Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

8. НОВА ВЛАДА: ПЕРШІ КРОКИ

«У ВЛАДІ З’ЯВИЛОСЯ БАГАТО НОВИХ ОБЛИЧ,
АЛЕ ОБЛИЧЧЯ ВЛАДИ НЕ ЗМІНИЛОСЯ…»

Цей афоризм президент Ющенко сказав перед тим, як оголосити про відставку уряду на чолі з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко. Ця ключова фраза щодо нинішньої урядової кризи, дуже влучна, та дуже запізніла…
Криза назрівала давно: нова команда не могла спрацюватися. Міжособистісні конфлікти у верхах ішли один за одним. Суперечності виникали то між прем’єром і міністром юстиції Зваричем, то між головою Служби безпеки Турчиновим і секретарем Ради національної безпеки та оборони Порошенком, то між прем’єром і віце-прем’єром Безсмертним, то між Тимошенко і Порошенком… На жаль, все це під маркою демократії конфліктуючі сторони вихлюпували на публіку. президентові доводилося тільки те й робити, що гасити ці спалахи, закликати до толерантності та просити не виносити свої емоції на люди. Та все дарма…
Нинішня ланцюгова реакція гострих заяв і взаємних звинувачень розпочалася з приголомшливої для загалу подачі у відставку ключової постаті в команді Ющенка – державного секретаря Олександра Зінченка. Він публічно пояснив цей свій крок протестом проти корупції в президентському оточенні, звинувативши в ній найближчих до глави держави чиновників: секретаря РНБО Петра Порошенка, першого помічника президента Олександра Третьякова та лідера парламентської фракції "Наша Україна" Миколу Мартиненка. Його підтримав своєю відставкою віце-прем’єр-міністр з гуманітарної політики Микола Томенко, який дещо привідкрив придворну таємницю, повідомивши про плановані відставки членів уряду. І з гіркотою зазначив, що крадуть одні, а у відставку посилають зовсім інших.
Потім були не менш гострі випади навзамін. Нарешті публічна прес-конференція президента, де було оголошено про відставку всього уряду, а також задоволення заяв про відставку Зінченка та Порошенка (він також написав таку заяву, а паралельно був позбавлений і депутатського мандата), відсторонення з посади першого помічника Третьякова та доручення Генпрокуратурі, Служби безпеки і Міністерству внутрішніх справ перевірити висунуті Зінченком звинувачення.
Останньою з провідників вийшла на люди Юлія Тимошенко. У прямому ефірі вона висунула свою версію того, що тепер відбувається в Україні. Як завжди вишукано одягнута, чітка і логічна у формулюваннях, вона в усьому, що сталося, звинуватила президентське оточення, яке не давало урядові працювати, дбало не про державні, а про особисті інтереси. Як досвідчений полеміст і тонкий політик, вона не критикувала персонально президента, підкреслювала, що в обох у них Україна – єдина мета, але десь у глибині її душі відчувалася глибока образа не тільки на оточення Віктора Ющенка, а й на нього самого.
Ці події розкололи український загал на два табори: тих, що підтримують Ющенка, і тих, що симпатизують Тимошенко. Проведене ще до кризи соціологічне опитування показало, що рейтинг обох помітно знизився і нині майже однаковий: 51% респондентів довіряють Ющенкові, а 50% – Тимошенко. Після відставки уряду ситуація, певно мінятиметься на користь жінки. В усякому разі виступ Тимошенко був якщо й не переконливішим, то, принаймні, емоційнішим, а наш люд завжди жаліє зобижених.
Та варто, певно, абстрагуватися від зовнішніх ознак кризи і спробувати побачити, що ж під піною взаємних звинувачень. Чи були вагомі підстави для таких рішучих кроків президента?
Прихильники Юлії Тимошенко слушно наголошують, що при підбитті підсумків 100 днів роботи нової влади, президент на «відмінно» оцінив роботу уряду – це було показано по телебаченню. У промові на майдані під час 14-ї річниці відновлення Незалежності, Віктор Ющенко знову дав високу оцінку урядові. Що ж так раптово змінилося на гірше за неповний місяць часу? Задовільної відповіді на це запитання немає.
А противники прем’єра (їх у неї не бракує) говорять про повний провал урядової політики, про стагнацію економіки, зростання інфляції, ескалацію цін на пальне, м’ясо, цукор і таке інше.
Мають певну рацію й одні, і інші: кожен педалює на ті факти, які для нього вигідні. Отже, за всім цим стоїть одне – наступні парламентські вибори і нова боротьба за владу. І в цій боротьбі використовуватимуться кожна невдача, кожен промах, кожен необережний крок переможців Помаранчевої революції. Те, що почалося, наштовхує на думку, що боротьба за електорат під час парламентських виборів буде ще затятішою.
Однак, повернімося до президентського афоризму, що, попри нові обличчя у владі, обличчя самої влади не змінилося. На жаль, це відповідає дійсності. Очікування людей від революції не справдилися не тільки тому, що ці очікування були завищеними – мовляв, дайте все і відразу. А й тому, що влада в багатьох випадках виявилася малоефективною і не здатною їх задовольнити. Титанічні зусилля виправити провал минулого режиму в соціальному плані не дали належного результату: збільшення зарплат і пенсій відразу ж з’їдає інфляція. Тому життя більшості населення залишилося на тому ж рівні, на якому воно було до революції. Від цього й глибоке розчарування в суспільстві.
То які ж причини нинішньої кризи?
Коріння цих причин треба шукати ще під час формування блоку «Наша Україна» напередодні президентських перегонів. Стратегія Віктора Ющенка не ставити суто на національно-демократичні сили, а залучити на свій бік якомога ширший електорат, була абсолютно виправданою, що й підтвердила його важка перемога. Та зрозуміло було, що за підтримку доведеться розплачуватися, – на жаль, такі політичні реалії не тільки у нас. Але треба було подбати, щоб видані векселі прибічникам і супутникам із різношерстих політичних сил не були занадто обтяжливими, щоб вони не зв’язали переможця по руках і ногах.
Як на мене, то якраз це Вікторові Ющенку не вдалося: вочевидь векселів було видано більше, ніж треба. Як людина чесна, він по них і платив. Таким чином, на вершині владної піраміди, крім справжніх ідейних однодумців, опинилися люди дуже різні за поглядами, характерами, мораллю. Натомість, близьким за духом (а не фінансами) союзникам мало що дісталося від владного пирога і відштовхнуло їх від лідера. Монолітної команди сформувати не вийшло: не всі виявилися здатними працювати на державу, зате – більше на себе. На місцях при владі залишилося чимало колишніх функціонерів, які терміново перефарбувалися з синьо-білого в помаранчевий колір. Тому що не вдалося дотримати основних проголошених на Майдані прекрасних принципів: відділити бізнес від влади, не брати на найвищі пости лідерів партій, покінчити з корупцією...
Отже, наривати почало з самого початку. А тепер настав час рятувати ситуацію: розрізати нарив і вичистити гній. Віктор Ющенко виявився сильним лідером і пішов на цю болісну операцію. І це правильно. Однак, замість розрізати чиряк, було відпанахано цілий орган (скажімо, праву руку). Тоді, як корисно було б зберегти на посту прем’єра Юлію Тимошенко. Цього, на жаль, не сталося. Щоправда, з уст нового держсекретаря Олега Рибачука пролунало, що Юлії Тимошенко нібито пропонувалося сформувати новий кабінет. Сама ж екс-прем’єр заперечила це. Та, хоч як би там було, сталося так, як сталося. І в цьому криється помилка, що може стати роковою.
По-перше, український загал сьогодні розділений навпіл: на прихильників Ющенка і прихильників Тимошенко; а розділена сила – це півсили.
По-друге, обоє на наступних виборах можуть розраховувати на один і той же електорат; тому лінія поділу симпатій, вочевидь, не рідко розділятиме навіть сім’ї; погодьтеся, що це не сприяє монолітності нації.
По-третє, президентові Ющенку в особі Юлії Тимошенко краще мати надійну союзницю, ніж популярного, розумного, харизматичного конкурента.
По-четверте, багато симпатиків нової влади сприйняли останні події як крах помаранчевих ілюзій, а це знижує політичний імунітет симпатиків колишньої коаліції «Сила народу»
По-п’яте, розкол коаліції (Тимошенко уже оголосила, що на парламентські вибори ітиме самостійно) подало надії новій опозиції повалити теперішню владу: адже доля і влади виконавчої, і країни загалом залежатиме від того, хто переможе навесні 2006 року. Уже й Янукович заявив, що не виключає блокування з партією Тимошенко «Батьківщина», і Медведчук не проти «породичатися» з експрем’єркою і силою, яку вона очолює.
Насторожити Віктора Ющенка має і те, що його рішення послати уряд у відставку схвалюють і колишні опозиціонери на кшталт Януковича, і один з адептів соціал-демократів (о) Медведчука Леонід Кравчук, і прісно відомий екс-президент Леонід Кучма. Якщо, тебе, захлинаючись, хвалять противники, то це означає, що зроблено щось не так. Не дарма в народі кажуть: позбав нас, Господи, від таких друзів, а з ворогами якось і самі впораємося.
Звичайно, розбитого глека вже навряд чи вдасться склеїти. Але компроміс знайти можна і треба: адже обох лідерів об’єднує одна турбота про Україну і її народ. Юлія Тимошенко по телебаченню запевнила, що йтиме на вибори паралельним з Віктором Ющенком курсом. Що ж, це гірше, ніж одним блоком і разом, але краще, ніж поодинці і нарізно. Ще далеко не все втрачено, якщо в обох лідерів мудрість візьме гору і вони підуть хоч кожен своєю дорогою, але в одному напрямку. Тільки тоді можна розраховувати, на сумарну перемогу на виборах, і сподіватися, що в новобраній Верховній Раді спільні українські інтереси об’єднають обидві сили в один кулак.
Отоді тільки і можна буде спільними зусиллями добитися того, щоб у нової влади з’явилося і нове обличчя. Справді українське, чесне, відверте і не корумповане.

11.09.2005

РОЗПОЧАЛАСЯ ВІЙНА… КОМПРОМАТІВ

Вона ведеться такими засобами, ніби боротьба іде не на життя, а на смерть. З попереднім інформобстрілом через засоби масової інформації, наскоками кавалеристів з оголеними шаблюками, застосуванням смердючих ґазів, які тхнуть неправдою і напівправдою, із неперебірливим залученням союзників як доморощених, так і закордонних, із застосуванням «важкої артилерії» сенсаційних звинувачень, з обміном ударами нижче пояса.
Гірко і сумно. Схоже, такого не було у найгірші для незалежної України часи. Наша спільнота розгублена й ошелешена всім цим.
Звичайно, це не крах світу, але – крах ідеалів помаранчевої революції, оскільки саме її чільники подали стартовий свисток. Принаймні, для багатьох із тих, хто у них повірив. А насправді ж – це банальний початок наступних виборів до Верховної Ради, які не за горами. Війна ведеться за місце у політичному ковчезі-парламенті, який може вмістити лише 450 душ, а бажаючих туди потрапити – без ліку. Бо саме сюди переміститься центр державної влади і політичного впливу, оскільки почнуть уже діяти вимушено проголосовані свого часу – в пакеті(?!!) з рядовими, але кон’юнктурними законами – зміни і доповнення до чинної Конституції.
Початок цій ганебній війні не за правилами поклала політична криза, викликана відставкою уряду та відстороненням найближчих до президента людей, звинувачених у корупції. Десять днів визначив Віктор Ющенко органам, які колись називали компетентними, для перевірки цих звинувачень. Коли пишуться ці рядки, ще немає інформації, чим закінчилася ця перевірка. Однак мало хто сумнівається в можливих висновках: мовляв, звинувачення безпідставні, жодної корупції в оточенні президента немає і бути не може. Адже про свій сумнів, що вона є, натякнув сам президент, даючи вказівку про розслідування. А головний законник – Генеральний прокурор Піскун – поспішив ще до перевірки запустити в суспільну свідомість думку, що у матеріалах, переданих екс-керівником Секретаріату президента Зінченком щодо корупціонерів немає фактів, а одні заяви.
Тим часом, попри оптимістичні декларації екс-прем’єра Юлії Тимошенко, що очолювана нею сила, хоч і не буде тепер блокуватися з Народним союзом «Наша Україна» Ющенка, а піде на вибори самостійно, але паралельним з ним курсом, протистояння не тільки не зменшувалось, а й наростало. Ні, сама Юлія Володимирівна особисто президентові недовіри не висловлювала, але її активні прибічники робили на нього серйозні наскоки. Зрештою, обидві команди навипередки вправлялись у звинувачувальному красномовстві.
Заговорив і полум’яний адепт Юлії Тимошенко екс-голова Служби безпеки Турчинов: на прес-конференції він виклав низку фактів, які, коли вони достовірні, свідчать таки про корупцію. Турчинов теж відкрито не нападав на Ющенка, однак називав факти, коли той не реагував на сигнали СБУ, іншими словами, покривав корупціонерів. Згадав також про те, що штучно зволікається розслідування справи про отруєння президента, і що в ньому нібито той сам не зацікавлений. Словом, резонанс від цієї пресової конференції був настільки гучним, що досяг Сполучених Штатів Америки, де перебував у цей час Ющенко, і змусив його із-за океану спростовувати сказане Турчиновим: це, мовляв, «нісенітниця собача», і що в керівництва СБУ «за збиранням компроматів на друзів просто бракувало часу для раціональної роботи». Певно, Віктор Андрійович, по-перше, забув народну мудрість: скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Адже якщо на друзів є компромат, то чи можуть вони бути друзями? А по-друге він і не помітив, що особисто втягнувся в сумнівну дискусію, виправдовуючись, чого, можна здогадуватися і чекали опоненти. Виправдуватися завжди збитково, нападати куди вигідніше.
Суперечності й колізії у верхах нової влади надзвичайно порадували так звану опозицію в особі лідерів есдеків(о) Медведчука та реґіоналів Януковича, які ніяк не могли знайти точку опори своєму опонуванню, і, не маючи плідних ідей, обходилися загальниками та потихенько хиріли. А тут на тобі – ніби сам Господь Бог послав рятівний круг: є за що учепитися.
Хмизу у вогнище підкинув Леонід Кравчук, забувши, що так негідно чинити першому всенародно обраному президентові України. Зрештою, це не дуже здивувало, оскільки Леонід Макарович давно вже перетворився в довірену особу Суркіса та Медведчукового адвоката. Отже, він, підхопивши інтернетівську інформацію, нібито російський олігарх в опалі Березовський п’ятнадцятьма млн. доларів фінансував блок Ющенка на минулих виборах. Навіть потелефонував Березовському в Лондон, щоб той підтвердив цей факт. З якою насолодою Хитрий Лис, як нарекли Кравчука в народі, викладав, що це є порушенням законодавства, яке може потягнути за собою імпічмент президента, хоча він мало реальний, оскільки ні процедура не виписана законодавчо, ні голосів у Верховній Раді не вистачить. То навіщо було про це говорити? Та для того, щоб ще більше загострити протистояння та дестабілізувати політичну ситуацію.
Не хочеться переказувати всі перипетії цієї шамотні. Десятки прізвищ винирнули на поверхню: Березовський, Бродський, Червоненко, Жванія, Порошенко… Уже сам перелік імен наштовхує на припущення, що проводиться масштабна операція щодо дискредитації не тільки переможців Помаранчевої революції, а й України загалом, задумана справжніми майстрами чорної справи, які мають для цього величезні кошти і які славляться нестандартними ходами у здійсненні різного роду провокацій.
В останній декаді вересня має бути сформований новий уряд. На прем’єра президент пропонує Юрія Єханурова, компромісного фахівця, який у різний час з успіхом працював і з Ющенком, і з Кучмою. Не просто буде здобути у парламенті необхідних 226 голосів для затвердження глави Уряду, але все робиться для того, щоб він пройшов. І. вочевидь, пройде. Та навряд чи це додасть авторитету президентові. По телебаченню показали, з яким захопленням кинувся кандидат у прем’єри обнімати й цілувати екс-президента Кучму не летовищі у Дніпропетровську – і це багатьма людьми, особливо на заході країни, сприйнято як ще один промовистий факт реставрації старої влади, що приписується Ющенкові.
На жаль, війна компроматів вступає в ту стадію, коли повернути назад уже буде неможливо. Все це гнітюче впливає на український загал: люди розчаровані і пригнічені. Мій приятель, розважливий вчений, відомий професор, національно свідома людина, яка всіма фібрами душі підтримувала Помаранчевий Майдан, скрушно показав на свій робочий стіл і з гіркотою сказав: «Бачите, я прибрав помаранчеву символіку…». Тисячі людей телефонують в редакції і на телеканали, щоб висловити своє неґативне ставлення до того, що відбувається в країні. Навіть моя дружина із серцем кинула: «Не піду на вибори – і край!..» І такі настрої переважають.
Все це викликає сумні роздуми. Україна нині роздерта не навпіл, як під час минулих президентських перегонів, а на частини. Помаранчевий електорат роздвоєний. І ті обнадійливі прогнози, що в єдиному блоці прихильники Ющенка і Тимошенко легко матимуть у наступному парламенті більшість, нині здаються фантазією. Хочемо ми цього чи ні, але щось у верхах діється не те. Віктор Ющенко власноруч перетворив своє палку прибічницю, якщо судити з її колишніх декларацій, у могутню суперницю. Боротьба ведеться на політичне знищення. Війна компроматів знівелює обидві сили. Відомо ж бо: коли двоє б’ються, перемагає третій. Он уже і Народна партія, що її кликав до спілки Ющенко, створює свій, так званий Народний блок Володимира Литвина. А ще є комуністи, соціалісти, реґіонали… А ще є януковичі, корчинські, вітренки … Справді бо, нинішня ситуація, поглиблюючись, може призвести до цілком передбачуваних наслідків: воюють одні, а терпітиме народ.
То що ж робити?
Найперше – обом сторонам подумати передусім про Україну.
Друге: негайно запровадити мораторій на вилив компромату.
Третє: припинити взаємне поборювання; іти своїми шляхами, але до однієї мети.
Інакше не зрозуміє народ і не простить історія.
А може й справді мають рацію польові, точніше – майданні командири народні депутати Тарас Стецьків та Володимир Філенко, які закликають 20 листопада, у першу річницю Помаранчевої революції , скликати знову Майдан і нехай влада прозвітує перед народом, який її відстояв, як вона виконує революційні лозунги і настанови?
.
16.09.2005

ГОРУ ВЗЯВ ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД… ТА ЧИ ОСТАТОЧНО?..

Політична криза в Україні досягла апогею, коли 20 вересня Верховна Рада не дала згоди на призначення Юрія Єханурова прем’єр-міністром – «за» висловилися 223 депутати при необхідних 226 голосах. Не голосували фракції: СДПУ(о), «Регіони України», «Єдина Україна», постійно опозиційна КПУ, що цілком зрозуміло, та блок Юлії Тимошенко, що було не природнім з боку недавніх союзників по Майдану. Це при тому, що, по-перше, жодна з фракцій не мала, принаймні не висловила, ніяких претензій до Єханурова, по-друге, всі знали, що новий уряд буде тимчасовим, лише до весняних парламентських виборів.
Отже, справа не в Єханурові, мають бути інші, глибші мотиви, які об’єднали в антипрезидентську когорту такі різні політичні сили, як вічні опозиціонери комуністи; соціал-демократи(о), яких перемога помаранчевих усунула від влади; реґіонали Януковича, які програли вибори; та скривджені бютівці, лідера яких відставлено з поста прем’єр-міністра. Чи була між ними змова? Можливо. Та хоча б як там було, насправді очевидне одне: ці групи керувалися не інтересами України, а своїми гуртовими обидами.
Склалася ситуація, яка могла призвести до системної кризи в країні та економічного колапсу. Треба було терміново шукати вихід: адже не може держава залишатися без уряду цілих півроку до парламентських виборів. Прем’єр та міністри у ранзі виконуючих обов’язки навряд чи ефективно та в повну силу здійснюватимуть керівні функції в самій державі та представлятимуть її за рубежем – хто ж захоче мати справу з тимчасовими? А на підході зима з ускладненими паливно-енергетичними загрозами, а на порядку денному не простий бюджетний процес, а на черзі вирішення багатьох нагальних економічно-соціальних проблем…
президент Віктор Ющенко зустрічається з лідерами різних політичних сил, веде напружені консультації і вже буквально через день, 22 вересня, повторно пропонує Верховній Раді ту ж кандидатуру. Цього разу гору взяв здоровий глузд: Єханурова підтримало 289 депутатів. «За» проголосували майже всі фракції та більшість позафракційних депутатів. Не подали голосів за Єханурова фракції есдеків Медведчука (15 осіб), комуністів Симоненка (56) та блоку Юлії Тимошенко (27) разом з «Єдиною Україною» Губського (13).
Віктор Ющенко, привітавши Юрія Єханурова, назвав цей день історичним і зазначив, що результати голосування продемонстрували «безальтернативність демократичних процесів і здатність політичних сил знаходити взаєморозуміння».
І це справді так: загрозу політичної дестабілізації вдалося відвернути. У цьому, певне, основний підсумок напруженого спілкування президента з лідерами політичних сил, яких вдалося переконати підтримати його позицію. Найбільший успіх – підписання Єхануровим та президентом з одного боку та Януковичем – з другого Меморандуму порозуміння між владою та опозицією, що дало 50 голосів, які практично, як з’ясувалось, уже нічого не вирішували, але збільшили «запас міцності» у нового прем’єра.
Саме цей Меморандум викликав найбільше тлумачень та дискусій і серед прихильників президента, і серед колишніх союзників по Майдану тимошенківців, і серед прибічників Януковича. Представники перших уважають, що можна було впоратися з поставленим завданням і без реґіоналів, що й показали результати голосування; тимошенківці звинувачують Ющенка у відступі від ідеалів Майдану і потаканні своїм супротивникам; реґіонали ж трактують Меморандум як свою велику перемогу в протистоянні з новою владою.
Насправді в усіх у них бачимо усвідомлено поверховий аналіз і пересмикування фактів на користь власним корпоративним, а не загальнонаціональним інтересам.
Невдоволеним ющенківцям можна нагадати: тільки після голосування стало очевидним, що згода на призначення Єханурова була б здобута без тих 50 голосів реґіоналів. До голосування хіба хто міг поручитися за це? Адже напередодні хоч всього-навсього три голоси, але не вистачило для позитивного вирішення питання. Тому цілком зрозуміле бажання Ющенка уникнути невиправданого ризику. Зрештою, справа не в тих 50 голосах, а в принципі: продемонстровано зовсім нове, цивілізоване, як і годиться для демократичної країни, ставлення до опозиції, і водночас – готовність і уміння президента піти на певний компроміс в локальному, щоб виграти в головному.
Що ж до тимошенківців, то їхні твердження про відступ від ідеалів революції є чистісінької води піаром. Адже, по-перше, в 10 пунктах Меморандуму немає нічого такого, щоб указувало на такий відступ. Йшлося про впровадження політичної реформи (цю позицію узаконено парламентом); про недопущення політичних репресій проти опозиції (цілком демократичний принцип, що аж ніяк не означає уникнення відповідальності за кримінальні злочини); про прийняття деяких законів, наприклад, «Про статус та права опозиції», «Про президента України», «Про Кабінет міністрів України» тощо (ці акти давно вже треба було розробити й ухвалити в інтересах всього суспільства); про недопущення тиску на судові органи (так у кожній демократичній країні); про невтручання влади та посадових осіб в хід підготовки та проведення 26 березня парламентських виборів та незастосування адмінресурсу (чи не це постійно відстоював Ющенко як до, так і після революції?).
Якщо вже говорити про якийсь відступ від ідеалів Майдану, то треба відповісти на запитання: хто ж розпочав дії, які переросли в політичну кризу? І тут дуже влучно висловився один з депутатів, сказавши, що саме Юлія Тимошенко спочатку поставила підніжку президентові, а напередодні голосування запропонувала йому плече. А насправді, лише семеро депутатів її фракції проголосували позитивно, а фракція загалом опинилася в таборі комуністів та есдеків, продемонструвавши свою неукраїнськість в плані відстоювання національно-державних інтересів.
Представники ж реґіоналів намагаються видати дійсне за бажане. Їхнє твердження, що нібито у Меморандумі визнано наявність політичних репресій абсолютно безпідставне, як і інші подібні вислови. Заради правди слід сказати, що з публікацій ґазети «Комерсант-Україна» видно, що у пропонованому Януковичем попередньому документі справді було записано про визнання владою факту існування в Україні політичних репресій проти опозиції та про закриття кримінальних справ, пов’язаних з минулими президентськими виборами, юридичну й політичну реабілітацію вже засуджених з цих мотивів, а також – про притягнення до відповідальності тих керівників правоохоронних органів, які заплямували себе переслідуванням опозиції. Нічого з цього не потрапило в остаточний текст Меморандуму, тому що не відповідає дійсності. Отже не тільки відступу від ідеалів Майдану в ньому немає, а й компромісу з принципових питань.
Дебати і голосування у Верховній Раді минулого тижня показали, по-перше, наявність політичної кризи в країні, а по-друге, що завдяки об’єктивно-конструктивному підході президента вдалося локалізувати цю кризу та уникнути дестабілізації ситуації, як цього декому і в Україні, і поза її межами дуже хотілося б. Плече, яке обіцяла підставити Юлія Тимошенко, виявилося оманливою бутафорією: результати голосування фракції поставили її поряд з комуністами та есдеками. Шкода, що депутатська група Української республіканської партії «Собор», що входить до складу цієї фракції, відступила від принципів вірності національним українським цінностям, задекларованих у програмі партії, не розібралася в тому, що позиція лідера блоку, хочуть вони цього чи ні, об’єктивно є деструктивною і аж ніяк не відповідає українським інтересам. Саме це змусило Анатолія Матвієнка заявити про свою відставку з голови партії та про вихід з її рядів.
Те, що відбувалося в Україні протягом останніх тижнів, засвідчує, як стверджують деякі аналітики, про спробу змінити владу в Україні. Своєрідним інструментом для цього, на їхню думку, стала харизматична та не в міру амбітна прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, яка нібито «має намір захопити всю повноту влади прямо зараз – шляхом державного перевороту й відмови Віктора Ющенка від посади президента країни».
Аргументи на користь цієї версії викладені в статті Олександра Морозова «Передчуття державного перевороту», оприлюдненої на сайті «Української правди». Називаються кілька етапів такого перевороту:
Перший: масштабна дискредитація президента за допомогою «платіжок Березовського» – опального російського олігарха, – якими нібито переказувалися кошти на його виборчу кампанію (тут прислужився Леонід Кравчук, який першим оголосив на публіку таку інформацію).
Другий: спроба заблокувати затвердження Юрія Єханурова на посту прем'єр-міністра; якщо це вдасться, порушується питання про негайне – вже з 1 жовтня – введення в дію політреформи, що нібито дозволить «підстрахувати» політичну систему країни в умовах часткової недієздатності існуючої виконавчої влади.
Третій: «антиєханурівська» опозиція в парламенті перетворюється на коаліцію за початок процедури імпічменту президента – для внесення цього питання порядку денного потрібно 226 голосів з 450, що для екс-прем’єра не є надто складною проблемою.
Четвертий: не чекаючи завершення процедури імпічменту (який за чинним законодавством здійснити практично неможливо), Тимошенко звертається прямо до народу; її прихильники збираються і блокують будинки Секретаріату президента Кабінету міністрів і дачу Ющенка.
Далі події мають розвиватися так: Віктор Ющенко, втративши політичну ініціативу, змушений буде погодитися з вимогами Тимошенко. Вони можуть бути: за «м'яким варіантом» – негайне повернення її в крісло прем'єра з форсованим проведенням політичної реформи, що припускає перехід багатьох президентських повноважень до глави уряду; за «жорстким варіантом» – дострокові президентські вибори наприкінці поточного–початку наступного року.
Звичайно, це тільки версія, висловлена ще до відомих голосувань у парламенті. Її можна було б не сприймати на віру, але події розгорталися саме так, як і прогнозувалося. Схоже, що й відставка прем’єра була спровокована для зав’язування тих вузлів, що їх названо за цією версією. Та хоч як би там було, але й сліпому видно, що дехто за кордонами України задоволено потирає руки. Не виключено, що й смикає за мотузочки. Принаймні, дехто з політиків (наприклад, Олег Соскін) вважають, що «Росія бере безпосередню участь у проекті дестабілізації нової влади в Україні».
Було б наївним вважати, що останніми подіями закінчаться спроби торпедувати нову владу та дестабілізувати ситуацію в країні. То ж треба пильнувати, не піддаватися на різні провокації, давати відсіч антиукраїнським силам. Пора, нарешті, національно-демократичним силам і всім національно-свідомим громадянам згуртуватися навколо всенародно обраного президента і підтримати його. Тоді перемога буде за демократією і народом.

23.09.2005

УРЯД Є. ЧИ БУДЕ ДІЛО?

Після збурення у Верховній Раді при затвердженні кандидатури на пост прем’єра Юрія Єханурова, політичні пристрасті в Україні дещо ущухли. Щоправда, пересічний загал час від часу струшують кричущі факти корупції на верхах, що доходять у формі чуток. Так, за повідомленнями преси, на публічне одкровення рішився нардеп Петро Димінський, який засвідчив, що свого часу нібито у парламенті за голос, поданий за Януковича пропонували 200 тисяч, а за політреформу – 20 млн. доларів. Але хто пропонував, залишається таємницею.
Схожі чутки поширюються і про недавнє голосування за Єханурова: платили буцім і за його підтримку, і за його бойкот. В тому, що корупція в Україні має глибоке коріння в чиновницькому середовищі, ні для кого не секрет, але й не виключено, що такі чутки є свідомо перебільшеними і запускаються з метою посіяти в суспільстві сумніви, поглибити недовіру людей до державних інституцій і кинути тінь на помітних політиків напередодні парламентських виборів.
Підживлені піар-ходами різних політичних сил останні драматичні події, пов’язані з відставкою старого і формуванням нового уряду, таки вплинули на суспільну свідомість. Попри різнобій у результатах соціологічних опитувань, помітна загальна тенденція зниження рейтингу недавніх кумирів публіки. Так, за даними фонду «Демократичні ініціативи», перевага недовіри над довірою у президента Віктора Ющенка у вересні склала мінус 8% (для порівняння в березні цього року була +43%), у колишнього уряду – мінус 22% (в березні +34%) у Юлії Тимошенко –мінус 12%.
Віктор Ющенко не робить з цього трагедії. Він вважає, що люди не поінформовані про багато важливих рішень, що приймаються, і в них немає у зв'язку з цим чіткої позиції.
Голосні відставки, які відбулися, ще не до кінця осмислені людьми. Але, на його думку, цей крок додав більшої динаміки, і населення ще довідається про нього правду, хоча це справа не одного дня.
Та людині, на жаль, більше властиво жити днем нинішнім. Їх цікавить, який уряд прийде на зміну колишньому та на які зміни можна очікувати. І прем’єр-міністр Юрій Єхануров не змусив довго чекати. Минулого тижня уряд практично був сформований і провів перше засідання. На той час лише чотири керівні портфелі ще чекали своїх володарів: міністрів охорони здоров’я, культури і туризму, юстиції та одного віце-прем’єра. Коли цей огляд потрапить до читача, стануть відомі і їхні імена. Без них в уряді з’явилося тільки 6 нових імен: Кінаха на посту першого віце-прем’єра заступив позафракційний депутат Станіслав Сташевський (сам Анатолій Кінах обійняв посаду секретаря Ради національної безпеки і оборони); міністерство з надзвичайних ситуацій замість Жванії очолив колишній голова Закарпатської облдержадміністрації Віктор Балога; крісло міністра економіки Сергія Терьохіна зайняв колишній банківський фахівець Арсеній Яценюк; керівником міністерства транспорту і зв’язку замість Червоненка став його перший заступник 29-річний Віктор Бондар; Іван Сахань, який уже працював міністром праці і соціальної політики в урядах Ющенка і Кінаха, знову посів цей пост (В’ячеслав Кириленко, який в колишньому уряді очолював це міністерство, пішов на підвищення – став віце-прем’єром замість Томенка); Павло Качур, радник Віктора Ющенка у часи його прем’єрства, тепер очолив новостворене міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства.
Решта високопосадовців залишилася у своїх нагрітих кріслах. Це: міністри: фінансів – Віктор Пинзеник, внутрішніх справ – Юрій Луценко, оборони – Анатолій Гриценко, аграрної політики – Олександр Барановський, освіти і науки – Станіслав Ніколаєнко, вугільної промисловості – Віктор Тополов, палива та енергетики, – Іван Плачков, промислової політики – Володимир Шандра, у справах сім’ї, молоді та спорту – Юрій Павленко, охорони навколишнього природного середовища – Павло Ігнатенко. Тільки колишній віце-прем’єр з так званої адміністративної реформи Роман Безсмертний тепер уже буде віце-прем’єром з регіональної політики.
Як бачимо, уряд оновився на третину. Основну питому вагу у ньому мають представники «Народного союзу «Наша Україна», а ще соціалісти Мороза зберегли за собою всі три міністерські пости.
Такий склад урядової команди сприймається неоднозначно. Одні – і таких, схоже, більшість – звертають увагу на спадкоємність, а отже, і професіоналізм, та схильні сподіватися на краще. Прихильники Юлії Тимошенко – найновіша опозиція – вважають, що оскільки основа нового уряду залишилася та сама, то колишній уряд був успішним; отже, відправлено його у відставку лише для того, аби позбутися прем’єра.
Сьогодні ще зарано конкретизувати, які завдання ставить перед собою нова команда та яких результатів вона прагне досягти. Тому критикувати його поки що немає за що. Правда, супротивники закидають Єханурову два гріхи: перший – в роки, коли він керував Фондом державного майна, якраз і відбувалася прихватизація загальнонаціональних багатств купкою спритників; другий – запопадливе обціловування екс-президента Леоніда Кучми на летовищі в Дніпропетровську, що багатьма потрактовується як данина кучмізмові, проти якого, власне, і була спрямована Помаранчева революція..
Однак більшість політаналітиків відзначають високий професіоналізм, діловитість, чіткість в роботі, коректність, вміння спілкуватися з пресою, а також – певну відстороненість від політичних борінь нового прем’єра. Те, що він, не відкладаючи, поїхав у Дніпропетровськ, де очолював обласну адміністрацію, щоб попрощатися зі своїми соратниками, та його перша пресова конференція там справили позитивне враження на загал.
Однак перші заяви Єханурова, які окремими штрихами визначають головні віхи в діяльності уряду, влаштовують далеко не всіх. Так, наприклад, слова прем’єра, що реприватизації не буде і що приватна власність – священна, сприймаються неоднозначно. Ніхто не заперечує проти принципу недоторканності приватної власності, але багато хто вважає, що власність нинішніх олігархів не є їхньою, а є власністю народною. Тому така лінія, на їхню небезпідставну думку, є необґрунтованим всепрощенням і відступом від проголошеної на Майдані істини, що награбоване треба повернути народові, як і відступом від лозунгу «Бандитам тюрми!».
Багатьом не все зрозуміло також і з першою поїздкою Єханурова до Москви. Не сам факт тривожить: уже звикли до того, що новопризначені високоурядовці, як завжди водилося, їздять на поклін до першопрестольної. Непокоїть інше: Москва завжди втручалася в українські справи, нині також заграє з опозицією, зокрема з Юлією Тимошенко, та тисне на Україну економічно. Юрій Єхануров нічого конкретного не добився, а загальні фрази, що нинішньої зими ми не залишимося без російського ґазу, сприймаються як заспокійлива фразеологія. Бо не зрозуміло, за якими цінами ми матимемо ґаз та чи не загрожує це тим, що нас заженуть силоміць у загальну кошару під назвою Єдиного економічного простору, де чабанує Москва.
Водночас усі, хто уважно стежить за першими кроками Єханурова, відзначають певні позитиви. Прем’єр дав зрозуміти, що його уряд проводитиме чітку соціальну політику президента й обіцяє подальше зростання доброжитку людей. Членам уряду він відверто сказав, що хоче бачити в них команду чиновників, а не політиків. Багатьом імпонує діловитість прем’єра: перше засідання уряду було закритим, без телекамер, і відбувалося за визначеним регламентом – рівно 2 години. Не було й традиційної пресової конференції по закінченню засідання.
Загалом, як і сподівалося, з призначенням прем’єра та уряду в Україні намітилася стабілізація ситуації. Як буде далі – покаже час. Поки що більшість сподівається на краще. Чим швидше люди відчують поліпшення свого життя, тим швидше зростатиме довір’я до уряду, тим міцнішатиме його становище.

02.10.2005

РОЗКОЛ У ПОМАРАНЧЕВОМУ ТАБОРІ

Минулі президентські перегони розкололи Україну по лінії Схід і Південь – Захід і Центр. Те, що вибір першої з протиборствуючих сторін був Янукович, а другої – Ющенко, факт загальновідомий. президентом став Ющенко, отримавши перевагу у кілька мільйонів голосів, яка в масштабі України н6е така вже й значна. Однак підтримка його Майданом значною мірою компенсувала цю незначність, і рейтинг довіри до президента досяг небувалого раніше в історії незалежної України рівня. Так, у лютому нинішнього року, за соціологічними опитуваннями, прихильників Ющенка було на12–15% більше, ніж голосували за нього, а в березні йому довіряли майже 63 відсотки народу.
Політична криза, що розігралася після сенсаційних телевиступів екс-державного секретаря Зінченка, екс-віце-прем’єра Томенка, екс-прем’єра Юлії Тимошенко, закінчилася відстороненням з президентського оточення найодіозніших його представників та відставкою уряду і формуванням нового. Табір помаранчевих розділився навпіл – на прихильників блоку Віктора Ющенка та прихильників блоку Юлії Тимошенко. Гостра інформаційна війна компроматів, що розпочалася разом з цим, нині перейшла у початкову фазу парламентських перегонів задовго до їх офіційного оголошення. При цьому втратили в очах суспільства лідери обох сторін. Соціологічна служба «Український барометр» зафіксувала, що рівень довіри до Ющенка за два тижні вересня знизився на 8% і баланс довіри опустився до мінус 5,2%; а рівень довіри до екс-прем'єра за цей же час упав на 9% (баланс довіри – мінус 18).
Цікаво що, як запевняють соціологи, значно зріс рейтинг довіри до засобів масової інформації (+20%), чого не було в минулому. Вочевидь, це слід віднести до проведення послідовної політики президента, спрямованої на утвердження реальної свободи слова.
Не бракує соціологічних прогнозів і щодо можливих результатів голосування за майбутній парламент. Так, 20,9% опитаних соціологічною службою «Український барометр» готові проголосувати за партію «Народний союз Наша Україна», якщо партійний список очолить Віктор Ющенко. Блок партій Юлії Тимошенко на третьому місці з результатом 16,8% після Партії регіонів на чолі з Віктором Януковичем, за яку готові проголосувати 19,8% опитаних. Комуністи та соціалісти зможуть набрати відповідно 6,8% та 6,7%, а новостворений блок Володимира Литвина – 5,1% голосів.
До результатів соціологічних досліджень в Україні слід ставитися досить обережно: можна так скласти запитальник, щоб підвести респондентів до бажаної для певних сил відповіді – на жаль, такі скандальні випадки були зафіксовані в минулому. Та попри це, і нинішні результати, і факти з реального життя відбивають ті громадські настрої і той рівень суспільної свідомості, які справді панують у суспільстві. Все зводиться до таких тенденцій:
1) гірке розчарування тим, що не справдилися ідеали та надії Майдану – в повному обсязі і негайно;
2) розкол у помаранчевому таборі завдав шкоди обом блокам і на наступних виборах жоден з них не зможе одержати вирішальну перевагу і знову Верховна Рада буде «барвистою» в політичному сенсі, що може перетворити її в дискусійний клуб, схожий на нинішній.
3) цей розкол торкнувся не тільки блоків Ющенка та Тимошенко, а й їхніх найближчих союзників та електорату загалом.
Розкол у політикумі можна простежити на прикладах двох партій – Української республіканської «Собор» та «Реформи і порядок» (ПРП). Парламентська група першої, що входить до фракції блоку Юлії Тимошенко, пішла врозріз з лінією партійної програми: не голосувавши за кандидатуру на посаду прем’єра Єханурова, вони опинилися в одному таборі з комуністами та есдеками(о). Лідер партії Анатолій Матвієнко розцінив цю позицію такою, що не на користь українським інтересам (зрадою їх). Депутати, які майже всі входять до партійного проводу, скориставшись емоційною заявою Матвієнка про те, що на знак протесту, він складає обов’язки голови і виходить з партії, поспішили задовольнити її. На засіданні Центральної ради – найвищого партійного органу між з’їздами – вони намагалися усунути Матвієнка від керівництва, незважаючи на відкликання ним своєї поспішної заяви. Причина в тому, що Матвієнко є прихильником створення разом з іншими національно-демократичними партіями правого передвиборчого блоку, а республіканці-депутати, які мріють про збереження своїх депутатських мандатів, віддають перевагу приєднанню до блоку Юлії Тимошенко на правах сателіта. Це яскраво виявили дебати на засіданні ЦР, і його учасники переважною більшістю залишили Матвієнка на посту голови та в партії. Але депутати-соборяни не погодилися з рішенням Центральної ради і повели в пресі атаки на Матвієнка. Такі дії вносять сум’яття в партійні ряди, і вже розпочався розкол в обласних організаціях.
Партія «Реформи і порядок» також готова до схожого перебігу подій: частина її провідників готова підтримати Ющенка, її голова Віктор Пинзеник прийняв пропозицію очолити міністерство фінансів, а інша частина вслід за екс-прем’єром Миколою Томенком тягнеться до блоку БЮТ. Думки розійшлися на недавньому позачерговому з’їзді, та прихильники єднання з БЮТ зуміли записати в рішення положення про початок переговорів з Юлією Тимошенко. Однак не виключено, що остаточне рішення прийматиме наступний партійний з’їзд, що відбудеться ближче до виборів.
Ці розколи супроводжуються розрахованою на передвиборну агітацію риторикою. Прихильники різних угруповань замість того, щоб представити електоратові позитиви свого блоку і свого лідера, намагаються паплюжити своїх колишніх союзників, а тепер – опонентів. Найбільше вправляються в нападках на Ющенка прибічники Юлії Тимошенко. Це пояснюється двома причинами:
1) давньою недемократичною традицією робити ставку на так званий компромат – очорненням суперників позначені попередні і парламентські, і президентські перегони;
2) ідеологія обох таборів одна і та ж – це ідеологія Помаранчевої революції; жоден табір нічого нового не запропонував. Отож обмінюються звинуваченнями одне одного у відступі від ідеалів Майдану.
Звичайно, Віктор Ющенко наробив чимало помилок. Вони полягають у тому, що йому на початку не вдалося дотримати проголошених принципів відділити бізнес від політики і політичних лідерів від участі в уряді. Але ж під час кризи він зробив рішучий крок на виправлення цієї помилки і намагається довести розпочате до логічного кінця.
Справедливі також закиди президентові про так зване кумівство у кадровій політиці, на упущення у вихованні старшого сина, факти про розгульне життя якого стали не без зусиль мас-медіа відомі широкому загалу. Можна критикувати Ющенка і за підписання ухваленого Верховною Радою Закону про відновлення недоторканності депутатів місцевих рад всупереч обіцянці в останньому інтерв’ю не підписувати цей документ. Можна, за бажання, знайти ще чимало «смертних гріхів» президента. Але ні в кого не викликає сумніву, що багато з обіцяного на Майдані втілено і втілюється в життя. Зокрема, Україна все впевненіше стає демократичною державою, преса нині справді вільна, на неї не здійснюється тиск центральних владних структур і для журналістів не стало заборонених тем. Так само, як не виникає сумніву в тому, що Ющенко прагне виправити помилки, які неминучі в даній ситуації і при тій складній спадщині, яка дісталася від минулого режиму (он Кучма, коли йшов на другий строк, заявляв, що попередніх п’ять років він вчився на президента, хоча, по правді, і під час другої каденції виявився таким же нікудишнім учнем).
І коли покласти на терези помилки і благі справи президента, то другі явно переважають. Зрештою, у Ющенка є основне – українська душа, орієнтація на відстоювання українських інтересів у будь-якій справі – чи то внутрішньої, чи то зовнішньої політики.
Юлія Тимошенко, на жаль, на догоду меркантильному прагненню перемогти на парламентських виборах, щоб прийти до влади, схоже, готова поступитися загальнонаціональними інтересами. Тому й не гребує будь-якими засобами. Скажімо, її погляди на політреформу змінилися з точністю до навпаки. Свого часу її фракція була єдиною у Верховній Раді, яка не підтримала законопроект про реформу у пакеті з іншими законами. Нині ж екс-прем’єр-міністр не тільки підтримує цю саму реформу, а й прагне втілити її в життя якомога швидше.
Змінилися її погляди і на євроінтеграцію України. Євросоюз тепер її не приваблює, бо, на її думку, «в Європі ситуація дуже непроста і, до того ж, для України не всі двері відчинені». Нині погляд леді Ю повернувся на 180 градусів, у бік білокам’яної. Тепер вона ратує за Єдиний економічний простір, запропонований Москвою. Тепер вона доводить, що вірить, ніби «можна побудувати економічний простір з вільною торгівлею», з «безвізовим пересуванням громадян», та деякими іншими принадами, що їх пропонує наша північна сусідка. І це та сама Юля, яка лише півтора року тому при ратифікації угоди про формування ЄЕП у Верховній Раді полум’яно переконувала: «нічого спільного Єдиний економічний простір з економікою не має. І сьогодні мова йде про те, що ми всі в цьому парламенті будемо здавати останню барикаду: суверенітет України.
Всі питання – економічні, і як наслідок, політичні на території України будуть вирішуватися Російською Федерацією, яка буде мати більш ніж 80 відсотків при прийнятті остаточних рішень…
…І я просто закликаю вас не руйнувати Україну і голосувати проти ратифікації».
Чим же привабила Юлію Тимошенко Москва, у якій на неї була відкрита кримінальна справа? Ще у бутність прем’єром, маючи дипломатичний імунітет, вона через це так і не вибралась до першопрестольної. І раптом, позбувшись цього самого імунітету мчиться туди, і її кримінальну справу закривають(!!). У пресі з’явилися повідомлення, правда, не підтверджені ні самою Тимошенко, ні її оточенням, про другу її поїздку до Москви і обід з Путіним на його дачі. Навіть якщо цього не було, то все одно шилом із мішка витикається її переорієнтація на Москву.
А якщо було, то цілком зрозуміле замовчування нею цього факту: український загал добре знає, по чім ківш лиха у спілці з Росією. Вочевидь, саме можлива неґативна реакція громадян змусила перенести вінчання її доньки з Печерської лаври, що належить філії Російської православної церкви в Україні, до Видубицького монастиря, що підпорядкований Київському Патріархату. Адже саме вінчання було вміло використано для передвиборного піару, і обряд вінчання, якби він був здійснений московськими попами, неґативно позначився б на агітаційній насназі запланованого вінчання.
Перелічені факти свідчать про те, що, по-перше, Москва, як завжди, має намір втручатися в українські справи, підтримуючи всякий неспокій і всякий розкол в українському політикумі. А по-друге, з усього цього випливає, що екс-прем’єр, маючи репутацію соратника Ющенка та значний авторитет, на жаль, не тільки у пересічного обивателя, заради здобуття влади, готова на все. Тому українському національно-демократичному електоратові доведеться робити вибір фактично між зорієнтованим на українські інтереси президентом Ющенком, який хоч і робить помилки, та намагається їх виправити, щиро дбаючи про Україну, та харизматичною Юлією Тимошенко, готовою за підтримку у боротьбі кинутися в обійми Москви, аби повернутися на владний Олімп.
Ось на такому ґрунті розгортається українська політична драма.
Отож думай, українцю, думай…

08.10.2005 .

«ДАХ» ДЛЯ КРИМІНАЛУ, ЯКИЙ СТВОРИЛА ВЛАДА

Справді-бо, в Україні знудитися неможливо: сенсація за сенсацією привертає громадську увагу.
Ще не встиг Павло Лазаренко подати голос з американської тюрми, що збирається повернутися в Україну і взяти участь у наступних парламентських виборах, як з’явилося повідомлення, що у США затриманий і запроторений до в’язниці екс-«губернатор» Сумщини Володимир Щербань, звинувачуваний у тяжких злочинах в Україні, – щоправда, затриманий поки-що за порушення візового режиму.
Ще свіжими на слуху були слова генпрокурора Святослава Піскуна про те, що він не збирається у відставку і немає жодної причини для його звільнення, як був оприлюднений указ президента про його звільнення.
Ще тільки-но Віктор Ющенко в інтерв’ю чотирьом телеканалам на всю Україну заявив, що стоїть на позиції зняття недоторканності з депутатів усіх рівнів місцевих рад і навіть – Верховної, як другодні підписав ухвалені парламентом зміни до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», надавши чинності цьому Законові і одним розчерком пера збільшивши кількість недоторканних у державі щонайменше на 200 тисяч осіб.
По-різному пояснюють цей крок президента. Одні кажуть, що як людина слова Ющенко виконав один із пунктів Меморандуму, підписаного з Януковичем. Другі вважають, що іншого виходу у нього не було, оскільки він не міг накласти вето, бо минув передбачений законодавством 15-денний термін для цього. Треті доводять, що підпис учинено тільки для того, щоб можна було оскаржити Закон у Конституційному суді. До речі, таке звернення президента до Конституційного суду послане. Однак жодне із перелічених припущень не дає задовільної виправдальної відповіді щодо того, що сталося. Та хоча як би там було, неґативне значення для України цього законодавчого акту неважко передбачити.
Депутатський імунітет – є значною пільгою для членів парламентського корпусу у багатьох країнах. Але він здебільшого стосується лише безумовного забезпечення їхньої професійної діяльності як депутатів парламенту і не захищає при вчиненні кримінальних злочинів. У Японії, наприклад, людина з депутатським мандатом, якщо скоїла злочин, може бути безперешкодно не тільки заарештована, але й засуджена, однак для виконання депутатського обов’язку вона буде доставлена на засідання парламенту навіть із в’язниці.
У нас по-іншому: нардеп не може без згоди Верховної Ради бути притягнутий до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку. Ця пільга – основна прикмета, яка відрізняє громадянина-нардепа від пересічного українського громадянина. Не дивно, що найбільші кримінальні авторитети, щоб захистити себе від караючого меча Феміди, намагаються будь-що потрапити під дах Верховної Ради, і ладні платити (та й платять!) за це шалені гроші.
Однак Конституція не передбачає недоторканності для депутатів місцевих представницьких органів. Отже, прийняті нашим парламентом зміни до названого Закону суперечать Конституції. Така ж думка і Головного юридичного управління Верховної Ради, але до його висновку нардепи не прислухалися і, як бачимо, ним не скористався і ґарант Конституції.
Що ж конкретно передбачають ці зміни?
Вони зводяться в основному до таких правових норм:
– депутат місцевої ради не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, арештований або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без попереднього розгляду питання місцевою радою;
– запобіжний захід щодо депутата місцевої ради у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту може застосовуватися виключно судом після надання згоди відповідною місцевою радою;
– у разі відмови місцевої ради в наданні згоди на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, його арешт або застосування до нього заходів адміністративного стягнення, прокурор має право внести подання до ради вищого рівня (відповідно до районної, міської, обласної); якщо і ті відмовлять, то вже Генеральний прокурор України може звернутися з поданням про вирішення питання по суті до Верховної Ради України.
Тепер Закон, який набрав чинності з дня його підписання, у питаннях недоторканності фактично прирівнює депутатів місцевих рад до депутатів найвищого законодавчого органу. Зрозуміло, що товстосуму-злочинцю не складає труднощів потрапити до місцевої ради – і простіше, і легше, і дешевше, ніж до парламенту. Як повідомив на прес-конференції в Києві керівник Комітету виборців Ігор Попов, за місце на прохідні місця в списках партій до обласних і міських ради негласно встановлена такса – від 100 тис. до 500 тис. доларів США. За його словами, "найдорожчою, найбагатшою" буде Київська міська рада. Щоб потрапити до неї треба півмільйона доларів. Прохідне місце у списку до Львівської обласної ради коштуватиме 100 тисяч, а до Одеської – 200 тисяч доларів. Вочевидь, потрапити до сільської ради, щоб забезпечити недоторканність, буде набагато дешевше.
Важко пояснити, якими критеріями керувалися нардепи, ухвалюючи зміни до Закону «Про статус депутатів місцевих рад», та, з усього видно, не державними інтересами. Цікаво, що проект був внесений нашоукраїнцями, але проголосували «за» лише 4 депутати з їхньої фракції. Зате фракція блоку Юлії Тимошенко віддала за нього 34 голоси з 41, але це не завадило бютівцям висловити протест щодо підписання Ющенком ухваленого Закону. Підтримала проект практично вся фракція соціалістів (24 голоси із 25), поставивши в скрутне становище свого колишнього однопартійця, а тепер міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, який багато робить, щоб реалізувати вимогу Майдану «Бандитам – тюрми!», а тепер стає безсильним. Це змусило його заявити, що піде у відставку, якщо Конституційний суд підтримає недоторканність місцевих депутатів.
Хоче хтось цього чи ні, але на практиці новий Закон став дахом для криміналу. На жаль, надії на те, що Конституційний суд оперативно розгляне подання президента і визнає Закон таким, що суперечить Конституції, мало. Причина проста – 19 жовтня закінчується термін повноважень половини суддів Конституційного суду; складається така ситуація, що, враховуючи існуючі в суді вакансії, зможуть працювати лише 5 суддів з 18. Оскільки конституційні судді на паритетних засадах обираються з’їздом суддів (має відбутися на початку листопада), Верховною Радою та делегуються президентом, то вирішити кадрову проблему негайно, як цього потребують загальнодержавні інтереси, навряд чи вдасться.
Тим часом уже сьогодні бачимо пагубну дію узаконених змін щодо статусу депутатів місцевих рад. Вони означають фактичну амністію тим депутатам місцевих рад різного рівня, проти яких порушені кримінальні справи. Наприклад, тому ж Колесникову з Донецька чи Кушнарьову з Харкова, чи депутатам, які порушували законодавство на місцевих виборах у Мукачевому і під час президентських перегонів. У засобах масової інформації оприлюднено повідомлення про те, що Ґенпрокуратура вже закрила понад 200 кримінальних справ, порушених проти депутатів місцевих рад.
До речі, екс-губернатор Харківщини і лідер новоспеченої партії «Нова демократія» Євгеній Кушнарьов уже заявив про свій намір балотуватися і до обласної, і до Верховної Рад. Згідно з новим законодавством Володимиру Щербаню також нічого не загрожує, якщо американські власті вирішить питання про його депортацію чи екстрадицію: він є депутатом Сумської обласної ради.
Почали вилазити зі своїх схованок ті, проти кого порушені кримінальні справи і вони були змушені переховуватися, щоб уникнути відповідальності. Так, наприклад, заступник міського голови Кіровограда Вадим Волканов, раніше оголошений облпрокуратурою в розшук за підозрою у фальсифікації результатів виборів президента 2004 року у сумнозвісному виборчому окрузі №100, раптом вільно з'явився на сесію міської ради. Перед цим кілька місяців був «у бігах», ховаючись то в Криму, то на Херсонщині, то в Росії.
І це тільки початок. Що буде під час парламентської виборчої кампанії можна тільки уявити. Новий закон таїть в собі велику політичну, економічну та кримінальну загрозою для України. Політична загроза полягає в тому, що під його «дахом» до управління регіонами можуть прийти зовсім не ті люди, які опікуються демократією, законністю, державними інтересами. Економічна загроза загальмує розвиток місцевого бізнесу, оскільки вільна і чесна конкуренція з тими, хто має недоторканність, неможлива. Кримінальна загроза – це можливість легалізації мафії через представницькі органи влади.
Цей дах для криміналу створила влада. Влада має його й зруйнувати. І якомога швидше, щоб не завдати українській державі та українському народові непоправної шкоди.

15.10.2005

ЯК ҐВАЛТУВАЛИ «СОБОР»

Політична метушня, що зчинилася нині в Україні, свідчить, що наступні парламентські вибори дихають в потилицю тим політичним силам, які прагнуть весною наступного року потрапити до Верховної Ради. Тільки минулої суботи було скликано сім партійних з’їздів. Серед них і ХУ з’їзд Української республіканської партії “Собор”, який мав розв’язати суперечності, що виникли в партійному середовищі протягом останніх тижнів, та визначити місце партії в наступних парламентських виборах.
Але він був зірваний.
Група осіб, які не мали жодного стосунку до партії, зранку ввійшла до Будинку архітектора і контролювала вхід до нього, перешкоджаючи невідь за якою ознакою окремим делегатам та запрошеним пройти до зали. На порушення Статуту група керівних членів, у статусі народних депутатів від партії та заступників голови партії самовільно зайняла місця в президії. Голову партії Анатолія Матвієнка ці його колишні прибічники намагалися силоміць не пустити на сцену. Він хоч і пройшов, але відкрити з’їзд, як це передбачено партійним Статутом, йому не дали. Трибуна була заблокована, самозванців у президії – а це були заступники Матвієнка та депутати – охороняли їхні прибічники, взявшись за руки. Мікрофони хтось відключив, але у «путчистів» ніби спеціально для цього був припасений мегафон, за допомогою якого вини й намагалися перекричати зал. А зал розділився на дві частини: прихильників Матвієнка та його супротивників. Обидві сторони не хотіли ні бачити, ні чути одне одного. Галас, вигуки «Ганьба!», скандування прізвищ основних претендентів на лідерство у партії не дозволяли цивілізовано обговорити конфліктну ситуацію і дійти зваженого рішення.
УРП «Собор» – одна з найстаріших партій незалежної України. Нинішня її назва виникла, коли Українська народна партія «Собор», створена наприкінці 1999 року на базі громадської організації «Відкрита політика» та членів Української партії «Єдність», що виникла з ініціативи редакції ґазети «Вечірній Київ», об’єдналася з Українською республіканською партією. Це був вельми прогресивний крок на тлі тодішньої роздрібненості українського політикуму: у лідерів цих сил вистачило здорового глузду стати під прапор єднання. Голова республіканців Левко Лук’яненко мудро поступився лідерством у новоствореній структурі молодому й енергійному соборянину Анатолію Матвієнкові; його ж самого обрали головою Ради старійшин партії – структурі принципово новій і демократичній. Нова партія стала спадкоємницею родоводу Української республіканської партії, яка вийшла із надр Української Гельсінської Спілки і була заснована навесні 1990 року. Це була перша політична партія, що виникла ще за радянщини. Нині партія нараховує понад 40 тисяч членів.
Шість років у «Соборі» був мир та спокій. Приєднавшись до блоку Юлії Тимошенко, партія отримала на виборах 4 мандати до парламенту: вони дісталися Анатолію Матвієнкові, Левку Лук’яненкові, Григорію Омельченкові та академіку Костянтину Ситникові. Шість років найближче оточення Матвієнка курило фіміам своєму провідникові, якщо не зважати на звичні у партійних середовищах певні робочі тертя. І раптом ті, що називали одне одного і свого лідера братами стали непримиренними якщо й не ворогами, то, принаймні, супротивниками. Тон задавали мандатоносці та їхні підспівувачі, які, де тільки можна, намагалися почепити на свого лідера всіх собак..
Що ж трапилося, звідки стільки ненависті, безкультур’я, нецивілізованості?
Витоки цього внутріпартійного конфлікту слід шукати в середовищі Юлії Тимошенко. Після відставки з поста прем’єра їй залишилося керувати лише своєю партією «Батьківщина» та фракцією у Верховній Раді, яка кількісно збільшилася десь удвічі після перемоги Помаранчевої революції за рахунок перебіжчиків з інших, далеких по духу, але потрібних для голосів фракцій. Серед цих перебіжчиків немало й олігархів, що й змусило рішучого та імпульсивного депутата Степана Хмару із моральних міркувань залишити цю фракцію.
Під час голосування за Єханурова на пост прем’єра, Ю.Тимошенко дала вказівку фракції не підтримувати цю кандидатуру. Голова УРП «Собор» А.Матвієнко, який у той час був прем’єром Кримської автономії, звернувся до своїх мандатоносних однопартійців з проханням проголосувати «за», щоб підтримати президента і не дати можливості ще більше дестабілізувати і без того хистку ситуацію в країні. Побачивши, що його прохання не знаходить відгуку, Матвієнко пригрозив, що в разі непослуху він подасть у відставку з голови партії і припинить своє членство в «Соборі».
Аргументи Юлії Тимошенко (а вони, що видно, були не стільки ідеологічні, скільки меркантильні) виявилися вагомішими, ніж умовляння партійного лідера і «брата». Партійна група соборян підкорилася не своєму партійному керівникові, а лідерові фракції. БЮТ. Матвієнко був явно шокований цією, на його думку і на думку багатьох націонал-патріотів, зрадою українських інтересів і в емоційному пориві, як і обіцяв, написав заяву про складання обов’язків голови та вихід з партії.
Провід «Собору», передусім заступники голови взяли заяву лідера до відома і таким чином вирішили позбутися його. Адже Матвієнко не погодився так однозначно і відразу приєднуватися до блоку Ю.Тимошенко, жертвуючи ідеологічною позицією. Він більше схилявся до створення єдиного правого блоку, який би активно відображав українські інтереси, хоч і не відкидав можливості переговорів з іншими блоками, в тому числі і Юлії Тимошенко. Мандатоносців і тих, кому, вочевидь, також дали надію розраховувати на мандати, до речі, дуже ілюзорні на сьогодні, такий поворот справи не влаштовував. Знаючи авторитет Матвієнка в партії, почали пояснювати однопартійцям, що той тепер ніякого стосунку до «Собору» не має, оскільки не є головою і навіть не є членом партії. Однак на засіданні Центральної ради – вищим партійним органом між з’їздами – після тривалих дебатів його учасники наполягли, щоб Матвієнко відкликав свою заяву і переважною більшістю голосів залишили його головою партії до рішення з’їзду.
Програвши в дебатах, мандатоносці зайнялися розкольницькою діяльністю. Вони переконували однопартійців, де тільки могли, в тому, що рішення Центральної ради нібито нелегітимне – до речі, головував на засіданні їхній однофракційєць і заступник голови УРП «Собор» Сергій Шевчук, який, треба віддати належне, досить демократично вів засідання і дотримувався усіх процедурних норм. А за чотири дні до з’їзду вони заявили про створення внутрішньопартійної фракції «Соборна Батьківщина», відверто пішовши на розкол.
На жаль, у цій далеко не чесній боротьбі, використано добре ім’я Левка Лук’яненка, відомого борця за незалежність України та багатолітнього політв’язня. Важко сказати, чому голова Ради старійшин партії підтримав заколотників, використовуючи свій авторитет для тиску і на членів Ради старійшин, щоб провести потрібні рішення. Як людина високоморальна він мав би бути безстороннім, стояти над партійними чварами. Тим більше, що й депутатський мандат у його віці і становищі в суспільстві, за його ж визнанням, наче б не такий бажаний, як іншим. Однак сталося те, що сталося. Заколотники знали, що з’їзд ніким із них Матвієнка не замінить, тому, щоб захопити керівництво партією, обрали своєрідним троянським конем людину-символ Левка Лук’яненка. Він погодився. Не хочеться припускати, що Левкові Григоровичу захотілося знову покермувати республіканцями. Не хочеться, тим більше, підозрювати його в особистих меркантильних інтересах. Схоже, що колеги зуміли його переконати, що він єдиний рятівник партії і має виконати цю свою благородну місію. Що ж, і в мудрому віці люди можуть робити помилкові кроки…
На з’їзді протиборствуючі сторони так і не зуміли знайти порозуміння. Пристрасті спалахували і в залі, і в кулуарах. Замість аргументів викидались звинувачення. Матвієнкові дорікнули тим, що колись керував комсомолом (але ж більшість присутніх не обминула ця комсомольська чаша: час такий був). І що нібито він підтримав путч так званого ГКЧП в 1991-ому (що абсолютно не відповідає дійсності). Лук’яненкові пригадали, що він втретє розколює Республіканську партію (справді і раніше, за лідерства Лук’яненка, відбувалися розколи, але чи тільки він один у цьому винен?).
Закінчилося тим, що велика група делегатів (понад 70 осіб) покинула залу. У їх числі було 16 з 27 голів територіальних організацій партії та 36 з 67 членів Центральної ради. Маючи кворум, Рада під головуванням А.Матвієнка провела засідання. Тут ухвалена заява про те, що зібрання, назване групою партійних заколотників ХУ з’їздом партії, є не чинним з огляду на численні порушення норм партійного Статуту й етики, а також – чинного законодавства. Про нелегітимність зібрання вирішено повідомити Міністерство юстиції. Згідно зі Статутом партії, припинено повноваження Центрального проводу та заступників голови партії, відповідно обрано новий склад проводу. Центральна Рада підтвердила відданість партії ідеї творення потужної коаліції патріотичних національно-демократичних сил на березневих виборах 2006 року. Голові партії та новообраному Центральному проводові партії доручено провести переговори з керівництвом партій “Батьківщина”, НРУ, УНП, інших національно-демократичних сил з метою творення такої коаліції.
Тим часом прихильники блокування з БЮТ провели перереєстрацію делегатів з'їзду і продовжували працювати. Прийнято рішення про призначення Левка Лук'яненка виконуючим обов’язки голови УНП «Собор» та про початок переговорів з Блоком Юлії Тимошенко щодо приєднання. А закінчили тим, що під прикриттям депутатських мандатів прихильники Лук’яненка виламали двері партійного офісу на вул. Лабораторній та захопили приміщення.
Те що трапилося, ослабило УРП «Собор». Тепер замість готуватися до виборів партійні вожді займуться правовою війною та судовими тяганинами. Можливість блокування з іншими силами надзвичайно ускладнилась: важко блокуватися з партіями-половинками, тим більше, що їхній юридичний статус тепер сумнівний.
Такі невеселі українські реалії. Що ближче до виборів, то пекучішою стає політична ситуація. Є підстави припускати, що напруга стимулюється антиукраїнськими силами як і в самій Україні, так і із-за її меж. Стара цинічна засада в політиці «Поділяй і владарюй» повністю виявляється в українській передвиборній атмосфері. То збунтувалася харківська обласна організація соцпартії, виступивши проти центрального керівництва. То розкололася навпіл Трудова партія України. На грані розколу опинилася партія «Реформи і порядок» Пинзеника. Назріває розкол у Кримській організації Української народної партії Юрія Костенка. Нарешті, відбулося зґвалтування «Собору».
Власне, всі названі партії, крім трудовиків, були союзниками Віктора Ющенка під час президентських перегонів. І в цьому легко простежується послідовність: розколювати, а отже ослаблювати саме національно-демократичні сили, не дати їм влитися в новий пропрезидентський передвиборчий блок під час парламентської кампанії.
І ще одна послідовність: чомусь майже в усіх названих негарних справах більшою чи меншою мірою відчувається рука прихильників Юлії Тимошенко. Ось факти. У партії «Реформи і порядок» заварив кашу під назвою «приєднання до БЮТу» екс-віце-прем’єр Микола Томенко. У Кримському розколі, який уже назрів, замішаний, за повідомленнями преси, керівник тамтешнього виборчого штабу Юлії Тимошенко Андрій Сенченко. Кадровий переворот у «Соборі» зініціювали також члени фракції БЮТ у парламенті . А напередодні з’їзду соборян інший представник штабу Юлії Тимошенко заявив у Львові, що «Батьківщина» зможе блокуватися із «Собором», лише за умови, що головою буде не Матвієнко – безпардонне втручання у внутрішні справи іншої партії, чи не так?
І це після численних заяв Юлії Тимошенко, що вона не буде воювати з Ющенком, а йтиме паралельним з ним курсом…
Як бачимо, політичні пристрасті все більше розпалюються з кожним днем, який наближає країну до парламентських виборів. Однак це ще тільки квіточки. Ягідки попереду. Схоже, без звичного вже бруду і наруги вибори не обійдуться.
Жаль…

23.10.2005

НАРОД – БІДНІЄ, А ПОЛІТИКИ – «НАРОДНІЮТЬ»

Те, що політичні партії всіляко намагаються підкреслити власну близькість до народу, використовуючи у своїх назвах означення, похідні від цього величного наймення НАРОД або ДЕМОС (з грецької – теж народ), давно відомо. Погляньмо, скільки їх, народних, в Україні: НАРОДНА партія Литвина, що ще зовсім недавно була просто аграрною; Соціал-демократична партія (о) Медведчука; двічі народна Народно-демократична партія Пустовойтенка; Українська Народна партія Костенка; Народний рух України Тарасюка; Народний союз «Наша Україна» тощо. Якщо вже говорити про справді народні корені, то в новітній українській історії їх мали тільки масова громадська організація Народний рух України, що зумовила національно-визвольну революцію початку 90-х років минулого століття, та народний Майдан – уособлення Помаранчевої революції.
До речі, дуже прикра прикмета, якщо не закономірність. Тільки-но на базі Народного руху за національне визволення була створена однойменна партія Чорновола, що невзабарі розпалась на дві частини, як почав згасати його початковий ентузіазм і в’янути віра в краще майбуття. Як тільки-но із надр Майдану вичленилась партія Народний союз «Наша Україна», як пішли на спад помаранчеві надії в суспільстві. Вочевидь, політизація і використання з меркантильною метою всього глибинно народного, зводить цю народність якщо не нанівець, то до групівщини і клановості. Бо народна назва є нічим іншим, як фіговим листком для прикриття голого партійного прагматизму – будь-що прийти до влади. Власне, і політичні партії створюються як інструмент здобуття влади. І тоді про народ забувають, згадуючи про його існування лише під час виборчих кампаній як про електорат.
Наступні парламентські вибори не стануть винятком. Ще до їхнього офіційного старту розпочалася партійно-політична метушня: блокування, розблокування, розколи і об’єднання, гучні заяви та злив брудних компроматів. Звісно ж, почали згадувати про НАРОДНІСТЬ. Спікер парламенту, що перетворив колишніх партійців-селян у нинішніх партійців-народників, зібрав під своє крило багатьох колишніх кучмістів і створив блок свого імені: НАРОДНИЙ блок «Ми» Володимира Литвина. Колишній найближчий помічник Леоніда Кучми та чільник його адміністрації з надзвичайною активністю взявся розгортати передвиборчу кампанію: у столиці і поза неї з’явилися відповідна наочна агітація у вигляді так званих бігбордів, дотепно прозваних у народі біг-«мордами». Почастішали його ходіння, даруйте – поїздки, в народ. Киянам у поштові скриньки почали розносити його партійну ґазету, яка також називається лаконічно «НАРОДНА». Але Київ – це ще не вся Україна, а треба ж дійти у народні глибини, себто – в українську глибинку. Та хіба настарчиш рознощиків цієї «народної» за назвою ґазетки? І тоді чи то у прибічників спікера, чи то у нього самого з’явилася проста, але геніальна ідея: а що, як підкинути цю продукцію, ніби зозуля яйця, у чуже гніздо? Таке гніздо знайшлося – найпопулярніша та найтиражніша нині ґазета для селян «Сільські вісті». З легкої руки «раціоналізаторів» керівні зв’язківці (державна структура – Міністерство транспорту та зв’язку) дали вказівку поштовим відділенням вкладати ці Литвинові «яйця» у «Сільські вісті» і розносити передплатникам-селянам. Ото було здивування читачів, які разом зі своїм улюбленим часописом отримали подарунок у вигляді «народного» пасквіля проти Соціалістичної партії та її лідера Мороза («Сільські вісті» є проморозівською ґазетою).
Сам Олександр Мороз уже назвав Литвина з його народною партією головним конкурентом соціалістів на парламентських виборах, і що він «прагне реваншу попереднього режиму». Про це, за його словами, свідчить склад Народної партії, методи та аргументація її дій. Що ж, Морозу видніше, до чого призведуть методи та аргументація дій «народників» Литвина. Важко сказати, яку оцінку дадуть – і чи дадуть? – цим діям, зокрема, «зозулячим яйцям», загорнутим у соціалістичну ґазету, правники, тільки вони, ці дії, в жодні рамки моралі, тим більше народної, не вклеюються.
Можна наводити багато прикладів, коли раптом політики, великі і маленькі, що ближче до виборів, то більше згадують про народ або про певну частину його (селян, робітників, інтелігенцію, військових, студентів тощо). На словах здебільшого. Он і лідер Партії пенсіонерів (є й така в Україні) Петросян заявляє, що тільки його партія забезпечить спокійну й ситу старість, якщо, звичайно, більшість у парламенті становитимуть пенсіонери, тобто, коли Верховна Рада перетвориться у притулок для престарілих. Повернув очі до народу і предводитель есдеків(о) Медведчук: він відстоює право того народу, який обкрадала його партія, що була при владі, самому вирішувати важливі для суспільства питання, як наприклад, визначати на референдумі, куди іти Україні – до Європи чи до Москви. Але ж цього права у народу ніхто не відбирав – то чи варто ломитись у відчинені двері.
Цікаво, а як же сам народ реагує на таку зворушливу «турботу» про себе? Відповідь на це запитання дають численні соціологічні опитування, які з наближенням виборів також зачастили. Ось деякі результати проведених у жовтні досліджень.
За даними Українського інституту соціальних досліджень нині ладні проголосувати:
за Партію регіонів (Янукович) 20% опитаних;
за Блок Юлії Тимошенко – 13,8%;
за Народний союз «Наша Україна» (почесний голова Ющенко) – 12,3%;
за Соціалістичну партію України (Мороз) – 8,9%;
за Комуністичну партію України (Симоненко) – 6,7%;
за Народний блок Литвина – 5,2%;
за Блок Наталії Вітренко – 3% .
Як бачимо, на першому місці за рейтингом партія Януковича. Того самого проФФесора, ім’я якого пов’язують з кримінальним минулим та зі зловживаннями на президентських перегонах. І це не тільки результат зомбованого електорату Сходу (опитування проводилося в усіх реґіонах), та, мабуть, не стільки підтримка самого Януковича, скільки протест проти не реалізованих очікувань від нової влади.
І справді, майже половина громадян України, за свідченням Центру імені Разумкова, вважають, що за нової влади ситуація в країні не тільки не покращилась, а загалом стала гіршою. Тому і рівень підтримки владних інституцій різко знизився. Якщо у президента у лютому він становив 46,7%, то у жовтні – тільки18,1%. Знизився також рівень довіри до діяльності Верховної Ради – з 28% у лютому до 7,4% у жовтні. Так само меншою стала підтримка діяльності уряду – 36,4% у лютому та 8,3% у жовтні.
А найменшу довіру громадян країни мають органи прокуратури. Їхню діяльність не підтримують 38,4% опитаних.
До речі, лідерами народної прихильності є Збройні Сили – 59% довіри; радіо і телебачення – відповідно 54% і 59% (промовистий факт в порівнянні з минулим); Організації Об’єднаних Націй – 44% (дані Центру «Соціальний моніторинг» та Українського інституту соціальних досліджень).
Які причини такого становища, видно неозброєним оком – життя не стало кращим. Соціологічні опитування цю тезу конкретизують. За результатами Центру імені Разумкова, 53,3% громадян України визнають, що загалом економічне становище країни погіршилося. Не дивно, що 59% респондентів не впевнені в завтрашньому дні.
Висновок простий, як ясний день: всупереч сподіванням політиків, які все більше «народніють», сам народ все більше зневірюється. Тому, панове «народники» врахуйте: все це може вилитися в результатах голосування під час обрання парламенту. Хоч і більшість опитаних (58%) і переконана, що ці результати будуть сфальшовані, однак Помаранчева революція уже довела, що народ навчився відстоювати своїх права і свободи.
Отож пора робити поправки та уникати чорного піару, бруду і зловживань.

30.10.2005 .

ОХ ЦІ ДЕРЖАВНИКИ ЦІЄЇ КРАЇНИ…

Незручно навіть згадувати про проблеми української мови в незалежній Україні. Про них говорено-переговорено. За даними перепису 2001 року, з усього населення 37,5 млн. осіб (77,8% від загальної кількості) ідентифікували себе українцями та 8,3 млн. (17,3%) – росіянами, решту 4,9% становлять інші етноси. Українську мову вважають рідною 67,5% населення, для 29,6% рідною є російська, для 2,5% – інші мови.
То чому ж так гостро постає проблема української мови?
Доводити, що наша мова є однією з найдревніших у світі, – зайве: це визнано світовою наукою.
Запевняти, що вона є однією з намилозвучніших, – все одно, що ломитися у відчинені двері: ще 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов у Франції фахівці серед найкрасивіших і найбагатших мов світу назвали французьку, перську, та українську.
Ставити під сумнів її величезний словниковий запас теж марне – він також є одним з найбагатших.
Може народ наш етнічно малосильний та байдужий? Так ні: за демографічною потужністю українці посідають 26 місце серед 2500 народів світу. І яка ще нація могла б витримати понад трьохсотлітню колоніальну наругу, коли проти української мови було спрямовано 479 циркулярів, указів та інших імперських документів?!
То в чому ж причина, що давня, могутня, красива українська мова в українській, тепер уже незалежній національній державі, опинилася в ролі попелюшки, хоча мала б бути королевою?
Називають багато причин.
Це і сотні років колоніального гніту, цілеспрямованого зросійщення, полонізації, мадьяризації тощо – кожен завойовник задля ослаблення національного спротиву вважав за необхідне позбавити підкорений народ рідної мови.
Це і нинішній мовний тиск з боку політиків сусідньої Росії – чого вартий вереск про нібито утиски російської мови в Україні або заява заступника глави міністерства закордонних справ Росії Мітрофаної, щоб російській був наданий статус офіційної на всьому пострадянському просторі?!
Це і, ніде правди діти, постійна підривна робота п’ятої колони.
Це і прикрі перекоси у визначенні державних пріоритетів, коли на перший план виставляються економічні інтереси, а духовні залишаються поза увагою. Але ж як птаха не може летіти на одному крилі, так і держава заклякне на місці у своєму розвитку, якщо ігноруватиме духовне начало, до якого слід відносити і рідну мову.
Можна називати ще цілу низку причин – і всі вони будуть почасти правильними. Але є одна-єдина причина, причина всіх причин – відсутність українського національного стрижня, живуче й нині прищеплюване віками відчуття власної меншовартісності, макуртство, якщо хочете, нашої політичної, власне, владної еліти. Саме її безхребетність, національне збайдужіння, політичне безволля призводить до загострення мовної проблеми якраз там, де для неї, здавалось би, об’єктивно немає жодного ґрунту.
Не можна сказати, що в суспільстві не існує занепокоєння мовним станом у державі. На цю тему пише преса, проводяться наукові конференції, круглі столи тощо. Та караван тупо іде в тому самому хибному напрямку ігнорування всього національного, українського. У травні 2003 року відбулися навіть парламентські слухання "Про функціонування української мови в Україні", розроблені досить ділові і конкретні рекомендації. Зокрема, у них йшлося про необхідність для забезпечення практичного виконання статті 10 Конституції створити центральний орган виконавчої влади з питань мовної політики; подати до Верховної Ради України проекти Концепції державної мовної політики України та загальнодержавної Програми розвитку, функціонування і дослідження української мови на 2004-2010 роки та інші слушні пропозиції.
І що ж? Верховній Раді забракло духу взяти проект навіть за основу. Із 431 депутата, зареєстрованого в сесійному залі, «за» проголосувало лише 134. Решта 297 або не голосувала (292), або утрималась (2), або була проти (3). Важко визначити, скільки з них було етнічними українцями, та й, зрештою, річ не в тім: хоча б ким вони були, але ж представляли і тих 37,5 мільйона, що за переписом назвались українцями, і тих 67,5 відсотка населення, яке вважає своєю рідною мовою українську. То що ж це за народні обранці, які ігнорують волю народу?
Україна проголосила свій європейський вибір. Але у тій Європі, де ми хочемо бути, зовсім інше ставлення до національних мов. Наприклад, існуванню французької мові немає таких загроз, як в Україні українській. Однак 1994 року Національні збори та Сенат Франції ухвалили закон про використання французької мови, яка, за цим законом, має бути обов’язковою як державна для всіх офіційних, комерційних, рекламних, наукових документів. Радіо, телебачення, кіно не мають права послуговуватися іншою мовою, а тільки – французькою. Заборонено використання англомовних термінів, якщо є відповідники французькою. За порушення закону передбачена сувора відповідальність: шестимісячне ув’язнення чи штраф від 150 до 8 тисяч євро.
Польща, хоч була у складі колишнього соціалістичного табору, але і їй не загрожує зросійщення такою мірою, якою воно загрожує Україні. Однак і Польща розробила закон про використання польської мови, який регулює цю проблему в національному сенсі.
Звичайно, вирішальну роль у розв’язанні мовного питання відіграє політична воля і власний приклад наших чільників, надто – перших осіб держави. Про недолугу мовну політику, яку проводив Леонід Кучма уже багато мовлено і писано. Саме з нього почалася ганебна традиція під час загальнонаціональних виборів розігрувати мовну карту, себто приносити у жертву мову українську на користь російській. Та й особистий приклад президента, який розспівував російських пісень перед телекамерами, найкраще характеризує його як манкурта без роду-племені. Що ж тоді говорити про місцевих керівників, готових мавпувати свого патрона! Коли ж Леонід Кучма говорив на публіку експромтом, то у багатьох навіть неукраїнців вуха в’янули. Не підтримав він і рішення Національної ради з телебачення та радіомовлення, щоб трансляція передач велася українською мовою, видавши на прес-конференції «шедевр», який коментарів не потребує: "Слухайте, шановні, не треба революцій! Не можна руба: сьогодні частина каналів давали матеріали російською мовою, а завтра всі українською. Мельтешити буде екран".
Але то була колишня влада. А як нова, помаранчева? Прислухаймося до слів Віктора Ющенка, сказаних на Майдані в інавгураційній промові:
«Ми, громадяни України, стали єдиною українською нацією. Нас не розділити ні мовами, якими ми розмовляємо, ні вірами, які ми сповідуємо, ні політичними поглядами, які ми обираємо. У нас одна українська доля. У нас одна українська гордість. Ми горді тим, що ми є українці!»
Гарні слова. Правильні. Патріотичні. І, слава Богу, у Ющенка вистачило волі відмежуватися від проекту указу «Про захист прав громадян на використання російської мови і мов інших національностей України», який було підготовлено його ж найближчими соратниками. Але ж ніде-інде, як у президентському оточенні з’явився цей проект про захист російської мови у час її найбільшого засилля. Так само, як і заява небезвідомого Петра Порошенка, який обіцяв «зупинити процес закриття російських шкіл в Україні», відновити у вузах групи з російською мовою навчання, а також створити телевізійний канал і радіостанції для російськомовного населення України (ніби телеканали ще мало ведуть передачі російською).
Не хочеться кидати тінь на президентське оточення, але нагадати народну мудрість варто: «Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти».
Та повернімося до питання про власний приклад перших осіб у державі. Їхні особисті дії, та ще у такій делікатній сфері, як національні традиції та національна мова, мають бути національно бездоганними. Цим демонструватиметься їхній власний рівень, а заразом і взірець для підлеглих. Але в цьому якраз у нас не все гаразд. Послухайте трансляцію засідань Верховної Ради – скільки державних мужів-нардепів говорять чужою мовою, нехтуючи українською! Чому прийнято вважати правилом доброго тону переходити відразу на російську, якщо звертаються російською? Навпаки, це – зовсім не добрий тон, а демонстрація неперебірливості і меншовартісності. Тим більше, коли звертаються не іноземці, а українські громадяни, які або через лінощі, або через недолугість, або через проросійську налаштованість не змогли чи не захотіли вивчити державну мову.
Та Бог з ними, депутатами: навіть президент їм розуму не вставить. Але міністрів, які жодного слова не можуть сказати, призначає президент! Чи можете ви собі уявити англійського міністра, який послуговується французькою? Чи бодай російського, який спробує говорити чужою мовою? То чим же керується президент, який урочисто проголосив, що для нього «національні інтереси України є понад усе!», призначаючи таких міністрів?
Та й сам Віктор Андрійович, приймаючи Путіна, раптом переходить на російську, забуваючи, що він не просто співрозмовник, а глава української держави. І що цим він не тільки принижується сам, а й принижує свою державу. Чи доводилось йому чути, щоб сам Путін з німецькими лідерами спілкувався німецькою, якою, до речі, вільно володіє?
Я з прикрістю прочитав оприлюднені стенограми «круглих столів» під час помаранчевої революції, в яких брали участь Кучма, Ющенко, Янукович, Литвин, Кравчук – всі вони до єдиного послуговувалися російською мовою. І це в столиці України, при обговорені українських проблем, майбутнього української держави! Чому? Заради міжнародних посередників? Але ж їм переклали б так само з української, як перекладали з російської. То хто ж вас поважатиме як самобутніх і самодостатніх державників?
Напередодні наступних парламентських виборів знову викидається на політичний кін мовна карта. Їде Олександр Мороз у Харків – переходить на російську мову. Спікер Верховної Ради Володимир Литвин у кримському парламенті виступає мовою північної сусідки. Про Януковича вже й говорити нічого – він так зарвався під час президентських перегонів з російськомовними прожектами, що навіть Кучма про них відгукнувся неґативно.
Президент Ющенко, звичайно, ні в яке порівняння не йде з недорікуватим Кучмою: висловлюється вільно досить пристойною українською. Але мова – це така дама, яку що більше вивчаєш, то більше переконуєшся, що її не знаєш. Тому президентові національної держави слід вимогливіше й уважніше ставитися до національної мови. Я далекий від того, щоб збирати зразки суржиків (хто ними не грішить?), але на один момент хочу звернути увагу. Віктор Андрійович полюбляє говорити: «у ЦІЙ країні» має бути порядок, «у ЦІЙ країні» народ має жити добре тощо. Як кажуть, лихий призвід – людям заохота. Уже й урядовці, уже й телеведучі кажуть не інакше, як «ЦЯ країна», «у ЦІЙ країні».
Але чому у ЦІЙ, а не в МОЇЙ? Чому не в НАШІЙ країні? президент що – ПОЗА СВОЄЮ країною, дивиться на неї з чужого пагорба? Невже не відчуває, що такою фразою ніби відділяє себе від СВОЄЇ країни, від СВОЄЇ Батьківщини?
Щоразу, коли з уст українських високопосадовців зривається «ця країна», «у цій країні», у мене в душі все перевертається. І хочеться сказати ЦИМ державникам: покиньте ЦЮ країну, поверніться у СВОЮ, українську державу, до СВОГО, українського, а не цього народу, який вас обрав, чи якому ви зобов’язалися служити.

06.11.2005

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА