Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

6. КРІЗЬ ТИСК І ЦЕНЗУРУ…

ОДКРОВЕННЯ ВІД ЛЕОНІДА КУЧМИ

Президент України Леонід Кучма, виступаючи 23 листопада (2001 р.) на зустрічі з викладачами і студентами Національного університету "Острозька академія", зробив низку цікавих визнань щодо інформаційної політики в державі та свободи преси. Зокрема, він назвав "питанням питань" свободу ЗМІ в Україні. Він уточнив, що "у нас є свобода слова, але немає свободи засобів масової інформації, тому що всі вони відображають чиїсь інтереси". На його думку, "і главі держави, і уряду, і Верховній Раді необхідно серйозно задуматися над цим питанням".
Дуже слушне визнання, щоправда, запізніле – адже свобода засобів масової інформації була «питанням питань» з першого року незалежності, та особливо вона загострилась за час президентства Леоніда Даниловича. Пригадаймо бодай закриття опозиційних ґазет «Опозиція», «Політика», «Правда України», переслідування за допомогою податківців та інших контролюючих органів «Сільських вістей», «Фінансової України», «Свободи», кременчуцького «Інформбюлетеня», черкаської «Антени» та багатьох інших. А ще – резонансні убивства редактора одеської вечірньої ґазети Бориса Дерев’янка, журналіста Ґеорґія Ґонґадзе, телередактора Ігоря Александрова... І повна безпорадність (чи небажання) правоохоронних органів розкрити ці злочини. Так що, має рацію Леонід Данилович, що над усім цим пора серйозно задуматися, і передусім – главі держави.
Принагідно слід зазначити, що владі через підконтрольні їй засоби масової інформації вдалося пригасити касетний скандал і притлумити увагу громадськості до вбивства Ґонґадзе. Навіть деякі зарубіжні журналісти стали підспівувати версії українського офіціозу щодо цього. Наприклад, редактор шановного журналу «Патріярхат», що видається у США, написав у своїй статті до 10-річчя Незалежності України: «До дуже болючих епізодів слід зарахувати касетну аферу, для якої спритно використано справу зникнення Ґонґадзе. До речі, він був мало відомою особою, забили важливі¬ших, Щербаня, Гетьмана, тоді мовчали і не було заворушень. Припустимо, що Ґонґадзе критику¬вав президента, але ми цього не бачили, але ось Віталій Карпенко, бувший редактор "Вечірнього Києва", нищівно критикував Кучму, статті якого залюбки друкувала тодішня ред. "Свободи" Раїса Галешко, які не подобались читачам. Нічого йому не сталося».
Коментувати, не буду, скажу тільки, що ці слова мені особисто нагадують доноси 30-х років у пресі, які залюбки використували енкаведисти.
Далі Леонід Кучма у своєму виступі висловив побажання, щоб в Україні "були українські засоби масової інформації, які б відстоювали українські національні інтереси, а не інтереси господарів, що їх утримують". Правильні слова, хто з ними не погодиться? Як і з твердженням президента про те, що зараз в Україні відсутнє "поняття інформаційна політика", а вона має бути справді державною, яка б захищала "власне – від неукраїнського".
Але чому ж так сталося, що українські засоби масової інформації потрапили в неукраїнські руки? Чому президент аж тепер констатує цей факт, і як ґарант Конституції допустив до такого становища? Хто ж тоді у державі, як не її президент, має визначати державну інформаційну політику або, принаймні, впливати на неї в національних інтересах? Як трапилося, що в інформаційному просторі України стали хазяйнувати березовські, берштейни, рабіновичі, фуксмани, фрідмани – себто громадяни інших країн? Як трапилося, що у нашій державі створені і розповсюджуються «Комсомольская правда» в Украине», «Московский комсомолец» в Украине», «Труд» в Украине» як нібито українські ґазети?
Про це українська патріотична преса писала давно і багато. Більше того, на одній із зустрічей президента з журналістами я прямолінійно ставив це питання перед Леонідом Даниловичем особисто, але жодної реакції на було. Зате тепер ґарант похопився і зробив відкриття, що в Україні багато засобів масової інформації, які видаються під грифом «Україна» і "користуються всіма пільгами, які існують в Україні» і що "наш ринок просто переобтяжений неукраїнськими засобами масової інформації".
Ось чому острозькі одкровення Леоніда Кучми мені здаються лицемірними. Адже знав президент, що діється в інформаційній сфері України. Давно знав, і не тільки знав, а й об’єктивно сприяв цьому, А тепер нібито збагнув, що й до чого. Що це – забудькуватість? звичне лукавство? навішування вермішелі на вуха електоратові перед парламентськими виборами?
Хай читач робить висновки сам.
Одне, на що можна сподіватися, то це на те, як сказав Леонід Данилович, що в майбутній парламент "прийдуть нові люди, які дещо по-іншому поглянуть на цю проблему і допоможуть її вирішити".
Додам лишень: за умови, якщо президент Кучма такому приходові не заважатиме.

26.11.2001

ДВОБІЙ СУПЕРНИКІВ У ЖИВОМУ ЕФІРІ

Найприкметнішою подією політичного життя в Україні минулого тижня, як на мене, були дебати двох політиків і непримиренних суперників Юлії Тимошенко та Віктора Медведчука на хвилях української редакції радіо “Свобода”. Подія справді неординарна, якщо врахувати, що Юлія Тимошенко була віце-прем’єр-міністром в уряді Віктора Ющенко, і саме вона зуміла так перебудувати роботу паливно-енергетичного комплексу, що тіньові потоки коштів з бездонних кишень нафтоґазових олігархів були повернуті до держбюджету, що й дозволило урядові повністю повернути багаторічну заборгованість з пенсій і зарплат у бюджетній сфері. Віктор же Медведчук, недавно звільнений з посади першого віце-спікера українського парламенту, якраз і представляв інтереси тих зобиджених олігархів, які були позбавлені дармових нафто-ґазових доходів, і завдяки його зусиллям вдалося прибрати з посади Юлію Тимошенко, а потім повалити і весь ненависний олігархам уряд Віктора Ющенка.
До цього слід додати, що доля розвела суперників по різні боки політичних барикад: Медведчук, який очолює партію соціал-демократів об’єднаних, чітко зайняв пропрезидентську позицію, а лідер партії “Батьківщина” Тимошенко очолила непримиренно опозиційний блок, названий її іменем. Звичайно ж, у плані доступу до засобів масової інформації, суперники перебувають у далеко не рівних умовах: Юлія Володимирівна має дві ґазети “Вечерние Вести” та “Голос Батьківщини”, її вихід на загальнонаціональні теле- і радіоканали наглухо заблокований владою; Віктор Володимирович має багатотиражну партійну “Нашу ґазету –плюс” та необмежений вплив на масові телеканали “Інтер” і “1+1”, а також на деякі тиражні ґазети на кшталт “Киевских Ведомостей”. Щоб прорвати інформаційну блокаду, Юлія Тимошенко і викликала на радіодуель Віктора Медведчука, скориставшись прямим ефіром радіо “Свобода”. Інтерес українського політикуму до цих дебатів був величезний – адже це перша публічна і очна проба політичних сил, всім було цікаво почути коментарі і арґументи щодо ситуації, яка склалася в країні і, можливо, побачити перспективи розв’язання найскладніших проблем.
Юлія Тимошенко відразу взяла ініціативу в свої руки, відкинула пропозицію ведучої слухати гороскопи дискутантів і запропонувала, щоб сповна використати ефірний час, перейти до діла. Це явно не вписувалося в продуманий сценарій, і ведуча Ірина Халупа дещо розгубилася, часто перебивала Тимошенко, намагаючись загнати розмову у сценарій, і це внесло у розмову замість чіткості сумбур. Однак Юлія не розгубилася і продовжувала натиск. Перше запитання ребром: чому Медведчук, так не любить Україну, чому, будучи віце-спікером і маючи фракцію у парламенті, вів політику, яка руйнувала, знищувала державу. Не зручне запитання вибиває з колії Медведчука, але виручає ведуча, некоректно перериваючи Тимошенко і пропонуючи обом відповісти на запитання, що вони, перебуваючи при владі, зробили доброго для України, для пересічного громадянина? Відповідь Юлії конкретна: повернула до держбюджету 10 млрд. тіньових грн., які були вилучені з бізнесу, за яким стоїть Медведчук; завдяки цьому вдалося погасити внутрішню заборгованість, що її зробили попередні уряди. Опонент відповів невиразно, що названі 10 млрд. грн. нібито не підтверджуються статистикою, що ж до персонально його заслуг, то вони полягають у тому, що він “створював законодавчу базу, яка змінює Україну”, зокрема був прийнятий Земельний Кодекс.
І тут Юлія Тимошенко зробила вдалий хід у відповідь. Вона закликала Медведчука подивитися їй прямо в очі і відповісти: чи правда, що в кодексі закладена норма, що іноземні громадяни не можуть володіти землею в Україні? Відповідь ствердна. Юля наступає далі: скажіть, щоб уся Україна почула: юрист ви чи ні? Після заминки відповідь ствердна. Далі Юлія цитує з Кодексу, що суб’єктами власності на землю в Україні можуть бути громадяни та юридичні особи. Видушивши з Медведчука підтвердження, що це так, Юлія, переборюючи спротив ведучої, все таки доводить думку до кінця: юридичні особи в Україні можуть мати до 90% іноземного капіталу, а отже право власності на землю і на надра. Висновок простий – наша земля не буде належати українцям... Адже наш капітал не може конкурувати з капіталом транснаціональним. До речі, підкреслює Юлія, в Ізраїлі приватної власності не існує, а євреї – це не найдурніша нація в світі, чи не так? На це Медведчук відповідає недоречно: вам видніше, а похопившись додає: серед моїх друзів багато євреїв.
Було ще кілька моментів, в яких Юлія Тимошенко була і конкретнішою, і логічнішою, і чіткішою. Вона нагадала, зокрема про ратифікацію Верховною Радою угод між Україною та Росією щодо боргів за природній ґаз – внаслідок цього борги на багато років покладаються на державний бюджет України, хоч наробили їх комерційні структури. Це є боргова яма для України на багато десятиріч, підкреслила Тимошенко.
Інший момент – запитання ведучої щодо Ющенка, найбільш успішного прем’єра за всю історію незалежної України: Тимошенко з ним працювала, Медведчук голосував за його усунення. Чому так трапилося? Медведчук відповів заяложеним стереотипом: Ющенко, мовляв, відійшов від конструктивної співпраці з парламентом і за це поплатився. Тимошенко пояснила відвертіше: наш уряд не досяг взаєморозуміння з тими силами в парламенті, які позбавлялися щодня своїх тіньових обігів, і не мав на меті потурати їм.
На закінчення ведуча запитала, чи підуть дискунтанти на теледебати? Юлія Тимошенко відразу ж звернулася до Медведчука: якщо ви мене запросите на “Інтер” або “1+1”, щоб було чути не тільки наші голоси, а й щоб видно було... І тут Медведчук явно програв в очах усіх хто слухав передачу, злукавивши, що не має відношення ні до “Інтера”, ні до “1+1”, отже, не має права запрошувати на приватні канали. Виходить, злякався...
Коментарів до цієї неординарної події в прямому ефірі радіо “Свобода” не бракувало. Політики, журналісти, звичайні громадяни жваво обговорювали гострий і принциповий діалог. Кожен, звісно трактував по-своєму. Журналісти, що відверто чи тихцем підіграють Медведчукові, намагалися довести, що саме він мав кращий вигляд у дебатах. Політики також судили кожен зі своєї позиції: Мороз, наприклад, віддав перевагу Юлії Тимошенко з рахунком 7:3, а Симоненко, обізвав обох ягодами з одного поля. Але загалом громадська думка на боці Юлії Тимошенко: вона була цілеспрямована і чітка, Медведчук – невиразний.

25.01.02

ПРОБЛЕМА ЦЕНЗУРИ: ВИПУСКАННЯ ПАРИ ЧЕРЕЗ ПАРЛАМЕНТ

Свободу слова недарма вважають наріжним каменем демократії: якщо у суспільстві людина не має можливості вільно висловлювати свої погляди, те суспільство є яким завгодно, тільки не демократичним. На жаль, в Україні проблема свобода слова, а отже – преси в широкому розумінні – постійно була у центрі громадської уваги і, на жаль, з кожним роком після проголошення незалежності не тільки не розв’язувалась, а все більше загострювалась, надто ж у часи президентства Леоніда Кучми. Про це свідчить і той факт, що ці питання вже втретє стають темою парламентських слухань: 1997 рік – “Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи”; 2001 рік – “Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України”; і нарешті, 4 грудня 2003 року – “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні”.
Останні слухання є результатом протистояння журналістської громадськості та чинної влади на ґрунті чи не найганебнішого явища, властивого тоталітарним режимам – посилення політичної цензури. Це посилення почалося з формування олігархічного ринку ЗМІ (1995 – 1998 рр.) і набрало небувалого розмаху, коли фактичним правителем України став Віктор Медведчука, обійнявши крісло голови президентської канцелярії. У липні 2002 року в структурі Адміністрації президента створюється Головне управління інформаційної політики, іншими словами державна цензурна установа, яка організаційно завершує неконституційну за формою та антидемократичну за суттю модель управління інформаційним простором. З її кабінетів, як засвідчують працівники українських ЗМІ (а також це прозвучало на парламентських слуханнях), з’являються так звані “темники” – рекомендації про що повідомляти, а що ігнорувати у засобах масової інформації.
Звичайно, на тлі сумної слави, якої зажила Україна в світі через недолугу владу, для існуючого режиму викриття в запровадженні цензури дуже недоречне. То ж представники влади намагаються будь-що відхреститися від цього. Глава інформаційного відомства Іван Чиж береться за невдячну справу переконати іноземних дипломатів у тому, що “Україна безпрецедентно інформаційно відкрита держава”, а проблеми від того, що “часто суспільні процеси не встигають за розвитком інформаційної галузі”. Керівник Головного управління інформаційної політики президентської адміністрації Сергій Васильєв робить заяви, що ніякої цензури в Україні в природі не існує, а за цензуру видають внутріредакційну політику, яка й викликає тертя в журналістських колективах. Дещо раніше заява екс-президента Леоніда Кравчука, однопартійця Віктора Медведчука, про те, що цензури в Україні немає, бо немає книжки (переліку заборон – В.К.), викликала мало не гомеричний регіт журналістів. Доповідач на слуханнях від уряду – новоспечений віце-прем’єр Дмитро Табачник, – з усіх сил намагався довести присутнім, що цензура є в усіх демократичних країнах світу, тому, мовляв, і Україна не виняток. Заступник спікера Олександр Зінченко, також однопартієць Віктора Медведчука, який головував на парламентських слуханнях, надавав слово виступаючим таким чином, щоб розрідити нищівну критику журналістами влади, хоч якось врівноваживши її виступами адептів режиму.
З огляду на все це варто уточнити термінологію – що ж насправді є цензура.
За академічним словником української мови слово цензура має два тлумачення: 1) попередній політичний перегляд на лояльність творів, призначених для друкування, театральних постановок, будь-якої кореспонденції; 2)державна установа, яка відає наглядом та особи, які такий нагляд здійснюють. Тому Л.Кравчук має рацію в тому, що класичної за формою цензури в Україні справді немає: немає державної установи та осіб, в обов’язки яких входив би політичний нагляд за всією інформацією, призначеною для поширення в суспільстві. Офіційно і бути не може, бо Конституцією України цензура заборонена. З цієї ж причини і “книжки”, про яку говорив екс-президент (у радянські часи така книжка – перелік відомостей, заборонених до друку – була), теж немає. Але класична за змістом цензура є. Про це свідчать і розповсюдження уже згадуваних “темників”, і гоніння на опозиційну пресу, і переслідування та фізична розправа з чесними працівниками пера, масовий рух журналістів, що на власній шкурі цю цензуру відчувають (Маніфест проти цензури підписало вже півтисячі провідних журналістів України), і попереджувальний страйк кримських тележурналістів, придушених пресом цензури, і створення всеукраїнського журналістського страйкому, і численні свідчення виступаючих на слуханнях. Зрештою, за соціологічними дослідженнями, понад 60% опитаних журналістів особисто стикалися з тими чи тими формами цензури. Широка громадська думка теж визнає наявність цензури – 68%. А 55 – 56% респондентів переконані, що політичною цензурою займається (і керує нею) Адміністрація президента України.
За радянських часів класична цензура сором’язливо ховалася за вивіскою “управління з охорони державних таємниць” і мала легальні структури в областях. Нинішня цензура ховається за вивіскою головного управління інформаційної політики і також має свої, тільки нелегальні, структури на місцях – їх уособлюють обласні та районні держадміністрації, яким направляються не тільки вказівки, а й готові матеріали, виготовлені на замовлення президентської канцелярії для розміщення у місцевих ЗМІ.
Звичайно, сучасні форми цензури вишуканіші від класичних. Класична цензура хоч діє по-своєму чесно, за визначеними правилами: вона забороняє оприлюднення певних відомостей згідно з чітким переліком, але не вказує про що слід писати, говорити чи що показувати. Нинішня ж цензура, не забороняє, а радить, передусім державним ЗМІ, не тільки чого не слід оприлюднювати, а й що та як бажано висвітлити. І хто спробує ці “поради” проігнорувати, тому, будьте певні, не поздоровиться. Тому вона потворніша, цинічніша, та ганебніша, ніж класична
Словом, нинішня цензура не така прямолінійна, як класична, діє вишуканіше, з претензією на ввічливість і культуру, але безчесна, цілком суб’єктивна, залежна від конкретних осіб і поставлена на службу навіть не закону, хай і не зовсім доброму, а окремим можновладцям.
І все-таки парламентські слухання корисні уже тим, що сконцентрували суспільну увагу на кардинальних проблемах демократії в Україні, яку все більше підштовхують у бік авторитаризму, що набуває все помітніших рис тоталітарних режимів. Винесено на обговорення і оприлюднено через пряму трансляцію чимало кричущих фактів беззаконня, цензурного нагляду, різних форм розправи з опозиційними засобами масової інформації та журналістами. Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації підготував досить цікаві проекти: постанову, в якій констатується “загрозлива ситуація у справі забезпечення основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації та забезпечення права журналіста на вільне, без зовнішнього тиску виконання своїх професійних обов’язків, що зумовлено запровадженням політичної цензури” та Закон про внесення за результатами слухань змін до деяких Законів України, які мають зменшити тиск на засоби масової інформації та журналістів.
Все це позитивно, та не покидає відчуття, що відбулася чергова говорильня на актуальну тему, що влада погодилася на чергові парламентські слухання, щоб у черговий раз випустити пару з котла суспільного обурення. Тому й виникає сумнів, що після слухань ситуація в країні зі свободою слова кардинально зміниться на краще. На початку огляду я свідомо назвав теми всіх трьох парламентських слухань – після двох попередніх із цим нічого не тільки не покращилось, а, як показали останні слухання, значно погіршилось. Тому, що корінь зла криється в існуючому режимові, що спирається на силові структури та всілякі обмеження, та в існуючій системі влади, яку захопили олігархічно-кланові угрупування для реалізації власних інтересів. Отже, повністю проблема вирішується за однієї умови: як казав слюсар-водопровідник, треба міняти давно прогнилу систему.

05.12.2002

ПРЕСІ ШИЮТЬ КРИМІНАЛ,
або ҐЕНЕРАЛЬНА ПРОКУРАТУРА ЯК КАРАЮЧИЙ МЕЧ РЕЖИМУ

Дивнії дива діються в Україні... Хоча, нічого дивного немає в тому, що наша держава постійно дивує світ беззаконням та брутальним потоптом свободи слова – це вже стало звичним явищем. Ось і тепер, у квітні 2003 року, Ґенеральна прокуратура порушила кримінальну справу за фактами, як класифікує її ґенпрокурор Святослав Піскун, публікації в окремих ЗМІ матеріалів, які ганьблять честь і гідність президента Леоніда Кучми.
Щось дуже знайоме вчувається в такому формулюванні. Якщо брати часи далекі, то витоки слід шукати в ненависному сталінському режимі, коли правоохоронні органи використовувалися для нищівного придушення будь-якого інакшемислення, а наслідком наліплювання ярлика “ворог народу” були жорстокі репресії. Якщо брати часи новітні, то й на зорі Незалежності можна помітити відрижку сталінщини. За звичкою влада для залякування і шантажу опонентів робила спроби використовувати прокурорські органи. Ґенеральна прокуратура тоді також порушила "кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 126 Кримінального кодексу України", а точніше – за критичну публікацію в ґазеті “Вечірній Київ”, у якій оціночні міркування авторів були сприйняті прокурорами "як образливі вислови на адресу президентів України і Російської Федерації Кравчука Л. М. і Єльци¬на Б. М., що прини¬жують честь і гідність глав суверен¬них держав" (?!).
Як бачимо, нинішня Ґенпрокуратура не оригінальна: формулювання ті ж самі, мета – також: заткнути рота пресі. Тоді, на початку 90-х років минулого століття, коли засоби масової інформації тільки-но почали вдихати свіже повітря волі й демократії, ця справа завдяки публічному її висміюванню в пресі лопнула як мильна бульбашка. У теперішній же задушливій атмосфері так званого “бєспрєдєла” крок прокуратури є особливо цинічним. Тим більше, що зроблений він майже водночас з ухвалою Верховною Радою Закону України про внесення суттєвих змін до законодавчих актів за результатами парламентських слухань “Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова та цензура в Україні”.
Отже, Ґенпрокуратура кинула виклик. Не тільки засобам масової інформації, не тільки суспільству, а й свободі слова, демократії та здоровому глуздові взагалі. Кримінальну справу за фактами публікації у засобах масової інформації, брошурах, інших виданнях матеріалів, спрямованих на перешкоджання виконанню службових обов'язків і підрив авторитету президента країни і мають образливий, наклепницький характер порушено, за повідомленнями преси, проти кременчуцького “Інформаційного бюлетеня”, “Черкаської правди” та ґазет “Рівненський діалог”, “Позиція” (Суми), “Антена” (Черкаси).
Яким же чином названі видання “перешкоджали” президентові Л.Кучмі виконувати службові обов’язки? Як свідчать засоби масової інформації, вони провинилися тим, що більше, активніше і непримиренніше за інших писали про сумнозвісний “касетний скандал”, з якого випливала нібито причетність Леоніда Кучми до зникнення журналіста Георгія Ґонґадзе. Звичайно ж, цим створювали дискомфорт для ґаранта. Але ж це і є функціональним обов’язком преси – писати правду, стояти на сторожі демократії.
Однак будемо виходити з презумпції невинності осіб, нібито голоси яких записані майором Мельниченком у кабінеті президента. Та все одно висунути пресі обґрунтовані звинувачення в публікації матеріалів, які мають “образливий, наклепницький характер”, можна було б тоді, коли б Ґенпрокуратура завершила розслідування справи про вбивство Ґонґадзе і назвала його замовників та виконавців. Отже, зволікання з таким розслідуванням свідчить або про повну неспроможність нашої прокуратури, або про зумисне нерозкриття злочину протягом двох років. Тому за великим рахунком не преса, а саме Ґенпрокуратура своєю бездіяльністю створює дискомфорт президентові і, використовуючи її ж термінологію, підриває його авторитет і перешкоджає йому виконувати службові обов'язки. І саме Ґенпрокуратурі пора відповісти за це перед Законом та українським суспільством.
Чим же насправді викликане порушення названої кримінальної справи?
Було б досить поверховим пояснювати ініціативу Святослава Піскуна тільки його бажанням вислужитися перед ґарантом, хоч і це виключати не варто. Знаючи повадки української влади, можна припустити, що без “височайшого соізволєнія” ґенпрокурор навряд би чи насмілився на голому місці ганяти кримінальні хвилі. Та й сам він в якийсь момент відчув, що переборщив. Тому через кілька днів по тому став пояснювати для преси, що порушена справа нібито “не стосується особисто президента...” а “йдеться про політичних діячів” взагалі. Та ініціатива ця наче б не Генпрокуратури, а народних депутатів, що звернулися “з проханням дати оцінку цим образливим матеріалам, які стосуються не тільки президента, але й інших політичних діячів”.
Ось так: і я не я, і хата не моя. Мовляв, не може Ґенпрокуратура проіґнорувати прохання нардепів. Дуже незграбні виправдання заднім числом – така собі добра міна при поганій грі. Якби ж то Ґенпрокуратура справді так уважно ставилася до всіх не просто звернень народних обранців, а їхніх офіційних запитів, то вони, ці запити, не залишалися б без розгляду, на них не давалися б формальні, непосутні відписки. І тоді деякі особи, які накрадені мільйони переправили за кордон у зарубіжні банки, сиділи б не на Банковій та на Грушевського, а щонайменше на нарах.
Власне, якби пан Ґенеральний прокурор захотів прислужитися Законові, Праву та Народові, а не прислужувати вищим державним чиновникам, то підняв би із запилених архівів численні звернення до Ґенпрокуратури, що їх надсилали народний депутат Григорій Омельченка та його побратим, на жаль уже покійний, Анатолій Єрмак про зловживання найвищих посадовців. Коли б так сталося, то справжні злочинці зайняли б належне їм місце, в державну казну повернулися б награбовані мільярди, а Ґенпрокуратура зажила б слави справжнього борця з корупцією та організованою злочинністю.
Поки що ж бачимо зовсім інше. Намагання через правоохоронні органи будь-що затиснути свободу слова, змусити замовчати засоби масової інформації, пришити, хай і білими нитками, кримінал кільком виданням, щоб нажахати всіх, – все це не дало і не дасть бажаних режимові результатів. Скорше навпаки – ще більше зіпсує імідж і президента особисто, і самої нашої держави взагалі в очах світового співтовариства. Тому порушенням кримінальної справи проти низки періодичних видань Ґенпрокурор надав ведмежу послугу Леоніду Кучмі. Наш президент, до його сорому, і без цього занесений до списку найбільших ворогів преси і ніяк не може покинути того списку. Схоже, що Святослав Піскун своїми незграбними діями хоче забезпечити ґарантові довічну прописку у тому списку.
У тому, що ця надумана справа, як і схожі на неї, лопне так само, як і вони, не може бути жодного сумніву. Якщо в Україні є бодай видимість демократії, справедливості і законності. Вочевидь, не буде мовчати і велика армія журналістів – як в Україні, так і поза її межами. Не стільки через корпоративну солідарність, на яку майстри пера мають повне право, скільки за покликом саме демократії, справедливості і законності. Та найкращий вихід – самому ґаранту та Ґенпрокуратурі припинити неправедну справу, вибачитися за цю, м’яко кажучи, помилку. Це, звичайно, не зовсім приємно, та, принаймні, чесно.

13.04.2003

ВЛАДА ЗАТЯГУЄ ЗАШМОРГ НА ШИЇ ОПОЗИЦІЙНОЇ ПРЕСИ

Середа 28 січня 2004 року буде вписана черговою чорною сторінкою в історію новітньої української преси: цього дня Шевченківський місцевий суд м. Києва ухвалив рішення про закриття ґазети “Сільські вісті”. Формальний привід – позов Єврейського антифашистського комітету, що ґрунтується на засудженні двох статей у цій ґазеті професора Міжреґіональної академії управління персоналом (МАУП) Василя Яременка щодо проблем єврейства в Україні: “Міф про український антисемітизм” та “Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів”.
Ці статті, власне, є коротким викладом його книги, присвяченій цій тематиці. Вчений розмірковує над непростою проблемою україно-єврейських взаємин, обговорення якої в пресі тривалий час було під забороною. Однак замовчування аж ніяк не свідчило, що проблема вирішена. Василь Яременко, аналізуючи конкретні факти, доходить висновків, які не подобаються радикальним сіоністським колам.
Цивілізовані люди у цивілізованому суспільстві такі суперечності розв’язують просто – через публічну дискусію, спираючись на арґументи і факти. Висуває, наприклад, автор твердження про єврейську монополію на інформацію в Україні на підставі належності головних телеканалів “1+1”, СТБ, “Новий канал”, ICTV, ТЕТ, Інформагентства УНІАН, а також ґазет – “Киевские ведомости», “Бульвар”, “Факты и комментарии“, “Столичка”, “Столичные новости”, “Еврейское обозрение”, “Еврейский обозреватель”, “Век”, “Миг”, “Зеркало”, “Мост”, “Корреспондент” та інших особам єврейської національності Суркісу-Медведчуку-Пінчуку-Рабиновичу-Кацману-Гордону – будь-ласка, спростуйте цей факт у тій же ґазеті. Або цитує вчений Талмуд, розкриваючи антигуманну, антилюдську сутність, на його думку, певних положень цього вчення – спростуйте, доведіть, що це не так.
Оскільки питання про неправдивість наведених фактів і хибність роздумів Василя Яременка навіть не ставилась, а натомість висунуто звинувачення ґазети в антисемітизмі, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, то легко припустити, що “ображеним” нічим було крити і що позов до суду має суто політичний характер та є спланованим чинною владою. Влада скористалась давньою рисою сіоністської ментальності, на яку вказував свого часу ще знаменитий основоположник сіонізму Володимир (Зеєв) Жаботинський – за будь-яку, хай найсправедливішу, критику єврея начіплювати ярлик антисемітизму. Саме цим методом скористалася влада, щоб розправитися з опозиційною ґазетою.
Що наступ на ненависні “Сільські вісті” був скоординований, свідчить і той факт, що високий державний чиновник, голова Держкомнацміграцій Геннадій Москаль синхронно організував аналогічне звернення про закриття ґазети “Сільські вісті”. Заміна поміркованої судді п. Васильєвої на рішучішу п. Саприкіну, рідкісна оперативність у винесенні рішення, яке керівництво ґазети розцінює як провокативне, зайвий раз підтверджують замовний характер цього судового процесу.
Безпрецедентне рішення викликало широкий резонанс серед української громадськості. З різким осудом виступили Соціалістична партія України, блок Віктора Ющенка “Наша Україна” та інші. У заяві Української республіканської партії “Собор”, наприклад, підкреслюється, що закриття ґазети “Сільські вісті” “має на меті знищити залишки свободи слова в Україні” і що “формальним ініціатором виступила не єврейська меншина України, а лишень невеличка контрольована Банковою єврейська організація”.
Цю думку підтвердив також віце-президент Євразійського єврейського конгресу, народний депутат Євген Червоненко, назвавши рішення суду спланованою провокацією Адміністрації президента поти мас-медіа.
Залишимо рішення Шевченківського суду на совісті судді, якій можна поспівчувати: нелегко протистояти владі, коли суди на ручному керуванні з Банкової. Важливіше інше – випадок із “Сільськими вістями” не перший і непоодинокий. Ця ґазета постійно відчувала зашморг на шиї: під час минулих президентських виборів. Щоб дезорієнтувати виборців, під логотипом цієї антикучмівської ґазети було налагоджено випуск лже-“Сільських вістей” – з протилежним змістовим насиченням. Ініціаторів провокації правоохоронні органи, звичайно ж, не виявили. Згодом, щоб заткнути рота найтиражнішій ґазеті, редакцію через податківців Азарова під надуманим приводом оштрафували на 2,7 млн. гривень, – але ґазета вижила. Тепер, як бачимо, зроблено чергову спробу закрити видання через слухняний суд...
Переслідування незалежної преси за допомогою владних інституцій стало прикметною рисою пострадянської України. Ще на другому році незалежності, за президентства Леоніда Кравчука, Ґенпрокуратурою України була порушена кримінальна справа проти чи не найгострішої на той час ґазети “Вечірній Київ” – за критику президентів України та Росії, яку прокурори розцінили як образу честі й гідності Кравчука та Єльцина. Завдяки стійкості журналістів ґазети, публічному обговоренню колізії на сторінках часопису та широкій підтримці громадськості справа лопнула, як мильна булька.
Та далеко не всім могло так пощастити. Список видань, які поплатилися через свою опозиційність, чимала. Через суд були закриті: ґазета “Опозиція” – інкримінувався наклеп на президента Кучму (рішення було скасоване Верховним судом як незаконне аж через сім з половиною років); ґазета “Політика” (нібито за розголошення державної таємниці). Наказом міністра інформації Зиновія Кулика (без всякого суду!!) було зупинено випуск ґазети “Правда Україна”: інкриміновані порушення при реєстрації часопису, а фактично – через публікацію гострих критичних матеріалів про зловживання чинної влади на чолі з Кучмою (зловіщий збіг – це трапилося також 28 січня, але 1998 року). Мало того, ще й редактора було звинувачено у спробі зґвалтування співробітниці та запроторено до буцегарні.
У різний час зазнали переслідуванням з боку владних структур за позицію, що не збігалась з офіційною, ґазети “Фінансова Україна”, “Дніпровська правда”, Кіровоградська правда”, “Дружковский рабочий”, “Свобода”, кременчуцький “Інформбюлетень”, черкаська “Антена” та інші. Поплатилися життям за антивладні виступи відомі редактори Ґонґадзе та Александров. Вилучалися міліцією тиражі ґазети “Свобода”, затримувався транспорт з виданням блоку “Наша Україна” “Без цензури”, заборонявся друк рухівської ґазети “Український південь” у Миколаєві.
Отже, сценарії боротьби з незручною пресою напрацьовані. На жаль, українська громадськість, на відміну від чехів, які свого часу стіною стали на захист від посягання влади на телебачення і перемогли, не виявила такої активності та рішучості, тому для влади збиткування над пресою залишалося безкарним. А це заохочувало її до все більшої нахабності й агресивності. Останній випадок із “Сільськими вістями” яскрава цьому ілюстрація.
Якщо закриття ґазети через суд є, як видно з усього, спланованим з Банкової, а публікація статей на єврейську тему хоч і надуманим, але тільки приводом, то яка ж справжня причина таких безпардонних дій нинішньої влади? Та ще у такий незручний час – напередодні розгляду питання про політичну кризу в Україні на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи?
Відповіді на ці запитання лежать на поверхні. Причини дві. Перша – стовпи режиму, перелякані все більшою недовірою електорату до влади, вирішили нейтралізувати наймасовішу опозиційну ґазету, розраховану на сільське населення, яке нині через безгрошів’я не може передплачувати ще й інші видання, а по телебаченню отримує одноманітну провладну інформацію. Друга причина – заодно зайвий раз нажахати журналістський загал: мовляв, начувайтеся, так буде з кожним, хто розкриє рота проти. Ці дві причини переважили навіть можливий міжнародний скандал – незважаючи ні на що, влада пішла на знищення ненависного часопису.
Лідер опозиційного блоку “Наша Україна” Віктор Ющенко спробу закриття “Сільських вістей”, ґазети з півмільйонним накладом, розцінив як вияв тоталітарної політики, яку проводить влада щодо невгодних засобів масової інформації. За схожим сценарієм режим готовий розправитися з будь-яким журналістським колективом, який має сміливість не коритися.
Спроба задушити опозиційні “Сільські вісті” ставить під великий сумнів демократичність нинішнього режиму. Адже відсутність свободи слова є найнаочнішим свідченням відсутності демократії. Тому знищення опозиційної преси має не локальне, а загальнонаціональне, широке і принципове значення.
Колектив “Сільських вістей” відчайдушно бореться за існування своєї ґазети. Він у цьому не самотній – десятки демократичних інституцій, засобів масової інформації вже рішуче виступили на захист ґазети. Але цього замало – потрібен всенародний голос протесту, потрібна підтримка міжнародної громадськості. “Сільські вісті” треба будь-що відстояти. Загибель цієї ґазети матиме непередбачувані неґативні наслідки для демократії в Україні в цілому, оскільки остаточно розв’яже руки правлячим олігархічним кланам, які й до цього не гребували жодними засобами, аби тільки зберегти себе при владі.

31.01.2004

PS. Дружний і однолінійний ґвалт, який зняли центральні телеканали навколо судового рішення про закриття ґазети “Сільські вісті”, зайвий раз переконує, що це є спланована владою акція проти опозиційної ґазети. Диву даєшся, з якою послідовною безпардонністю вбивається в голови обивателя теза, що часопис закрито справедливо через антисемітські статті. При цьому навіть натяку немає, про що ж конкретно ці статті, у чому полягає їхній антисемітизм. При цьому не спростовується жоден названий у статтях факт. Позивача, аґресивно войовничого Шлаєна, та суддю, що ухвалила рішення про закриття “Сільських вістей”, показали в більшості новинних телепередач, а от слова протилежній стороні – авторові статей професору Василеві Яременку та журналістам редакції не надали. Іде безсоромна гра в одні ворота. Та ще тоді, коли рішення не набуло чинності, коли попереду розгляд у апеляційному суді.
На жаль, ініціатори цього ґвалту забувають давню мудрість: хто сіє вітер – пожне бурю

ДУШАТЬ УЖЕ Й “СВОБОДУ”

Українське суспільство сколихнув новий скандал: керівництво радіо “Довіра” вирішило припинити трансляцію на своїй FM-частоті передачі української служби радіостанції “Свобода”. Надто помітна роль “Свободи” в національному інформаційному просторі як рупора вільної думки та об’єктивного висвітлення української дійсності та надто одіозна постать нового генерального продюсера “Довіри” Сергія Кичигіна, щоб цей факт пройшов повз увагу громадськості.
Формальний привід для припинення передач – нібито вони не вписуються в нову концепцію радіо “Довіра” і потребують переформатування. Будь-хто, знайомий з українською реальністю, побачить, що привід надуманий і непереконливий. Багато редакторів і журналістів, політиків і політологів вважають – і небезпідставно, – що таким робом влада намагається перед президентськими виборами виключити з українського простору все, що має хоч натяк на опозиційний дух (читайте: має об’єктивний погляд на все, що діється в Україні). Цього разу робиться це руками Кичигіна.
Сергій Кичигін очолив всеукраїнську радіомережу “Довіра” з 20 січня 2004 року. Він, як говориться в заяві Української республіканської партії “Собор”, – колишній професійний офіцер радянських спецслужб, а нині наближений до СДПУ(о) Віктора Медведчука (за іншою інформацією – член цієї партії). Фактичний засновник ґазети "Кієвскіє вєдомості”, видавництва і радіостанції під однією і тією ж назвою “Довіра”. Правда, з різних причин змушений був залишити і “Вєдомості”, і радіо; опинився за кордоном і, як подейкують, став громадянином Канади. Повернувся в Україну ґазетою “2000”, яка під його орудою по-ієзуїтськи винахідливо стала лити воду на млин президентської адміністрації (і, треба думати, аж ніяк небезкорисливо).
Свою журналістську діяльність Кичигін розпочав у період горбачовської перестройки у ґазеті “Вечірній Київ”. Один з найгостріших тоді часописів друкував його, як на ті часи, досить оригінальні і свіжі статті під псевдонімом Сергій Тойма. Літературних здібностей, гнучкості думки у нього не відбереш – з-під його пера вийшло кілька так званих контрпропагадистських книжок (як можна здогадуватися, з благословення чи на замовлення організації, підпорядкованій КҐБ, де він служив підполковником), у яких таврувався американський імперіалізм та буржуазний спосіб життя. Його статті для «Вечірки» були співзвучні часові, за них головного редактора не раз викликали “на килим” у міськком та ЦК компартії. Самому ж авторові все сходило з рук, хоча для партійних керівників не було секретом, хто прикривається псевдонімом “Тойма”. Тому вже тоді багато хто припускав, що “гострий автор” діє під дахом КҐБ.
Слід віддати належне Кичигіну-Тоймі – він умів тримати ніс за вітром, відчувати віяння часу. У перші роки незалежності, коли було взято курс на ринкову економіку, з-під його пера виходить брошурка про те, як уникати оподаткування. З його легкої руки була створена рекламна агенція “Довіра”, до співпраці з якою погодився і “Вечірній Київ”. Коли було помічено нечесність засновника “Довіри”, редакція виявила йому недовіру і припинила співпрацю. Якраз тоді у голові Кичигіна й зародився проект створення “украінской ґазєти для читающих на русском язикє” “Кієвскіє вєдомості” як альтернативу “Вечірньому Києву”, куди було перекуплено високою для тих часів платнею понад десяток журналістів столичної “Вечірки”.
Отже, як у ті часи, так і тепер у діях Сергія Кичигіна відчувається почерк відомих тоді компетентних органів. Чи не це було відповідно оцінено лідером СДПУ(о) – такі кадри завжди знадобляться у неправедній справі? Вочевидь, не випадково він став генеральним продюсером мережі “Довіра”. І, певна річ, невипадково його руками вчинено замах на українську службу радіо “Свобода” – позбавлення можливості вести передачі на FM-діапазоні колектив “Свободи” справедливо вважає наступом на демократію і на свободу слова.
Сам же Кичигін намагався вмотивувати свій крок економічними міркуваннями в опублікованій у його ж ґазеті “2000” статті “Свобода” не стоіт 200 000 доларов” (така щорічна плата за право мовлення в ефірі “Довіри”). На це директор відділу політики і стратегічного планування ”Радіо Свобода” Джефф Трімбл слушно зауважив: “Це дійсно так, вона безцінна”.
Слід зазначити, що це не перша спроба тиску на радіо “Свобода”, але такої безпардонності та брутальності, як у виконанні Кичигіна, ще не було. І, звичайно, всю цю історію не можна вважати локальним випадком. Її треба розглядати у контексті політики нинішнього режиму, спрямовану на встановлення тотального контролю над засобами масової інформації з метою так впливати на суспільну свідомість, щоб зберегтися при владі. Перший крок – підпорядкування наймасовіших телеканалів та друкованих органів в руках кількох олігархічних кланів. Другий – заткнути рота опозиційним засобам масової інформації будь-якими засобами. З наближенням президентських виборів ці тенденції тільки посилилися. Адже у чесних і прозорих виборах нинішня непопулярна влада не зможе виграти. Від страху її починає лихоманити, і вона не зупиняється ні перед чим. Звідси – затіяна і так звана політична реформа, і проведення офіціозних “громадських форумів” в областях для відповідної обробки суспільної свідомості, й інформаційна блокада опозиційних лідерів на залежних телеканалах та в підпорядкованій олігархічним кланам пресі, і знищення різними засобами будь-яких виявів свободи слова. .
Всі мас-медіа, які намагаються діяти в режимі достовірності, актуальності, критичності, підпадають під скорочення, примусове виведення з інформаційного простору, – зазначив голова парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко і назвав факти останніх тижнів: “вимкнення” з ефіру Радіо-Рокс, на якому транслювалися засідання Верховної Ради та “Громадського радіо”; рішення суду про закриття наймасовішої опозиційної ґазети “Сільські вісті”; тепер – припинення трансляції програм радіо “Свобода”.
Останній факт викликав широкий резонанс в Україні і світі. Парламентська фракція Блоку Юлії Тимошенко у своїй заяві висловила рішучий протест проти чергової хвилі нищення незалежних засобів масової інформації в Україні, розцінюючи “неприховане замовлення влади на ліквідацію радіостанції “Свобода” як ще один акт “брутальної розправи над свободою слова й правом українського суспільства на об‘єктивну та незалежну інформацію”.
Лідер “Нашої України” Віктор Ющенко переконаний, що рішення про припинення трансляції “Свободи” – політичне, і що тиск режиму навряд чи припиниться, влада на цьому не зупиниться й продовжить ревізію українського інформаційного простору. Як приклад він назвав розгляд у господарському суді справи про відкликання ліцензії на мовлення на єдиному опозиційному П’ятому каналі. Та Віктор Ющенко переконаний що “настане час, коли особи, причетні до політичної цензури, понесуть відповідальність згідно зі статтями Кримінального Кодексу України”.
Відреагувало також посольство США в Україні, розцінивши рішення приватної телерадіоорганізації “Довіра” припинити ретрансляцію радіо “Свобода” як спробу зробити його передачі недоступними для слухачів. Особливо американських дипломатів бентежить те, що це відбувається у рік президентських виборів.
Чи зупинить Кучму і його оточення масове обурення в Україні та світі розв’язаним ними наступом на свободу слова? Навряд. Перед страхом відповідальності за скоєне у разі перемоги опозиції режим не зупиниться ні перед чим. Тому не погребує жодними засобами, аби тільки нейтралізувати опонентів, зменшити їхній вплив на електорат. Нависла реальна загроза над самою Україною та її незалежністю. Ось чому важливо спільними зусиллями української та світової громадськості перепинити шлях повзучому тоталітаризмові і диктатурі олігархічних кланів. Тільки рішучі дії української спільноти можуть забезпечити відновлення в країні демократії та громадянських свобод, без чого неможливо побудувати справедливу, незалежну і квітучу державу з високим доброжитком народу.

14.02.2004

ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА БЕЗ ПРАВИЛ

Стратегія, тактика (і практика) інформаційних воєн розробляється (планується, береться на озброєння і здійснюється) багатьма країнами. Це й зрозуміло: адже живемо в інформаційну еру й інформація стала важливим фактором не тільки в усіх сферах життя, а й могутньою зброєю. Не оминула ця проблема й Україну. Тільки різниця між демократичним світом та Україною полягає в тому, що перший намагається інформаційну зброю поставити на службу демократії й використовувати в боротьбі з тоталітарними режимами, а наша влада інформаційну війну оголосила власному народові.
Ідея проста, як парена ріпа, – викорінити в країні вільнодумство (читайте – кляту опозицію) і натомість нав’язати одноковомислення (читайте – волю кланово-олігархічних груп). Її реалізація побудована на принципі одностороннього руху. Себто, інформаційний потік спрямований тільки в один бік, зворотній рух у принципі виключається. На практиці це означає: по-перше, підпорядкувати (підім’яти під себе) засоби масової інформації, змусити їх подавати лише вигідну владі (позитивну для неї) інформацію; по-друге, виключити з інформаційного простору засоби масової інформації, які подають об’єктивну і правдиву інформацію (отже, невигідну непопулярній у народі владі) і не піддаються підпорядкуванню.
Реалізація цієї ідеї в Україні почалася ще в домедведчуківський період, але тоді протікала досить мляво. Але з приходом вождя соціал-демократів(о) на пост Головного Канцеляриста президента Кучми інтенсифікувалася й набрала чітких обрисів та зловіщих обширів. Медведчук почав з того, що використовуючи непомірний адміністративний ресурс неконституційної структури під назвою Адміністрація президента України, став насаджувати своїх однопартійців та прихильників по всіх трьох гілках державної влади, надто по виконавчій вертикалі. Водночас (паралельно) відбувалося захоплення, перегрупування та концентрація в руках олігархічних кланів провідних засобів масової інформації, надто найдоступніших для загалу телеканалів, та підпорядкування Адміністрації державних електронних ЗМІ. Сьогодні, за свідченням опозиційної преси, група Медведчука – Суркіса має вплив і контролює 1-й Національний канал (УТ-1), “1+1”, “Інтер”, “Альтернатива”, “ТЕТ”, Інформаґентство УНІАН, ґазети “Кієвскіє вєдомості, “2000” та інш.; “Новий канал”, СТБ, та ICTV, ґазету “Факти і комєнтаріі” контролює зять Кучми Віктор Пінчук; під упливом видавничого дому Рабиновича – Кацмана знаходяться українські(?) часописи “Столічка”, “Столічниє новості”, “Єврейскоє обозрєніє”, “Єврейській обозрєватєль”, “Вєк”, Міг”, Зєркало”, “Мост”.
Уже з цього неповного переліку видно, хто хазяйнує в українському національному просторі. Так само без напруження пам’яті можна здогадатися, чиїм рупором є названі ЗМІ. Притчею во язицех стали сумно відомі (не тільки в Україні, а й у світі) так звані “темники” – яскрава мутація класичної цензури. Якщо ж раптом хтось із редакторів-журналістів не погоджувався з лінією Медведчука, від того без жалю позбавлялися. Така доля спіткала одного із його соратників – куратора телеканалу “Інтер” Олександра Зінченка. Тільки-но він спробував дещо лібералізувати телепрограми, зробити їх хоч трохи плюралістичнішими, його змусили залишити канал і викинули з партійного керівництва і самої партії.
Отже, перший крок до перетворення найпоширеніших і найвпливовіших засобів масової інформації у засоби масової дезінформації було зроблено. Замовчування об’єктивної інформації (про викриття, зроблені генералом Кравченком, наймасовіші телеканали повідомили, і то у тенденційній інтерпретації, з майже тижневим запізненням); перекручення фактів і недомовки; замовчування опозиційних лідерів або подача тільки критичної інформації про них – все це стало характерними рисами олігархічно-кланово-владних ЗМІ. Таким чином, ведеться відповідна масова обробка і промивання мізків українського загалу, маніпулювання суспільною свідомістю. Щоб переконатися, як це робиться на практиці, досить подивитися відвертий телебруд під рубрикою “Проте” у виконанні Корчинського та Джангірова або набагато “витонченішу роботу” Піховшика в “Епіцентрі” на тому ж телеканалі “1+1”.
Оскільки в Україні, на щастя, ще існує преса, хоч і малотиражна, та електронні засоби масової інформації, які є або відверто опозиційними, або просто об’єктивно-правдивими, що прирівнюється владою до опозиційності, то другим кроком нинішньої влади стало “зачищення” національного інформаційного простору від цієї “крамоли”. Особливо це актуальне для неї напередодні президентських перегонів. Нічого ефективнішого, як позбавити електорат об’єктивної інформації, замовчати правду про майбутніх опозиційних кандидатів (а вони будуть), нинішні владоможці не придумали. При цьому влада не гребує жодними засобами – адмінресурсом, тиском через податкову адміністрацію, прокуратуру та залежні суди, просто грубою силою, – цинічно, нахабно, без жодної оглядки на громадську думку та міжнародну опінію. Ось факти тільки останнього часу.
На початку 2004 року руками санітарно-епідеміологічної служби було припинено мовлення популярного радіо “Радіо-Рокс”, на хвилях якого транслювалися засідання Верховної Ради, та витіснено з ефіру популярне “Громадське радіо”. Це можна було б вважати дикою випадковістю, якби не наступні події.
28 січня 2004 року суддя Шевченківського місцевого суду (м. Київ) Саприкіна ухвалила рішення про закриття найтиражнішої україномовної опозиційної ґазети “Сільські вісті” за надуманим звинуваченням в антисемітизмі та розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. І хоч суд зініційований сіоністським гуртом, який хотів би перекласти це на українське єврейство загалом, навіть неозброєним оком видно, що за цим актом стоїть влада і справжня причина – ізолювати сільський електорат від правдивої та антивладної інформації. Більше того, за дивним збігом засідання Київського міського Апеляційного суду, який розглядатиме заяву “Сільських вістей”, призначено на 9 березня – річницю від дня народження апостола українського народу Тараса Шевченка. Цей факт патріотично налаштовані громадяни сприйняли як грубий виклик антиукраїнських сил українському народові.
17 лютого 2004 року на порушення існуючих угод руками щойно призначеного продюсером радіо “Довіра” громадянина Канади Кичигіна припинено на FМ-діапазоні трансляцію передач української служби радіо “Свобода”, які надто допікали владі незалежною оцінкою подій в Україні та живим ефіром з різними політичними силами, в тому числі й опозиційними.
3 березня 2004 року руками представників “Укрчастотнагляду” навіть без судового рішення, як передбачено законом, було вимкнено передавач радіостанції “Континент”, у FМ-ефірі якої транслювалися передачі західних радіостанцій Бі-Бі-Сі, “Німецька хвиля”, “Польське радіо” і була домовленість про перехід на хвилі “Континенту” радіо “Свобода”.
За дивним збігом цього ж дня у автокатастрофі загинув генеральний директор Полтавської телерадіокомпанії „ЮТА-TV” 56-річний Георгій Чечик, який їхав до Києва на переговори з керівництвом радіо “Свобода” про трансляцію програм цього радіо у Полтаві. Перед цим він заявляв, що на ТРК чиниться тиск з боку міської влади. Не дивно, що в Україні смерть ще одного незручного для влади редактора не вважають випадковою – життя надто багатьох патріотично налаштованих діячів завершується в автокатастрофах.
Нарешті, за словами Віктора Ющенка, робляться спроби за допомогою господарських судів відкликати ліцензію на мовлення єдиного опозиційного П’ятого телеканалу, який останнім часом на тлі офіціозного однолінійного телебачення став стрімко набирати популярності серед населення.
Більше того, занесена рука неправедного суду над парламентською ґазетою “Голос України”. Дарницький районний суд у Києві задовольнив позов далеко не бідної нафтової компанії “ТНК-Україна-Інвест”, зобов’язавши редакцію та її журналіста відшкодувати позивачеві кількасот тисяч грн., чим поставив ґазету на грань припинення виходу. Дивуватися тут нічому: у парламенті є різні фракції, в тому числі й опозиційні, і вони мають свою квоту для висловлення позиції у парламентській ґазеті. Тому “Голос України” також можна віднести до незручних для влади засобів масової інформації.
Не можна сказати, що демократична громадськість залишається байдужою до того, що твориться в нашому національному інформаційному просторі. Свій протест висловила низка громадських організацій, в тому числі і журналістських. Опозиційні фракції у сесійній залі Верховної Ради вимагають повернути в ефір радіо “Континент”, не закривати “Голос України” і навіть спробували внести законопроект про запровадження мораторію на перевірки засобів масової інформації силовими структурами до кінця виборчої кампанії, однак їхні зусилля розбилися об залізобетонні редути парламентських “більшовиків”.
Навряд чи прислухається влада і до голосу журналістів, які 9 березня вирішили провести протестні акції на Софійському майдані столиці. Так само, як вона не відреагувала на неґативну реакцію Європейського союзу та не зважила на заяву Держдепартаменту США щодо спроб української влади обмежити доступ громадян до незалежної інформації.
Тому висновок з усього сказаного невтішний: інформаційна війна, оголошена неукраїнською владою проти українського народу триватиме. Така позиція нинішніх владоможців викликана двома факторами: безкарністю за всі злочини, оскільки силові структури повністю у їхніх руках, та їхнім тваринним страхом, що до влади прийде опозиція і все-таки покличе їх до відповідальності за все скоєне проти народу. Тому протести опозиційних сил та окремих категорій населення не дадуть бажаного результату доти, доки їхні зусилля будуть роз’єднаними, доки народ мовчатиме, спостерігаючи цю нерівну боротьбу. Влада здригнеться і відступить лише тоді, коли протест стане всезагальним, і на вулицю вийдуть не тільки журналісти, не тільки опозиціонери, а більшість української спільноти.

06.03.2004

ІНФОРМРЕСУРС І ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ПЕРЕГОНИ

Неологізм часів кучмізму “адмінресурс” давно вже увійшов у лексикон і став звичним у сучасному мовному середовищі. Що це таке – відомо кожному політично свідомому громадянинові: використання адміністративно-владних важелів для обману та одурманювання людей, тиску на опозицію, фальшування результатів голосування. Найвипукліше його дія простежувалася на печально відомих виборах мера закарпатського містечка Мукачеве, де брутальний безмір цього самого адмінресурсу сколихнув не тільки українську, а й зарубіжну громадськість.
Менше відоме загалові, але не менше за значенням (а в багатьох аспектах навіть більше) поняття “Інформресурс”. Справді-бо, у нашу інформаційну добу важко переоцінити значення засобів масової інформації для нормального, демократичного функціонування як нинішньої цивілізації загалом, так і будь-якого суспільства зокрема. Тому в усьому світі серед найважливіших загальнолюдських цінностей чільне місце посідає свобода вільного вираження і поширення думок, тобто – свобода слова.
Не можна сказати, що в Україні сьогодні не існує опозиційних до влади ЗМІ – різних за змістом і спрямованістю ґазет, теле- та радіопрограм, надто інтернет-видань достатньо на будь-який смак. Однак серцевиною комунікативної системи нашої країни є кланово-олігархічні засоби масової інформації, що зрослися з державними. Тому в інформаційному просторі і склалася така пекуче нестерпна з погляду демократії атмосфера, яка за своєю суттю все більше стає схожою на атмосферу, характерну для тоталітаризму.
Кожна загальнодержавна політична кампанія висвітлює ті перекоси і парадокси інформаційної політики, які в звичайних умовах малопомітні. Що ближче до нинішніх президентських перегонів, то більше інформаційна атмосфера розжарюється. Кожна політична сила, яка претендує на провідну роль в українському суспільстві, намагається створити і мобілізувати власний інформресурс, щоб достукатись до розуму і серця пересічного виборця.
Домінує у цьому, звісно ж, нинішня влада, що уособлюється президентом, його адміністрацією, виконавчою вертикаллю, силовими структурами і таким потужним фактором, як наближені до неї кланові угрупування. Її інформресурс найпотужніший. Передусім це – контрольовані нею найдоступніші і наймасовіші електронні ЗМІ (телебачення та радіомовлення), а також вся провладна преса, яка дісталася у спадок від радянських часів і примножена у часи кучмівські. До цього слід доплюсувати медійні ресурси кланів Медведчука-Суркіса, Ахметова-Януковича, Пінчука та Деркачів.
Що ж має опозиція?
“Наша Україна” Віктора Ющенка, окрім недавно заснованої ґазети “Без цензури” та кількох видань партій, що входять до блоку, загальнонаціональної преси практично не має. У телеефір вдалося частково прорватися відкриттям “5-го каналу”, який попри симпатії до нашоукраїнців намагається подавати різнопланову інформацію, представляти різні, часто протилежні позиції.
Блок Юлії Тимошенко має ґазету “Вєчєрніе вєсті” та “Українську ґазету” партії “Собор” Анатолія Матвієнка.
Медіа-ресурс соціалістів Олександра Мороза складають ґазета “Сільські вісті”, партійне видання “Товариш” та “Грані”.
Компартія Петра Симоненка видає ґазету “Комуніст”, та що ближче до виборів, то, як і раніше, комуністів негласно підтримують провладні телеканали.
Якщо, незважаючи на різні ідеологічні засади опозиційних сил, скласти до купи всі їхні інформаційні засоби та приплюсувати до них такі відомі видання, як ґазета “Дзеркало тижня” та інтернетівський сайт “Української правди”, які симпатизують опозиції, то в сумі матимемо від сили 10-15 відсотків охоплення українського електорату. Звісно ж, решту 80-90 відсотків інформаційного впливу на населення припадає на мас-медіа, на які спирається режим.
Незважаючи на таку інформаційну перевагу, влада, намагається знищити або придушити не тільки ті незначні інформресурси, які має опозиція, а взагалі будь-які джерела неупередженої та об’єктивної інформації. Ця “специфічна” інформполітика розробляється президентською канцелярією на чолі з Віктором Медведчуком і нею ж упроваджується. Це упровадження йде по таких напрямках:
1.Зачистка інформаційного простору. Полягає в усуненні та витісненні, а то й ліквідації під різними приводами незалежних джерел масової інформації, які дозволяють собі критикувати чинний режим. Так, руками сумно відомого бізнесмена Кичигіна було витіснено з FM-діапазону Українську редакцію радіо “Свобода”. Радіостанція “Континент”, яка транслювала новини служб Бі-Бі-Сі, “Польського радіо”, “Німецької хвилі”, а також планувало розпочати трансляції програм радіо “Свобода”, було просто закрита владою, а її керівник Сергій Шолох змушений був залишити країну.
Перед виборами в Мукачевому припинено трансляцію програм телерадіокомпанії “М-Студіо” на підставі того, що вона нібито є податковим боржником.
На батьківщині Януковича видавництво “Донбас” під приводом нібито великої завантаженості устаткування і частої поломки друкарських машин вирішило припинити друкування єдиного опозиційного реґіонального щотижневика “Острів”.
А чого варта судова ухвала про закриття “Сільських вістей” – найтиражнішої опозиційної ґазети для жителів села – за нібито розпалювання міжнаціональної ворожнечі?!
Останнім часом робляться спроби відібрати через суд у блоку Ющенка “5-ий канал”. Та на Донбасі – вотчині прем’єра Януковича – не стали чекати, коли це зроблять: там його просто вимкнули з кабельних мереж Донецької області. Офіційно – через технічні проблеми, але таке пояснення не витримує жодної критики.
2.Встановлення негласної політичної цензури. Попри законодавчу заборону цензури, вона таки існує в Україні під виглядом так званих “темників”. Це слово стало відомим навіть далеко за межами країни як інструкція, яка спускається владою засобам масової інформації та як орієнтівка облдержадміністраціям про те, що і як слід висвітлювати в пресі та по телебаченню і радіомовленню. Під час останньої парламентської сесії у приміщенні Верховної влади було відкрито виставку таких “темників”. Перший з них датований жовтнем 2001 року, а найсвіжіший – травнем 2004-го. Тут було виставлено також листи Адміністрації президента, якими обласним телекомпаніям вказується розмістити в ефірі відповідні відеоматеріали.
В тому числі і лист, який вимагає від керівників мас-медіа звітувати про виконання темників. Себто, події суспільного життя, надто політичні теми українські ЗМІ мають висвітлювати під диктовку з Банкової. “Темники” нині політологи ототожнюють із проведенням “нової інформаційної політики”, суть якої полягає у створенні “єдиного ДЕЗінформаційного простору”
Інформаційна блокада опозиційних лідерів. Передусім це стосується загальнодержавних телеканалів – вони мають наймасовішу аудиторію і за відсутності альтернативи – найбільший уплив, особливо на периферії. Досить подивитися новинні передачі на будь-якому загальнодержавному телеканалі, щоб пересвідчитися: плюралізму тут не існує, подається одностороння, вигідна владі інформація. Так було і під час минулих парламентських виборів, коли, наприклад, державний національний канал УТ-1, за моніторингом Європейського інституту засобів масової інформації, понад 50% ефірного часу в новинах присвячував провладному блокові “За єдину Україну”. Тоді як новини про опозиційні блоки “Наша Україна” та Юлії Тимошенко показувалися у неґативному плані.
А ось найсвіжіші дані спільного моніторингу новин Академії української преси та Інституту соціології НАН України: на 6 провідних телеканалах України протягом жовтня 2003 – травня 2004 року висвітлення теми політреформи по-кучмівськи мала 10,7 % ефірного часу, діяльності президента – 10,1 %. Частка теленовин з представленням однієї точки зору складає в середньому 87%, а в політичних новинах – 82%.
Помічено, що останнім часом відбувся перерозподіл ефірного часу в новинах: прем’єр-міністр та спікер ВР стали займати третину всього синхрону серед політиків, яким найчастіше надається слово в новинних програмах – 20% і 13% відповідно, тоді як частка лідерів опозиції не перевищує 4 відсотків. Цікаво, що співвідношення обсягу уваги та синхрону основних кандидатів Януковича та Ющенка знаходяться у зворотній залежності з рейтингами їхньої популярності серед населення України.
Отже, лідерам опозиції практично шлях на телебачення перекритий. Щоправда, останнім часом помітно більше стали показувати комуніста Симоненка та соціаліста Мороза – після того, як вони підтримали кучмісько-медведчуківську ідею негайного проведення, ще до президентських перегонів, конституційної реформи. Таким чином, масовий телеглядач отримує тільки односторонню інформацію від влади; позиція та її аргументація блоків Ющенка і Тимошенко тут практично не представлена.
Очорнення опозиції. Більше того, аудиторія не тільки не має достовірної інформації про погляди того ж таки Ющенка з теледжерел, а навпаки, ці погляди свідомо перекручуються, і примітизуються. Багатьом пам’ятні передачі сумно знаного Долганова на УТ-1, який вів постійні атаки проти Ющенка-прем’єра. Тепер їх замінила передача “Проте” на каналі “1+1” у виконанні Корчинського-Джангірова: ці переплюнули Долганова в безцеремонності, брехні і відвертому хамстві. Як тільки не збиткуються ці козачки відомого канцеляриста над лідерами опозиції – щовечора у найкращий ефірний час! Найбільше дістається Ющенкові та Тимошенко. І управи на них немає: рішення виграних Юлією Тимошенко судів про спростування на цьому каналі поширеної дезінформації про неї не виконуються. Надійний у телебандитів захист.
Опитування, недавно проведені Фондом “Демократичні ініціативи” та Центром “СОЦІС” засвідчили: майже 27% респондентів вважають упередженими всі телеканали, окрім 5-го і лише 0,8% упередженість заперечують. За цими ж дослідженнями, 70,4% опитаних не вірять, що під час президентських перегонів для всіх кандидатів будуть створені рівні можливості для агітації у засобах масової інформації.
Тиск силових структур на ЗМІ. Це стало правилом, а тиск на незручні видання масовим. Податківці, суди, міліція, прокуратура, санепідемслужба, інші перевіряючі органи – все це підключено для боротьби із опозиційною пресою. Фактів – хоч відбавляй. У Харкові міліція вилучає з продажу ґазету “Без цензури”, що її випускає блок “Наша Україна”; у Запоріжжі вантажівка із цим же часописом була незаконно затримана тією ж міліцією. Справжньою чумою стали нальоти податкової адміністрації на “Львівську ґазету” – найяскравіший приклад тиску на часопис та його засновників. Чи не найпоширенішою зброєю влади є використання проти преси ручних місцевих судів, у Києві здебільшого Печерського та Шевченківського. Зараз, наприклад, через перший ведеться тиск на ґазету “Україна молода” та інтернет-видання “Українська правда”, другий відомий винесенням несправедливих рішень раніше щодо “Вечірнього Києва”, тепер – щодо “Сільських вістей”.
Терор проти журналістів. Факт доконаний – варто лишень згадати резонансне убивство Георгія Ґонґадзе, нерозкриттям якого режим “прославився” на весь світ. Саме факт нерозкриття підтверджує підозру про причетність найвищих посадових осіб до цього злочину, про яку свідчать відомі касетні записи майора Мельниченка. Та й без цього достатньо випадків: убивство гострого тележурналіста Ігоря Александрова, дивне самовбивство іншого теледіяча Сергія Коломійця.
Досить підозрілою стала загибель в автомобільних катастрофах саме опозиційних журналістів. За дивним збігом авто, в якому їхав генеральний директор Полтавської телерадіокомпанії „ЮТА” Георгій Чечик, зіткнувся на трасі з іншим автомобілем саме після його заяви про те, що на ТРК чинить тиск міська влада. При зіткненні з вантажівкою загинув на дорозі дніпропетровський журналіста Володимир Єфремов, який мав серйозні колізії з певними впливовими політиками України, і це навіть йому обернулося кількаденним ув’язненням.
Та найчастіше з “йоржистими” журналістами розправляються фізично. Тільки останнім часом у Києві кілька нападів зроблено на редактора інтернет-видання “Україна кримінальна” Олега Єльцова. У Донецьку в центрі міста був побитий кореспондент ”Громадського радіо” Едуард Малиновський, а безпосередньо у залі суду правоохоронці на очах у судді відлупцювали журналіста Володимира Бойка. У Мукачевому був затриманий журналіст інтернет-сайту “Гаряча лінія” Костянтин Сидоренко, якого міліція змушувала визнати себе винним у підготовці терористичних актів.
Під час минулих парламентських виборів справжній судово-міліцейський терор був влаштований проти опозиційної ґазети “Свобода” та проти його редактора Олега Ляшка: ґазета конфісковувалася без суду і слідства, а сам редактор був засуджений за спротив міліції: аж тепер рішення скасоване апеляційною інстанцією.
Підкуп подачками. Цей засіб давно випробуваний Леонідом Кучмою. Чим можна купити деяких рицарів нинішніх українських мас-медіа? Звісна річ, передусім пільгами, президентськими відзнаками, закордонними поїздками для висвітлення перебування там нашого ґаранта. Тому нічого дивуватися, якщо при складі офіційної чи неофіційної делегації за кордон побачите не обов’язково метке, тим більше гостре перо – головне було б вірнопіддане. Нічого дивуватися, коли серед значної когорти заслужених журналістів поряд із справді гідними цього високого звання, зустрінете сіренькі постаті успішних блюдолизів, чиї заслуги вимірюються кількістю незаслужених компліментів на адресу відомого всім суб’єкта.
Сьогодні в центрі уваги опинилася регіональна преса – а це понад півтисячі районних та міських ґазет, які найближче стоять – так, ви вгадали, – до електорату. Попри незначний наклад кожної з них, у сумі вони переважають будь-яку найтиражнішу центральну ґазету. Минулих парламентських виборів силу її не дооцінили – значна кількість цих часописів тоді підтримала блок “Наша Україна”. Тепер же єдиний поки що головний претендент від влади вирішив виправити колишній недогляд. З цією метою були скликані Всеукраїнські збори представників саме цієї преси. Учасників не тільки годували, поїли, влаштували для них концерт російського співака державним коштом, але й озброїли безплатними диктофонами, кожній редакції подарували факс-апарат – задля справедливості слід зазначити: речі як на районну бідність вельми потрібні. Деякі районщики, зрозумівши, що насправді за цим стоїть, розкрили роток ще й на конче необхідний автотранспорт і отримали, принаймні, обіцянки допомогти. На зборах виступив сам претендент Віктор Янукович і говорив правильні речі про те, що треба писати правду, а не малювати красиві картини. Про яку правду – пояснень не вимагає. З цього приводу дотепно висловилась інтернет-ґазета “Українська правда”, написавши, що зроблено спробу “перебудувати сільських представників “четвертої влади” у п’яту колону для інформаційної перемоги на місцях під час президентських виборів”. Що з цього вийде, побачимо, але нині і сільські журналісти, як кажуть у народі, не в тім’я биті.
Всі названі факти (а неназваних ще сила-силенна) свідчать про жорстоку інформаційну війну, розв’язану правлячим олігархічно-клановим режимом на чолі з ґарантом проти українського суспільства. Кажуть, що преса – дзеркало суспільного життя. В Україні це якщо й дзеркало, то – криве. У ньому бачимо все навпаки: за словами депутата Миколи Томенка, із українських ЗМІ постає “політичне добро” (це – президент України Леонід Кучма, прем'єр-міністр Віктор Янукович і глава адміністрації президента Віктор Медведчук) та “політичне зло” – в образі Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Це, власне, дзеркало наруги над свободою слова.
Мас-медіа, які стоять на захисті суспільства і є запорукою демократії в інших країнах, у нас перетворилися на знаряддя боротьби неукраїнської влади з українським народом. Таке можливе тільки за тоталітарних режимів на кшталт фашизму чи більшовизму. Тому сьогодні боротьба за демократію, за незалежну і квітучу Україну фокусується в боротьбі за свободу слова, за незалежні й об’єктивні засоби масової інформації, які б стали справді владою громадської думки.
Але, хоча б як банально це звучало, без зміни влади така боротьба навряд чи увінчається успіхом. президентські вибори мають показати, чи буде зроблено перший крок у цій вельми важливій справі.

28.06.2004

ІНФОРМАЦІЙНА БЛОКАДА ОПОЗИЦІЇ

Вона розпочалася давно, як тільки стали відомі головні претенденти на посаду президента України: народний кандидат лідер блоку “Наша Україна”, а потім – і коаліції “Сила народу” Віктор Ющенко та кандидат від влади чинний прем’єр-міністр Віктор Янукович. І з наближенням дня голосування, коли вирішуватиметься вибір і доля держави, стає все гострішою.
Загалом це явище цілком нормальне. В усіх демократичних країнах електорат має вибір із кількох кандидатів, і штаби та команди кожного, не кажучи вже про основних, ведуть боротьбу за прихильність електорату, намагаючись показати переваги свого кумира і розкрити недоліки опонента. І хоч іноді ця боротьба ведеться на грані фолу, хоч, бува, оприлюднюється так званий компромат, однак протиборствуючі сторони дотримуються не тільки чинного законодавства, а й певних правил гри та норм суспільної моралі. Визначальним у цьому є те, що сторони знаходяться в однакових умовах.
В Україні, на жаль, все по-іншому.
По-перше, про рівність умов годі й говорити. Кандидат від влади Віктор Янукович на повну потужність використовує не тільки своє службове становище прем’єра, роз’їжджаючи по країні з агітаційною метою за державний кошт, а й сумнозвісний адміністративний ресурс – органи виконавчої вертикалі, силові структури, надто міліцію та податкову адміністрацію. Безцеремонно перевищує передбачені на передвиборчу кампанію кошти (згадаймо численні і дорогі придорожні агітаційні стенди з портретами, влучно названі народом бігмордами), а також використовує для створення власного позитивного образу бюджетні ресурси. Наприклад, доплати до пенсій за два місяці до голосування нічим іншим, як своєрідним підкупом виборців, назвати важко, тим більше що коштів для цього у скарбниці немає і не передбачено. Отже, доведеться вмикати друкарські верстати, а необґрунтована емісія може викликати некеровані інфляційні процеси і поставити під загрозу стабільність гривні.
Зрозуміло, що зустрічі з провладним кандидатом організовують органи місцевої влади, силоміць звозячи людей на мітинги. Тоді як на зустрічі з Віктором Ющенком люди ідуть з власної волі, а їм ще й чинять всілякі перепони у цьому – конкретних фактів з різних реґіонів наводилось у пресі чимало.
По-друге, штаб і команда Януковича під егідою влади ведуть не просто боротьбу, а справжню війну, не гребуючи жодними засобами, йдучи на порушення законодавства, розтоптуючи людську мораль. Фактично іде війна на знищення. За мовчазної позиції і бездіяльності ґаранта Конституції, який, власне, прогнозував такі брудні, жорстокі перегони, але нічого не зробив, щоб зарадити цьому. І далі займає споглядальну позицію. А тим часом за відомими політиками (Ющенком, Литвином) організовують стеження, вибухи на Троєщинському ринку у Києві пробують приписати опозиції та ще не інакше як “з метою повалення існуючого ладу”, влаштовують побиття людей, погляди яких не збігаються з офіційними тощо.
По-третє, встановлено глуху інформаційну блокаду опозиційних сил, фактично коаліції Ющенка. Відсутній однаковий доступ кожного з кандидатів до засобів масової інформації (попри застереження з боку міжнародної спільноти, зокрема, Ради Європи, США). За контент-аналізом Академії української преси й Інституту соціології НАНУ на провідних українських телеканалах Януковичу приділяється майже в 2 рази більше уваги, ніж навіть президенту. Віктору Ющенкові також удвічі менше, та й ті передачі, у яких згадується лідер опозиції, мають неґативний чи іронічний характер.
Залежні телеканали та преса працюють за “темниками”, в яких розписано що висвітлювати, що і як коментувати. Тобто, на порушення законодавства запроваджено негласну політичну цензуру. Через замовчування правди, перекручення фактів іде маніпуляція суспільною свідомістю у потрібному владі руслі.
У цих украй несприятливих умовах, штаб і команда Віктора Ющенка працюють помітно успішніше, про що свідчить вищий, ніж у Януковича, рейтинг, який, попри зусилля опонентів його знизити, залишається стабільно високим. Протиставити цьому, Януковичу, схоже, нічого, крім доплати до пенсій із прихованих у бюджеті коштів.
Багато хто переконаний, що несподівано різке, без видимих причин для цього, погіршення стану здоров’я Віктора Ющенка за два місяці до дня голосування пов’язано з його свідомим отруєнням. Віденські лікарі зафіксували нетипове протікання цілого букету хвороб у ще кілька днів тому цілком здорової людини, але не беруться ні спростувати факт отруєння, ні підтвердити його. Народний депутат і лікар Микола Поліщук не сумнівається, що Віктора Ющенка отруїли ендотоксинами. На його думку, “поліорганність, полісистемність ураження організму, особливості клінічного перебігу та об’єктивні дані обстеження свідчать, що була застосована отрута”.
Цей факт набув широкого розголосу в країні і поза її межами. Навколо нього вибудовуються різні версії. Команда провладного кандидата і залежні ЗМІ намагаються довести, що захворювання лідера “Нашої України” є передвиборним ходом – мовляв, щоб викликати жалість у виборців. Це уже надцинізм – не обов’язково бути лікарем, досить поглянути на зовнішній вигляд кандидата, щоб переконатися, наскільки серйозний його стан. Треба втратити останні залишки моральності, щоб повернувся язик назвати те, що раптом сталося з Ющенком не з його вини, його піаром! Верховна Рада майже одноголосно (понад 400 голосів) створила Тимчасову слідчу комісію з отруєння Ющенка.
Звісно, владі загалом і Януковичу зокрема версія отруєння зовсім небажана. Ще коли тільки надійшло повідомлення про випадок з Ющенком, “вовки” від журналістики подейкували: треба чекати акції у відповідь – для рівноваги. Так і сталося в Івано-Франківську. Тамтешню “яєчну комедію” спробували перевести у замах на Януковича. Та уповільнений показ відеозапису по “5-му каналу” засвідчив: нічого іншого, крім яйця, у Януковича не влучило. На кадрах видно було, як претендент у президенти вийшов з автобуса, як яйце розбилося об його куртку, як він подивився на пляму і картинно упав долу. Після цього потрапив у реанімацію, пробув там кілька днів, звинуватив на телекамеру “Нашу Україну” в нападі і повернувся до Києва. Все це мало вигляд фарсу, і авторитету провладному кандидату не додало. Бо з якого боку не подивитись – все одно неґатив. Або штучний хід, розіграний штабістами, чому мало хто здивувався б; або, якщо справді Янукович знепритомнів від яйця, виникає сумнів, чи може людина з такими слабкими нервами бути президентом країни. Хоч так, хоч так, івано-франківська історія позитиву не Януковичу не принесла. Хіба що, як пожартував один з дотепників, через неї подорожчали яйця на базарах.
В останні дні поряд з дебатами про отруєння Ющенка увагу громадськості прикували події, пов’язані з поліграфією. Представникам коаліції “Сила народу” було виявлено дві точки, де масово виготовлялися або зберігалися плакати і агітки проти Віктора Ющенка. Спочатку на поліграфічному підприємстві "Новий друк", одним з керівників якого є син лідера НДП і народного депутата Валерія Пустовойтенка, виявлено антиющенківські листівки, шкільні щоденники з агітацією за Януковича та порнографічні фото – десятки тонн віддрукованої продукції такого штибу. А буквально за кілька днів викрито ще одну антиющенківську точку. На території Виставкового центру, що знаходиться на балансі у Держуправління справами адміністрації президента, знайшли ще один масив “чорнухи” проти Ющенка – за свідченням депутатів, які виявили цей склад,
300 мільйонів екземплярів.
І що цікаво: ні міліцію, ні Центрвиборчком, ні податківців ці факти не зацікавили. Та оскільки вони були оприлюднені з трибуни Верховної Ради та в опозиційних засобах масової інформації, доскіпливі журналісти чекали “ходу у відповідь” – для противаги. І дочекалися. Представники опозиції отримали інформацію, що ще на одному складі зберігається аналогічного змісту продукція. Насправді там були лише агітки за Януковича. Розрахунок був простий: після викриття двох точок “чорнухи” нашоукраїнці кинуться штурмувати ще одну точку. Чудовий привід для скандалу – показати “бандитські методи” опозиції. Не вдалося: нашоукраїнці виявили стриманість і своєчасно розкусили провокацію.
Тоді ще один хід на противагу – було влаштовано наліт на друкарню, де виготовлялися офіційно замовлені з відповідно оформленими документами. Але цього разу тут були присутні і міліція, і озброєні податківці у камуфляжі і масках. Знайте наших!
Що буде завтра, які ще фінти придумає влада, важко сказати. Війна ведеться без жодних правил, без моралі, з використанням усіх можливих видів "передвиборної" зброї, в тому числі і забороненої, неприпустимої в цивілізованих країнах. Вочевидь, напруга наростатиме з кожним днем: адже дуже високі ставки, адже владцям потрібно за будь-яку ціну зберегти нагріті місця і забезпечити безкарність за все скоєне проти українського народу. Для думаючих людей не є таємницею, з якого печерського пагорба і під чиєю орудою складаються плани і спрямовуються удари. Але одного, схоже не враховують у своїх розрахунках ці "стратеги": що народ нині не той, що за носа його водити не вдасться, що його терпіння має межу. І тоді той, хто сіє вітер, пожне бурю. Тож доцільно принагідно нагадати їм метафору поета: пам'ятайте, коли розбудили Везувій, загинула Помпея.
А Везувій народного гніву уже закипає...

11.10.2004

ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ БУНТ

В середині 90-х років минулого століття в Україні сформувалася нова, олігархічно-кланова система засобів масової інформації. Кілька сімей нових скоробагатьків заволоділи більшою частиною інформаційного простору, передусім наймасовішого і найдоступнішого для загалу – телеефіру. Режим Кучми-Медведчука-Януковича, відчуваючи близький кінець, зробили ставку на залежні ЗМІ. Тодішня влада побутуючу істину про те, що хто володіє інформацією, той володіє світом, розуміла по-своєму: хто володіє інформаційним простором, той може вільно маніпулювати суспільною свідомістю. Робилося це старим способом – запровадженням політичної цензури у вигляді так званих «темників». Суть їх полягала в тому, щоб, по-перше, блокувати доступ до ЗМІ опонентам-опозиціонерам; по-друге, широко висвітлювати дії чільників тодішньої влади. Журналісти були настільки сковані по руках і ногах, свобода слова була загнана у такий глухий кут, що у журналістському середовищі назрівав вибух непокори.
Протест влився у формі “Маніфесту українських журналістів із приводу політичної цензури”. Під Маніфестом поставили свої підписи такі відомі українські журналісти, як Ар'єв Володимир, Глібовицький Євген, Коробова Тетяна, Мостова Юлія, Погорєлова Ірина, Притула Олена, Скрипин Роман, Цеголко Святослав, Чайка Роман, Шевченко Андрій та інші – всього 61 особа. У документі констатувалась наявність політичної цензури в нашій країні, що є приниженням і журналістів, і народу. Суть Маніфесту полягала в твердженні:
“Політична цензура є протизаконною: здійснюючи політичну цензуру, влада намагається обмежити конституційне право громадян на свободу слова, зафіксоване в Конституції, законах України, міжнародних правових документах, ратифікованих Україною, а отже, чинних на її території. Варто наголосити, що право свободи слова є невід’ємним правом українських громадян. Таким чином, здійснюється грубе порушення одного з найважливіших засадничих принципів Конституції України. Те, що за наявності кричущих прикладів політичної цензури в Україні, досі ніхто не був притягнутий за це до відповідальності, ми вважаємо глузуванням над законом і над правом українських громадян.”
Цей документ був розміщений на сайті “Телекритика”, і до нього могли прилучитися всі бажаючі. Кількість підписантів наростала як сніговий обвал – за кілька днів до Маніфесту приєдналися понад 500 журналістів з усіх регіонів України. Підписали його і викладачі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Карпенко В.О., Приступенко Т.О., Чекмишев О. В.). Журналістський протест проти цензури підтримав профільний Комітет Верховної Ради на чолі з Миколою Томенком. З його ініціативи відбулися парламентські слухання на цю тему, на яких від імені Незалежної профспілки журналістів виступив Андрій Шевченко. Він охарактеризував запроваджені Адміністрацією президента сумно відомі “темники”: Це – безіменні папери з інструкціями, які ритмічно з’являлися у редакціях усіх центральних каналів. Цинічні, по-садистськи детальні, обов’язкові до виконання, без варіантів. Зокрема, він говорив:
“Що таке темник? Це пара-трійка сторінок тексту, в яких коротко і ясно розповідають журналістам, які новини хоче бачити влада.
Дуже проста структура. Подія. Як показувати. Чиї коментарі брати. Чиї не брати в жодному разі. Формулювання – філігранні. Цитую мовою оригіналу: просьба игнорировать, просьба цитировать в полном объеме, просьба широко осветить.” Оцінка “темників” як форми новітньої цензури, запровадженої владою, дана доповідачем чітко й однозначно:
“Якщо у цій країні люди не отримують чесної інформації, якщо про це криком кричать журналісти, громадські організації і закордонні спостерігачі, якщо у масовому порядку порушується Конституція, то я як громадянин хочу, щоб влада не ховалася за розмови про редакційну політику, а брала на себе відповідальність і діяла. Якщо ні, я хочу іншої влади. Якщо ні, то будемо діяти ми, і я говорю це впевнено.”
За матеріалами парламентських слухань Верховна Рада внесла низку суттєвих доповнень до законів, які регулюють відносини влада – мас-медіа – суспільство, зокрема подано розлогу дефініцію, що таке цензура і як саме вона забороняється. Та тодішній режим якраз тим і вирізнявся, що ігнорував чинне законодавство: “темники” не зникли з нашого життя, хоча президентська канцелярія відхрещувалася від цього свого витвору. Тому не припинився протестний журналістський рух. Група провідних журналістів покинула відомі телеканали, які продовжували працювати за “темниками”, зокрема, Ар'єв, Глібовицький, Скрипин, Цеголко, Чайка, Шевченко, яких ми бачимо серед підписантів Маніфесту, склали кістяк новоутвореного опозиційного “5-го телеканалу”. Вони уклали угоду із засновником, де обумовили своє право на правдиве висвітлення суспільного життя, подачу об’єктивної інформації, представлення різних точок зору на проблеми, а також невтручання засновника у творчий процес. Вони назвали свій канал каналом чесних новин.
П’ятий канал вніс революційні зміни в інформаційний простір України: люди переконалися, що журналісти цього каналу справді несуть правду у маси, яку чинна тоді влада прагнула приховати. Ні телеглядачі, ні самі журналісти не сприймали щоденне замовчування правди, трансляцію відвертої брехні, нахабні нападки джангірових та корчинських на лідерів опозиції на хвилях телестудії “1+1”, єзуїтські замовні передачі “Епіцентру” Піховшика, саме прізвище якого стало сприйматися журналістською братією як найбрутальніша лайка. Тому рейтинг чесного каналу бурхливо зростав і швидко випередив широко відомі “1 плюс 1”, “Інтер”, не кажучи вже про УТ-1. Невзабарі до нього приєднався телеканал “Ера”, що працював на хвилях Першого національного.
Саме це не влаштовувало існуючий режим. Не маючи змоги похитнути твердість і відданість правді журналістського колективу 5-го, влада створила несамовитий тиск на нього, намагаючись будь-якими засобами позбутися цього правдивого інформаційного джерела. Тим більше, що розпочалися президентські перегони 2004 року. Так, була поставлена під сумнів ліцензія на мовлення, законно видана “5-му каналові”, заблоковані його банківські рахунки, у східних реґіонах припиняли ретрансляцію його передач у кабельних мережах. І тоді журналісти пішли на крайній крок: оголосили голодівку, яку вміло висвітлювали у телеефірі. Голодівка сколихнула не тільки глядацький загал, але й колег-журналістів з інших телеканалів – вони приходили в студію висловити свою підтримку.
Після фальсифікації голосування 2-го туру президентських виборів розпочалася справжня журналістська революція, працівники пера і камери збагнули і свою вину в одурманюванні населення. Семеро журналістів каналу “1+1”, зневірившись у можливості вплинути на редакційну політику студії, вирішили за краще звільнитися, аби не працювати за “темниками”. За ними пішли журналісти ще п’яти центральних телеканалів: ІСТV, “Інтер”, “Новий канал”, “Тоніс” та НТН. Вони відверто і публічно висловили свою незгоду з практикою висвітлення перебігу виборчої кампанії та заполонення телеефіру дезінформацією в спеціальній заяві. Це був чесний вчинок, і був він не поодинокий. Фактично оголосили страйк журналісти каналу “1+1”, на знак протесту не вийшовши з новинами ще 21 листопада 2004 року. Керівництво каналу змушене було піти на відсторонення від новинних передач Піховшика та заявити в ефірі 25 жовтня, що відмовляється від “темників” і зобов’язується подавати об’єктивну інформацію. Журналістську мужність виявила ведуча сурдоперекладу на УТ-1 Наталія Дмитрук. Вона не санкціоновано відступила від озвучуваного дикторського тексту і знаками на пальцях пояснила багатотисячній аудиторії справжню ситуацію в країні, повідомивши про численні порушення й фальсифікації під час голосуванні, а також про те, що насправді переміг Віктор Ющенко.
Нелегку і напружену боротьбу з керівництвом витримали і журналісти Першого Національного телеканалу і таки відстояли своє право подавати правдиву інформацію. Загалом “журналістський бунт” докорінно змінив характер телевізійних передач, зокрема, новинних, на всіх центральних телеканалах. Це була знакова перемога журналістів. Журналістський бунт слід розглядати як важливий складник Помаранчевої революції, що має непересічне значення для утвердження свободи слова та розвитку демократизму в Україні.
– По-перше, він довів усім, що тільки солідарні дії журналістів, їхня наполегливість і воля до вільної творчої праці можуть привести до перемоги.
– По-друге, він шокував і до певної міри паралізував чільників кумівського режиму, довівши безперспективність політичної цензури і поклавши краї зловісним “темникам”.
–По-третє, журналістський протест докорінно змінив змістове насичення інформаційного простору, надто телефіру, перевівши всі передачі, а передусім – новинні, у площину правдивості та об’єктивності.
– По-четверте, було на практиці доведено незворотність курсу на побудову у нашій країні правдивого та демократичного інформаційного суспільства.
Масовий журналістський протест, який призвів до позитивних змін в інформаційній сфері країни, ще чекає своїх дослідників. Однак уже тепер неозброєним оком помітні непересічність і, без перебільшення, історичність подій і інформаційному просторі України наприкінці 2004 – початку 2005 років. Саме київський Майдан, події на якому або зовсім замовчувалися провладними та залежними засобами масової інформації, зумовив інформаційний прорив: зашорені раніше телеканали почали давати пряме включення з Майдану та запрошувати представників різних політичних сил на живий ефір.
На Майдані ж вирувало своє, революційне життя, буйно розквітла народна творчість: складання самодіяльних пісень, випуск агітаційних листівок, революційних додатків до друкованих видань, новітньої оперативно зареєстрованої періодики, та давно призабутого самвидав. Наприклад, широко розповсюджувалася листівка “Віктор Ющенко переміг!”, що було дуже важливо в той час, коли ця перемога замовчувалася в залежних від влади ЗМІ, та листок церкви “Посольство Боже” під назвою “Так! Відродженню України!”. До інформаційної діяльності підключилися вищі навчальні заклади столиці. Так, студенти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка випускали самвидавний “Їжак”, а випускники знаменитої “києво-могилянки” створили бюлетень “Життя Майдану”. Громадянські кампанії “Пора”, “Знаю”, “Чиста Україна” поширювали власні самвидави. Київський молодіжний журнал “Торба” почав випуск таборового листка “Помаранчик”, який набув значної популярності.
Отже, під час Помаранчевої революції склалася якісно нова ситуація в інформаційному полі України: розкріпостилися засоби масової інформації, влада втратила контроль над ними, зникли “темники”, журналісти діючі та майбутні, всі схильні до журналістської та літературної творчості, вдихнули свіжого повітря справжньої свободи. Це, певно, друге за значенням, після завоювання влади демократами і обрання Віктора Ющенка президентом України, революційне завоювання українського народу.

28.12.2004

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА