ІСТОРИЧНІ ПІСНІ УКРАЇНЦІВ КУБАНІ
(До 200-річчя першого заселення кубанських земель запорозькими козаками)

Українська народна пісня - в її обрядовому чи побутовому значенні - жива й органічна частина традиційної багатонаціональної культури сучасного Краснодарського краю. У ній зберігається пам'ять про історію України, її славу і волю, про появу перших на Кубані українських козаків, зелене українське поле, що почорніло від козацької крові, про чорну хмару, яка виступає з-за гори у вигляді тисячі козаків, гнаних за Дунай, та про славного козака Миколу Рябовола, що загинув за свободу свого народу й рідного Кубанського краю...
Сотні образів, доль, історичні та побутові ремінісценції з життя минулих поколінь, настрої горя, суму чи радості - все це й багато іншого несе з собою українська пісня, що побутує на Кубані. Пісня, яка є унікальним явищем вже тому, що не загинула в умовах двовікової трагічної боротьби запорозько-чорноморсько-кубанського козацтва проти зловорожого наступу російського царату на його права. Ні суворі природні умови необжитого краю, ні розтоптування людської і національної гідності, ні епідемії й голодомори, руйнування сімей і гублення душ, ні масові репресії та геноцид, які коїлися за часів страхіття "організованого розкозачування" під більшовицьким гаслом "казачество надо уничтожить поголовно",- ніщо не змогло вбити дух волелюбного українського козацтва. Він залишився в генетичній пам'яті поколінь і живе в піснях - цих дивовижних краплинах народної духовності. Саме пісні, їх зміст і мелодика, форми побутування в системі звичаїв і обрядів примушують звернутися до далеких часів минулого, коли почалася нова доба в житті певної частини українського козацтва.
Отже, двісті років тому у спекотний день 25 серпня, вартовий, що повільно крокував по валу Фанагорійської фортеці на березі Таманської затоки, побачив у морській далечині невідому парусно-веслову флотилію. Цей день 25 серпня увійшов в історію Кубані як початок безпрецедентного масового переселення хороброго військового люду, який покрив себе славою перемог на суші і водах під час війни Росії з Туреччиною у 1787-1791 рр, за що згодом замість свійська вірних козаків" отримав назву Чорноморського війська.
Козацьким флотом, що нараховував 51 човен і морем перший прибув на Кубань, яку "пожаловала на вічне володіння" російська імператриця Катерина Друга, командував козацький полковник Сава Білий. Через два місяці, за даними рапорту, в Тамані несло службу 3847 чорноморців. Друга частина козаків, сухопутна, з кіннотою, піхотою та військовим обозом, під головуванням кошового отамана Захарія Чепіги, огинаючи Азовське море, 23 жовтня підійшла до північного кордону своїх нових земель. Тут, на Єйській косі, козаки провели зиму, а навесні рушили на Кубань. Ще частину козаків, куди входили й їх сім'ї, протягом осені і зими 1792-1793 рр. підготував до переселення на Кубань військовий суддя Антон Головатий. 15 серпня 1793 року ці переселенці висадились на Тамані. Суворо зустрів Кубанський край "синів України". Майже п'ятнадцдять відсотків їх загинуло, не витримавши нового клімату, слабкого харчування, труднощів прикордонної сторожі від закубанських горців. Але трудові руки українців сумлінно й енергійно почали освоювати нові землі, які мали величезний запас природних багатств. Крім того, край практично був вільним від будь-якого осідлого населення.
У перші ж роки чорноморці побудували місто Катеринодар і 40 куренів, яким, крім двох, дали такі ж назви, як на Запорозькій Січі. Майже одночасно, з літа 1794 р, землі, розташовані по Кубані, були заселені донськими козаками. Однак чорноморських і донських сил не вистачало для прикордонної сторожі, і уряд почав переселяти нові партії козаків із Слобідсько-української губернії. Переселення 1804, 1808, 1820 та 1848 рр. дали Кубанському війську ще кілька десятків тисяч козаків із сім'ями. До середини XIX ст. число чорноморців і членів їх родин досягло 100 тисяч.
50 років існування Кубанського козацького війська за схемою традиційного устрою (1794-1842 рр.) були періодом поступового і неухильного наступу на козацьке самоврядування. Починаючи з царювання Павла І, кошові отамани призначалися Петербургом, ліквідувалися звання військового судді і писаря, а військо було поділене на 20 полків з козаків, яких цар лишив назви "вірних". Олександр І підкорив кубанців адміністрації Таврійської губернії з центром в Сімферополі. Остаточно було знищено козацьке самоврядування Миколою І з ліквідацією основної громадської клітини - куреня, який у 1842 році був перетворений на станицю за типом загальноросійського устрою.
Величезний досвід утисків кубанського козацтва, що накопичувався з часів Павла І, безмірно зріс в часи лихоліття масового терору, що почався у перші роки радянської влади. З січня 1919 р. почала діяти смертоносна машина по фізичному винищенню козацтва як не лише непотрібного, але і небезпечного соціалнього стану. Машина діяла не епізодично, не випадково, а організовано і цілеспрямовано - з розпалюванням антикозацьких настроїв, нацькуванням іногородніх, створюванням сатанинського акценту на поголовний геноцид козацького населення. Все це спричинило виникнення умов для вибуху громадянської війни на Кубані, яка носила не класовий, а міжстановий характер.
Отже, ретроспективний погляд на історію краю і кубанського козацтва дає можливість зрозуміти, що саме завдяки впровадженим традиційним формам запорозького устрою чорноморці змогли обжитися на новій батьківщині. Збереження козацької автономії, хоча і неповної, могло відбуватися лише доти, поки уряд давав час на пристосування людей до нового життя. Але коли він наклав свою жорстоку державну руку на козацьке самоврядування, коли почав планомірно вибивати дух свободи і волі, тоді і почався період болісного вростання Кубанської козацької провінції в моноліт Російської імперської держави. І тільки те найголовніше, що привезли з собою на Кубань перші переселенці, - рідну мову, мораль, віру, пісні, танці, обряди, звичаї, одяг, ремесла, типи жител тощо - давало змогу охороняти національний дух та історичну пам'ять прабатьківщини України.
Більше 100 років на Кубані панувала українська мова, і навіть у 30-х роках XX ст. у деяких станицях діяли українські школи. До другої світової війни ще звучала тут бандура, цимбали, ліра, сопілка, а до 1917 р. в Катеринодарі блискуче виступав соліст капели бандуристів Василь Ємець. Але кращою охоронницею козацьких традицій, мови, культури була пісня, і тому сьогодні на Кубані звучать сотні українських пісень. Серед них є і традиційні старокозацькі, і нові їх варіанти, і ті, що запозичені з України, але виконуються в особливій місцевій манері, і нові пісні, створені вже в наші часи. Люблять кубанці українські пісні і де тільки не співають їх - і на сценах, і за святковим столом, і в звичайній хатній обстановці. Лунають вони на подвір'ї, в полі, заповнюють простір широких вулиць кубанських станиць, сіл, хуторів, міст. В них - життя сучасних і минулих поколінь з їх трагедіями, болями, радощами, клопотами, надіями. Разом з піснями інших народів вони складають репертуар фольклорно-етнографічннх ансамблів і козачих хорів.
У фольклорних експедиціях 1988-1962 рр. нам вдалося записати сотні українських пісень, що побутують у станицях та інших населених пунктах краю. Особливо багаті різножанровими українськими піснями станиці історичного походження, побудовані першими переселенцями. Серед них - Сергієвська, Переяслівська, Брюховецька, Стародерев'янківська, Старомінська, Уманська (Ленінградська), Калноболотська, Незамаївська, Шкурінська, Кущовська, Кисляковська. І не тільки пісні, дорогі серцю кожного українця, можна почути в цих станицях. Хвилює і радує українська мова з суто кубанськими діалектними особливостями, якою спілкуються між собою станичани (і не тільки старшого віку). Життєздатна вдача, здоровий, незламаний дух, доброта, гостинність, готовність до жарту і щира веселість - усі ці риси характеру типові для кубанців, особливо для тих з них, хто любить пісню. Як до церкви, в будь-яку погоду, кинувши свої буденні господарські справи, йдуть у Будинок культури учасники фольклорних гуртів. І довго лунає у широкому станичному просторі струнке й могутнє багатоголосся веселих і сумних, суворих чи тужних пісень. І саме тих пісень, які зберігаються генетичною пам'яттю минулих поколінь і передаються нащадкам як дорогоцінний скарб. Найцінніші з них-історичні, бо саме в них закодоване трагічне лихоліття, з яким і сьогодні живуть люди. Десятки років заборонялося співати пісні про козацтво, і звучали на клубних сценах пісні жартівливі, танцювальні, про кохання та щасливе колгоспне життя. Але не вмерла на Кубані історична пісня, про що свідчать десятки "репресованих" зразків, зібраних у різних станицях. Звернімося до них.
Чотири варіанти українського гімну "Ще не вмерла Україна" записані відповідно у станицях Ленінградській (Уманській), Переяслівській Брюховецького району та Сергієвській Кореновського району (2 варіанти). При однотипності віршової і музичної форми, характеру мелодико-ритмічного руху, що зумовлено єдністю поетичного і музичного текстів першоджерела, кожний з варіантів відрізняється активністю героїки, яка визначається стилем виконання. В залежності від темпового позначення багатоголосна фактура гімну стає зразком то благородної, мудрої стриманості (Ленінградський варіант), то епічної піднесеності (Переяслівський зразок), то героїко-тріумфальної моторної маршовості (Сергієвські варіанти). Наводимо два зразки - Ленінградський, записаний від фольклорного гурту чоловіків, та Сергієвський.
У групу пісень, пов'язаних з історичними подіями далекого минулого, входять чотири варіанти пісні на слова Т. Шевченка "Ой чого ж ти почорніло, зеленеє поле?", у якій народ оспівує Берестецьку битву, що відбулася під проводом Богдана Хмельницького ЗО червня 1651 року на полях сіл Острів, Пляшева, Солонів і Митниця (нинішнього Радзивільского району Рівненської області). Сувора епіка мелодики, інтонаційно близької в кожному з варіантів, посилюється завдяки речитативній манері оповідання (Павловський та Переяслівеький варіанти) або шляхом посиленої плинності мелодичної лінії, особливо у низхідному русі (Ленінградський та Челбаський зразки).
Подіям російсько-турецької війни 1787-1791 рр. присвячені пісні "Вспомнім, братци, ето время", "Ой ти, ворон" (одноголосне виконання), "Ой за гори, гори". Про трагічний період громадянської війни на Кубані розповідає чудова своєю лірико-могутньою кантиленною мелодикою пісня "Ой у станиці, у Брюховецькой".
Страшні події голодомору, розкуркулювання та розкозачування відтворив народ у піснях "Летить орел по-над морем" (ст. Переяслівська) і "Колись було времня" (ст. Павловська).
Народні герої - Байда Вишневецький, а також Микола Рябовіл, який прагну" у 1918 році встановлення автономної Кубанської республіки, та безіменний герой-отаман, якого ховають його військові люди,- оспівуються в творах "Ой п'є Байда ой мед-горілочку", "Плач, Кубань ти, краю рідний" (Переяслівеький та Сергієвський варіанти), "Ой що ж воно та й за чорний ворон" (варіанти зі станиць Камишеватської і Варениківської).
Зачинилось на Вкраїні покутнє віконце,
Заховалось під землею українське сонце -
такими словами простий народ України прощається зі своїм любим поетом Тарасом Шевченком і разом з ним козаки станиці Челбаської в пісні "Спи, Тарасе" відтворюють по-лицарськи величну й сувору драматичну картину.
Ряд історичних пісень присвячений козацькій військовій долі. Серед них - "Розвивайся ти, сухий дубе", що є челбаським зразком української пісні про збори в похід молодого козака; у пісні "Ой віють вітри" козак у вітра питає про свою долю (хутір Левченка Кореновського району), а у творі "Ой, мати, гук" (одноголосний варіант) широкою, як довга невідома доріженька, кантиленою співається про сміливих козаків, що разом зі своїм отаманом шукають кращої долі своєму народові (ст. Троїцька Кримського району). У пісні "Ой на горі сніжок трусе" йдеться про традиційні стосунки між козаком і вірним його конем (ст. Переяслівська), а в пісні "Ой, да ти фортуна" - про чоловіка, який вирішив служити в козаках (м. Кропоткін).
Значна група пісень присвячена темі боротьби уряду проти козацтва. Тут чотири зразки пісні про Богдана Хмельницького ("А вже літ більш двісті", ст. Челбаська Каневського району, Платнирівська Кореновського району, Ленінградська, Камишеватська Єйського району), п'ять варіантів-про чорну хмару, що зіставляється з зажуреною Батьківщиною, у якій гинуть нехрещеними її діти (ст. Отаманська Павловського району, Сергієвська, Троїцька, Камишеватська, хутір Левченка); по два варіанти мають пісні "Боронив я.свою Україну" (ст. Ленінградська, Платнирівська) та "Сів пугач на могилі" (ст. Ленінградська) йдеться про розігнане козацтво. Подаємо камишеватський зразок пісні про Богдана Хмельницького, у якій ведеться суворо-стримана розповідь про трагічну долю поневоленого українського козака та нещасного й "нерозумного" гетьмана Богдана.
Отже, великий пласт історичних пісень, що включає твори різних часів, інтенсивної й повнокровно функціонує сьогодні на Кубані. Музична форма їх визначається побудовою вірша і переважно трирядкова з повтором другого рядка. Рідше зустрічається чотирирядковість (ААВА-"Колись було время") і п'ятирядковість (ААВАА-"Ой у станиці, у Брюховецькой"). Мелодика історичних пісень кубанців кантиленна, при цьому діапазон кантиленності широкий: від вольових стрибково-плинних ходів на тлі регулярної акцентної ритміки в гімні "Ще й не вмерла Україна" або декламаційно-пружнього, інтонаційно малорозвинутого руху в піснях "Ой на горі сніжок трусе" чи "Спи, Тарасе" до надзвичайно ліризованої, розкидистої лініарності, яка здатна "ліпити" героїчні й могутні образи, створювати епічні пісенні картини ("Пісня про Богдана Хмельницького", "Ой що ж воно за чорний ворон", "Ой у станиці, у Брюховецькой", "Плач Кубань ти, краю рідний"). З ладового боку в піснях переважає змінність, мінор гармонічний і натуральний з використанням усього його діапазону, чітких головних устоїв
тощо. Фактура пісень підголосково-поліфонічна з мелодією у верхньому голосі і терновими чи квінто-октавними творами. У деяких зразках 'другий голос настільки мелодизований, що разом з верхнім створює поліфонічну тканину великого ступеню інтенсивності ("Плач, Кубань ти, краю рідний"). Елементи триголосся мають гомофонно-гармонічяу основу.
Усі згадані історичні пісні записані від мішаних співочих фольклорних гуртів з перевагою в них жіночих голосів. Лише колектив Ленінградської станиці суто чоловічий, і де зумовлює наявність в його репертуарі значної кількості саме історичних пісень.
Віриться, що історична пісня української діаспори на Кубані ніколи не загине, як не зникне той народ, що її створював за лихих часів свого існування на чужині і творитиме й далі, утверджуючи могутність своїх генетичних коренів і великого та волелюбного національного духу.
Надія СУПРУН
Рівне

ЩЕ Й НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА

1.
Ще й не вмерла Україна,
Не сла, не слава, не воля.
Ще нам, братци молодиї,
Усміхнеться доля.
Ще нам, братци молодиї,
Усміхнеться доля.

2. Душу, тіло ми положим
За сво, за свою свободу,
Ще й докажим, що ми, братци,
Козацького роду.
Ще й докажнм, що ми, братци,
Козацького роду.
3.
Душу, душу -- тіло ми положим
За сво, за свою свободу
Ще й докажим, що ми, братци,
Козацького роду.
Ще й докажим, що ми, братци,
Козацького роду.

Пісня записана 18 січня 1991 р. в станиці Сергієвській Коріновського району від фольклорного гурту Транскрипція М. Довганича.

ОЙ ЧОГО ТИ ПОЧОРНІЛО. ЗЕЛЕНОЄ ПОЛЕ?

1.
"Ой чого ж ти почорніло, зеленое поле?"
"Почорніло я від крові за вольную волю.
Почорніло я від крові за вольную волю.
2.
Круг містечка Берестечка на чотирі милі
Мене славні запорожці своїм трупом вкрили.
Мене славні запорожці своїм трупом вкрили
З
А ще й мене гайворони укрили з півночі.
Клюють ті очі козацькіє, а трупа не хочуть,
Клюють ті очі козацькіє, а трупа не хочуть.
4.
Почорніло я й, зелене, та й за вашу волю.
Я знов буду зеленіти, а ви вже школи.
Я знов буду зеленіти, а ви вже ніколи

Пісня записана 7 серпня 1991 р. в станиці Павловській від групи людей під керівництвом Браславця І. С. Транскрипція М. Довганича.

ПЛАЧ, КУБАНЬ, ТИ КРАЮ РІДНИЙ

1.
Плач, Кубань ти, краю рідний.
Лежить вбитий син твій милий.
Нема, нема в світі, що сказати.
Любов-Кубань, рідна мати.
Нема, нема в світі, що сказати.
Любов-Кубань, рідна мати.

2.
Та чи ти же, Кубань, нам не мила,
Що так горе, горе заслужила?
Чим та, чим таку страшну годину,
Як боронили же ми країну?
Чим та, чим таку страшну годину,
Як боронили же ми країну?

3.
Пішла туга, ще й долами.
Течуть сльози, сльози річками,
Що Рябо, що Рябовола вже немає.

Що Рябо, що Рябовола вже немає.
Весь край туже, туже ще й ридає.
Весь край туже, туже ще й ридає.

4.
Перед твоєю же ми труною
Клянемося же ми перед тобою,
Що буде, будемо з тебе пример брати,.
Край свій рідний защищати.
Що буде, будемо з тебе пример брати,.
Край свій рідний защищати.

5.
Спи же, любий наш Микола.
Не забудем ми тебе ніколи -
Що ро, що робив ти для народу,
А сам умер за свободу.
Що ро, що робив ти для народу,
А сам умер за свободу.

Пісня записана 23 січня 1991 р. в станції Переяславській. Транскрипція Н. Супрун.

ОЙ, ЩО Ж ВОНО, БРАТЦІ, ТА Й ЗА ВОРОН?
І.
Ой що ж воно, братці, та й за ворон,
Що по морю крякає?
Гей, що же воно в світі за бурлака,
Що всіх бурлак збирає?
Гей, що же воно в світі за бурлака,
Що всіх бурлак збирає?

2.
Вибирайтеся, хлопці-панове
І весь народ молодий!
Гей, та й поїдем у чистеє поле,
У той лісок Лебежий.
Гей, та й поїдем у чистоє поле,
У той лісок Лебежий
3.
Рости, рости, рости, клен-дериво,
Рости вгору високо.
Гей, поховаєм пана-отамана
В сиру землю глибоко.
Гей, поховаєм пана-отамана
В сиру землю глибоко.
4.
Рости, рости, рости, клен-дериво,
Рости вгору ще й вище.
Гей, поховаєм пана-отамана
В сиру землю, ще йглибже.
Гей, поховаєм пана-отамана
В сиру землю ще й глибже.

Пісня записана Г. В. Дем'яном 5 серпня 1988 р. в станиці Варениківській Кримського району. Транскрипція М. Довганича.

СПИ, ТАРАСЕ

1. Спи, Тарасе, батько рідний.
Поки Бог не збуде.
Твою пісню Україна вовік не забуде.
Твою пісню Україна вовік не забуде.
2.
Подивися, як учора могилу .копали
І в могилу-домовиру Тараса впускали.
І в могилу-домовину Тараса спускали,
3.
Зачинялось на Вкраїні покутнй-віконце.
Заховалось лід землею українське сонце.
Заховалось від землею українське сонце.

Пісня записана 25 січня 1991 р. в станиці Челбаській Каневського району. Керівник фольклорного гурту Сухно Валентина Павлівна. Транскрипція Н. Супрун.

Народна творчість та етнографія. 1993, №2