рябовол – український державник із Кубані” та додаток “Список репресованих кобзарів Кубані”.

РЯБОКОНЬ Василь Федорович (1890 – 1925)
Див. розділ “Василь Рябоконь – отаман Кубані”.

САВИЦЬКИЙ В’ячеслав Дмитрович (17.3.1880 – ?)
Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, військовий міністр в уряді Л. Бича, генерал-майор.
Нар. в м. Катеринодар. Закінчив Оренбурзький кадетський корпус та Миколаївське кавалерійське училище. Служив у Варшавському кубанському дивізіоні та імператорському почті. Учасник Першого і Другого кубанських походів. У 1919 р. – делегат від Кубанської законодавчої ради на Паризькій (Версальській) мирній конференції. Після підписання проекту Договору про дружбу з горцями, А. Денікін видав наказ про військово-польовий суд над ним. На Батьківщину не повернувся, жив у Франції. В 1925 р. з групою джигітів поселився у США (штат Каліфорнія), де знімався у фільмах, граючи незначні ролі.

СВИСТУН
Військовий діяч; старшина конвою останнього російського імператора, отаман повстанського загону, полковник.
На чолі повстанського загону діяв у 1920 р..

СКАКУН
Військовий діяч; отаман повстанського загону, полковник.
На чолі повстанського загону діяв у 1920 р. в районі ст. Полтавської.

СКИДАН Володимир Васильович (1858 – ?)
Громадсько-політичний діяч, адвокат, вчитель; голова Кубанської військової ради (квітень 1917), член Тимчасового кубанського військового уряду (квітень – листопад 1917), член кубанського уряду (19 грудня 1918 – 5 травня 1919).
Нар. в родині диякона Єйського Михайло-Архангельського храму Кубанської області. Закінчив Кубанську військову гімназію. Вступив до Київського ун-ту, з якого в 1878 р. за участь у студентському русі був виключений. В тому ж 1878 р. вступив до Харківського ун-ту, але невдовзі був заарештований за зберігання революційної літератури. 30 травня 1879 р. висланий під нагляд поліції до м. Шенкурська Архангельської губ. В 1881 р. вступає до Казанського ун-ту, але незабаром був виключений за “політичну неблагонадійність”. Вступає до Новоросійського ун-ту в Одесі і майже відразу арештовується за належність до одеського “злочинного гуртка”. Звільняється під гласний нагляд поліції. У 1887 р., перебуваючи вже під негласним наглядом поліції, закінчує Новоросійський ун-т. Працював адвокатом. З травня 1889 р. – секретар Єйської міської думи. Член РУП. З листопада 1905 р. – директор народних училищ Кубанської обл. Сприяв “неблагонадійним” вчителям. У кубанських урядах завідував відділом народної освіти.

СУЛЯТИЦЬКИЙ Павло М. (1884 – 1932 /1934)
Громадсько-політичний діяч; заступник голови катеринодарської “Просвіти”, міністр юстиції кубанського уряду (1920), член управи Кубанської української національної ради.
Походив із с. Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губ. Член РУП. Мировий суддя у м. Маріуполі (1914 – 1916). Мировий суддя у м. Катеринодарі, незмінний член Катеринодарського з’їзду мирових суддів, член Катеринодарської судової палати (1919). Коли формувався кубанський уряд, він єдиний поставив вимогу, щоб Кубань не воювала проти України. На еміграції у Чехословаччині та Польщі. Автор “Нарисів з історії революції на Кубані” (Прага, 1925), нарису “Кубань” (польською мовою) і статей у часописі “Кубанський Краї”. Помер у м. Варшава.

ТАРАНЕНКО Яків Михейович (1885 – 1943)
Диригент, педагог; регент Кубанського військового хору (1909 – 1913, 1917 – 1919), керівник Чорноморсько-Кубанського хору (1920 – 1921), головний диригент Кубанського козацького хору (1937), художній керівник Державного ансамблю пісні і танцю кубанських козаків (1937 – 1941).
Нар. в ст. Гривенська на Кубані. Закінчив регентське училище С. Смоленського у Петербурзі (1909). В подальші роки – викладач військової учительської семінарії, музичного училища, Кубанської консерваторії, музичного технікуму.

ТЕРНАВСЬКИЙ Микола Олександрович
Громадський діяч; голова Товариства української культури Кубані, зареєстрованого в 1991 р. Походить із козацького роду ст. Єлизаветинська. Його предки – вихідці з Миргорського полку – потрапили на Кубань в 1796 р. з Величківського куреня Буджацького козацького війська. В 1997 р. у Краснодарі видав друком Реєстр Запорозького Війська 1756 року. Зазнав утисків від шовіністичної російської влади.

ТКАЧЕНКО Григорій Юхимович (17.11.1883 – ?)
Громадсько-політичний діяч; член катеринодарського гуртка “Полтавців” (складової частини РУП).
Нар. в родині козака м. Сокольки Кобеляцького повіту Полтавської губ. Навчався в Кобеляцькому народному училищі. Закінчив духовне училище. Навчався в Полтавській духовній семінарії, виключений із 3-го курсу за організацію “волнєній”. В Катеринодар прибув у 1902 р. 3 грудня ц. р. був затриманий на пошті під час спроби відправити конверти з прокламаціями “До чорноморських козаків”. Під час слідства всю вину взяв на себе. 7 місяців перебував у Катеринодарській в’язниці. 26 червня 1903 р. випущений під нагляд поліції.

УВАРОВ Федір (? – 1919 ?)
Військовий діяч; штабс-ротмістр царської армії, повстанський отаман.
Кубанський козак,. Під час повстання під проводом М. Григор’єва в 1919 р. командував відділом, який налічував до півтори тисячі чоловік. Мав у своєму підпорядкуванні бронепотяги, гармати, 24 кулемети. Полк Уварова відзначався високою дисциплінованістю. Звільняв від більшовиків м. Черкаси, ст. Бобринську та інші населені пункти, а від Чигиринського полку збільшовиченого отамана Свирида Коцура – м. Чигирин.
У червні – липні 1919 р. на нараді у містечку Медведівці вибраний військовим отаманом Холодного Яру – командувачем з’єднаними силами Холодного Яру, до яких увійшов відділ Уварова чисельністю в 1000 бійців та Медведівський курінь Василя Чучупака – в 400 козаків і старшин. “Ідейного розходження між обома отаманами не було, – писав Сергій Полікша, – бо Чучупака боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню”. За версією С. Полікши, загинув у околицях Холодного Яру (коло ст. Знам’янки) в бою проти більшовиків, ймовірно у липні 1919 р.

ФЕДОРЕНКО Іван Григорович (нар. 15.12.1932)
Голова Кубанського “Меморіалу”.
Нар. в ст. Челбаська Єйського р-ну на Кубані.
Зібрав чималий архів про жертви кубанського козацтва від російсько-більшовицького терору. Був репресований, обвинувачувався у листуванні з кубанською еміграцією. Відбував покарання у спецпсихлікарнях за зв’язок з еміграційними козацькими центрами.

ФЕСЬКІВ (помилк. Фоськов)
Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, полковник.
Чорноморець. Виступав за самостійність Кубані, але, за свідченням В. Іваниса, побоювався, щоб “українофіли не продали Кубанщину Україні”. Арештовувався денікінцями, висланий ними до Стамбула.

ХРИСТЮК Павло Оникійович (1890 – 29.11.1941)
Політичний і державний діяч, публіцист, літературознавець; член Центральної Ради (з 8.4.1917), член Малої Ради, генеральний писар Генерального секретаріату (з 15.6.1917), міністр внутрішніх справ УНР (січень – лютий 1918), державний секретар Ради Народних Міністрів УНР (з лютого 1918), товариш міністра внутрішніх справ в урядах Б. Мартоса та І. Мазепи (1919).
Нар. в родині козака-хлібороба в ст. Єлизаветинська на Кубані. Середню освіту здобув у м. Баку (1909 – 1912), вищу – у Київському політехнічному ін-ті, де був членом української студентської “Громади”. Співпрацював із газетою “Рада” (1916 – 1917), був редактором кооперативного тижневика “Комашня” (1916 – 1917), співредактором есерівських газет “Боротьба” і “Трудова громада”. Член ЦК УПСР (з 5.4.1917), член ЦК Селянської спілки (з 2.6.1917). Один із засновників Українського кооперативного комітету, секретар Першого кооперативного з’їзду Київщини. Член Українського національного союзу (1918), учасник повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського. Емігрував у 1919 р. до м. Відня, де працював як член закордонної делегації УПСР. У 1921 – 1922 рр. видав “Замітки і матеріали до історії української революції 1917 – 1920 рр.” У 1923 р. повернувся в Україну, працював в Українбанку (1925), Держвидаві України (1925 – 1926), Наркомфіні (1928 – 1930). Видав монографію “1905 рік на Україні”, “Нарис історії класової боротьби та соціалізму” (1925) та ін. Працював науковим співробітником Ін-ту літератури ім. Тараса Шевченка, редактором журналу “Література і мистецтво”, секретарем редакції часопису “Літературний архів”. Заарештований 2 березня 1931 р. за звинуваченням у причетності до т. зв. Українського національного центру. 7 лютого 1932 р. засуджений на 5 р. ув’язнення. 21 січня 1935 р. – новий вирок: трирічне заслання. У вересні 1937 р. цей термін збільшено на 8 р. Загинув у “Сєввостлазі” Архангельської обл.

ЧЕПІГА Захар Олексійович (1726 – 14.1.1797)
Військовий діяч; кошовий отаман Чорноморського козацького війська.
Нар. у сім’ї українського старшини із роду Кулішів. Освіти не отримав. У віці 24 р. прибув на Запорозьку Січ, де йому дали нове ім’я – Чепіга. В жовтні 1769 р., будучи військовим полковником, відзначився в розгромі турків коло Дністра. Учасник взяття Очакова. Управитель Протовчанської паланки. Один з організаторів Вірного війська чорноморських козаків. Після загибелі кошового отамана Сидора Білого був обраний на його місце. Учасник боїв під Хаджибеєм, Аккерманом і Бендерами. Під час взяття Ізмаїла мав звання полковника. Його, як хороброго старшину, високо цінував О. Суворов. Керував кінним загоном, який 23 жовтня 1792 р. привів на Кубань. Вибрав місце під забудову Катеринодара. Похований на території Свято-Троїцької церкви.

ЧОРНИЙ
Військовий діяч; старшина. У 1920 р. – командир Гайдамацького полку, який переріс у Гайдамацьку дивізію, велику частку складу яких становила національно свідома українська інтелігенція. За свідченням В. Іваниса, “це військо не хотіло разом з Денікіним битися за Росію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли”.

ШАМРАЙ Василь Семенович (1860 – 10.5.1920)
Історик, краєзнавець, просвітитель, бібліограф.
Нар. в родині священика в ст. Бжедухівська на Кубані. Навчався в Ставропольській духовній семінарії, але 1882 р. був виключений з неї за читання заборонених книг революційного змісту. Разом з Є. Феліциним працював над першим бібліографічним показником літератури про Кубанську область, Кубанське козацьке військо і Чорноморську губернію. Написав серію нарисів з історії Кубані. Помер від тифу. Похований у м. Катеринодар на міському кладовищі.

ШАРАП Степан (Стецько) Андронович (28.11.1833 – після 1876)
Громадський діяч, публіцист.
Походив із дворян Чорноморського козацького війська. Закінчив Другий кадетський корпус у м. Петербурзі, де пізніше служив у показовому козацькому дивізіоні. Як автор дебютував 1861 р. в журналі “Основа” (№ 6). Один з організаторів постановки “Наталки Полтавки”, всі кошти від збору спектаклю пішли на увічнення пам’яті Тараса Шевченка. В ж. “Основа” (№ 10, 1861), відгукуючись на смерть Я. Кухаренка, висловив негативну оцінку з’єднанню Чорноморського козацького війська з Кубанським лінійним, яке відстоював покійний. Ім’я Ш. набуло особливої популярності після того, як він став одним з організаторів опору планам уряду насильно переселити чорноморців на Закубанщину (1861), за що з групою старшин був відправлений на гауптвахту, але звільнений за наказом Олександра II. Ці події блискуче відтворені в “Записці полковника Шарапа…”, написаній на прохання поета В. Мови (див.). В . Мова назвав Ш. “єдиним повністю свідомим патріотом на всю Кубанську область”. Смерть Ш. залишилась непоміченою.

ШАХІМ ГИРЕЙ Султан (1880 – ?)
Громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат; член Кубанської ради (від горців), заступник голови Кубанської ради, заступник голови Кубанської законодавчої ради (до листопада 1919), член делегації на чолі з М. Рябоволом на переговорах із Гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським (1918).
Нар. в аулі Кургоківський Баталпашинського відділу. Нащадок кримсько-татарських ханів, які переселились на Кавказ (за турецький кордон) після того, як Росія окупувала Крим. Закінчив Ставропольську гімназію, потім навчався у Харківському ун-ті, але в 1904 р. був виключений за “політичну неблагонадійність”. 1906 р. відновився, закінчив юридичний фак-т. В судах захищав горців. З великою симпатією ставився до українського руху та ідеї тісного співробітництва з Україною. Від самого початку приєднався до самостійників-чорноморців. Одружений на українці. Висланий денікінцями у м. Стамбул. Помер на еміграції.

ЩЕРБИНА Василь Андрійович (5.9.1845 – не пізніше 1897)
Громадський діяч, історик, вчитель.
Нар. у ст. Новодерев’янківська на Кубані. Брат Ф. Щербини (див.). Закінчив Ставропольську духовну семінарію (1868). Автор низки робіт з історії Кубані. Помер у Джанхоті.

ЩЕРБИНА Федір Андрійович (13.21849 – 8.10.1936)
Див. розділ “Федір Щербина – історик Кубані”.

Уклав Роман КОВАЛЬ за участю Рената ПОЛЬОВОГО.
  Використані джерела Білий Д. Малиновий клин. – К.: Т-во “Україна”, 1994. – С. 64 – 66, 68 – 70, 72, 73, 74, 94, 107.
Верстюк В. Осташко Т. Діячі української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. К., 1998. – С. 50 – 62, 77 – 80, 114, 115, 131 – 133, 140, 141, 179, 180.
Іванис В. Стежками життя (спогади). – Кн. III. – Новий Ульм, Німеччина, 1960. – С. 40, 41, 190, 279, 280.
Іванис В. Стежками життя (спогади). – Кн. IV. – Новий Ульм, Німеччина, 1961. – С. 73.
Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні. – Львів: Край, 2000. – С. 28.
Омельченко Т. Мої спогади про Синіх. – Сурмач. – Лондон, 1969. – Ч. 1 – 4 (42 – 45). – С. 26, 32.
Полікша С. Кубанець Уварів – отаман Холодного Яру в 1919 році. – Літопис Червоної Калини. – Львів, 1933. – Ч. 5. – С. 16 – 18.
Теліга О. О краю мій… Твори. Документи. Біографічний нарис. – К., – В-во ім. О. Теліги, 1999. – С. 424.
ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 44 – 44 зв., 80, 85, 189, 316.
Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993 – Т. 1. – С. 94.
Енциклопедія українознавства. – Київ, 1996 – Т. 3. – С. 1157.
Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994 – Т. 4. – С. 1436.
Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996 – Т. 5. – С. 1622, 1623.
Енциклопедія українознавства. – Львів, 2000 – Т. 8. – С. 3100.
Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997.  – С. 36, 39, 40, 45 – 47, 49, 58, 59, 96, 97, 120, 121, 130, 131, 144, 145, 169, 170, 182, 196, 197, 206, 212, 213, 215 – 217, 219, 239, 241, 242, 257, 258, 260, 263, 278, 279, 292, 293, 335, 339, 347, 352, 356, 357, 384, 385, 417, 418, 457, 515, 516, 532, 534, 535.
Казачий словарь-справочник. – Кливленд, США, 1966. – Т. I. – С. 48, 49, 54 – 56.
Казачий словарь-справочник. – Сан Ансельмо, США, 1968. – Т. II. – С. 65, 113, 114, 153 – 155, 272, 273.
Українська державність Кубані. – К.: Українська видавнича спілка, 2000.
УСЕ. – К.: Ірина, 1999. – С. 118, 337, 338.