Влітку 1997 року, після п’ятирічної перерви, довелося мені побувати в Темрюцькому районі на Кубані. Дуже прикре враження на мене справив стан національного питання в Краснодарському краї, людність якого з часів заселення запорозькими козаками (кінець XVIII сторіччя) вважалася українцями.
Ще перепис населення 1926 року засвідчує в Чорноморії (західна частина краю) до 100% українців. У 1933 р. московсько-більшовицька влада шляхом терору й голодомору переписала українців Кубані росіянами. Від того часу понад півстоліття цьому населенню неухильно, на державному рівні, втовкмачувалося в голови, що вони росіяни. І в цьому досягнуто чималих успіхів.
Думалося, що розвал совєтської імперії створить умови для відродження в місцевої людності самоусвідомлення своєї приналежності до українства. Цьому б насамперед сприяв розвиток культурних зв’язків. Все нібито йшло до того. Пам’ятаю, як браталося кубанське козацтво з українським на святі 200-ї річниці переселення запорожців на Кубань – початку колонізації українським етносом земель Північного Кавказу.
Але від того часу нічого на краще не змінилося. Здавалося б, українським національно-культурним відродженням мусила б передовсім перейматись Кубанська козацька рада. Але, очолена ставлениками Москви, вона послужливо підтримує московську антиукраїнську політику. В її друкованих виданнях оспівуються заслуги козацтва в служінні петербурзьким монархам, велич московської імперії, пропагується ідея об’єднання українців та білорусів в одній слов’янській державі з росіянами, героїзуються “подвиги” сучасних козаків-добровольців, що загинули в “гарячих точках” колишньої совєтської імперії (зокрема в Придністров’ї), постійно нагнітається істерія навколо питання “законного” повернення Криму (разом із Севастополем) до складу Росії (в розмовах зі мною мої кубанські родичі – прості люди, задурені російською пропагандою, – щиро обурюються: “Відколи це наш Крим став українським?”).
У виданнях Кубанської козацької ради трапляються й “наукові” праці, в яких стверджується, що кубанські козаки, як і їхні предки-запорожці, ніякі не українці, бо походять від особливого степового народу – бродників, а тепер стали росіянами. На позиції російськості теперішнього кубанського козацтва стоїть і рада. Отже, цей напрямок її політики цілком протилежний справі зближення з єдинокровною Україною.
А тим часом поодинокі носії української ідеї, як голова товариства “Чорноморська Січ” Олег Голуб, зазнають утисків. У станичних школах, як і раніше, вчителі ганьблять українську мову (а нею ж досі розмовляють люди старшого й середнього віку); вчителі перед учнями називають її неоковирною, грубою, “топорной”. Про таку позицію вчителів розповідали вдома діти моїх родичів.
Я добре пам’ятаю кубанські станиці 1950 – 1960-х років: вони були всуціль українськомовними. За повної відсутності українських навчальних закладів діти шкільного віку розмовляли лише українською мовою. Це було проблемою для російської школи. Скаржився тоді мені директор станичної освітньої установи: “Нічєво нє можем падєлать с етім хахлацкім язиком. Урок єщьо атвєчают па-рускі, а на любой битовой вапрос – на мєстном діалєктє. Іной раз і сам нєвольно перєходішь на нєво. А ведь ми – педаґоґі – абязани єво іскоренять”.
Та поступово зросійщення поширювалось. Прискорювалось впровадження у станицях російськомовних дитячих садків “со строгім язиковим рєжімом”. Отоді не стало в станицях українськомовних дітей (цей найдієвіший русифікаційний захід було запроваджено й в Україні за часів брєжнєвщини).
Проголошена радою російсько-козацька ідея в народі не вельми популярна. Чисельність тих, хто записався в козаки, зокрема в нашій станиці Ахтанизівській, дуже невелика. Молоді серед них мало. Серед простих людей побутує переконання, що козацький рух – це провокація влади, аби виявити прихильників цієї ідеї і при нагоді всіх знищити. Та воно й не дивно, бо ще багато живих свідків жахіть здійснюваної більшовиками ліквідації козацького стану, так званого розкозачування, коли слово “козак” стало означати “ворог народу”.
Люди й досі цураються свого козацького походження. Пам’ятаю, як обурилася моя теща Олександра Денисенко, коли мій приятель, бажаючи зробити комплімент, назвав її козачкою (це відбулося під час її приїзду до нас в Україну в гості у 1970-х роках). Вона запально вигукувала: “Так, ми козаки! Ну то й що, що ми козаки? А хіба козаки не люди?! Мій чоловік загинув на фронті в козацьких військах!” Довго її заспокоювали, пояснюючи, що нічого образливого в цьому слові не вбачалося. Тещу можна було зрозуміти, адже вона за свою приналежність до козацтва зазнала з малими дітьми тяжких поневірянь, коли її чоловік, втікши з-під арешту,  від 1933 року до початку війни переховувався по кубанських плавнях, а енкаведисти, полюючи за ним, робили на їхньому обійсті засідки.
З цієї ж причини моя родичка Марія Штригиль у моїй присутності ганила свого сорокарічного сина Миколу, коли той знічев’я сказав, що отаман станичного козацького осередку Семеняка вже вкотре пропонує йому записатися в козаки. Вона люто закричала: “Я тобі покажу козаків! Ще нам “козачества” не вистачало!..”
А дід її чоловіка був шанованим козаком і останнім станичним отаманом, що в 1920 р. емігрував за кордон, де і помер. Нащадки ж усе життя прожили в страху, чекаючи, як віл обуха, помсти від влади. Отакі невтішні кубанські враження.
Попри все, навіть бажання самих кубанців, дух український витає над Кубанню. Дасть Бог, коли материнська земля в Україні рясно заплодиться справжніми українцями, згадаємо ми своїх кровних родичів-кубанців і возз’єднаємося в одній родині і в одній господі.