ЛЕВИТСЬКИЙ Микола Григорович (1880 – 1935)
Громадсько-політичний діяч, дипломат, правник; член Центральної Ради і Українського генерального військового комітету, поручик російської армії (1917).
На Всеукраїнському національному конгресі у квітні 1917 р. у Києві представляв українську громаду Кубані. В ЦР очолював агітаційно-просвітній відділ. Член УСДРП. Член української делегації на мирних переговорах у Бересті-Литовському (нині м. Брест). Із квітня 1918 р. – представник УНР у Туреччині. За Української Держави очолював департамент чужоземних зносин Міністерства закордонних справ, входив до складу української делегації на переговорах із РСФСР. За Директорії УНР працював в українській дипломатичній місії у Франції, брав участь у роботі Паризької (Версальської) мирної конференції. У 1925 р. повернувся до УССР. Засуджений у справі т. зв. Українського національного центру (1931). Помер на засланні в Красноярському краї.

МАКАРЕНКО Захар Леонтійович (6.4.1893 – 25.5.1948)
Громадський і військовий діяч.
Нар. 6 квітня 1893 р. у родині козака-чорноморця в ст. Новощербинівська, заснованій 1825 р. українськими козаками. Закінчив Оренбурзьке козацьке училище. Під час Першої світової війни – старшина 1-го Полтавського козацького полку російської армії. Учасник Першого і Другого кубанських походів. Борець за козацьку ідею. В часи Другої світової війни воював на боці противників СССР. Помер у таборі Келленберг.

МАКАРЕНКО Іван Леонтійович (4.1.1882 – 6.5.1945)
Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради від ст. Новощербинівської (1917), голова комісії з вироблення Положення про козацьке самоврядування, голова Народних зборів Кубані, заступник голови військового уряду, товариш голови кубанського уряду.
Нар. у козацькій родині ст. Новощербинівська на Кубані. Закінчив Кубанську вчительську семінарію, працював учителем. Першу світову війну закінчив у званні хорунжого. Борець за козацьку ідею. “Апостол ідеї Південно-Східного Союзу” (В. Сулятицький). Заступник голови Південно-Східного Союзу козацьких військ. Автор теорії, згідно з якою козаки вважались окремою нацією. Тези його концепції були покладені в основу Кубанської конституції. Учасник Першого кубанського походу. У 1919 р. різко протестував проти денікінського терору. Вимушений переховуватися, а в березні – емігрувати. Жив у Чехословаччині. Випадково загинув під час антинімецького повстання у м. Прага.

МАКАРЕНКО Петро Леонтійович (6.7.1888 – 13.5.1970)
Кубанський педагог і політичний діяч; член Кубанської крайової ради від ст. Незамаївської (1917), член Законодавчої ради.
Нар. у козацькій родині ст. Новощербинівська. В 1907 р. закінчив Кубанську вчительську семінарію. Борець за козацьку ідею. Наполягав на винятковому праві козаків на владу в Приазов’ї. Уповноважений Кубані на переговорах про союзні стосунки з Доном. У жовтні 1918 р. – член Кубанської надзвичайної місії до України. 8 травня денікінський полковник Карташов організував на життя М. невдалий замах. У листопаді 1919 р. М. арештований денікінцями і висланий ними до Стамбулу. Виїхавши до Чехословаччини, у Празі створив Кубанський архів, який ліг в основу чотиритомного видання “Трагедія козацтва”. За його активної участі в 1927 р. вийшов збірник “Кубань”. Під час Другої світової війни разом із братом Захаром був у Російському корпусі, який воював проти СССР. Наприкінці 1948 р. виїхав до Південної Америки. Працював у Національному банку Венесуели. Видав кілька книг. Помер у м. Каракас (Венесуела).

МАЛАМА Яків Дмитрович (4.11.1841 – 1912)
Військовий діяч; нач. штабу Кубанського козацького війська (з березня 1885 р.), нач. штабу Кавказької військової округи (з 1890), наказний отаман Кубанського козацького війська (1892 – 1904), начальник Кубанської області, командувач військами Кавказької військової округи, генерал-лейтенант російської армії.
Нар. в Катеринославській губ. Навчався в Петровському кадетському корпусі (Полтава) та Костянтинівському військовому училищі і Академії Генерального штабу. Направлений до штабу Кавказького військового округу (1868). Брав участь у російсько-турецькій війні 1877 – 1878 рр. Дотримувався ліберальних поглядів, підтримував різноманітні культурні ініціативи. Саме за його керівництва широко святкувався 200-річний ювілей переселення чорноморських козаків на Кубань. У 1901 р. безуспішно звертався до історика Д. Яворницького з пропозицією написати історію кубанського козацтва. Помер у м. Петербург.

МАНДРИКА Микита Іванович (28.9.1886 – 20.8.1979)
Український поет, дипломат, громадсько-політичний діяч, кооператор; член Центральної Ради, радник українського посольства на Кубані та в Туреччині, представник кубанського уряду в Японії та на Далекому Сході (1919).
Нар. у Києві. Походив від запорозьких козаків Калниболотського куреня. Освіту здобув у вищих навчальних закладах Києва, Софії, Праги, вивчав літературу, агрономію, соціологію, економіку, політологію, право. Учасник революційного руху. З 1901 р. пише ліричні вірші, публікується з 1907 р. Перша збірка віршів – “Пісні про Анемону” (Київ, 1917). Публікує вірші в газеті “Кубанська зоря”, окремим виданням виходить книга нарисів “Останні часи Січі Запорозької і початок козацького війська Чорноморського” (Катеринодар, 1919). Перші роки еміграції – в Греції, Туреччині, Болгарії, Чехословаччині. З 1928 р. в Канаді. У м. Вінніпегу редагує газету “Правда і воля”, працює в бібліотеці місцевої “Просвіти”. Референт Української національної ради, голова Товариства української культури, Голова місцевого відділу УВАН. Написав бл. 20 книг та брошур, у т. ч. “Історії української літератури в Канаді (англ. мовою). Помер у м. Вінніпег.

МАНЖУЛА Степан Федорович (1885 – 1945?)
Див. розділ “Степан Манжула – борець за об’єднання Кубані з Україною”.

МАСЛОВ Микола Васильович (4.5.1878 – ?)
Громадсько-політичний діяч.
Нар. в родині службовця с. Тарандинці Лубенського повіту Полтавської губ. З 1887 р. навчався в Лубенській, з 1892 р. – в Прилуцькій гімназіях, із 1898 р. – в Санкт-Петербурзькому ун-ті. В 1901 р. звинувачений у державному злочині, внаслідок чого виключений з ун-ту. Влітку 1902 р. приїхав до Катеринодара. Член катеринодарського гуртка “Полтавців”, складової частини РУП. У грудні 1902 р. – під слідством. Відданий під особливий нагляд поліції.

МІХНОВСЬКИЙ Микола Іванович (26.11.1871 – 3.5.1924)
Державний, політичний, військовий і громадський діяч, публіцист, правник, журналіст, редактор, видавець; член Центральної Ради та Українського генерального військового комітету.
Нар. в козацько-священичій родині с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Київська обл.). Закінчив Прилуцьку гімназію (1890). Навчаючись на I курсі Київського університету, став членом Молодої громади. Провідник таємної студентської організації Братство тарасівців. У 1899 р. відкрив у Харкові приватну адвокатську контору. Один із творців Революційної української партії (1900). Провідник та ідеолог Української народної партії, що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. При УНП була створена напіввійськова організація “Оборона України”, яка здійснила низку терористичних актів у Харкові та Києві. Твори М. “Самостійна Україна “ (1900), “Робітницька справа у програмі УНП”, “Справа української інтелігенції в програмі УНП”, “Десять заповідей УНП” та ін. стали основоположними для багатьох поколінь українських націоналістів. Обороняв на судових процесах українських селян, які брали участь у заворушеннях під час революції 1905 р., зокрема учасників Вереміївської бучі. Засновник часописів “Самостійна Україна” (1905), “Хлібороб” (1905), “Запоріжжя” (1906), “Слобожанщина” (1906), “Сніп” (1912 – 1913). Провідник Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка. Ініціатор створення Українського військового організаційного комітету,  організатор двох перших полків Української армії – 1-го Українського полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького і полку ім. гетьмана Павла Полуботка. Один з організаторів Всеукраїнського національного конгресу (квітень 1917), Першого (травень 1917) та Другого (червень 1917) всеукраїнського військових з’їздів. Один з організаторів Української демократичної хліборобської партії. На поч. 1920 р. виїхав до Новоросійська, згодом – на Кубань. Працював у кооперативних установах, вчителював у ст. Полтавській. Повернувся до Києва у 1924 р. Закінчив життя самогубством.

МОВА Василь Семенович (13.1.1842 – 13.6.1891)
Поет, письменник, драматург, історик, мемуарист, перекладач, філолог.
Нар. в родині сотника Стародерев’янківського куреня Чорноморського козацького війська на хут. Солодкий Лиман. Закінчив Уманське училище. Вже в Катеринодарській чоловічій гімназії, де панував культ поезії І. Котляревського і Тараса Шевченка, почав писати перші вірші українською мовою. Велику роль у становленні М. відіграв Я. Кухаренко, який протегував юному поетові, та пізніше О. Кониський. Вчився на філологічному та юридичному фак-тах Харківського ун-ту, де увійшов до українського студентського об’єднання “Громада”, яке вело просвітницьку роботу. Перші публікації – в 1861 р., серед них – статті на захист поезії Тараса Шевченка, поема “Троїсте кохання”. Внаслідок антиукраїнської політики Росії змушений був – як український письменник – ховатися за псевдонімами В. Лиманський, В. Мигуцький та В. Мигученко. У своїх творах змальовував долі українців Кубані, роздумував над долею України, проблемами денаціоналізації і пов’язаною з ними деморалізацією. Уклав російсько-український словник. Працював учителем, судовим слідчим, суддею. Помер у м. Катеринодар. Багато творів утрачено.

НАМІТОК (НАМІТОКОВ) Айтек А.
Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, міністр юстиції кубанського уряду, член делегації Кубанської законодавчої ради на Паризькій (Версальській) мирній конференції (1919).
Черкес. Прихильно ставився до українського руху та ідеї тісного співробітництва з Україною. А. Денікін видав наказ про військово-польовий суд над ним, як членом кубанської делегації, який підписав проект Договору про дружбу з горцями. На еміграції у Франції.

НИРКО Олексій Федорович (нар. 1.1.1926)
Історик, бандурист, педагог, краєзнавець, дослідник історії Кубані, зокрема історії кубанського кобзарства; голова Ялтинської “Просвіти” (1988 – 1991), голова кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму, заслужений працівник культури України.
Нар. в с. Мар’янське Апостолівського р-ну Дніпропетровської обл. Дитячі роки пройшли в с. Нова Січ, куди переїхала родина. Тут пережив Голодомор, під час якого померла його прабабуся Параска Прохорець та прадід Сава Нирко. Тоді ж був арештований його батько – Федір Савич (1903 – 1958). В 1938 р. батько був засуджений вдруге – до 5 років позбавлення волі. До музики Н. прилучив січовий стрілець Лука Карамельський. Закінчив Львівський культурно-освітній технікум. Навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка та закінчити не зміг, бо 3 червня 1950 р. був заарештований, а 27 липня засуджений до 10 р. “ісправітєльно-трудових работ” та 5 р. заслання за “антирадянську діяльність”. Покарання відбував в Молотовській обл. (“Косьвінлаг”, ОЛП № 8, селище Широкінське). Звільнений 1956 р. Реабілітований.
Кобзарську діяльність починає в 1956 – 1957 рр. в с. Нова Січ та м. Нікополі.
Нині живе у м. Ялті, де створив Музей кобзарського мистецтва Криму та Кубані (при Ялтинському гуманітарному ін-ті, 1984), кобзарську бібліотеку. Викладач класів бандури Ялтинської музичної школи та Ялтинського педагогічного училища (тепер Ялтинський гуманітарний ін-т). Створив три капели бандуристок: ім. С. Руданського, “Пролісок” та “Зоряниця” (всім присвоєно звання народних). Виступав із ними у Франції, Угорщині, Польщі, Югославії, Туреччині, Греції, Білорусі, Росії. Створив також п’ять ансамблів. Має низку власних обробок різних творів для бандури. Як бандурист та керівник-диригент капел неодноразово нагороджувався дипломами та медалями.

ОБАБКО Олексій Петрович (1883 – 1971)
Громадський діяч, історик, вчитель, кобзар; керівник Другої кубанської кобзарської школи (1916).
Нар. в ст. Охтанизівська, що на Кубані. Випускник Першої кобзарської школи на Кубані. Автор першої історичної довідки про ст. Охтанизівську.

ОМЕЛЬЧЕНКО Гнат Архипович
Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, член делегації Кубані на переговорах із Гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським (1918).
Нар. у родині козака-чорноморця. Прихильно ставився до ідеї тісного співробітництва з Україною. Арештовувався денікінцями, висланий ними до Стамбула.

ОНАЦЬКИЙ Євген Дементійович (13.1.1894 – 27.10.1979)
Громадсько-політичний діяч, журналіст, історик, лінгвіст; член Центральної Ради, завідувач секретаріату, секретар Центральної Ради, делегат Центральної Ради на Кубані (1917 – 1918).
Нар. в м. Глухів (нині Сумська обл.). Член ТУП, пізніше – УПСФ (1917). У листопаді 1917 р. вів переговори з урядом козацьких військ у Катеринодарі та Новочеркаську. У 1920 р. – керівник пресового бюро української дипломатичної місії у Римі, згодом її керівник. Член ОУН із 1929 р. Керівник ОУН в Італії. В 1936 – 1940 рр. – професор Вищого східного університету в м. Неаполі, в 1940 – 1943 рр. – лектор Римського університету. З 1945 р. – в Аргентині. У 1947 р. – один із засновників та голова Спілки українських науковців, митців і літераторів. Голова Української центральної репрезентації (1954 – 1960), голова її Ради (1960 – 1963). У Буенос-Айресі редагував націоналістичний тижневик “Наш клич”, часопис “Дзвін”, альманах “Відродження”. Автор таких праць: “Українська теоретична граматика для італійців” (1937), “Словник українсько-італійський” (1941), “Основи суспільного ладу” (1941, 1949), “Сторінки із римського щоденника. 1942 – 1943” (тт.1 – 2), “По похилій площині: записки українського журналіста і дипломата. 1919 – 1921” (тт. 1 – 2, 1962, 1969), “Українсько-італійський словник” (1977) та ін. Автор “Української малої енциклопедії” (1957 – 1963). Помер у м. Буенос-Айрес.