Серед чільних політичних діячів-кубанців, що стали на боротьбу за звільнення свого краю від московського панування, особливе місце займає Кузьма Якимович Безкровний (1876 – 1937), козак-чорноморець зі станиці Охтирської, з крові і кості українець (прізвище Безкровний зазначене в чотирьох куренях Реєстру Війська Запорозького 1756 р.), нащадок славетного військового (кошового) отамана Чорноморського козацького війська Олексія Даниловича Безкровного (1780 – 1833) – героя війни з Наполеоном, війн із турками і кавказцями. Його іменем у 1904 р. згідно з царським указом став називатися 1-й Таманський полк.
З початку революційних подій 1917 р. Кузьма Безкровний стає членом Кубанської військової ради (згодом – Кубанська крайова рада), членом Законодавчої ради, що 6 січня 1918 р. проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, ухвалила її першу тимчасову Конституцію. З його ініціативи депутати-чорноморці (їх називали самостійниками) прийняли резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже відокремилася від Росії.
За твердженням останнього прем’єра кубанського уряду Василя Іваниса, Кузьма Безкровний – політично і національно найвиразніша постать. Справді, серед членів обох зазначених Рад виразнішого українця не було. Глибока національна свідомість і український патріотизм спонукали Безкровного послати своїх дітей на виховання до українського ліцею м. Перемишль (Галичина): українських учбових закладів у межах Російської імперії не існувало. Сам він тривалий час був учителем, одним із засновників кооперації на Кубані. Пізніше закінчив бухгалтерські курси в Харкові. Працював головним бухгалтером Чорноморської залізниці. Вступив до заснованої в 1900 р. в м. Харкові Революційної української партії, гаслом якої був клич Миколи Міхновського: “Одна, єдина, нероздільна вільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”. Безкровний був членом її Чорноморського (Кубанського) комітету, а також членом підпільної Української ради, що діяла в цьому регіоні. В його станиці Охтирській зразу по революції була заснована перша на козацьких землях українська гімназія. Він з початку революції був за злиття Кубані з Україною в одну державу.
Коли Законодавча рада з кубанським урядом під натиском більшовицьких військ відступили на Донщину, Безкровний у складі кубанської делегації брав участь у переговорах із Гетьманом Павлом Скоропадським у Києві, внаслідок яких було виявлене спільне прагнення договірних сторін до тісніших взаємозв’язків у федеративному об’єднанні. Однак після повернення делегації на Дон у Новочеркаську 23 серпня 1918 року відбулося засідання представників Ради й уряду, на якому вирішувалося питання вибору союзника у боротьбі з більшовиками. З десяти членів засідання, частина з яких (козаки-лінійці) були неукраїнського походження, більшість проголосувала за історично помилкове рішення укласти союз із Добровольчою армією генерала Денікіна. Лише Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток (Намітоков) стали за союз із Україною.
З поверненням на Кубань загострилося протистояння між Радою і денікінським урядом – “Особим совєщанієм”, що прагнуло підпорядкувати всі кубанські ресурси для відбудови “єдиної і неділимої Російської імперії”. Рада, в якій панівну роль відігравали чорноморці Микола Рябовол, Лука Бич, Кузьма Безкровний, спираючись на кубанську Конституцію, чинила цьому опір.
Обіймаючи в уряді прем’єра П. Курганського посаду міністра внутрішніх справ, К. Безкровний започаткував опрацювання надзвичайно важливого законопроекту про покозачення новгороднього (некозацького) населення. Він  вивів Кубань з-під церковного підпорядкування Ставропольській єпархії,  заснувавши Кубанську єпархію і передавши їй церковне майно.
Дедалі більше “Особоє совєщаніє” поводилося, як окупаційна влада. Вбачаючи в українстві найсерйознішого ворога російської імперської ідеї, денікінці посилювали тиск проти кубанських органів самоврядування, розгортали терор проти всього українського. В Катеринодарі українське життя було настільки стероризовано, що ледь жевріло в підпіллі. На цілу Кубань з 65% українського населення не виходив жоден український часопис. Свідомим українцям постійно загрожували замахи з боку чорносотенних бандитів у офіцерських погонах. Сам Денікін при згадці про Безкровного зеленів від люті: “Це страшний мазепинець: у нього діти-гімназисти розмовляють лише українською мовою”.
Після того як 13 червня 1919 р. в Ростові білогвардійці вбили голову Законодавчої ради Миколу Рябовола, кубансько-денікінське протистояння досягло апогею. Підступне вбивство сколихнуло всю Кубань, показавши, якого “союзника” вона має. Подальші протикубанські дії денікінщини – страта на шибениці делегата Паризької мирної конференції кубанського патріота і священика Олексія Кулабухова, розгром Законодавчої ради, арешт і примусова депортація до Стамбула десяти найвпливовіших її членів – переповнили чашу терпіння козацтва. Кубанські військові частини, що були основою збройних сил Денікіна, масово покидали фронт, спричинивши повну воєнну поразку білих.
У складі депортованих кубанських політиків був і Кузьма Безкровний. Подальші події зробили примусову еміграцію з Батьківщини палкого патріота довічною. На чужині він, як член Законодавчої Ради, взяв активну участь у громадсько-політичному житті численної кубанської еміграції, підтримував зв’язки з чільними діячами УНР, зустрічався з Симоном Петлюрою – колишнім своїм товаришем по роботі у Чорноморському комітеті РУП.
У 1923 р. він одержав посаду директора школи інтернованих українців у м. Юзефово (Чехословаччина). Потім працював лектором, професором Української господарчої академії в Подебрадах, членом її термінологічної комісії. Впродовж кількох років спільно з групою відомих кубанців видає часопис “Кубанський Край” українською мовою.
Безкровний став автором численних статей, підручників і спогадів, частину з яких видав Український науковий інститут у Варшаві. У своїх працях Кузьма Якимович дотепно спростовує “теорію козакійства”, що в ті часи набула поширення на еміграції, згідно з якою всі козаки за походженням не українці, не росіяни, а являють собою окремий етнос, що виник у давнину від бродників, і тому мають природне право на створення своєї держави “Козакії”, до якої ввійшли б території всіх козацьких військ, що існували до революції в Російській імперії.
Помер великий кубанський українець Кузьма Безкровний у Празі в 1938 році. Він був насамперед українець, а потім кубанський козак шляхетної крові. Серед кубанської інтелігенції це була чи не найвеличніша особистість. Чорноморці любили і шанували його, лінійці шанували, але боялися, ура-козаки (“козакійці”) ненавиділи, боячись, що він Кубань “продасть” Україні. Кузьма Безкровний був широко знаний і в Україні. На найважливіші національні зібрання, як відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, він їздив як представник Кубані. З вибухом революції Кузьма Якимович тримався української лінії, пристосовуючи до неї всі кубанські події. Це була людина рідкісно глибокого розуміння української справи.
Хай буде йому вічна пам’ять від вдячних нащадків!
 

Джерела
1. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1.
2. Іванис В. Стежками життя. – Новий Ульм, 1959 – 1962. – Кн. 1 – 5.