Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

8. НОВА ВЛАДА: ПЕРШІ КРОКИ

УКРАІНА ПО РЕВОЛЮЦІЇ: КРУТИЙ ПОВОРОТ

Помаранчева, як і кожна революція, завершилася з нетерпінням очікуваним розв’язанням корінного питання – питання влади. Президент Віктор Ющенко, згідно з Конституцією попросив парламентської згоди на призначення прем’єр-міністром України своєї соратниці по боротьбі та улюблениці Майдану Юлії Тимошенко. І отримав її. За це проголосували навдивовижу дружно – аж 375 депутатів при мінімально необхідних 226. Підтримали цю кандидатуру навіть супротивники: значна частина членів фракцій соціал-демократів (18 з 23), регіонів і навіть троє комуністів, які за це були виключені із фракції за порушення фракційної дисципліни. Серед них і поет Борис Олійник, відомий своїм національно-патріотичним налаштуванням.
Сформовано також уряд. Переважну більшість міністерських портфелів отримали представники “Нашої України” – 16. Замінено всіх голів державних адміністрацій областей та м. Севастополя новими людьми; у Києві залишено Олександра Омельченка.
Верховна Рада схвалила (також понад 370 голосів) програму діяльності новосформованого Кабміну – протягом року уряд може працювати спокійно, не остерігаючись відставки. Та одностайність, з якою пройшло голосування, свідчить, по-перше, про високий кредит довіри до нової влади, а по-друге, про кардинальну зміну депутатських настроїв та переформатування самого парламенту. Тільки депутати-комуністи демагогічно демонстрували свою опозиційність, та невелика група затятих януковичівців уперто трималася свого.
Їхні арґументи – звичайні загальники, що обертаються у вжитку ще з часів передвиборчої кампанії: мовляв, нічого доброго не слід чекати, один олігархічний клан замінюється іншим, до влади приходять ті ж, що й були, та й програма діяльності уряду не конкретна і не соціальна. Твердження настільки ж демагогічні, наскільки й брехливі. Щодо складу уряду, то в ньому справді є знайомі обличчя: і Тимошенко, і Кінах, і Пинзеник, і Тарасюк, і Плачков, і сам Ющенко в різний час обіймали вищі посади в різних урядах за Кучми. Та сказавши “А”, опоненти не кажуть “Б”: всі названі особи були відсторонені тим же Кучмою, оскільки їхня філософія і конкретні дії не влаштовували режим.
Що ж до програми уряду, то кожен, як кажуть, бачить у ній те, що хоче бачити. Переважна ж більшість Верховної Ради побачила в ній позитив. Суспільне очікування, можна сказати, також справдилося: Україна робить крутий поворот до кращого. Ознаки цього навіч видно. І, зокрема, з того, що відбулося у парламенті. Передусім це продемонстрував президент Ющенко, коли представляв кандидатуру на прем’єр-міністра. Він почав оригінально і несподівано: не з того, що робитиме новий уряд, а з того, чого він робити не повинен. А саме:
– уряд не буде красти (“Я красти не буду, я того вимагаю від уряду”);
– уряд не буде брати хабарів (“Проблемою номер один є корупція. І починається вона з голови. Я хабарів брати не буду”);
– уряд не буде заносити гроші в парламент, щоб провести будь-яку кандидатуру або будь-який закон.
Водночас Ющенко виклав концептуальні засади, яких дотримуватиметься нова влада. Це:
– публічність і прозорість у роботі (”Рішення прийматимуться виключно в залі засідань, а не в кімнаті для відпочинку. І підписуватимуться публічно – чи це стосується фінансів, чи ресурсів, чи приватизації”);
– скасування всіх корпоративних пільг, встановлених при режимі Кучми “Ми скажемо, яких структур ці пільги стосуються і разом з вами їх скасуємо. Давайте починати зі своїх конюшень чистити”;
– конкретність роботи кожного члена уряду, кожного “губернатора”. (“Ми звітуватимемо не про приріст валового продукту, а скільки робочих місць створив той чи інший “губернатор”, що робиться, щоб зупинити беззаконня);
– чесність, прозорість, відповідальність в роботі, де ніхто не зможе заховатися (“Коли буде публічно працювати “Укрнафта”, “Нафтобаз”, “Укрзалізниця”, “Укрпошта”, ви отримаєте багато мільярдів надходжень до бюджету, які на сьогодні не заплановані, для того, щоб віддати бідній людині”);
– перегляд роботи всіх вільних економічних зон, завдяки чому можна отримати багато прозорих публічних фінансових потоків (24 економічних зони... такого і в Китаї немає. У нас, де знаходиться клан, там і зона);
– проведення чесної приватизації в рамках закону (Вкрадені гроші будуть повернуті державі, починаючи з “Криворіжсталі”);
– припинення розбазарювання земель, яке було в Києві, Криму (“Землі будуть повернені, кому вони належать).
Чітко, конкретно, зрозуміло. І справедливо, хоч і круто. Власне, таких рішучих змін, такого крутого повороту в житті держави чекала більшість української спільноти. Не забракло б тільки духу у нової влади. Та перші її кроки подають надію – так і буде. Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко виклала своє бачення роботи уряду. Це, власне, загальна концепція, філософія, так би мовити, напрямків і векторів зосередження урядових зусиль. Виступ побудований незвично, без перевантаження цифрами, лірично і по-публіцистичному запально. Звісно, все це потребує конкретизації і детального обґрунтування в практичній роботі.
Було б передчасним давати якісь оцінки новій владі: надто мало часу минуло після інавгурації Віктора Ющенка, щоб мати конкретні результати її діяльності. Однак позитивні зміни, що свідчать про настання нової якості в житті України, прокльовуються явно. Сам президент подає приклад у багато чому, працюючи у прискореному ритмі. Його зарубіжне турне країнами Європи – від Москви до Давоса – засвідчило якісно новий поворот у зовнішньополітичний діяльності. Московському керівництву чітко заявлено, що Росія – наш сусід і стратегічний партнер; взаємини з нею будуватимуться на основі добросусідства, на паритетних, взаємно-вигідних умовах. Світовому співтовариству подано однозначний сигнал, що Україна своє майбутнє бачить в Європейському Союзі і свої практичні кроки спрямовує у цьому напрямку.
З’явилися ознаки якісних змін і в житті самого українського суспільства. Найперше, Ющенко продовжує демонструвати публічність, відкритість і прозорість у роботі своєї команди. Про це свідчить і присяга президента під час інавгурації не тільки у Верховній Раді, перед депутатами, як це передбачено Конституцією, а й перед народом на Майдані, чого ніколи не робили до нього. У парламенті відбулося не тільки представлення кандидатури на пост прем’єра, а й уперше в українському житті – презентація всіх членів уряду, укази про призначення яких Ющенко підписав публічно, тут же, під куполом Верховної Ради.
До речі, преса – і не тільки вона – звернула увагу на такі, на перший погляд незначні, та вельми промовисті деталі, які відрізняють стиль життя і роботи президента Ющенка від його попередника. Всі пам’ятають, як раніше, коли Кучма виїжджав на вулиці столиці, рух транспорту у прилеглих кварталах завмирав щонайменше на 30-40 хвилин – це було для водіїв, як кара Божа. Ющенко проїздить непомітно, без кавалькади супроводу, без перекриття вулиць. Як прийнято у цивілізованих країнах.
Кучма обніс металевою огорожею вулицю Банкову, де знаходиться президентська резиденція, через кожних десять метрів стояла охорона, а рух машин для простих смертних був заборонений не тільки на цій вулиці, а й на сусідніх – ховався подалі від народу. Одним із перших розпоряджень Ющенка було: відкрити цю вулицю для руху, прибрати огорожу та охорону – й одразу наче аж легше стало дихати.
Нібито дрібниці, а приємно. Нібито це питання, які не мають вирішального впливу на державне життя, а яка моральна перевага нового президента в очах киян!
Уряд під проводом Юлії Тимошенко без найменшого передиху приступив до роботи. Конкретизуються концепції його діяльності та найближчі завдання. Новопризначені міністри занурились у справи своїх відомств. На першому ж робочому засіданні уряду були скасовані попередні ухвали щодо приватизації “Криворіжсталі” як не правові – цим розпочався процес повернення цього комбінату, фактично подарованого Кучмою своєму зятеві та його партнерам, у державну власність.
Ці перші кроки нової влади свідчать, що вона розпочала виконання обіцянок, викладених у програмі коаліції, очолюваної Ющенком, і намагається довести, що слова у неї не розходяться з ділом. З усього видно, що Україна нині перебуває на крутому повороті. Що за ним – покаже життя. Будемо сподіватися, що наша держава успішно “впишеться” у цей поворот, який відкриває їй дорогу до розквіту і доброжитку.

06.02.2005

НОВА ВЛАДА: З МІСЦЯ В КАР’ЄР

Справді-бо, суспільно-політичне життя в Україні після Помаранчевої революції набрало шалених темпів: нова влада, ніби потрапивши в цейтнот, рвонула з місця в кар’єр. І це зрозуміло: часу до вересня, коли має здійснитися конституційна реформа і чимало владних повноважень будуть переакцентовані з президента на Верховну Раду та Кабінет міністрів, залишилося з гульчин ніс, а встигнути з огляду на сумний спадок режиму Кучми – Медведчука – Януковича треба зробити ой, як багато. Проблем, і важких і гострих, що потребують негайного розв’язання, набралася добра фура. Тому-то і сам президент не знає спочинку, намагаючись скрізь устигнути, і новопризначені міністри не покидають своїх робочих місць до пізньої ночі – аж прем’єр Тимошенко змушена була прийняти вольове рішення про заборону їм затримуватися на роботі довше 22.00.
Стиль роботи нової влади дуже незвичний з огляду на те, що було раніше. Він максимально відкритий, спрямований до людей, хоча й віддає іноді популізмом. Ну, вирішили міністри минулої неділі разом провести вихідний на льодовому катку – добре: і фізкультура, і відпочинок, і злютування єдиної команди. Але цей епізод зайняв стільки місця в засобах масової інформації, що, здається, і задуманий був не як природний культурний захід, а як можливість попрацювати на публіку. Добре, що і прем’єр, і міністри відкриті для журналістів, але красуватися перед телекамерами стає традицією не з кращих: у радянські часи не сходив з телеекранів Леонід Брежнєв, а під час торішньої президентської виборчої кампанії – Янукович. Тому ні-ні та й закрадаються крамольні сумніви: це робиться для діла чи заради дешевої популярності? є це результат політичної необхідності чи втрата відчуття міри? залишилася інерція революційної прозорості чи виліз на поверхню усвідомлений розрахунок на майбутні політичні дивіденди? В кожному разі ця тенденція не залишилася непоміченою: в громадському транспорті довелося почути філософське зауваження літньої жінки: коли б яскрава зірка не затьмарила сонце революції.
Втім перейдімо до проблем. Їх, на жаль, немало, та окреслимо п’ять найважливіших.
1.Формування виконавчої вертикалі – першочергове завдання президента Ющенка. Тут треба, по-перше, поєднати інтереси державної доцільності з політичними зобов’язаннями своїх союзників по коаліції. По-друге, щоб забезпечити стабільну більшість на підтримку уряду, довелося залучити на свій бік певні політичні групи у Верховній Раді, запросивши їхніх представників до участі у виконавчих структурах. Але так звана квотна політика, нерідко вступає в суперечність з тими ідеалами, що були проголошені в процесі виборів, і з тими людьми, які самовіддано боролися за ці ідеали, а в результаті опинилися на узбіччі владної магістралі. Ні для кого не секрет, з якою затятістю торгувалися з президентом соціалісти – через ці торги, що затягнулися, навіть кілька разів переносилося сесійне засідання парламенту, де було обіцяно оприлюднити склад уряду та голів облдержадміністрацій. Та все-таки домоглися трьох міністерських портфелів і отримали у вотчину кілька областей.
Але не обійшлося без колізій. Проти призначення за квотою партії, очолюваної спікером Литвиним, “губернатором” Хмельниччини Віталія Олуйка, рішуче виступили місцеві прихильники “Нашої України”, інкримінуючи останньому підтримку на виборах Януковича. Пікети облдержадміністрації вилилися в пікети Секретаріату президента під гаслами “Ющенко – так!, Олуйко – ні!”. Зрештою, Олуйко під цим тиском подав заяву про відставку, хоча згодом за чиєюсь порадою передумав.
Це не один такого роду конфлікт. Одеситів – і не тільки їх – прикро вразило “братання” новопризначеного голови облдержадміністрації Цушка (квота соцпартії) з колишнім “губернатором” Грановецьким, який також активно підтримував тодішнього провладного кандидата (пригадаймо хоча б, як в обласному центрі символічно душили асфальтовим катком помаранчі), а тепер пересів у крісло голови облради. Виникають проблеми з призначенням керівників і в районах Полтавщини.
Місцеві “бунти” є породженням (і продовженням) Помаранчевої революції: пробуджений від політичної сплячки народ продовжує відстоювати своє конституційне право бути джерелом влади вже тоді, коли здобуто загальну перемогу. Але не тільки периферійні колізії викликають занепокоєння. Багато хто звертає увагу на те, що президентові не завжди вдається дотриматися ним же проголошених принципів формування влади: в уряді тільки нові обличчя; бізнес поза виконавчою владою; лідери політичних партій не будуть в уряді. Прискіпливе око помічає в Кабміні і “колишні обличчя”, і представників великого бізнесу, і керівників політичних партій. Поки що авторитет Ющенка беззаперечний, але ці “тертя” з приводу кадрових призначень можуть несподівано виявитися ближче до парламентських виборів 2006 року і гірко відгукнутися.
2.Бюджет-2005 став постійним головним болем нинішньої влади. Використані урядом Януковича бюджетні кошти на передвиборчу боротьбу, випотрошена до денця розкраданням та популістськими доплатами до пенсій державна скарбниця, зростання цін і збільшення інфляції – все це нині як непогашена пожежа. Тому перед президентом і урядом постало завдання не тільки виконати власну соціальну програму, запропоновану перед виборами, а передусім знайти ефективні засоби поповнення бюджету, щоб виправити накоєне минулою владою, узаконити рівень тимчасових пенсійних доплат, законодавчо додавши їх до пенсій, підвищити розмір зарплати до рівня збільшеного прожиткового мінімуму, реалізувати низку інших важливих заходів соціального спрямування.
Наповнення державного бюджету до необхідного рівня – дуже непросте завдання. Адже реальний бюджетний дефіцит, за різними підрахунками, досяг космічних розмірів – від 32 до 36 мільярдів гривень. Треба шукати ефективні шлях і засоби його наповнення.
3.Повернути вкрадене – один із шляхів розв’язання бюджетної проблеми. Курс нової влади чіткий і безкомпромісний – все, що було “прихватизовано” треба повернути в державну власність, а потім вийти на публічний тендер. Гігантський металургійний комбінат Криворіжсталь був проданий за 800 млн. доларів, хоча реальна його вартість понад три мільярди. Уряд уже розпочав процес повернення цього підприємства державі.
Чітко і рішуче висловився з цього приводу президент Ющенко, виступаючи на зборах обласного чиновницького активу у Донецьку. Буде переглянуто приватизацію кожного стратегічного об’єкту, вивчено, чи були порушення законодавства при цьому. Від продажу Дніпровського меткомбiнату, наприклад, держава втратила 300 млн. грн. – і це ще дуже занижена цифра. А таких об’єктів в Україні приблизно 150-200, – підкреслив Віктор Ющенко. Неважко прикинути, скільки коштів можна повернути до бюджету, відновивши законність і справедливість.
4.Вивести економіку з “тіні” – одне з нелегких, але нагальних завдань нової влади. Його окреслив Віктор Ющенко у своєму донецькому виступі. 55 вiдсоткiв економіки країни i дві третини донецької – є тіньовою: Донеччина, приміром, дає до бюджету тільки 7,6 вiдсотка від того, що виробляє. Якщо вивести економіку області з тіні хоча б наполовину та настільки ж в інших реґіонах, – підкреслив президент, – можна національний бюджет збільшити вдвiчi.
5.Корупція та криміналізація влади – ще одна тяжка хвороба, що дісталася від минулого режиму. Нова влада оголосила рішучий похід проти цього зла, що пустило глибокі метастази у виконавчих структурах. Про це говорив Віктор Ющенко у Верховній Раді, презентуючи новий уряд та голів облдержадміністрацій. Це він різко повторив і в Донецьку: “Менi не подобається кримінальна влада, i я даю слово: ні чемодани, ні целофанові мiшки з грiшми вiднинi до Києва ходити не будуть”.
Йшлося про силу-силенну всіляких узгоджень при відкриті бізнесу, що створювало живильне середовище для підкупів і хабарів, про численні так звані особливі економічні зони, які жодної користі державі не приносять, а надані їм пільги мільярдами потраплять у приватні кишені.
В Донецьку ми побачили новий характер президента. Це – глибока переконаність у правоті справи, за яку взявся; впевненість, що це єдино правильний шлях; незламна воля цей шлях пройти швидко та ефективно. У голосі президента зазвучали металеві нотки, що означає тверду рішучість виконати свою місію.
Звичайно, є ще чимало проблем і помилок, крім названих. Та це природно: вони неминучі за масштабності поставлених завдань, а не припускається їх тільки той, хто нічого не робить. Нова влада робить багато, вона справді прагне якомога швидше добитися перемоги на державобудівному фронті. Врахування неминучих у цій справі помилок цю перемогу значно прискорить.

14.02.2005

ПЕРШІ ТРУДНОЩІ ТА ПЕРЕШКОДИ

Увага української спільноти – і міжнародної також, – прикута до перших кроків нової влади. Час ейфорії, коли лозунг „Нас багато, нас не подолати”, який змусив колишній режим тремтіти і подавав надії багатьом на краще майбутнє, минув. Тепер на черзі дня постало практичне уреальнення тих надій. Та, як і можна було передбачити, у різних прошарків населення, у різних політичних груп та бізнесових еліт ці надії та сподівання виявилися дуже різними, а нерідко – й протилежними. Завдання нової влади полягає в тому, щоб, по-перше, виконати бодай найгучніші власні обіцянки, дані народові під час виборів та Помаранчевої революції; по-друге, консолідувати суспільство не тільки за регіональними, а й, передусім, за економічними та соціальними інтересами.
Опонентами нової влади не стали, всупереч логіці та гучним заявам, колишні супротивники по виборчій кампанії. Бо, як з’ясувалося при пильнішому погляді, передвиборчі обіцянки протиборствуючих сторін у багатьох питаннях, надто соціальних, мало чим відрізнялися; отже опонувати нема чому, принаймні доти, доки нова влада не дасть для цього конкретних приводів. До того ж, ряди опонентів після поразки помітно поріділи: багато хто із впливових людей вирішив спробувати задовольнити власні інтереси в рамках політики нової влади, всіляко демонструючи лояльність до неї; інші, притихли, приголомшені гіркотою програшу, вичікуючи, що ж воно далі буде. Тому місце прихильників Януковича в опозиційному строю зайняли різні екстремально-радикальні групи на кшталт симбіозу сумно відомого братства Дмитра Корчинського та найпрогресивніших соціалістів під орудою невгамовної Наталії Вітренко. Комуністи Петра Симоненка традиційно залишаються опозиційними, хоча стосовно режиму Кучми ця опозиційність була штучною, здебільшого словесно-пропагандистською, оскільки у принципових питаннях необільшовики в особі свого керівництва завжди йшли на змичку з тодішньою владою.
Можливо до цих опозиціонерів приєднаються ще невеличкі групки невдоволених долею. В кожному разі існування опозиції – явище цілком нормальне в демократичному суспільстві. Більше того це є показником рівня демократичності та контролю за чинною владою, оскільки виконує ту ж роль у суспільстві, яку виконує окунь у закритій водоймі: не давати спокою карасям, змушувати їх ворушитися.
Чи становить названа опозиція загрозу владі Віктора Ющенка? Навряд. Бо радикалізовані групи на кшталт партій Вітренко та Корчинського швидше є епатажними силами, які реальної підтримки у суспільстві не мають. Що ж до комуністів, то попри природного, через похилий вік, зменшення кількості їхніх прихильників, ще й привабливість комуністичних ідей все зменшується. Звідси – різке скорочення електорального поля: якщо на парламентських виборах 2002 року компартія мала 20 відсотків підтримки, то під час президентських перегонів її кандидат ледь здобув 5 відсотків.
Звичайно, наявність таких сил попри їхню незначність не брати до уваги було б помилковим. В той же час нині у нової влади є інші, реальніші загрози і перешкоди. Їхні корені слід шукати в новому переформатуванні політичних еліт внаслідок нової суспільно-політичної ситуації в країні та в перших кроках різних відгалужень нової влади, які ніяк не можуть іти в ногу.
В чому ж полягають ці загрози і перешкоди?
Передусім, у неузгодженості позицій і дій самої влади. Поки що мало часу минуло, щоб серйозно оцінювати її перші кроки, надто у виконанні широко розрекламованих програмних обіцянок. Так, приміром, президент Віктор Ющенко твердо заявляє, що в державну власність будуть повернуті стратегічні підприємства, які були приватизовані з порушеннями чинного законодавства, але це не стане суцільною реприватизацією і список їх обмежиться тридцятьма. Майже водночас Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко категорично твердить, що „прихватизовано” було і потрапило в нечесні руки 3000 об’єктів, і всі вони будуть повернуті державі. Така рішучість багатьом до вподоби, але, неузгодженість позицій вищих керівників, по-перше, підриває інституції української влади; по-друге, збільшує кількість невдоволених за рахунок середнього бізнесу; а по-третє, сіє сумніви серед потенційних інвесторів і може відштовхнути їх, зокрема зарубіжних, що неґативно позначиться на інвестиціях в українську економіку.
Отже, якщо говорити про реальну опозицію до влади, то слід шукати її серед учасників бізнесу, передусім великого, яких торкнеться наведення законності в приватизаційних процесах і які можуть втратити ту частину власності, що здобута нечесно, але яку вони вже встигли вважати своєю кровною. При слабкому нині розвитку середнього та дрібного бізнесу це може вилитися в серйозні неприємності, оскільки олігархам важко погодитися з неминучими втратами. Тим більше, що опозиційні дії, враховуючи значні фінансові можливості цих груп, можуть завдати чималого клопоту. Ось чому владі слід спиратися на розвиток так званого середнього класу, а заодно довести ображеним скоробагатькам аморальність ними сподіяного і справедливість вжитих заходів. Можливо, щоб зменшити напругу, варто зацікавити їх навзамін іншими привабливими пропозиціями, звичайно, в суворій відповідності до законодавства.
Друга, а за значенням перша, опозиційна сила, яка криється в надрах українського суспільства і раз-у-раз нагадує про себе, – це проросійськи налаштована частина населення, зокрема в східно-південних областях і Криму, та різні промосковські громадські організації які становлять так звану п’яту колону. До них завжди можуть приєднатися комуністи (чи очолити їх), а також згадувані вже прогресивні соціалісти. Збуджені і роздратовані чітким європейським курсом президента та його Уряду, ці сили будь-якої хвилини можуть потужно виткнутися (за умови об’єднання та стимулювання як зсередини, так і ззовні) на політичній карті України. При цьому вони зовсім не беруть до уваги чіткі і зрозумілі заяви Ющенка, що Росія – наша сусідка, що вона завжди буде нашим партнером, але взаємини з нею будуть будуватися прагматично, на паритетних засадах із врахуванням інтересів обох країн.
Та, цілком зрозуміло, що тут не можна скидати з рахунку можливі дії Москви на підтримку українофобських тенденцій, про можливість якої російські політики уже заявляють. З огляду на все це, загроза сепаратизму під личиною федералізації, активного протистояння українським інтересам, відстоювання яких задекларувала нова влада, є цілком реальною. Вочевидь, їй треба протиставити не тільки волю народу, яку він висловив на референдумі 1991 року, а й за необхідності продемонструвати й силу народу, як це було зроблено під час Помаранчевої революції.
Третє, чого слід остерігатися президентові – це перетворення в опозиційну силу прихильників спікера парламенту Володимира Литвина, який останнім часом багато уваги приділяє власному іміджу і багато добився у справі його зміцнення. Свого часу, він вчасно помітив приреченість режиму Кучми і зумів, не пориваючи із самим Кучмою, підіграти опозиційним фракціям Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. І постав завдяки цьому таким собі виваженим політиком та миротворцем, попутно зміцнюючи власну фракцію аграріїв у Верховній Раді, лідером партії яких він був не так давно обраний. Хто уважно стежить за розпадом колишньої провладної більшості після перемоги Ющенка, той помітить, що значна кількість депутатів, які масово побігли зі своїх фракцій, приєдналася не до „Нашої України”, а до тієї парламентської сили, яка підтримує спікера.
Варто взяти до уваги також заяву Литвина, що не демократично(?!) формувати у парламенті нову більшість, що така більшість може бути створена тільки після нових виборів, які мають відбутися за партійними списками. Справжню суть такої позиції можна зрозуміти однозначно: спікер не хоче створення нової більшості не стільки тому, що свіжі в пам’яті методи тиску, шантажу і підкупу, завдяки яким була створена і трималася колишня прокучмівська більшість, скільки тому, що боїться втратити спікерське крісло, а з ним і політичну вагу у суспільстві. Тим більше, що багато хто добре знає, що Володимир Литвин – людина Кучми, до того ж ще й фігурант касетного скандалу, зокрема щодо Ґонґадзе, кримінальна справа у зв’язку з убивством якого ще не доведена до кінця. Зовсім недавно Голова Верховної Ради зробив ще одну заяву, яка нібито пов’язана з намаганням президента та Уряду „перемагнітити” на свій бік вищі судові установи – Конституційний та Верховний суди. Конкретних фактів на підтвердження не було наведено, принаймні для преси, але спікер знову натягнув на себе тогу незламного борця за демократію з новою владою; з колишньою з цього приводу він не воював.
Четверта загроза для нової влади криється всередині її самої. Мається на оці неузгодженість концепцій і дій між представниками окремих політичних сил, що входили до коаліції „Сила народу”: як тих, яким з різних причин не дісталося владних портфелів, так і тих, які нині презентують нову владу. Це все підриває єдність і монолітність колишніх опозиційних рядів, завдяки чому і здобуто перемогу. На порозі нових парламентських виборів, під час яких є шанс і можливість закріпити цю перемогу, цілком логічно прозвучало завдання, яке висунув Ющенко – на базі блоку „Наша Україна” створити нову потужну українську партію з такою ж назвою. Однак серед колишніх соратників – лідерів національно-демократичних партій – це не викликало належного ентузіазму. Так, голова Української народної партії (скалок колишнього Чорноволівського Народного Руху) Костенко вже заявив про те, що його партія не увіллється в нову політичну структуру. Недавній з’їзд НРУ (ще один скалок Чорноволівського), який очолює міністр закордонних справ Тарасюк, також вирішив залишитися самостійною партією і проігнорував вступ до “Нашої України”. Таку ж позицію виявила Українська республіканська партія „Собор” на чолі з Матвієнком, яка до цього постійно декларувала ідею єдності національно-демократичних сил і свою готовність до такої єдності. Інші поки що вичікують. Словом, відсутність єдності, ментальність гетьманства, нехтування загальнонаціональних інтересів заради особистої амбітності, – все що завжди заганяло Україну в глухий кут, і нині може зіграти свою ганебну роль.
Щодо самої влади, то тут, на жаль також немає такої необхідної єдності. Мова не про те, що не повинно бути дискусійності і різних підходів у тому ж уряді, а про те, що ту дискусійність не варто виносити на загал, а виходити з уже узгодженими позиціями. Не встиг уряд ухвалити постанову про заборону реекспорту нафти, як міністр юстиції Зварич заявив про свою незгоду і пригрозив відставкою. Як повідомили засоби масової інформації, суть розбіжностей нібито полягає в тому, що ухвала торкається бізнесу, яким займається дружина міністра Світлана. Якщо це справді так, то чого ж тоді варте присягання нової влади завжди і в усьому виходити з інтересів української держави та українського народу, а не зі своїх шкурних.
До речі, такі колізії виникають, як здається на перший погляд, через нетерпеливість і радикалізм прем’єр-міністра, яка в досягненні навіть праведної мети виявляє часто невиправдану поспішність, яка викликає небезпідставні нарікання. Про заяви з приводу реприватизації, що йдуть урозріз з позицією президента, згадувалося вище. На жаль, це не єдиний випадок. Відомі вимоги Ющенка до нових членів уряду: відмова від власного бізнесу і від лідерства в політичних структурах. Але раптом всупереч президентові глава його уряду заявляє, що не залишить керівництво партією „Батьківщина”. Відразу виникають всілякі здогадки, що за цим стоїть. Невже Юлія Тимошенко, яку перемога коаліції Ющенка привела в прем’єрське крісло, задумала грати самостійну роль з дальнім прицілом на наступні парламентські вибори? Невже те, що Юлія Володимирівна, яка так рішуче виступала проти конституційної реформи, що має обмежити владні функції президента, раптом, ставши прем’єр-міністром, змирилася з нею, бо це посилить її прем’єрську владу? Якщо додати, що публічність глави уряду – риса, яка сама по собі характеризує відкритість і демократизм, – перетворюється у постійне мелькання на телеекранах та в пресі – хіба це не свідчить про значний наліт популізму та надмірну увагу до закріплення в масах власного позитивного іміджу? Звідси в багатьох виникає прикре припущення, з якою метою все це робиться.
Ці полемічні замітки, навіяні деякими реальними спостереженнями не тільки автора, а й інших людей, аж ніяк не претендують на істину в останній інстанції. Однак вони варті того, щоб ті, кому слід, задумалися над ними, тверезо проаналізували перші кроки нової влади і зробили відповідні висновки.

19.02.2005

БЮДЖЕТНІ ЗБУРЕННЯ І БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА УРЯДУ

День 25 березня 2005 року став знаковим для української спільноти: Верховна Рада 376(!!) голосами ухвалила розроблені урядом Юлії Тимошенко зміни до бюджету-05, а фактично – це новий, безпрецедентний за своєю соціальною спрямованістю головний фінансовий Закон країни.
Бюджетний процес завжди непростий: на цьому полі стикаються інтереси різних політичних сил, фінансових груп, широких народних верств. А нинішній стократ складніший. Новій владі дісталась у спадок розбалансована економіка, глибоко вражена корупцією, нужденний життєвий рівень населення та гіркі наслідки діяльності попереднього уряду з його непідкріпленими фінансово популістськими передвиборчими обіцянками та волюнтаристською грошовою емісією, що спричинило зростання цін та інфляцію. Тому перед Кабінетом Юлії Тимошенко постало завдання дати всьому цьому лад, поставити все з голови на ноги, не тільки спокутувати “гріхи” Януковича, але й суттєво поліпшити загальний соціальний рівень населення.
В результаті тривалої напруженої роботи уряду, а останні два дні цілодобової праці разом з профільними парламентськими комітетами, на суд Верховної Ради був поданий двотомний документ. Не заглиблюючись у цифрові нетрі, варто назвати його основні соціальні параметри.
У Законі передбачені виплати пенсій (причому із січня починаючи) на рівні 332 грн.(нині – 285). Заплановано і фінансово забезпечено перехід до диференційованого нарахування пенсій у залежності від розміру зарплати та трудового стажу. Якщо донині понад 80 відсотків людей мало однакову пенсію – 285 грн., (така зрівнялівка порушувала принципи соціальної справедливості і викликала справедливі нарікання), то відтепер осіб з однаковою пенсією залишиться у межах 40 відсотків. Різко підвищено пенсійне забезпечення військовослужбовців та інших категорій громадян.
Мінімальна місячна зарплата реально піднята з 237 до 332 грн., тобто, вперше усунуто парадоксальний дисбаланс, коли пенсія була вищою від мінімальної платні. Збільшаться зарплати в бюджетному секторі (для вчителів, медиків, держслужбовців тощо) на 57 відсотків. У 12 разів зросте разова допомога при народженні дитини і становитиме 8,5 тис. грн. Допомога матерям-одиночкам збільшиться в 4,1, дітям-сиротам – у 5,2 раза.
Цих вибіркових цифр цілком достатньо, щоб переконатися: ухвалений бюджет справді має яскраво виражений соціальний характер. Такого революційного стрибка у соціальній сфері не було за всю історію Незалежності. Треба віддати належне відчайдушній сміливості нової влади, що моментами межувала з певним ризиком. Але, як кажуть у народі, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Принаймні, уряд продемонстрував незламну політичну волю і велике бажання навести в країні порядок та відчутно поліпшити доброжиток громадян. Іншими словами, нова влада взялася за практичне уреальнення передвиборчої програми президента Віктора Ющенка.
Уряд відав, на що іде. Знав, що навколо бюджетних положень немало буде схрещено словесних списів, що їх атакуватимуть з різних сторін. Але такого шаленого спротиву, схоже, не сподівався. Яких тільки претензій не виставлялося! І що бюджет є популістським, з прицілом на наступні парламентські вибори-2006. І що він “проїдальний” – ще б пак, понад 80 відсотків доходної частини спрямовано на споживання. І що він не збалансований. І що руйнує основи економіки. І далі в такому ж дусі. Часом здавалося, що бюджетні зміни не вдасться ухвалити, принаймні у відведений для цього день.
На цю критику можна відповісти коротко: простому люду не так важливо, чи є в цьому документі передвиборчий аспект, чи “проїдальний” він, чи задовольняє політиків; для простих людей важливо особисто відчути, що стали з’являтися гроші у гаманці і життя стає кращим. Цей момент врахувала влада і зробила цілком виправданий тактичний хід: соціальні положення бюджету широко обговорювалися в засобах масової інформації. Таким чином, вдалося досить чітко з’ясувати соціальні настрої населення, вони були на підтримку нової влади і це додавало сил і впевненості урядовцям.
Але чому ж так шалено критикували новий бюджетний документ і комуністи, й олігархи? Чому з’єдналися в єдиному пориві представники фактично протилежних поглядів та інтересів?
Як відомо, бюджет складається з двох основних частин: доходної та витратної. До його формування можна підійти з будь-якої: або визначити статті й обсяги передбачуваних надходжень, а потім уже, виходячи з цього, розверстувати за статтями витрат. Або якомога точніше прикинути необхідні витрати і шукати під них джерела доходів. Урядові довелося на перше місце ставити орієнтири витрат. По-перше, необхідно було закрити ті діри в бюджеті, що їх створив уряд Януковича, зробивши помітні пенсійні доплати за рахунок емісії і не передбачивши у бюджеті-05 коштів, щоб перетворити ці доплати в пенсії. По-друге, треба забезпечити виконання передвиборчої соціальної програми Віктора Ющенка, яка була настільки сміливою в той час, що в її реальність не зовсім вірилося.
Та, як відомо, витрачати можна те, що є реально. Отже, слід подумати, де взяти для цього кошти. Уряд знайшов де. Це: скасування всіляких невиправданих податкових пільг для олігархічних кланів і так званих спеціальних економічних зон, які також звільнялися від оподаткування; припинення контрабанди; ліквідація корупції; прозора і чесна приватизація на конкурсній основі. Все це викачувало з бюджету мільярдні суми. Досить назвати лише один факт: наведення порядку на митницях відразу збільшило надходження до бюджету по цій статті втричі. Коротше, постало зрозуміле, та не просте завдання: повернути грошові потоки з “тіні” і спрямувати їх у бюджет.
Ось тут і собака заритий. Не хочеться, ой як не хочеться олігархам розлучатися зі своїми дармовими мільярдами. Тому такий осатанілий антибюджетний галас у контрольованих ЗМІ та у парламенті, де серед депутатів нараховується до трьохсот мільйонерів-скоробагатьків. Власне, виступати проти соціальної частини бюджету ні в кого язик не повертався. Тому шукали різні інші способи торпедувати ухвалення цього документу. Крім окремих вимог відновити колишні норми щодо певної, для декого “рідної” галузі, звучали пропозиції відділити доходну частину від витратної. Мовляв, ми за соціальне спрямування бюджету і готові за це проголосувати, а от доходну слід обговорити постатейно і внести відповідні правки. Таку ж позицію зайняла і компартійна фракція: її депутати просто розпиналися, намагаючись піарити на святій справі. Натиск був такий сильний, що повної впевненості, що законопроект набере потрібну кількість голосів, не було.
За цим проглядався банальний намір олігархів: по-перше, відстояти свої пільги, за рахунок зменшення доходної частини; по-друге, торпедувати діяльність уряду, довівши, що він не зможе виконати задекларовані обіцянки, оскільки дохідна частина буде зменшена.
Думається, що перелом у перебіг подій вніс виступ Юлії Тимошенко. Як завжди вона була чіткою, логічною і пристрасною. Прем’єр-міністр, враховуючи пряму теле- і радіотрансляцію засідання, образно і відверто сказала, що кошти на соціальні потреби будуть взяті із сесійної зали. Бо тут зібралися фактичні власники і вугільних шахт, і гірничорудних підприємств, і автобудування. І в провладних фракціях, і в опозиційних є олігархи. Для всіх умови однакові: треба сплачувати податки. Поділіться своїми надприбутками з народом, – закликала українська Пасіонарія. І промовисто зазначила, що хоче подивитися, хто з депутатів насмілиться проголосувати проти соціально спрямованого бюджету. А це вже серйозно, коли прем’єр хоче особисто подивитися, хто персонально голосуватиме проти народу.
Таких практично не знайшлося: ніхто не хотів засвічуватися. Навіть комуністи, щоб не підірвати остаточно вплив на свій електорат, проголосували “за” – вперше за всі роки! Тільки фракція партії “Реґіони України”, яку очолює Янукович, продемонструвала свою опозиційність, віддавши за бюджет лише 3 голоси з 53.
Таким чином, бюджет 2005 тріумфально ухвалений. Він, на думку Тимошенко, буде бездефіцитний – тих 6,8 млрд. грн., що мали скласти дефіцит, будуть компенсовані за рахунок надходжень від чесної приватизації. Він буде безборговим – державні борги перекриваються. І головне – він буде справді народним: інфляцію обіцяють приборкати на рівні 9 відсотків, а доходи населення зростуть майже на 50.
Що ж, хай щастить урядові успішно втілити в життя накреслене. І хай справді народ полегшено зітхне від того, що жити стане краще і заможніше.

26.03.2005

ЧВАРИ НА ПЕЧЕРСЬКИХ ПАГОРБАХ

Дуже мало часу минуло від перемоги Помаранчевої революції, щоб можна було всебічно оцінювати досягнення нової влади. Безумовно, вони є, їх видно неозброєним оком. Нова мітла по-новому мете. Влада стала прозорішою, відповідальнішою і чеснішою – останнє поки що здебільшого в деклараціях. Вишукано джерела поповнення бюджету, прихований дефіцит якого у 32 мільярди гривень залишив у спадок скинутий режим. Соціально спрямовану політику підкріплено ухваленим Законом про бюджет, який підписав президент і дію якого уже невзабарі відчує більшість української спільноти.
Все це, звісно, не впало манною небесною – довелося вживати непопулярних заходів щодо олігархів, яких позбавлено податкових пільг, рішуче викорінювати корупцію і казнокрадство, виводити з “тіні” на світло цілі галузі економіки, вживати правових заходів до порушників чинного законодавства. У відповідь – прихований опір, гуртування нової опозиції. І це нормально: влада буде сильною, якщо їй протистоятиме така ж сильна опозиція. Тому критику дій уряду, якому супротивники не прощають жодного промаху, треба сприймати тверезо й відповідно реагувати на неї. А от зайвих приводів для критики на радість опонентам давати не слід. Та саме це і не вдається. Принаймні, словесні перепалки, що спалахують між найвищими урядовцями, стають набутком загалу і його важко переконати в тому, що це якраз і є рисою демократизму та дискусійності, як це намагаються подати.
Власне, конфлікти між лідерами окремих структур, що згуртувалися навколо Ющенка під час президентських перегонів, спалахували й раніше. Пригадаймо бодай публічні брутальні висловлювання Безсмертного на адресу Юлії Тимошенко – слава Богу, їй вистачило християнського терпіння не опуститися до такого ж рівня. Взагалі, ті тертя серед прихильників Ющенка, які йому невідь якими зусиллями вдавалося нейтралізувати під час боротьби за владу, виткнулися, як шило з мішка, коли блок прийшов до влади.
Перші іскри викресалися у взаєминах прем’єра та міністра юстиції Романа Зварича, коли уряд, щоб перешкодити зловживанням, ухвалив розпорядження про заборону реекспорту нафти з України. Тоді міністр відмовився реєструвати цей акт як такий, що нібито суперечить законодавству. Більше того ображений міністр пригрозив своєю відставкою, якщо урядова ухвала не буде скасована. Подейкують, що Зварич так рішуче виступив проти заборони реекспорту нафти, оскільки його дружина є співвласницею однієї з фірм, яка займається нафтовим бізнесом, і така заборона їй зовсім не вигідна. Тимошенко не скасувала розпорядження, але знайшла компроміс, встановивши податок на додану вартість при імпорті російської нафти в Україну, що б унеможливило махінації з поверненням податку. Схоже, що Зварича це не влаштовувало і все закінчилося скасуванням названого документу указом президента. Зварич же не проминув нагоди звинуватити урядовців у лобіюванні інтересів нафтопереробних заводів.
Інший конфлікт розгорівся між секретарем Ради національної безпеки й оборони Петром Порошенком та головою Служби Безпеки України Олександром Турчиновим, людиною Юлії Тимошенко. Останній образився на те, що указом президента був звільнений з посади першого заступника голови СБУ генерал Олександр Скибинецький, який, за словами голови, “відіграв не другорядну роль у ході Помаранчевої революції, доклавши максимум зусиль, щоб не допустити кровопролиття людей, які вийшли на Майдан”. Це при тому, що такого подання від голови СБУ не було, його навіть не поставили до відома. Причина такого розвитку подій, треба розуміти, в інтригах Порошенка. Той не забарився звинуватити Олександра Турчинова щонайменше в неповазі до глави держави.
В самої Юлії Тимошенко також не все гаразд складається у взаєминах з Петром Порошенком: хоч як би ретельно приховувалися тертя, все це, на жаль, виходить на люди. Навіть президентові довелося визнати існування конфліктних ситуацій на вищих щаблях української влади і визнати на прес-конференції для журналістів, що йому довелося закликати фігурантів цих конфліктів подати одне одному руку.
Та й у взаєминах президента й прем’єр-міністра не все так безхмарно, як може здатися на перший погляд. В інтерв’ю московській ґазеті “Коммерсантъ” Віктор Ющенко сказав, що багато хто хотів очолити уряд, але він нікому нічого не обіцяв. Що ж до Тимошенко президент ніби мимохіть обмовився, що по тих областях, по яких вона бралася забезпечити передвиборчу кампанію, він дуже скромно оцінює її досягнення. На що Юлія Тимошенко не забарилася публічно відпарирувати: мовляв, під час виборів президента вона не брала жодних зобов'язань перед Віктором Ющенком. Цей обмін дошкульними репліками прикро вразив багатьох.
Копирсатися в чужих конфліктах – справа невдячна, тим більше коли це стосується найвищих посадовців. Набагато важливіше розібратися в причинах. Схоже, сталося те, що й мало статися. Єдність сил, що згуртувалися навколо постаті Віктора Ющенка й утримувалася невідь-якими зусиллями під час боротьби за владу, почала давати тріщини, коли влада була завойована.
Перша причина полягає в тому, що, вочевидь, певні векселі були видані Ющенком-кандидатом і за ними, як людині чесній, довелося платити Ющенкові-президентові. Наприклад, чи не найбільші плоди перемоги пожав лідер соціалістів Олександр Мороз, партія якого підтримала Ющенка на останньому етапі боротьби: впродовж тривалих “консультацій” він виторгував три важливі міністерські портфелі та з півдюжини постів голів олбдержадмінстрацій для своїх партійців. У той же час обділеними залишилися такі його соратники від першого дня кампанії, як Українська народна партія Юрія Костенка чи українська республіканська партія “Собор”. За якими критеріями оцінювався внесок у перемогу цих партій, важко сказати, але партія Петра Порошенка, принаймні організаційно й кількісно здається набагато скромнішою. Чи не це призвело до того, що і костенківці, і матвієнківці, як і інші дрібніші партії коаліції “Сила народу”, відмовилися вливатися в новостворену пропрезидентську партію із закрутистою назвою “Народний союз “Наша Україна”?
Друга причина та, що, на жаль, Вікторові Ющенкові не вдалося виконати обіцяне: відділити бізнес від політики та не брати в уряд партійних лідерів. Ніхто ж серйозно не вірить, що такі круті верховоди, як Порошенко або Червоненко відмовилися від свого бізнесу, передавши управління якимсь аудиторським компаніям, і не лобіюватимуть його. Як не важко збагнути, нинішні конфлікти випливають з бізнесових інтересів і пов’язані з ними. Бізнесмени, які раніше підтримували режим Кучми-Медведчука-Януковича, швиденько перефарбовуються і пристають до нової влади, яка теж від них не дуже відмовляється. На цьому ґрунті полишив фракцію Юлії Тимошенко депутат Степан Хмара, який до того ж є ще й заступником пані Тимошенко по партії. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння принципового депутата, стало прийняття до фракції низки депутатів з команди Януковича, а надто – Олександра Абдуліна, одного з найближчих соратників Ігоря Бакая, проти якого порушено кримінальну справу.
Що ж до партійного лідерства, то тут неґативний приклад іншим демонструє Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, зберігши за собою керівництво партією “Батьківщина”. Це свідчить про її намагання вести свою політичну гру та нарощувати власну політичну потугу з огляду на наступні парламентські вибори 2006 року: вже на порядку денному постало питання про влиття до “Батьківщини” партії “Яблуко” Бродського. Про подібні наміри свідчить і той факт, що затята противниця політичної реформи нині і не згадує про її небажаність – згідно з реформою значно зростають владні повноваження прем’єра і так само значно обмежуються повноваження президента.
Третя причина – і основна – полягає в тому, що навіть ті лідери, які щиро вважають себе націонал-демократами, якщо не націоналістами, як і раніше водилося, на перший план виставляють власні інтереси, забуваючи про загальнонаціональні. Відсутність єдності на базі національної ідеї, національних інтересів, розбрат та гетьманство, які завжди губили Україну, на жаль і нині її роздирають.
Українське суспільство нині живе сподіваннями на краще. За результатами опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) та фондом “Демократичні ініціативи”, майже 70 відсотків людей вірять, що Ющенко покращить їхнє життя, а 57 відсотків підтримали призначення Юлії Тимошенко главою уряду. Інше дослідження (соціологічною службою “Український барометр”) показало високий рівень довіри населення: до Ющенка - 62,9% респондентів, до Тимошенко – 50,4%.
Цією довірою треба дорожити. Втратити її легко, а здобути важко. Сьогодні негаразди в житті, кадрові промахи, неетичну поведінку окремих керівників пересічні громадяни списують на оточення президента, а до нього самого апелюють щодо відновлення справедливості. Сьогодні їхні лозунги – це лозунги передвиборчої боротьби: "Ющенко ТАК!". Але чвари на владному Олімпі дискредитують нову владу і вимивають зерна довіри до першої особи, яка має і зобов'язана навести належний порядок на знаменитих Печерських пагорбах. І саме для цього слід використати високий кредит довіри та сподівань українського народу.

03.04.2005

ХТО І ЧОМУ ПІДСТАВЛЯЄ ПРЕЗИДЕНТА ЮЩЕНКА?

Останнє за часом соціологічне опитування, проведене фондом “Демократичні ініціативи”, дало результат, якого не було за всі роки Незалежності: президента і Прем’єр-міністра підтримує більше половини населення. Факт, який не може не порадувати націонал-демократичне середовище, на яке опиралися нинішні чільники держави. Але конкретні цифри так само не можуть не насторожити те саме середовище: перша особа за популярністю має другий результат – Юлія Тимошенко набрала 54,2 відсотка симпатиків, а Віктор Ющенко – рівно 54. Майже порівно, та не порівно. 0,2 відсотка – мізер, але він свідчить про тенденцію, що намітилась: якщо і далі так ітиме, Віктор Ющенко втрачатиме в популярності.
Таке припущення підтверджується аналогічним опитуванням, проведеним одним з найпопулярніших інтернет-видань – “Українською правдою”. На запитання до читачів, кому б вони, якби могли, дали премію за найкращу роботу протягом перших місяців нової влади, прізвище Прем’єра назвало 43 відсотки тих, що відгукнулись, а президента – лише 16 відсотків. Прикметно, що між ними друге місце із результатом 17% зайняли ті, що відповіли: нікому.
Зрозуміло, що таке опитування не можна вважати репрезентативним, оскільки користувачами сайту є, по-перше, тільки ті люди, які мають фінансову змогу виходити в Інтернет-мережу; по-друге, це – переважно інтелектуальна публіка; до того ж, по-третє, – демократично налаштована, оскільки Інтернет-видання займає таку ж позицію. Це і є визначальним: думка саме такого середовища є своєрідним барометром суспільних настроїв. І цей барометр, схоже, почав показувати назрівання певного розчарування серед прихильників Віктора Ющенка наслідками революції, на яку покладалися більші надії, ніж отримано.
Колишньої влади, яка почала оговтуватися після поразки на виборах і, назвавши себе новою опозицією, стала гуртуватися та пресингувати Ющенка по всьому фронту, підловлюючи його на найменших промахах, в розрахунок не беремо. На те вона і є опозицією, щоб влада не дрімала. Навіть несамовитий пар-лемент про нібито політичні переслідування, знятий у Верховній Раді з приводу взяття під варту голову Донецької обласної ради Бориса Колесникова, як підозрюваного у кримінальному злочині, для багатьох цілком зрозумілий. Є давня істина: хочеш дізнатися про причину того чи того дійства, знайди відповідь на запитання, кому це вигідно. У випадку з істерикою щодо затримання Колесникова, можна перефразувати цю істину таким робом: хочеш дізнатися, чим насправді ця істерія викликана, знайди відповідь, хто цього боїться. Адже не важко здогадатися, що суть не стільки в самому Колесникові, скільки в тому, хто буде наступним, якщо потягнути за цю ниточку. Тим більше, що міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, виступаючи перед депутатами, чітко сказав: Колесников підозрюється в суто кримінальному злочині, йому інкримінується здирництво, і до відповідальності будуть притягнуті й інші досить відомі люди, пов’язані з цими злочинами, які, безумовно, зацікавлять депутатів ще більше..
То ж бо істеричний галас про політичні переслідування мають цілком конкретну основу. У країні виконується передвиборна обіцянка Ющенка, що бандити будуть сидіти по тюрмах. Як стає відомо з преси, у багатьох колишніх владців, та й у нинішніх депутатів, рильце в пушку. Тому нічого не лишається, як компрометувати нову владу з прицілом на реванш на наступних парламентських виборах та водночас рятувати самих себе. Ці дії нової опозиції не тільки не можуть зашкодити авторитетові президента, а навпаки, його зміцнюють. Тенденцію зниження довіри в українського загалу до нової влади слід шукати перш за все серед своїх. Із цього середовища виходять численні, дрібні на перший погляд, промахи, які, нагромаджуючись, можуть з часом набрати неґативної критичної маси.
Що ж це за промахи? Тут варто назвати цілком конкретні факти як з галузі внутрішньої, так і зовнішньої політики.
Найперший факт – кадрова, з дозволу сказати, чехарда. Не завжди на відповідальні пости у виконавчій владі призначаються відповідальні і чесні люди. Бо при призначенні керуються не професійними, не державними, не національними критеріями, а корпоративними, квотними, власними або й взагалі невідь-якими інтересами найближчого оточення президента. Тому до керівництва районами, а то й областями приходять навіть ті, хто під час президентських перегонів підтримував провладного кандидата. Звідси – численні протести-пікети проти новопризначень під помаранчево-революційними прапорами. Саме під тиском низів змушені були подати у відставку перший заступник глави Секретаріату президента Кремінь та голова Хмельницької області Олуйко, які посиділи у нових кріслах, як кажуть у народі, без року тиждень. На цьому ж ґрунті відбуваються тертя в Харківській, Полтавській, Запорізькій, Сумській областях. А як розуміти призначення заступником голови Донецької облдержадміністрації Юрія Хиврича, що посідав цю ж посаду в той час, коли Донецьку ОДА очолював Віктор Янукович?
Другий факт. Згідно з українським законодавством депутати Верховної Ради не можуть водночас обіймати пости у виконавчій владі – треба обирати одне з двох. Минуло кілька місяців, але ще близько 30 новопризначених високопосадовців не склали своїх депутатських повноважень. Постає цілком природне запитання: чому нова влада з перших кроків порушує закони? І це – на очах і президента, і всього народу. І це – незважаючи на шалену критику з боку опозиції. Питається: чи додає таке становище авторитету новій владі? чи не кидає тінь і на президента?
Третій факт. Під час президентських перегонів і сам опозиційний кандидат, і його прихильники критикували тодішній режим за його непрозорість, закритість від народу, за видання президентських указів під грифами “Не для друку”, “Опублікуванню не підлягає”. Прийшовши до влади, переможці, на жаль, використовують ті ж методи, які ще недавно піддавали жорсткій критиці. Тепер уже закриті укази підписуються ім’ям Ющенка, а не Кучми. Таких указів нинішні критики нараховують уже понад 30. Використання грифу “Опублікуванню не підлягає” є порушенням статті 34 Конституції України. Обмеження доступу до інформації може допускатися, згідно з законом, тільки “в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.
Про що всі ці укази, ніхто не знає. Але про один з них стало відомо (див. сайт http://jn.com.ua/events/rabinovich_902.html). Навіщо, питається, засекречувати нагородження лідера Всеукраїнського Єврейського конгресу й Об’єднаної Єврейської общини України Рабиновича орденом “За заслуги”? Хіба відкритість у цьому загрожує національній безпеці, навіть незважаючи на одіозність постаті нагородженого, якому ще за часів Кучми Служба безпеки робила спробу заборонити в’їзд в Україну?
Четвертий факт. Минулого тижня спікер парламенту Володимир Литвин, не приховуючи роздратування, заявив, що в нього є докази стеження за ним та прослуховування його телефонів. Цього ж дня на сесії була озвучена інформація про обшук у кабінеті одного з депутатів без його присутності. І це – за нової влади! Хто ж і навіщо це робить? Та хоча б хто це був, хоча б які були причини цього ганебного факту, все це рикошетом б’є по президентові.
П’ятий факт. Попри тріумфальну поїздку нашого президента до США, попри дружню риторику Буша, попри овації і вставання під час виступу Ющенка на спільному засіданні конґресу й сенату США, на жаль до конкретних рішень і угод справа не дійшла. Уважні спостерігачі всю американську бутафорію пояснюють тим, що український президент говорив те, що хотіли почути від нього американські президент, сенатори та конґресмени. Президент же України виступив у ролі прохача: скасуйте поправку Джексона-Веніка стосовно України, надайте українській економіці ринкового статусу до осені 2005 року, підтримайте Україну при вступі до Світової організації торгівлі і таке інше. Все правильно, але чому не на рівних пропонувати це ж саме, а брати на себе роль бідного родича? Що ж дивуватися, що у відповідь – оплески, а не конкретика. Прагматичні США зволікатимуть вирішення цих питань доти, доки треба буде утримувати Україну в прямій залежності.
Щодо бідного родича, то тут продемонстровано щедру широту української натури: нужденна Україна вирішила надати американцям безвізовий режим, себто без оплати віз, а багаті США навзаєм не відмовились від стягнення плати за свої візи для українців – чи не парадокс? Як у тій казці: битий небитого везе, себто, бідний багатого субсидує. Та й нічого дивуватися, що українська делегація мовчки проковтнула приниження з боку Буша, який прирівняв Україну у плані демократичних перетворень до Іраку та Афганістану?
Однак мова зараз не про це, а про міжнародний скандал внаслідок підписання Ющенком разом з Бушем спільної заяви, в якій вони домовилися зміцнювати демократію в Україні та підтримувати просування свободи в Ірак, Білорусь і на Кубу. Невже радники-дорадники нашого президента не помітили прихованої міни в цій заяві – втручання у внутрішні справи інших держав. До того ж Білорусь – наша сусідка, а Куба традиційно дружна з Україною, приймає і лікує наших дітей. Як наслідок – різкі заяви Білорусі і Куби, до того ж офіційна делегація Куби, яка в цей час перебувала в Україні, перервала свій візит. Невже не можна було вилучити цю фразу на етапі узгодження заяви? Ще цього скандалу бракувало новообраному українському президентові!
Факт шостий. У пресі з’явилося повідомлення, що в надрах Секретаріату президента народився проект указу “Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України”. Він надісланий Кабінетові міністрів, а звідти низці міністерств на узгодження. Перед цим секретар Ради Національної безпеки і оборони України Петро Порошенко пообіцяв “зупинити процес закриття російських шкіл в Україні”(!?), відновити у вузах групи з російською мовою навчання, а також створити телевізійний канал і радіостанції для російськомовного населення України. Судячи з того, що Віктор Ющенко нічого переконливого з цього приводу не зміг сказати журналістам на прес-конференції, можна зробити висновок, що в новій владі помітні сильні українофобські тенденції.
Годі й говорити, що планований крок надзвичайно схвилював українців – представників титульної нації, яка буде зведена до рангу нацменшини. Це не тільки порушення Конституції, моралі та здорового глузду, а й велика загроза існуванню української мови і, отже, існуванню самої української нації. Якщо Ющенка умовлять підписати цей указ як крок до зняття мовних колізій між східно-південними та центрально-західними реґіонами, то в результаті отримаємо зовсім протилежне: ще більший розкол і здиблення всієї країни. Це питання національної безпеки та української перспективи. Підписавши такий указ, Ющенко підпише собі власну ганьбу на все життя в очах українського народу, який і обрав його президентом всієї України.
При бажанні можна продовжувати перелік подібних фактів. Разом – це дуже серйозно для авторитету і рейтингу нової влади загалом і президента зокрема. Пояснити ці серйозні проколи тільки дитячою хворобою молодої влади чи браком досвіду державного управління неможливо. Справа глибша: це брак державницького світогляду, нерозуміння й нехтування національних інтересів, неповага до корінної нації. Я не називаю прізвищ, президентові легше визначитися, хто його підставляє, якщо він прислухається до висловлених резонів. Але що такі промахи і проколи в роботі не на користь Україні, українській справі, українському народові та й українському президентові, не виникає жодного сумніву.
Словом є над чим замислитися. І не тільки замислитися...

09.04.2005

КУРС ДОЛАРА ВПАВ, ПОСІЯВШИ СУМ’ЯТТЯ

Минулого тижня в Україні вкрай зіпсувалася погода – у прямому і в переносному сенсі.
У прямому – природа підсунула похолодання: посеред весни раптом випав сніг на голову.
У переносному – несподіванку підсунув Національний банк: як сніг на голову, нагрянула різка ревальвація гривні. У четвер, 21 квітня, Нацбанк підняв курс гривні щодо долара на 6%: якщо до цього 1 долар прирівнювався до 5,3 грн., то після ревальвації – уже до 5,0 грн. Такий крок для багатьох виявився несподіваним. Хоча як улітку за паркістю атмосфери відчувається наближення грози, так у суспільному житті за станом споживчого ринку, де ціни вперто повзли в гору, а курс гривні штучно утримувався стабільно, вловлювалася неблагополучність, яка обов’язково скоро чи пізно мала прорвати. Як бачимо, це трапилося не пізно, а скоро. Настільки скоро, що навіть міністр економіки Терьохін не міг приховати розгубленості перед телекамерою. А депутати наполягли вже другодні, у терміновому порядку, як кажуть, по гарячих слідах, заслухати пояснення голови Нацбанку Стельмаха та міністра фінансів Пинзеника.
Обидва доводили – і досить переконливо, – що такий крок не чиясь забаганка, а об’єктивна вимога економічних законів. Арґументи: у затвердженому Верховною Радою бюджетному законі всі розрахунки робилися, саме виходячи з курсу 5,1 грн. за 1 долар; зміцнення національної грошової одиниці допоможе знизити ціни на споживчі товари і таким чином подолати інфляцію; зрештою, Нацбанк не може постійно викуповувати надлишок доларової маси, щоб не дестабілізувати ситуацію, і цим зміцнювати валюту іншої держави і підривати свою власну.
В усьому цьому є своя логіка, однак те, що і голова банку, і міністр на сесії, а Юлія Тимошенко по телебаченню в унісон запевняли, яке це велике благо – зміцнення гривні, викликало припущення, що акція була або проведена Нацбанком спільно з кількома утаємниченими урядовцями, або Нацбанком під тиском урядовців. Причому – поспіхом: навіть Рада Нацбанку цього питання не обговорювала. А на сесії депутати відкрито закинули Пинзенику, що то – його ініціатива.
Однак суть не стільки в тому, чия це була ідея, скільки в тому, які причини її викликали до життя та хто від цього виграв.
До самої ідеї зміцнення національної валюти претензій бути не може – це в інтересах України та українського народу. Але при цьому важливі три моменти:
1)досягати мети слід, керуючись економічними законами, а не сьогочасною доцільністю;
2)робити це треба, поступово, оскільки різкі стрибки валютних курсів у будь-який бік, як правило, спричиняють неґативні результати;
3)тільки прозорість у такій важливій справі зробить її зрозумілою, а зміни прогнозованими, що допоможе уникнути можливої паніки.
На жаль усі ці три фактори більшою чи меншою мірою були порушені. Зміна курсової політики відбулася без належного врахування закономірностей ринкової економіки, несподівано і не прозоро. Перші наслідки – сум’яття у суспільстві, а віддалені можуть обернутися зовсім протилежним тому, чого передбачалося досягти.
Внутрішнє зміцнення гривні, якщо не брати до уваги купки мільйонерів-нуворишів, ударило насамперед по експортерам продукції (а це переважно галузі важкої та металургійної промисловості), оскільки ця продукція стане дорожчою і менш конкурентноздатною на зовнішньому ринку. В результаті матимемо втрати доходів у виробників та зменшення надходжень до бюджету.
Другим, хто зазнає збитків, буде середній клас, який тільки-но почав формуватися. Це здебільшого представники малого й середнього бізнесу і ті громадяни, які завдяки жорсткій економії, зуміли заощадити якусь дещицю і для надійності конвертували її у “зелені”, на які зорієнтована і наша економіка, і вироблена за часи незалежності загальна звичка людей. Чи то на депозитних рахунках, хто повірив у надійність вітчизняної банкової системи, чи то у скляних банках, хто є Хомами невіруючими – всіх одним розчерком пера уже на сьогодні зробили на 6 відсотків біднішими.
Третя група потерпілих – ті українці, які поневіряються по закордонних заробітках і политу потом валюту переправляють на батьківщину, щоб утримувати свої родини (за деякими підрахунками це становить 10% від валового внутрішнього продукту країни), а також ті громадяни, які мають доларові зарплати на терені України. Можна тільки уявити, якою буде загальна втрачена ними сума!
Не викликає сумніву, що в ревальвації зацікавлена передусім нова влада в особі уряду, яка прагне якомога швидше з огляду на наступні парламентські вибори відчутно поліпшити, як і було обіцяно, доброжиток людей. Для цього й використана ревальвація гривні як реальний і цілком досяжний засіб для поповнення бюджету та зупинення інфляції. Розрахунок простий – мати значний виграш на імпорті, який буде відчутно здешевлений. Отже, за ідеєю, у виграші повинне бути найбідніше населення – переважно пенсіонери та малозабезпечені. Але в реальності здешевлення імпорту в першу чергу вдарить по українському виробнику, якому важко буде конкурувати з дешевшою імпортною продукцією. Водночас сумнівно, що перекупники, по-перше, захочуть знизити роздрібні ціни, до яких, власне, вже звик загал як до прикрої необхідності; по-друге, навряд чи пенсіонери і малоімущі притьмом побіжать купувати імпортні промислові товари, коли щоденною їх турботою і головним болем є проблема прогодування та сплата комунально-транспортних послуг.
Кредит довіри населення до нової влади нині досить високий. Уряд зацікавлений якщо не збільшити його, то хоча б утримати нинішній рівень. На жаль, це не так просто через лиху спадщину, яка дісталась від попереднього режиму. І хоч зроблено багато – підвищено мінімальну платню, мінімальну пенсію, інші соціальні виплати, призупинено корупційні процеси, – та привести до норми розбалансовану економіку не так просто. Доводиться приймати такі непопулярні рішення, як, наприклад, подорожчання залізничних перевезень, що в свою чергу підвищує собівартість продукції. Доводиться також долати саботаж на місцях та боротися зі зростанням цін на продукти харчування, зокрема м’яса, за допомогою його інтервенції з державних ресурсів.
А тут ще боляче вдарило значне зростання ціни на нафтопродукти якраз на порозі масових польових робіт в аграрному секторі, що могло поставити галузь у надзвичайно скрутне становище. Прем’єр-міністр побачила причину в монополізмі нафтопереробників та змові нафтотрейдерів, де провідну роль відіграє російський капітал, і пообіцяла вжити до них рішучих заходів, якщо роздрібні ціни на пальне не будуть знижені. Та нафтомагнатів залякати непросто: вони арґументували підвищення цін загальним станом на світовому ринку та збільшенням податкових зборів Росією. Нарешті після особистих перемовин Юлії Тимошенко з нафтовими магнатами, вдалося повернути ціни майже на попередній рівень, щоправда, тимчасово, тільки до червня. Це сталося майже водночас з ревальвацією гривні, що дало підстави опозиції висловити припущення, що нібито відбувся торг: нафтовики знижують ціни на пальне, навзамін уряд компенсує їхні втрати за рахунок ревальвації гривні.
На жаль, такі припущення небезпідставні. В одному з інтерв’ю по телебаченню керівник Тюменської нафтової компанії (ТНК) визнав, що ціни на нафтопродукти очолюваної ним структури зорієнтовані на долар. До ревальвації гривні при її курсі 5,30 за 1 дол. ціна 1 літра бензину АИ-95 зросла до 3,20 грн., а після неї при курсі 5,0 грн. за 1 дол. зменшилась до 2,99. Неважко підрахувати, що до ревальвації літр бензину в доларовому еквіваленті коштував 60 центів, а після неї – 59,8 цента. От який парадокс: виходить, що при здешевленні бензину у гривнях нафтовики нічого не втратили, їм фактично повністю компенсовані уявні втрати. Отже, переможні реляції про приборкання нафтокомпаній принаймні недоречні.
Тому, попри титанічні зусилля уряду, успішно і швидко розв’язати нинішні непрості економічні та соціальні проблеми не вдається. Поки що, на жаль, частіше бачимо ефектні заяви у верхах та малоефективні наслідки у низах. Економіка наче та знаменита Охрімова свита – хоч скільки обрізуй її з одного кінця та доточуй з другого, добротної вдяганки не матимеш. Так і у випадку зі зміцненням гривні: хотіли, як краще, а вийшло, як завше.
Парламентські слухання, як це часто буває, також не дали нічого, крім випускання пари: зібралися, поговорили, покритикували, почубились та й розійшлися. Курс гривні до долара назад не повернути. Визнати поспішність і різкість проведеної акції ні Національний банк, ні уряд не поспішають. Навпаки, переконані у своїй правоті та обіцяють подальше зміцнення гривні. Конкретні здобутки чи втрати від цього сьогодні важко передбачити. А от неспокій і тривога в країні у зв’язку з цим зберігаються.
У дні, коли проверталася валютно-курсова справа, президент перебував у закордонних поїздках. Однак малоймовірно, щоб на це не було його згоди, як “хресного батька” національної грошової одиниці. На час, коли пишуться ці рядки, він ще ніяк публічно не відреагував на останні події у фінансовому господарстві країни. А вагоме слово і чітке роз’яснення висококласного фахівця банкової справи та визнаного національного провідника могли б не тільки внести ясність та заспокоїти загал, а й вселити людям віру в майбутнє.

23.04.2005

100 ДНІВ: ДОСЯГНЕННЯ І ПРОБЛЕМИ

Успіхи президента Ющенка у зовнішньополітичній діяльності поза сумнівом. Їх визнав публічно навіть штатний оракул соціал-демократів (о) Леонід Кравчук, який не проминає слушної нагоди, щоб хитромудро запустити критичні стріли на адресу нової влади. Закордонні поїздки глави держави обійшлися в 5 млн. доларів із 7, передбачених для цих цілей держбюджетом на весь 2005 рік. Платників податків заспокоюють тим, що кожен витрачений на плідні контакти із зарубіжжям долар дає Україні 100 доларів зиску. Якби навіть було не так, то тільки нинішній авторитет України на міжнародній арені після років іґнорування, її успіхи на шляху до демократичної Європи варті і тих коштів, і тих зусиль, що їх докладає президент та його соратники.
Однак тривала відсутність Віктора Ющенка на терені материзни все-таки давалася взнаки: було відчуття непевності, яке завжди буває, коли відсутній господар, було падіння долара, що вдарило по гаманцях населення, тривав обмін дошкульностями між окремими членами уряду. Вочевидь, це не залишилося непоміченим для президента, тому він без перепочинку приступив до внутрішніх проблем українського суспільства. Зокрема, взяв участь у Всеукраїнських зборах представників місцевого самоврядування 26 квітня та у розширеному засіданні Кабміну 27-го. Власне, обидві події пройшли під знаком 100 днів нової влади, які минають на початку травня. Традиційно через 100 днів підбиваються перші підсумки роботи.
президент Ющенко не міг не скористатися нагодою, щоб зробити перші узагальнення зусиль влади та внести певні корективи з прицілом на майбутнє. На зборах, які розглядали проблему місцевого самоврядування, Віктор Андрійович відзначив чотири принципові досягнення нової влади. Це:
1). Позитивні зрушення в соціальній сфері. Всі обіцянки соціальних виплат, які давалися перед виборами, все, що було сказано на Майдані про соціальну політику, – все виконується. За даними Кабінету міністрів протягом першого кварталу доходи населення зросли на 25,1%.
2). Свобода слова й незалежність ЗМІ, – підкреслив президент, – стають в Україні реальністю. Залишається завдання – закріпити високі стандарти журналістики й демонополізувати ЗМІ.
3). У країні утверджується правосуддя. Перед законом постануть усі, хто був причетний до вбивств журналістів, до інших правопорушень. І це бачимо навіч по численних кримінальних справах, порушених останнім часом проти колишніх чиновників, що й спричинило істеричний галас представників старої влади, а нині нової опозиції, про нібито політичні репресії.
4). Помітно збільшився приплив інвестицій в нашу економіку. Тільки за три місяці Україна за інвестиційними контрактами і відкритими кредитними лініями одержала понад 2 млрд. євро – більше, ніж за попередні п’ять років разом узятих. Це добра перспектива для економічного розвитку, це приємна ознака зрослої зацікавленості і кращого ставлення світу до нашої держави.
Другодні на розширеному засіданні уряду досягнуті успіхи конкретизувались у цифрах і фактах. За твердженням Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, вдалося приборкати інфляцію, викликану популізмом старої влади, яка задля шкурних інтересів проводила необґрунтовану емісію грошей. Якщо за режиму Кучми-Януковича в четвертому кварталі минулого року інфляція була 6,3%, то в першому нинішнього – 4,4%, а на квітень за прогнозом цей показник становитиме 0,8%. Знижено ціни на пальне, вжито заходів щодо здешевлення продуктів харчування, зокрема, м’ясних. Збільшено розмір мінімальної платні та пенсійні виплати. Завдяки успішному виконанню програми “Контрабанда – стоп!” у березні від митниці отримано доходів на 85% більше, ніж планувалося. А за квартал ця програма дала до бюджету 1,3 млрд. додаткових надходжень.
Президент діяльністю уряду загалом задоволений. На прес-конференції він сказав, що поставив би Кабмінові найвищу оцінку. Але на самому засіданні уряду він був вимогливим і досить критичним. Зокрема, неґативна оцінка дана словесній перепалці між окремими урядовцями. Ющенко слушно наголосив, що не слід з’ясовувати конфліктні стосунки, які завжди бувають у роботі, на людях, а емоційні сплески слід гасити “в закритому режимі”. На думку президента, кожне міністерство повинне визначити для себе кілька конкретних завдань, про виконання яких треба буде відзвітувати перед Майданом. Віктор Андрійович у репліці визнав, що різкі коливання курсу гривні до долара є небажаними: курс має бути стабільним, і не треба запускати руку до чийогось гаманця через галузеві та інші інтереси.
Президент підкреслив: “Лейтмотивом 2005 року має бути боротьба з бідністю. Ми маємо довести, що за один рік нову соціальну політику відчує кожен громадянин України, чи це дитинка, якій один день, чи пенсіонер”. Зрозуміло, що це непросте завдання: адже нова влада отримала у спадщину від влади попередньої 32 мільярди прихованого і публічного дефіциту бюджету – це серйозна загроза національній економіці.
Ющенко закликав уряд звернути особливу увагу на село, “бо це колиска української нації”. А також – підтримати малий і середній бізнес, оскільки “це – особливий партнер нової влади.” Настав час реформувати систему управління, щоб наблизити владу до народу, а народ до влади. Важливо закінчити дооцінку об’єктів, приватизованих з порушеннями законодавства, і вивести з лексикону слово “реприватизація” – ніякої реприватизації не буде, бо “жодної копійки на викуп майна не передбачено в бюджеті”. На те, щоб виконати цю вказівку, Кабміну дано 10 днів.
Урядові доручено також у тримісячний термін завершити розгляд конфліктів, які виникли з іноземними інвесторами. За словами президента, “Держдепартамент США кладе на стіл 11 проектів, де просить українську владу відреагувати на ті безчинства, які є”. Ющенко висловився за захист іноземних інвесторів: “Ми звертаємося до інвесторів: ідіть в Україну, вона ж вас чекає”.
Президент поставив персональні завдання перед міністрами. Так, за ситуацію з проектом “Укриття” на Чорнобильській АЕС особисто відповідатиме міністр надзвичайних ситуацій Давид Жванія – протягом 30 днів йому доручено вивчити альтернативні пропозиції щодо цього об’єкту і обрати найдоцільніший. Міністр транспорту і зв'язку Євген Червоненко зобов’язаний запропонувати національний проект “Дороги України” на п’ятиріччя. Так само на п’ять років мають спланувати свою роботу міністерства екології та освіти і науки (міністри пп. Ігнатенко та Ніколаєнко).Керівника митниці п. Скомаровського попереджено про відставку у разі, якщо до 1 липня не буде на всіх митницях наведено порядок та запроваджено систему “одного вікна”.
Жорстка і вимоглива позиція президента показала, що в країні є господар. Вона була з розумінням сприйнята урядом. Як заявила у своєму виступі Юлія Тимошенко, Кабінет міністрів бере до виконання 17 першочергових прогарам, запропонованих главою держави. Зокрема, йдеться про програми “Соціальний прогрес”, “Власність народу”, “Територія якісного життя”, захисту дитини, детінізації економіки, реформування агропромислового комплексу. Будуть також розроблені окремі програми щодо екології, літакобудування, відродження духовності і культури, інвестиційного забезпечення економічних процесів, наближення до Європейської спільноти. Окремо визначаються, як першочергові, програми “Ліки України”, “Нова якість освіти та науки”, “Розвиток малого та середнього бізнесу”, а також “Магістралі України” та “Енергетична незалежність”. І звичайно ж, до першочергового виконання береться програма розвитку місцевого самоврядування, про що йшлося на недавніх Всеукраїнських зборах з цього питання.
По-різному можна (та й будуть) оцінювати роботу уряду у перші місяці його діяльності. Одні підтримуватимуть зусилля нової влади на виправлення ситуації в країні, зміцнення економіки, покращення доброжитку людей і намагатимуться підставити і своє плече. Інші впритул не бачитимуть позитиву і не проминатимуть жодного промаху та жодної помилки, які неминучі при таких величезних завданнях та напруженій праці, дорікаючи на кожному кроці, та, як кажуть у народі, чіпляючи всіх собак на шию нової влади. Однак перших набагато більше. Та й помилок не припускається той, хто нічого не робить. Власне, президент Віктор Ющенко якраз і закликав міністрів боятися не помилок, а впертості, при якій ці помилки не виправляються.
Залишається тільки приєднатися до цих побажань.
.
28.04.2005

ПЕРШИМ РУКУ ПОДАСТЬ РОЗУМНІШИЙ...

Минулого четверга, 12 травня 2005 року, сталася подія, яка без перебільшення сколихнула всю Україну: президент Ющенко говорив з усім народом. Випадок безпрецедентний, по-своєму знаковий: не тільки за 14 років Незалежності, а й за всю історію такого не було – у прямому ефірі по трьох загальнонаціональних телеканалах тривало це двогодинне, далеко не просте спілкування. Тисячі і тисячі людей різної політичної орієнтації, – як прихильників, так і опонентів, – взяли в ньому участь. Запитання надходили на телефонні номери та через інтернет-мережу. На кожне відводилося по 20 секунд, кожні 5 секунд надходило по 10 дзвінків. Тільки студія телеканалу СТБ, наприклад, закінчуючи приймати дзвінки, повідомила: за дві години ефіру зателефонувало 26 тисяч глядачів, а Новий канал зафіксував, що надійшло більше 4 тисяч запитань через мережу Інтернету.
Однак унікальність цієї акції полягає не тільки в масовому охопленні населення – для порівняння: передвиборні теледебати викликали не менш масовий інтерес, – а й у кількох яскраво виражених особливостях. Вони полягають у наступному:
По-перше, це було справді двостороннє спілкування, своєрідне колективне інтерв’ю на вільну тему, де кожен громадянин міг поставити – і ставив – будь-яке запитання президентові країни.
По-друге, це був захід, який продемонстрував демократизм, відкритість і доступність нової влади, її конкретні кроки наближення до народу.
По-третє, це був абсолютно новий стиль спілкування лідера нації з масами, започаткований революційним Майданом: навіть соловей-Кравчук, не кажучи вже про недорікуватого Кучму, не рішався постати перед такою масою народу сам на сам і вести мову експромтом.
По-четверте, цей багатоканальний прямий ефір продемонстрував високі моральні якості, знання справи, ерудицію, зрештою, звичайну мужність Віктора Ющенка, який вийшов на люди і з усією відвертістю, не ховаючись за хитромудрі фрази, відповідав на найгостріші запитання.
А вони, запитання, були не завжди приємними, скорше гострими і проблемними, давно наболілими, а то й відверто ворожими. Людей цікавило буквально все: соціальна політика, кадрові промахи, зростання цін, недавнє святкування 60-річчя перемоги у Другій світовій війні, яка ще й досі для багатьох за компартійно-радянськими ідеологічними стереотипами є Вітчизняною, економіка і податки, розбазарювання землі і вступ до НАТО, орієнтація на Росію чи на Європу і багато-багато іншого.
Однак виділимо три найважливіші, загальнонаціонального значення, проблеми, які нині є найболючішими точками суспільного організму:
1)мовна політика та спроби певних політичних сил надати статус офіційної (читай – державної) російській мові;
2)галас «нової опозиції» про нібито політичні репресії, розв’язані владою в країні;
3) примирення ветеранів минулої війни, які воювали в лавах Радянської армії, та вояків ОУН-УПА.
На ці надзвичайно дразливі нині теми сипалися найколючіші, найрадикальніші та найворожіші запитання, лунали з майданів та вулиць вигуки „Ющенка геть!” та „Ющенко так!”. І це – Україна.
Хай вибачить читач, що на перше місце поставлено мовне питання. Це зовсім не означає недооцінку економічної, соціальної чи зовнішньополітичної проблематики. Це означає тільки те, що проблема української мови впродовж усіх 14 років Незалежності відсувалася на задній план: мовляв, головними є соціально-економічні питання, а мовні – то другорядне. Більше того, кожних президентських чи парламентських виборів розігрувалася мовна карта, велося спекулятивне загравання з так званим російськомовним населенням. Згадаймо: ще за першої каденції Кучма обіцяв надати російській статус другої державної, а претендент-суперник Ющенка запустив цю спекулятивну ідею минулих перегонів. Та й нині у Верховній Раді напередодні парламентських виборів-2006 знову витягується ця засмальцьована карта у вигляді доброго десятка різних «мовних» законопроектів.
Така недолуга і ворожа для титульної нації політика, на жаль, призвела до неґативних наслідків: зросійщення населення набрало тотальних масштабів.
Чому питання національної мови в національній державі є наріжним? Бо мова – основна ознака нації. Вона не тільки засіб спілкування, вона – генетичний код розвитку спільноти, психології нації, її науки й культури, у ній спресований історичний досвід багатьох поколінь. Є мова – є нація, немає мови – немає нації.
Ось чому будь-який завойовник намагався нищити мову підкореного народу – адже саме мова є консолідуючим чинником при організації опору. Саме тут криються корені полонізації, романізації, змадьярщення, а найбільше – зросійщення, які наш народ переживав на різних етапах своєї історії. Ось чому такі держави, як Франція, Польща та інші, мовам яких ніщо і ніхто безпосередньо не загрожує, подбали про законодавчий захист національних мов. Росія ж розробила концепцію зміцнення й утвердження російської мови не тільки на терені Федерації, а й у країнах СНД загалом.
У нас же знаходяться мудрагелі, які безсоромно висувають безглузду і надуману проблему – надання російській мові статусу державної. Практично це означає за упокій для мови титульної нації. Галас про якісь нібито мовні утиски ”рускоязичного насєлєнія” не витримує жодної критики: ніяких утисків в природі не існує. Навпаки виникла реальна загроза мові корінного населення, титульної нації через агресивне зросійщення.
Мовні запитання для Ющенка досить складні: українці справедливо вимагають захисту національної мови, „рускоязичниє”, яких, на жаль, немало, неправедно хочуть для російської статусу другої державної мови. І це – Україна. президент правильно наголосив, ми живемо в українській державі, де державною мовою за Конституцією є українська. Але тут же зробив реверанс у бік російськомовних: мовляв, обидві сторони мають витримувати толерантність і взаємне розуміння, „не треба взаємно виключати вимоги”. А чому, власне? Чому титульна нація має миритися з упослідженням своєї рідної мови і не виключати неправомірні вимоги однієї, хоч і найчисленнішої, але меншини? Українців у Росії – також мільйони, але як поставилися б росіяни, якби ті почали вимагати державного статусу для своєї мови? Або якби хоча б один думець заговорив у російському парламенті українською?
На жаль, наш президент усупереч своїй українській душі, в чому сумнівів не виникає, потрапив під уплив свого оточення і готовий іти на компроміс в принциповому національному питанні, де не може бути місця компромісам. Інакше, чим пояснити, що саме з надр президентського оточення виплив проект указу про обов’язковість для чиновників знати російську мову? Та вони й так її знають, на відміну від української, якою навіть окремі міністри (нового уряду!) не володіють. Інакше, чим пояснити, що коментуючи мовну проблему у прямому ефірі, президент знову поступається „рускоязичію” за рахунок національного, наголошуючи, що „ми будемо проти запровадження будь-яких пільг до україномовних видавництв. Ми виходимо з того, що фіскальна політика, податки для всіх рівні, а державна підтримка має бути чітко задекларована в бюджеті”?. Суперечність тут очевидна: чітко – проти пільг україномовній літературі і розпливчато загально – про її бюджетну підтримку. Підтримка – не подачка, а створення пріоритетних умов для розвитку національної мови в національній державі, в тому числі і податкових послаблень. Як у Франції, Польщі, у тій же Росії... Це давно пора збагнути нашим владоможцям.
У питаннях щодо галасу «нової опозиції» про репресії Ющенко набагато чіткіший, твердіший і послідовніший: «Я думаю, що жулікам і бандитам у політиці нема чого робити. Не побудуєш свою політику на брехні, на грабунках, на мільярдах втрачених коштів; для мене, повірте, це не опозиція». І наводить просто таки убивчі факти: торік украдено з бюджету 4 мільярди грн. по відшкодуванню податку на додану вартість; 2 мільярди грн. украдено на залізниці – по телефонній команді їх переказано на виборчу кампанію провладного кандидата; 1 мільярд поцуплено через ДУСю (Державне управління справами); півтора мільйона торік пішло тільки на букети, які дарував президент України; 100 мільйонів вкрадено під маркою заохочення олімпійців; 300 тисяч сухих пайків забрано з військових складів для харчування прихильників Януковича...
Факти вражаючі: про які репресії можна говорити? Говорити можна і треба про невідворотність покарання за вчинені злочини. Якщо ми хочемо будувати правову державу. Тому з розумінням сприймаються цифри: за 1,5 місяці викрито 19 262 злочинів, кожний 3-ій злочин – це або хабар, або зловживання владою; серед злочинців, на жаль, керівники обл- і райдержадміністрацій, управлінь та відділів держструктур та інші.
У питаннях примирення ветеранів Віктор Ющенко був на висоті. Він першим з провідників нації публічно висунув це животрепетне питання. І воїни Радянської армії, і вояки Української Повстанської, хоч і билися в різних загонах, воювали за волю єдиного українського народу. „Легендарному поколінню, яке пройшло війну і володіє мудрістю слід подати руку один одному” – закликає Віктор Ющенко. Ми єдина нація, єдиний народ – у цьому суть і цим треба дорожити. На в’їдливе запитання зі Львова: „Хто перший має примирятися – той, хто розорив мене, мою Галичину і вигнав мене в Сибір, чи я?” Віктор Ющенко відповів коротко і мудро: „Першим руку подає розумніший”.
До цього нічого додати...
.
14.05.05

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА